ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ,
В ЯКОМУ ЙДЕ МОВА ПРО ДЗЕРКАЛО ТА СКАЛКИ

Ну так, починаємо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії,- ми знатимемо більше, ніж зараз.

Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, він був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість - все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.

Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпінатом, а найкращі люди - потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння - воно розпливалося на весь ніс або рот.

- Це надзвичайно весело! - сказав чорт.

Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з'являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.

Усі, хто відвідував школу чорта,- а в нього була своя, чортівська школа,- розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. "Лише тепер можна побачити,- казали вони,- якими є насправді весь світ і всі люди".

Вони всюди бігали з цим дзеркалом, і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим вище вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося; вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в рко людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце,- і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь ці шибки не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки ішли на окуляри, і біда була тій людині, яка надівала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима. Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали.

А по світу літало ще багато скалок дзеркала.

Слухаймо ж далі!

ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ
ХЛОПЧИК ТА ДІВЧИНКА

У великому місті, де так багато людей та будинків, що не вистачає місця, аби кожен міг відгородити собі невеличкий садок, і тому задовольняється лише кімнатними квітами в горщиках,- жило двоє маленьких дітей. Але вони мали садок більший за горщик для квітів! Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра, їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і .між дахами йшли доіцрві ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів. Батьки мали великі дерев'яні ящики, і в них росла зелень для страв та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. Але батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися!

Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон, відразу з'являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленькі хлопчик і маленька дівчинка.

Хлопчика звали Кай, дівчинку - Герда.

Улітку вони могли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.

А надворі мела метелиця.

- Це білі бджілки рояться! - сказала стара бабуся.

- А в них також є своя Снігова Королева? - питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

- Сів них! - відповіла бабуся.- Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає в чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає в вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.

- Еге, ми це бачили! - казали діти і гадали, що це правда.

- А може Снігова Королева зайти сюди? - спитала якось дівчинка.

- Нехай спробує! - сказав хлопчик.- Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане!

Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.

Увечері, коли Кай був дома і майже зовсім роздягся на ніч, він зліз на стілець коло вікна і подививсь крізь маленьку дірочку в шибці. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упало -їй краєчок ящика з квітами. Сніжинка раптом почала рости все більше і більше і стала нарешті молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлоп- --чик злякався і зіскочив з стільця; ніби велика птиця майнула надворі повз вікно.

Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига і незабаром наступила весна - сонце світило, зелень витикалася з землі, ластівки мостили гнізда, в кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову в своєму маленькому садку на даху високо над усіма поверхами.

Троянди цвіли цього літа чудово, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, в якій теж говорилося про троянду. Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.

Діти тримали одне одного за руки, цілували троянди, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами ароматних троянд, що, здавалося, вічно цвістимуть і ніколи не пов'януть!

Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками - звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п'ять разів.

- Ай! - раптом скрикнув хлопчик.- Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!

Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.

- Я думаю, вже випало! - сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала сатани. Ми пам'ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане - ще чіткішим. Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися в крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися.

- Чого ти плачеш! - спитав він.- Ти тепер така негарна! Зі мною нічого не трапилося! Фу! - закричав він.- Цю троянду точить черв'як! Дивись! А ця зовсім крива! Ні, справді, це зовсім погані троянди. Не кращі за ящики, в яких стирчать! - Ьвін, штовхнувши ногою ящики, вирвав обидві троянди.

- Кай, що ти робиш? - закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, вирвав ще одну, стрибнув у своє вікно і втік від маленької милої Герди.

З того дня, коли вона приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся - він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати й мову і ходу всіх сусідів. Все, що було в них нехорошого, всі їхні хиби, він умів виставити напоказ, і люди казали.

- Що за голова в цього хлопця!

А причиною цьому були скалки дзеркала, що потра- ,, пили йому в око і в серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його від щирого серця. Його розваги зробилися зовсім інакші, ніж раніше, вони стали зовсім незвичайні.

Якось узимку, коли випав сніг, він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом і підставив під сніжинки полу своєї синьої курточки.

- Подивись у скло, Гердо! - сказав він.

Кожна сніжинка під склом здавалась далеко більшою, ніж насправді, і нагадувала розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так дивно!

- Подивись, як майстерно зроблено! - говорив Кай.- Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!

Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині і гукнув Герді прямо в вухо:

- Мені дозволили кататися на великому майдані з іншими хлопцями! - і втік.

Там, на майдані, найхоробріші хлопчаки прив'язували свої санки до селянських саней і таким чином могли проїхати досить далеко. Було дуже весело. У розпалі розваг на майдані з'явилися великі сани, пофарбовані в білий колір. У них сиділа людина в хутряній білій шапці, закутана в білу хутряну шубу. Сани об'їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив'язав до них свої сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. Кай кілька разів хотів відв'язати свої санки, але людина в шу-^ бі все кивала йому дружньо, і він їхав далі. Ось вони виїхали за міську браму. Сніг повалив раптом ще дужче. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата ніби приросли до них і так само вихором летіли далі й далі.

Кай голосно закричав - ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали, поринаючи в заметах, стрибаючи через тини та рівчаки. Кай весь тремтів, хотів гукнути на допомогу своїх батьків, але в голові у нього була лише одна таблиця множення.

Снігові пластівці все росли, росли і, нарешті, зробилися як великі білі кури. Раптом вони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були з снігу - це була жінка висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.

- Ми добре покаталися! - сказала вона.- Але ти зовсім замерз. Залазь у мою шубу!

І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився в сніговий замет.

- Ти все ще мерзнеш? - спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він умре. Та тільки одну мить - далі, навпаки, стало легше, Кай перестав зовсім мерзнути.

- Мої санки! Не забудь моїх санок! - було перше, про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.

- Ну, більше я тебе не цілуватиму,- сказала вона,- бо інакше ти умреш!

Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном і кивала йому. Тепер все в ній здавалось йому довершеністю. Він зовсім не боявся її. Він розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здалося, що насправді він знає досить мало, і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір... Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, ніби співала старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі світив місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч. Удень він спав коло ніг Снігової Королеви.

ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ
САДОК ЖІНКИ, ЯКА ЗНАЛА ЧАРИ

Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? І де він? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив'язав санки до великих розкиумих саней, які потім завернули у провулок і виїхали за браму міста. Ніхто не знав, де він тепер.

Багато сліз було пролито за ним. Гірко й довго плакала Герда. Нарешті, вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала близько коло міста. О, як довго тяглися сумні зимові дні.

Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.

- Кай помер і більше не повернеться! - сказала Герда.

- Не вірю! - відповів сонячний промінь.

- Він помер і більше не повернеться! - повторила вона ластівкам.

- Не віримо! - відповіли вони.

Тоді сама Герда перестала цьому вірити.

- Я взую свої нові червоні черевички,- сказала вона якось уранці,- ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.

Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.

- Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.

І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички з воду. Човен не був прив'язаний і відштовхнувся від берега. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен відійшов уже далеко від берега і швидко поплив за течією.

Герда дуже перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців,, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на землю, вони тільки летіли за нею вздовж берега і, ніби бажаючи її втішити, цвірінчали: "Ми тут! Ми тут!"

Човен плив за водою далі й далі. Герда сиділа смирно в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати.

Обидва береги ріки були дуже красиві. Цвіли чудові квіти, стояли високі розлогі дерева, на луках паслися вівці та корови. Але ніде не видно було жодної людини.

"Може, річка несе мене до маленького Кая!" -подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом'яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. Перед дверима виструнчились два дерев'яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто проходив мимо. Герда гукнула їм - вона думала, що солдати живі. Але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега.

Дівчинка гукнула ще голосніше. З хатинки вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом'яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.

- Ах, бідна маленька дитинка! - сказала стара.- Як це ти потрапила на таку велику річку і запливла так далеко?

З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду.

Герда дуже зраділа, що опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася старої.

- Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! - сказала бабуся.

Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: "Хм, хм!" От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати - хай краще покуштує вишень (та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.

Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові - червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.

На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось і оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко дівчинки.

- Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! - сказала бабуся.- Ото побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.

Зробивши свою справу, бабуся повела Герду в квітник. Які пахощі, яка розкіш! Тут було стільки найрізноманітніших квітів кожної пори року. У цілому світі не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від задоволення і гралась між квітів, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими подушками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і її снилися чудові сни.

Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?

Одного ранку вона сиділа і розглядала солом'яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда,-бабуся забула її стерти, коли загнала інші живі троянди під землю. От що значить неуважність.

- Як, тут нема троянд? - скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!

Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю - вмить з неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.

Герда обняла його, поцілувала троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.

- Ой, як я забарилася! - сказала дівчинка.- Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? - спитала вона у троянд.- Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?

- Він не вмер! - сказали троянди.- Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема.

- Дякую вам! - сказала маленька Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки й питала: "Чи не знаєте ви, де Кай?"

Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію, їх наслухалася маленька Герда багато, але жодна з квіток не сказала ні слова про Кая.

. І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.

Разів зо три вона оглянулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті, дівчинка втомилася, сіла на камені й поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти всіх часів року, цього й не було помітно.

- Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! - сказала маленька Герда і знову рушила в путь.

Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки. Як холодно та вогко було навколо. Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!

Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!

...

Жили колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків - двадцять п'ять рідних братів, бо народилися вони від однієї старої олов'яної ложки. Рушниці в руці, обличчя прямо, а мундири червоні з синім - дуже гарні!

їх одержав хлопчик в день свого народження і одразу ж почав розставляти їх на столі.

Всі солдатики були подібні один до одного, лише двадцять п'ятий відрізнявся від своїх братів: у нього була тільки одна нога. Його виливали останнім, і олова на нього не вистачило. Але і на своїй одній нозі він стояв рівно і твердо, як решта на своїх двох. І саме він один з усіх якраз і відзначився своїми пригодами.

На столі, де їх поставили, було багато інших іграшок, а найбільше впадав у око чудовий палац з паперу. Крізь маленькі вікна можна було заглянути всередину залу. Перед палацом стояли маленькі дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було ніби прозоре озеро. Там плавали лебеді і відбивалися в цьому озері. Усе вигляділо дуже мило, але наймилішою за все була маленька дама, яка стояла на порозі відчинених дверей палацу. Вона теж була вирізана з паперу, спідничка її була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стьожка спускалася з плечей до пояса. Посередині стьожки сяяла позолочена троянда, така завбільшки, як усе личко дами. Маленька дама була балерина. Вона стояла на одній нозі, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу підняла так високо, що олов'яний солдатик не міг її побачити і подумав, що у дами, як і в нього, тільки одна нога.

«От дружина для мене,- подумав він.- Але вона така знатна, вона живе в палаці, а я маю лише коробку, та й у тій нас аж двадцять п'ять. Це ж не місце для неї! Все-таки я повинен з нею познайомитися!»

І, розтягнувшись у всю довжину, він сховався за табакеркою, що стояла на столі. Звідти він міг спостерігати маленьку чарівну даму, що все стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.

Коли настав вечір, решта олов'яних солдатиків прибула в свою коробку, а люди в домі пішли спати. Ось тоді іграшки почали гратися в «гості», і в війну, і в бали. Олов'яні солдатики галасували в своїй коробці, бо їм теж хотілося взяти участь в іграх, але вони не могли зсунути кришки. Горіховий плигун перекидався, а грифель витанцьовував на дошці. Почався такий галас, що прокинулась канарка і теж почала цвірінькати, та все віршами. Тільки двоє не рушили з місця - це були олов'яний солдатик і балерина. Вона трималась рівно на пальчиках, розкинувши обидві руки. Він був теж непохитний на своїй одній нозі, і його очі й на мить не відривалися від неї. Годинник пробив дванадцять - і раптом тррах! -- з табакерки зстрибнула покришка. Але там був зовсім не тютюн, ні, а маленький чорний гном,- це був такий фокус.

- Олов'яний солдатику! - промовив гном.- Не дивись на те, що тебе не стосується!

Але олов'яний солдатик удав, ніби нічого й не чує.

- Ну, добре ж, почекай до ранку! - сказав гном.

Коли настав ранок і повставали діти, олов'яного солдатика поставили Поло вікна. І чи то гном зробив, чи протяг, але раптом відчинилося вікно, і солдатик полетів униз головою з третього поверху. Це був жахливий політ! Він летів ногою вгору і уткнувся шоломом та багнетом між каміння бруку.

Служниця і маленький хлопчик одразу побігли вниз шукати солдатика. Шукали, шукали і мало не наступили на нього, але все-таки не знайшли.

Якби солдатик закричав: «Я тут!» - вони б, напевне, його знайшли, але він був у мундирі і вважав, що йому не личить галасувати.

Раптом пішов дощ. Краплі падали все частіше, і, нарешті, почалася справжня злива.

Коли вона пройшла, прибігли два вуличні хлопчики. - Дивись! - закричав один.- Он лежить олов'яний солдатик. Давай пустимо його плавати в човнику.

Вони зробили з газети човника, посадили посередині солдатика, і він поплив униз рівчаком. Обидва хлопчики бігли поряд і плескали в долоні. О, рятуйте! Які хвилі билися.в рівчаку, і яка була течія! Паперовий кораблик коливався, нахилявся і кружляв так швидко, що олов'яний солдатик аж тремтів, але він лишався непохитним, ніякої зміни в обличчі, дивився прямо перед собою і тримав рушницю в руках. Раптом човник спинився під довгим містком,- там було так темно, як колись у коробці. «Куди ж я потраплю? - думав солдатик.- От це все гном винний! Ох, коли б ще тут, у човнику, сиділа маленька дама, хай тоді було б і вдвічі темніше!»

Раптом з'явився великий водяний пацюк, що жив під містком.

- А паспорт у тебе є? - спитав він.- Покажи паспорт!

Але олов'яний солдатик мовчав і тільки міцніше стискав рушницю.

Човен понесло далі, а пацюк побіг за ним. Брр-р... як клацав він зубами і кидався трісками та соломою!

- Тримайте його! Держіть його! Він не заплатив мита! Він не показав паспорта!

Але течія була щодалі все сильніше. Олов'яний солдатик помітив, що міст закінчується, і побачив світлий день, але тут почувся такий страшенний шум, який злякав би навіть найхоробрішу людину. Подумайте тільки! За містом рівчак спадав у великий канал. Це для солдатика було так страшно, як для нас кинутися у водопад.

Водопад був так близько, що човна уже ніщо не могло зупинити, його рвонуло. Бідний олов'яний солдатик тримався непохитно, як міг, ніхто не сказав би, що він хоч оком кліпнув. Човен закрутився, наповнився водою по вінця і став тонути. Олов'яний солдатик стояв по шию у воді. Човен поринав усе глибше, більше й більше розлазився папір. От вода вже над головою солдатика. Він згадав у цю хвилину маленьку чарівну балерину, яку вже ніколи не побачить, і в вухах його дзвеніло:

Вперед спокійно, воїне! Це ж смерть перед тобою!

I от папір розірвався надвоє, і олов'яний солдатик пішов на дно. Але в цю мить його проковтнула велика риба.

Ох, як темно було в риб'ячому животі! Там було ще темніше, ніж під містком у рівчаку, і до того ж дуже тісно. Але олов'яний солдатик лишався непохитним і рівно лежав з рушницею в руках.

Риба металася на всі боки, виробляла жахливі стрибки. Нарешті, вона зовсім затихла. І раптом ніби блискавка майнула. Стало раптом світло, і хтось закричав голосно:

- Олов'яний солдатик!

Справа в тім, що рибу впіймали, понесли на базар, продали, звідти вона потрапила на кухню, тут куховарка розрізала її великим ножем, і схопила двома пальцями солдатика за спину, і понесла в кімнату. Всі хотіли побачити надзвичайного чоловічка, який зробив у риб'ячому животі таку мандрівку.

Але олов'яний солдатик не загордився. Його поставили на стіл. Ні, подумайте тільки, які чудеса трапляються на світі - олов'яний солдатик опинився в тій самій кімнаті, де був раніш; він бачив тих самих дітей, і ті самі іграшки стояли на столі і розкішний палац з чарівною маленькою балериною. Вона ще трималась на одній нозі, а другу відкинула високо в повітря. Вона також була непохитна. Це зворушило олов'яного солдатика, він мало не заплакав оловом, але це ж йому не личило.

Він тільки дивився на неї, та вона не вимовила ані слова.

Раптом один з хлопчиків схопив солдатика і ні з того ні з сього кинув його просто в палаючу піч; певне, це його підмовив гном з табакерки.

Солдатик стояв освічений яскравим полум'ям, і йому було дуже жарко, але чи було це від вогню, чи від кохання, він і сам не знав. Фарби на ньому зовсім злиняли,- чи від суму, чи під час мандрівки, теж ніхто не знав. Він дивився на маленьку балерину, вона на нього, і він чув, що тане, але все ще стояв непохитно, з рушницею на плечі. Раптом двері в кімнату розчинилися. Протяг підхопив балерину, і вона, як метелик, пурхнула в пічку, просто до олов'яного солдатика, запалала яскравим полум'ям - і її не стало. А олов'яний солдатик розтанув у грудочку, і коли робітниця другого дня вигрібала золу, вона знайшла у пічці олов'яне серце. Від балерини залишилася тільки троянда, та й та почорніла, як вугілля.

Ты больше не видишь меня, не следишь за моими привычками, не охраняешь мои сновидения. В прохладных восточных ночах мотаешься где- то. Тебе так нравится. Тебе так нравится быть озабоченным собственными заботами, которые ты сам когда- то создал.

Как я аккуратно- изящно шла навстречу тебе, так ты прятался. Странно, резко, как будто кто струны натянул- режет слух эта музыка и страшно прикасаться к ним, страшно представлять боль порезаных пальцев... Как- то так ты ускользал. Я не умела подходить слишком близко, говорить конкретно и отчетливо. Ну это же банальщина простая! Неинтересно. Пыталась тебя найти в сердце города, ты сидел в уютном кресле, создавал умный профессорский вид и продолжал закапывать себя там, где тяжело найти. В твоих глазах я читала только одно слово. Это цынизм. Кто- то хорошо заплатил, чтобы это слово постоянно в твоих глазах. Но на самом деле ведь у любой рекламной кампании есть лимит времени. И затем либо что- нибудь другое, либо пустота.

Я знаю, что ты постоянно врешь. Однажды я тебе об этом сказала, только чего- то забыла спросить,– тебе то оно зачем? Впрочем, правды от тебя вряд ли дождешься. И вот я смотрю на тебя и думаю, как так можно жить, когда все, что ты делаешь, ну и говоришь, – ненастоящее...

Хочется подарить тебе бронежилет, каску, затемненные очки, высокие ботинки с кожаными ремешками, красные леггинсы и синие трусы. Поглядела бы на тебя такого обмундированного и спросила: Где твоя зона повышенного комфорта?

На  столе лежит ручка, лист бумаги и таймер, выставленный на 2 часа 15 минут с обратным отсчетом времени. Ну а зная твой идиотский талант врать, присаживайся, пожалуйста, я законекчу тебя через USB- port к детектору вранья и на всякий случай выставлю 2 надзирателей, чтоб не сбежал раньше времени.

И можешь даже не записываться ко мне на кинопробы. Я все равно снимаю драму про принцесс, а твое место в киноленте о том, как психеют люди от двойной игры и задыхаются от криво сложенных слов, пропитанных циничными духами, запечатанных в конверте и отправленных не по тому адресу. Случайно. 

- Бідні мої квіточки померли!- сказала маленька Іда.- Ще вчора ввечері вони були такі красиві, а тепер усі посхилялися. Від чого це вони так? - запитала вона студента, що сидів на дивані.

Вона дуже любила цього студента; він умів розповідати надзвичайно цікаві історії і вирізати з паперу дуже забавні картинки - сердечка з крихітками-танцівницями всередині, квіти і чудові палаци з дверима, які можна було відчинити. Великий витівник був цей студент!

- Чому у квітів такий поганий вигляд сьогодні? - знову запитала Іда і показала йому зів'ялий букет.

- Знаєш що? - сказав студент.- Сьогодні вночі квіти були на балу, от вони тепер і посхиляли голівки.

- Та квіти ж не танцюють! - здивувалася Іда.

- Танцюють! - заперечив студент.- Ночами, коли темно і всі ми спимо, вони весело танцюють одна з одною. Майже кожну ніч у них буває бал.

- А дітям не можна піти до них на бал?

- Можна,- сказав студент.- Адже маленькі маргаритки і конвалії також танцюють.

- А де танцюють найкрасивіші квіти? - запитала маленька Іда.

- Ти була, за містом, де стоїть великий палац,- влітку у ньому живе король,- і де такий чудовий сад з квітами? Пам'ятаєш лебедів, які підпливали до тебе за крихтами хліба? Ось там у квітів і бувають справжні бали!

- Я ще вчора була там з мамою,- сказала маленька Іда,- але тепер на деревах немає більше листя, а в саду немає квітів. Куди вони зникли? Влітку їх так багато!

- Вони всі у палаці,- відповів студент.- Треба тобі казати, що як тільки король і придворні переїдуть в місто, квіти зразу ж тікають із саду прямо у палац, і там для них настають веселі часи. От би тобі подивитись! Дві найкрасивіші троянди сідають на трон - це король з королевою. А червоні півники стають біля них, стоять 9 і вклоняються,- це камер-юнкери. Потім приходять інші прекрасні квіти, і починається бал. Гіацинти і крокуси удають із себе маленьких морських кадетів і танцюють з панночками - голубими фіалками; а тюльпани і великі жовті лілії - це літні дами, і вони стежать за тим, щоб усі танцювали поважно і взагалі поводилися пристойно.

- А квіточкам не перепаде за те, що вони танцюють у королівському палаці? - запитала маленька Іда.

- Але ж ніхто не знає, що вони там танцюють! - відповів студент.- Правда, старий доглядач іноді вночі заглядне у палац з великою в'язкою ключів у руках, але квіти, як тільки почують дзеленчання ключів, зразу ж притихнуть, сховаються за довгі фіранки, що висять на вікнах, і тільки ледь-ледь виглядають звідтіля, одним оком. «Тут щось пахне квітами!» - бурчить тоді старий доглядач, а бачити нічого не бачить.

- От цікаво! - сказала маленька Іда і навіть у долоні заплескала.- Виходить, я теж не можу їх побачити?

- Можеш,- відповів студент.- Заглянь у віконця, коли знову підеш туди, от і побачиш. Сьогодні я бачив там довгу жовту лілію: вона лежала і потягувалася на дивані - уявляла, ніби вона придворна дама.

- А квіти з Ботанічного саду теж можуть прийти туди, хоч сад і далеко від палацу?

- Ну, звичайно, можуть! - відповів студент.- Адже вони вміють літати і літають, коли захочуть. Хіба ти не помітила, які красиві метелики, червоні, жовті, білі? Вони ніби справжні квіти і колись були квітами. Одного разу стрибнули вони із стеблинки високо в повітря, залопотали пелюстками, ніби маленькими крильми, і полетіли. А оскільки вони поводилися добре, то їм дозволили літати і вдень. Тепер їм уже не треба було повертатися додому і смирно сидіти на стеблинці, от їхні пелюстки і перетворилися у справжні крила. Ти ж це сама бачила. А втім, можливо, квіти з Ботанічного саду і не бувають у королівському палацу. Можливо, вони навіть не знають, як там весело ночами. Ось що ти повинна зробити,- і нехай потім дивується професор ботаніки, який живе тут недалеко, ти ж його знаєш?- Коли прийдеш в його сад, розкажи якій-небудь квіточці про великі бали у королівському палаці! Квіточка розкаже про це іншим, і всі вони втечуть. Професор прийде в сад, а там ні однієї квіточки! Ото здивується! «Куди ж вони зникли?» - подумає.

- Та як же квіточка розкаже іншим? Адже квіти не розмовляють.

- Звичайно, ні,- проговорив студент,- зате вони вміють порозумітися знаками. Ти сама бачила, як вони гойдаються, ледь подме вітерець, як ворушать своїми зеленими листочками. І вони так само добре розуміють одна одну, як ми, коли розмовляємо.

- А професор розуміє їх? - запитала маленька Іда.

- Звичайно! Якось ранком він прийшов у сад і бачить, що висока кропива робить знаки своїми листочками прекрасній червоній гвоздиці. Ось що їй говорила кропива: «Ти така мила, я тебе дуже люблю». Професору це не сподобалось, і він ударив кропиву по листі, а листя у неї - все одно що у нас пальці,- ударив і обпікся! З того часу він не наважується її чіпати.

- От цікаво! - сказала маленька Іда і засміялася.

- Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? - обурився нудний радник, який теж прийшов у гості до батьків Іди і сидів на дивані.

Він терпіти не міг студента і завжди бурчав на нього, особливо коли той вирізав химерні і забавні фігурки - подібні до чоловічка на шибениці із серцем в руках (його повісили за те, що він був серцеїдом) або старої відьми на мітлі, з чоловіком на носі. Все це дуже не подобалось радникові, і він завжди твердив:

- Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Але маленьку Іду надзвичайно потішало оповідання студента про квіти, і вона думала про них увесь день. Отже, квіти схилили голівки тому, що стомилися після балу. Не дивно, що вони захворіли.

Маленька Iда понесла квіти до столика, на якому стояли всі її іграшки; у шухляді цього столика теж було повно всякої всячини. В ляльковому ліжечку спала лялька Софі, але маленька Іда розбудила її.

- Тобі доведеться встати, Софі,- сказала вона,- і цю ніч провести у шухляді. Бідні квіти хворі, їх треба покласти в твою постільку - тоді вони, можливо, видужають.

І вона вийняла ляльку з ліжечка. Вигляд у Софі був дуже незадоволений, але вона не сказала жодного слова, розсердившись на Іду за те, що та підняла її з ліжка.

Маленька Іда поклала квіти у постільку, гарненько . вкрила їх одіяльцем і веліла їм лежати тихо, обіцяючи за це напоїти їх чаєм і завіряючи, що тоді вони вранці встануть зовсім здоровими. Потім вона завісила ліжко, щоб сонце не світило в очі її квіточкам.

Весь вечір оповідання студента не виходило у неї з голови, і, збираючись іти спати, дівчинка не витримала і заглянула за опущені на ніч віконні фіранки. На підвіконнях стояли чудові квіти її матері - тюльпани і гіацинти,- і маленька Іда тихенько їм прошепотіла:

- А я знаю, що вночі ви підете на бал!

Квіти зробили вигляд, що нічого не зрозуміли, вони навіть не ворухнулись. Та маленьку Іду не проведеш!

В постелі Іда ще довго думала про одне і те ж і уявляла собі, як це, мабуть, мило, коли танцюють квіти! «Невже і мої квіти були на балу у палаці?» - подумала вона і заснула.

Та серед ночі маленька Іда раптом прокинулась: вона тільки що бачила уві сні квіти, студента і радника, який лаяв студента за те, що він забиває їй голову дрібницями. В кімнаті, де лежала Іда, було тихо, на столі горів нічник, і батьки дівчинки міцно спали.

- Цікаво, чи сплять мої квіти в ляльковій постільці?- сказала собі маленька Іда.- Як би мені хотілося про це знати! - Вона підвелася, щоб подивитися у напіввідчинені двері, за якими лежали її іграшки і квіти, потім стала прислухатися. І ось їй здалося, ніби в сусідній кімнаті грають на роялі, але дуже тихо і ніжно; такої музики їй ще не доводилося чути.

- Мабуть, що квіти танцюють! - сказала собі Іда.- Як би мені хотілося на них подивитись!

Але вона не посміла встати з ліжка, щоб не розбудити батьків.

- Хоч би квіти самі увійшли сюди!- мріяла вона. Але квіти не входили, а чудесна музика все звучала.

Тоді маленька Іда не витримала, тихенько вилізла з ліжка, підкралась навшпиньки до дверей і заглянула у сусідню кімнату. О, як там було гарно!

В тій кімнаті нічник не горів, проте було зовсім світло від місяця, який дивився з віконця прямо на підлогу, де в два ряди вистроїлися тюльпани і гіацинти. На вікнах не залишилося жодної квітки, там стояли лише горщики з землею. А на підлозі всі квіти танцювали одна з одною, та так мило: то ставали в коло, то простягали одна одній довгі зелені листочки і кружляли попарно. На роялі грала велика жовта лілія,- мабуть, це її бачила маленька Іда влітку! Дівчинка пам'ятає, як студент сказав: «О, як вона схожа на фрекен Ліну!» Тоді всі підняли його на сміх, але тепер Іді і справді привидилось, ніби довга жовта лілія схожа на Ліну. Вона і на роялі грала точнісінько, як Ліна - повертала своє довге жовте лице то в один бік, то в інший і кивала в такт чудовій музиці. Іди не помітив ніхто.

Та раптом маленька Іда побачила, що великий голубий крокус вискочив прямо на середину стола з іграшками, підійшов до лялькового ліжечка і відхилив положок. На ліжечку лежали хворі квіти; вони швидко встали і кивнули на знак того, що і їм теж хочеться танцювати. Старий Курилка із зламаною нижньою губою встав і вклонився прекрасним квітам. Вони були зовсім не схожі на хворих, зіскочили на підлогу і, дуже задоволені, стали танцювати з іншими квітами.

В цю хвилину почувся стук - ніби щось впало зі столу, Іда подивилася в той бік. Виявилось, що це маслянична верба швидко зіскочила вниз до квітів, бо вважала себе їхньою родичкою. Верба, прикрашена паперовими квітами, теж була дуже мила; на верхівці її сиділа крихітна воскова лялька в крислатому капелюшку, точнісінько такому, як у радника.

Гулко тупаючи своїми трьома червоними дерев'яними ніжками, верба стрибала серед квітів. Вона танцювала мазурку, а інші квіти не знали цього танцю, тому ще були дуже легкі і не могли тупати з такою силою.

Та ось лялька на вербі раптом витягнулася, завертілася над паперовими квітами і голосно закричала:

- Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Тепер лялька напрочуд схожа на радника - в такому ж крислатому капелюшку, така ж сердита і жовта! Але паперові квіти вдарили її по тонких плечах, і вона зовсім зіщулилася, перетворилася в крихітну воскову ляльку. Це було так забавно, що Іда не могла втриматися від сміху.

Верба продовжувала танцювати, і раднику хоч-не-хоч доводилося танцювати разом з нею все одно - чи витягувався він на всю довжину, чи залишався крихітною восковою лялькою в чорнім крислатім капелюшку. Нарешті, квіти, особливо ті, що лежали в ляльковому ліжку, почали жаліти радника, і верба залишила його в спокої. Раптом щось лунко застукало в шухляді стола, де разом з іншими іграшками лежала лялька Софі. Курилка підбіг до краю стола, ліг долілиць і трошки висунув шухляду. Софі встала і здивовано оглянулася.

- Та тут, виявляється, бал! - проговорила вона.- Чому про це мені не сказали?

- Хочеш танцювати зі мною? - спитав її Курилка.

- Теж мені кавалер! - відрізала Софі і повернулася до нього спиною, потім сіла на ящик і стала чекати, що її запросить яка-небудь квітка, але ніхто і не думав її запрошувати. Тоді вона - почала покашлювати: «Кх, кх, кх!» Але і тут ніхто до неї не підійшов. А Курилка танцював один, і не так вже погано.

Помітивши, що квіти на неї і не дивляться, Софі раптом звалилася з шухляди на підлогу, та з таким гуркотом, що всі збіглися, оточили і почали питати, чи не забилася вона. Квіти розмовляли з нею дуже ласкаво, особливо ті, які тільки-що спали в її ліжечку.

Софі зовсім не забилася, і квіти маленької Іди стали дякувати їй за чудову постільку, потім повели з собою в місячний кружок на підлозі і почали танцювати з нею; а інші квіти теж пішли в танок і танцювали навколо них. Тоді Софі, дуже задоволена, сказала квіточкам, що звільняє їм своє ліжко,- їй добре і в шухляді!

- Дякуємо,- відгукнулись квіти,- але ми не можемо довго жити. Вранці ми всі помрем. Скажи лише маленькій Іді, щоб вона поховала нас в саду, де закопана канарка. Влітку ми знову виростемо і будемо ще красивіші.

- Ні, ви не повинні помирати! - вигукнула Софі і поцілувала квіти.

В цю мить двері відчинилися, і в кімнату увійшло багато прекрасних квітів. Маленька Іда ніяк не могла зрозуміти, звідки вони взялися,- мабуть, з королівського палацу. Попереду йшли дві чудові троянди в маленьких золотих коронах,- це були король з королевою. За ними, вклоняючись на всі боки, йшли гарні левкої і гвоздики. Музиканти - великі маки і півонії - дули в стручки, червоніючи від натуги, а маленькі голубі дзвіночки і біленькі проліски дзвеніли, ніби на них були надіті бубонці. От була забавна музика! За, музикантами йшло безліч інших квітів, і всі вони танцювали - і голубі фіалки, і червоні маргаритки, і ромашки, і конвалії. Квіти танцювали і цілувались та так мило, що не можна було очей відвести. Нарешті, всі побажали одне одному на добраніч, а маленька Іда пробралася в своє ліжко, і до ранку їй снилися квіти і-все, що вона бачила вночі.

Вранці вона встала і побігла до свого столика - подивитися, чи там її квіточки.

Вона відхилила положок... Так, квіти лежали в ліжечку, але зовсім, зовсім зів'ялі! Софі теж лежала на своєму місці, в шухляді, і лице у неї було сонне.

- А ти пам'ятаєш, що тобі веліли передати мені? - запитала маленька Іда.

Але Софі тільки тупо подивилася на неї, не розкриваючи рота.

- Яка ж ти невдячна! - сказала маленька Іда.- А вони ще танцювали з тобою!

Потім вона взяла картонну коробочку, у якої на кришці була намальована гарненька пташечка, відкрила її і поклала туди мертві квіти.

- Ось вам і домовинка! - сказала вона.- А коли приїдуть мої норвезькі кузени, ми вас закопаємо у саду, щоб ви на майбутнє літо знову виросли і стали ще красивішими!

Йонас і Адольф, двоюрідні брати Іди, які приїхали з Норвегії, були жваві хлопчаки. Батько подарував їм по новому самострілу, і вони взяли їх з собою, щоб показати Іді. Вона розповіла хлопчикам про бідні померлі квіти і веліла поховати їх. Попереду йшли хлопчики з самострілами на плечах, за ними - маленька Іда з мертвими квітами в коробці. Могилку вирили в саду, Іда поцілувала квіти і опустила коробку в ямку, а Йонас з Адольфом вистрілили над могилою із самострілів - адже ні рушниць, ні гармат у них не було.

Старинное выражение «залить за кадык» означало «напиться», «выпить спиртного». Отсюда образовался фразеологизм «закадычный друг», который
сегодня употребляется для обозначения очень близкого друга.

В Древней Руси калачи выпекали в форме замка с круглой дужкой.
Горожане нередко покупали калачи и ели их прямо на улице, держа за эту
дужку, или ручку. Из соображений гигиены саму ручку в пищу не употребляли, а отдавали её нищим либо бросали на съедение собакам. По  одной из версий, про тех, кто не брезговал её съесть, говорили: дошёл до ручки. И сегодня выражение «дойти до ручки» значит совсем опуститься,  потерять человеческий облик.

В «Слове о полку Игореве» можно встретить строки: «Боян вещий, если  кому-то хотел сложить песнь, растекался мысию по древу, серым волком по  земле, сизым орлом под облаками». В переводе с древнерусского «мысь» —  это белка. А из-за неправильного перевода в некоторых изданиях «Слова»  появилось шутливое выражение «растекаться мыслью по древу», что означает вдаваться в ненужные подробности, отвлекаться от основной мысли.

После взятия Казани Иван Грозный, желая привязать к себе местную аристократию,  награждал добровольно являвшихся к нему высокопоставленных
татар. Многие из них, чтобы получить богатые подарки, притворялись сильно пострадавшими от войны. Отсюда появилось выражение «сирота  казанская».

Крестьяне до введения крепостного права на Руси могли переходить от одного барина к другому. Они нанимались на работу весной, «на Егория», а расчёт получали осенью, в «Кузьминки». Во время сделок стороны нередко пускались на всякие ухищрения, а порой и на обман. Отсюда появились  слова «объегорить» и «подкузьмить».

Халявой раньше называлось голенище сапога. Нижняя часть сапога —
головка — изнашивалась куда быстрей, чем голенище халява. Предприимчивые
«холодные сапожники» пришивали к голенищу новую головку. Такие сапоги —
пришитые «на халяву» — были намного дешевле новых.

Словом «неделя» раньше обозначалось воскресенье — нерабочий день,  когда «не делают»,  а потом стала называться семидневка. 
(Во  всех  славянских  языках (кроме русского) такое название сохранилось до сих пор.)

Самого опытного и сильного бурлака, идущего в лямке первым, называли  шишкой. Это перешло в выражение «большая шишка» для обозначения важного человека.

Раньше пятница была свободным от работы днём, а, как следствие, базарным.
В пятницу, получая товар, обещали в следующий базарный день отдать полагающиеся за него деньги. С тех пор для обозначения людей, не
исполняющих обещания, говорят: «У него семь пятниц на неделе».

Выражение «после дождичка в четверг» возникло из-за недоверия к Перуну, славянскому богу грома и молнии, днём которого был четверг.  Мольбы к нему часто не достигали цели, поэтому о несбыточном стали говорить, что это случится после дождичка в четверг.

Во время возвышения Московского княжества с других городов взималась большая дань. Города направляли в Москву челобитчиков с жалобами на несправедливость. Царь иногда сурово наказывал жалобщиков для устрашения других. Отсюда, по одной из версий, произошло выражение «Москва слезам не верит».

В старину считали, что душа человека помещается в углублении между ключицами, ямочке на шее. В этом же месте на груди был обычай хранить деньги. Поэтому о бедном человеке говорят, что у него «за душой ничего нет».

В старину отколотые от полена чурки — заготовки для деревянной посуды
— называли баклушами. Их изготовление считалось лёгким, не требующим
усилий и умения делом. Сейчас мы употребляем выражение «бить баклуши»
для обозначения безделья.

В старину деревенские женщины после стирки «катали» бельё с помощью
специальной скалки. Хорошо прокатанное белье оказывалось выжатым, выглаженным и чистым, даже если стирка была не очень качественной.
Сегодня для обозначения достижения цели любым способом употребляется
выражение «не мытьём, так катаньем».

В старину гонцы, доставлявшие почту, зашивали под подкладку шапки или шляпы очень важные бумаги, или «дела», чтобы не привлекать внимания грабителей. Отсюда происходит выражение «дело в шляпе».

В 13 веке денежной и весовой единицей на Руси была гривна, делившаяся на
4 части («рубля»).  Особенно увесистый остаток слитка называли «длинным рублём». С этими словами связано выражение про большой и лёгкий заработок — «гнаться за длинным рублём».

Отсюда

Незримі  крила знов несуть мене увись.

Огляну землю рідну із висот пташиних.

Там, де небесні ріки розлилИсь,

Є наших мрій і задумів країна.

 

Щоночі із бажань таємних зорепад,

Крилаті душі в снах натхнення там черпають.

Є галерея щастя і кохання сад.

Тут світлі Ангели земні серця єднають.

 

Немає часу у країні тій.

З’єдналось в ній минуле і майбутнє.

Вмістилась вічність у миттєвості одній.

Там злість і заздрощі земні відсутні.

 

На нижчій схОдинці – засмічений ефір,

Де зависають недозрілі мрії.

Зневіри й пустослів’я чорний вир

Їх ще у зародках понищить і розвіє.

 

Та промінь віри із відкритої душі

Без перешкод ту темну пастку подолає.

Відчинить брами сонця золоті

І разом з ним яскравим світлом засіяє.

 

Багатий, бідний, сильний чи слабкий –

У ту країну доступ має кожен.

Не треба філософії, секрет простий –

Забути назавждИ слова”Не можу”!

 

Нещасний той, хто хоче буть таким,

Хто лінь і страх в душі своїй плекає.

Його бажання всі розвіються, як дим,

Бо часто й сам не зна, чого шукає.

 

Не бійтесь вільного польоту своїх мрій!

В ваших руках ключі від щастя кольорові.

Відкрийте дар безцінний у душі своЇй –

Життя творити силою Любові!

 

Автор: Сатья Саи Баба

Серия: Эзотерика Язык русский. Артикул: 1949364 Размеры 130х200 мм  Вес 130г. ISBN 978-5-9787-0251-4. количество томов: 1 количество страниц: 144 стр. Переплет мягкий. формат: 84x108/32 (130x200 мм) Издательство Амрита-Русь. Тираж 1500 экз. Дата выхода: 2008

Описание:

В этой книге представлены наставления, разъяснения, практические советы, собранные из бесед, книг, лекций Сатья Саи Бабы; они разъясняют сложные аспекты человеческой жизни, природы души, механизма кармы, смысловой цели жизни и деятельности человека, и способов достижения этой цели. Изречения представляют собой наиболее полную картину Послания Сатья Саи Бабы человечеству, объясняя Его явление как Миссию на земле в качестве Аватара.

Вы любите что бы утром вам приносили кофе в постель!? но вы одиноки ? бригада опытных грузчиков доставит вас и вашу кровать в любое кофе по указанному вами адресу!

Первые розы проснулись,
их ароматы нежны
словно смешинки чистюли;
с крыльцами ласточки-пули
ломти деньские видны;

и куда ни взмах,
по тебе заждался Страх.

Проблески всюду пугливы,
звуки сорвались с узды,
ночь молода всем на диво,
вновь крастота точно стыд.

перевод с немецкого Терджимана Кырымлы

Erste Rosen

Erste Rosen erwachen,
und ihr Duften ist zag
wie ein leisleises Lachen;
fluechtig mit schwalbenflachen
Fluegeln streift es den Tag;

und wohin du langst,
da ist alles noch Angst.

Jeder Schimmer ist scheu,
und kein Klang ist noch zahm,
und die Nacht ist zu neu,
und die Schoenheit ist Scham.

R.M.Rilke