Ти сильна, чуєш, ти сильна,

І хай суперечить весь світ,

Душа, що палає – вільна,

А вільним під силу політ.

Ти сильна – вмієш любити,

А люблять лиш сильні, повір,

Слідами твоїми – квіти,

Хурделицям наперекір…

Ти сильна – тихо ступаєш,

Терпінням змикаючи біль,

Турботливо оберігаєш,

Серця від холодних хвиль…

Ти сильна, – знову світаєш,

Для того, хто поруч йде…

Ти, мабуть, й не уявляєш

Як світ потребує тебе…

Британ Галина Ярославівна

Олена Ісаченко, старший науковий співробітник відділу науково-експозиційної роботи Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана

«Наші душі мають розмови, які словами неможливо описати»

Бріджит Деву

Важко передати словами той світлий сум, коли перегортаю ще одну сторінку проекту, завершивши чергову «Сповідь». Зі схожими почуттями дивишся на жовто-багряний лист, котрий падає з дерева восени чи на птахів, котрі летять у вирій.

Ось так і це спілкування, котре, через значний брак часу, тривало значно менше, ніж мені б того хотілося. Але мої спогади та відзняті матеріали назавжди залишаться зі мною. І я щасливий тим, що маю змогу ділитися радістю таких знайомств із глядачами.

Ми говорили про музей, про мистецтво, про Україну. А я бачив поруч із собою людину, котра уособлює собою поняття «Друг». Справжній друг. Котрий вміє ставити інтереси інших попереду своїх. Вміє розуміти та пробачати.

Ми якось цікаво розуміємо людей, приміряючи їх під свої стандарти. І воліємо бачити їх такими, як зручно нам самим. А вони інші. Зіткані із перепон та випробувань, котрі випали їм на долю.

Ми захоплюємося успішними, талановитими. Та часто не знаємо, яких зусиль вартувало цим людям досягти того, що мають. Ось такий незвичайний та добрий друг зустрів мене в затишному чернігівському музеї. В перервах між зніманням програм ми спілкувалися, пили каву та ділилися враженнями. Ми якось подружилися. Навіть не знаю, як це сталося.

Нам завжди буде про що випити кави поговорити, коли на душі добре чи помовчати, коли на серці сум. Програма «Сповідь» трохи більше, ніж про особистість. Вона про душу. Про милосердну, люблячу, покаянну українську душу.

Ось із такою душею я і вів діалог у цій «Сповіді». З по-українськи рідною душею. Чесною. Сильною. Мудрою. Ми хочемо бачити своїми друзями тих, кого є за що поважати. Кому можна довіряти. Я не хочу бачити в друзях спраглих лише до розкоші та багатств лицемірних негідників. Не хочу тих, хто продає себе та свої переконання за кошти, владу чи славу.

Я віддаю перевагу простим та щирим українцям. СПРАВЖНІМ. СВОЇМ. Ось вони, мої справжні друзі. Ті хто живе не тільки власною вигодою, але й Україною та українством. З такими людьми зустрічаєшся не в дорогих ресторанах, а купуєш каву на ходу та йдеш до парку годувати птахів.

З віком та молитвою до мене прийшло усвідомлення того, наскільки все матеріалістичне швидкоплинне та не важливе у порівнянні з суттю людини. Милосердна, покаянна душа – то є найбільша чеснота. Я дивився на небо насолоджуючись гіркою вранішньою кавою і зі світлою тугою згадував усі ті душі, котрі об’єдналися «Сповіддю» у своїй любові до Бога і України.