Про співтовариство

Співтовариство "Слава Україні!" є чітко скероване на державотворчий зміст, тому прохання цього дотримуватись дописувачів. Наразі це є відкритий для всіх дописувачів ресурс, але залишаю за собою право видаляти всі матеріали, які не відповідають вказаній темі. Всі дописи повинні бути українською, а винятки можливі суто як винятки. Зміст може бути різним, якщо є головне: Україна в серці. Будьмо! Гей!
Вид:
короткий
повний

Слава Україні!

Час прийшов визначатись

ДЛЯ ВАС ЩЕ ДОСІ "НЕ НА ЧАСІ"?
На "Лівобережній" в Києві висить плакат. Великий такий, на дванадцять поверхів. Висить на довгобуді, який доведуть до пуття хіба тоді, коли кожен українець збагне значення слів з плакату. Там написано: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій»
Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Ці мудрі слова належать Андрею Шептицькому, митрополиту УГКЦ, видатному громадсько-політичному діячеві ХХ століття.
Я стою на "Лівобережній", пасажиропотік якої - близько 50 тисяч осіб на добу, і міркую: плакат з цими словами неможливо не побачити. Нехай не з першого разу, але рано чи пізно, його бачать усі, хто час до часу тут бувають: мешканці Лівого берега, перехожі, транзитні пасажири тощо. Одначе, скільки з нас розуміють важливість змін, змін зсередини, а не зовні?
Не лякаймося думкою, що зміни - це щось титанічно важке. Насправді маленький крок дає всесвітні результати, позаяк змінює ВАШ всесвіт, а тоді - впливає на всесвіт тих, хто  поруч з вами. Багато не треба! Просто відмовтеся від російської. Почніть спілкуватися українською.
Чому?
Бо російська - мова ворога, мова окупанта, ката і вбивці, ґвалтівника та перевертня, який не приховує своїх намірів знищити вас.
Вони обманули, коли сказали, що російська - мова Пушкіна і Достоєвського. Пушкін і Достоєвський завжди йдуть пакетом з путіним і шойгу, перемотані трьох кольоровим скотчем з літерою "z", по акції, від якої не можна відмовитися.
Це мова, якою завжди говоритимуть наші вороги. Не переймайтеся щодо її долі: щонайменше 140 мільйонів не допустять зникнення російської. Ці ж 140 мільйонів подбають про те, щоб "Пісьмо Татьяни" було прочитане між зґвалтуваннями, а "Анна Карєніна" зіграна в перервах між бомбардуваннями.
Це мова, яка не дозволить вам по справжньому відчути своє українство.
Мислення російською, емоції, почуття і переживання нею не створюють українські конструкти. Наведу приклад.
Я народився в українськомовній родині в переважно російськомовному Києві, де в молодшій та середній школі вимушено підлаштовувався під російськомовних однокласників, бо "так прийнято", "усі говорять, чим я гірший" тощо (знайомі думки, хіба ні?).
У дев'ятому класі я нарешті перейшов на українську з однолітками, українською говорив в університеті, аж ось у студентські роки почалася моя професійна діяльність як екскурсовода у все іще переважно російськомовному Києві. Не приховаю, успішна діяльність: "Сергей, как хорошо вы говорите", "Серёжа, какая у вас прекрасная литературная речь". 
Я від того отримував неабияке задоволення, бо ж я розповідаю про Київ! Російською про Київ. Бо мені, ніби ж українськомовному хлопцю, здавалося, що ТАК про Київ можна розповідати лише російською! Мій Київ тієї епохи - це "Бєлая Гвардія" Булгакова, це Маяковський з "лапками лапушками" на Владімірской горкє, Анічка Горенко, пардон, Ахматова; бабушка Володі Висоцького, візит Ніколая ІІ і пам'ятник Царю-Асвабадітєлю. У тому Києві так любо блукалося слідами Турбіних і з таким захопленням переповідалося про Мастєра, убивство Столипіна чи кохання Врубеля.
Я будував Київ, у якому знаходилося місце для будь-яких наративів, крім, здавалося, українських.
Минали роки і протистояння між українськомовним киянином і київським російськомовним екскурсоводом загострювалося. З усіма і всюди я говорив рідною мовою і лише прогулянки залишалися цариною, де панувала російська. Величезною цариною, яка, виявляється, визначала мене більше, ніж мені здавалося, за повсякденну сторону життя.
Зрозумівши, що так, як було, далі бути не може, я приймаю рішення проводити екскурсії українською. Я міркував, що зміниться лише форма, а зміст залишиться без змін. Але виявилося, що ця маленька переміна породила величезні наслідки.
Отже, дещиця людей перестає з'являтися на моїх екскурсіях. Можливо, у них були інші причини, а можливо не пережили того, що одним російськомовним гідом у Києві стало менше.
Дуже багато моїх гостей, які часто ходили на променад зі мною і говорили російською, відтепер почали звертатися до мене українською. Хоча я їх про це не просив.
За два тижні я почав отримувати слова подяки від екскурсантів, які засвідчували, що мої дії спонукали і їх перейти на українську у побуті та  діловому спілкуванні. Можливо, я тоді уперше побачив такі сильні зв'язки наших маленьких рішень та великих наслідків.
Але найголовніші зміни, я вважаю, відбулися усередині мене.
Не минуло і місяця як я помітив, що моя українська змінює хід думок та витісняє "політично нейтральні" або проросійські конструкти. Простими словами, мені стало нецікаво розповідати гостям про "царствєнниє візіти в століцу Юго-Западного края" та "поетов сєрєбряного вєка в Кієвє". Я усвідомлював, що з моїх екскурсій, силою слова, тікають квартиранти та гості, які затрималися, звільняючи місце справжнім господарям столиці України.
На місце про- або російських приходили наші, яких не було, або ті, які були представлені вкрай мало, поверхнево чи схематично. Мій Київ змінювався. З "сахарной століци і третьєго города імперії" Київ перетворювався на Місто Нечуя-Левицького і театру корифеїв, центр УНР та столицю визвольних змагань. Його дороги почали виводити до помешкань Грушевських та Косачів, а квартири родини Франка або кабінет В'ячеслава Чорновола стали несподівано рідними та фантастично цікавими. Українська мова будувала Український Київ. У нім тепер так легко зустріти Євгена Чикаленка, побачитися з Людмилою Старицькою-Черняхівською чи навідатися до Стефана Таранушенка. 
Тепер, провівши сотні екскурсій рідною мовою, я свідомий, що ні цих зустрічей, ні цих адрес, ні наративів не було б і не могло би бути, зостанься б я з російською мовою викладу. 
Я знаю нині не з розмов, що російська мова в думках та на вустах ніколи не дозволить говорити про УПА чи Степана Бандеру без московських таврувань. Російська не спонукає опанувати твори Дмитра Донцова чи дослідити спадок В'ячеслава Липинського і через неї Олександр Ольжич чи Наталія Полонська-Василенко мають вкрай мало шансів потрапити у ваш дім. Зрештою, саме російська не дасть вам по справжньому відчути себе українцями, усвідомити частиною великого українського світу.
Тож не обманюймося, що можна самовіддано любити Україну, але говорити іншою мовою. Як не буває людей наполовину, так само не може бути патріотів на 0,75%.
Просто перейдіть на українську. Замість вас цього ніхто не зробить.
© Екскурсовод Сергій Савченко 

Наші "кіборги" є людьми

Наші "кіборги" були і є людьми!

Сьогодні 20 лютого вся Україна вшановує героїзм захисників Донецького летовища, яких вороги прозвали "кіборгами" і є пояснення, чому так сталося. Один зі наших "кіборгів" згадував, що дуже боляче було втрачати побратимів. То було настільки нестерпно, така лють находила, що не знаходив собі місця, не хотілося шукати відпочинку, а тільки стріляти і стріляти в бік ворогів. Стріляти безперервно всі 24 години на добу. Оскільки з одного місця довго не постріляєш, бо засічуть і влуплять з важкого калібру в те місце, то мусів постійно змінювати позицію, мотатися туди-сюди, а з того і виникало враження у ворогів, що бійців у терміналі все збільшується і збільшується, хоча насправді їх меншало і меншало. Насправді це були не машини, а люди, живі люди, які гинули і не відновлювались, але попри все вони були - "Кіборги"! Так їх називали вороги. 
Також дуже важливим є засвідчити про наявність серед захисників Донецького летовища великої кількості добровольців, тобто не фахових військових, але які проявляли такий неймовірний героїзм та відвагу в бою, що начисто знищували ворожі підрозділи зі дуже підготовленими бійцями зі спецназу, які самонадіяно вважали легкою прогулянкою захопити летовище, бо його захищають аматори військової справи. Зокрема прославлений у багатьох злочинних війнах спецпідрозділ "Вимпел" навіть узяв зі собою свій прапор частини, щоб встановити його над летовищем після своєї перемоги, але майже усі оті "вимпелята" були вбиті в тому бою і прапор їх дістався "кіборгам". Як гарно каже українське прислів'я: - Не кажи "гоп!" допоки не перескочиш.
Сакральною темою, яку ми і вшановуємо сьогодні, став героїзм наших українських воїнів-"кіборгів", бо в грудні-січні фронт стабілізувався і було перемир'я, але не у Донецькому летовищі, де бої тривали і ворог по при всі домовленості й далі намагався його захопити. Були пропозиції залишити ці напівруїни летовища, але багато хто з українських воїнів з цим не погодився, бо занадто дорого коштував цей форпост українського духу в межах Донецька. На жаль, але ротація у Донецьке летовище відбувалася чомусь через пости "сепарів", де українських воїнів оглядали якісь воєнспеци з російської розвідки, які підступно таємно причіпляли до амуніції "кіборгів" різні "маячки" та "жучки", що дуже ускладнило оборону для наших воїнів, але коли ця підступна дія не спрацювала і все одно "кіборги" відбивали всі атаки, то вороги пішли на ще підлішу акцію: попросили дозволу винести з нижніх поверхів термінала трупи своїх, але насправді вони на ношах скритно занесли багато вибухівки і заклали її під колони, що тримали на собі всю конструкцію летовища, а потім раптово підірвали. Саме звідси виникло оте загальновідоме гасло "Люди витримали - не витримав бетон" Багато "кіборгів" тоді загинуло, багатьох привалило уламками бетону і вони попали в полон, а залишки з живих змушені були залишити летовище, що перетворилося в одну суцільну руїну. Чи був потрібен цей жертовний героїзм "кіборгів"? Однозначно так, бо ми тому і вшановуємо пам'ять про цей героїчний Чин зараз. Він повністю тотожний подвигу героїв Крут, який не даремно прирівняли до давньоісторичного подвигу "З00-т спартанців", коли цар Спарти Леонід зрозумів, що перед величезною армією Персії його війську вже не встояти, то наказав усім союзним військам відступати і залишитись тільки спартанцям, щоб дати ворогу останній бій, прикриваючи одних і прославляючи інших: націю греків вцілому і свою любу батьківщину Спарту, зокрема. Спартанці майже всі тоді загинули, ворога не зупинили, але вони надихнули до боротьби усю Грецію. В усі часи були люди, які вважали за краще піддатися сильному ворогу, не опиратися, а шукати можливостей пристосуватися, як і багато людей взагалі не могли визначитися, що їм робити в такий час, аж раптом величний подвиг спартанців збурив їх до спротиву ворогу, яким би сильним і чисельним він не був. У підсумку греки виграли ту війну з Персією. Як потім скіфи розбили велике окупаційне військо перського царя Дарія саме там, де йде сучасна визвольна війна України з військом ще більш жорстокого агресора - Російською Федерацією. Не менш величним героїчним є приклад для українців усіх воїнів Української Повстанчої Армії на чолі з Головним Командиром генерал-хорунжим Романом Шухевичем. Вони також були свідомі трагічності свого становища після 1945-го року, коли вся Європа дрижала перед чоботом армії СРСР, але - не здалися! Билися, гинули і перемогли, бо є їх головна мета: Незалежна Українська Держава. Є! А комуністичної влади в Україні - немає! І СРСР немає! На тепер ми не маємо права програти війну, не маємо права здатися, бо героїзм "кіборгів" кличе всіх нас до битви за своє вільне майбутнє і гарне майбутнє для наших нащадків. Слава Україні! Героям слава! Слава "кіборгам" України! 
Богдан Гордасевич
20 січня 2024 р.

Якою буде Україна після війни

Якою буде Україна після війни

Перехід після закінчення війни від дегенератів совка в европейський демократичний наратив для українців є непростий, але реальний. Причому я б почав враховувати реалії сьогодення, як широка міграція та глобалізація ринку праці. Для початку розберемось з устроєм політичним та державним в Україні. Демократія, це коли влада розпорошена поміж суспільства і тому її неможливо просто узурпувати. Почнемо з того, що основну роль мають взяти на себе ОТГ - окремі територіальні громади самодостатнього рівня, бо саме тут люди живуть, працюють, сплачують податки, будують свій добробут і країни вцілому. Вибори голів ОТГ мають бути кожні 3-ри роки і не більше 3-х раз підряд одної людини. Ще дуже важливим для ОТГ має бути мобільна мережа для голосування (ММГ) на місцевих референдумах, опитувань чи вислову недовіри тощо, як юридичних важелів на противагу соціологічним суто "для відома". Штатні працівники ОТГ забезпечують технічну сторону діяльності пунктів ММГ, а волонтери, представники партій та громадськості забезпечать соціальний антураж та контроль. Наявність мобільної мережі для голосування в кожній ОТГ легко дозволяє провести референдуми і все інше в районі, області та країні вцілому без значних організаційних проблем ти витрат, як це є зараз. Такий механізм привчає людей до активного політичного буття та сприяє буквально прямій демократії щодо влади в країні. Як показала практика. усі запити до влади з набором певної кількості голосів громадян на підтримку не дають реального впливу на владу, бо вони є як прохання розглянути проблему, тоді як потрібно рішення громадськості, яке влада зобов'язана виконати або піти геть, якщо відмовляється. Перевибори мають стати повсякденною реальністю, бо то є механізм дії демократії як такої. Наголошую, що  головна ознака демократії є не самі вибори, а те, що результати виборів наперед невідомі і тільки підрахунок дає знання чого бажає більшість спільноти на сьогодення.
Так само не варто повністю ліквідовувати райради та облради, а ось всілякі при них виконкоми однозначно потрібно ліквідувати. До районних рад, як і ОТГ обирають всіх суто за мажоритарним принципом, а ось до облрад та ВРУ чисто за партійним. Райради мають стати тим модернізованим обєднанням в стилі науково-економічних хабів для місцевих ОТГ, щоб вони інтегрувалися в певну єдність регіональну, а не були кожен сам-по-собі. Також в ОТГ громадськість окрім голосування за голову, має обрати дільничого поліцейського з розширеними повноваженнями включно до огляду домівки без ордера (шерифа), свого суддю, як первинну судову інстанцію, а також соціального працівника, бо це окрема важлива тема. Громада обирає для себе і довіряє - це правильно, як і надійно.
Для обласної ради основними функціями стануть контроль за всім, що робиться в області, утворення відповідних комісій тощо. Як і зараз, райради та облради є на добровільних засадах, тоді як депутати Верховної Ради України повинні мати серйозну оплату праці як держслужбовці високого розряду. Партійна структура сприяє на противагу мажоритарній, щоб депутати були фахівцями, хоча може трапитись популістична хрінь типу "Слуги народу" чи "Партії зелених" перед тим, коли на хвилі екології завели до парламенту техногенних босів шкідливих виробництв або їх ставлеників. Головним завданням ВРУ є обрання Уряду, який має всю широту повноважень виконавчої влади в державі та звітує перед парламентом.
Дуже важливим для райрад, облрад та ВРУ є їх повна відстороненість від грошей держави, тобто ніякі державні нарахування чи субвенції і тому подібне для них недоступне: виключно власні фонди і пожертви туди - це основне фінансове забезпечення райрад та облрад. Депутати ВРУ займаються виключно законодавчою та регуляторною діяльністю, що значно покращить якість законодавчого процесу в державі. 
Тепер подаю кілька цікавих новацій. Бюджет держави мають формувати і затверджувати голови ОТГ на двох своїх з'їздах у співпраці з Урядом. Перший з'їзд у травні-червні для формування пропозицій, а другий з'їзд у листопаді-грудні для затвердження бюджету у 3/4 від більшості присутніх з правом голосу. Важливість такої форми формування бюджету держави має кілька підтем і найперша є становлення Соборності, тому що кожен голова ОТГ маючи свої інтереси, буде змушений їх узгоджувати з інтересами інших, що обумовить потребу шукати порозуміння тощо. Одночасно відбудеться особисте знайомство та інтеграція різних ОТГ з різних регіонів України для взаємовигідної співпраці тощо. Нарешті потрібно зрозуміти, що Уряд держави має займатися глобальними темами і проблемами, а не затикати різні дірки там-сям і фінансувати все і вся. Медицина, освіта, культура, соцзахист, спорт і туризм  - усе це має перейти виключно на рівень ОТГ і ми маємо назавжди розпрощатися з отими міністерствами - цілком вистачить профільних комітетів у ВРУ для загальнодержавних скерувань по отим питанням. Уряд займається найперше внутрішньою і зовнішньою безпекою, митницею, податковими надходженнями, міжнародними стосунками, вседержавними проєктами і наукою переважно прикладного значення. Завдання Уряду вирішувати стратегічні теми буття і розвитку держави, а не займатися виключно здирництвом та узурпацією влади, як це маємо зараз у вигляді францоватого ОПУ, існування і діяльність якого не прописана жодним законом України.
Саме ось ця безглуздість, коли країною правлять люди, які не були обрані і які виконують повноваження без належного правового обгрунтування,  наштовхнула мене на ідею Малої Ради при Президентові України. Врешті це є історичні ремінісценції з княжих часів, коли біля князя була рада з мудрих людей. Від кожної області обирають на засіданні ради двох сенаторів з повноваженнями на 2 роки, які утворюють Малу Раду на чолі з мажоритарно обраним Президентом України, який має за основу контролюючу функцію і представницьку в міжнародних заходах. Не варто затикати всі заходи президентом, коли там вистачить кількох чи й одного сенатора. Головним завданням, як було сказано, для Малої Ради буде проводити контроль по всій державі, вирішувати яко третейський суд різні конфлікти, що завжди виникають в державі, тобто займатися стабілізацією держави у різних актуальних проблемах сьогодення. Як кажуть: одна голова - то добре, а ще 80 в додачу - значно краще. Важливо, що це буде легітимне зібрання коло особи Президента України, а не оце паразитичне ОПУ з невідомих осіб в позазаконному форматі. 
Загалом я виклав головні тези політичного і державного устрою України після завершення війни як країни з максимально прямою демократичною владою народу, хоча і гіршою від тої, що є зараз, коли всі президенти і тому така хрінь навколо. На тепер це просто фантазії, але то ще не надто значне, бо маю ще одну цікаву вигадку щодо податків: сплата податків має бути добровільною і довільною за величиною. Чи це можливо? Абсолютно. Маловідомий колишній викладач з економіки в Львівській Політехніці Євген Перепічка науково обгрунтував, що для утримання держави цілком вистачає одного-єдиного податку з продажу, що зараз обзивають як ПДВ, але по факту його сплачує покупець товару, а не виробник, тобто ніяке це не "податок на додану вартість". Там ще має бути градація малої товарної націнки на товари широкого вжитку і соціальної ваги, а далі збільшення значне на товари розкоші тощо. Я вважаю це значно справедливіше за прогресивний податок: якщо я заробив більше - це не означає, що в мене мають право забрати більше податку до держави - чому? Буду витрачати - тоді і забирайте, тоді це буде чесно. Тут багато що можна обговорити, тому продовжимо наступного разу, якщо будемо живі. В наш час війни то є реальність. Власне тому й вирішив описати й оприлюднити свої візії, бо може і не зможу потім. Щасти нам, а не ворогам. Будьмо!

Богдан Гордасевич, м. Львів-Рясне, 11 січня 2024 року по Різдву Христовому (7532-й рік за нашими літописами)


Сьогодні 115-ть Степану Бандері




Політологічна спадщина Степана Бандери
    Степан Бандера наголошував, що в кожному ідеологічному чи політичному русі найголовнішу  ролю відіграють два основні його складники: ідея і люди. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі  та керівні політичні постанови в політичному русі  - творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху.
    Тому основна частина боротьби Степана Бандери – це боротьба за душу людини. У цьому уся його ідеалістичність і одночасно уся його революційність. І саме а цьому найбільша його сила і саме у цьому він безсмертний.
    Ідеологічна і політична спадщина Степана Бандери – в його статтях, які Степан Ленкавський і Данило Чайківський зібрали в одну книжку «Перспективи Української Революції» і видали її у 1978 року у Мюнхені. В Україні цю книжку вперше видано  заходами Стрийського УІСу  і видруковано Дрогобицькою фірмою «Відродження» у 1999 році. Українці, в своїй більшости, на жаль, з цими працями не знайомі і вони ще й досі не пропагуються через шкільні програми і у Вишах. А ця спадщина додає силу і наснагу до боротьби.
    Нещодавно видавництво «Новий формат» вдруге випустило нову книжку «Перспективи Української Революції»
    На основі праць Степана Бандери можна виділити чотири основні опори, довкола яких крутиться його світоглядова вертикаль. Це – Бог, Душа, Духовність і Ідея. Ці опори давали йому сили, це те, що хотіли розстріляти колись і не можуть розстріляти і досі.
    Концепт Бога, або опора Бога.
    Степан Бандера був не ритуальним Християнином, він Християнство мав у серці. В час війни, чи страху, в якому перебувають люди думки Степана Бандери є найкращим ліком. «Найцінніші» ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона найбільше скріплює сили душі через правдиву і глибоку віру в Бога, Спасителя. Кожна людина й цілий народ мають змогу черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна вмістити.
   Щоби зрозуміти силу віри,яка дає силу боротися і вистояти Степан Бандера називає два базові крила цієї віри: Правда і Любов. Християнство – це пізнайте правду і вона зробить Вас вільними. 
    Степан Бандера каже, коли люди осягнуть, що таке Правда і Любов, то вони наблизяться до Бога. Правда і Любов – це єдина дорога, яка веде нас до Бога.
    Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів і загнала її у підпілля, а на їх місце поставила фальш і брехню, але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда. Брехня – це мова сатани. Правда – це мова Бога. Наше призначення – любити правду і ненавидіти зло. 
    На думу Степана Бандери світогляд українця є Християнський.
    Концепт душі.  Що робить нас живими? Процитуємо Сковороду, тому що Сковорода за своїм світоглядом також ідеаліст. Думка Сковороди накладається на Бандерівське трактування душі..
    «Душа – це те, що робить траву - травою, ліс -  лісом. Людину – людиною. Без душі –трава – сіно, ліс – дрова , а людна – труп. Бо не тіло, а душа є людиною.
    Все видиме залежить від невидимого.
    Душа від Бандери: « Через те, що українці попри розстріли, репресії, вбивства,  голодомори зберегли свою душу москві не вдалося українців знищити.
    Польський міністр закордонних справ Бека сказав: « Коли до нас прийде німець -  він забере у нас свободу, коли прийде москаль – він забере душу». Бандера розмірковує: «Чи москаль забрав душу, чи ні? Московити програли тому що вони натрапили на такі первні в душі людини, які не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі ніж межа життя і смерти. Між московським большевизмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу.
    Душа потребує підживлення. Звідки брати підживлення – це віра. Це заглиблення у свій власний внутрішній світ, який дає найбільшу силу через любов до себе, через ненависть до ворогів, через відкидання байдужости.
    Концепція духовости - це культура, це моральний світ людини, це світ цінностей, що протилежний матеріальним цінностям. Не можна побудувати матеріально потужної України, якщо не захистити духовних цінностей Якщо більшовики справді могли  прищепити українському народові відношення до російського народу, як до «старшого брата», теорію про спільне коріння, про споріднену духовність, віру в доброзичливість, щирість російського народу супроти України, захоплення російською культурою, переконання у її вищість, то це б прикувало Україну до росії певніше і тривкіше, ніж найсильніший політичний зв'язок, сильніший від усякого терору.
    Концепт національної ідеї - це ідея самостійности, державної незалежности кожної нації і ці позитивні корінні ідеї є динамітом протибольшевицької революції.
    Національна ідея має два крила: це – самодостатність і самобутність.
    Наші прапорні гасла:
    «Свобода народам! Свобода людині!
    « За Самостійну Соборну Українську державу»
    «За повне знищення большевизму, комунізму і усякого московського імперіалізму».
    «За розвал ссср, за самостійні національні держави на його місці».
                                                      Підготував М.Гайдамака

Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ: 
« НЕ ХОЧЕМО ЧУЖОЇ КУЛЬТУРИ, ХОЧЕМО ЖИТИ СВОЄЮ»
( Лист до матері)
      Моя Найдорожча Мамо!
Ти пам'ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.
І вчора я почував те, воно сталося. 
Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою, культурою тисячоліття від XI ст. починаючи, культурою, відмінною від усіх культур слов'янського Сходу Європи, дарма, що вона створилася під впливом Візантії, але ще з дохристиянських часів заховала свою поетичну душу.
Між іншим, Моя Кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне й моральне нищення чужих, вірою і мовою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, нарід без керма і вітрил, міг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну. А саме ось перед нами ці документи мистецтва українського духа, вирятувані іноді з рук торгівців чи від вогню, яких наші люди, вслід за звичаєм і пошаною до святих речей, звикли нищити зужиті святі предмети, щоб не валялися, збережені від морозу або дощу на горищах дзвіниць чи церков. Це все, що збережене. Мамо, це спадщина епох минулого України, чарівних виявів нашої культури й мистецтва, що закінчилися у XVII ст., щоб перейти у нові форми.
Як тяжко, Мамо, що Ти, малярка і така поетична душа, фізично не могла бути цього дня при мені, бо що Ти була духовно, то я це почував. Ти була при мені й наш Тато, який тепер є при Тобі й який завжди захоплювався документами старої культури України, теж духовно був при мені. Я чув, що Ви є при мені, я почував, що Ти, Мамо, як завжди, коли Тобі подобалося моє слово, потакуючи хитнула головою при деяких моїх твердженнях і теж здавалося мені, що Тато є гордий з моїх тверджень про вартість українських ікон.
Але одночасно я зразу ж примітив незадоволення різного роду «генераліссімусів», які прибули як представники австрійського намісника, чи теж кількох поляків з нашої сфери. Із їхніх облич можна було виразно відчитати не лише нехіть і недовір'я до цього «рускєго цуду», що ним були розложені на стінах і габльотках ікони, але теж і своєрідну погорду, зокрема, коли я згадав, що на відміну від інтелігенції в українському селянському народі, по селах зберігся здоровіший артистичний смак, як естетика.
І хоч численні представники нашого мистецько-літературного світу, організацій, товариств, а зокрема духовенства, які прибули, навіть з далеких провінцій із прелатом Кохатулькою у проводі, щиро оплескували мій виклад, то не всім подобались мої тези як щодо нав'язання до староукраїнської традиції в нашому церковному мистецтві, так і щодо ролі Церкви в нашому народі.
Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї і рідної культури. А коли ті традиції в багатьох напрямках уже перервані, не можна ніяк іти вперед без розв'язки питання, на яке дає відповідь лише передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіплювати в наш нарід цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу, що й ми, і передали душу цього ж народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток цієї душі. Це була б помилка, яка некорисно вплинула б на тривкість діла.
А вслід за тим, Моя Найдорожча Мамо, я повторив це, про що ми, будучи разом в Римі і оглядаючи ці чарівні мистецькі, пам'ятки, спільно обговорювали: Русь-Україна, вихована на традиціях Візантії, оживотворила цей візантійський світ, який зазначився впродовж 1000 близько років могутнім і глибоким впливом на історію європейської цивілізації своєю церковною Унією з Римом. Відірвання від Риму стало для візантійської культури причиною мертвоти, знесилля і слабості, а вкінці турецької неволі. Відрізана від пня галузка, відірвана від центру церковної єдності, від Риму, Східна Церква втратила те, що є найбільшою силою, життям кожної моральної інституції і праці – духа загального, вселюдського, католицького. Вона стала неприступною для загальнолюдських кличів і могутніх, культурних течій, які з Риму розійшлися на весь західний світ. Замкнена в собі, завмерла, стала легкою добиччю ісламу, упадком Царгородської Церкви розпалася й ціла Східна Церква, а разом з нею завмерли і ціла культура цієї Церкви і тих народів, які входили в її склад, і будуччина цих народів була в повороті до церковної єдності й до зв'язку із Заходом. Ми перші звернулися до цієї єдності й в цій єдності найшли не лише двигнення нашої Церкви, моралі нашого народу, але теж і цей живий зв'язок із всесвітньою культурою, це зближення Сходу і Заходу, місцем якого стала Україна, цей зв'язок двох культур, довершений у живому організмі українського народу, дало східним елементам нове життя, нову енергію і запоруку нового світлого розвитку, а західним елементам, дає терен нових тріумфів, широкого й могутнього впливу. Чи в злуці двох культур, опертій на єдності віри, не найдемо розв'язки проблеми, яка стоїть перед нами, проблеми будучої нашої національної культури?
Інтелігенція наша живе культурою чисто західною, але через те і не нашою питомою, нам притаманною, не тією самою, якою живе наш нарід, бо коли є в нашім народі щось із предвічної питомої своєї культури, коли не в усіх напрямках завмерло ще те, що є культурним життям наших народних мас, що колись було таким могутнім і що в народі щезає і завмирає під впливом чужих і сильніших культур – то все це має ще характер східний і візантійський. Будучність наша не є в перетворенні того, що є, а в дальшій будові на тих основах, що були колись покладені тривко й розумно. Ці фундаменти, ця структура, може, і довго була залишена, дальша будова була занедбана, бо ми багато-пребагато втратили з нашого колишнього культурного дорібку. Але фундаменти є здорові й міцні і не маємо причин класти нових, у дальшому культурному розвитку маємо на чому опертися і в нашій праці можемо напевно числити на великі успіхи. І закінчуючи свій виклад, Мамо, я сказав, що, передаючи народові ці скарби нашого минулого, ми не хочемо бути сторожами гробів; ми хочемо бути, радше, свідками відродження, бо поступ національної культури тільки тоді є тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімучих у народі культурних сил.
Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам'ять» до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальності перед Богом за душі, відкуплені кров'ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся свого обов'язку, даного мені Богом і «до кінця днів моїх», кажучи словами псалмопівця, буду здійснювати заповіт св. Павла – бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, мене проклинатимуть другі, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть «політиком на митрополичому престолі» чи «шовіністом у рясі», мені закидатимуть, що я мішаю «сакракум профаніс», бо світ чомусь уявив собі, що св. Євангелія є і повинна бути тільки духовим кормом, а матеріальний світ до св. Євангелії не належить, під час коли сам Спаситель навчив нас молитися про «щоденний хліб». І тому для мене, місіонера, нема й не буде ні однієї ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом. Нема, бо й не буде під сонцем науки, котра була б відповіднішою дорогою до ладу і сили економічної, як св. Євангелія Ісуса Христа, бо нема і не і буде науки, котра б у рівній мірі, як Євангелія, заховувала рівновагу прав і обов'язків у відношенні до себе, означала межу самолюбства й любові ближнього чи розв'язувала так легко труднощі суспільного життя і свобідної волі, даної Богом кожному з нас особисто й кожному народові загально.
Грядуть часи переслідувань, Мамо, часи мучеництва. Ти тепер, Мамо, у стіп Христа молися, Мамо, за мене й за мій Богом мені повірений народ, молися, щоб Господь дарував мені мучеництво й щоб цією людиною, яка уміла б зі зрілого зробити менше зло, з не дуже доброго – добре, а з доброго – найкраще І Богові наймиліше – був.
Твій син о. Андрей
У день св. Апостола Матія

1-го листопада відзначеємо 105-ту річницю ЗУНР

В умовах сучасної важкої українсько-російської війни, яка розпочалася 20 лютого 2014 року з анексії півострова Крим та частини Донбасу і набула глобального масштабу 24 лютого 2022, якось важко надати поважної уваги історичним подіям, зокрема такій, як утворення Західно-Української Народної Республіки. Багато, дуже багато що з подій тих часів перегукується з нашою сучасністю, але найголовніше: українці хотіли мати власну державу і були готові за неї жертовно битися. І билися! Билися й гинули, але водночас передавали естафету боротьби наступним поколінням і саме тому наша Україна така, а не інакша типу Білорусії чи ще когось поряд або далі як Грузія. Українці бились і б'ються за свою державу і саме тому Україна переможе. В поміч нам наша героїчна історія тривалої боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Подаю невеличку історичну довідку про ЗУНР.
1-го листопада 105-та річниця утворення ЗУНР

Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина і Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Центральний Військовий Комітет (за іншими даними, Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК)), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 р. у Львові розпочалась Конституанта — представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духівництва (близько 500 осіб[6]) і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії[7].

19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу — початково в складі трансформованої на конфедерацію незалежних держав всіх складових націй Австрійської імперії — на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття[8][9] (буковинці підтримали проголошення незалежності на Буковинському Віче). Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.

Та 31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові 23 послами Райхсрату[10]), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відповів категоричною відмовою делегації в складі: Кость Левицький, Іван Кивелюк, о. Олександр Стефанович, Сидір Голубович, Лонгин Цегельський, Степан Баран.[11] Тоді на вечірньому засіданні УГВК (Українського Генерального Військового Комісаріату) 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Листопадовий зрив
Докладніше: Листопадовий чин
У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані полковником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті (крім залізничного вокзалу, що стало однією з помилок і причиною втрати Львова). Формальне перебрання влади відбулось після полудня; зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав всю владу заступнику Володимиру Децикевичу, той — на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. — Українській Національній Раді.[12]

Діяльність УНРади

Документ «Тимчасового основного закону»
9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, якого 13 листопада 1918 р. було перетворено на уряд — Державний секретаріат ЗУНР.

13 листопада 1918 р. УНРадою затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії»[13], згідно з яким вона отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка». Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. км, населення — 6 млн осіб. Затверджено опис герба держави — золотий Лев на синьому тлі, та прапор — синьо-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.
Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).


Ніхто крім нас

Зараз багато розмов про велике зібрання блоку НАТО у Вільнюсі включно за участю Президента США Джо Байдена. Навіть Президент України Володимир Зеленський можливо туди завітає, за умови, що то буде на заради розваги себе показати та аплодисменти зірвати, а з практичною користю для України, як це він показав у своїй нещодавній діловій прогулянці Болгарією, Чехією, Словакією та Туреччиною. Дуже і дуже всі втішення поверненням керівників "Азова" з полону на батьківщину, як і багато інших корисних речей відбулося під час всіх візитів. Сподіваємося, що і у Вільнюсі присутність Президента України буде дуже корисною для України. Також я погоджуюсь з позицією, що проси і навіть вимагай чим більше - тоді й отримаєш максимально з можливого. Однак завжди треба зважати, що в усьому є свої межі, як обумовлює головна теза: не варто намагатися розв'язувати свої проблеми через створення проблем для інших. Пригадуєте, як майже істерія з вимогою до НАТО "закрити небо над Україною" на початках вторгнення завершилась пшиком. Тоді як вимога надати нам зброю, щоб ми самі могли закрити небо, виявилась дієвою аж до поставок надсучасних комплексів ПЗРК "Патріот". Маємо приклад того, що хочеться і що є можливим.
Саме тому для України є мало шансів вступити чи навіть отримати обіцянку про це в короткому часі до НАТО, бо воно елементарно не вигідно їм, але дуже вигідно нам. Тому проситись і домагатися потрібно усіма силами, тому що відмова має бути компенсована збільшенням військової та гуманітарної допомоги Україні. Наша країна досить могутня, щоб захистити себе власними силами, що показали і довели перші місяці вторгнення ворожих військ максимально екіпірованих і всім забезпечених. Ми вистояли буквально голіруч виключно завдяки героїчній самопожертві тисяч і тисяч українців усіх родів військ та тероборони. Саме ці люди довели свою міць і зробили неможливе - можливим. Варто додати, що теперішні наступальні дії ЗСУ без прикриття авіацією та переваги в артилерії є військовим дивом.
Тому і саме тому стають актуальними як ніколи слова славетної Лесі України:"Хто звільнить себе сам - той вільним буде!" та програмна позиція лідера ОУН Степана Бандери "покладатися на власні сили", що стало основою створення Української Повстанської Армії на чолі з героїчним Романом Шухевичем. Для Збройних Сил України на чолі з Валерієм Залужним усе означено гаслом "Ніхто крім нас!" Україна переможе завдяки українцям! Іншого не дано. Для цього потрібна духовна мобілізація всього українського народу з усіх етносів та вірувань. Вільними є ті, чия свобода залежить від нього самого! Україна - вільна країна вільних людей! Чужого не хочемо - свого не віддамо! "Груз 200" всім окупантам. Слава ЗСУ! Україні слава! Героям слава!
Богдан Гордасевич
10 липня 2023 р.
м. Львів
11:59 10.07.2023

На згадку про 22 червня 1941 року

Відбудова України можлива тільки за умов надійного миру
На згадку про 22 червня 1941 року та Міжнародну конференцію з питань відновлення України (URC 2023) в Лондоні
Величезна міжнародна конференція в Лондоні упродовж двох днів 21 і 22 червня стосовно значних руйнувань в Україні через злочинну військову агресію Російської Федерації явно приурочена до подій понад 80-т років тому: 22 червня 1941 року, коли гітлерівські війська раптово напали на свого союзника СРСР, з яким мали мирний договір про не напад. Так само і РФ згідно “Будапештського меморандуму” взамін одержаної з України ядерної зброї зобов’язалася бути головним гарантом недоторканості кордонів та суверенітету Української Держави. Аналогія цілком тотожна, бо напад і тоді, і тепер були сповна підступними, раптовими та дуже потужними. Так само завдяки величезним жертвам бійців місцевої тероборони та героїчній самопожертві рядових й офіцерів Збройних Сил України просування ворога в глиб країни було зупинено, а потім і відкинуто на сьогочасні рубежі. 
Єдина розбіжність полягає в тому, що обидві країни: і РФ, і Україна,- ведуть своєрідну неоголошену війну, тобто якби локальний збройний конфлікт, хоча насправді це абсолютно повномасштабна війна з усіма її атрибутами та змістом, яким є величезні руйнування та неймовірна велика кількість жертв, особливо посеред цивільного населення Сьогодні 22 червня йде 484-й день великої війни, бо фактично сама війна почалася 9-ть років тому 20 лютого 2014 року з не менш підступної агресії військ РФ без розпізнавальних знаків яко “зелені чоловічки” до Криму, його подальша окупація та демонстративна анексія РФ. За кілька місяців відбулася злочинна інтервенція озброєних бойовиків на чолі з громадянином РФ Гіркіним (“Стрєлковим”) на Донбас зі захопленням м. Слов’янська та інших частин регіону. Коли   розпочалася Антитерористична операція з боку добробатів, спецслужб та різних українських збройних сил зі звільнення Донецької і Луганської областей від бойовиків, то всі успіхи в цьому перекреслило безпосереднє втручання регулярних військ РФ, які нагло 23 серпня 2014-го року перейшли кордон України і безпосередньо надали допомогу бойовикам, зокрема саме зенітним комплексом “Бук” збройних сил РФ було збито авіалайнер “Боїнг-777” міжнародного рейсу MH17 по маршруту Амстердам — Куала-Лумпур. Провину в цьому злочині саме російських військ, які незаконно перебували на території України, вже доведено судом і відповідним вироком.
Доречно зауважити, що величезна допомога Україні з боку Нідерландів є одночасно і відплатною акцією за смерть своїх громадян від рук рашистів. Тотожною є активність Великобританії, бо злочинні акції спецслужб РФ з отруєння кількох своїх агентів-втікачів як Скрипалі та Олександра Литвиненка на території суверенної держави є абсолютно достатньою підставою для оголошення війни, особливо коли була застосована зброя масового враження, яким був хімічний препарат “новачок”. Великобританія не з тих країн, яка прощає подібні образи без належної відповіді. Також варто нагадати вбивства на території Німеччини і ще ряду країн чеченських опозиціонерів спецслужбами РФ, тобто якщо хтось вважає необ’єктивним визнання РФ як країну-терориста, то насправді це не є суто через події в Україні, а навпаки то є величезна сукупна терористична підла дія РФ, яка досить тривала в часі та просторі проти багатьох країн. Саме тому міжнародна конференція в Лондоні за темою відбудови України отримає правдивий сенс, якщо держави-учасники домовляться як спочатку зупинити агресора і припинити війну як таку. Має настати тривалий і надійний мир. Щоб це було не тимчасове примирення типу “Мінські угоди”, а нейтралізація держави-агресора назавжди! І щоб оте огидне гасло “можем повторить” щезло навічно! Щоб увесь Світ на згадку про 1 вересня 1939 та 22 червня 1941, як і про 20 лютого 2014 і 24 лютого 2022 — говорив спільно одне: “Ніколи знову” Так і тільки так!
Богдан Гордасевич
22 червня 2023 р.
м.  Львів    

28 травня - День міста Києва, столиці України

У Києві до Дня міста з'явилася велика кількість інсталяцій із квітів - фото. 
 Понад 20 різних квіткових композицій прикрасили у травні Київ. Інсталяції, якими прикрасили столицю України, є тематичними. Вони присвячені війні з Росією, обороні країни, її героям, незалежності країни. Як повідомляє "Київзеленбуд", на Печерську з'явилася посвята герою війни Дмитру "Да Вінчі" Коцюбайло, а у Протасовому Яру – Роману Ратушному. На Подолі тепер є композиція, присвячена Фортеці Бахмут, а на Либідській площі – непокірному Херсону. Гасло Be brave like Ukraine з'явилося у парку на Троєщині. Нагадування про площу України – 603 548 кв. км. - Тепер прикрашає парк "Відрадний". Також у Києві з'явилося квіткове панно "Дівчинка, яка крокує до Перемоги"


Соборність України -1

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
На початку березня 1917 року в Україні дізналися про повалення самодержавства. Це стало поштовхом для того, щоб український народ почав національно-визвольний рух.

У січні 1918-го IV Універсалом була проголошена державна самостійність Української Народної Республіки.
Створення Української Центральної Ради
У Київської інтелігенції виникла ідея створити керівний центр в Україні. Отож уже 3 березня 1917 року відбулась зустріч громадських, культурних і політичних організацій, яку організувало Товариство українських поступовців та Українська соціал-демократична робітнича партія.

Вони створили комітет, думки щодо України в ньому розходились: Микола Міхновський із "самостійниками" виступав за проголошення незалежності, а автономісти, до якого входили прихильники ТУПу, – за автономну республіку у федеративному союзі з Росією. Вони змогли домовитися та об'єднатися.

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Стоять (зліва направо): Христюк П., Стасюк М., Мартос Б. Сидять (зліва направо): Стешенко І., Барановський Х., Винниченко В., Єфремов С., Петлюра С. Фото: Український інститут національної пам'яті
17 березня 1917 року створили Українську Центральну Раду – парламент України, керівний орган національного руху. Головою став Михайло Грушевський, до неї входили Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Іван Стешенко, Микола Садовський та інші. Вона проіснувала до 29 квітня 1918 року.

"Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче".
Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Будинок Української Центральної Ради, де також працював Генеральний Секретаріат, відбулася низка українських з'їздів та зібрань. Фото: Український інститут національної пам'яті
Про IV Універсал
Універсали Української Центральної Ради — документи державного значення, адміністративно-політичні акти, грамоти-прокламації. Їх видавала Українська Центральна Рада. Всього було видано 4 Універсали, які визначили етапи створення Української держави — від автономної до самостійної.

7 листопада 1917 року у Києві III Універсалом Української Центральної Ради після повалення Тимчасового уряду була проголошена Українська Народна Республіка. Вже у січні 1918-го IV Універсалом була проголошена державна самостійність Української Народної Республіки.

«У цей день творилася українська держава»: архівіст про День Соборності України
IV Універсал датований 22 січня 1918 року. Його ухвалили 24 січня 1918 року вночі, під час засідання Малої Ради УЦР. Документ містив чотири головні напрями:

проголосити самостійність Української Народної Республіки;
доручити Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами;
оповістити оборонну війну з більшовицькою Росією;
задекларувати основи внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслити заходи для припинення війни з Центральними державами.
Україна відзначає День соборності. Яка історія цього свята

Уривок тексту IV Універсалу:

"Ми, Українська Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам на зустріч, і веде далі кріваву боротьбу з нашим Народом і Республікою; крім того, те саме Петроградське Правительство Народніх Комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще священною. Знов польється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче. Але для того, щоб ні Руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій Край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу.

Зо всіма сусідніми державами як то: Росія, Польша, Австрія, Руминія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки Народові України, іменем якого поки зберуться Українські Установчі Збори будем радити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву "Ради Народніх Міністрів".

Головою Української Центральної Ради був Михайло Грушевський, який виступив перед проголошенням IV Універсалу. Тоді за прийняття документу проголосувало 39 депутатів, проти було 4, а утрималось 6.

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Голова Української Центральної Ради України Михайло Грушевський, 1 травня 1918 р. Фото: Український інститут національної пам'яті
Створення Національної Ради
18 жовтня 1918 року у Львові сформувалася Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем. Рада взяла у руки владу в західноукраїнських землях та проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття "уконституйовуються як Українська держава".

Українська Національна Рада заявила про намір творити національну державність та об’єднати українців у соборній державі. Відтак ідея соборності українських земель набула державного статусу.

6 маловідомих цікавих фактів про Соборність України
1 грудня 1918 року ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна рада та Директорія УНР – уклали у Фастові Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

"Правительства обох Республік уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю", — зазначалося у тексті документу.

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку ЗУНР та УНР.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
22
попередня
наступна