Выборы остались позади, и как на верхней ступени власти в Украине, 

так и на уровне Киевской мэрии предстоит "перезагрузка".

 

 Но история смены президентов у нас довольно короткая - буквально все события еще живы в памяти читателей. А вот любопытные примеры обновления городских властей встречались и в давние времена.

 Почище Майдана

 Начиная с XV века жизнью мещан и купцов в Киеве управлял магистрат, сформированный на основе старинного Магдебургского права. Глава магистрата - войт - получал неплохое жалование натуральными продуктами и обладал серьезным влиянием на городские дела, хотя должен был выполнять распоряжения воеводы, поставленного от польско-литовских хозяев тогдашнего Киева.

 Видный украинский историк Владимир Антонович в своем исследовании "Паны Ходыки" показал, как зажиточное мещанское семейство Ходыков систематически прибирало к рукам должность войта в течение XVI-XVII столетий. Это было не так-то просто; сильным оппонентом оказался клан мещан Балык, которые время от времени высаживали Ходыков из мэрского кресла. Однако те возвращались снова и снова, для чего не стеснялись всячески угождать воеводам. В конце концов это привело к их краху вполне в духе нынешнего Майдана. В 1620-х годах войт Федор Ходыка в интересах польской власти всячески благоволил распространению унии, и народ не стерпел. Мещане, поддержанные казаками, подняли бунт. Лично для войта он кончился трагически. Федора Ходыку даже не просто сместили или выгнали, а бросили в Днепр - по словам хрониста, "воду пить"…

 Позже младший сын неудачливого мэра, Андрей Ходыка, тоже пробился в войты и был утвержден на этом посту польским королем. Но на дворе были уже 1640-е годы. Вскоре разгорелась Хмельниччина, так что Андрей, опасаясь участи отца, вынужден был поспешно покинуть кресло войта в здании магистрата на Подоле, скрыться с глаз и сидеть тише воды ниже травы. В конце концов в 1649-м ему пришлось подписать официальную бумагу о том, что он отрекается от должности и признает незаконными все распоряжения, сделанные им на протяжении недолгого руководства городом.

 Штраф за неубранные трупы

 Городская дума времен капитализма, о которой мы недавно рассказывали читателям "КП" в Украине", представляла лишь небольшую долю населения, однако после Февральской революции были выработаны новые, демократические правила. Состоявшиеся выборы принесли успех левым силам; мэром стал Евгений Рябцов, представитель партии эсеров.

 Но на фоне бурных событий Гражданской войны значение выборных властей падало. А после установления советской власти в 1918 году (путем артиллерийского обстрела жилых кварталов и кровавого террора) мэрии было дано предписание вообще не встревать в дела военно-политические и заниматься только хозяйством. Над ними поставили куратора - комиссара по гражданским делам Григория Чудновского.

Чудновский быстро начал демонстрировать Городской думе, кто главнее. Так, в феврале 1918-го он высказал свое "фе" по поводу того, что на улицах Киева валяются трупы. Комиссар велел мэрии в течение 24 часов навести в этом деле порядок, грозя в противном случае оштрафовать на 100 тысяч рублей лично городского голову. "Отцы города", однако, позволили себе возмутиться. В их резолюции, посланной товарищу Чудновскому, значилось, что приказ большевика "и по существу и по форме является грубым нарушением автономных прав самоуправления, которому никто, кроме думы, не имеет права приказывать и представителям которого никто не имеет права грозить штрафами".

 То был едва ли не последний в Киеве случай столь смелого обхождения демократического органа с большевистским комиссаром. В 1919 году после нескольких месяцев перерыва большевики опять пришли сюда, созвали свой Совет, и одним из его первых постановлений оказался роспуск старой Городской думы. А в дальнейшем полномочия мэрии надолго прибрали к рукам рабоче-крестьянские органы, направляемые партийным руководством.

 Сначала повышение, потом бездна

 Заметным персонажем советской истории Украины был Панас Любченко. Смолоду он состоял в революционных украинских партиях, а в 1920-м записался в большевики. Его активная борьба за пролетарское дело принесла Панасу Петровичу весомые должности. В 1920-е годы он руководил Киевским горисполкомом и окружным исполкомом.

 Как раз в те времена Киев успешно залечивал раны после Гражданской войны, здесь разворачивалось новое строительство. В 10-ю годовщину Октябрьской революции, 7 ноября 1927 года, состоялась закладка здания железнодорожного вокзала (того самого, который доныне служит киевлянам и гостям города). Прибывший на торжественный митинг Панас Любченко не ограничился простой укладкой кирпича или капсулы. Обрядившись в "робу", он, собственноручно орудуя канатным приспособлением копра, вбил в фундамент вокзала первую сваю. Естественно, предисполкома не преминул обратиться к киевлянам с речью.

 Буквально через месяц нашим землякам пришлось проститься с Любченко: его отправили в тогдашнюю столицу республики Харьков на более высокий пост. Поднимаясь со ступени на ступень, он достиг должности председателя Совнаркома Украины и с этим портфелем вернулся в Киев, когда столицу перенесли сюда. Однако новое пребывание в городе на Днепре не принесло счастья. В 1937 году, в разгар сталинских репрессий против руководства Украины, премьер покончил с собой... 

Выступление Панаса Любченко на закладке Киевского вокзала. Фото: автор

КСТАТИ

Смещен ко Дню Киева

 Своеобразная коллизия сложилась перед Днем Киева в 1996 году. В то время руководителем города был Леонид Косаковский, назначенный глава горадминистрации и выбранный голосованием киевлян председатель Киевсовета (этой должности позже дали название "городской голова"). Одной из инициатив Леонида Григорьевича было воссоздание на историческом месте памятника княгине Ольге. Ко Дню Киева 1996 года при его содействии были завершены все работы, осталось только открыть монумент. Но накануне праздника президент Леонид Кучма сместил своего тезку с поста градоначальника, передав его обязанности заместителю - Александру Омельченко. Согласно неписаным номенклатурным законам, в сценарий церемонии открытия возрожденного памятника внесли изменение, и вместо Косаковского выступал уже Омельченко... Мало того, имя инициатора вообще сочли нежелательным на монументе. С памятной таблички, укрепленной на оборотной стороне пьедестала, буквально в последнюю ночь удалили фамилии Леонида Косаковского и его заместителья по гуманитарным вопросам Галины Артюх, также снятой с должности. До сих пор на этой табличке остаются пустые места, которые мало кто замечает.

Памятная табличка на пьедестале памятника княгине Ольге.

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ,

специально для

«Комсомольская правда в Украине»

40 терористів повернулися в Росію у гробах

Тіла терористів, які загинули при захопленні аеропорту в Донецьку, везуть на батьківщину - до Росії. 40 найманців Путіна повернулися додому в одному рефрижераторі, повідомляє Інформаційний опір.

Нагадаємо, пропуск автомобілів з убитими іноземними громадянами з території України до Росії пов'язаний з тим, що вбиті бойовики не потрібні на українській території. Про це на брифінгу повідомив помічник голови Держприкордонслужби України Сергій Астахов.

"Наскільки я володію ситуацією, Україна демонструє свою гуманітарну позицію, і ми повертаємо тих іноземців (убитих), які були на нашій території. Вони не потрібні для того, щоб удобрювати землю України", - сказав Астахов, додавши, що вивезенням трупів займаються громадські організації, які визнають місцеву нелегітимну владу.

За його словами, цей вивіз здійснюється на абсолютно законних підставах.

Що стосується живих бойовиків, які намагаються залишити територію України, співробітники прикордонслужби повинні їх затримувати точно так само, як і тих, які намагаються прорватися на територію України з боку Російської Федерації.

"Вільного виходу з України немає. Своїми силами ми намагаємося захищати кордон і на вхід і на вихід", - сказав він.
http://gazeta.ua/articles/np/_40-teroristiv-povernulisya-v-rosiyu-u-grobah/561366



Терористи вивезли до Росії три десятки трун

Російські журналісти проводили до кордону фуру з Донецька, що перевозила 31 труну з наклейками "Донецька народна республіка".
 
Про це у своєму блозі на сайті "Эхо Москвы" розповіла кореспондент Марія Турченкова.
 
"Усередині фури 31 труна, промаркіровані наклейками "Донецька народна республіка", з громадянами Росії, які загинули в Донецьку під час бою в аеропорту 26 травня", - пише журналістка.
 
За її словами, супроводжувати вантажівки з тілами росіян до прикордонної застави в Устинівці попросила співробітників російських ЗМІ, які працювали в Донецьку, людина з оточення так званого прем'єр-міністра самопроголошеної ДНР Олександра Бородая.
 
"Він сказав, що наступного дня з Донецька до Росії відправиться колона з двох вантажівок із тілами, і попросив журналістів про послугу -супроводжувати їх до кордону. Він обіцяв за півгодини повідомити, куди саме їх повезуть і хто супроводжуватиме "вантаж", і попросив тоді дати йому відповідь, чи згодні ми поїхати. Ми були приголомшені почутим. Це було перше визнання, що у боях на Донбасі гинуть російські громадяни", - відзначає Турченкова.
 
Вона нагадує, що ще два тижні тому в соцмережах поширювалися чутки про те, що тіла росіян, які загинули у боях на сході України, таємно переправляють через кордон до Росії. "Але в ДНР ніхто це не підтверджував, і вже тим паче, не афішував", - підкреслює журналістка.
Її дивує, як усе побачене на українсько-російському кордоні може співвідноситися із заявами з Москви, де наполягають на "народній боротьбі" Донбасу і заперечують участь російських громадян у конфлікті.
 
"Жоден із вітчизняних федеральних телеканалів, що місяцями бетонують ідею про геноцид росіян на сході України і засилля фашистів на заході, так і не повідомив про те, що 31 громадянин Росії загинув у Донецьку 26 травня", - констатує Турченкова.
 http://www.ukrinform.ua/ukr/news/teroristi_vivezli_do_rosiii_tri_desyatki_grobiv_1943974



об'ява на східному кордоні України:

"Госпогранслужба Украины сообщает, что в связи с переполнением моргов, въезд боевикам в Украину временно ограничен"

Петиція щодо санкцій проти Путіна за агресію проти України зібрала наразі лише 20% необхідних голосів

29 травня, поблизу міста Слов’янська Донецької області, унаслідок падіння гелікоптера Мі-8 Нацгвардії, що потрапив під обстріл терористів, загинув начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України генерал-майор Сергій Кульчицький.

Звістка про трагічну смерть схвилювала усіх, хто знав та служив з Сергієм Петровичем.

Скрізь, де доводилося служити генералу Кульчицькому, люди були найкращої думки про нього: порядність, розсудливість, врівноваженість, доброзичливість - далеко не усі якості, притаманні цьому талановитому та енергійному командирові.

Вимогливий, принциповий офіцер вимагав від себе й від підлеглих сумлінного виконання службових обов’язків на благо Вітчизни. Він віддавався роботі наповну, турбувався про підлеглих і в тяжку хвилину ставав горою на їх захист. Високий, мускулистий, міцної статури, з мужнім, вольовим обличчям він мав неабиякий талант командира…

«…Справжній командир… Завжди був поряд зі своїми бійцями: жив у палатці їв нехитру солдатську їжу, яку бувало, сам і готував, - так охарактеризував Сергія Петровича користувач соцмережі, який спілкувався з генералом під час виконання завдань на сході. – Він завжди літав чи їздив туди, де стоять його солдати. Він захищав Україну і робив це добре, робив це чесно. Мені пощастило бути знайомим з цією людиною…»

Подібні слова вимовить кожен резервіст першого батальйону Нацгвардії, адже останні місяці свого життя генерал-майор Сергій Кульчицький присвятив підготовці саме цих бійців.

Від першого дня навчань він був поряд з добровольцями. Пригадується день відправки батальйону на схід для служби на блокпостах… З оптимістичною посмішкою Сергій Петрович того дня вселив надію кожному, що все буде добре, - перемога за нами...

Більше місяця він разом із бійцями перебував на сході в зоні проведення АТО, з честю виконував свій обов’язок та до останнього подиху залишався вірним своєму народу, служінню якому присвятив усе життя…

Цікавим і непростим був життєвий шлях доблесного офіцера. Народився Сергій Петрович Кульчицький 17 грудня 1963р. у Східній Німеччині у місті Веймар, де проходив службу його батько, Петро Іванович, радянський офіцер.

З дитинства Сергій Кульчицький мріяв стати офіцером, як батько, а тому в 1981р. вступив у Далекосхідне вище загальновійськове командне училище в місті Благовіщенську Амурської області.

У 1985 р. він закінчив училище з відзнакою, отримавши військове звання лейтенанта, для проходження служби відправився за Полярне коло в селище Печенга-І Мурманської області, де обіймав посаду командира десантно-штурмового взводу 61-ї окремої бригади морської піхоти Північного флоту.

Молодий лейтенант Кульчицький мав І розряд з бігу та лижних гонок, І розряд з подоланням смуги перешкод і гирьового спорту. В рукопашному бою переважав одночасно двох-трьох супротивників, навіть сміливці не наважувались зійтись з ним у двобої.

У 1991р., після проголошення незалежності України, прослуживши майже 8 років в Заполяр’ї, Сергій Кульчицький перевівся служити до України в місто Тернопіль в батальйон Національної гвардії на посаду заступника командира батальйону.

Наступні роки Сергію Петровичу довелося проходити службу в Криму та на Івано-Франківщині.

З 2010 по 2012 рік Сергій Кульчицький обіймав посаду заступника начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, а з серпня 2012 року - начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (тепер Національної гвардії України).

За умілі та сміливі дії під час ліквідації наслідків повені в Хустському районі Закарпатської області його відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За заслуги перед Вітчизною генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орденом «Ілля Муромець», орденом «1020 років хрещення Київської Русі», вищою нагородою товариства Червоного Хреста України «Почесна відзнака» та 8-ма медалями, зокрема медаллю «За відзнаку у військовій службі».

Командування та особовий склад Національної гвардії України низько схиляє голови в скорботі. Відданому та мужньому Офіцеру - вічна пам’ять…

Генерал-майора, начальника управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України Сергія Кульчицького поховають у Львові на Личаківському цвинтарі в пантеоні героїв України.

http://www.vv.gov.ua/news.php?nid=4893&lang=ua

[ Читати далі ]

Пройшли ще одні вибори, знову чекаємо від них позитиву. Чекали і від минулих виборів. В чому ж урок ? Думаю,  в тому, що не чекати треба, а самим той позитив творити. Хочеш нового життя - живи по новому. Навіть в збиток своєму старому, звичному способові життя.