Про співтовариство
Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Шукати в архіві
А великий бізнес - це олігархи
- 14.05.19, 17:01
КИЇВ. 14 травня. УНН. Експерти міжнародної консалтингової компанії The McKinsey Global Institute розкрили секрет успіху розвинених країн світу, передає УНН з посиланням на звіт компанії.
Темп зростання економіки країни задає, серед іншого, великий бізнес, вважають в The McKinsey Global Institute.
"Багато країн з переважаючими темпами розвитку ВВП визнали важливість конкурентоспроможних компаній приватного сектора і створення сприятливих умов, в яких вони могли б інвестувати і конкурувати, навіть якщо вони створювали стимули для підвищення продуктивності", - говорить звіт.
Сьогодні помітно швидше ростуть ті сектори економіки, де великі компанії займають велику частку. Держава, в свою чергу, йде назустріч великим компаніям, надаючи останнім доступ до дешевих кредитів, пільговим курсом обміну, низькими ставками оподаткування.
Зі свого боку, великий бізнес сприяє зростанню ринків, що розвиваються, вкладаючи в експортно-орієнтовані галузі, в наукоємні галузі, пишуть аналітики. Більш того, великий бізнес, в середньому, виплачує своїм співробітникам вищі заробітні плати. Це дозволяє нарощувати внутрішні споживання і заощадження для інвестицій, переконані експерти.
Але існує і зворотна сторона медалі, кажуть аналітики. Йдеться про найжорстокішу конкуренцію, яка існує серед великого бізнесу в країнах, що розвиваються, а також про безперервну необхідність великих капіталовкладень. Їх, як показує практика, найкраще робити в інноваційні технології та створення нових товарів і послуг, йдеться в звіті.
Нагадаємо, в минулому році українські виробники і експортери курятини забезпечили Україну 500 млн доларів валютної виручки, з них 450 млн доларів – частка агрохолдингу Юрія Косюка "Миронівський хлібопродукт" (МХП), який є головним експортером у країні. Компанія здійснює 88,2% всіх зовнішніх поставок м'яса птиці на міжнародні ринки.
Валютна виручка, за словами експертів, гостро необхідна Україні для балансу валютного курсу, а також розрахунків за зовнішніми боргами.
Олег Сенцов — хронологія справи: 5-ть років у неволі
- 11.05.19, 18:37
10 травня 2014 року в Сімферополі його заарештували російські силовики.
Сенцова схопили в під'їзді власного будинку, з мішком на голові відвезли в колишню будівлю СБУ в Сімферополі. Там катували, вимагаючи зізнання.
На планом російських силовиків, режисер мав зізнатися в підготовці терактів, зокрема, підриву пам’ятника Леніну і меморіалу "Вічний вогонь".
За тиждень після арешту Сенцова ФСБ затримала студента Таврійського університету Олександра Кольченка, трохи раніше — фотографа Геннадія Афанасьєва та історика Олексія Чирнія. Останні двоє згодом назвали у своїх свідченнях Сенцова керівником терористичної групи, яка в квітні влаштувала два нічних підпали - дверей офісу "Єдиної Росії" й громадської організації "Російська громада Криму". Згодом, вже після суду, їм дали по 7 років, а в 2016-му президент РФ Володимир Путін підписав указ про помилування одного з них, іншого — виміняли на сепаратистів.
Сенцова і Кольченка чекала інша доля: їх справу розглядав Північно-Кавказький військовий окружний суд в Ростові-на-Дону з липня по серпень 2015 року.
25 серпня 2015 року суд визнав Сенцова винним у створенні та керівництві терористичної групи, вчинені та готуванні до терористичних актів, а також незаконному зберіганні зброї та вибухівки. Режисер був засуджений до 20 років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Олександра Кольченка визнали винним в участі в терористичній групі та співучасті в теракті. Він отримав 10 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. У листопаді 2015 року обидва вердикти підтвердив Верховний суд Росії.
З лютого 2016 року Сенцов відбував покарання до колонії у Якутську, пізніше — у селищі Харп у Ямало-Ненецькому автономному окрузі. З жовтня 2017 року він перебуває в колонії суворого режиму "Білий ведмідь" у місті Лабитнангі. Олександр Кольченко відбуває покарання в одній з колоній поблизу Челябінська.
Хоча обоє в'язнів мають тільки українські паспорти, переслідувалися вони як громадяни Росії. Через це в міністерстві юстиції РФ відмовляють у видачі Сенцова та Кольченка Україні для відбування покарання на батьківщині, стверджуючи, що відповідно до закону про так зване приєднання Криму до Росії вони стали громадянами РФ.
У 2018 Олег Сенцов голодував 145 днів з вимогою звільненити з російських в'язниць 64 українських політв'язнів, про яких на той час заявляв український МЗС.
У грудні 2018 року Європарламент присудив Сенцову премію імені Сахарова "За свободу думки".
Адвокати та правозахисники, яким вдається відвідувати Олега Сенцова, стверджують, що після припинення голодування він досить швидко набрав вагу та відновлює здоров'я.
"У вільний від обов'язкової стройової підготовки час він займається спортом та творчістю, пише сценарії. От тільки через заборону на користування програвачем, не може подивитись, що знімають його колеги",- розповідає DW адвокатка Ольга Дінзе, яка останньою відвідувала режисера на початку березня 2019 року.
За матеріалами DW
Виступ Президента України під час акції «Перша хвилина миру»
- 11.05.19, 14:16
8 травня 2019 року - 23:03
Ваші Блаженства, Ваші високопреосвященства і всечесні отці, лідери церков і релігійних організацій!
Шановні ветерани!
Високодостойний пане Прем'єр-мірістр, члени українського Уряду, народні депутати!
Шановні воїни та їхні родини! Шановні запрошені!
Дорогі співвітчизники!
Сьогодні знову ми згадуємо вікопомний момент з історії України, Європи і всього світу. Рівно сімдесят чотири роки тому на нашому континенті замовкли постріли найкривавішої війни в історії людства. 65 мільйонів вбитих, із них українців – від восьми до десяти мільйонів.
Кілька поколінь виросли на ретельно відретушованій версії «Великой Отечественной Войны». За часи незалежності ми нічого не забули і нічого не зреклися з того, що було правдою. Але буквально за останні роки відкрили для себе багато нових сторінок трагічної історії, які раніше дуже ретельно і старанно від нас приховувались та замовчувались. Я неодноразово, починаючи з п’ятнадцятого року, говорив у травневі дні про різні аспекти нашої політики історичної пам’яті. Сьогодні настав час зробити щось на кшталт резюме.
Ще до 22 червня сорок першого року на різних фронтах Другої світової вже загинуло майже сто тисяч українців.
Для нас перші постріли тоді ще майбутньої світової війни пролунали в березні 1939 року на Закарпатті. Вони стали відлунням Мюнхену-38 і краху сумновідомої політики умиротворення агресора. Два місяці тому, до речі, мав за честь вшанувати пам’ять захисників Карпатської України на Красному полі під Хустом.
З вдячністю нині згадуємо і тих українців, які з вересня 1939 року чинили спротив Гітлеру у лавах Війська Польського.
А от сталінський Радянський Союз протягом майже двох років, з осені тридцять дев’ятого червня 41-го був союзником гітлерівської Німеччини. Але це не врятувало СРСР від нападу, а народи, що його населяли – від вимушеності сплачувати людськими життями за дружбу Сталіна з Гітлером. І саме на території України проведено майже половину стратегічних операцій радянської-німецько війни. В лавах Червоної армії билися близько шести мільйонів мешканців України. І ми, вдячні нащадки, вже не один десяток років прославляємо подвиг ветеранів Червоної армії.
А от віддавати належне воякам УПА, які тепер прирівняні до учасників бойових дій за незалежність України, почали зовсім нещодавно.
І лише кілька років тому ми звернули увагу на роль українців у військах країн антигітлерівської коаліції, таких як Сполучені Штати, Велика Британія, Канада та багато інших. В Києві організували виставку, на якій представили історії українців, які вкрили себе бойовою славою в битвах на рівнинах Європи, в пустелях Північної Африки та на безмежних просторах Тихого океану.
Майже сім мільйонів солдат в семи, як мінімум, арміях – такий масштаб української боротьби проти нацизму.
І згадуємо ми мільйони українок та українців, які наближали перемогу самовідданою працею в тилу.
А ще та війна – то понад два мільйони вивезених на примусові роботи дівчат та юнаків з України. То – каторга й концтабори.
То – Бабин Яр, місце однієї з найстрашніших трагедій в історії України. Ми пам’ятаємо і завжди будемо пам’ятати, що близько півтора мільйона українських євреїв було знищено нацистами і стали жертвами Голокосту.
Україна, яка не була в ті роки незалежною державою, де-факто виявилася членом антигітлерівської коаліції, а ми, український народ – народом-переможцем. Хоча закінчення Другої світової так і не зробило Україну вільною.
Ми, на відміну від Москви, не збираємося приватизувати спільну звитягу народів усіх країн антигітлерівської коаліції. Ніхто не має права монополізувати перемогу над нацизмом, а тим більше використовувати її для апології своєї імперської політики. Подолання нацизму сімдесят чотири роки тому це не привід водити ряжені «полки безсмертних» по всьому світу!
Ми дистанціювалися від кремлівського «побєдобєсія». За п’ять останніх років ми виробили власний сценарій, свій ритуал відзначення Дня перемоги у Другій світовій війні, наближений до загальноєвропейської традиції. На відміну від наших сусідів, ми не страждаємо на дальтонізм і бачимо повну кольорову гаму її величності історії.
Двадцять третя нуль одна восьмого травня сорок п’ятого – момент, коли було припинено вогонь, і в Європі настала перша хвилина вистражданого миру.
Цей день важливий не лише тому, що дає людству можливість озирнутися і згадати про колосальні жертви й втрати. Спогади спонукають нас ще і ще раз замислитися над причинами воєн і зробити належні висновки. Мільйони і мільйони людей в усьому світі об’єднує одна мета – не допустити повторення трагедії. І тільки в Москві, Господь їм суддя, кажуть: «Можем повторить».
Для України, яка протистоїть російській агресії, висновки, зроблені з уроків Другої світової війни, є особливо важливими. Вони дають нам моральну і правову основу для справедливої боротьби проти анексії Криму і окупації частини українського Донбасу. Основу для спільного з міжнародною коаліцією протистояння спробам Кремля зруйнувати систему євроатлантичної безпеки і єдність Європи. Я неодноразово вже проводив паралелі між ставленням Гітлера та Путіна до людського життя, до норм міжнародного права. Варто лише порівняти «судетську промову» очільника Третього рейху 1938 року і так звану кримську промову російського президента 2014-го.
А ми, українці, прагнемо жити у мирі й безпеці. Тому наша мета – стати повноправним членом ЄС та НАТО, цих двох союзів, які є запорукою єдності і безпеки на нашому континенті. Вони є і гарантією нашої національної безпеки та безпеки кожного українського громадянина. Саме у тому, щоб захистити європейський та євроатлантичний курс України вбачаю для себе головний сенс і мотивацію залишатися в політиці і після того, як невдовзі складу повноваження Президента України.
У європейській цивілізації ми бачимо корені своєї ідентичності. Мета путінського контролю над історією відверто проголошена. Він хоче відновити російську імперію і розчинити українців в «едином народе», неначе в сірчаній кислоті.
До пам’яті про жертви нашого народу у Другій світовій війні додалася пам’ять про тисячі загиблих внаслідок російської агресії.
Нагадування про першу хвилину миру має особливе значення. Для України це хвилина надії так само, як і хвилина пам’яті. Ми прагнемо миру і ми віримо, що змусимо агресора піти з нашої землі. І тоді в цю хвилину в Україні і в усій Європі буде справжня тиша, без обстрілів, без втрат.
Гарантом збереження української державності та усіх перетворень в країні є нові Збройні Сили України. Моїм найважливішим завданням на посаді Президента було зробити все можливе для того, щоб змінити ту критичну ситуацію, до якої довели військо на момент початку російської агресії.
П’ять років тому прийняв країну без боєздатної армії, яку обеззброїли безвідповідальні політикани-пацифісти та п’ята колона. Тепер же новий Глава держави для захисту країни матиме у своєму розпорядженні військовий потенціал, достатній для того, щоби впевнено боронити країну від зазіхань агресивної сусідки.
За п’ять років я здійснив майже сорок робочих поїздок на Схід, із них на передову – 26. Востаннє це сталося позавчора, і це для мене було, повірте, дуже зворушливе і дуже хвилююче відрядження. Вкотре відчув і зараз відчуваю гордість за те, що мав честь бути Верховним Головнокомандувачем ТАКИХ! воїнів. Втім, всі ми, українці, пишаємося своєю армією.
Ще раз дякую українським військовослужбовцям за мужність у захисті країни від російської агресії. А стверджувати, що у нас «громадянська війна» так само цинічно, як, для прикладу говорити про те, ніби то в сорокові роки в Росії був внутрішній конфлікт, а Гітлер лише допомагав армії Власова чи козакам Краснова. Це порівняння не сам придумав, запозичив із соціальних мереж.
Дорогі співвітчизники!
Вітаю вас із Днем пам’яті та примирення та з Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Слава всім, хто захищав Україну від агресії з боку нацистського Третього рейху!
Слава Збройним Силам України, Національній гвардії, СБУ, прикордонникам, добровольцям і волонтерам; всім силовим структурам, які боронять нашу Вітчизну від ворожих зазіхань Російської Федерації!
Слава Україні!
І оголошую символічну першу хвилину миру.
Львів може відновити потугу регіонального центру
- 09.05.19, 17:54
Володимир Зеленський не мій Президент України
- 06.05.19, 19:49
Філософ Євген Бистрицький про Порошенка
- 05.05.19, 17:01
Філософ Євген Бистрицький про Порошенка
і тих, хто мститься йому за власну поразку
В соцмережах з’явилось забагато примітивних злостивців Петра. Це не лише типові заздрісні душі, у всіх розділах історії щасливі топтати повергнутого володаря. Зміна у президентській гілці влади створила підставу ресентименту для політичних експертів від інших політиків, які програли вибори. Підставу для публічного нищення, немовби легалізовану перемогою третього. Жадно очікувану умову помсти Петру, немовби винному в виборчому неуспіху їхніх фінансових вождів. Словесної помсти, яка, напевно вважають, виправдовує їх самих, неуспішних радників, що програли.
Ось вони. Перераховують всі гріхи його політичного режиму, приписують їх саме йому одному, мріють про невідворотну неминучу помсту аж до кримінального покарання.
Вони зовсім не визнають дійсних післямайданних досягнень України за доби Петра, які відомі всім – армію, мову, віру, реформи, що закривають доступ для чужих скреп та відкривають Європу і на практиці останніх виборів для всього світу свідчать про досягнутий рівень демократії.
Як правило, такі підло злі російськомовні. Вони нормально післярадянські післяросійські космополітани. Саме тому вони не бачать, або просто невинно не мають органу бачення зробити це, – бачити політичну реальність, підтверджену демократичними виборами нового Президента з багатьох претендентів.
Вони позбавлені головного – відчуття і розуміння потенційної політичної сили Петра, як на сьогодні найреальнішого лідера для партійного об’єднання національних сил та інших – з претендентів та супротивників у виборчих перегонах – на демократичній платформі.
Наразі Петро є першим серед лідерів національних демократичних сил, тобто першим серед політичного представництва інтересу національно-культурної, історичної, ідентичності України. Тому, до речі, як приналежний до таких сил мер Львова, здається, вчиняє послідовно, незважаючи на можливі персональні претензії до першого серед рівних.
І не послідовно діють ті національно орієнтовані демократи, чия персональна образа на нечемні, інколи брехливі та маніпулятивні, звинувачення з боку виборчої команди Петра, заслали їм очі, щоб побачити надособистий український інтерес. Замість думати про наступне демократичне партійне будівництво та про об’єднання віковічно розрізнених національно-культурних сил. Замість, нарешті, створення солідарної, нормальної, демократичної опозиції новій владі в новому парламенті, якою б чудовою вона не була. Замість такого творення чесного і розумного політичного опонента, необхідного, як повітря, для країни, вони, фактично, грають у просту чужу гру разом з його злісними ворогами. Які легко стануть знищувати і їх самих у звичний спосіб медіа маніпуляцій та наклепу.
Камінь для будівництва – це незалежна Україна
Втім, Петру треба допомогти зробити це «замість». Допомогти не пустим перегавкуванням на шоу та в соцмережах. І зовсім не фантомними спогадами охоронців від критики. Та, зазвичай, не сутяжництвом з відшукування порушених традицій і норм новим Гарантом та його командою, які ще не заступили на чергування по системі та армійській казармі.
Те, про що йдеться – демократична політика, що має національну орієнтацію, сама підказує шляхи допомоги. Це настійлива вимога партійному будівництві наново, безпосередня участь в ньому – перебудови на відкритих всім, демократичних, началах та публічно заявлених принципах. Щоб позбутись критичних наслідків політичного трайбалізму, корупції та комунікативної відірваності від громадян. Щоб прийшли кращі представники громадянського суспільства, яких «почуто».
Пафос такого бачення вимагає згадки про те, що вже давно сказано. Що насправді наріжний камінь – це не Петро. Справжній камінь для будівництва – це незалежна Україна. І якщо від цього каменя Петро буде здатний підтвердити наново своє політичне ім’я, то це лише на благо цілому суспільству.
Я не хочу ставити питання: Чи буде? Для справді європейської України та її патріотів на зараз немає іншого виходу.
Євген Бистрицький – вчений-філософ, доктор філософських наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Євген БистрицькийУкраїнський вчений-філософ, доктор філософських наук. Із 1991 року завідувач відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України. 1998-2017 роки – виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Джорджа Сороса.
19 травня – День пам'яті жертв політичних репресій
- 05.05.19, 16:37
19 травня – вкрай невдала дата для проведення інавгурації президента, заявляє голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович.
Він нагадує, що в Україні третя неділя травня – цього року це 19 травня – є щорічним Днем пам'яті жертв політичних репресій.
«Звучать пропозиції щодо проведення інавгурації президента 19 травня.
Дата вкрай навдала – це День пам'яті жертв політичних репресій, визначений указом президента в 2007 році. Тобто це траурний день, в який проводяться жалобні заходи по всій Україні, обмежено розважальні заходи та розважальне мовлення на ТБ. Комік Володимир Зеленський дозволяв собі жарти над Голодомором, президент Володимир Зеленський не має права на глум над пам’яттю про мільйони жертв репресій».
Про недоречність призначення інавгурації на 19 травня пише і Володимир Ар'єв, голова делегації України в Парламентській асамблеї Ради Європи, народний депутат (БПП): «19 травня традиційно є Днем пам'яті жертв політичних репресій. Робити в цей день інаугураційні урочистості та святкування, як мінімум, недоречно».
Правильний діагноз
- 05.05.19, 14:57
Поставити правильний діагноз хворому - одна з найважливіших речей не тільки для лікаря, а насамперед для самого хворого. Адже, поставивши неправильний діагноз, це значить не тільки згаяти час на лікування, але й внаслідок хибного лікування - лише зашкодити хворому.
Наприклад, коли у хворого температура, це не обов'язково значить грип, це може бути також малярія, і гарячий чай з лимоном хворому точно не допоможуть, але й зашкодять.
Це було замість вступу. Ідея я думаю зрозуміла. Повертаємося до суті. Не скажу, що результати президентських виборів 2019 мене дуже здивували, Україна відносно молода країна і населення, що населяє цю територію має ще навчитися достатньо базових і фундаментальних речей, які наші східні і західні сусіди знають як 2+2=4.
Мене дивує лише нерозуміння феномена Зеленського нашою українською елітою і проукраїнськими громадянами. Я ще можу зрозуміти реакцію західних ЗМІ, які намагаються пояснити це світовим трендом і неухильним зростанням популізму в політиці. Наводять приклад Трампа, Італії, Греції, Брексіт і т.д. Ці західні ЗМІ відкрили для себе Україну лише в 2014 році, тому вимагати від них чогось було б дуже оптимістично.
Але як можуть порівнювати Зеленського і Трампа самі українці? Порівнювати голос за Зеленського і голос за італійських популістів це явне нерозуміння самої суті проблеми нашого соціуму.
Популісти будь-якої країни завжди намагаються показати своїм виборцям, що вони є найкращими. Створюється такий собі культ виборця, культ простої людини, але в той же час сильної і важливої. Гітлер в 1930-х роках казав німцям, що вони є великою арійською нацією, надлюдьми, що мають керувати іншими націями. Ленін казав що все тримається на простому пролетарському трудязі, який є фундаментом всього світу. Італійські попілусти говорили про великий італійський народ, який є достойний набагато кращого фінансового статусу. Трамп обіцяв зробити великою батьківщину кожного виборця, а значить і возвеличити самого виборця (Make America Great Again) і т.д. Цей поклик до почуття гідності і самоповаги, намагання возвеличити кожного виборця, дати відчуття потрібності і цінності свому виборцю є основою будь-якої популістичної кампанії.
Чи можна було б уявити, щоб який-небудь італійський політик-популіст з Партії 5 Зірок, висміював жертв Мусоліні чи померлих італійських солдат, а потім отримав 73% на виборах як "нове обличчя в політиці"? Чи можна собі уявити, щоб кандидат на президента Ізраїлю сміявся над Голокостом і представляв ізраїльську армію як баранів, а потім його підтримали 73% євреїв як антикорупціонера і рятівника країни? А скільки б отримав відсотків на виборах Трамп якби назвав США країною-проституткою, що приймає зі всіх сторін?
Очевидно, що політична кар"єра цих "популістів" була б закінчена. Це є дуже важливий факт. Але чому там де західний політик закінчує свою кар"єру, в Україні політик має 73% підтримку? Очевидно, що справа не в популізмі.
Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про велику націю - насправді погоджується зі своїм правом бути частиною великої нації.
Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про великі зарплати - насправді погоджується зі своїм правом мати велику зарплату.
Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про зниженням тарифів - насправді погоджується мати низькі тарифи.
Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про Батьківщину-проститутку - насправді погоджується з тим, що його Батьківщина - проститутка.
Кожна людина, що голосує за політика який називає своїх виборців хохлами - свідомо чи підсвідомо з цим погоджується.
Так само цей виборець свідомо чи підсвідомо погоджується, що його Батьківщина - проститутка, армія - барани, національне гасло - підходить для вживання в туалетах, а над жертвами Голодомору можна сміятися.
Але чому ж ці 73% голосували за людину, що ображала їх Батьківщину і їх самих. Насправді, 73% голосували за обіцянки боротьби з корупцією, за обіцянку "кінця епохи бідності", за обіцянку зниження тарифів, за обіцянку проведення реформ і закінчення війни. Тобто, ці 73% погоджувалися бути хохлами, аби б їм тільки знизили тарифи. Вони погодилися б в жити в країні-проститутці, аби без корупції. Вони б дозволяли називати свою релігію "термосом" і висміювати їх національні символи, аби тільки підвищили зарплати і пенсії.
Це є дуже важливий факт, який і відрізняє українців (чи правильно б було сказати хохлів?), від вже сформованних націй. Ні поляки, ні італійці, ні греки, ні американці ніколи б в житті не погодилися з тим, що їх Батьківщина - проститутка, а вони самі "хахли" в обмін на зниження комуналки. Вони б ніколи не наплювали на свою культуру і пам"ять про своїх предків в обмін на дешевшу цибулю чи помідори.
Кожному з цих 73% насправді немає різниці чи його Батьківщина називається Україна, чи "Малоросія", чи "Російська Імперія", да хоч "Квартал95", "какая вобще разніца?" аби були низькі ціни на газ.
Мова? Віра? "Какая разніца на каком язіке". "Томас на хлеб не намажеш" - аби цибуля в магазині була дешевша.
Основні цінності нації і держави для 73% не мають жодного значення. Навіть не так. Якесь значення вони мають звичайно, але явно не є в приорітеті. В приорітеті – власний шлунок. Але не слід плутати це з простим обивателем, людиною, що живе лише своїми інтересами. Будь-який обиватель-американець, чи обиватель-італієць любить свою Батьківщину і ніколи б не проголосував за когось, хто його Батьківщину ображав чи висміював.
Кожний з голосувавших за Зеленського страждає на важку хворобу недержавності. Для цих 73% цінності держави - це такий собі баласт, який можна викинути під час шторму за борт. Це така собі диковинна річ, привезена з-за океану, а що робити з нею невідомо – на хліб же не намастиш і не з”їси. Навіщо нам ця держава, якщо в ній малі пенсії? Кому потрібна українська культура і мова, якщо в нас корупція велика? Для чого ця незалежність, якщо її на хліб не намастиш? Може краще продати цю незалежність? Погодитися з тим, що ця держава – проститутка, посміятися над мільйонами заморених голодом, назвати себе хохлом в обмін на боротьбу з корупцією, гарні дороги і низькі тарифи? І там де вже сформована нація з самоповагою і почуттям гідності з відразою віднеслася б до цієї «пропозиції», наш простак опустив очі і погодився, що він хохол і його Батьківщина – проститутка, в обмін на обіцянку боротьби з корупцією. Можете сміятися з Голодоморів, з майданів, показувати мене як рагуля-хохла, але знизьте тарифи і ціни в магазинах!
Замість висновків:
Кожна людина, що проголосувала за Зеленського свідомо чи підсвідомо погодилася бути хохлом і жити в країні-проститутці в обмін на зниження комуналки і цін в магазинах. Кожна людина з цих 73% перетнула дуже важливу психологічну границю і свідомо чи підсвідомо відмовилася від державних цінностей.
Як показує історія, нації що роблять такий вибір ніхто не поважає і з їх правами ніхто не рахується. Такі «держави» з часом втрачають свою державність і незалежність, а потім і сам хліб, на який цю незалежність так і не змогли намазати.
Коли Зеленський не зможе понизити тарифи і ціни в магазинах, тобто не зможе дати того, що люди хотіли отримати в обмін на державні цінності, кожний виборець Зеленського стане перед новим вибором – або піти ще далі і відмовитися від доцільності існування вже самої держави Україна в обмін на нові обіцянки (Кримський і Донбаський сценарій в 2014), або повернутися на крок назад – до тимчасового визнання державних цінностей.
Рано чи пізно, але в Україні виникне новий конфлікт про доцільність існування вже самої держави в якій є високі тарифи і ціни в магазинах. Частина людей, розчарувавшись в українській політиці і в самій Україні буде намагатися знайти нову державу на заміну тієї, яку не змогли намазати на хліб.
