Україну, схоже, чекає нова хвиля «противсіхства». Уже зараз чимало людей заявляє таке: не піду на вибори, бо немає за кого голосувати. І аргументація їхня виглядає на перший погляд переконливо. Справді, до тих політичних сил, які мають шанси опинитися у Верховній Раді, є чимало запитань. До українського парламенту може пройти чимало «колишніх» одіозних фігур. Та й «нові» кадри, що так прагнуть опинитися в кріслі парламентаріїв, часто не викликають довіри.

Хто знає, чи не будуть вони гірше «стариків». Бо декларований патріотизм без професіоналізму – це часто справжня біда. Окрім того, по партійних списках може пройти чимало «темних конячок». А що від них чекати, Бог його знає. До цього додайте «політичну родинність», клановість, коли тато, його діточки, родичі, близькі, а то й просто «любі друзі» балотуються в депутати.

«Незмінна» Україна

 Але, панове, чого ви хотіли, коли обирали президента? Ви понадіялися, що будете «жити по-новому». Ніби не знали про діяльність Порошенка у часи попередні, в тому числі про його роботу в уряді за часів Януковича? Чи просто вирішили про це забути? Як і забули про те, що за тих самих часів його головний опонент опинилася в тюрмі.

Розумію, при обранні Порошенка президентом спрацювала низка чинників. Це й непрості умови воєнного часу, і втрата довіри до політичних лідерів Майдану, й, відповідно, запит суспільства на «нові обличчя», і те, що фактично навколо Порошенка об’єдналася політична еліта України. Та й зовнішні чинники працювали на нього. Однак є одна річ, про яку ми воліємо не говорити.

Тріумфально обравши Порошенка президентом у першому турі, українське суспільство продемонструвало, що не прагне якихось радикальних змін, а хоче, попри позірну революційність, збереження status quo. Звідси обережність кроків нової влади, певне намагання опиратися на «старі кадри», навіть ліберальне ставлення до людей, які підтримували сепаратистські рухи в Україні.

Звідси незадоволення владою з боку певних верств населення, які сподівалися на радикальне оновлення суспільства. Правда, ми не задумуємося над тим, а чи є в українському суспільстві потенціал, передусім кадровий, щоб провести це оновлення. На жаль, «нові люди», які подекуди прийшли до влади, часто-густо демонструють некомпетентність. Зрештою, окремі з них швидко опановують корупційні схеми й поводять себе не гірше від старих кадрів.

Закономірно, влада, бачачи відсутність у суспільстві зорієнтованості на радикальні зміни, а також не маючи, за великим рахунком, достатньої кількості професійних людей, здатних до реформаторської діяльності, буде більше займатися імітацією реформ, аніж реальними реформами. І саме в такому контексті варто розглядати наступні вибори до Верховної Ради. Сподіватися на те, що після цих виборів відбудуться раптові зміни на краще, це, звісно, наївно.

Вибір без вибору?

Не складно спрогнозувати, як приблизно виглядатиме наступна Верховна Рада. Будуть представлені (і, певно, достатньо серйозно) консервативні сили. Це не лише «Блок Петра Порошенка». Це й колишні залишки Партії регіонів, лідером яких, очевидно, стане Тігіпко. До них примикатимуть «м’які радикали», котрих представлятимуть депутати «групи Яценюка-Турчинова», офіційно – «Народного фронту». А також представники партії «Самопоміч», якщо їм вдасться опинитися у Верховній Раді. 

З іншого боку, матимемо «крутих радикалів». До останніх варто віднести Радикальну партію Олега Ляшка, представники якої, по-перше, зіграли на запиті на «нові» обличчя, а, по-друге, створили собі імідж «воєнних». Наскільки цей імідж правдивий, то вже інша справа.

Приблизно на тих самих запитах «нових облич» та «воєнного радикалізму» намагається побудувати свою виборчу кампанію «Громадянська позиція» Гриценка. Вказані партії матимуть непогані шанси стати парламентськими партіями й створити тут фракції. Інше питання, хто ввійде до цих фракцій, чиї реальні інтереси відстоюватимуть ці люди. Тут більше питань, аніж відповідей.

Зрозуміліша ситуація із «засвіченими радикалами» – партіями «Батьківщина» й «Свобода». Правда, в останньої невеликі шанси потрапити до Верховної Ради. Зазначені партії прогнозовані у своїй поведінці. І саме ця прогнозованість, як не парадоксально, є їхньою найбільшою вадою. Переважна більшість українських виборців хоче «жити по-старому», але прагне бачити нові обличчя в політиці. І ця більшість ладна обирати «кота в мішку».

Не хочу подавати свій прогноз як остаточний вирок. І не хочу, аби в читачів склалося враження, ніби від нас, виборців, уже нічого не залежить. Принаймні залежить те, якою буде конфігурація та якісний склад політичних сил у Верховній Раді. І, відповідно, які сили створять правлячу коаліцію.

А тепер до питання, чи варто брати участь у виборах. Звісно, можна зайняти позицію такого собі етичного пуризму, чи «противсіхства». Мовляв, немає достойних людей, за яких варто проголосувати. Ті, хто прагне стати депутатом Верховної Рад, обманюють, думають лише про власні інтереси, про те, як нажитися тощо. Але, шановні, де ви бачили ідеальних політиків?! Та й, зрештою, політики – це своєрідне дзеркало суспільства.

«Противсіхство», попри етичну «бездоганність» (мовляв, не хочу віддавати свій голос за негідників), у нашій ситуації виглядає далеко не бездоганно – принаймні в сенсі політичному. Пригадайте, яку роль відіграли «противсіхи» на позаминулих президентських виборах. Вони забрали голоси у Тимошенко й допомогли Януковичу. А кому в нинішніх умовах допоможуть ці люди? Передусім Путіну. Останній зовсім не зацікавлений в українських парламентських виборах. Для нього вигідно мати в Україні Верховну Раду з потужною проросійською «п’ятою колоною». Зрозуміло, і в наступній Верховній Раді ця колона буде. Але принаймні не настільки потужна й галаслива.

Путін також зацікавлений максимально делегітимізувати наступну Верховну Раду, показати, що вона не достатньо репрезентує волю народу України. Адже парламентські вибори не відбудуться не лише в Криму, а й деяких районах Донбасу. І чим більша буде неявка на вибори – тим більше матиме Путін підстав заявляти про їхню нелегітимність.

Зрештою, на виборах ви матимете можливість хоч якось вплинути на конфігурацію політичних сил у Верховній Раді. Я цілком свідомий того, що доведеться вибирати між поганим і ще гіршим. Бо немає в нас білих і пухнастих політичних сил! Хоча де вони є?

Але, можливо, краще вибрати погане, аніж допустити до влади ще гірше.

Дії керівництва Нацбанку України протягом останніх місяців – на жаль, занадто популярна тема. Складається враження, що дитина отримала сучасну електронну  іграшку, але не знає, як із нею впоратися: тисне на всі кнопки, а бажаного результату немає. Звісно, більшою мірою йдеться про курс національної валюти, надважливий, хоча й зовсім не єдиний напрямок діяльності головного банку країни.

Влітку керівники НБУ заспокоювали населення: мовляв, введені наприкінці лютого обмеження стосовно отримання коштів з валютних депозитів громадян можуть бути скасовані, принаймні – значно пом’якшені. Проте, в останній робочий день серпня термін дії обмежень був пролонгований, до нього ще й додали обмеження на отримання коштів з вкладних рахунків у гривні. Не зрозуміло, для чого це треба було робити, якщо в серпні спостерігалося збільшення залишків на депозитних рахунках населення в нацвалюті. Наслідок прогнозований – у вересні активізувався процес зняття громадянами коштів з депозитних банківських рахунків. З психологічної точки зору це легко пояснити: налякані продовженням старих обмежень та введенням нових, банківські вклади почали забирати навіть ті, хто цього не планував робити. Суто через наявність обмежень.

До цього додалась заборона на зняття іноземної валюти з пластикових карток, емітованих в валюті. Примусова заміна валюти зобов’язання навряд чи є легітимним кроком. Однак, не менш цікаво наступне: в підпункті 9 пункту 1 постанови НБУ №530 йдеться про обмеження видачі валюти через банківські каси та банкомати еквівалентом 15 тис. гривень. Тобто, у встановлених межах з валютної картки начебто не забороняється отримувати кошти в інвалюті. Проте підпункт 13 пункту 1 в тій самій Постанові геть забороняє  отримання коштів в валюті з валютних пластикових карток. Складно утриматись від питання – це банальні недоліки виконавців Нацбанку, професіональні якості яких публічно критикує керівник НБУ? Або протиріччя в документі допущені навмисно, щоб окремі дружні банки мали підстави видавати іноземну валюту клієнтам з карток, а інші не мали (або, щоб їх можна було покарати)?

Стрибки на міжбанківському ринку, коли курс сягав позначки в 15 гривень за долар, пояснювалися, в тому числі, низьким рівнем міжнародних резервів України. Дійсно, якщо б колишні очільники уряду та НБУ зрозуміли, що плаваючий курс треба було вводити пару років тому, золотовалютні резерви були б суттєво більшими. Проте, маємо те, що маємо. З одного боку, економність Нацбанку в питанні збереження валютних резервів можна зрозуміти. В тому числі, через майбутні потреби в інвалюті взимку, наприклад, на критичний імпорт, в першу чергу на купівлю природного газу.

Але з іншого боку, виявляється, зайва валюта є. Про це свідчить проведення Нацбанком кількох валютних аукціонів. Звідки долари для продажу на аукціонах? Варіантів два: або з резервів, або НБУ купує їх у Мінфіну. Якщо з резервів, то навряд чи доцільно проводити валютні аукціони, свідомо уникаючи валютних інтервенцій НБУ на міжбанківському ринку. Зрозуміло, що доцільність тут може бути не лише з точки зору інтересів держави, бо на аукціоні нескладно продати валюту дружнім банкам, заздалегідь домовившись про це (правда, трохи дмухає корупцією?). Якщо долари купуються у Мінфіну, то для цього Нацбанк банально надрукував гривню. З відповідними наслідками у вигляді стимулювання інфляції й девальвації, саме проти якої «героїчно бореться» НБУ – однією рукою створює передумови для падіння гривні, іншою намагається стримати його.

Окремої уваги заслуговує ситуація, що склалася 19 вересня. Тоді курс долара внаслідок самоусунення НБУ від інтервенцій сягав на міжбанківському ринку 14,9 гривень. В той самий день Нацбанк провів аукціон, на якому продав майже 45 мільйонів доларів по курсу 13,55 гривень за 1 долар. Яку кількість з цих коштів потім було перепродано із непоганим «наваром» на міжбанку?

Дивує й те, що для проведення аукціонів НБУ обрав «голландську» систему – коли торги йдуть в напрямку зниження ціни. В умовах, коли долар в дефіциті, нелогічно проводити торги «на пониження».

Вразило й несподіване рішення Нацбанку, яким була скасована заборона на кредитування в іноземній валюті юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Особливої пікантності надає той факт, що спочатку НБУ забороняє це робити постановою від 28 серпня, а потім дозволяє постановою від 9 вересня. Згадується рекламний слоган попереднього президента часів його невдалого балотування в 2004 році: «Тому, що послідовний». Безперечно, попит на кредитування у валюті створить попит й власне на валюту. Гадаю, не має сенсу пояснювати – як це відобразиться на курсі української валюти. То ж чи дійсно Нацбанк прагне стабільності гривні?

Аналогічну безсистемність та непослідовність продемонстрував НБУ у питанні продажу валютної виручки експортерів. Спочатку збільшується частка, що підлягає обов’язковому продажу, до 100%. Спливає декілька тижнів і цей норматив знижується до 75%. Даних про те, що експортери почали повертати в Україну валютну виручку від зовнішньоекономічної діяльності не має. Навіщо тоді зменшувати частку виручку, яку треба продавати?

В успішній країні громадяни майже не обговорюють дії центрального банку. В Україні ж політика НБУ є однією з топових тем для всіх верств населення. Звичайно, добре, що внаслідок наради, яку провели з банкірами президент та прем’єр-міністр, гривня суттєво посилилась. Але ж підтримання стабільності національної валюту є конституційним обов’язком саме Національного банку.

Богдан ДАНИЛИШИН

http://nvua.net/opinion/danylyshyn/Kak-Nacbank-obvalil-grivnu-13677.html