Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Новини Ліги чемпіонів УЄФА

  • 04.06.17, 15:13

     У Кардіффі відбулась символічна передача Києву естафети 

      проведення фіналу сезону 2017/18, 

     який відбудеться у Києві 26 травня 2018 року.

Українки вибороли срібло

  • 04.06.17, 15:05

    Збірна України з художньої гімнастики - Євгенія Гомон, Анастасія Возняк, 

    Валерія Юзьвяк, Валерія Ханіна, Діана Міжеріцкая, Дарина Кобець - 

    завоювали срібло в групових вправах на етапі World Challenge Cup 

    в іспанському місті Гвадалахарі.

Пам*ятний знак на честь Любомира Гузара

  • 04.06.17, 14:58

      «Укрпошта» виготовила спеціальний штемпель на згадку про Любомира Гузара.

Будні та свято 44 окремої артилерійської бригади

  • 03.06.17, 12:44

      

      Для бійців 44 окремої артилерійської бригади, що дислокується у Тернополі, 

      виступили В. Зеленський і компанія «95-го кварталу». 


     Прес-служба 44 окремої артилерійської бригади повідомляє, 

     що після закінчення концерту в палаці «Березіль» артисти приїхали до військових, 

      щоб поспілкуватися, пожартувати і подарувати чудовий настрій.  

Від реставрації до реваншу «вчорашніх»

  • 03.06.17, 12:07
Феномен політичної реставрації в постреволюційну добу не є унікально українським.

Одним із найяскравіших прикладів такого політичного реставратора є Наполеон Бонапарт, який відновив французьку монархію, але вона постала модернізованою і оновленою. Це заспокоїло Францію, геть розбурхану Великою революцією. У випадку цього корсиканця реставрація виявилася позитивною і виправданою. Досить лише згадати знаменитий Кодекс Наполеона, без якого важко уявити історію європейського права. Україна має досвід майже всуціль провальних псевдореставрацій, коли всі спроби примирити непримиренне давали сумний результат. Ось, приміром, Віктор Ющенко фактично реставрував у період своєї президентської каденції попередній домайданний режим. Фіналом цього виступило призначення Віктора Януковича прем’єром, хоча після подій 2004 року цей діяч перебував у глибокій політичній прострації, без шансів, надій і сподівань.

То був якийсь перший протиприродний договорняк між проукраїнськими й антиукраїнськими силами. Звісно, абсолютно закономірно він призвів до цілковитого краху особисто Ющенка та майданівських кіл на виборах 2010 року. Нічого іншого там просто не могло бути. Той, хто реставрує ворожу політичну силу, піднімає її з підлоги і ставить на ноги, будує собі ешафот. Проте найстрашніше те, що ешафот такі «мудрі» діячі зводять іще й країні. Здавалося б, досвіду Ющенка -задосить, щоб необхідні висновки зробив член його команди зразка 2004–2005 років, а нині діючий президент Петро Порошенко. Але чомусь новий лідер держави вчиняє так, ніби він перший так робить, а до нього нічого подібного не було. Якесь дежавю з постпомаранчевого періоду: на посади повертаються (якщо вони зостраху звідти пішли) люди Януковича, в зоні АТО на контрольованих Україною територіях у десятках місцевих мерій сидять заслужені сєпари, Партія регіонів спокійно почувається в парламенті, називаючи себе Опозиційним блоком, і формує свої клони в особі нових «партій» і нових лідерів: Рабінович, Мураєв та ін. Деяких із колишніх (чи тільки колишніх?) соратників ростовського вигнанця зробили недоторканними, «священними коровами», хоча на них немає де тавро поставити, і, як кажуть інсайдери, готують на президентські вибори як спаринг-партнерів для Петра Олексійовича за випробуваними раніше схемами: Єльцин — Зюґанов, Кучма — Симоненко. Стверджують, що таким більшим злом в електоральному двобої з Порошенком можуть зробити нардепа Юрія Бойка. Тому нині будь-які згадки про «вишки Бойка» на Банковій вважаються моветоном. Навіть у період війни не хочуть визнавати очевидного: Опоблок — не опозиція, а база російського політичного впливу в Україні. Телеканали наввипередки популяризують опоблоківців, вони кочують зі студії в студію. Така сама телевізійна вакханалія була за Ющенка, замість провести тих, хто цього заслуговував, через прокуратуру, СБУ, суд тощо. Однак тоді принаймні не було війни. А нині вона є і ті, хто називає себе опозицією, насправді часто-густо виступають політичним крилом «ДНР-ЛНР», а передусім Кремля.

Отже, звідки в нинішньої влади таке маніакальне бажання повторити шлях Ющенка? З усіма домовитися, все «перетерти», все «порєшать» і десь там за лаштунками черговим олігархічним консенсусом продовжити своє бізнесове й політичне існування. Чомусь вони вважають, що в них вийде… Хоча, нічого практично не зробивши для знешкодження гранично небезпечної для України п’ятої колони, влада підписала собі смертний вирок, який поки що є можливість (остання) оскаржити. І ще залишається трохи часу… Ніколи п’ята колона не одержувала й не одержить такої потужної допомоги від Кремля, як зараз. Московський диктатор у фінансовому й організаційному сенсі піде ва-банк, не пожаліє нічого й нікого. Адже такою є ціна питання. А за реставрацію попереднього режиму цілій Україні доведеться дуже дорого заплатити. Давно відомо: той, хто не хоче бути молотом, стане ковадлом. Ніхто не дає і не може дати гарантії, що наступні вибори не стануть заколотом при підтримці зовнішнього збройного нападу. Чудові можливості після Майдану-2014 очистити Україну від кланово-олігархічного мотлоху, від конфідентів Кремля було бездарно змарновано, надто вже захопилися реставрацією і досягненням «взаєморозуміння» з учорашніми нібито опонентами. До речі, а чи зможе нині у Верховній Раді урядова коаліція знайти потрібну кількість голосів без «братньої допомоги» Опозиційного блоку? Ніхто не змушував реставраторів заганяти себе в цю пастку залежності від регіоналів, опинилися там добровільно, за власним вибором. І це лише перші прикрі наслідки на цьому капітулянтському шляху. Далі буде…

Подобається це усвідомлювати нинішній владі чи ні,але вона регулярно й послідовно готує реванш антимайданівських, антиукраїнських сил. І вже багато досягла в цій справі. Якщо реставрують те, проти чого вчора боролися, то неминуче постане питання про «зміну варти» в палаці… Мене геть не обходить особиста доля президента Порошенка та його оточення, однак дуже непокоїть те, чим усі ці політичні маневри закінчаться для України…

Минуле за кожним поворотом

  • 03.06.17, 12:00
Ніколи не знаєш, коли влучиш у нервовий вузол. Попередня колонка в Тижні на тему ймовірного реваншу в Україні викликала хвилю відгуків. Вочевидь, небезпека повернення в ригівське чистилище, а відтак згодом неминуче в російський рай усвідомлюється суспільством як актуальна й злободенна. Але кожен страх має ірраціональну складову, через що, як відомо, в нього великі очі. Чого ж саме ми боїмося?

По-перше, втрати свободи, як колективної, так і особистої, як політичної, так і економічної. По-друге, втрати себе самих, заміни нас таких, якими створили Господь і предки, на вторинну й залежну репліку сусіднього народу з усіма його невпокореними демонами. Припускаю, що бюрократично-олігархічний ансамбль фальшивих голосів, який склався в Україні станом на 2013 рік в усій своїй досконалості, був практично неминучим етапом становлення нації. Колія сталінської імперії геометрично невблаганна, а інерція комуністичної неволі надто потужна, щоби перейти відразу в сяючу державу зразка «першого світу». Проте діагноз неповний: бюрократія буває різною, і ми знаємо країни, де вона працює як годинник, обслуговуючи громадян і практично не претендуючи на узурпацію своїх повноважень. Олігарх олігарху так само lupus est: у момент самісінького початку російської агресії один олігарх загравав із проросійськими силами й намагався гасити вогнище бензинчиком, а другий синхронно мобілізував здорові сили своєї області й організував оборону на вирішальній ділянці. Отже, проблема не в наборі ознак, а в їх підпорядкованості.

Так, ми досить далеко відійшли від держави в модифікації «йолки» та вінка, водночас на різних ділянках дистанція неоднакова, і практично кожну реформу, яка давалася безпрецедентними зусиллями окремих навіжених, можна або відкрутити назад, або спотворити до непізнаваності. Диктатурі правил та здорового глузду чиниться шалений опір, і це не лише спротив окремих гвинтиків системи, а й, на жаль, реакція більшості українців, яким звичніше й легше жити за неформальними «поняттями».

МИ ДАЛЕКО ВІДІЙШЛИ ВІД ДЕРЖАВИ В МОДИФІКАЦІЇ «ЙОЛКИ» ТА ВІНКА, ВОДНОЧАС НА РІЗНИХ ДІЛЯНКАХ ДИСТАНЦІЯ НЕОДНАКОВА, І ПРАКТИЧНО КОЖНУ РЕФОРМУ МОЖНА АБО ВІДКРУТИТИ НАЗАД, АБО СПОТВОРИТИ ДО НЕПІЗНАВАНОСТІ

Мені розповідали чарівну історію, як упроваджували нові армійські пайки на заміну радянській тушонці з кількою. Група ентузіастів при Міноборони розробила стандарт і відправила його до міністерств, які ділять компетенцію з конкретного питання (здається, МОЗ та Мінфіну). Кожен суміжник повертав папір із купою виправлень, які суперечили одне одному й позбавляли всю операцію найменшого сенсу. В одних випадках діяв безпосередній тіньовий інтерес, в інших — перестраховка чи звичайна тупість і пиха. Баскетбол тривав багато місяців, доки активісти пробилися нагору. Президент особисто (!) викликав до свого кабінету (!!) представників усіх зацікавлених сторін і впродовж години (!!!) змусив їх видати узгоджений текст. На перший погляд, прецедент зворушливий, а якщо придивитися, то жахливий. Цар добрий, а бояри погані — цю казочку ми чули ще із совєцьких часів, її так само активно експлуатують на всьому просторі на схід від стрічки.

Успіх реформ не може залежати від прямого доступу до тіла й здатності першої особи гримнути на ланцюжок підлеглих. Що сильніша надія саме на таку технологію реалізації влади, то більша ймовірність того, що рано чи пізно (радше рано, ніж пізно) у відомому кабінеті знову опиниться хтось у страусових черевиках і з калькулятором у неситих очах. Щодо інших кабінетів, то його клони не залишали їх ані на хвилину. Забезпечення економічних інтересів, безпеки й індивідуального розвитку громадян має здійснюватись у технологічному режимі й незалежно від суб’єктивних капризів, майже автоматично, що супе­речить самій суті системи.

Система ніколи не погодиться трансформувати сама себе й неминуче перемеле кожного окремого ідеаліста, який намагається смикатися всередині неї, бо вона тримається не лише на спільному інтересі, а й на пасивній солідарній, хай несвідомій, лояльності широкої маси носіїв архаїчної ментальності. Політична воля, закон, що працює, та громадський контроль — ця тріада має бути доповнена ще одним чинником: суб’єктом перетворень, який є зовнішнім відносно наявної ієрархії стосунків і змінюватиме не прояви, а суть, не кейс, а правила. Хто це буде: лідер-одинак чи умовний Вашингтонський (варіант — Брюссельський) обком — питання вторинне.

Колективна мотивація може прогресувати сама собою способом поступової зміни генерацій та вдосконалення звичаїв і звичок, але для цього необхідні запас часу й зовнішня безпека, а ми не маємо ні того, ні того. Або таки потрібне вольове зусилля, хай би як неполіткоректно це звучало. Без цього точку неповернення, point of no return, не буде пройдено. І в такому разі минуле чекатиме нас за кожним поворотом.

Любомир Гузар вчить нас бути мудрими



Про свободу
15 лютого, 22:00
Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло. 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави? 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді. 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі. 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки. 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина? 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів? 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю. 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається. 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас. 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною. 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали. 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини. 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить. 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так? 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи? 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою. 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує. 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як 
відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна. 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда. 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, 
підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи. 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього. 
https://gazeta.dt.ua/internal/pro-svobodu.html

Зрадникам не місце в раді ! Тернопіль.

Як би того комусь не хотілось, але сьогодні, 2 червня, під Тернопільською міською радою не було так вже і пекельно та жарко ...
Свободівці та громадські активісти в кінцевому результаті перемогли - засідання сесії ради відбулось, і головне перешкодили трьом зрадникам-депутатам, які порушили партійну дисципліну ВО Свобода, за що були виключені з партії, потрапити до сесійної зали.
Тепер громадськість Тернополя чітко відстоює свою позицію і прагне, аби тріо зрадників-депутатів склали свої мандати.
Зазначу, що це вже третя спроба фракцій "бпп солідарність" та "самопоміч" зірвати проведення сесії міської ради та посіяти безлад і хаос в Тернополі.
Два попередні засідання вони зірвали через ніби-то побиття депутатів бпп, потім було "замінування" будівлі ... 
Сьогодні їм не вдалося зірвати засідання сесії, фантазії вже не вистачило, щоб щось вигадати ще. Адже в сесійну залу зайшли 23 депутати, а це більшість, тому засідання сесії все ж відбулося.
Проте не обійшлося без дрібних локальної баталій, коли троє зрадників-депутатів разом зі своєю нечисельною "групою підтримки" з провладних "самопомічі" та "бпп солідарність" тричі намагались зайти до приміщення ради. Наші активісти пропускали усіх бажаючих депутатів, звісно крім зрадників-тушок.
В ході сутички, на одного зрадника з народного натовпу, коли хлопці передавали пакет, випадково полився кефір

  

А як тільки ті троє зрадників-депутатів не намагались проникнути, саме проникнути, а не зайти в будівлю ради, навіть через кущі і висаджені клумби, та старання їхні були слабенькими і марними
Зауважу, навіть акцентую, що прохід до міської ради був утворений, доступний, через який до приміщення заходили усі бажаючі

 

Але депутати з фракцій "бпп солідарність" та "самопоміч", не вважали за потрібне зайняти свої робочі місця в сесійній залі і працювати на благо міста, бо стояли на захисті трьох вигнанців-зрадників, чим сильно розлютили Тернополян.
Тепер Тернополяни побачили та зрозуміли, що саме "бпп солідарність" та "самопоміч" хочуть зробити з Тернополем.
#зрадники #солідарність #самопоміч #порошенко #садовий #Тернопіль#Свобода