

У Кардіффі відбулась символічна передача Києву естафети
проведення фіналу сезону 2017/18,
який відбудеться у Києві 26 травня 2018 року.

Збірна України з художньої гімнастики - Євгенія Гомон, Анастасія Возняк,
Валерія Юзьвяк, Валерія Ханіна, Діана Міжеріцкая, Дарина Кобець -
завоювали срібло в групових вправах на етапі World Challenge Cup
в іспанському місті Гвадалахарі.

«Укрпошта» виготовила спеціальний штемпель на згадку про Любомира Гузара.

Для бійців 44 окремої артилерійської бригади, що дислокується у Тернополі,
виступили В. Зеленський і компанія «95-го кварталу».

Прес-служба 44 окремої артилерійської бригади повідомляє,
що після закінчення концерту в палаці «Березіль» артисти приїхали до військових,
щоб поспілкуватися, пожартувати і подарувати чудовий настрій.
| Феномен політичної реставрації в постреволюційну добу не є унікально українським. |
Одним із найяскравіших прикладів такого політичного реставратора є Наполеон Бонапарт, який відновив французьку монархію, але вона постала модернізованою і оновленою. Це заспокоїло Францію, геть розбурхану Великою революцією. У випадку цього корсиканця реставрація виявилася позитивною і виправданою. Досить лише згадати знаменитий Кодекс Наполеона, без якого важко уявити історію європейського права. Україна має досвід майже всуціль провальних псевдореставрацій, коли всі спроби примирити непримиренне давали сумний результат. Ось, приміром, Віктор Ющенко фактично реставрував у період своєї президентської каденції попередній домайданний режим. Фіналом цього виступило призначення Віктора Януковича прем’єром, хоча після подій 2004 року цей діяч перебував у глибокій політичній прострації, без шансів, надій і сподівань.
То був якийсь перший протиприродний договорняк між проукраїнськими й антиукраїнськими силами. Звісно, абсолютно закономірно він призвів до цілковитого краху особисто Ющенка та майданівських кіл на виборах 2010 року. Нічого іншого там просто не могло бути. Той, хто реставрує ворожу політичну силу, піднімає її з підлоги і ставить на ноги, будує собі ешафот. Проте найстрашніше те, що ешафот такі «мудрі» діячі зводять іще й країні. Здавалося б, досвіду Ющенка -задосить, щоб необхідні висновки зробив член його команди зразка 2004–2005 років, а нині діючий президент Петро Порошенко. Але чомусь новий лідер держави вчиняє так, ніби він перший так робить, а до нього нічого подібного не було. Якесь дежавю з постпомаранчевого періоду: на посади повертаються (якщо вони зостраху звідти пішли) люди Януковича, в зоні АТО на контрольованих Україною територіях у десятках місцевих мерій сидять заслужені сєпари, Партія регіонів спокійно почувається в парламенті, називаючи себе Опозиційним блоком, і формує свої клони в особі нових «партій» і нових лідерів: Рабінович, Мураєв та ін. Деяких із колишніх (чи тільки колишніх?) соратників ростовського вигнанця зробили недоторканними, «священними коровами», хоча на них немає де тавро поставити, і, як кажуть інсайдери, готують на президентські вибори як спаринг-партнерів для Петра Олексійовича за випробуваними раніше схемами: Єльцин — Зюґанов, Кучма — Симоненко. Стверджують, що таким більшим злом в електоральному двобої з Порошенком можуть зробити нардепа Юрія Бойка. Тому нині будь-які згадки про «вишки Бойка» на Банковій вважаються моветоном. Навіть у період війни не хочуть визнавати очевидного: Опоблок — не опозиція, а база російського політичного впливу в Україні. Телеканали наввипередки популяризують опоблоківців, вони кочують зі студії в студію. Така сама телевізійна вакханалія була за Ющенка, замість провести тих, хто цього заслуговував, через прокуратуру, СБУ, суд тощо. Однак тоді принаймні не було війни. А нині вона є і ті, хто називає себе опозицією, насправді часто-густо виступають політичним крилом «ДНР-ЛНР», а передусім Кремля.
Отже, звідки в нинішньої влади таке маніакальне бажання повторити шлях Ющенка? З усіма домовитися, все «перетерти», все «порєшать» і десь там за лаштунками черговим олігархічним консенсусом продовжити своє бізнесове й політичне існування. Чомусь вони вважають, що в них вийде… Хоча, нічого практично не зробивши для знешкодження гранично небезпечної для України п’ятої колони, влада підписала собі смертний вирок, який поки що є можливість (остання) оскаржити. І ще залишається трохи часу… Ніколи п’ята колона не одержувала й не одержить такої потужної допомоги від Кремля, як зараз. Московський диктатор у фінансовому й організаційному сенсі піде ва-банк, не пожаліє нічого й нікого. Адже такою є ціна питання. А за реставрацію попереднього режиму цілій Україні доведеться дуже дорого заплатити. Давно відомо: той, хто не хоче бути молотом, стане ковадлом. Ніхто не дає і не може дати гарантії, що наступні вибори не стануть заколотом при підтримці зовнішнього збройного нападу. Чудові можливості після Майдану-2014 очистити Україну від кланово-олігархічного мотлоху, від конфідентів Кремля було бездарно змарновано, надто вже захопилися реставрацією і досягненням «взаєморозуміння» з учорашніми нібито опонентами. До речі, а чи зможе нині у Верховній Раді урядова коаліція знайти потрібну кількість голосів без «братньої допомоги» Опозиційного блоку? Ніхто не змушував реставраторів заганяти себе в цю пастку залежності від регіоналів, опинилися там добровільно, за власним вибором. І це лише перші прикрі наслідки на цьому капітулянтському шляху. Далі буде…
Подобається це усвідомлювати нинішній владі чи ні,але вона регулярно й послідовно готує реванш антимайданівських, антиукраїнських сил. І вже багато досягла в цій справі. Якщо реставрують те, проти чого вчора боролися, то неминуче постане питання про «зміну варти» в палаці… Мене геть не обходить особиста доля президента Порошенка та його оточення, однак дуже непокоїть те, чим усі ці політичні маневри закінчаться для України…

Ніколи не знаєш, коли влучиш у нервовий вузол. Попередня колонка в Тижні на тему ймовірного реваншу в Україні викликала хвилю відгуків. Вочевидь, небезпека повернення в ригівське чистилище, а відтак згодом неминуче в російський рай усвідомлюється суспільством як актуальна й злободенна. Але кожен страх має ірраціональну складову, через що, як відомо, в нього великі очі. Чого ж саме ми боїмося? |
По-перше, втрати свободи, як колективної, так і особистої, як політичної, так і економічної. По-друге, втрати себе самих, заміни нас таких, якими створили Господь і предки, на вторинну й залежну репліку сусіднього народу з усіма його невпокореними демонами. Припускаю, що бюрократично-олігархічний ансамбль фальшивих голосів, який склався в Україні станом на 2013 рік в усій своїй досконалості, був практично неминучим етапом становлення нації. Колія сталінської імперії геометрично невблаганна, а інерція комуністичної неволі надто потужна, щоби перейти відразу в сяючу державу зразка «першого світу». Проте діагноз неповний: бюрократія буває різною, і ми знаємо країни, де вона працює як годинник, обслуговуючи громадян і практично не претендуючи на узурпацію своїх повноважень. Олігарх олігарху так само lupus est: у момент самісінького початку російської агресії один олігарх загравав із проросійськими силами й намагався гасити вогнище бензинчиком, а другий синхронно мобілізував здорові сили своєї області й організував оборону на вирішальній ділянці. Отже, проблема не в наборі ознак, а в їх підпорядкованості.
Так, ми досить далеко відійшли від держави в модифікації «йолки» та вінка, водночас на різних ділянках дистанція неоднакова, і практично кожну реформу, яка давалася безпрецедентними зусиллями окремих навіжених, можна або відкрутити назад, або спотворити до непізнаваності. Диктатурі правил та здорового глузду чиниться шалений опір, і це не лише спротив окремих гвинтиків системи, а й, на жаль, реакція більшості українців, яким звичніше й легше жити за неформальними «поняттями».
МИ ДАЛЕКО ВІДІЙШЛИ ВІД ДЕРЖАВИ В МОДИФІКАЦІЇ «ЙОЛКИ» ТА ВІНКА, ВОДНОЧАС НА РІЗНИХ ДІЛЯНКАХ ДИСТАНЦІЯ НЕОДНАКОВА, І ПРАКТИЧНО КОЖНУ РЕФОРМУ МОЖНА АБО ВІДКРУТИТИ НАЗАД, АБО СПОТВОРИТИ ДО НЕПІЗНАВАНОСТІ
Мені розповідали чарівну історію, як упроваджували нові армійські пайки на заміну радянській тушонці з кількою. Група ентузіастів при Міноборони розробила стандарт і відправила його до міністерств, які ділять компетенцію з конкретного питання (здається, МОЗ та Мінфіну). Кожен суміжник повертав папір із купою виправлень, які суперечили одне одному й позбавляли всю операцію найменшого сенсу. В одних випадках діяв безпосередній тіньовий інтерес, в інших — перестраховка чи звичайна тупість і пиха. Баскетбол тривав багато місяців, доки активісти пробилися нагору. Президент особисто (!) викликав до свого кабінету (!!) представників усіх зацікавлених сторін і впродовж години (!!!) змусив їх видати узгоджений текст. На перший погляд, прецедент зворушливий, а якщо придивитися, то жахливий. Цар добрий, а бояри погані — цю казочку ми чули ще із совєцьких часів, її так само активно експлуатують на всьому просторі на схід від стрічки.
Успіх реформ не може залежати від прямого доступу до тіла й здатності першої особи гримнути на ланцюжок підлеглих. Що сильніша надія саме на таку технологію реалізації влади, то більша ймовірність того, що рано чи пізно (радше рано, ніж пізно) у відомому кабінеті знову опиниться хтось у страусових черевиках і з калькулятором у неситих очах. Щодо інших кабінетів, то його клони не залишали їх ані на хвилину. Забезпечення економічних інтересів, безпеки й індивідуального розвитку громадян має здійснюватись у технологічному режимі й незалежно від суб’єктивних капризів, майже автоматично, що суперечить самій суті системи.
Система ніколи не погодиться трансформувати сама себе й неминуче перемеле кожного окремого ідеаліста, який намагається смикатися всередині неї, бо вона тримається не лише на спільному інтересі, а й на пасивній солідарній, хай несвідомій, лояльності широкої маси носіїв архаїчної ментальності. Політична воля, закон, що працює, та громадський контроль — ця тріада має бути доповнена ще одним чинником: суб’єктом перетворень, який є зовнішнім відносно наявної ієрархії стосунків і змінюватиме не прояви, а суть, не кейс, а правила. Хто це буде: лідер-одинак чи умовний Вашингтонський (варіант — Брюссельський) обком — питання вторинне.
Колективна мотивація може прогресувати сама собою способом поступової зміни генерацій та вдосконалення звичаїв і звичок, але для цього необхідні запас часу й зовнішня безпека, а ми не маємо ні того, ні того. Або таки потрібне вольове зусилля, хай би як неполіткоректно це звучало. Без цього точку неповернення, point of no return, не буде пройдено. І в такому разі минуле чекатиме нас за кожним поворотом.