Президент України Володимир Зеленський провів нараду з міністром культури та інформаційної політики Олександром Ткаченком. На ній було обговорено план підготовки заходів до 35-х роковин Чорнобильської катастрофи, розвиток туристичних «магнітів», а також реалізацію проекту «Велика реставрація» на 2021 рік. Президент наголосив, що проект має охоплювати об’єкти на всій території країни.

Під час зустрічі міністр розповів, що нині відпрацьовані такі туристичні «магніти», як Біосферний заповідник «Асканія-Нова» імені Ф. Е. Фальц-Фейна на Херсонщині, Національний заповідник «Хортиця» на Запоріжжі, Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник і Національний музей народної архітектури та побуту України (Музей просто неба в Пирогові) у Києві.

«Ці «магніти» містять чимало історично-туристичних атракцій, що приваблюють не лише українців, а й туристів з багатьох країн. Доопрацювання інфраструктури та підвищення якості послуг допоможе привернути увагу значно ширшого кола мандрівників», – зазначив Олександр Ткаченко.

Президент окремо порушив тему святкування 150-річчя видатної поетеси Лесі Українки. Указ щодо цього Глава держави підписав минулого тижня. Олександр Ткаченко представив попередню презентацію запланованих заходів, зокрема масштабне відкриття експозиції «150 імен Лесі».

Глава держави зауважив, що 150-річчя з дня народження Лесі Українки – чудова нагода актуалізувати її творчість.

«Свого часу Леся Українка була символом прогресивного мислення, фактично письменницею світового масштабу. Вона вивела українську літературу на новий рівень, продемонструвала нові можливості українського слова. Вона стала голосом України у світі. Що я хочу сказати: для своїх сучасників вона була просто крутою. І сьогодні ми можемо її «оживити», зацікавити молодь, показати її актуальність. Леся Українка буде значимою завжди», – зазначив Володимир Зеленський.

Також детально обговорили оновлення кіноточок та осучаснення українських бібліотек у маленьких містечках.

«Це буде дуже добрим «магнітом», який дозволить привернути увагу туристів до невеликих населених пунктів нашої країни», – наголосив Президент.

https://www.president.gov.ua/news/prezident-150-richchya-lesi-ukrayinki-chudova-nagoda-aktuali-66329

Комент Богдана Гордасевича: Зверніть увагу на дві кінцеві фрази, коли все робиться для туристів, але не самого населення України - на них насрати і правильно! 73 % - це ж не люди, а шмати для підтирання.

Ім’я Любові Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд із ім’ям Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…

Поетеса вирізнялася не лише мистецьким обдаруванням, а й вродою. «Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси, — просто величної краси українка!» — такою запам’яталася Любов Забашта 1964 р. на відпочинку в Пущі-Водиці, де була з А. Малишком.

Митці прожили разом майже 14 років. Про свою дружину поет писав:

Ти прийшла у дні погожі,
Хай без цвіту й солов’я.
Стала в серця на сторожі,
Як провісниця моя.

Освітила кожен кутик,
Кожну рисочку чола,
Медяного хмелю жмуток
Біля серця заплела.

Син Любові Василівни — Ігор Валентинович Забашта пригадує: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко — два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років — до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.

Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка «Бояном України», «жайворонком», «козаченьком», «сурмаченьком». До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка — Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником».

Саме «Малишків дух» як природній стан народності художнього мислення та ще теплий щемкий настрій непідробного родинного щастя склали основу поетичної гармонії у творах Любові Забашти для дітей.

Це не надто чисельний, але напрочуд цілісний доробок. На відміну від «дорослих» текстів, віршам для дітей Любові Василівни не притаманне розмаїття тем, художніх засобів і жанрів (здебільшого, писала про природу і світ дитинства), хоча вони так само відзначаються «різноманітністю й широтою обріїв, постійною змінністю й шуканнями — при збереженні художницької і емоційної індивідуальності».

Поетеса була щедро наділена одним із найбільших людських талантів — здатністю щиро й беззастережно ЛЮБИТИ — ближніх, живий світ довкола і життя загалом. Відтак, її вірші напоєні непідробною чулістю та сердечністю чуття, воістину шевченківською прозорістю емоції та образу. Поетика Любові Забашти не «поринає у фольклорну традицію» і не «закорінена у народнопісенні пласти». Вона — жива плоть від плоті народного мелосу та естетики, етичного і ментального самовизначення українства. У її віршах для дітей немає нічого надуманого чи штучного. Це жива течія життя, де чиста емоція вихлюпується у прозорі, близькі дитячому світосприйняттю образи:

Жив собі журавель
Та журавочка,
Що ходила по городу,
Ніби павочка.

Не копала, не садила
І городу не ростила,
Конопельки щипала,
Своїх діток годувала.
Он як!
(«Про журавликів»)

Любов Забашта широко використовує класичні народнопісенні зразки, органічно вплітаючи у традиційні поетичні схеми нові, свіжі образи, заставляючи по-новому відлунювати в душі дитини знайомі з народження мелодії. Так, заголовний вірш збірки «Сівачі» — типова щедрівка й, водночас, квінтесенція щирого, на всі часи, материнського бажання благополуччя та щасливої долі дітям:

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.

Хай в нашій хаті
Пахне хлібами.
Пахне хлібами
Ще й пирогами.

Щоб виростали
Діти-орлята,
Вчилися праці
В мами і в тата.

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
(«Сіячі»).

Вражає органічність і природність із якою поетеса обіграла фольклорний мотив, непідробна народність звучання її тексту. А ще варто згадати, що в часи, коли писалася ця поезія, традиція коляди та щедрування жодним чином не підтримувалася офіційно на українських землях…

У кращих традиціях народнопісенного жанру написана також «Колискова», де мама просить котика ходити тихіше, аби не збудити Оксанки, і весь світ — нічка, зорі та місяць — переймаються тим, чи спить її дитинонька. На глибинних фольклорних засновках тримається образний ряд віршика «Яблунька», у якому доля дівчинки має паралель із ростом посадженого нею деревця, та чудова мініатюра «Жито-житечко», в якій людина і земля нерозривно поєднані вічною таїною зростання:

Ой у полі жито,
Жито-житечко
Поливає дощик
Через ситечко.

А малий хлопчина
Під дощем
Мріє швидше стати
Сівачем…

Авторка тонко передає природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створюючи тим самим у читача відчуття значимості описуваного, його небуденності. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому він — завжди «дитина» людства… Й водночас ця лірична мініатюра — прекрасна акварельна замальовка літнього дощу в полі.

Головним завданням Любові Забашти як дитячої поетеси мені бачиться бажання відкрити малюкам поезію життя шляхом проявлення у слові краси та гармонії 

світу. Разом із дитиною поетеса роззирається довкола і замість сірої пелени буденності, бачить неповторні чарівні картини життя:

Іде весна, іде красна,
І сонечко всміхається,
І перші квіти-проліски
Крізь листя пробиваються.

Пливе весна на човнику,
На човнику сріблястому,
А ми її стрічаємо
Веснянкою і рястом.
(«Веснянка»).

За простими, легко відтворюваними рядками, постає цілісна, повна і зрозуміла малечі картина настання весни — теплішає сонце, розквітають проліски та ряст, пробиваються трави, течуть струмки, діти співають веснянку. Водночас, сам вірш і є цією веснянкою, прадавній стрій і настрій якої тонко збережено та відтворено поетесою.

Звертається Любов Забашта і до казкових образів і прийомів (зокрема, сталих епітетів, повторів тощо), увиразнюючи вірші знайомими читачам змалку персонажами. Так, насправді казковим дійством постає у віршику «Пташиний млин» народження хліба та паляниць:

Я попрошу синицю,
Хай принесе пшеницю,
А та ворона чорна
Нехай покрутить жорна.

А славний хлопчик горобець
Нехай спече для нас хлібець.
Сороки ж мандрівниці
Спечуть хай паляниці.

Водночас, чимало поезій Л. Забашти поетично та напрочуд людяно відтворюють спостереження авторки за буденним життям природи («Бобри-будівники», «Зубри й олень» тощо), а найбільше — розмаїтого птаства. Про кого тільки не оповідає вона своїм читачам! Жайворонки («Жайвір») і сойки («Сойчині комори»), шишкарі («Шишкарі») та лебеді («Лебеділи лебідоньки»), лелеки («Лелеки») і гуси («Гуси»), і навіть малий чижик («Чижик») відкривають малюкам свої великі таємниці. І чи не найбільшою з них є щира родинність, дивовижа появи на світ пташенят, любов і взаємна підтримка, так явно видна поетесі у стрімкій течії непомітних пташиних буднів. Тому її герої захоплено й водночас делікатно спостерігають, як «крила підіймають / Малі лелеченята», як годує діток шишкар, а із зеленавих яєчок диких гусей прокльовуються «золоті пушки». Тому малюк, якому брат подарував чижика, не лише уважно доглядає пташку, а й мріє весною випустити її, адже «немає кращого / Для пташок від волі».

Чомусь подумалося, що пташині образи, можливо, тому такі значимі в поезії Любові Забашти для дітей, що на той час це був чи не єдиний спосіб відкрито поетизувати «волю-вільну» — у творчості, в любові, у буднях людського неповторного життя… Певно, поетесі підсвідомо хотілося донести дітям ідеал «пташиного щастя» — лету, родинності та відкритого безмежного світу.

Окремою темою у ліриці для дітей авторки можна вважати також численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок», 

«Волошки», «Кленове листя» та ін.). Так, молода берізка для поетеси — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» видається поетесі й вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»). А образ красеня-дуба мимоволі викликає в уяві читача спогад про «справжнього чоловіка» — опору й надію люблячої родини:

Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.

Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він один,
Моє осіннє диво.
(«Осінній дуб»).

Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні цього слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..» тощо). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, таким — простим, багатобарвним і відкритим — постає Божий світ перед дитячими очима. І поетеса вміє піймати і зберегти у своїй творчості цей не замутнений дріб’язком чистий погляд на життя:

Сіє дощик голубий,
Поховались голуби,
Чижики й горобчики,
І дівчата, й хлопчики…
(«Дощик і веселка»).

Є серед дитячих поезії Любові Василівни й «обов’язкові» вірші, написані до свят, загадки, примовки тощо. Зокрема, хочу привернути увагу до простої для декламування та інсценізації поезії «Снігуронька», яка і сьогодні може стати окрасою будь-якого дитячого ранку, оскільки це наповнений персонажами та дією, емоційно виразний вірш-монолог.

Але визначають поезію Любові Забашти для дітей все ж вишукані, засновані на народнопісенних образах і мелосі твори, що вражають глибиною передачі славнозвісної української чулості та чистоти природної краси Рідного Слова:

Лебеділи лебідоньки,
Літечком літаючи,
Лопотіли крилечками,
Літепло стрічаючи.
Лебеділи лебеді,
Леле моя, леле, —
Літо пухом біло-білим
Дороженьку стеле.
(«Лебеділи лебідоньки»)

Хочеться вірити, що з роками ніжне сяяння цієї світлої зорі української поезії не згасне в нашій пам’яті, а пробуджуватиме для Людських почувань все нові й нові покоління українців.

У Запоріжжі День Соборності України відзначили кількома акціями. Зранку 22 січня на острові Хортиця біля пам’ятного знаку борцям за волю України відбулося вшанування пам’яті учасників національно-визвольних змагань початку ХХ сторіччя. У заході взяли участь активісти і ветерани війни на Донбасі, які розгорнули прапори своїх підрозділів.

Місце для проведення вшанування обрали символічне, адже на Хортиці після звільнення Запоріжжя (тоді Олександрівська – ред.) від більшовиків у 1918 році війська УНР, які в масі складалися з жителів Наддніпрянської України, на чолі з Петром Болбочаном та січові стрільці, які буди вихідцями з західноукранських земель, на чолі з Василем Вишиваним провели спільну акцію з ушанування козаків, борців за Україну.

«У 1918 році вперше не стали чубитися, не стали один одному чимось дорікати, а об’єдналися дві України, Західна Україна та Центральна Україна, Україна Василя Вишиваного (командир Українських Січових Стрільців – ред.) та Україна Петра Болбочана (полковник армії УНР – ред.). Тут вони провели спільну панахиду, а в Олександрівську ще й спільний парад. Звільнили Крим. І всі забувають, що корпус Болбочана потім рушив на схід і звільняв Слов’янськ. Цю подію звуть «Перша злука» на острові Хортиця. Потім 22 січня 2019 року на Софійській площі відбулася всім відома офіційна Злука, коли нарешті об’єдналися дві наші України. Цю подію довгий час вважали за такий собі День Незалежності України», – розповів ветеран війни на Донбасі В’ячеслав Зайцев.

Учасники акції на Хортиці вшанували хвилиною мовчання всіх, хто поклав своє життя в боротьбі за Незалежність України, та поклали квіти до пам’ятного знака.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:Віртуальний «Ланцюг Соборності» об’єднує Київ і Сімферополь. Джамала і Людмила Денісова теж долучились

«Згадуючи історичні події ми проводимо паралелі із сьогоденням. Бачимо такі досить чіткі приклади і паралелі того, що відбувалося тоді і відбувається сьогодні: зовнішній ворог як був на Сході, так і є; як наші союзники були досить невизначені стосовно української держави, так і зараз є формальна підтримка, а опиратися має українська держава на своїх захисників, саме українських військових. Тому ми говоримо, що якщо Україна хоче залишитися соборною. незалежною, то єдиним захисником і стрижнем у цьому протистоянні є українські воїни», – каже ветеран війни на Донбасі Максим Зайченко.

Також 22 січня в Запоріжжі на майдані Героїв Революції відбувся флешмоб, під час якого активісти за допомогою стрічок у кольорах національного прапора утворили символічну живу цифру 102, адже саме стільки років виповнилося від дати підписання Акту злуки між УНР і ЗУНР. Під час акції активісти також запалили фальшфеєри та заспівали національний гімн.

«Сьогодні 102 річниця з дня проголошення Акту Злуки. Оскільки вважаємо, що це дуже визначна для України подія, то ми вирішили зробити такий невеличкий флешмоб, щоб нагадати про це, а для тих, хто не знав, то розповісти, що саме відбулося 102 роки тому. Такий захід ми проводимо вдруге. Нам сподобалося, сподіваємося, що людям теж, тому спробуємо щоб це було таким щорічним заходом нас в Запоріжжі», – розповіла одна з організаторок акції Олена Кузьменко.

22 січня 1919 року був проголошений Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що символізувало об’єднання українських земель у єдину державу.

День Соборності України – державне свято, його офіційно відзначають з 1999 року.