Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Муза і музеї

«Ми живемо за законами суспільства 1950-х»Олеся Островська-Люта про больові точки української культуриZAXID.NET, 18 грудня 2500 3Як виглядає портрет «культурного» киянина? Чому в Україні досі немає єдиного реєстру музейних цінностей? Чи справді культурний розвиток у нас — жіноча справа? Та як заохотити дітей відвідувати музеї? «Без брому» із директоркою «Мистецького Арсеналу» Олесею Островською-Лютою про больові точки української культури.Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.Доброго дня, пані Олесю. Дякую, що не знехтували нашим запрошенням. У лютому 2014-го ви стали заступницею міністра культури Євгена Нищука, водночас – учасницею і однією з ініціаторів стратегічного документа «Культура–2025». З того часу минуло вже п’ять років, і, наскільки я розумію, цей документ не впровадили як стратегічний для всієї галузі культури. Чи все ж за цей час маємо якісь зрушення – позитивні чи негативні – у сфері культури в Україні?Ми починали «Культуру-2025» в кінці березня 2014-го, коли я стала заступницею міністра. Чому ми взялися за цей процес? Бо з'ясувалося, що якихось готових аналітичних документів, карт для того, щоб рухатися, не було напрацьовано в попередні періоди. В інших сферах, наприклад, освіті, соціальній політиці, економіці, такі речі були – документи, ідеї, принаймні вже проговорені. Але не в культурі. І не було теж процесу, який дозволив би зійтись на консенсусі – куди ми взагалі хочемо рухатися як суспільство.На мій погляд, найважливішою частиною цього процесу було не так постання самого документа (хоча це теж дуже важливо, бо це фіксація всього, що відбулося), як процес. Це були круглі дискусійні столи в різних містах України. В Києві люди із різних секторів почали обговорювати ці речі. Навіть ті, хто був скептичним, все одно про це говорили і думали, якою би мала бути культура в Україні. Багато речей зафіксувалися – що вони є в повітрі.Наприклад, однією з постійних була розмова про те, що потрібна державна грантодавча інституція. У тій великій стратегії це був не єдиний і навіть не основний крок, чесно кажучи, бо основним був перегляд законодавчих рамок. Але це теж підштовхнуло народження Українського культурного фонду, а УКФ, я думаю, є надзвичайно важливим гравцем не тільки для сфери культури, а й для сфери державного управління в Україні загалом. Це інший стандарт урядування, якого ми всі б хотіли.Така децентралізація у сфері культури.Коли я працювала у Міністерстві культури у 2014 році, загальний державний бюджет на потреби культури був 10 мільярдів гривень, з них двома – оперувало Міністерство культури, решта – це місцеві гроші. Тобто це теж було радше таке уявлення, що все в центрі. Це не зовсім так.УКФ зробив дві речі. Одна з цілей, проговорених і прописаних в рамках стратегії «Культура-2025», – урівняти в доступі до суспільних ресурсів так званий бюджетний і не бюджетний сектори культури, або державний і незалежний. З початку 90-х років ці два культурні світи фактично не перетиналися, це були два різні острови. Суспільство складається з усіх його членів, а виходить, що воно фінансувало лише частку чогось – того, що є в прямій державній власності. А водночас, за ці десятиліття саме незалежний сектор культури створив основну цінність, якщо не йдеться про музеї, бо музеї – це колекції.Усі роки незалежності і люди, які поза культурою, і люди, які є в культурі, говорять про основну проблему – брак фінансування. Чи брак бюджетних коштів справді є основною проблемою для української культури загалом? Для тої культури, що фінансується з бюджету?Коли почав діяти УКФ, це був 2017 рік, побутував такий жарт в культурному середовищі: що у нас більше грошей, ніж культури. Відповідаючи на ваше запитання – я думаю, що ні. Гроші, безумовно, потрібні. Культура, як і наука, це досить дорогі речі. Коли йдеться про якесь суспільство чи якусь країну – це питання, пов’язані з його престижем на міжнародній арені, наприклад.Та навіть ідентичністю.О, ідентичністю так само. Побутує думка, що треба знайти донорське іноземне фінансування для наших культурних потреб. Так, знайти точкове донорське фінансування можна. Але коли йдеться про наш національний престиж, про нашу презентацію, скажімо, в Каннах чи Венеції, то ніхто за це не буде платити, бо чому б? Повертаючись до вашого питання, гроші потрібні, безумовно. Але це не єдина проблема. В чому є теж проблема – це законодавство, за яким ми живемо. Це вам скажуть люди з будь-якої сфери, культура не виняток.Ми живемо із законодавчим каркасом, створеним не для нашого суспільства. Ми живемо із законами, створеними для суспільства середини 1950-х – для тоталітарної, постсталінської чи пізньосталінської країни, і ці закони у нас залишаються досі. Є маса регуляцій, котрі досі чинні, а вони походять з 30-х років. І це геть не відповідає тому, яким є суспільство сьогодні, якою є людина сьогодні, як відчуває світ людина, котра вчиться десь в УКУ, скажімо. Це настільки невідповідне, ніби ми замість шапки одягаємо черевик. Це величезна і першочергова проблема, про яку ми теж говорили в рамках «Культури-2025», і це зафіксовано в основному документі.Але зміна законодавства потребує дуже кропіткої, дуже довгої роботи. По-перше, з ідентифікації проблемних точок. Тому що не існує каталогу – які у нас проблеми. Це і є цей процес, трохи саперський, як розмінування, – їх треба спершу ідентифікувати, потім треба знайти, як їх поміняти так, щоб не підірвати суспільного миру. Щоб не закласти наступних глибоких конфліктів всередині суспільства. І якщо ми знайдемо, як змінити, то скільки часу це займе? А це може зайняти багато часу, і тоді потрібне стратегічне терпіння.Ми говоримо зараз про законодавчу зміну?Так, я зараз маю на увазі саме законодавчі зміни – це перша проблема. Є кілька проблем, які би я хотіла виокремити. Але вона дуже комплексна і дуже довга, і це не формальна проблема. Це проблема перегляду суспільних норм, які не збігаються з життям суспільства. Саме тому неможлива в такому суспільстві справедливість. Бо відчуття справедливості всередині суспільства іноді просто входить в конфлікт з існуючими законами. І ти маєш нашу знамениту дрібну корупцію, коли люди через відчуття несправедливості починають обходити якісь норми.

Христос народився! Славімо Його!

Христос народився! Славімо Його!




Довідка про учасників Різдвяного концерту

Чоловічий хор «Фавор» парафії Святого Василія Великого в м. Києві

Починаючи з 2002 року, чоловічий хор «Фавор» у камерному складі бере активну участь у богослужіннях та духовному житті парафії Святого Василія Великого у Києві. До складу колективу входять випускники вищих музичних навчальних закладів різних спеціальностей. У репертуарі хору не тільки твори церковних богослужінь, а й обробки українських народних пісень, авторські композиції, козацькі та повстанські пісні, понад 50 колядок.

Хор «ФАВОР»: Роман БУДЗЯК — диригент, Роман МЕЛІШ, Володимир ШИЙКА, Володимир ПИРОЖАК, Маркіян СВЯТО, Роман ЯСІНОВСЬКИЙ, Юрій ВОЛЬБИН.

Маленький хор Василія Великого — камерний акапельний ансамбль при парафії Святого Василія Великого у Києві. До його складу входять люди з вищою музичною освітою та без музичної освіти. Засновниця — Ярина Чепіга. Утворений у жовтні 2011 року. Першу Літургію заспівали 19 грудня 2011 року. Ця дата вважається днем народження колективу.

На початку ансамбль ставив собі за мету вивчення і спів Літургії та церковних пісень. Пізніше колектив вийшов за межі духовного жанру, опановуючи українські народні пісні, фольклор в обробці сучасних українських і зарубіжних композиторів. Тепер Маленький хор Святого Василія Великого спрямовує свої зусилля на переосмислення духовної музики, як у церкві, так і поза нею.

Маленький хор Василія Великого: Ярина ЧЕПІГА — диригент, Уляна ЧАБАН, Богуслава ТУРЯНІНА, Христя КРАВЧУК, Северин НАЛИВАЙКО, Григорій КУШНІР.

Християнський музичний гурт «МетаНоя» — це хлопці, які ставлять перед собою велику мету — прославляти Бога через музичні таланти. Твори, які виконує колектив, є здебільшого авторськими, але музиканти черпають і від інших авторів. Стиль гурту — це суміш попроку, кантрі, етно та фанку. Виконавці не бояться експериментувати. Головна їхня особливість — це щирість, віра в те, про що співають, і вміння передати це через інструменти та голоси. Оскільки гурт постав ще п’ять років тому в стінах Київської Трьохсвятителької духовної семінарії, то деякі учасники вже здійснюють своє служіння як священники в різних куточках України. Проте любов до Бога, один до одного і до музики їх єднає, щоб творити музику, яка надихає і змінює тих, хто її слухає. У цьому всьому і є «МетаНоя».

Гурт «МетаНоя»: Іван ВИСОЧАНСЬКИЙ — гітара, вокал, Ігор ДМИТРИШИН — басгітара, вокал, о. Владислав ІГНАТЮК — гітара, перкусія, вокал, о. Василь ПИШКОВИЧ — шейкер, вокал, Аліна ФІЗЕР — перкусія.

Головна ялинка країни засяяла на Софійській площі у столиці

Шляпа над шляпою - хто такий недолугий дизайн робив? А тепер саме то! Вифлеємська зірка чудова! Можуть, коли хочуть і нормальних дизайнерів долучають. Феєрверк зайвий, що він і довів одразу.


Сьогодні, в день другої річниці Об’єднавчого Собору






Сьогодні, в день другої річниці Об’єднавчого Собору та постання єдиної помісної Православної Церкви України, під головуванням Блаженнійшого Митрополита Епіфанія вдруге відбувся Архієрейський Собор. Участь у Соборі взяла повнота архієреїв нашої Церкви, які засвідчили прагнення й надалі утверджувати духовну незалежність для українського народу.
Після спільної молитви архієреї заслухали привітання від очільників помісних Церков-Сестер, зокрема, від Олександрійського Патріарха Феодора, Предстоятеля Православної Церкви Кіпру Хризостома, Предстоятеля Елладської Православної Церкви Ієроніма, а також від Вселенського Патріарха Варфоломія, який наголосив на тому, що українська автокефалія є доконаним фактом, який не можна змінити.
Виступаючи з доповіддю перед архієреями, Блаженнійший Митрополит Епіфаній зазначив, що наша Церква за усіма показниками надалі належить до числа найбільших Помісних Православних Церков, а також залишається найбільшою за чисельністю та підтримкою релігійною організацією в Україні. Станом на сьогодні помісна Українська Православна Церква складається з 44 єпархій, які в Україні об’єднують понад 7 тисяч парафій, близько 80 чоловічих та жіночих монастирів, а також 9 вищих духовних навчальних закладів. Служіння в нашій Церкві здійснюють понад 4,5 тисячі кліриків, зокрема 60 архієреїв, з них 47 – єпархіальних.
Тим часом активно діє і наш духовний фронт: військове духовенство продовжує свою боротьбу за справедливий мир в умовах неоголошеної, але триваючої війни Росії проти України. Майже 600 наших військових капеланів пройшли АТО й ООС, і цієї миті займаються душпастирською діяльністю серед військових по всій території України, а також підтримують їхніх рідних і дітей.
Митрополит Епіфаній підкреслив, що збереження міжконфесійного миру, недопущення розпалення ворожнечі та протистояння на релігійному ґрунті – важливе завдання для нашої Церкви, яка, будучи найбільшим релігійним об’єднанням в Україні, має і відповідний обов’язок перед суспільством. З повним текстом доповіді Предстоятеля можна ознайомитися за посиланням: bitly.su/lomNAh
Після обговорення широкого кола питань із життя Церкви, Архієрейський Собор ухвалив відповідні постанови. А згодом, у тисячолітній святині – Соборі святої Софії Київської – Блаженнійший Митрополит Епіфаній очолив подячний молебень. У своєму слові Предстоятель зауважив, що Церква має робити все для того, щоби суспільство передусім єдналося духовно, особливо на тлі різних випробувань, зокрема війни, пандемії тощо. Однак випробування покликані зробити нас кращими та духовно сильнішими. І лише спільними зусиллями – священнослужителів та вірних – ми можемо продовжувати творити благополучне майбутнє. Адже без духовної основи – Церкви – ми ніколи не збудуємо ту державу, про яку так мріємо.
Повнота Православної Церкви України щиро вдячна Милосердному Господу за ще один рік плідного буття нашої Церкви, який був багатий на різні здобутки і досягнення. В молитві просимо в Небесного Отця усіх ласк і щедрот для розвитку нашої Церкви, щоби ми і надалі звершувати плідне служіння на благо українського народу.

В українських школах заборонять

З НОВОГО РОКУ: В УКРАЇНСЬКИХ ШКОЛАХ ЗАБОРОНЯТЬ ПРОДАВАТИ СНЕКИ, А УЧНІВ ПІДВОЗИТИМУТЬ
В українських школах заборонять продавати снеки, а учнів підвозитимуть

В українських школах заборонять продавати снеки, а учнів підвозитимуть

ПОДІЇ
14 Грудня 11:24

З 2021 року учнів до шкіл возитимуть, а в шкільних їдальнях заборонять продавати «некорисні» продукти. Про це під час брифінгу  заявив головний санітарний лікар України Віктор Ляшко. 

З 1 січня 2021 року в школах почне діяти новий санітарний регламент, розроблений Міністерством охорони здоров'я. Він передбачає, зокрема, що учні, які проживають далі, ніж за два кілометри від установи освіти, повинні бути забезпечені транспортом для підвозу до школи.

Також всі працівники шкіл, а не тільки співробітники буфетів, відтепер повинні проходити профілактичний медогляд, інакше їх не допустять до роботи.

Серед інших нововведень:

  • Заборонено оренда шкіл не під освітні потреби.
  • Учнів, які часто хворіють на застуди або ревматизмом, рекомендували садити подалі від вікна - на протилежний від нього ряд парт біля стіни.
  • Туалети повинні бути розташовані тільки всередині шкіл (зараз кожна десята школа в Україні має санвузол на вулиці).
  • У навчальних закладах дозволили використовувати інтернет, але в разі бездротового підключення - роутер повинен бути на висоті мінімум 2 метри, а також вимикатися у позанавчальний час.
  • Школярі повинні займатися за комп'ютерними моніторами розміром не менше 15 дюймів (для ПК), а якщо це ноутбуки - то 14 дюймів, але мишка і клавіатура повинні бути окремо.
  • У кожній школі має бути меблі 2-3 розмірів. Також для профілактики сколіозу менше двох разів на рік дітей необхідно пересаджувати на нові лави.

У той же час Ляшко зазначив, що багато школярів мають низьку фізичну активність і надмірна вага. Тому організацію харчування змінять.

  • Дозволено використовувати кейтеринг в школах за умови безпеки і якості продуктів.
  • У їдальнях обмежать продукти з підвищеним вмістом солі, цукру і жирів. І повністю заборонять продавати: снеки, чіпси, сухарики, поп-корн, ковбаси, сосиски, копчену і солону рибу, цукерки і т. Д.
  • У щоденний раціон учнів включать злакові, овочі, фрукти, ягоди та молочні продукти.
  • Якщо у дитини є довідка про дієту, то школа зобов'язана готувати для нього окремо.

Нагадаємо, в період з 8 по 24 січня в Україні буде діяти жорсткий карантин , під час якого школам працювати заборонено, за винятком установ дошкільної освіти та спеціальних закладів.

Який вигляд матиме “Різдвяна зірка


У ПОНЕДІЛОК, 21 ГРУДНЯ, ЖИТЕЛІ ЗЕМЛІ ВПЕРШЕ ЗА 800 РОКІВ ЗМОЖУТЬ ПОБАЧИТИ “ВИФЛЕЄМСЬКУ ЗІРКУ”
У понеділок, 21 грудня, жителі Землі зможуть неозброєним оком побачити дуже рідкісне явище, яке називається “Різдвяною” або “Вифлеємською” зіркою.

Йдеться про зближення найбільших планет Сонячної системи – Юпітера і Сатурна. У нічному небі це матиме вигляд однієї великої яскравої зірки, а явище буде видно з будь-якої точки нашої планети, пише Оbozrevatel.

За словами астрономів, розділяти планети будуть усього лише 0,1 градуса або 1/5 ширини Місяця.

Раніше настільки тісне зближення двох планет можна було спостерігати неозброєним оком у 1226 році, проте наступне має відбутися через 60 років – у 2080-му.

Який вигляд матиме “Різдвяна зірка”.

Таке явище називають “Різдвяною зіркою” тому, що дехто вірить, що біблійна історія про Вифлеємську зірку могла бути саме з’єднанням планет. Але приблизно 2 тисячі років тому найбільше зблизилися Венера і Юпітер, а не Юпітер і Сатурн.

Також у NASA наголошують, що ввечері з 15 по 18 грудня можна буде побачити, як Юпітер і Сатурн рухаються разом. Для цього потрібно звернути увагу на щораз більший півмісяць у західному небі через 45 хвилин після заходу сонця.

Освіта світить та на гріє ч.5 Твір на довільну тему «І що?»

Освіта світить та на гріє ч.5

Твір на довільну тему «І що?»

Запитання риторичне: -І що?- як і відповідь на нього: -Та нічого! Якось буде...
Справді: ще такого не було, щоби якось воно не було. Народна мудрість робить нас оптимістами, але не з тих, що на противагу песимістам, які стверджують: -Та гірше вже не буде!- радісно скандують: -Буде! Буде! Буде!
Будемо поміркованими оптимістами на кшталт героїв з твору Григорія Чернишевського «Що робити?», де головною ідеєю була теза «раціонального егоїзму», коли людина розуміє, що її особиста доля залежить від загального соціального добробуту. Чого вартує твій особистий достаток і благополуччя, якщо навколо тебе йде війна чи ще якась буча соціально-кримінальна? Скількох українських скоробагатьків-нуворишів завчасно прийняла до себе українська земля? Та не злічити як багато тих знавіснілих егоїстів убито! І що? Та нічого: вже нажерлися, сподіваємось...
Все пригадую, як свого часу тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: -Жити буде важко, але не довго... А воно довго вийшло, Льоня, ой довго! Це як у Жванецького: «Світло в кінці тунелю бачимо, але тунель, падлюка, ніяк не закінчується!» А зараз взагалі не зрозуміло стає у який бік тунелю ми йдемо? Бо таке враження, що скоро оте світло в кінці тунелю загасне зовсім.
Вступ вийшов дещо занадто лірично-романтичний, але яка дійсність – така і освіта. Не навпаки! Головна помилка багатьох реформаторів соціального устрою полягала в тому, що вони вважали за головне – Просвітництво! Освіта понад усе! Вивчимо і виховаємо молоде нове покоління належним чином – і життя саме докорінно зміниться! Та не так сталося, як гадалося. Мені все пригадується документальний фільм про так званих «неформалів» з молодіжних угрупувань у 80-ті 20 ст. в СРСР і там молода дівчина щиро каже: -Мене школа виховала, що життя гарне і справедливе, а потім я вияснила, що навколо одна брехня, підлість, ницість, обман, злодійство – як серед того всього далі жити мені – як?!- і то чиста правда, в чому і я свідок. Саме тому всі шкільні хулігани, яких називали в школі «важкими підлітками», ставали значно успішніші в житті за шкільних відмінників, бо зрозуміли справжнє життя набагато швидше. Ці хулігани-антагоністи ставали індивідуально сильнішими в протистоянні з освітньою тиранією, що потім надавало їм переваги у соціалізації в реальному житті. І на мою думку, саме звідси походить ота зневага вищого державного керівництва до освіти в цілому і до шкільного педагогічного простору, зокрема. Ще б було інакше, якщо для учнів в школі хулігани були в героях, а вчителі – у зневазі. Звідси йде ота загальна фальшива повага і тотальна реальна неповага до вчителів у суспільстві! Зверніть увагу на тональність всіх промов можновладців на тему школи і відчуєте чітке ставлення, як до чогось немічного і обтяжливого, якому все щось треба і все те є як дурне витрачання грошей. З того і політичний піар роблять: дивіться, який я добрий, школі даю, марнотрацтвом займаюся, милостиню злиденним роздаю... 
І це нормально? Для української дійсності – так!
Що з тим робити? Думайте! Можливо, що і нічого не треба робити, а лишити так, як воно є, бо «скажи дурню Богу кланятись – він об землю й лоба  розіб'є», чому українська медицина за приклад. Героїчна Уляна Супрун, звичайно, молодчина, але ж і пані Ольга Богомолець не пальцем зроблена! От і маємо для української медицини замість реформи в стилі всеочищаючого катарсису таку собі звичайну клізму. Зовсім не те, чого хотілося, але хоч якесь полегшення... Перепрошую, що знову зачепив тему медицини, але то два інклюзива-близнюка маємо і за обох переживаємо. Он і медик Марина Порошенко в освіту перейшла і школами заопікувалась, щоб один інклюзив з іншим інклюзивом поєднати. «Ой, дай то боже нашому теляткові вовка з'їсти!» То жодним чином не стосується нашого божественного Володимира Зеленського у його змаганнях з бувшим  вінценосцем Петром Порошенком, а просто приказка тому і поширена, що на різні випадки життя годиться.
Але повернемося до нашої інклюзії – до освіти. До ще одної соціальної аномалії, яка в ній домінує, а саме: виховання тотального інфантилізму. Так! Рахуйте: до 6 років дитина на утриманні батьків, в школі з 6 до 18 років так само, далі йде у вуз на 4-5 років і це відбувається для 90% випускників школи і також виключно коштами батьків, а на виході ми маємо особистість у віці 23-25 років, що, як то кажуть, «у житті і за холодну воду не бралась», тобто ніде ніколи не працювала на реальний свій заробіток. Перед нами людина абсолютно інфантильна і навіть асоціальна, тому що реальна її соціалізація у суспільство тільки розпочинається! До цього додайте, що будучі утриманцем, ця людина, як особистість, реально нічого не вирішувала у своєму житті, бо не мала для того можливості без дозволу батьків. Яким чином ця людина відтепер може робити усвідомлений вибір? Це як плавати в порожньому басейні, бо воду запустять, як вже буде вміти «плавати»...  І ми після того дивуємось популярності якогось Шарія чи ще схожого ідіота серед молоді, як їх обранця від баранця...
Наголошую, що я маю на увазі правдивий досвід у молоді заробітку на власне утримання-самозабезпечення, а не різні епізодичні підзаробітки на якусь примху особисту. Повноцінне розуміння життя і розуміння відповідального вибору, як і пряму залежність від свого рішення, – це у значної більшості нашої молоді відсутнє абсолютно! Вони є інфантильні споживачі і хохмачі – все! Соціальна адаптація у віці за 20 років є аномальною! Але так є! І довго ще буде! Он на початку грудня депутати ВРУ успішно провалили «Закон про покращення якості підручників», де передбачалось надання права контролю учням і їх батькам. Не потрібно нічого такого, коли є для того «великомудрі»  народні депутати – це вони все і вся контролюють, а люди – бидло, їм то навіщо! Діти, то взагалі ніц не варте…
Досить «плачів Ярославни» – час висновків і конструктивних пропозицій, але все одно першим завжди стояло і буде стояти залежність освіти від запитів суспільства, бо ось виходить розумна і високоосвічена людина у світ, а вона там така нікому не потрібна. Нікому абсолютно не потрібна! Я зустрів одного свого знайомого по вузу в супермаркеті побутової техніки, де він працював вантажником і здивувався, що не працює за фахом,  а він відповів щиро: -Та у нас тут всі вантажники з вищою освітою і більше половини – з педагогічною, бо маємо за тиждень тут більше, аніж мені обіцяли в школі за місяць «у найліпшому випадку». Власне, і сам з таких, а скількох людей знав буквально геніїв, але вони деградували в ніщо, тому що були непотрібні зовсім цьому суспільству. І що найгірше – вони також не були навчені вмінню пристосовуватися до реалій життя і стати затребуваними. Ось де головна теза всього освітнього процесу: не просто знати, але і вміти застосовувати свої знання в житті! А для цього потрібно вміти думати! Але для України це занадто проблемна річ, що довели 73%, як найкраще соціологічне дослідження. Як і народні депутати всіх скликань і сесій не надто в тому «продвинуті», бо інакше ми б не опинилися у такому лайні з коміком на чолі. Висновок зрозумілий: ми вже в же! Що далі – ось де загадка і таємниця. Хоча дехто певен, що підсумок навпаки визначено, а питання в часі, бо чим він довший – тим «трясця» буде більшим. Головне, щоб всім нам «гаплик» не настав.
Таким чином головним завданням всього комплексу освіти в Україні має постати пряма соціалізація особи змалечку до життєвих потреб своєї країни і всього Світу загалом, а не стилі педагогічних напрямків, не об’єми знання чи навіть вміння думання. Простіше кажучи: потрібно виховувати таких людей, хто буде потрібний Життю, бо тоді і тільки тоді їм самим стане потрібне життя! Сучасна освіта в Україні від цього далека дуже і дуже! Простий приклад того, як має бути, але не є: хто першим повинен зустрічати першокласника і його батьків у школі? Хто?! Психолог! Фахівець, який має провести тести і разом з батьками обговорити знання, навички і здібності дитини, отже і що буде найкращим для неї у навчанні тощо. І так постійно! На протязі всього освітнього процесу для учня має діяти такий засіб психоадаптації у навчанні, аби воно було позитивним як за змістом - так і емоційно. Але! Наголошую! Вирішувати все мають виключно батьки! Не адміністрація чи будь-які фахівці, а саме – батьки! Коли це можливо? Тільки у одному випадку: коли за їх рішенням прийдуть чи не прийдуть ресурси (гроші) – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть помилятися, але вони і оплачують свою помилку, а не суспільство, тобто ми з вами, як платники податків для найбезглуздішої «безкоштовної освіти». Дурно, що задурно! Причому для всіх! Чув від одного директора великої школи бідкання: «Ех, якби мені давали з РайВНО всі гроші, які виділено державою на кожного учня – у мене була б надсучасна за обладнанням школа, але все відбирають на школи з малою кількістю учнів, бо вони не виживуть інакше…» Це неправильно! Не справедливо! То тривала розмова, тому обмежимось визначенням: «де учень – там і його гроші», а вже звідки вони – окреме питання. Існує багато різних схем в хорошому розумінні цього поняття.
Прекрасний український педагог любомудр-філософ Григорій Сковорода дуже влучно визначив принцип освіти, яким він сам користувався: «Пізнай самого себе» Головне для людини зрозуміти саму себе! Хто ти і що ти в цьому Світі? А з того знання можна і треба вибудовувати свою долю. Не тикатися, як сліпе щеня, шукаючи поживної «цицьки» аби вижити, а йти по життю свідомо і твердо. Як правдивий Homo sapiens! Але – де то правда?..
І що? Та нічого  якось буде!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020

Про це сказав Петро Порошенко в інтерв‘ю



Проблема не тільки у тому, чи буде "Європейська Солідарність" голосувати за бюджет, чи ні. За такий бюджет ми безумовно голосувати не будемо. Але ми не будемо перешкоджати прийняттю бюджету, бо без бюджету країна опиниться у прірві хаосу. Там, куди некомпетентна дилетантська «зелена» влада зараз впевнено штовхає нашу державу. Критеріїв НАТО щодо сектору безпеки і оборони не існує. Я багаторазово брав участь у самітах, і це вперше коли Україна постійно брала участь у самітах НАТО, а не тільки у Комісіях «Україна-НАТО». Можу наголосити, що дискусії, які проводилися, вимагали від наших європейських партнерів збільшити фінансування більше 1%, більше 2%, більше 3% на Збройні Сили. Але ми не просто країна, яка прагне членства у Північноатлантичному блоці. Ми — країна, яка знаходиться у стані війни. Ми — країна, яка 2014 рік зустріла із розграбованими Збройними Силами і, де-факто, з відсутністю армії. Уже визнано усіма, що за п’ять років ми збудували армію, яка займає десяте місце у Європі за рівнем боєздатності за оцінками найавторитетніших світових військових експертів. А у 2019-2020 роках ми ніби зіштовхнулися зі стіною. Абсолютна більшість програм, які нами були започатковані, починаючи із питання речового забезпечення, зірвані. Цього року тендери, починаючи від військового взуття і закінчуючи бронежилетами, починаючи від кевларових шоломів і закінчуючи зимовим обладнанням, були зірвані, як і програми будівництва гуртожитків для військовослужбовців-контрактників, де залишилось профінансувати лише 20%. Зірвано також будівництво полігонів, яким я буквально жив. Але найбільш небезпечним, з моєї точки зору, є критичне нефінансування державного оборонного замовлення. Розроблені спеціальні проекти, які нами були презентовані і доведені до постановки на озброєння – це і ракети «Вільха», і крилаті ракети «Нептун», і сучасна протитанкова зброя, і новітні системи радіоелектронної боротьби, і багато іншого. Вони просто не були пущені в серію. А вони мали бути зроблені у 2020 році. Чому так трапляється? Тому що армія сьогодні не є пріоритетом ані діючого президента, ані діючої владної команди. Президент боїться власну армію, президент боїться власних військовослужбовців, президент боїться ветеранів, президент боїться парадів, президент не розуміє, чому це так важливо. Шляхом забезпечення відновлення суверенітету і територіальної цілісності нашої держави для нього є спроба або мрія домовитися з Путіним. Зазирнути йому очі і побачити там мир. Такій людині і не потрібно фінансувати армію. Між тим, на Збройні Сили України має йти більше 3% ВВП. А на решту силових підрозділів - менше 2%. І це правило просто руйнується. На сьогоднішній день збільшується фінансування лише у МВС, СБУ, Генпрокуратури, ДБР. Причому воно збільшується одразу у два рази, на 40%, 60%. І, звичайно, що ми будемо не просто не голосувати за це, а й боротися проти цього. Про це сказав Петро Порошенко в інтерв‘ю Сергію Висоцькому для espreso.tv

Референдум 1 грудня за незалежність України

Референдум 1 грудня за незалежність України: “Прямий” згадує, як це булоРеферендум 1 грудня за незалежність України: “Прямий” згадує, як це було

1 грудня 1991 року на території України пройшов Всеукраїнський референдум за проголошення незалежності. У референдумі взяли участь майже 32 млн людей, що становило на той момент 84% населення України. Підтримали проголошення незалежності 90%.

Ідея проголошення незалежності України відродилася ще у ході перебудови. Наприкінці 80-х років в Україні відбувається консолідація демократичних сил: у вересні 1989 року члени Української Гельсінської Спілки, “Товариства Лева”, “Зеленого світу” при підтримці київських письменників оголосили про утворення “Народного Руху України за перебудову” . Своєю програмою НРУ спочатку проголосив: відродження української мови та культури, необхідність демократизації суспільства, політичної, соціальної та економічної системи. Згодом на перше місце Рух висунув ідею про вихід України з СРСР.

У жовтні 1989 року Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, що забезпечив українській мові статус державної.

Декларацію про державний суверенітет парламент УРСР проголосив ще 16 липня 1990 року. Декларація стала фактично програмою побудови незалежної держави.

17 березня 1991 року в СРСР пройшов Всесоюзний референдум про збереження СРСР. На референдум було винесене питання “Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності”. В Україні на це питання відповідь “Так” дали 70% опитуваних.

Одночасно в Україні за наполяганням Народного Руху України за перебудову було проведене республіканське консультативне опитування: “чи згодні ви, що б Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет України”. Це рішення в Україні підтримали понад 80% опитуваних.

У серпні 1991 року сталась спроба державного перевороту, який згодом назвали “Серпневим путчем”. Самопроголошений комітет з надзвичайних ситуацій спробував усунути від влади тодішнього президент СРСР Михайла Горбачова. Путчисти заблокували Горбачова на його дачі в Криму й запропонували добровільно скласти повноваження, проте він відмовився.

Спроба перевороту провалилась, проте він став одним з поштовхів до розпаду СРСР та проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України.

На підтвердження Акту Верховна Рада України вирішила провести також і республіканський референдум. Він був потрібен для того, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, які заявляли, що народ не підтримує Акт про незалежність

1 грудня 1991 відбувся загальнонаціональний референдум за визнання України незалежною. На референдум було винесено лише одне питання: “Чи ви підтримуєте Акт проголошення незалежності України?”.

За відповідь “Так” проголосувала більшість опитуваних у кожній з областей України. Найбільшу підтримку Акт про незалежність отримав у Івано-Франківській (98%), Тернопільській (98%), Хмельницькій (96%), Волинській (96%) та Черкаській (96%) областях.

Зображення взято з uk.wikipedia.org

Цього ж дня в Україні пройшли перші президентські вибори, за результатами яких президентом став Леонід Кравчук. За Кравчука проголосували більше 61% виборців.

Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом тільки грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 державами світу. З 1 грудня 1991 року почалась нова сторінка в історії незалежної України.

Зеленський Вова каже про 1 грудня 1991 р.

Зеленський Вова каже про 1 грудня 1991 р.

Хоч це й не передбачено правилами правопису, але я гадаю, що слово «Незалежність» варто писати з великої літери.
На знак безмежної поваги до всіх, хто століттями за неї боровся, та як символ того, як багато вона для нас означає.

Вперше розповідаючи дітям, що таке Незалежність України, її суверенітет, свобода та самостійність, можна почути їхнє щире здивування: «А що, хіба може бути якось інакше?»

На це запитання 29 років тому наше суспільство дало, без перебільшення, історичну відповідь: інакше бути не може.
1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, на якому понад 90% громадян сказали незалежній Україні «так».

Понад 28 мільйонів голосів стали одним, потужним голосом українського народу, щоб промовити на весь світ: «Ми хочемо й будемо жити у своїй державі – у вільній Україні».

Згодом ми зрозуміємо, що здобуття Незалежності не означає остаточного завершення боротьби. Що її потрібно захищати зі зброєю в руках, ціною власного життя.

Ми робимо це сьомий рік поспіль. Робимо все для настання миру та повернення своїх територій.

Заради майбутніх поколінь та їхніх щирих здивувань: «А хіба може бути інакше, як вільна, єдина та незалежна Україна?»
Давайте задумаємося про це й будемо пам’ятати щоразу, коли так кортить розпочати фейсбук-баталію з власними співвітчизниками на тему «Хто більше, краще та правильніше любить Україну?»

Головне ж сьогодні полягає в тому, що у нас є все необхідне, аби ми стали потужною та конкурентоспроможною країною. І Україна має всі шанси бути саме такою вже незабаром. Але це можливо за однієї простої умови – якщо всі ми разом докладемо для цього свої зусилля.


( і "Телеграм")

01.12.20 09:21 Зеленський про Всеукраїнський референдум 1 грудня: Здобуття Незалежності не означає остаточного завершення боротьби, її потрібно захищати зі зброєю в руках
Зеленський про Всеукраїнський референдум 1 грудня: Здобуття Незалежності не означає остаточного завершення боротьби, її потрібно захищати зі зброєю в рукахПрезидент України Володимир Зеленський привітав з 29-ю річницею всеукраїнського референдуму на підтримку Акта проголошення незалежності України.

"Вперше розповідаючи дітям, що таке Незалежність України, її суверенітет, свобода та самостійність, можна почути їхнє щире здивування: "А що, хіба може бути якось інакше?" На це запитання 29 років тому наше суспільство дало, без перебільшення, історичну відповідь: інакше бути не може. 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, на якому понад 90% громадян сказали незалежній Україні "так"", - зазначив глава держави.

Понад 28 мільйонів голосів стали одним, потужним голосом українського народу, щоб промовити на весь світ: "Ми хочемо й будемо жити у своїй державі – у вільній Україні".

"Згодом ми зрозуміємо, що здобуття Незалежності не означає остаточного завершення боротьби. Що її потрібно захищати зі зброєю в руках, ціною власного життя. Ми робимо це сьомий рік поспіль. Робимо все для настання миру та повернення своїх територій. Заради майбутніх поколінь та їхніх щирих здивувань: "А хіба може бути інакше, як вільна, єдина та незалежна Україна?". Давайте задумаємося про це й будемо пам’ятати щоразу, коли так кортить розпочати фейсбук-баталію з власними співвітчизниками на тему "Хто більше, краще та правильніше любить Україну?"- додав Зеленський.

Президент підкреслив, що головне сьогодні полягає в тому, що у нас є все необхідне, аби ми стали потужною та конкурентоспроможною країною. І Україна має всі шанси бути саме такою вже незабаром. Але це можливо за однієї простої умови – якщо всі ми разом докладемо для цього свої зусилля.
  

РЕФЕРЕНДУМ ПЕРШОГО ГРУДНЯ 1991 – всенар. голосування (референдум), організоване та проведене з метою визначити ставлення громадян України до Акта проголошення незалежності України на підставі положень Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991.

Рішення про проведення референдуму містила постанова Верховної Ради України "Про проголошення незалежності України" від 24 серпня 1991. Порядок проведення і текст бюлетеня були затверджені постановами Верховної Ради України "Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України" та "Про форму бюлетеня для голосування на всеукраїнському референдумі" від 11 жовтня 1991. Бюлетень референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України і запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" із двома варіантами відповіді: "Так, підтверджую" або "Ні, не підтверджую". Одночасно Верховна Рада України прийняла спец. звернення "Шановні співвітчизники", в якому закликала громадян України підтримати Акт проголошення незалежності України: "Співвітчизники! Будьмо єдині в прагненнях наших, в розбудові незалежної державності України! Наша земля пережила багато кривд і страждань, неволі, лихо засівало її – тож 1 грудня сама історія дає нам шанс, можливо останній, стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівниками "власної хати", де панують "своя правда, і сила, і воля"".

Проведенню референдуму передувала публічна дискусія на шпальтах укр. та загальносоюзних засобів масової інформації. Підготовку всеукр. референдуму, підрахунок поданих голосів та підведення результатів голосування здійснювали Центр. виборча комісія по виборах нар. депутатів України, Комісія Крим. АРСР по виборах нар. депутатів Крим. АРСР, обласні, районні, міські, районні в містах комісії по виборах депутатів місц. Рад нар. депутатів.

Референдум пройшов в усіх 27-ми адм. регіонах України: 24-х областях, 1 автономній республіці та 2-х містах зі спец. статусом. У голосуванні взяли участь 31891742 виборці, або 84,18 % тих, хто мав право брати участь у референдумі та виборах Президента України (37,8 млн громадян). На підтримку незалежності висловились 28804071 громадянин, або 90,32 % тих, хто брав участь у голосуванні, у т. ч.: у Крим. АРСР – 54,19 %, Він. обл. – 95,43, Волин. обл. – 96,32, Дніпроп. обл. – 90,36, Донец. обл. – 83,90, Житомир. обл. – 95,06, Закарпат. обл. – 92,59, Запоріз. обл. – 90,66, Івано-Франк. обл. – 98,42, Київ. обл. – 95,52, Кіровогр. обл. – 93,88, Луган. обл. – 83,86, Львів. обл. – 97,46, Миколаїв. обл. – 89,45, Одес. обл. – 85,38, Полтав. обл. – 94,93, Рівнен. обл. – 95,96, Сум. обл. – 92,61, Терноп. обл. – 98,67, Харків. обл. – 75,83, Херсон. обл. – 90,13, Хмельн. обл. – 96,30, Черкас. обл. – 96,03, Чернів. обл. – 92,78, Черніг. обл. – 93,74, у Києві – 92,87, Севастополі – 57,07 %. Референдум мав імперативний характер, його рішення були загальнообов'язковими та не потребували затвердження.

Дж.: Закон УРСР "Про Всеукраїнський та місцеві референдуми" № 1286-ХII від 3 липня 1991 р. "Відомості Верховної Ради УРСР", 1991, № 33, ст. 443; Звернення ВР до народу України. "Голос України", 1991, 24 жовтня; Постанова Верховної Ради України № 1660-XII "Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України". "Відомості Верховної Ради України", 1991, № 48, ст. 663; Постанова Верховної Ради України № 1661-XII "Про форму бюлетеня для голосування на всеукраїнському референдумі". Там само, ст. 664; Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року (дані за телеграфними повідомленнями комісій). "Урядовий кур'єр", 1991, № 38–39; Відомість про результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.