Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Дежпідприємство "Центр державного земельного кадастру" за результатами тендеру 7 липня уклало угоду з ТОВ "Інвестеко" на виготовлення пластмасових межових знаків, призначені для закріплення меж земельних ділянок в натурі.

Всього має бути виготовлено 50 мільйонів знаків на суму 4,9 мільярда гривень.

Про це повідомляється в "Віснику державних закупівель", передають "Наші гроші".

Вартість одного межового знаку склала 98 гривень.

Згідно з технічним завданням, межовий знак довжиною 713 мм і діаметром верхньої основи 60 мм, складається з чотирьох деталей: металевої марки діаметром  50 мм  та   товщиною 1 мм, а також полімерних  деталей - закладного дюбеля, фіксуючого стержня червоного кольору і установочного стовпчика.

Конструкція межових знаків повинна дозволяти їх встановлення на поверхні з ґрунтовим покривом без застосування спеціальної техніки або устаткування.

Межові знаки будуть поставлятись до регіональних філій ДП "Центр державного земельного кадастру" на протязі 2011-2015 років.

Верховна рада прийняла законопроект про забезпечення прав власників земельних ділянок, переданих в оренду для сільськогосподарських потреб.

Законопроект передбачає заборону використання ділянок до встановлення його кордонів на місцевості, що має проводитись з використанням межових знаків.

"Землекористувачі не будуть самі купувати межові знаки - їх будуть централізовано постачати в регіональні філії Центру ГЗК, які будуть розподіляти знаки між ліцензованими землевпорядними організаціями згідно їх заявок. І вже ці організації будуть безпосередньо встановлювати межові знаки. Вони будуть встановлюватись лише після внесення в базу всієї належної інформації", - повідомляв голова "Центру державного земельного кадастру" Олександр Філатов.

За його даними, зараз існує понад 20 мільйонів земельних ділянок, з них в базу внесено лише 10 мільйонів.

http://www.epravda.com.ua/news/2011/07/15/291968/

Для отримання інсуліну кожному хворому щоразу треба пройти через пекло, - стверджує помічник-консультант народного депутата України Олеся Донія, активіст ВГО Альянс «Майдан» Тарас Токар.

У вівторок, 12 липня, Тарас Токар перебуваючи в одній поліклінік Полтави став свідком жахливої ситуації. До одного з лікарів була велика черга пацієнтів. Через цю чергу намагався прорватися чоловік, щоб пройти позачергово для отримання рецепту на інсулін. Одна жіночка намагалася перешкодити цьому хворому потрапити до лікаря, бо якраз підходила її черга. Цього чоловіка охопила паніка. Він почав кричати і просити жіночку пропустити його, бо виявляється отримання рецепту на інсулін замало, щоб отримати сам інсулін.

Зі слів хворого, на отриманий рецепт треба поставити… п’ять печаток різних лікарів на чолі з завідуючим поліклінікою. А для цього, звісно, треба особисто обійти всіх цих п’ять лікарів. І так щоразу.

Тарас Токар не повірив цьому хворому, думаючи, що той перебільшує, щоб обійти чергу на прийом до лікаря. Але активіст «Майдану» вирішив перевірити цю інформацію, підійшовши у цій же поліклініці до знайомого лікаря. Лікар підтвердив все те, що казав той чоловік, і пояснив, що не так давно вийшов наказ Міністерства охорони здоров’я, в якому зроблені ці нововведення «з метою підвищення контролю» за обігом інсуліну. До виходу цього наказу було достатньо одного рецепту з печаткою того лікаря, який виписує цей рецепт.

Т.Токар має намір звернутися до групи народних депутатів України з пропозицією розібратися з такими «нововведеннями» Міністерства охорони здоров’я і ввести в них корективи, щоб полегшити хворим процедуру отримання рецептів.

"Майдан".

Майже 20 років відновленої української незалежності наочно доводять, що проблеми України підсилюються небажанням значної частини населення Сходу і Півдня ідентифікувати себе з українською нацією. І це не лише очевидні регіональні відмінності чи тільки насаджений штучно за «совітів» радянський менталітет частини громадян України. Неприйняття української національної ідентичності є значно складнішим і більш вкоріненим питанням, ніж мовний поділ між Сходом та Заходом і Центром української держави.
За століття російської і радянської колонізації України «братам» із півночі вдалося понівечити ментальність частини українського народу і, провівши антиселекцію, виховати підконтрольного будь-якій владі малороса, який своє особисте фізіологічне виживання та відносний матеріальний добробут ставить куди вище, аніж історичну долю свого народу і самої України. Власне, це є ніщо інше, як концтабірна ментальність, за якої понівечена духом людина прагне прожити ще один день, не дуже задумуючись над тим, що наступних днів у неї може і не бути взагалі.

Акцентування на розломах регіональної відмінності українського населення супротивниками української державності покликане закріпити в українців стійке сприйняття розмитої національної ідентифікації, яке заважає українцям об’єднатися і відчути себе єдиною нацією.

Нинішня явна криза української національної ідентичності викликана не лише тим, що процеси російської асиміляції в Україні так і не вдалося зупинити, а й тим, що це і криза переходу від підімперської соціальної моделі до національної.

Дивіденди від відмови від самих себе

Розмита національна ідентичність найчастіше спостерігається серед міських українців, які часто вже в кількох поколіннях втратили не лише мову своїх предків, а і зв’язок зі своїм народом. Такі люди, або їхні предки, коли радянська влада ставила їх перед суворим вибором – або вибирай статок і успішне просування по кар’єрній драбині, або ж свободу і приналежність до своєї нації – вибирали несвободу і статок.

А перед їхніми дітьми і внуками подібне питання вже не поставало загалом. Чужинська російська мова вже стала для них органічно рідною, а окупаційна влада СРСР сприймалася як своя.

Тому було б дивно думати, що ця пояничарена частина українського населення, яка ж до того колись мала численні дивіденди від відмови від самих себе, з радістю буде навертатися до свого українського коріння. Їй взагалі абсолютно чужорідні такі поняття, як зв’язок зі своїм народом, зв’язок зі своїми українськими предками і вкоріненість на своїй Батьківщині. Безнаціоналізація їхньої свідомості дуже повільно здатна зазнавати будь-яких змін у бік українськості, а світосприйняття переорієнтації.

Такі позанаціональні індивідууми, не відчуваючи себе органічною частиною свого народу, свідомо блокують позитивні зміни дезросійщення в Україні та перехід її на рейки зовсім іншої історичної ролі. Очевидно, що за два останні десятиліття не вдалося змінити свідомість пояничарених українців, які взагалі дуже неохоче сприймають саму незалежність української держави, але при цьому не хочуть навіть для себе визнати, що в Росії вони також не можуть прижитися, адже ментально вони опинилися фактично на міждоріжжі між двома народами та культурами, і що в сучасному російському житті вони будуть просто зайвими.

Нав’язана альтернатива

Міський українець великою мірою є русифікованим українцем, продуктом імперської політики царської Росії, СРСР, а також неоімперської політики сучасної Росії. Історично склалося так, що у більшості випадків модернізаційна розвиненість українців досягалася за рахунок русифікації. І проблемою сучасних міських українців є те, що вони в силу сформованих історичних несприятливих обставин були поставлені перед альтернативою: інтегруватися у зросійщене українське суспільство або ж опинитися добровільно на його маргінесах.

Домінування російської мови в пресі, на телебаченні, радіо, в книговиданні і навіть у побуті створює таку парадоксальну ситуацію, за якої сучасний міський українець під пресингом штучно нав’язаних із Росії обставин має вибирати для себе: або ідентичність, а це українська мова і українська культура, або розвиток – російська мова і культура.

Звідси виникає феномен міського українця: нечіткий внутрішній кордон між українцями і росіянами. І якщо порівняти ситуацію з корінним населенням і росіянами, заселеними на чужоетнічні території в часи СРСР, то можна побачити, що кордон між корінною нацією і росіянами в колишніх радянських республіках чітко виражений.

В українського народу залишається при цьому лише два шляхи: повністю асимілюватися і перетворитися на росіян або ж відкинути всі нав’язані йому ззовні застереження і стати українською політичною нацією. Коли етнічне ядро української нації натуралізує і коренізує все суспільство, що складається з багатьох інших етносів і створює одне єдине ціле – це і є політична нація. Цим шляхом повинна піти і Україна.

Український етнос має залучити всі етноси в Україні і створити модерну націю. Можна пригадати, що один із найбільш русифікованих прибалтійських народів, латиші, зараз почали успішно натуралізувати росіян. Й очевидно, що в національній державі це повинно бути нормою.

А розпочати цей непростий і подекуди і болючий процес дерусифікації та укоріненості необхідно з того, щоб для отримання українського громадянства обов’язково необхідно було володіти українською державною мовою і знати історію української держави. Якби це питання постало ще в 1991 році, в час відновлення української державності, то, можливо, розвиток України пішов би зовсім іншим шляхом.

Прийняття історичного досвіду

Але національна ідентичність – це не лише українська мова. Це прийняття певного історичного досвіду, коли українець усвідомлено говорить, що його поети – це Тарас Шевченко і Василь Стус, гетьмани – Іван Мазепа і Пилип Орлик, герої – бійці УПА і дружинники київського князя Святослава. Головне зараз, щоб не дати перервати українську традицію. Думаю, що більшість українських громадян не влаштовуватиме, щоб через п’ятдесят, сто чи двісті років на українських теренах жило населення, яке випало з української традиції і для якого Україна перетворилася б не більше, аніж на якусь територіальну абстракцію.

Щоб цього не сталося, українцям необхідно нарешті провести своє остаточне цивілізаційне самовизначення, оскільки продовження в часі ментальної роздвоєності частини її громадян означатиме в підсумку не що інше, як перемогу російської асиміляції над українським національним духом.

Завадити цьому може лише консолідація українців навколо ідеї побудови в Україні «українського світу», який стане не лише альтернативою «русскому миру», що його нині силою Москва і російська церква нав’язують українцям, а й єдино можливим варіантом утвердження історичної долі української нації.

Віктор Каспрук

<iframe src="http://vkontakte.ru/video_ext.php?oid=74865409&id=160558236&hash=7647026771f9a4fe&hd=1" width="607" height="360" frameborder="0"></iframe>

ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.
Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов'язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне торжество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддалености від Празника празників[1] — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з'єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли[2], служінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам'яті святкування кожного "першого дня тижня"[3], "дня Господнього" у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих дванадесятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжеством торжеств[4], і в окремих щоденних святкуваннях кожного одиничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, сповіщених світові через життя і діяння його святих.
Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обме­жености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних молитов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустрашимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних...
Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов'язані плоттю і кров'ю з нашим народом, його історією, культурою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевської), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоломея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі мучеництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Гри­горія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віталія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тарсикію, Володимира... і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави[5].
Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над зна­чимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?
З иншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвиж­ництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох "незнаних нам подвижників", ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?
А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов'ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосердям, вірою, лагідністю і поміркованістю...[6] Чому б мали ми закривати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово "святий" — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі[7], і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?[8]
Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і "поводитися, як діти світла", пам'ятати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його благодати.
о. Роман Тереховський

[1] Восьма пісня канону Пасхи
[2] Ді. 2, 42, 46.
[3] Мт. 28, 1; Мр. 16, 2; Лк. 24, 1; Йо. 20, 1.
[4] Восьма пісня канону Пасхи.
[5] Од. 5, 116
[6] Гл. 5, 22-23.
[7] Рим. 1, 7; 15, 25-26, 31; 1 Кор. 1, 2; 2 Кор. 13, 13.
[8] Лев. 11, 44-45; 19, 2; 20, 7, 26; Чис. 15, 40; 1 Пт. 1, 15-16.
http://www.truechristianity.info/ua/books/know_your_devotion_21.php


Львів вшановує і святкує

У рамках святкування парафіяльного празника Всіх Святих Українського Народу у неділю 10 липня, парафію Всіх Святих (м. Львів вул. С. Петлюри 32) з Архипастирським візитом відвідає Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк) Архиєпископ Львівський. У переддень свята 9 липня о 19:00 служитиметься Святочна Всеношна (Велика Вечірня з Литією до всіх Святих Українського Народу) та Утреня. Також за день перед тим, а саме 7 липня після Служби Божої о 19:00 на перехресті вулиць Кульпарківської – Виговського – Володимира Великого, відбудеться процесійна зустріч мощей Блаженного Григорія Лакоти після чого о 20:00 розпочнуться молитовні чування біля мощей та служитиметься урочиста Вечірня. У сам день празника, 10 липня о 7:00 та 9:00 у храмі Всіх Святих Українського Народу служитиметься Празнична Божественна Літургія, після яких о 10:30 відбудеться процесійна зустріч Архиєпископа Львівського Владики Ігоря (Возьняка)…
11:00 – Архиєрейська Божественна Літургія.
13:00 – Празничне водосвяття, посвячення Високопреосвященнішим Владикою
Ігорем, Архиєпископом Львівським речей релігійного вжитку.
Відтак, о 14:00 з нагоди храмового празника проходитиме футбольний турнір за участю парафіяльних та архиєпархіяльних футбольних команд, після якого запрошуємо вірних Львівської Архиєпархії на святочну концертну програму за участю парафіяльного хору «Єдність», гурту «У дзеркалі», популярного співака ОСТАПА та інших виконавців.
http://hram.lviv.ua/





Мученики Борис і Гліб
[ Читати далі ]

Адміністрація лікарні звернулася із проханням до людей, щоб ті допомогли хоча б овочами

У Машівській ЦРЛ не залишилось продуктів харчування. У зв’язку із цим адміністрація цього лікарняного закладу звернулася до населення за допомогою. Про це повідомила машівська газета «Промінь».

«Медзаклад буде вдячний кожному і прийме капусту, огірки, кабачки, цибулю, петрушку тощо. Поділіться тим, що є в надлишку на городі та в саду.

Продукти можна доставити в харчоблок самостійно або зателефонувати за номером 0994627570 і до вас приїде лікарняний автомобіль», — говориться у зверненні до людей.

«Майдан»