Тут, виявляється, харківські умільці лабають роблять мобілки тихенько собі:Поддержка одновременно 2-х сетей различных сотовых операторов -- есть 

Вчора подивилась "Нову хвилю" - вечір, присвячений 85-річчю Олександра Зацепіна.

Диво-дивне! Композитор написав 300 пісень,

і щораз коли виходили виконавці, зал підхоплював пісню.

Тому що пісні цього талановитого митця на устах у кожного.

Ці пісні - справжні народні хіти.


О. Зацепін та А. Пугачова під час ювілейного вечора у Юрмалі

Адже Зацепін пише музику для фільмів, мультфільмів, естрадних виконавців.

Але розповідати про популярність хітів Зацепіна - не основна мета даної замітки.

Найбільше, що мене вразило - це вручення Олександру Сергійовичу ордена

 "За заслуги перед Отечеством" ІV ступеня...

Овва! Президент Мєдвєдєв сподобився відзначити народного менестреля цією високою нагородою.

Натомість пану Кучмі Леоніду Даниловичу росіяни пожаловали орден

 "За заслуги перед Отечеством", але І ступеня.

Що ж пророків у своєму Отєчєстві немає, адже, певно, Кучма, бувший український президент,

більше прислужився руському отєчєству,

ніж Народний композитор, пісні котрого у кожного на вустах.

Геноцид проти українського народу, організований російськими більшовиками в 30-х роках ХХ століття, є не лише національною трагедією, а й нашою ганьбою. І ганьба ця не тільки в дебільній усмішці телеведучого ще в донедавна типових підводках до сюжетів на кшталт «А Віктор Ющенко сьогодні знову займався Голодомором», і навіть не в тому, що українці досі вперто заперечують власний геноцид. За дослідженням соціологічної групи «Рейтинг», у квітні 2011 року лише 58% наших співвітчизників погодилися з твердженням, що Голодомор був геноцидом українського народу. Мовляв, якщо не було в рішенні ЦК ВКП (б) написано «винищити українців», отже, не було геноциду. Наша ганьба почалася тоді, коли ми вимирали цілими сім’ями, родинами, селами, але не спромоглися на масовий опір окупантам. ТРАГЕДІЯ І ГАНЬБА Сьогодні хотілося б прочитати в радянських джерелах про «звірства петлюрівських недобитків» щодо представників радянської влади, про те, що в селі N на Полтавщині (Київщині, Черкащині, Харківщині…) розіп’яли між двома березами комуніста Л. чи комсомольця В., який здійснював «хлібозаготівлі», а в іншому «куркульські підголоски» закатували секретаря парторганізації – нагодували його землею, а голову колгоспу взяли на вила, а ще десь безвісти зник «буксир» К. Бо тільки «звірства» і «катування», сокири, коси й вила могли бути єдиною відповіддю українців на штучний мор, смерті немовлят, божевілля матерів. На жаль, сьогодні ми читаємо лише про жертви у кілька мільйонів і про позитивну динаміку експорту зерна з України в голодні 1930-ті… Звісно, можна сказати, що перед тим селянські повстання в Україні вирували до 1930-х, що люди просто знесилилися, втомилися воювати і найбільш активні загинули… Що Голодомор був відповіддю на існування селянських повстанських республік, які наводили жах на радянську владу. Однак навіть у цих умовах можна було би сподіватися бодай на спробу спротиву. Наша ганьба тривала й після Голодомору. За майже 80 років з часу масового винищення українці жодного разу реально не притягли до відповідальності його організаторів і виконавців. Не рахуючи хіба що одного невдалого теракту проти радянського консула у Львові. Тоді бойовик ОУН Микола Лемик розстріляв працівника консульства, помилково прийнявши його за консула. Пізніше він загине від руки гітлерівського окупанта, а відкритого ним рахунку помсти ніхто не продовжить. Що казати про український рахунок, якщо наші виборці, родичі яких мерли під час Голодомору, сьогодні садять під купол Верховної Ради комуністів, що пишаються «славетною історією» своєї партії. Якщо парламент держави ухвалює рішення про вивішування поряд із державним прапором на офіційних установах червоної ганчірки, під якою здійснювалося масове людиновбивство в Україні, й реакцією є лише мляві заяви «опозиції», складені так, щоби «нікого не образити». Якщо глава держави й очільник законодавчого органу на кожному кроці заперечують характер Голодомору як геноциду, хоча це заборонено законом.   БЕЗ СТРОКУ ДАВНОСТІ Неприродність і неадекватність реакції українців на наймасштабнішу світову національну трагедію ХХ століття – Голодомор – не має аналогів у новітній історії. Безпрецедентну діяльність з помсти винуватцям Голокосту розгорнули єврейські націоналісти. Опис лише в загальних рисах єврейської світової кампанії щодо притягнення до відповідальності військових злочинців, винних у його організації, може бути предметом кількох дисертацій. Спектр цих дій дуже ши­рокий – від формування міжнародно-правової бази переслідування причетних до геноциду євреїв у роки війни до індивідуального терору і викрадень винуватців (приклад – відоме викрадення Ейхмана в Аргентині 1960 року). Масова загибель вірменів унаслідок дій Турецької держави у 1915-му також не підпадає під ООНівське визначення геноциду. Немає жодного документа, який би містив пряму вказівку винищувати вірменів. Разом із тим це не заважає їм майже 100 останніх років мститися за геноцид. У 1919 році вірменська політсила «Дашнакцутюн» ухвалила рішення про здійснення актів помсти турецьким діячам із партії младотурків «Єдність і прогрес», винним у геноциді 1915-го, та діячам Азербайджанської Республіки, причетним до різанини в 1918-му. План було втілено у відомій терористичній операції дашнаків «Немезис». Було визначено 41 головного винуватця трагедії і виголошено низку смертних вироків. Новий виток помсти за геноцид пов’язаний із діяльністю кількох діаспорних вірменських терористичних організацій у 70–80-х роках минулого століття. Зокрема, тільки на рахунку Вірменської секретної армії понад 80 терактів, майже півсотні загиблих і три сотні поранених. 7 серпня 1982-го вона вчинила чи не найгучніший теракт у своїй історії – напад на аеропорт «Есенбога», де було вбито 9 осіб, більше ніж 70 поранено. Основний мотив – вимога до Туреччини визнати і засудити геноцид вірменів, незалежність деяких територій етнічної Вірменії, за вірменським формулюванням, «окупованих Туреччиною». БАЛТІЙСЬКИЙ ШЛЯХ Якщо терор – відповідь на геноцид, яку світова спільнота засуджує, то є й цілком прийнятний у сучасному світі шлях – використання закону. І цей інструмент часто не менш дієвий. Приміром, правові форми покарання винних у такому злочині досить добре апробовані нашими балтійськими сусідами. Кримінальний кодекс Латвійської Республіки містить ст. 71, що визначає відповідальність за геноцид у формі довічного ув’язнення або позбавлення волі від 3 до 20 років. І згадана норма діє, винні піддаються кримінальному переслідуванню. При цьому депортація 10 тис. латвійців у віддалені райони СРСР також визнається в цій країні геноцидом. Так, у 1995 році за участь у депортаціях був засуджений до довічного ув’язнення (пізніше помер у тюрмі) Альфонс Новікс, колишній нарком НКВС Латвії, що стало початком нових арештів і переслідування винних у геноциді латиського народу – на сьогодні понад десяток його учасників з-поміж колишніх радянських чекістів отримали судові вироки або не дожили до суду, перебуваючи під арештом. Диспозиція ст. 61.1 Кримінального кодексу Естонії визначає «злочини проти людяності», поміж яких є геноцид, як умисні дії, метою котрих є повне або часткове знищення національної, етнічної, расової, релігійної, такої, що чинить опір окупаційному режиму, або іншої соціальної групи, вбивство члена цієї групи чи заподіяння йому тяжкого або особливо тяжкого тілесного ушкодження чи психічного розладу, його катування, насильницьке відбирання дітей, збройний напад, депортація, висилка корінного населення у разі окупації чи анексії, позбавлення або обмеження економічних, політичних і соціальних прав. Такий злочин карається довічним ув’язненням або позбавленням волі на строк від 8 до 15 років. Як наслідок – у 2003-му за цією статтею в Естонії засудили кількох колишніх працівників радянських спецслужб за участь у депортації мешканців острова Сааремаа 1949-го (операція «Прибой»). Пізніше за геноцид у формі депортацій на острові Хійумаа був переслідуваний навіть Герой Радянського Союзу Арнольд Мері. У Литві також активно судять тих, хто брав участь в таких акціях. Зокрема, у 2008-му було винесено вирок бійцям підрозділу МДБ за участь у «геноциді стосовно учасників антирадянського опору, тобто фізичній ліквідації литовських партизанів». Замість спокійного життя на пенсії вісім років тюрми. В Україні теж є всі підстави притягувати до кримінальної відповідальності за вчинення Голодомору. Відповідно до ст. 442 КК, такий злочин карається позбавленням волі від 10 до 15 років або довічним ув’язненням, а публічні заклики до геноциду – арештом на строк до 6 місяців або позбавленням волі до 5 років. Водночас, відповідно до ст. 1 Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», «Голодомор 1932–1933 років є геноцидом українського народу». Щоправда, досі в нашій державі немає практики застосування цієї норми (за винятком хіба що порушення наливайченківською СБУ кримінальної справи за фактом геноциду в 1932–1933-му, яка після приходу до влади «професорської команди» спочила в бозі). Скептиків, які скажуть, що до відповідальності притягувати нікого, бо ті організатори і виконавці Голодомору, які сьогодні живі, – літні люди, відсилаємо до балтійської практики або до процесу Івана Дем’янюка. У цих прецедентах обвинувачені також, м’яко кажучи, не юнаки… УВ’ЯЗНЕНІ «ГІПОТЕЗИ» Новим етапом «історичного переслідування» за національні трагедії є боротьба із запереченням фактів різних форм геноциду. Ухвалення відповідних законів призвело до жорсткого пресингу всіх тих, хто міг би собі дозволити навіть словом не визнати геноцид. В 11 країнах світу передбачена кримінальна відповідальність за заперечення Голокосту. Це Франція, Швейцарія, Бельгія, Польща, Словаччина тощо. Зокрема, в Австрії, Румунії, Чехії – від 6 до 10 років, у Німеччині та Ізраїлі – до 5 років позбавлення волі. Як приклад – у лютому 2007-го суд Майнхайма (Німеччина) засудив 67-річного Ернста Цюнделя. Підставою для притягнення до відповідальності стало написання останнім наукової роботи «Чи насправді померли шість мільйонів євреїв?». Передбачений судовий пресинг у цивільному законодавстві й за заперечення геноциду інших народів. Приміром, у 1995 році суд Франції оштрафував історика Бернарда Льюїса за заперечення геноциду вірменів на один франк і зобов’язав його здійснити платну публікацію цього вироку в газеті Le Mond. Окружний суд міста Вінтертур кантону Цюрих у Швейцарії 21 жовтня 2007-го визнав вин­ними у расовій дискримінації трьох турків за визначення геноциду вірменів як «міжнародної брехні». На представника Робітничої партії Туреччини Алі Мерджана було накладено штраф у розмірі 4,5 тис. швейцарських франків ($3,9 тис.), на двох інших організаторів мітингу, на якому пролунала ця заява, – у 3,6 тис. швейцарських франків. 2010 року туркеню, громадянку Франції Сірму Оран, доньку публіциста Баскіна Орана, суд Ліона оштрафував на €1,5 тис. за заперечення геноциду вірменів, що коштувало їй кар’єри – вона не змогла стати депутатом муніципалітету. У квітні 2005 року Нижня палата парламенту Бельгії (а 24 квітня – сенат) ухвалила закон про кримінальну відповідальність за заперечення геноциду вірменів (ув’язнення від восьми днів до року і штраф у розмірі від €26 до €5 тис.). 12 жовтня 2006-го Національна асамблея, Нижня палата французького парламенту, схвалила законопроект, відповідно до якого заперечення геноциду вірменського народу в Османській імперії у 1915–1917 роках визнається злочином. До речі, запропонували цей документ представники Соціалістичної та Комуністичної партій (на замітку нашим «лівим»). За це передбачено кримінальну відповідальність у формі позбавлення волі на один рік і штраф до €45 тис. Для порівняння: кілька років тому у Верховній Раді було зареєстровано законопроект про внесення змін до законодавства щодо запровадження кримінальної відповідальності за заперечення факту Голодомору. Зайве нагадувати, що досі парламент не спромігся цей документ розглянути. Андрій Дуда http://klich.at.ua/publ/1-1-0-808

Після громадянської війни 1917 – 1922 років на теренах колишньої Російської імперії диктаторському більшовицькому режиму довелося розв’язувати проблеми територіальної цілісності як самої Росії, так і національних окраїн, що отримали статус союзних республік. Як відомо, були дві позиції щодо цього: ленінська (СРСР як сукупність союзних республік, що перебувають у федеральному зв’язку між собою і центром) і сталінська (всі національні території входять до складу радянської Росії як її автономні частини). Зрештою перемогла ленінська позиція, але й сталінська не була відкинута геть, бо, крім союзних республік, було утворено ще багато автономій (республік, областей і округів).

Таким чином з’явилася багаторівнева схема: союзний центр – союзні республіки – автономні республіки – автономні області – автономні округи, що співіснували зі «звичайними» (що не мали автономного статусу) адміністративними одиницями – областями і районами.

На відміну від союзних республік, автономії не мали права на вільний вихід зі складу Союзу РСР і на безпосереднє спілкування з союзним центром, обминаючи центр відповідної союзної республіки. Автономії утворювалися за національно-територіальною ознакою, проте були й винятки з цього правила. Деякі автономії утворили за релігійною ознакою, наприклад, Аджарію у складі Грузії – тільки тому, що в Аджарії живуть грузини-мусульмани, Нахічеванську автономію у складі Азербайджану створили тому, що вона відокремлена вірменською територією від території решти Азербайджану, хоча Нахічевань – це така ж сама етнічно азербайджанська земля, як Гянджа чи Баку.

Кримську автономну радянську соціалістичну республіку на початку 20-х років ХХ століття утворили в складі РРФСР із не дуже визначеним національним характером. Річ у тім, що єдиний етнос Криму, що міг претендувати на автономію – кримські татари – становив на той час  не більше 30% населення півострова. Тому ця автономія з одного боку вважалися спільною для всіх її жителів, а з іншого – кримські татари в усіх установах автономії мали кадрову квоту 30%. Офіційно КАРСР не називалась татарською. Але зліквідовано її було саме після 1944 року, після тотальної депортації кримськотатарського народу, хоча жертвами національної депортації були  також місцеві німці, греки, болгари і вірмени.

Джерела пострадянського відновлення кримської автономії

Наприкінці 80-х років ХХ століття почалося те, що Володимир Путін називає «найбільшою геополітичною катастрофою». Йдеться про розпад СРСР унаслідок глибокої соціально-економічної, політичної та інституційної кризи. Радянська модель позірної федерації за деспотичної влади центру працювала лише за умови існування всевладдя комуністичної партії. Вона розпадалася за виникнення найменших ознак демократії і прав людини. Почалися відцентрові процеси в союзних республіках, що в Кримській області тодішньої УРСР у середовищі місцевої партійно-радянсько-господарської номенклатури викликали страх і паніку. Вони дуже боялися втрати своїх привілеїв і можливостей. По-перше, вони були непевні, що нова влада України збереже їхні владні позиції в Криму, по-друге, вони жахалися повернення до Криму з місць депортації кримських татар, які, природно, також почнуть претендувати на владу і власність.

Ці страхи і прагнення наклалися на намагання союзного центру в особі Михайла Горбачова врятувати імперію. Як відомо, на той час, готуючи підписання республіками нового союзного договору, Горбачов почав грати на суперечках між союзними і автономними республіками, спробувавши навіть надати останнім права перших. Кримська номенклатура охоче пристала на цю гру, убезпечуючи себе від «українських націоналістів» і кримських татар. Наслідком цієї гри і стала ерзац-держава місцевої номенклатури, що називається Автономна Республіка Крим.

Жодних проблем абсолютної більшості пересічних кримчан ця псевдодержава не розв’язувала. Зате номенклатура підвищила свій статус: провінційний завідувач управління освіти став міністром, а депутат обласної ради – депутатом Верховної Ради Криму. Чудово розуміючи, що кримчани нічого від автономії не отримали, місцева верхівка веде активні пропагандистські кампанії, щоб навіяти населенню, що якби не автономія, то «бандерівці» вже давно змусили б усіх кримчан розмовляти виключно українською і співати повстанських пісень УПА.

Кримська автономія забезпечила Україні дуже неприємне вогнище сепаратизму, політичного екстремізму, етнічного і конфесійного протистояння, не кажучи вже про плацдарм для специфічної діяльності Російської Федерації всередині України. Кримський радикальний політик Анатолій Лось, соратник нещодавно депортованого до Росії першого і останнього президента Криму Юрія Мешкова, сказав про наміри московських творців кримської автономії просто: «Крим – це та мотузка, смикаючи за яку ми повернемо непокірливу кобилу Україну до російської стайні».

До речі, весь кримський сепаратизм тримається на всебічній допомозі з боку Москви, на її щедрих фінансових потоках. Досить було піти у відставку меру Москви Лужкову, що особисто опікувався Кримом, як сепаратизм на півострові дещо вщух.

Сучасна ситуація і перспективи

Після перемоги на президентських виборах 2010 року В.Ф.Януковича Партія регіонів установила жорсткий контроль над Кримом. Зокрема, два її «прокуратори» посіли ключові пости на півострові: пан Джарти очолив Раду Міністрів Криму, а пан Яцуба – міську державну адміністрацію Севастополя. Місцеві СБУ, МВС, прокуратуру також було посилено міцними донецьким кадрами. Члена Партії регіонів голову МДА Севастополя Валерія Саратова було знято з посади, напевно, також через відсутність шляхетного донецького походження. Загалом, такого суворого контролю над Кримом із боку Києва не було за всі 20 років незалежності України. До речі, найслабшим контроль був за правління Віктора Ющенка, про що кримська номенклатура вже згадує з ностальгічним сумом, бо тоді могла робити геть усе (в тому числі безперешкодно боротися проти центральної влади).

«Взявши» Крим адміністративно і політично, регіонали побачили весь той комплекс проблем і загроз, із яким треба щось робити в ім’я зміцнення власної влади. Судячи зі всього, вони відчули, що ця автономія їм заважає, не Крим, звісно, а автономний статус цієї території. І почалося обережне зондування ґрунту. Зокрема, колишній спікер Верховної Ради Криму, а нині народний депутат від Партії регіонів Василь Кисєльов публічно заявив, що «скасування кримської автономії не призведе до масових протестів місцевого населення». Справді, повернення АР Крим у статус Кримської області України могло б суттєво допомогти регіоналам у розв’язанні низки проблем.

Наприклад, у політичному поліпшенні власного іміджу як державницької сили, бо після Харківських угод 2010 року щонайменше половина громадян України вважає їх національними зрадниками і капітулянтами. Здобувши репутацію державників, регіонали різко підвищили б свої шанси зберегти владу до 2015 року і забезпечити другий президентський термін В.Ф.Януковичу. Це був би також сигнал Москві, що останнім часом розчарувала ПР, пропонуючи регіоналам роль виключно холуїв, з якими не розмовляють, а лише віддають накази. Кримська акція дала б зрозуміти Кремлю, що регіонали – це серйозні люди, що здатні жорстко керувати на своїй території, а також, що абхазького і південно-осетинського сценарію в Україні не буде.

Справді, жодна влада в Україні ще не наважувалась на радикальне розв'язання кримської проблеми, бо на таке може наважитися тільки партія, що має репутацію дуже проросійської. Партія регіонів таку репутацію поки що зберігає. Але скасування кримської автономії не може бути для іміджу ПР адекватною компенсацією за можливе втягнення України до союзної держави Росії і Білорусі, до Митного союзу чи за здачу ГТС України «Газпрому».

30.07.2011

Ігор Лосєв
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24281659.html

- Пані Ірино, Ви, без сумніву, - один із найяскравіших представників ВО «Свобода». Окремі Ваші виступи більш радикальні, ніж навіть лідера об'єднання Олега Тягнибока. Чи можна вважати Вас таким собі «злим поліцейським» у партії? -  Ні. Я в жодному випадку не погоджувалася б з якимись кліше, які люди намагаються собі створити, щоб зрозуміти найважливіше - людську природу, яка не є стримувана, не існує в жодних шорах, а живе за своїм внутрішнім велінням. Ніхто не вганятиме дубові в претензію того, що він дуже крислатий і може затінювати якесь інше дерево. Зрештою, є властивості темпераменту, характеру. В нас у партії максимальна довіра один до одного, бо ми одержимі однією ідеєю. Хоч це, може, й патетично звучить. Тому шукати злих і добрих поліцейських - це не обґрунтовано. -Тобто це радше у Вас такий темперамент, аніж роль у партії? - Боже борони. Роль можна грати в театрі й на сцені, а життя - надто серйозна річ, щоб сприймати його як роль. Не сприймаю тези Шекспіра, який казав, що кожен грає свою роль у житті, не погоджуюся зі Сковородою. Радше підтримую Горація, який казав: якщо ви будете виганяти природу через двері, вона повернеться через вікно. Тобто, якщо Ірині Фаріон хтось приписуватиме щось інше, на його погляд, бажане, він ніколи цього не досягне. - Торік в Україні прогримів скандал, пов'язаний з Вашим візитом в один із львівських дитячих садків. Не шкодуєте про цей похід? - Такий похід я зробила після того ще багато разів усюди. Просто тоді, очевидно, не було замовлення міської ради на чолі із Садовим робити з цього скандал. Я ж вважаю це не скандалом, а банальним уроком з культури мовлення. Тому що «Ваня», «Маша» - це мерзенні форми українських імен, які не мають нічого спільного з культурою мовлення. Це суржик в антропонімному просторі. Так само, як існує суржик на рівні лексики - «тіпа», «кароче», «вабще». Якщо я відразу роблю своїм студентам зауваження з того приводу, що їхнє мовлення брудне, це також, напевно, треба повісити на сайти... Якщо це настільки зачепило суспільство, отже, я все зробила так, як треба було зробити. Я влучила в ахіллесову п'яту. Влучила в те, з чим не хоче погодитися вільна людина. Нещодавно донька моєї куми народила дитинку в Іспанії. Вона хотіла назвати хлопчика Данилом, а їй сказали - ноу, ти в Іспанії, можна хіба що Даніель. Нещодавно я чула, що Франція має намір обмежити систему назовництва по французьких іменах. Те саме, здається, зробили в Литві. З цього приводу дуже вибухала польська меншина. Але нехай вона собі вибухає, є закони литовської мови. Якщо в Україні ти Іван, то там будеш, скажімо, Яунаускас (пани Фарион, однако, весьма  одобрительно в том детском саду отзывалась о родителях иностранки Пейдж, которая не предала свое родное  имя в угоду законам чужого для нее языка  - прим. ред.). - Але ж це не заважає людям у побуті називати один одного так, як вони хочуть, і звати дитину так, як це подобається батькам... - У побуті кожен називається, як хоче. Побут свідчить про одне - про загальний рівень культури родини. Вибачте, але я в побуті ніколи не чула від своєї мами, що вона кликала мого тата «Діма». Якби вона назвала його Дімою, це був би цунамі. Просто страшно собі уявити, що хтось назвав би мого покійного брата «Ігорьочек». Він був завжди Ігорком. Так само мене в родині ніхто не посмів би назвати на три букви - Іра. Ірин ніколи не називали Ірами, бо це радше усічений варіант від імені Іраїда. Тобто в цьому я бачу хіба недолугість значної частини українського суспільства, яке розминається із власною метою. - Ваша просвітницька мета в дитячому садочку зрозуміла, але, можливо, з дітьми треба дещо легше й акуратніше, ніж з політиками чи студентами... - Ні. Зі всіма треба однаково, відповідно до ситуації. Зрештою, що особливого я робила з тими дітьми?.. Просто підходила і питала: як ти називаєшся?   Якщо в нас у паспорті починають писати форму Альона, то ідентичність українця загрузла на глибочезному рівні свідомості. - Була інформація, що Вашим просвітництвом у садку зайнялося УБОЗ. Є якісь результати цього розслідування? - Уся суть навіть не в УБОЗі, а в депутатові ВРУ від БЮТ, який звернувся в управління боротьби з організованою злочинністю, щоб притягнути мене до відповідальності. Я мило поспілкувалася з представниками УБОЗу, які дуже красиво виконували свою роботу. Прочитала їм лекцію з культури мовлення в антропонімійній царині (сміється). А оскільки моя монографія присвячена саме цьому (показує свою монографію «Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття (з етимологічним словником)», - прим. автора), то лекцій на цю тему можу читати дуже багато (сміється). Тут проаналізовано понад 4,5 тисячі прізвищ, а 80% основи прізвищ - це власні імена. Якщо аналізувати прізвища Підкарпатської Львівщини, то з цих 80% прізвищ в основі не лежить жодне спотворене ім'я. До прикладу, якщо ви Григорій, то не знайдете в нашому антропонімікомі прізвище Грішин, а тільки Грицьків, Гриськів тощо. Я трактую це як катастрофу на ментальному рівні. Свідомість українця настільки мутована, що наше сучасне суспільство навіть складно назвати постколоніальним, воно виразно колоніальне, особливо з огляду на те, хто тепер президент і якими є люди, що його оточують. - А Ваше прізвище є в цій книзі? -Так. Тут усе можна прочитати. Мені смішно, коли дехто береться етимологізувати моє прізвище, в Інтернеті подає свою версію і з цього приводу дуже хизується, мовляв, з'ясував, що означає прізвище «Фаріон». Це дуже непрофесійно, примітивно і тупо. Я проаналізувала все це. Пам'ятаю, як мій науковий керівник втішався з того і просив не давати цю версію. Але я відповіла, що даю всі версії, які знайшла. -І яка етимологія Вашого прізвища? - Ось, дивіться (показує місце, де в монографії описано її прізвище - прим. автора). У гуцульських діалектах Фаріон (Farion) - це «інтриган, брехун». Так подає словник Грінченка. Грінченко взяв це в Шухевича, діда Романа Шухевича. А він узяв це з гуцульських говорів. У польській мові faryna - «gra w losy na fanty, lotereja fantova». У російській фаро - «азартна гра в карти у XVIII ст.». З німецької - «фараон, червоний король». У французькій - те саме значення. Це загальновживане слово, яке колись вживали у копській мові, - farao, первісно звучало як pereo - палац, у якому жив король. З копської, яку араби знищили, це слово потрапило в грецьку. У грецькій діє закон милозвучності, як і в українській. Тому греки закрили кінцеве «-о» - і вийшло «фараон». З грецької воно потрапило в європейські мови, до нас прийшло через німецьку й австрійську через гру в карти. Звідси «Фаріон» - це «інтриган», «той, який грає в карти». Це одна із найприступніших версій, яка лежить на поверхні. Є й інші значення. Одна з версій узагалі фантастична. Я, коли її знайшла, взагалі була шокована. З польської farjon - «шлюбний обряд, буквально простирадло». У поляків був такий обряд - вони виносили простирадло і показували цноту чи не цноту молодої. - Яке значення Вам ближче? - Ні, я не та, що плете інтриги. Я відкрита, відверта, можу бути, як цунамі, а можу бути, як зайчик у кущику. Все залежно від ситуації. До речі, моє ім'я з грецької означає «тиша, мир, спокій». - Щось не дуже воно Вам відповідає... - Не відповідає. Але ім'я - це не завжди сутність, яку несе людина. І прізвище також. - «Свобода» вирізняється радикалізмом та агресивністю у відстоюванні своєї позиції. Ви вважаєте, що це може бути об'єднавчим фактором в Україні? - У всьому має бути адекватність.   Що таке радикальний? Радикальний - це рішучий. Якщо у вашому житті є проблема, і ви її не вирішуєте, вона вас заковтує. Я не звикла панькатися з проблемами. Тому слово «радикальний» сприймаю винятково позитивно. Агресивність... Агресивний - це напасницький. Коли до мене приходить ворог, я дію адекватно. З ворогом треба розмовляти лише мовою сили. Ситуація в Україні полягає в тому, що ворог не просто на наших теренах. Ворог - у душах, всередині. Знаєте, як казав міністр закордонних справ Польщі Бек напередодні Другої світової війни: «Коли до нас прийде німець - він забере в нас свободу. Коли прийде москаль - він забере душу». Москаль прийшов і забрав душу. Немає кому боротися за свободу. Звідси така реакція. Якщо я приїжджаю у Крим, а мені дають меню недержавною мовою... - Ви там не купуєте нічого? - Ні. Я після цього не йду туди відпочивати. Або вимагаю дати меню державною мовою. Якщо ж я йду Львовом, до мене підходить турист і запитує щось іноземною мовою, то в будь-який спосіб намагаюся з ним порозумітися, бо він турист.   Але якщо переді мною політик, який живе в Україні, є депутатом Верховної Ради або членом уряду і говорить мовою окупанта, даю на нього адекватну реакцію. Знаєте, чому? Тому що я власниця. Не просто самої себе, не просто свого помешкання, я - власниця цієї землі й ні на чию землю не претендую. Як власник, захищатиму це абсолютними методами. Сюсюкання тут ні до чого. Це з дітками треба ніжно, але ж не з людьми, які не розуміють що таке бути незалежними. - Усе-таки, що можна зробити об'єднавчим фактором? Скоро вибори. З чим «Свобода» піде на Східну Україну, з яким посилом? - Найважливіший чинник об'єднання - потреба мати незалежну державу, не залежно від того де ти, чи у Львові, чи в Луганську. Якщо твій вектор спрямований в Росію - я з тобою ніколи не домовлюся, я сприймаю тебе не просто як опозицію, а як загрозу для власної незалежності. Ти посягаєш на ключі від мого дому, я ж не віддам тобі своїх ключів і захищатиму їх до останнього. Тому «Свобода» має програму захисту українців, в якій виписані всі наші цінності, й ми ніколи не будемо ними поступатися. - Тобто з цією ж програмою ви будете агітувати й на сході країни? - Абсолютно. На відміну від Яценюка чи інших політиків, у нас дискурс абсолютно однаковий - чи я в Ужгороді, чи у Львові, чи в Харкові. - З якими партіями «Свобода» працюватиме на виборах і в якому форматі? - Насамперед ми будемо співпрацювати з тими політичними силами, які категорично не сприймають чинної влади і заявляють, що вони є опозицією. Це - партія «Батьківщина». Хоч розуміємо, що Партія регіонів і «Батьківщина» - це породження один одного. Ми ніколи не забудемо Тимошенко того, як у червні 2009 року вона творила ПРиБЮТ. Вони тоді об'єднувалися з Партією регіонів, щоб усунути Ющенка. Ми не хворі на амнезію, ми все пам'ятаємо. Але теперішні умови - в нас є спільний ворог. Аналогічно - з Яценюком. Ми готові співпрацювати з ними. Ми з ними і співпрацюємо, беремо участь у спільних акціях протесту. - А як ставитеся до суду над Тимошенко? - З величезним обуренням ставимося до тих судових процесів, які відбуваються над Тимошенко і Луценком. Це неможливо назвати судовим процесом. Це фарс. Можна по-різному сприймати Луценка й Тимошенко, але, чесно кажучи, замість них на лаві підсудних насамперед мали б сидіти представники Партії регіонів, а не ці двоє людей. - Спільні акції - це зрозуміло, але яким буде виборчий формат цієї співпраці? Новий блок? Звичайно, ще немає нового виборчого закону, але все ж... - Так, іще немає виборчого закону. Але блоки - це те, що має відійти в минуле. Ми маємо вчитися будувати незалежну державу, а в незалежній державі мають змагатися системи ідейних цінностей. Не знаю, яка ідеологія у Блоку Тимошенко. Соціал-демократія чи що... Вони називали це солідаризмом. Яка ідеологія в Яценюка, теж не знаю. Просто це партії окремих лідерів. І ці лідери стали лідерами тільки тому, що колись були в першій п'ятірці у партії Ющенка. Ющенка не стало, і кожен з першої п'ятірки організував власну політичну силу. Серед них і Яценюк, і Гриценко, і Катеринчук, і Кириленко. - Тобто «Свобода» йтиме на вибори окремо, незалежно від змін до виборчого законодавства? - Звичайно. «Свобода» йде окремо від 2006 року. Вважаю, це свідчення не просто її самодостатності, а екзистенційного вибору. Бо коли людина шукає собі якоїсь допомоги? Коли вона слабка. «Свобода» не вважає себе внутрішньо слабкою. Якщо ти внутрішньо слабкий, нічого йти в політику. Взагалі тоді нічого йти в публічне життя. Тому, якби «Свобода» не обрала оцього самостійного шляху, я ніколи в світі не була б у цій політичній організації. Знаєте, якщо об'єднаються двоє хворих - здорового не вийде. - Як відомо, вибори - доволі затратний процес. Чи отримує «Свобода» допомогу від благодійників? - Ні. Ми фінансуємося винятково внутрішньо. У нас із цим завжди великі проблеми, фактично долазимо до фінішу (лидер партии Тягнибок, однако, перемещается на джипе «Тойота-Секвойя» ценой порядка $90 тыс.  - прим. ред.). До нашої політичної сили входить середній бізнес. Але це бізнес не задля бізнесу. Це бізнес із цінностями. В українця виробився хибний стереотип, що українець бідний, а чужинець багатий. Але, на превелике щастя, в нас піднявся на ноги середній клас. Саме тому було ухвалене таке податкове законодавство, щоб знищити цей середній клас. Чому? Бо середній клас - це вільні люди, їм ніхто не диктує умов, вони незалежні. Ми побачили закономірну картину: за нас голосують люди, які мешкають в особняках. Люди, які живуть у гуртожитках, за нас не голосують. Бідні нас не обирають. Бо бідні чекають, щоб їм щось дали. Ми нікому нічого не збираємося давати. Ми як депутати маємо ухвалювати такі рішення, які створюють умови для того, щоб прийшов інвестор і щось тут побудував. Тобто це винятково внутрішнє фінансування, фінансування середньої ланки бізнесменів, які є в нас у партії і які є поза партією. Думаю, тепер їх щоразу буде більше. - А хто саме фінансує поза партією? - Це наші симпатики. Люди, яким імпонують наші переконання. У нас є економічна рада, яка вирішує, де шукати фінанси і куди їх втілювати. - Є серед зовнішніх спонсорів представники Партії регіонів? - Ні, це неправда. Ми - люди з різних цивілізацій, люди зовсім різних цінностей. Виборець Партії регіонів ніколи не буде нашим виборцем. Передусім - у площині духовній, площині мови, їхнього абсолютно чистого криміналітету. - Але ж люди голосують за Партію регіонів. З цим теж потрібно рахуватися... - Чому люди голосують? Моє бачення таке: етноструктура Сходу України змінена і стрімко почала змінюватися на початку ХХ століття, коли цей терен став центром індустріалізації. У цей центр індустріалізації їхав люмпен, у першу чергу з Росії. Цей люмпен, який там осів, на наших благодатних степових українських землях, народив своїх дітей. Ці діти ніколи не сприймуть української землі. Не лише тому, що вони чужинці, а тому, що їхній рівень культури нижче плінтуса, тому що вони походять із люмпену. - Але це доволі значна частина українців... - Електорат Януковича - третина. Тепер електорат Януковича - повний обвал - понад 20%. Політологія каже: якщо в країні є понад 15% людей винятково споживацького типу мислення, вони не є загрозою для суспільства. Якщо їх більше, ніж 15%, вони загрожують державі як самодостатньому організму. В Україні їх більше. І це цілком логічно, адже Україна була майже постійно колонізована. Звідки візьметься ця внутрішня свобода бути незалежним? Не говорю про Голодомор, коли було вимордовано села й заселено чужинцями. Цей чужинець говорить чужою мовою, він молиться московським попам, які не мають нічого спільного з християнством. Ці попи - це Федеральна служба безпеки Росії. Тому говорити, нібито вони нас фінансують, - це все одно, що переконувати людей, наче Янукович - чоловік Ірини Фаріон. - Можливо, вони й не фінансують, але «Регіонам» вигідно, щоб у Львові існувала така партія. Тому що на сході часто голосують не за Януковича, а проти вас, проти «Свободи»... -  Який тоді стосунок це має до самого факту нашого існування? Одна із соціологинь, прізвище якої не хочу називати, спостерігаючи за нами довго і маючи до нас негативне ставлення, врешті-решт визнала: «Да, это ужасно, но они такие. Они не играют, не работают за деньги». Виявляється, весь жах полягає, на її думку, в тому, що вони такі, така їхня природа. Краще, якби вони відпрацьовували гроші й були лялькою в якійсь політтехнології. Ну, тоді виходить, що винні мої батьки, які народили мене такою на світ. Винні батьки Олега Тягнибока. Винні батьки всіх тих, чиї діти входять до «Свободи». Якщо вони не сприймають нашу природу, то це не наша проблема. Це протистояння, яке ми маємо, - воно для вдосконалення мене й нашої політичної сили. Мене не цікавить, що там робить Партія регіонів. Мене цікавить, що роблю я і яке місце посідаю в тому всьому. - Чи можна вважати «Свободу» демократичною організацією за внутріпартійним устроєм? Чи рядовий член партії може перечити лідерам?   - Ні, ми не демократична організація. Можу розповісти, як у нас усе відбувається. Збирається політрада, лідер висловлює свою позицію, тоді висловлює позицію кожен з нас. Думки можуть бути різними, але рішення завжди одностайне. Чому? Якщо я маю іншу позицію, то мене переконуватимуть, і поки в моїх очах не побачать згоди, політрада не закінчиться. Це не тиск, це переконання. Я неодноразово вже була вдячна, що мене переконали. - Коли і як Ви прийшли у «Свободу»? - Мені було дуже сумно, що прийшла в організацію лише 2004 року. Хоча «Свобода» була соціал-національною партією, я абсолютно поділяла ті цінності. Хоча за своїм психотипом я - самітний вовк, не люблю товариств, зборів, спільних виїздів. Щаслива, що мої студенти привели мене у «Свободу». У 2004 році прийшла сюди саме завдяки студентам, коли зрозуміла, що самотужки не даю ради. На мене відкрили кримінальну справу, а я в житті не мала досвіду роботи з адвокатом. Тоді навіть не знала, що є така організація і хто такий Олег Тягнибок. - А що це за справа була проти Вас? - Це була дуже смішна справа. Впродовж десяти років у «Львівській політехніці» я проводила конкурс мовного політичного плакату «Мова - твого життя основа». Почався він спонтанно. 1998 року я їхала у львівській маршрутці, там звучала музика «убілі нєгра, замочілі...». Мене це завжди страшно дратувало, тож підійшла до водія і попросила його вимкнути. Він послав мене прямим текстом. Вийшла зі слізьми на очах. А їхала тоді на пару до студентів-першокурсників, дизайнерів, архітекторів. Розповіла їм цю історію і запропонувала намалювати протест. У мене був шок від того, що вони намалювали. Дала їм 300 гасел на зразок: «Чия мова, того й влада», «Відчуй силу духу» та інші. Одна зі студенток, зокрема, намалювала поїзд, стрілочку в бік Росії й гасло: «Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?» Ці виставки тривали щороку. Десь на році шостому студенти запропонували скопіювати роботи, щоб заклеїти окремі місця у Львові. Вони скопіювали згаданий плакат і розклеїли в місті. Це був 2003 рік. Тоді «Русскоє молодьожноє общество» десь побачило цю роботу (вона висіла на якомусь стовпі у Львові) й написало в Галицький райвідділ міліції петицію, мовляв, ця робота розпалює міжнаціональну ворожнечу, тому треба притягнути до кримінальної відповідальності авторку плаката Юлію Пєцух і мене як організатора. Пам'ятаю, що приймала залік, до мене прийшли хлопці з міліції і попросили вийти. Я зреагувала бурхливо: сказала, що на роботі й не збираюся виходити. Коли закінчила залік, тоді вийшла до них. Вони показали мені цього листа. У мене був шок. Студенти були свідками цього всього. Увечері до мене зателефонував один зі студентів і розповів, що є така партія, СНПУ. Я сказала, що поділяю їхні цінності. Він мені дав номер телефону, як виявилося, Руслана Кошулинського, який сьогодні є керівником фракції «Свобода» в міськраді. Так я потрапила у «Свободу». Я відчула, що тут є спільнота, яка дихає разом зі мною. Це було неймовірне відчуття щастя, що знайшла себе в колективі. Тут відчула, що люди думають так, як думає мій тато, моя мама, моя родина. - Якими будуть перші кроки «Свободи» у Верховній Раді, якщо їй таки вдасться туди потрапити? - Найперше - це законопроект про заборону Компартії, Нюрнберг-2. Поки ми не знищимо їх, як було знищено на юридичному рівні фашизм, ми матимемо провокації з червоними прапорами не лише у Львові, а й по всій країні. Це соромно перед світом, що ми з ними не поквиталися. Друге - законопроект про люстрацію. Ми вже напрацювали вже, використовуючи досвід інших країн світу. Третій законопроект - про землю, яка не може бути предметом купівлі-продажу. Ми також це вже напрацювали. Четвертий крок - це закон про інформаційний простір як стратегічний захист держави, як чинник національної безпеки. Якщо ми не звільнимо інформаційний простір, то ніколи не побудуємо вільної держави. Інформаційний простір продано сусідній державі в середині 1990-х років. Це найважливіші чотири завдання, які ми маємо. Ми свідомі того, що можемо не мати підтримки інших політичних сил, але це не означає, що не маємо цього робити. Ми матимемо змогу показати людям наші законопроекти і донести до інших наші цінності.

А це - плакат, через який проти Фаріон порушили кримінальну справу у 2004 році і фактично через який вона потрапила у "Свободу"

http://polemika.com.ua/news-69902.html

Филарет: "РФ глубоко ошибается, если считает Десятинную церковь и Софийский собор своими. Когда они строились, Москвы еще не было (Цензор.Нет)"

 

Ось такий заголовок побачила в інтернеті. Цілком відповідає історичним фактам. Ні Москви, тим більше, Московського патріархату ще не було, коли в Києві вже існували християнські святині - Десятинна церква і Софіївський собор...

Стаття не відкрилася за посиланням... Цікаво - це випадковість, чи комусь дуже нехочеться, об вона відкривалась повністю?

 

 

   В своей предыдущей заметке, помещенной в данное сообщество, я поднимал вопрос о невооруженных войнах и, в частности, о войне информационной. Крупные государства ведут борьбу за умы больших масс людей. К сожалению, наша страна не только отстала в этом вопросе за годы Независимости, но и встретила знаменательный 1991 год с глубоким следом культурных конфликтов и противоречий.

   Так что на мое предложение создать группу информационного противодействия, откликнулось всего три человека. Как я понял, большинство ставило просто "+", что таким образом означает, что многие понимают необходимость подобных действий, цель которых - создать украинский сегмент в русскоязычном интернете, который не только будет защищать русскоязычных украинцев от влияния московской пропаганды, но и будет атаковать устоявшиеся стереотипы и исторические мифы в головах самих россиян.

   Многие считают и считают ошибочно, что плохие отношения с Россией - это следствие существующей там авторитарной власти. Подобные люди думают, что бороться против московской пропаганды на территории самой России - невозможно и лишено смысла, поскольку единственная причина всей агрессии, текущей от нашего северного соседа - это Путин и его авторитарный режим. Что ж, если вы настолько уверены в этом, посмотрите какое-либо интервью с российским оппозиционером. Когда дело касается Украины зачастую все благожелательство заканчивается на призывах к вечной братской дружбе, основанной на ряде крепко вбитых в голову исторических мифов. Спросите об УПА, УСС(Українські Січові Стрільці), Петлюре, Мазепе у любого российского политика вне зависимости от его места около кормушки и политической окраски - ответ будет почти одинаков.

   Также некоторые считают, что плохие отношения с Россией - это не столь важно и... снова ошибаются. Европа, пляшущая под газовую дудку с краниками - яркий тому пример. Не надейтесь - Россия не рассосется, а Украина без четкой, твердой и в тоже время миролюбивой внешней политики не состоится. Путин уйдет? К нему на смену придет по-настоящему болеющий за свою страну жесткий лидер? Тем хуже для нас. Все денежные потоки, направленные на культурно-информационную войну перестанут раскрадаться, все присланные в Центры Российской культуры в Украине детки МИДовских чиновников, получающих зарплату и не показывающиеся на работе, будут уволены. Литературные конкурсы, исторические выставки, гранты, отдых для школьников - все это заработает и через каких-то 50 лет, а для истории это маленький срок, мы потеряем то, ради чего отдали свои жизни сотни тысяч украинских патриотов.
 
   В том числе и воевавшие в УПА. Я думаю все знают, какой это камень преткновения - Українська Повстанська Армія, причем, что самое грустное, в Украине тоже. НЕ РАССОСЕТСЯ (это для тех, кто по-прежнему считает, что от него лично ничего не зависит) В нашей стране есть вполне определенный набор проблем, которые не решаются, поскольку политики на них спекулируют - им не выгодно их решать, а народ занят своими вполне житейскими вопросами. Хочу, однако, напомнить одну цитату: "Народ, который между свободой и колбасой, выбирает колбасу, не получает ни того, ни другого"

   Одна девочка, из тех, которые откликнулись на мое вполне конкретное предложение, мне написала: "Скажеш, коли почнеться якийсь рух"
Что ж, вот мой отчет - пока я один. Пишу приключенческую книгу об УПА на русском языке. Она не историческая, рассчитана на массового читателя. Цель - опровержение стереотипов и привлечение интереса к данной тематике у людей, далеких от истории.
Первую главу можно прочитать тут(неотредактированное) и тут : http://blog.i.ua/user/2985158/774587/ - окончательная версия первой главы.
Жду отзывов.

                           



© Mike911

Все, как я думаю, знают высказывание Наполеона: "Народ, который не будет кормить свою армию - будет кормить чужую"

Сейчас уже 21 век и кое-что изменилось. Не так, как декларируется в Европе и Америке, когда там начинают перечислять достижения, которые относятся скорее не ко всему миру - а к их собственному уровню жизни.
Но... изменения есть.

Теперь актуальнее иная фраза: "Народ, который не производит свою продукцию, потребляет чужую"

Введите в гугле фразу: "УПА танки" - что вы найдете?

Историю про то, как украинские бойцы захватывали у немцев легкие танки? Может, вы найдете мемуары, в которых рассказывают о том, как использовался танк во время боев с венгерскими войсками? Или различные полумифические истории про захваченный УПА Т-35?
Нет! Вы найдете довольно таки пропагандистскую новость, про то, как в годовщину создания УПА некто "нехороший" поджег Т-34 бутылкой с зажигательной смесью.

При попытке найти форму Синежупанников и Серожупанников - нахожу кадры из "Белой гвардии"

Тот факт, что в России научились варить вкусное пиво (я, правда, все равно пью чешское, немецкое или бельгийское) пережить можно. Спички из Беларуси? Тапочки из Китая? Это все не столь важно.

Важно то, что мы проигрываем войну информационную. Даже на некоторых украинских интернет ресурсах. Нам приходится сражаться(ведь это война) у себя на територии.

Недавно, после того, как на одном российском историческом форуме я получил перманентный бан по IP (правда, я все равно TOR использовал, так что это не столь трагично) за тему : "Чтобы произошло, если бы немцы признали независимость Украины?"
Тему я запостил в раздел Альтернативная история, где спокойно жило и живет обсуждение: "Что бы было, если немцы сдали Берлин американцам?"

Так вот, после этого у меня появилась мысль, что информационную войну нужно переносить на чужую територию. Дело не в том, что нам поверят с первого раза, не в том, что мы сможем строчить шедевры и не в том, что будем получать "плюсики" Одни и те же мысли, одни и те же статьи - вот, что такое Интернет!
 
Искать, писать, постить, разрушать исторические стереотипы на российских сайтах.

Повторенье - мать ученья. Вера - от слышанья. Пусть они защищают свои ресурсы от нашей пропаганды, а не мы будем отбиваться от ихней!

Предлагаю всем желающим, моим друзьям, согласным со мной организовать группу противодействия.

Ее суть и методы работы - в личке. Организация на добровольных началах.
                           



© Mike911