Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Дубровский: Правительство похоронило идею вакцинопрофилактики

Известный украинский врач-инфекционист Евгений Дубровский в прямом эфире рассказал об ужасающих преступлениях Минздрава при проведении вакцинации.

"Сама по себе идея вакцинопрофилактики - это гениальное изобретений человечества, которое за эти считанные месяцы нашему правительству удалось своей агрессией, глупостью, страхом похоронить эту идею вакцинопрофилактики на долгие годы. Те люди, которые стоят в очереди и прививаются ради проезда в транспорте - они проклинают правительство, которое страхом заставило их вакцинироваться. Никакого отношения к медицине это не имеет" - заявил Евгений Дубровский.

"Почему основная масса тех кто сейчас лечит ковид - это гинекологи, травматологи, хирурги?" - задал вопрос врач.

Чому я став антивакцинатором



Чому я став антивакцинатором
Давайте говорити відверто: якщо б я сказав, що потрібно вводити соціальне обстеження людей на розумову достатність (рівень Айкю, IQ — intelligence quotien) і знищувати усіх низще визначеного рівня, то мене б однозначно обізвали злочинцем, нацистом і ще бог зна яким поганим. Але варто мені сказати, що я є проти вакцинації людей стосовно сучасної пошесті - ковіда (SARS-CoV-2, 2019-nCoV), то це визнають тільки як нормальне проявлення свободи слова і особистої позиції. Перепрошую, а в чому суттєва різниця? Я не бачу жодної, але перше є однозначно поганим, а бути ідейним антивакцинатором - цілком нормально.
Сам я провакцинувався двічі, чому свідченням є довідка. І водночас я пропагую антивакцинаторські погляди, тому що самі подумайте (ай-кю діє?): тільки дурні можуть зневажати потребу вакцинації, то чи варто цими ідіотами перейматися?
Причому якщо одні люди в шоці від тої ситуації з буквально кошмарним бардаком в країні щодо запобігання та лікування ковіда в Україні, що і не дивно, коли зібрані значні кошти з ковідного фонду в буквальному розумінні фрази "закатали в асфальт", а тому багато хто зрозуміли помилку обрання до влади людей з інтелектом (перепрошую) рівня Тищенка Миколи і його духовного брата - Ківи і тому подібних типу Третякової. А ось інші навпаки громогласно протестують проти вимог вакцинації та всіх заходів карантинного типу й обмежень в соціальних процесах нашого співжиття.
Якось цікаво, що багато з тих, кого я знаю як активних агітаторів зе-влади, зараз бачу серед антивакцинаторів, що мене доволі тішить і ясно чому (див. вище) Молодці! Дійте так і далі, допоки всі не самоліквідуєтесь, а вже тоді є надія на більшу розумову активність тих, хто залишиться на пост-ковідний етап соціуму і нових виборів нової влади. А якщо на другий термін пройде те саме, то і з ковідом чи без ми безкінечно невиліковні.
Богдан Гордасевич
05.11.2021 р.
м. Львів-Рясне

Мій звіт про вшанування 103-ї річниці ЗУНР


Мій звіт про вшанування 
103-ї річниці ЗУНР 





МОЗ має автоматично видавати сертифікат перехворілого


Якщо МОЗ автоматично встановлює число «одужавших», воно має так само автоматично видавати  «Сертифікат перехворілого» на підставі даних реєстру

Міністерство охорони здоров’я України щодня в складі своєї куцої статистики що не не стикується, подає на своєму сайті показник «одужало» (осіб). Так за добу 30 жовтня 2021 року в Україні  «одужало» 5 269 осіб.

Як МОЗ обчислює показник «одужало» і що означають показники «захворілі» та «наразі хворіє»?

Для початку потрібно пояснити, що МОЗ вважає «захворілими» всіх тих, хто отримав позитивний результат тесту на ковід. Залежно від контексту їх також називають «інфіковані» або «носії коронавірусу».

МОЗ вважає «захворілими» тих,
хто отримав позитивний тест на ковід

Кількість тих хто «наразі хворіє» МОЗ обчислює віднімаючи від загальної за 1,5 роки кількості позитивних тестів число всіх летальних випадків та число тих хто «одужав».

Звідки беруть число тих хто «одужав» від позитивних тестів? 

Саме про це йдеться в статті “Світові сенсації, дива та недолугості «ковідної» статистики від МОЗ“. Згідно з нормативними документами МОЗ, щоб вважати людину такою, що після позитивного тесту «одужала від коронавірусу», не потрібно робити повторний тест. Людину з позитивним тестом автоматично вважають «одужавшою», якщо пройшло 14 днів (час самоізоляції) від отримання позитивного результату тесту плюс 3 дні якщо не має ознак захворювання.

Якщо МОЗ автоматично
отримує число «одужавших»,

він має автоматично видавати
«Сертифікат перехворілого»

Таким чином постає логічний висновок: якщо МОЗ автоматично встановлює число «одужавших», він так само автоматично має видавати цим людям «Сертифікат перехворілого». Зробити це простіше простого, адже всі хто отримав позитивний тесту занесені в реєстр, і через 14+3 дні реєстр має автоматично згенерувати «Сертифікат перехворілого» (поміняти назву РЕЗУЛЬТАТ АНАЛІЗУ на СЕРТИФІКАТ ПЕРЕХВОРІЛОГО та зсунути дату на 14+3 днів – що тут складного?).

Чи ми не в цифровій країні живемо?

В цій статті ми навмисно не торкалися терміну дії «Сертифікату перехворілого». Проте існує безліч посилань на дослідження авторитетних українських та закордонних вчених, які доводять, що у перехворілих на ковід імунітет набагато більш ефективний, стійкий і триваліший ніж  “вакцинний” і може захистити від повторного захворювання впродовж кількох десятиліть. Так само потрібно враховувати, що вакцина проти уханьського штаму постійно втрачає свою ефективність, наприклад відповідно до серпневих досліджень, повний курс вакцини Pfizer став лише на 39% ефективний у запобіганні зараженню та на 41% ефективний у запобіганні симптомам, що виявляються при «дельта»-версії вірусу.

1 листопада 1944 року у Львові помер Андрей Шептицький

1 листопада 1944 року у Львові у віці 79 років помер багаторічний предстоятель Української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Продовжувачем його справи як очільника УГКЦ став Йосиф Сліпий.

17 грудня 1900 року 35-річний доктор теології і доктор філософії Андрей Шептицький був номінований Папою Левом XIII митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським і єпископом Кам'янець-Подільським. Окрім духовного служіння, посада вимагала активної громадської діяльності: він був депутатом галицького крайового сейму та австрійського сенату, у 1905 році його зусиллями і коштом запрацював Львівський церковний музей, згодом перетворений на національний, 22 січня 1906 року він очолив делегацію до Франца-Йосифа І, яка вимагала рівних прав для українців Галичини, реформував богословську освіту, підтримував українські приватні школи та культурно-просвітницькі товариства, мистецтво, а 1914 року за ініціативи Шептицького у Львові був створений український університет.

Відомий своїми екуменічними ідеями, Андрей Шептицький прагнув створення єдиної української церкви під егідою Риму, що була б юридично і організаційно самостійною. Як митрополит він двічі відвідував Російську імперію, у березні 1912 року у Києві відслуживши українською в пам'ять Тараса Шевченка панахиду.

Після російської окупації в ході Першої світової війни Галичини за прихильність до Габсбурзької монархії Шептицький 19 вересня 1914 року був заарештований, перебував на засланні у Новгороді, Курську, Суздалі та Ярославлі, де попри все продовжив свою екуменічну діяльність. Звільнений невдовзі після Лютневої революції, він 29-31 травня 1917 року зібрав у Петрограді собор Російської греко-католицької церкви, екзархом якої призначив ієромонаха Леоніда Федорова.

Зустріч Андрея Шептицького на вокзалі Львова після повернення з Росії, вересень 1917 року © «Збруч»

У вересні 1917 року Андрей Шептицький повернувся до Львова, де активно включився в політичне життя, став членом Української Національної Ради, разом з єпископатом підтримавши проголошення Західно-Української Народної Республіки. У вересні 1923 року після повернення з апостольського візиту до країн Північної і Південної Америки та Європи був взятий під арешт польською владою, звільнитись з якого вдалось в січні 1924 року лише завдяки особистому втручанню папи Пія ХІ.

У 1925 році Андрей Шептицький був обраний дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, у 1928-у за його ініціативою у Львові було засновано Львівську греко-католицьку богословську академію.

У 1930 році Шептицький категорично засудив польську політику з «пацифікації» українців Галичини, у 1933-у — Голодомор в Україні, організувавши збір харчів для голодуючих селян, які не були пропущені через кордон через протидію радянської влади.

Шептицький був послідовним державником, але виступав проти терористичної діяльності ОУН1932 році він написав «Слово до української молоді», а у 1934 році — послання «З нагоди вбивства блаженної пам'яті директора І. Бабія», засудивши політичний терор у всіх його проявах. У 1936 році він виступив з посланням «Пересторога перед небезпекою комунізму», в якому засудив дії радянської влади в Україні, у 1938 році митрополит Андрей вітав створення Карпатської України.

Приєднання західно-українських земель до СРСР обернулось тотальним нищенням української церкви. За цих умов, Шептицький з благословення папи Пія ХІІ 22 грудня 1939 року висвятив архієпископа Йосифа Сліпого на коад'ютора з правом наслідування, підготувавши таким чином собі заміну на випадок арешту чи смерті.

Андрей Шептицький (в центрі) поруч зі своїм молодшим братом Казимиром (1869-1951), у минулому — успішним адвокатом, послом до Галицького сейму та Віденського парламенту, який у 42 роки став католицьким ченцем, через рік — греко-католицьким ченцем-студитом у Боснії, де прийняв ім'я Климентій. У 1947 році архімандрит Климентій був заарештований радянським МДБ, засуджений у Києві до 8 років виправно-трудових таборів і помер у в'язниці російського міста Владимир. У 1996 році отець Климентій Шептицький отримав звання "Праведник народів світу" за порятунок євреїв у період Голокосту, у 2001-у був беатифікований у Львові папою Іваном Павлом II

Німецько-радянська війна 1941-1945 року відкрила нову, останню, сторінку в біографії митрополита. Він радо вітав Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року, очолив відновлену УНРаду, покладаючи сподівання на німців, і навіть написав вітального листа Гітлеру. Але дуже скоро, побачивши справжню суть нацистської політики, Шептицький активно виступив проти терору німецької окупаційної влади, у грудні 1941 та лютому 1942 року написа листи до райсхфюрера СС Генріха Гімлера, в яких висловив протест проти знищення євреїв, а в серпні 1942 року лист із засудженням німецької політики «остаточного вирішення» єврейського питання він написав до Пія ХІІ.

У 1981 році за клопотанням Давида Кахане в Ізраїлі розглядалось питання про присвоєння Андрею Шептицькому звання «Праведник світу», яке було відхилене (сам Кахане під час голосування утримався) меморіалом Яд Вашем. Востаннє така спроба, і також невдала, була здійснена у 2007 році

У листопаді 1942 року у «Львівських архієпархіальних відомостях» вийшло знамените послання Шептицького «Не убий», в якому він розповідає про гріховність народу, що звикає до вбивства і закликає до духовної роботи та каяття. Слова митрополита не розходилися з ділом і він сам врятував понад 150 євреїв, серед яких був і рабин Львова Давид Кахане з дружиною і дочкою.

Помер Андрей Шептицький 1 листопада 1944 року у віці 79 років у зайнятому Червоною Армією Львові і був похований у крипті собору Святого Юра.

5 грудня 1958 року папа Іоанн ХХІІІ розпочав процес беатифікації Андрея Шептицького.

Листопадовий Чин - передумови, перебіг і наслідки

Рішенням імператорів Німеччини і Австро-Угорщини 5 листопада 1916 року в межах колишньої російської території Царства Польського було створено маріонеткову державу Регентське Королівство Польща, яке за рік сформувало власні державні інституції, включаючи парламент, місцеві органи влади і армію, і 7 жовтня 1918 року, коли капітуляція Австро-Угорщини і Німеччини у Першій Світовій війні стала справою часу, проголосило незалежність.

16 жовтня 1918 року, цісар Карл І в надії зберегти державність оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася федеративною державою, а її народи отримували право на державність. Для формування власних органів влади 18 жовтня у Львові відбулось зібрання за участю послів австрійського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств з етнічних українських земель, що входили до Австро-Угорщини, яке сформувало Українську Національну Раду (УНРаду).

19 жовтня УНРада проголосила створення Української держави на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття на чолі з депутатом австрійського парламенту Євгеном Петрушевичем і намір перебрати на себе органи влади. Проте наступного дня намісник Королівства Галичини та Володимирії генерал Карл Георг фон Гуйн відповів відмовою, яку 23 жовтня Євгену Петрушевичу підтвердив прем'єр-міністр Австро-Угорщини, повідомиши про плани передати Галичину Польському королівству, для чого 28 жовтня у Кракові була сформована відповідна комісія.
Дмитро Вітовський, 1916 рікДмитро Вітовський, 1916 рік
Щоб запобігти переходу під владу Польщі, у ніч на 1 листопада 1918 року за ініціативою члена УНРади Костянтина Левицького та сотника Дмитра Вітовського 15-ий тернопільський, 19-ий львівський, 41-ий чернівецький полки, 30-ий, 50-ий та 90-ий курені Українських січових стрільців загальною чисельністю 2400 осіб зайняли всі найважливіші урядові установи у Львові, Станіславі, Тарнополі, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській, Коломиї, Снятині і Бориславі.
Григорій Коссак, 1924 рікГригорій Коссак, 1924 рік

Надвечір 1 листопада у Львові почались вуличні бої, спочатку спонтанні між українськими і польськими активістами, а згодом й між військовими — близько 1200 українцям протистояло біля 700 поляків з числа колишніх солдатів австро-угорської армії. Запеклі бої почались 3 листопада, коли у Львів прибуло кілька сотень січових стрільців із Золочева і Рави-Руської. Незважаючи на це, українцям не вдалось досягти значимих успіхів і керівництво військовго повстання перейшло до полковника Григорія Коссака, завдяки чому до 10 листопада січові стрільці взяли під контроль дві третини міста.

13 листопада 1918 року, у день зречення престолу цісаря Карла І, УНРада проголосила створення на території Галичини, Буковини і Закарпаття нової держави — Західно-Української Народної Республіки, що привело до активізації боїв, які вдалось зупинити 16 листопада, коли до ворогуючих сторін зі спільним закликом до примирення й взаємних поступок звернулись католицький і греко-католицький архієпіскопи Львова Юзеф Більчевський і Андрей Шептицький.

Тимчасовим перемир'ям скористалась армія Польського королівства — розбивши 10 листопада під Перемишлем українські війська, дві польські дивізії 20 листопада взяли Львів в облогу і в ніч на 22 листопада 1918 року після чотирьохгодинного бою зайняли його. Рештки українських підрозділів були змушені залишити місто і розміститись на його підступах зі сходу. Захопивши Львів польські війська і парамілітарні угрупування вчинили погром — підозрюючи, що єврейська міліція допомагала українцям, за три дні в єврейських кварталах було близько 150 чоловік вбито і 600 поранено, спалено більше 150 будинків і три синагоги.

Загальна чисельність загиблих під час Листопадового повстання, яка стала початком Польсько-української війни, невідома — з польського боку вбитими або померлими від ран вважається 439 солдат, 21 офіцер, а також 196 студентів училищ і університету (відомих як "львівські орлята"), що брали участь в ополченні; мирних жителів Львова (крім тих, що постраждали під час погрому) загалом загинуло 478 осіб

1918 - у Львові розпочався Листопадовий чин

1918 - у Львові розпочався Листопадовий чин

1918, 1 листопада – у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.

 

 

 

 

“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”, - емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

 

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразку у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного  виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

 

Дмитро Вітовський (1887 - 1919). Сотник Легіону Українськиї Січових Стрільців, полковник УГА, державний секретар військових справ ЗУНР. Фото: uk.wikipedia.org

 

31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському  Народному домі для прийняття рішення. Вітовський  переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

 

Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.

 

Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський  відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

 

Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої.

 

Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до польсько-української війни.

 

Постала Західно-Українська Народна Республіка


Цікаві сторінки з життя давнього Львова
1 листопада 1918 р.
1 листопада 1918 р. – українські військові частини встановили контроль над Львовом, над ратушею було піднято український прапор.

“Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави... З нинішним днем Українська Національна Рада обняла владу в столичному місті Львові і на цілій території Української Держави. Український Народе! Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідимий мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу... Все здібне до зброї українське населення має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії, або на місцях зберігатимуть спокій і порядок, особливо мають бути оберігані залізниця, почта і телєграф. Всім горожанам Української Держави без ріжниці народности і віроісповідання запоручається городжанську, національну і віроісповідну рівноправність. Національні меншости Української Держави, поляки, жиди і німці, мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради. ...Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!” (З відозви Української Національної Ради). “...Була це пятниця, до того свято по латинському обряду, день Всіх Святих і населення міста тим численніше висипалось на вулиці, гляділо здивовано на цей несподіваний переворот і власним очам не вірило. Навіть загал українців був заскочений цією величезною зміною, що викликувала переворот в їхніх думках і заповідала нові, далекосяглі в наслідках події. А дійсність була дуже поважна, наскрізь воєнна. В ріжних сторонах міста падали стріли, що правда в повітря, якими українське військо демонструвало свою готовість знищити безпощадно всяке протиділання. Ціле середмістя було обставлене скорострілами... Щоб унеможливити ворожий замах на Народній Дім та обсаджені уряди в центрі міста, українські стежі ревідували всіх прохожих мужчин. Військовим особам, старшинам і рядовикам, що не мали українських відзнак, відбирали всяку зброю. Опору не було нігде...” (О. Кузьма, “Листопадові дні 1918 р.”).



«Лакомства ради нещасного»: головні недоліки української інтеліг

…Хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний характер розвитку, але приповідка «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, прогресом, чи пак просвітництвом, більшовизмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а саме інтелігенти, що, не будучи прив'язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «прогрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму.

У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства їм. Г.  Квітки-Основ'яненка у Харкові 6 грудня 1915 року, Гнат Хоткевич зокрема зазначив:

«Отже, головними недоліками української інтелігенції постають:

а) сварливість – що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність  гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов'янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтелігенції – традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем, або німцем“.

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими – схильність, що притаманна всій Нації (“доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтелігенцію власницею згаданих вище негативних рис, постають:

а) «міжкультурність» її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам'яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім'ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-не-будь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного.

б) не маючи  власної культури  в усіх формах її прояву, українська інтелігенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового «досвіду», вносять вони у свої організації багато дріб'язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов'язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб'язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб'язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтелігенції не заважає нам вважати російську інтелігенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтелігента, що уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення негативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтелігенції, можна сказати, що зростає інтелігенція нова – із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», І не думати, що достатньо тільки пропагувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів".

Галина Гордасевич на сайті дисидентів України

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА

 505820.05.2005

автор: Овсієнко Василь

(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. –  11.03. 2001, м.Львів).

Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках із повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.

Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну  аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. 

Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.

Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.

 Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).

За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.

З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.

1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..

Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.

У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.

1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.

1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

Бібліоґрафія:

І.

 Московський детектив. Найзагадковіша пригода мого життя, розгадати яку пропоную читачам // Літературна Україна, 1992. – 13 серпня.

Гордасевич Галина. Не від миру сього. – Літературна Україна – № 2 (4619).– 1995. – 12 січня (і добірка віршів Л. Тереховича).
Степан Бандера: людина і міф. – Львів: В-во „СПОЛОМ”, 2000 – 192 с., з іл.
Архів ХПГ: Інтервю з Г.Гордасевич 3.02. 2001 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. – Львів: Добра справа, 2001.
Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич. Нескорена Берегиня. Документальна антологія-мартиролог про українських жінок-політв’язнів у СРСР. – Львів: Піраміда, 2002.
ІІ.
Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. – Українське слово, ч.20 (3072), 2001. – 17 травня.
Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. – Шлях перемоги, ч. 13 (2500), 2002. – 21 березня.
Надія Романюк. „Жила. Любила. Плакала. Сміялась”. – Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. – 13 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 151–154. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 157–158; 2-е вид.: 2012 р., – С. 173–175.
31 липня 1952 року неповнолітню Галину Гордасевич засуджено до 10 років таборів:
http://maidan.org.ua/2016/08/31-lypnya-1952-roku-nepovnolitnyu-halynu-hordasevych-zasudzheno-do-10-rokiv-taboriv/
Сидір Кіраль. «…Слово бере Галина Гордасевич – українка…» Штрихи до біографії й творчості // Українська літературна газета, ч. 12 і 13 (174 і 175). – 2016 р.

 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2.03.2004. Останнє прочитання 4.08. 2016.