Саміт "Великої сімки": шестеро проти Трампа

Дональд Трамп продовжує подорожувати Європою на кшталт "слона в порцеляновому генделику": після скандального виступу на саміті НАТО в Брюсселі він не менше оскандалився під час саміту "Великої Сімки" на Сицилії.

Напередодні чергового саміту G7 багато журналістів та політиків висловлювали певні сумніви щодо місця, яке було обране для проведення цього заходу. Справді – чому саме Сицилія? Чому саме цей регіон Італії – мало не найбідніший в цій країні? Цей острів нині – просто хрестоматійний приклад того, що буває, коли уряд не бореться з корупцією, з кумівством, не вкладає гроші в розбудову інфраструктури та не створює умови для інвестицій. З іншого ж боку – можливо, саме тому треба було, аби лідери семи найпотужніших економік світу зібралися саме тут. Аби нагадати собі, як важливо дотримуватись розроблених ними ж правил – тих правил, які нині стали не до вподоби новому американському президентові.

Читайте також: Трамп із Меркель обговорили Україну: стали відомі теми

Trump first!

Щоправда, навряд чи Трамп або бодай хтось інший з цих лідерів мав нагоду побачити всі ті злидні. Від проблем та негараздів повсякденного сицилійського життя їх надійно відгороджували аж цілих сім тисяч охоронців, а містечко Таорміна, в якому проводився саміт, розташоване високо на горі. Туди веде одна вузька дорога та інша, ще вужча – додолу. Є ще фунікулер, але він не працює.

Руїна старовинного грецького театру Таорміни – ласе місце для сотень тисяч туристів: звідси можна насолоджуватися краєвидом острова аж до самого вулкану Етна. Саме він, цей театр, став кулісою для традиційної спільної світлини, яку робили для керівників країн та урядів "Великої сімки" – і кулісою для чергового дипломатичного скандалу "імені Трампа": американський президент, який в Брюселі, пробиваючись наперед, відштовхнув прем’єр-міністра Чоргогорії, тепер знову так заквапився стати перед усіма, що штовхнув уже... канцлерку ФРН Ангелу Меркель. Здається, в нього якісь проблеми з власним "его" – він всюди намагається ствердити свою особу: чи то від невпевненості, а чи то від страху, що хтось його затьмарить. Яке там ще "America first"? "Trump first!" – так буде правильніше...

Трамп любить штовхатися. Цього разу "під руку" президентові США на саміті G7 потрапила Ангела Меркель

І так само, як він завжди біжить фотографуватися поперед усіх, – так і висловлюватися новий американський президент теж бажає першим, а всіх інших тоді вже можна й не слухати. Про що б не йшлося – про світову торгівлю чи про кліматичний захист, про міграційну хвилю чи про протидію світовим загрозам на кшталт "ІД" та Росії – Дональд Трамп все знає краще, тому до інших прислухатися не квапиться.

Подібна поведінка вкрай засмучує партнерів. У тому ж німецькому уряді щодо питання кліматичного захисту ще напередодні зустрічі панував чистісінький розпач.

В нас немає жодної надії домовитися,
– зізнавалися німецькі представники.

І вони цілком мали рацію: шість країн "Великої сімки" зобов'язалися у 2018 році повернутися до так званих "Паризьких угод" – Трамп це відмовився робити. Він ще під час своєї передвиборчої кампанії встиг назвати світове потепління "фейком". Тож колеги офіційно "надали йому час, аби поміркувати про цю можливість". В перекладі з дипломатичної мови – тепер вони чекатимуть, доки рак на горі свисне.

8:1

Насправді, формулювання "шестеро проти Трампа" – трохи неправильне, бо на саміті були присутні ще й лідери Євросоюзу – президент Ради Європи Дональд Туск та очільник Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. Ці двоє доклали чимало зусиль, аби якось загасити постійні суперечки та конфлікти, бодай назовні продемонструвати єдність "Сімки" – дарма. Тому що європейські учасники саміту так само, як канадець Джастін Трюдо та його японський колега Сіндзо Абе, дійшли між собою згоди майже в усіх пунктах повістки денної. Новачки – президент Франції Емануель Макрон, прем'єрка Великої Британії Тереза Мей та гостинний хазяїн зустрічі, прем'єр Італії Паоло Джентілоні, також швидко "вписалися в колектив". І лише Дональд Трамп не те, що був проти всіх – ні, просто він "грав сольну партію", не звертаючи ні на кого увагу. Це вже його звичний стиль.

Читайте також: G7 повинна продемонструвати єдність щодо конфлікту в Україні, – Туск

Скажімо, переговори щодо улюбленої теми Трампа – міграції, є насправді тісно пов'язані з переговорами щодо найгіршої для нього теми – світової торгівлі. Тому що масову міграцію з Африки німці та французи мають намір стримувати розширенням торгових зв'язків з африканськими країнами. Недарма президент Франції Макрон, щойно переїхавши до Єлисейського палацу, здійснив візит спочатку до Берліна, а одразу звідти полетів до Малі. Трамп же, як відомо, вільній світовій торгівлі не довіряє і бажав би її обмежити (тих же німців він встиг назвати "дуже поганими" за те, що ті є лідерами світового експорту). Та ж історія – з Лівією та з багатьма іншими африканськими державами: вони бажали б розвивати свою торгівлю з Європою та Америкою, аби заробляти більше грошей, аби їх громадянам не доводилося жити в злиднях і вони не дивилися б в бік "Європи обітованної", а от Трампові це не до вподоби, в нього – свої резони.

Щоправда, здається, в Таорміні знайшлась принаймні одна тема, з приводу якої і Дональд Трамп, і всі інші учасники все ж таки дійшли згоди. Це – боротьба з міжнародним тероризмам та протидія Росії (так-так – це не дві теми, це – одна й та ж сама). Тут ні в кого ні з ким особливих суперечок не виникло: з терористами боротьбу буде посилено, а Путінові пообіцяли нові санкції, якщо він не забереться геть з Донбасу та не поверне Крим, як належить, Україні.

Читайте також: Галопом – до Європи, або Як Трамп і Меркель виховують Путіна

Сестра таланту

Тож загалом підсумковий документ саміту G7 цього року вийшов напрочуд коротким – якихось там шість сторінок. Щоправда, загальновідомо, що довжина тексту не є показником його якості, набагато важливішим є сам зміст як такий. Короткий і, як зазначають деякі коментатори, нібито розгублений текст підсумкового комюніке з Таорміни, у першу чергу, позначає нову геополітичну реальність, новий порядок, до якого світ має ще звикнути. В цій реальності більше нічого не є постійним, ні в чому немає певності – навіть у клубі наймогутніших країн світу, які поділяють спільні цінності та інтереси. Якісь, здавалося б, непохитні принципи та константи раптом починають хитатися. Якісь інші, що були вже поховані історією – вигулькують знову на поверхню. І в цьому – "набуток" не самого лише Дональда Трампа. Просто світ вчергове почав змінювати своє обличчя.

http://24tv.ua/samit_velikoyi_simki_shestero_proti_trampa_n823095

Удар по моделі існування Росії

ЛЮДИ КАК ЛЮДИ?

Я вот думаю: а что было бы, если бы Воланд прибыл в Москву сейчас. То есть не в Москву Сталина, а в Москву Путина? И время по сюжету подходящее — как раз весна, дело к маю.

Как вы помните, во время триумфального выступления своей свиты на московских подмостках «профессор» делает эдакое философское отступление, пристально рассматривая зрителей:

Ну что же, они — люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было...Человечество любит деньги, из чего бы те ни были сделаны, из кожи ли, из бумаги ли, из бронзы или из золота. Ну, легкомысленны... ну, что ж... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их...

Когда некоторые нынешние аналитики уподобляют нашу эпоху тридцатым годам, они не совсем правы.

Те люди, люди 30-х, действительно «напоминали прежних», дореволюционных. Манерами, бытом, представлениями. Булгаков это хорошо показывает. С нынешними россиянами людей 30-х по-настоящему роднит лишь одно: любовь к деньгам. Как же так, возразит кто-то. А отношение к власти, холуйские славословия, поголовная поддержка политики вождя? Разве всё это не похоже на нынешнюю 86-процентную поддержку Путина?

Отвечу: похоже, но только ВНЕШНЕ. У нас ситуация с общим качеством населения неизмеримо хуже, чем в 30-е годы. Хуже!

Когда мы видим кадры кинохроники, на которых монолитные колонны маршируют под лозунгами «Слава великому Сталину!», «Смерть троцкистским собакам!», мы должны видеть, что стоит за этим. А за этим стоит гражданская война, за этим годы геноцидного террора и социальной дискриминации. За этим стоит всепроникающий, как Интернет, страх. Вот что надо понимать.

Но когда современное российское большинство поддержало «крымнаш», поддержало «новороссию», у него за плечами был не опыт Соловков, не опыт раскулачивания, массовых расстрелов и Беломорканала.

Нынешний обыватель не знает, что это такое — шаги НКВД ночью, за твоей дверью. Его не били по половым органам на допросах. Нет, у нынешнего большинства за плечами опыт совсем другой жизни: опыт жизни при демократии 90-х, пусть и очень несовершенной, да, но демократии. Наше большинство, так возлюбившее Путина, уже не знало страха и железного занавеса. Нынешнее большинство никто не запугивал и не принуждал. Когда советский народ в 1939-м, стоя на митингах по заводам и фабрикам, единодушно гавкал после нападения на Финляндию: «Да здравствует мирная политика Советского союза! Да здравствует великий Сталин! Мы полностью одобряем меры, принятые Советским правительством!» — я понимаю, что это происходило в стране ГУЛАГа. Попробуй-ка не поддержи. Если не выразишь одобрение — погибнешь лютой смертью.

Но тем, кто в марте прошлого года рукоплескал в Кремле по поводу «возвращения» Крыма — им удары сапогом по почкам и ГУЛАГ явно не грозили. Как и остальным 86-ти процентам. Ну ладно, не пойдёшь ты на митинг в поддержку «Крымнаш» — ну, выгонят с работы, это самое большее (но не расстреляют и на Колыму не ушлют). И, кстати, не всех же гоняют на эти митинги. Подавляющее большинство сидит себе дома и исповедует «Крымнаш» совершенно добровольно, наедине с собой и телевизором, в семейном кругу, по зову сердца, безо всякого давления и безо всякого стимулирующего страха. Они, эти люди, не прошли через мясорубку террора. Они имеют опыт достаточно свободной постсоветской жизни, у них загранпаспорта и выход в Интернет, но притом они уже готовы нести по улицам лозунги: «Слава великому Путину!» и «Смерть пятой колонне!». У них, в принципе, в 90-е был шанс стать нормальными людьми, войти в круг нормальных народов. Но нет, они по доброй воле выбрали сталинизм-2 и бредни о новом имперском величии — вот в чём коренное отличие наших современников от людей 30-х годов. Зная ВСЁ о сталинском терроре, наши современники, по данным «Левада-центра», его оправдывают, очевидно, надеясь, что новый террор лично их не затронет. То есть они, сволочи, согласны на репрессии, если будут «грести» ДРУГИХ. Если ДРУГИМ будут ломать судьбы; если ДРУГИХ будут гнобить, мучить и убивать. Вот какое у нас замечательное население сегодня.

Совок совершил ужасное дело: похоже, за время своей истории он истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу. Последний всплеск сопротивления — Новочеркасский бунт при Хрущёве. Когда потом появился шанс на свободу, воспользоваться им было уже некому. Воля к свободе осталась в Украине, в Прибалтике, в Грузии. Но не у нас, не у русских. У нас качество населения низведено ниже плинтуса. Оно не идёт ни в какое сравнение со сталинскими временами. Ибо тогда система всё-таки преодолевала сопротивление, с нею всё-таки боролись. Были крестьянские восстания, потом были власовцы. Был огромный пласт людей, ненавидящих Сталина и совок вообще. Недаром системе требовался ГУЛАГ. Сейчас он не нужен. ЭТОТ народ любит вождя и без ГУЛАГа. Страшное дело — рабство из-под палки. Но ещё страшнее — рабство без палки. Страшен совок в ватнике. Но страшнее совок на иномарке, в импортных шмотках, отдыхающий в Европе и притом ненавидящий Запад. Помнится, при совке власть обязывала хозяев личных домов вывешивать по праздникам красный флаг. Не вывесишь — будут неприятности. Сейчас никто никого не принуждает цеплять «колорадскую» ленточку на свой личный автомобиль — но цепляют все, сами цепляют, не замечая, как двусмысленно и даже комично этот круглогодичный «символ победы» выглядит на «мерседесе» или «фольксвагене».

Этот нынешний добровольный неосталинизм, добровольный отказ от возможности быть свободным — гораздо страшнее атмосферы 30-х годов. Он знаменует полную деградацию, возможно, уже необратимую. Это вырождение как следствие мощнейшей антиселекции, отрицательной калибровки. В великом русском языке есть слово «люди» и слово «ублюдки». Как видите, они вроде бы созвучны, похожи друг на друга (может даже показаться, что корень у них один). Однако значение этих слов совсем разное. И корни разные — «люд» и «блуд» соответственно. Между этими двумя словами при всём их некотором созвучии — дистанция огромного размера. Такая же, как между русскими 30-х годов и нами, нынешними русскими. Там, в 30-х, были всё-таки люди.

Начало перестройки было ознаменовано появлением знакового фильма «Покаяние» Тенгиза Абуладзе. Собственно, перестроечная критика сталинизма началась с него. Главный смысл этого фильма был не воспринят, он показался тогда слишком радикальным и даже нигилистическим. Сын выкапывает из могилы труп отца-тирана и выбрасывает его с горы куда-то в мир — на ветер, на вечный позор. О, как тогда, в пору выхода фильма на экраны, многие клеймили эту яркую сцену, как оскорблялись ею! Фильм стал своего рода «проверкой на вшивость», проверкой готовности общества к переменам, к перерождению. Он нёс в себе послание, которое не было услышано: нас может спасти только радикальное отречение от скверны. Подобное тому, что совершила Восточная Европа. Но это не произошло. Покаяние — а именно в этом состояло послание фильма — не состоялось. Фильм, повторяю, не был услышан, и само это слово — покаяние — стало по большей части вызывать раздражение и озлобление, и чем дальше, тем сильнее.

Призывы к покаянию стали восприниматься как оскорбление национального и личного достоинства: «Кому, НАМ каяться?! Перед кем?? Да мы всех их спасли от фашизма!!». Сегодня тема покаяния, звучавшая в годы перестройки, окончательно перечёркнута великой темой «вставания с колен». Её венец — «Крымнаш». Законченный исторический цикл: от фильма «Покаяние» до фильма «Путь на родину». Мы вернулись-таки «на родину». Кто-то, вспоминая картину Абуладзе, сказал, что зловонный труп тирана теперь подобран и водружён на старый пьедестал. Не совсем так. Этот полуразложившийся труп наши современники притащили к себе домой и усадили за семейный стол. В его обществе пьют чай. С ним подобострастно беседуют, с ним советуются. И если у трупа вдруг отваливается голова, её с извинениями прилаживают на место.

Так Вы говорите, мессир, люди как люди? Нет, увы, к нам это уже не относится. Это не про нас. Мы не «люди как люди», а некий продукт системы расчеловечивания. Покаяние могло пробудить в нас человеческое, но мы, потоптавшись немного на историческом перепутье, отвергли этот шанс. У людей 30-х такого шанса не было, и единственное, что нас роднит с ними, единственное, что мы от них унаследовали — их негатив: готовность стучать, трамвайное хамство и слабость к халяве. Несмотря на то, что Москва сейчас сияет модными бутиками, навроде миланских и прочих, нынешняя публика, думаю, так же ломанулась бы в «магазин» Геллы на сцене театра Варьете. И коварные купюры, дождём слетающие с потолка, хватала бы только так, за милую душу. Путин смекнул, как можно купить эту «милую душу». Он пытается Вам подражать, мессир. «Наш Крым» — это тот же «магазин» Геллы на сцене современности.

Хит сезона «русской весны». Интересно, кто в роли Геллы? Вероятно, блядские российские СМИ с трупными пятнами на руках. Народ вот уже год активно и упоительно примеряет на себя Крым, приговаривая: «Шикарно! Качественно! Патриотично! А как оперативно провернули! Глазом не успели моргнуть!». На что надеется Путин? На то, что иллюзия, морок станет вечной реальностью? Даже Вы, мессир, на это не посягали. Морок развеется, оставив только срам и массовый визг. Вам-то что, мессир, Вы встали и ушли. А Путину податься некуда: он не вольный художник, в отличие от Вас, он директор-хозяин этого, блин, «Варьете». Он обречён метаться по рушащемуся зданию, среди разочарованной, озлобленной, взбешённой публики, теряющей человеческие признаки.

Вот такой театр. «Сеанс окончен! Маэстро! Урежьте марш!!!».

Олег Басилашвили
http://newrezume.org/news/2017-05-12-10922

26 апреля исполняется 63 года со дня переподчинения Крымской области – ранее находившаяся в РСФСР, она внезапно оказалась на территории Украинской ССР. Ввиду последних военно-политических событий незначительная, в общем, реформа обросла настоящими легендами.

 Реформаторский зуд

После смерти Сталина в стране вообще было много интересного: территориальное деление, и при «лучшем друге физкультурников» не отличавшееся стабильностью, просто пошло наперекосяк. Вы слышали что-нибудь про Арзамасскую область? Балашовскую? Каменскую? Все эти «субъекты Федерации» существовали лишь в 1954-57 годах. Одним из примеров такого «реформаторского зуда» стала и передача русскоязычной Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.

Юридической основой передачи Крыма является Указ Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 года, породивший, в свою очередь, Закон СССР от 26 апреля 1954 года. Процитируем этот указ полностью, благо он невелик:

«Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

Утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

Председатель Президиума Верховного Совета СССР  К.Е. ВОРОШИЛОВ

Секретарь Президиума Верховного Совета СССР  Н.М. ПЕГОВ».
 

 

Закон оказался еще более лаконичным:

«Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР».

Вы все еще считаете, что «Хрущев подарил Крым»? Его подписи даже нет на этих документах! Да, он присутствовал на заседаниях Политбюро и Президиума, он голосовал «за», но в тот момент Хрущев был лишь одним из нескольких лидеров страны, даже не первым среди равных. Роль Никиты Хрущева состоит только в том, что, отменив многие странные ворошиловско-маленковские преобразования, он оставил в силе передачу Крыма. Но отнюдь не из сентиментальных (курянин Хрущев не был украинцем, хотя и возглавлял местную компартию), а из хозяйственных соображений.

О пользе бюрократии

Нам не удалось найти цифры экономической выгоды от подобного перехода, но, скорее всего, какая-то экономия имела место быть как раз за счет сокращения числа согласований при снабжении Крыма, где было очень трудно с продовольствием. Собственно, и при возврате Крыма в 2014 году Россия столкнулась со значительными инфраструктурными сложностями, вызванными отсутствием сухопутной границы и неспособностью Крыма обеспечивать себя всем необходимым самостоятельно.

Даже в советском «обществе братства» существовали вполне жесткие властные вертикали, и власти РСФСР просто не имели полномочий приказать Украине, например, поставить в Крым такие-то объемы зерна и питьевой воды. Эти и другие несложные вопросы приходилось выносить на более высокий, общесоветский уровень, что тормозило принятие решений.

Смена подчинения Крыма упростила хозяйствование на его территории, так как исчезла необходимость согласовывать различные поставки между союзными республиками. О том, что впоследствии русскоязычный Крым может оказаться заложником политических событий на независимой Украине, понятно, никто даже не догадывался.

С юридической точки зрения статус данного закона спорен. С одной стороны, напрямую его никто не отменял. С другой, он сейчас считается прекратившим действие с принятием Конституции СССР 1977 года, где Крымская область уже названа административной единицей в составе Украинской ССР. Сам по себе распад Советского Союза не привел к автоматической отмене его законов: они отменялись или переписывались последовательно, по мере необходимости; в ряде сфер у нас до сих пор действуют нормативные акты 1950-60-х годов. Об этом хорошо сказал персонаж Юлиана Семенова в романе «Репортер»:

«Я приводил цитаты с двадцать седьмого съезда, а мне клали на стол закон, принятый в тридцать девятом году, и спрашивали: "Где, кто и когда его отменил?"»

Исследователи показывают, что при передаче области был нарушен ряд процедур, предписанных действовавшей Конституцией для подобных случаев. В то время вообще не принято было думать о буквальном исполнении всех условностей: еще сохранялись воспоминания о Ленине и Сталине, которые терпеть не могли бюрократию. Факт остается фактом: решение было поддержано президиумами Верховных советов обеих заинтересованных республик, вынесено на голосование в Верховном Совете государства и принято голосами более чем половины депутатов.

Во время присоединения Крыма в 2014 году российские законодатели не озаботились формальной отменой закона 1954 года, видимо, считая его давно уже недействительным. Впрочем, украинская сторона в любом случае не приняла бы данное решение, так что суть конфликта не изменилась бы.

Сина Порошенка зняли в футболці з надписом Russia

 

Юрій Бутусов
журналіст, редактор сайту “Цензор.нет”

(FB)

Військовополонених [із 8-го полку ССО ЗСУ, затриманих бойовиками в Луганській області] під тортурами змусили зізнатися в диверсіях, щоб прикрити ліквідацію Пасічником на замовлення Курченка конкурентів із керівництва “народної міліції ЛНР”.

10 березня “глава МГБ ЛНР” Леонід Пасічник виклав виступ двох полонених українських військовослужбовців зі складу 8-го полку спецназу Сергія Іванчука та Івана Дєєва, де вони розповідають, як нібито вони 4 лютого підірвали в Луганську “начальника управління народної міліції ЛНР” Олега Анащенка.
У свою чергу, влада України категорично спростовує ці звинувачення.

Треба відзначити, що ще 11 лютого командування ЗСУ заявило про зникнення розвідгрупи на фронті.

Сьогодні заявлено, що йшлося саме про Іванчука і Дєєва.

Незважаючи на те, що як версія ліквідація Анащенко українськими спецслужбами цілком могла б розглядатися, проте в реальності, подивімося, чи можуть мати до цього відношення Іванчук і Дєєв?

1. Про захоплення диверсантів, які вбили Анащенка, російські спецслужби “ЛНР” заявили відразу після вибуху 5 лютого. Однак відео допиту українських військових опубліковано тільки 10 березня.
На обличчях військових помітні сліди побоїв. При цьому опубліковано відео, що нібито на їх конспіративних квартирах виявлено зброю та вибухівку.
Чому ці визнання були зроблені відразу – чому більше місяця тягнули? Очевидно, спочатку вибивали зізнання, а потім чекали, коли з облич хоча б трохи зійдуть побої.

2. Іванчук – начальник інженерної служби 8-го полку. Ну який сенс посилати його на завдання на кілька місяців як командира диверсійно-розвідувальної групи?
У полку цілих три батальйони, безліч груп, кожна з них здатна зробити цілком нескладну операцію із закладення вибухівки, начальника інженерної служби посилати сенсу немає.

3. Російські спецслужби показали вибухівку і зброю. Але де ж фальшиві документи, як же протягом багатьох місяців могли вільно переміщатися по Луганську диверсанти? Яка легенда? Як проникли? І це теж виглядає дуже підозріло.
За Анащенком тривалий час стежили, було організовано ретельне спостереження за місцевістю. Це могли зробити тільки добре законспіровані агенти. Або самі російські спецслужби.

Читайте також:
CБУ відповіла “ЛНР”. Оприлюдено алібі українських полонених спецпризначенців

Набагато серйознішими аргументами проти версії з причетністю ЗСУ до вбивства Анащенка є самі події в “ЛНР” і кривава боротьба за владу між бандформуваннями. І тут вибудовується абсолютно очевидний логічний ланцюжок:

1. 17 жовтня 2015 року “глава МГБ ЛНР” Леонід Пасічник (колишній офіцер СБУ – “Н”) затримав “міністра палива та енергетики ЛНР” Дмитра Ляміна.

2. 18 жовтня 2015 року “глава ради міністрів ЛНР” Геннадій Ципкалов звинуватив Пасічника в тому, що арешт Ляміна – це усунення конкурентів на паливному ринку:
“Арешт міністра Ляміна безпосередньо пов’язаний з його жорсткою позицією щодо протидії монополізації ринку ПММ, яка проводилася компаніями, пов’язаними з українським олігархом-втікачем Сергієм Курченком… Завтра ж міністр держбезпеки Пасічник повинен пояснити дії своїх підлеглих, а в разі, якщо вагомих доказів вини Ляміна не буде, то вибачитись перед ним і негайно звільнити”.

“Голова народної ради ЛНР” Олексій Карякін також звинуватив Пасічника: “Те, що глава МГБ звинувачує Ляміна у зв’язках з (кримінальним авторитетом) Юрієм Єнакіївським, ще раз підтверджує дуже поширену версію про те, що глава МГБ, на жаль, дійсно вплутався в боротьбу українських олігархів. Як відомо, Єнакіївський з часів Кучми контролював на нашій території ряд промислових активів. Відомо також, що Курченко хотів їх захопити. Хочу впевнено заявити: надра і промисловість Луганщини служитимуть її народу. І ні Курченко, ні “Єнакіївський” нашу землю грабувати не будуть”.
Ось джерело – російське державне агентство ТАСС.

3. Однак Курченко, судячи з подальших подій, зумів руками Плотницького та Пасічника усунути конкурентів. Ципкалов і Карякін спочатку втратили посади.

4. А 20 вересня 2016-го в Луганську стався дивний замах на Ігоря Плотницького – “глава ЛНР” відбувся переляком. Однак відразу ж оголосив про “спробу перевороту в ЛНР” і приступив до репресій.

5. 24 вересня 2016 – через рік після виступу проти Курченка – був схоплений і вбитий у в’язниці Ципкалов. “Прокуратура ЛНР” заявила, що він покінчив життя самогубством.

6. А 25 вересня був схоплений і вбитий “заступник начальника народної міліції ЛНР” Віталій Кисельов.

Однак вражає, що вбивство Кисельова – позивний “Комуніст” – тривалий час не визнавалося Плотницьким. Підтвердження в російській пресі з’явилися тільки 1 березня 2017 року в одному з найбільш інформованих російських видань “Газета.ру”. Де розповіли приголомшливу історію, як Плотницкий і Пасічник приховували вбивство Кисельова.

Відразу після повідомлення про вбивство в “Луганськ-онлайн”, 26 вересня на прес-конференцію був запрошений рідний брат “Комуніста”, який не вимовив ні слова, і його “прокуратура ЛНР” назвала Віталієм Кисельовим.

Російське видання називає причини ліквідації “Комуніста” те, що він займався підпільним постачанням сигарет та інших тютюнових виробів у “республіку”, а також мав дохід від незаконної торгівлі зброєю й боєприпасами. Ципкалов і Карякін були пов’язані з контрабандними поставками вугілля в Україну”, – розповів співрозмовник “Газети.ру”.

7. Знищений 4 лютого в Луганську “начальник управління народної міліції ЛНР” Олег Анащенко був другом убитого Кисельова, який служив у штабі разом із ним.

8. Аудиоперехоплення розмови Анащенка, яке виклала СБУ, показує, що він стурбований замахом на Сергія В’язового – “військового комісара ЛНР” у Ровеньках. У розмові згадується Ігор Кулькін – польовий командир однієї з банд бойовиків із Ровеньків.

21 січня 2015-го банди Кулькіна і В’язового були з боєм роззброєні бандами, підлеглими Плотницькому.

У цей час Анащенко – позивний “Спец” – не міг брати участі в боротьбі за владу. “Народна міліція” – це назва “2-го армійського корпусу ЛНР”, який входить до складу російських окупаційних військ. Анащенко очолював бойову групу, яка штурмувала Дебальцеве. Плотницький скористався відволіканням уваги своїх конкурентів і зачистив неугодних.

Таким чином, існують вагомі підстави припустити, що ліквідація Анащенка стала черговим кроком із зачистеи нелояльних до Плотницького й Пасічника авторитетних польових командирів.

Мотивація цих вбивств була спочатку озвучена Ципкаловим ще у зв’язку з арештом Ляміна: колишній український, а нині російський олігарх Сергій Курченко намагається об’єднати в своїх руках керівництво всіма промисловими активами на окупованій території Донбасу.

Великі гроші стоять за ліквідацією всіх бойовиків, хто чинить опір цим планам і “кришує” ті чи інші підприємства. Курченко руками Пасічника й Плотницького знищує бандитські “дахи” і розчищає собі шлях.

Для інформаційного прикриття цієї операції не гребують нічим – в тому числі постановочними прес-конференціями й тортурами полонених

Заслуженый артист Российской Федерации - Михаил Ефремов



"Айболіт" Корнея Чуковського



Я не люблю

Дуже гарна аналітична думка Виктора Шендеровича на смішному матеріалі анекдотів



Виктор Шендерович и народ. Анекдоты про Ельцина, Путина и Медведева. И немного о происхождении видов. Фрагменты лекции о месте сатиры в русской истории и литературе. Полная версия - на два часа. Начиная от Гоголя и Грибоедова и заканчивая Булгаковым, Шварцем и Эрдманом. Будете смотреть?


- Как бы вы могли охарактеризовать Путина одним словом?
- Заебал.
До чего богат русский матерной язык: для ответа друзьям это значит неприязнь ибо "наебал", а в суде вроде как бы удовольствиє получил, радуешся и благодаришь: ебал-ебал и заебал вконец наконец.

© Богдан Гордасевич

 

З 25 квітня Луганське енергетичне об’єднання припинить поставки електроенергії на непідконтрольні Україні території ОРЛО. 

Про це в ефірі телеканалу “ЛОТ” повідомив гендиректор Луганського енергетичного об’єднання Володимир Грицай, інформують “Донецкие новости“.

За його словами, в ЛЕО отримали документи від ДП “Енергоринок”, які підтверджені документами з Мінпалива та енергетики за підписом міністра Ігоря Насалика про те, що із вказаної дати буде повністю припинено перетікання на непідконтрольні території.

“З 25-го квітня буде повністю припинено перетік електроенергії на неконтрольований територію… Зараз наші технічні служби проводять певні заходи, і з 25 квітня, з 00:00, перетікання має бути повністю відключено”, – заявив Грицай.

До об’єктів, які отримують електроенергію від ЛЕО, наразі належить і Попаснянський водоканал.