Профіль

Demiurgos

Demiurgos

Україна, Радомишль

Рейтинг в розділі:

  • demiurgos.blog.i.ua

Останні статті

Індіанець у великому місті - 4 (Лідо-ді-Остія)


Скільки того міста...



ЛІДО-ДІ-ОСТІЯ

 

Новий день будив мене світлом скрізь повіки, звуками за вікном, і я прокинувся.  Мій погляд сковзнув по рівній білій стелі кімнати хостелу, перейшов на стіну та зачепився за якусь картину.  З вечора вона сприймалася як абстракціонізм, винні пари розширюють свідомість, а з ранку –  як  каляки-маляки.  Час вставати.

 

Litus Roma Hostel розташований в історичній будівлі. Напевно,  це найбільший за площею будинок у місті. Новачку можна і заблукати у його довжелезних та широких коридорах. Зовні будівля з трохи облупленими стінами, а всередині все пристойно.  Нас поселили на другому поверсі в сімейному номері на чотири місця: виходить по два ліжка кожному, але зайві ми вирішили в суборенду не здавати. Нова постільна білизна, великі білосніжні рушники, своя ванна кімната, в комплекті шампуні, а в їдальні сніданки.  Це все  було неочікувано від формату хостела.

 

Я підійшов до вікна, відкрив його величезні стулки, які доходили до  підлоги та оперся на бильця у віконному прорізі – майже балкон. Переді мною у ранковому світлі розкинулася синя широчінь моря. Десь  на обрії біліли  цяточки яхт, а на пляжі вже перші відвідувачі приймали сонячні ванни. Між пляжем та будівлею хостела вулиця вже давно у своєму звичному ритмі. Вир звуків життя через відкрите вікно розбудив і Настю. Невдовзі ми пішли збадьоритись до моря.  Пляж через дорогу – то і не має потреби одягати верхній одяг, а  з собою тільки рушники. Після моря не потрібний пляжний душ його заміняє більш комфортний в номері.

 

Ранкове море мені сподобалося більше, ніж вчорашнє вечірнє. Через більшу висоту сонця вода здавалася більш прозорою, а світ веселішим. Ми поплили до залишку старого рибацького пірса, дерев’яна  платформа якого розміщувалась на купі каміння. Вона і вціліла в штормах завдяки йому. Уподобали собі це місце краби, там їх досить  багато, а на платформі хтось поставив статую жінки – Рибацьку Венеру. Ми видерлися на платформу та завітали до богині в гості. Накупавшись вдосталь, пішли на сніданок.

 

Їдальня хостелу працювала в режимі шведського столу: береш, що хочеш, робиш собі якийсь гарячий напій та бутерброди. На тацях розкладені гори тонко нарізаної шинки, сиру, порційного масла, джему, печива, кексів і всяких таких інших смаколиків. Звичайно, зробити бутерброд з напівпрозорої тонюсінької скибочки шинки можна, але я ж українець, і робити таке –  то є гріх.  Довелося ліпити його з трьох скибочок, наклеювати їх до  хліба маслом та сиром.  Винахідників слайсерів, мабуть, чекають у пеклі.  Явно, що це не український винахід, бо не сумісний з  нашим національним менталітетом. Приготувавши пару бутерів та кексів, я пішов закалапуцяти собі чаю. Знову якась «залізяка» з написами  на незрозумілій мові та купою кнопок. Прямо як в пісні: «Нажмі на кнопку – палучішь в рєзультат і твая мєчта асущєствіца».  Мій внутрішній індіанець підгледів на яку натискала дівчина попереду мене. Я взяв найбільшу скляну прозору чашку десь мілілітрів на триста, і палець потягнувся до  чарівної кнопочки…  Щось булькнуло, але дива не сталося – на дні чашки хлюпалося грам п’ятдесят кави. Ну, раз сьорбнув і осушив її – внутрішній індіанець знітився і  заховався.  Мені довелося взяти справу в свої руки, я глянув на автомат та знайшов зрозумілий і потрібний напис «хот вотер» – все ж таки не зовсім йолоп. Натиснув кнопку – налилося півчашки; ще раз натиснув  – ну от і якраз…

 

Після сніданку у нас була запланована авантюрно-пізнавальна програма – не валятись же нам весь день, як моржам, на пляжі – не цікаво.  Ми пішли   оглянути археологічний комплекс «Остія Антика». До нього іти було недалеко – десь до трьох кілометрів, два перших – це  екскурсія містом Лідо-ді-Остія. Цікаво, що воно за своїми розмірами таке ж, як і Радомишль, але з населенням більшим у п’ять з половиною разів.

 

В  Лідо, на такому невеличкому клаптику, проживає вісімдесят п'ять тисяч осіб. Це пояснюється тим, що квартали міста забудовані тільки багатоквартирними, у більшості своїй п’ятиповерховими будинками. Національні традиції проявлені у плануванні квартир створюють незвичну для нашого ока архітектуру. Будинки різноманітні та невеликі  у декілька квартир на поверсі з відкритими великими балконами, часто прикрашеними різними декоративними рослинами та квітами. Наші  українські будинки, особливо радянського спадку, сірі, однотипні,  довгі бараки з маленькими квартирами. Ця вбогість створила народну традицію поліпшувати житлові умови за допомогою маленького балкона, який почали закривати та склити з усіх сторін перетворюючи його на додаткову житлову площу або на комірку. В Лідо балкон – це не закуток у квартирі, а маленький озеленений особистий дворик.  Можливо тому, що  квартали міста забудовані щільно, а між будинками немає дворів  –  тільки проїзди. Цікаво, де ж тоді діти граються.

 

За відсутності цих же дворів сміттєві баки  розташовані на вулицях, але вони не мозолять очі, бо  закриті, а навколо них чисто.

 

В Лідо багато автомобілів: удень  це не дуже впадає в очі, але стає  помітним ближче до ночі. Вчора, коли пізно ввечері прогулювались містом, то помітили незвичну для нас картину:  хоча на вулицях мало зустрічалося людей та рідко проїздили автомобілі, але вони були не пусті, а перетворились на  величезну автостоянку. На кожній з них,  в залежності від ширини, у два або чотири ряди стояли притиснуті до тротуарів автомобілі. Цікаво, що  виїхати з колони,  затиснутої між вузьким тротуаром і зовнішньою колоною, неможливо. Так ночують тисячі авто по всьому місті, а багато і днюють. Напевно, елементом крутизни у Лідо-ді-Остія  є не марка авто, а наявність гаража, особливо  поблизу будинку. Хоча хтозна: можливо для менталу мешканців міста мати гараж – недоцільність  та дивакуватість.

 

Десь за хвилин двадцять ми пройшли кварталами Лідо та  вийшли на його околицю. Міські види змінилися лісом з високих італійських сосен з парасолеподібними темно-зеленими густими кронами. До руїн древньої Остії залишалося вже небагато шляху.

 

Наш  авантюрний план полягав у тому, щоб проникнути на територію археологічного комплексу без квитків, зекономивши на них двадцять чотири євро. Руїни Остії знаходились від  нашого хостелу у трьох кілометрах, а  вхід через касу на півтора кілометра далі –  і навіщо туди пертися. У мене була версія, що така велика площа навряд чи обнесена парканом. Кому ці руїни потрібні, це  ж  не меблева фабрика і не крохмальний завод у Радомишлі, які жителі міста в тяжкі  дев’яності розібрали під нуль заради  безкоштовної цегли. Місцевим жителям-італійцям руїни Остії не потрібні, а туристи повз каси не підуть: вони  під’їжджають до станції електричкою, яка майже при вході в археологічний комплекс.  Та й для європейців правила, інструкції – то всьо: постав їм ворота в чистому полі без паркана, то вони будуть ходити тільки через них.

 

Крім нас, нікого з пішоходів на дорозі не було. Асфальт був злегка притрушений хвоєю  сосен… дивно, що місто закінчилось, а тротуар – ні. У нас в Радомишлі він закінчується у центрі відразу за церквою.

 

Прогулюючись, ми майже дійшли до археологічного комплексу, і тут подорож почала набирати ознаки квесту. Наш шлях перетинали  з’їзди з автостради з інтенсивним рухом. Довгенько нам довелося вичікувати  розриву потоку авто, щоб перебігти дорогу спочатку  на одному з’їзді, потім –  на іншому. Нарешті, ми перетнули цю швидку авторічку і опинилися біля огорожі, зробленої з товстих та  загострених зверху сталевих прутів висотою у два з половиною метри.  Такий паркан без спецзасобів, голіруч, може здолати хіба що ніндзя. Це вже була територія археологічного комплексу, не досліджена його ділянка, а потрібна нам брала початок всього за сто п’ятдесят метрів. До неї через зарості було складно дібратись: потім треба було б перетнути ще один  широкий шляхопровід з інтенсивним рухом, а в результаті впертися у такий же паркан. Мій план зазнав фіаско – реальність виявилася більш прагматичною  і не протоптаною. Тож ми вирішили не випробовувати долю, а відвідати  археологічний комплекс легально через касу, у напрямку якої і вирушили. Наша авантюра привела нас у світ, де поняття пішохода не існує: ніяких тобі  переходів, натоптаних стежок чи  узбіч. Односмугова дорога, протилежні напрямки якої розділені кущами та деревами, і ми йшли  її краєм назустріч транспорту. Звичного узбіччя просто не було: за асфальтовим покриттям відразу непрохідні зарості та кущі, які часто нависали над ним. Коли авто з’являлося на шаленій швидкості, то доводилося час від часу пірнати між кущами.  Ми були для водіїв на цій дорозі неочікуваними оленями, які невідомо звідки тут опинилися.  За хвилин п’ятнадцять, нарешті, змогли полегшено зітхнути, ступивши на тротуар житлового кварталу.

 

Археологічний комплекс «Остія Антика» – квитки придбані, турнікет пройдено. Перед нами головна вулиця древнього міста. Перше враження: «Ну й бруківочка, тут напевно циклопи жили! Вперше бачу, щоб такими здоровенними каменюками вулиці вимощували».

 

Місто Остія засноване у гирлі Тибру двадцять сім віків тому. Воно було морським портом Риму. В дев’ятому столітті місто збезлюдніло і від частих повеней на тисячоліття було поховане  під тонами мулу та піску.  Це, у свою чергу, зробило його унікальним тому, що воно повністю належить античній цивілізації без нашарувань новіших епох. У минулому столітті  дві третини міста розкопали – це територія у ширину до півкілометра, а у довжину півтора.  В Остії у найбільший період процвітання кількість населення  становило більш як п'ятдесят тисяч осіб.   У місті збереглися фрагменти житлових кварталів, храмів, римського театру, форуму, складів, таверн, терм (громадських лазень).

 

Ми ступали  бруківкою Декуманус Максимус відшліфованою за багато віків мільйонами ніг. Вздовж вулиці залишки будівель з червоної цегли своїми обрисами позначали квартали античного міста. Воно було щільно забудоване будинками до п’яти поверхів, а вулиці в ширину, крім головної дев’ятиметрової, були не більші п’яти метрів.  Я уявив собі, що якби зробити накриття цим вузьким вулицям, то вони перетворилися б на коридори, а Остія – на один величезний будинок-мурашник.

 

Роздивляючись місто, непомітно дібрались до його найбільшої споруди – амфітеатру, півколо якого вміщувало до чотирьох тисяч глядачів. Настя піднялась на його трибуни, а я побув оратором на сцені, жестикулюючи перед її фотокамерою. Потім піднявся на найвищий ряд. Далекувато до сцени, без мікрофонів та підсилювачів акторам для діалогів потрібно було мати міцне горло. Добре, що в ті часи попкорну не було, а то любителі драматургії зачавкали б репліки, а від цього і до справжнього поножів'я недалеко.

 

Проти театру, в затінку парасолеподібних сосен, знаходився  Храм Церери – богині врожаю і родючості.  Саме те місце, щоб  на якийсь час заховатись від спекотного сонця. Щоправда, самої будівлі не було – тільки платформа зі східцями та  двійка відреставрованих мармурових колон.

 

Чудово збереглися високі стіни  Капітолію – головної релігійної споруди Остії. Храм збудований  на великій цегляній платформі. І, щоб дібратися до нього, потрібно піднятися сходинками на п’ятиметрову висоту.  Ідея задуму зрозуміла: боги живуть на небесах, або як мінімум на горі Олімп, тому звичайний смертний повинен з кожною сходинкою, з кожним ударом серця відчувати різницю між сіньми своєї хати і офісом божим.

 

У ті давні часи у місті діяло вісімнадцять язичеських культових споруд, синагога та християнська базиліка. Якщо звернути увагу на кількісну належність храмів за віросповіданням, то можна помітити цікаву деталь: хоча християнство  в триста двадцять четвертому році було оголошено державною релігією Римської імперії, але воно не стало наймасовішою і через п’ятсот років після цього. Християнство набрало сили лише тоді, коли запалали вогнища інквізиції, почалися гоніння на відьом та хрестові  походи. Така природа людей з  усього робити  зброю: чи то з наукових відкриттів, чи то з релігійних концепцій. Зброя – то сила, а сила – то влада.

 

В археологічному комплексі було проведено  біля п’яти годин, хоча можна було ще ходити та й ходити, дивитись та й дивитись, але вже ноги підкошувались, очі все частіше і частіше вишукували затінку серед руїн, щоб трохи посидіти та відпочити. Було прийнято рішення, і ми попленталися до виходу.

 

Незабаром наші ноги причовгали до невеличкого замку Папи Юлія II. Обігнувши його, ми опинилися на невеличкій площі, на якій поряд із замковими ворітьми знаходився собор Санта Лауреа та декілька старовинних будиночків критих черепицею,  біля яких на бруківці  перед вхідними дверима у  великих горщиках росло багато різноманітних рослин. Доповнювали цю мальовничу картину двоє кошаків, які розтягнулись на нагрітому спекотним днем камінні.

 

Наш шлях лежав далі, ми прямували до піцерії відміченої на мапі навігатора –  час підкріпитись.  Житлові квартали цього передмістя Рима – це невеличкі одноквартирні або у декілька квартир  будиночки. Вони мають два-три поверхи та обов’язкові атрибути: балкони та тераси.  Будиночки огороджені невеликими  естетичними парканами, у дворах –  дерева та квіти.

 

Ось і потрібна нам піцерія. Це триповерховий будинок на одну сім’ю. Він зовсім не великий: на третьому – взагалі не більше двох спалень, другий – з балконом та терасою, на першому – частина будинку під торговою точкою. На дверях напис італійською: «Пшениця та хміль». Назва незвична для нас, хоча ці слова для українців прописані на генетичному рівні.

 

У невеличкому приміщенні за прилавком – молода симпатична італійка в спробі щось втокмачити двом англомовним жінкам. Вони ізощряюца в розпальцовках, дублюючи англійську – напевно,  сурдоперекладачі. Поки жінки шукають підмет та присудок, ми ледь стримуємо слину: великими голодними очима розглядаємо у вітрині здоровенні шматки піци,  досліджуючи вміст їх видового різноманіття. На стіні дошка з написаним крейдою прейскурантом.  Напевно, для оперативного показу цінової динаміки: від свіжої гарячої піци до холодної вже з грибами. Я  перемикаюсь на вивчення змісту холодильника з пивом.

 

Нарешті, жінки  порозумілися. Настя звернулася до покупців та дізналась, що ціна піци вказується за одну лопатку. Саме це вони й з’ясовували, а то не можна було второпати за написами  на  дошці. Тож нам швиденько наміряли два види італійського національного пирога, і ми вмостилися обідати на літньому майданчику.

 

Ідилія: чудова погода, свіже повітря, затишна місцина, центр Всесвіту сповз до нашого столу з дерев’яними лавками, все закрутилось навколо нього – ми наминали піцу та запивали її «Пероні».

 

Коли містерія обіду закінчилась, пішов у зал попрощатись із хазяйкою.  Пиво зробило прорив у моїх лінгвістичних здібностях, і я заговорив відразу трьома мовами:

 

– Піца із ділішес… біер із ґуд… ґрація,  дякую… аріведерчі!

 

– Чао! – відповіла усміхаючись молода симпатична італійка.

 

Автобусна зупинка за півкілометра від піцерії.  Наші голови задерті на стовпа: вивчаємо розклад автобусів. А в ньому чорт роги зламає: різноколірні колонки, букви, цифри, букви з цифрами, індекси, правила, винятки… орієнтуємось на час та знайоме словосполучення «Лідо-ді-Остія». З квитками не зрозуміло: навколо стовпа із розкладом ніяких «розумних залізяк» не виявлено. Будемо діяти за схемою «Україна»: гроші – водію.  Чекаємо хвилин двадцять, людей на зупинці немає, надіємось...

 

Автобус гальмує біля стовпа, в салоні тільки бабця про щось базікає до водія. Ми заходимо, вітаємось:

 

–  Бонджорно!

 

–  Бонджорно! –  відповідають нам.

 

Я тичу водію монету у два євро.

 

–  Но, но, но!  –  замахав руками він.

 

Наполягаю.

 

Бабця підключається:

 

–  Но, но, но!

 

Настя:

 

–  Зер ар ноу тікетс…

 

Водій вказує пальцем на  зелений підсвічений хрест аптеки, мовляв там продаються квитки –  схема «Україна» не працює. Я знизую плечима, бабця люб’язно усміхається і щось лепече водію. Напевно, на кшталт: «Це тупі іноземці, що з них візьмеш, поїхали».

 

Двері зачиняються, автобус рушає.

 

Проїжджаємо біля древньої Остії, бабця повертається до мене,  вказує рукою на руїни і щось говорить. Я в лінгвістичному прориві:

 

– Остія Антіка ґуд…  ми…  вже… сьо-год-ні… бу-ли…  там! – відповідаю їй голосно,  виразно і майже по складах.

 

Вона усміхається до мене, а в очах – нерозуміння.

 

Згодом усвідомив, що  відповів у манері  як до людей, які не дочувають – це стереотипна реакція. Вона спрацювала  як заміщення за відсутності досвіду у спілкуванні з іноземцями.

 

Автобус в’їжджає в Лідо-ді-Остія, сонце віддзеркалюється жовто-червоними спалахами на шибках верхніх поверхів будинків, сповіщаючи про закінчення дня.  «Ґрація!» – говоримо водію і виходимо на зупинці поблизу хостела.

Індіанець у великому місті - 3 (На шляху до Лідо-ді-Остія)

Бути в Римі, знати, що у двадцяти восьми кілометрах від головного вокзалу хлюпочуться хвилі  Тірренського моря і не з’їздити до нього, щоб помочити ноги – тяжкий злочин!  Ми з Настею – не злочинці, тому запланували дві ночівлі на узбережжі. Рим почекає, він же  – Вічне Місто.

 

Найближче, найлегше і найдешевше дістатись до моря  –  це поїхати у  Лідо-ді-Остія. Це місто знаходиться в міській транспортній зоні Рима. До нього можна доїхати на метро з пересадкою на електричку по тому ж квитку за 1,5 євро. Задача тільки, як дістатись від аеропорту до метро. Я ще вдома нагуглив три варіанти.  Перший – стандартний і простий – за 6 Є автобусом до головного вокзалу Терміні. Другий варіант складніший, але дешевший – автобусом за 1,2 Є поїхати з аеропорту Чіампіно в однойменне місто, звідти електричкою до Терміні за 1,5 Є. Звичайно, я вибрав третій варіант – хитріший  та найдешевший – 1,2 Є та  шість кілометрів автобусом до найближчої станції римського метро Ананьїна. Навіщо платити більше.

 

Аеропорт  Чіампіно. Автобусну зупинку компанії «Atral» знайдено,  автомата по продажу квитків на ній не виявлено.  Нічого, у нас говорять: «Язик до Києва доведе». Настін англійський поводив нас по кутках терміналу та касам. Нарешті, ми ощасливилися квитками  та підстрибом побігли  до автобуса, який вже прибув.

 

Все йшло по плану: автобус мчав в напрямку дорожньої розв’язки, але чомусь не доїхавши до неї, повернув вправо, об’їжджаючи аеропорт  –  ми напряглися. «Та пусте, можливо у нього такий маршрут: спочатку  круть – за злітку в місто Чіампіно, потім верть – назад до розв’язки і в Рим», –  заспокоїв я себе та Настю. Ось ми вже крутимось вулицями міста, ще декілька хвилин і автобус зупинився на залізничній станції.  Всі люди піднялися і почали виходити. Попереду нас сиділи хлопець з дівчиною, побачили, що ми не рипаємося на вихід і запитали: «Іт іс рейлуей-стейшн?».  «О,  єс!» – впевнено  закивали головами ми. Молоді люди вийшли. «Дивись, вони нас за місцевих прийняли!» –  сказала Настя. «Так, –  відповів я, –  але щось всі  люди повиходили…»

 

Автобус рушив, з водієм залишився розмовляти якийсь чоловік. Його присутність додавала нам впевненості тим,  що є пасажир крім нас, значить далі все ж таки поїдемо до метро. Ми виїхали з  міста,  проїхали знову по тій же дорозі біля аеропорту і тепер вже звернули до розв’язки. На мосту я задоволено сказав Насті, що  зараз автобус круть-верть і під цей міст, а там  ще кілометрів зо три й ми на станції метро. Я  знаю, у мене ж  в голові навігатор.

 

Круть-верть з мосту –  якісь кущі по боках… нічого не проглядається…  автобус  мчить… Настя крутить смартфон туди-сюди й каже: «Навігатор, мабуть, заглючив, показує, що назад до аеропорту під’їжджаємо». Через хвилину автобус дійсно зупинився там. Рвонули ми з гальорки вперед  до водія – про що він нам повідає. Водій: «Бас…  но метро…  но Ананьїна!» –  крутить свій вініл і всьо. Пішли ми на вулицю чухати потилиці. Схоже з розгону не в той «Atral» заскочили. Тепер треба знову в касу за квитками, бо ці вже пройшли валідацію руками водія  –  він надірвав їх. Порадились з Настею швиденько,  вирішили, що поїдемо в цьому ж  автобусі на залізничну станцію, а бігти в касу за новими квитками та з’ясовувати, чи ходить щось до метро, чи мо наснилось, немає сенсу. Тож, ми заскочили в салон. Водій  на нас вже не звертав уваги, напевно, подумав про тупих іноземців, які вирішили, що з другої спроби вони зможуть все-таки доїхати туди, куди автобус не їде.

 

Рейлуей-стейшн. Каси  – анахронізм, «експонат рукамі нє троґать!». Поряд чудо-ящик. Настя робить спробу знайти порозуміння з цією «залізякою». Треба вказати:  купити квиток, напрямок, тип, цінову  категорію, час, кількість місць – сім кіл пекла для індіанця, який не знає мову. У нас, в резервації, дав кілька гривень  водію маршрутки та й поїхали. Добре, що я не один в подорожі, а то поки  умовляв би  цього «залізного касира», зібралася б величезна зла черга.

 

Добрі люди підказали, дай їм боже здоров’я, що потрібно зробити валідацію, тобто поставити  дату та час на квитках в автоматах на пероні, бо в потязі їх немає. Що ми й зробили, а то б їхали зайцями.

 

Електричка мчала до Риму, ніяких звичних звуків «дудух-дудух» та розгойдування вліво-вправо, рівномірний рух неначе на одному подиху, як в гіперлупі Маска, а ми в  зручних кріслах з високими спинками.

 

Головний вокзал Терміні – це місто у місті, біля восьмисот поїздів та близько чотириста двадцяти тисяч пасажирів щодоби – оце масштаб!  Але наша ціль – не екскурсія вокзалом, а однойменна станція метро.  Ми спускаємося по вказівниках під землю та йдемо довгенько траволаторами (рухомими горизонтальними доріжками) до станції.

 

Ось і зала станції, автомат поміняв наші  монети на квитки – вони дійсні протягом ста хвилин з моменту валідації. Ідучи до турнікета, я підгледів, що робить з квитком жінка по сусідству, та й повторив і собі  її чарівне дійство – провів квитком по круглій площині датчика, який був зверху тумби… бар’єр не прибирався. Я знову крутонув квиток по датчику – немає реакції… перевірив магнітні смужки, вони  знизу – все норм, крутонув в іншу сторону… нічого… Десь всередині мене прокинувся обурений індіанець і поліз за томагавком…  Раптом  за турнікетом з’явилася Настя: вона мені щось роз’яснювала,  розмахуючи руками, але я був ще глухуватий після перельоту, тож нічого не міг розчути серед шуму. Нарешті, я помітив, що за датчиком нижче на стінці тумби є приймач квитків валідатора… Індіанець у мені заспокоївся, і я пройшов турнікет. Конфуз вийшов через ту жінку, яка очевидно провела маніпуляцію з безконтактною проїзною карткою, яку я сприйняв за квиток.

 

Римські потяги метро тихіші, ніж київські, можна навіть спокійно по мобільному говорити. Вагони видалися мені ширшими, вони не ізольовані між собою, а сконструйовані як один суцільний вагон-гармошка. У Києві такі  вагони були б зручнішими для роботи нашим продавцям, музикантам та погорільцям різного роду: зайшли б собі в перший вагон і вийшли б тільки в останньому.

 

Потяг випірнув з тунелю подивитись на білий світ, щоб знову зануриться під землю  через шість станцій. Паралельно лінії метро проходить залізниця, яка має з  ним три спільні станції. Ми вийшли на станції «Піраміде» і перейшли на платформу, де вже стояла електричка до  Лідо-Ді-Остія.  Насправді, в цій електричці були вагони метро і склалось враження, що ми перейшли лише з однієї гілки метрополітену на іншу.

 

Їхати  до Лідо потрібно було хвилин з двадцять-тридцять,  тому, щоб не нудьгувати, я  почав непомітно розглядати людей у вагоні. Спонукали мене до цього заняття дві молоді жінки, які сиділи праворуч. Рідкісні профілі їх облич притягнули мою увагу.  Такі профілі я бачив  лише на зображеннях статуй Древньої Греції: рівна лінія носа, що прямо переходить в лоб практично без виділення перенісся. В той давній час  такий профіль  вважався  еталоном краси. Древні греки мали смак – жінки біля мене були гарні та виглядали аристократично.

 

На одній зі станцій до вагона  зайшов чоловік – то був  викопаний Адріано Челентано, така неймовірна схожість! Було б прикольно сфоткатись  з ним.  Взагалі,  у вагоні був  зріз типових  жителів Рима розбавлений трохи латиносами та неграми. Зробив для себе відкриття, що у класичних римлян такі ж великі носи з горбинками, які маємо ми з Настею. Під час перебування в Римі до нас декілька разів зверталися за допомогою туристи: напевно, наші шнобелі вводили їх в оману, і вони сприймали нас  за місцевих. Не відрізнятись від аборигенів – це бути для туриста невидимим для продавців непотребу та різного роду ошуканців.

 

Мої думки розігнав голос з динаміків, повідомивши про прибуття потягу на станцію «Лідо Центро».  Десь там в кілометрі від станції чекає нас вечірнє лагідне море, яке своєю водною  прохолодою зніме накопичену втому дня.  Вечеря в затишному кафе додасть сили, а  трохи гарного вина підбадьорить. Прогулянка напівсонними кварталами міста з незвичними обрисами нової реальності оновить усвідомлення буття.

Індіанець у великому місті - 2 (В польоті до Риму)


Хорватія. Узбережжя Адріатичного моря. Дальність видимості з висоти 11 кілометрів.


В ПОЛЬОТІ  ДО РИМУ


Боїнг 737 набирає висоту, через хвилин п’ять він робить крен на праве крило змінюючи напрямок польоту.  Поміж хмар  проглядає насичено-зелений Дунай зі своїми змієподібними рукавами. Поряд з рікою звивається дивна дорога, зовсім пуста для своєї ширини. Насправді –  це прикордонна смуга, яка вже у сьогоденні не розділяє, а тільки позначає території Словаччини та Угорщини.

 

Цього разу мені пощастило з місцем –  6F біля ілюмінатора, а Насті випало в іншому ряду. Система бронювання авіакомпанії «Ryanair» видає їх у випадковому порядку. Щоб сидіти поруч, потрібно доплачувати. Настя помінялася місцями з хлопцем, який сидів біля мене, але довго в нових координатах він не втримався –  якась дівчина знову зробила рокіровку. Хлопець летів один, тому став розмінною монетою.

 

Літак вже набрав максимальної висоти –  понад десять кілометрів. Світ змінився, неначе перейшов у інший вимір. З такої висоти  людина не бачить звичних об’єктів: людей, автомобілів, окремих дерев… В цьому вимірі гори кілометрової висоти не сприймаються як гори, а видаються лише трохи шорсткою поверхнею. Погано розрізняються квартали міст, а самі міста сприймаються якимись пліснявими плямами, розкиданими на поверхні землі. Я ідентифікував за картами Гугл місцевості відзняті на фото з літака. Разюче –  на фото видно обриси землі на відстані до ста кілометрів! І це ще не горизонт! Він знаходиться далі на двісті п’ятдесят кілометрів, але на тому проміжку вже нічого не розрізнити через непрозорість атмосфери та малий кут огляду.

 

Дивлячись в ілюмінатор, на якусь мить мені здалося,  що маленькі поодинокі хмаринки внизу – то піна на поверхні водойми, а вода в ній така чиста та прозора, що видно дно, а гори вкриті лісами – то  обросле водоростями невеличке каміння. Здавалося, якби кинути туди камінчик, то круги розійшлися б поверхнею цього «водного» простору.

 

Думаю, якби підняти на таку висоту людину з  дикого племені, яка ніколи не бачила ні географічних карт, ні фільмування поверхні землі, потім показати землю в ілюмінатор без горизонту, то ця людина не зрозуміла б, що це.  Якби  їй підказали, що бачить вона озеро, то людина  так і побачила б і вже вишукувала б рибу у ньому. Справді, висота – це неначе інший вимір,  просто наш мозок вже підготовлений до її сприйняття.

 

Мої роздуми миттєво щезли, увага була захоплена наближенням Адріатичного узбережжя.  Я  розглядав звивисті обриси берегової лінії  –  межу стихії води та землі, розтягнені ланцюжками  та притиснутими до моря хорватські міста. Мій погляд ковзав по водній гладі, чіплявся за контури островів, вишукував кораблі за кільватерним слідом. Іще трохи польоту і  перед моїми очима залишились:  вгорі – безкрайнє синьо-голубе небо, внизу – безкрайнє синьо-голубе море,  лише одна світла смужка горизонту тримала світ і не давала йому розчинитися в одноколірності.  Але це тривало зовсім не довго – світ почав проявлятись  довжелезною береговою лінією –  то була  Італія. GPS-навігатор, який працював лише біля ілюмінатора, де  сигнали не екранувалися корпусом літака,  показав, що ми рухаємось  в напрямку міста Ріміні і зараз знаходимось в шестидесяти  кілометрах від нього, а це – середина Адріатичного моря.  Я подумав, що якщо літак був би прозорим, то зараз можна було б одночасно бачити попереду берегову лінію  Італії та позаду  –  Хорватії. Скільки того моря…

 

В районі міста Сан-Маріно Боїнг лягає на ліве крило, робить розворот, щоб взяти курс на римський аеропорт Чіампіно. Біля мого ряду проходить стюард та стюардеса з візочком. Вони пропонують пасажирам напої.  Поміж ними в ілюмінаторах лівого борту пропливають  тільки види землі без неба, по правому борту в моєму ілюмінаторі – нічого, крім неба.  Я в захваті, як точно збалансована сила тяжіння та сила відцентрового прискорення,  адже бортпровідники ідуть по салону під кутом десь в сорок п’ять градусів, як по горизонтальній поверхні! Якщо додати швидкості літаку або зменшити радіус повороту, то відцентрове прискорення вдавить пасажирів у крісла і ніхто не зможе піднятися, а якщо вийти з повороту не вирівнявши літак, то пасажири правого борту посиплються на лівий, як горох. Гарний фокус. В цирку були б овації, а  в літаку ніхто не помічає.

 

В салоні літака ожили динаміки і жіночим приємним голосом оголосили початок зниження. «Ой,  вуха мої, вуха… –  подумалось мені, –  вони тільки сьогодні зранку відійшли». Вчора при підльоті до Братислави літак пішов на зниження, і в якусь мить звуковий світ змінився, гул турбін став тихішим  і шиплячим.  Я подумав, що в них зменшилась тяга… але ж  і Настін голос чув задавленим, неначе  повітря не мало тієї густини, щоб розкачати мої барабанні перетинки. В результаті я весь вечір був напівглухим із закладеним вухом. Це сталося від перепаду тиску на різних висотах. Те саме почало відбуватися  і сьогодні. Ілюстрацією перепаду тиску була напівпорожня зім’ята пластикова пляшка. Вона мала низький  тиск повітря всередині, бо відкривалась на висоті, а тепер, коли літак  знизився, її розчавив зовнішній збільшений тиск у салоні.

 

Через деякий час я вже не переймався грою тиску повітря в моїх вухах, а був прикутий до ілюмінатора, спостерігав за ландшафтними видами Італії. Літак наближався до Риму, і, коли його вулиці, щільно забудовані квартали, Тибр з мостами почали пропливати перед моїми очима, я почав відшукувати знайомі будівлі, місця… Рим вже не був для мене чорною скринькою, хоча я ніколи не бував у цьому місті.  Тиждень до подорожі я вивчав його за картами Гугл, прокладав піші екскурсійні та транспортні оптимальні маршрути, які будуть залучені під час перебування у місті.

 

В ілюмінаторі з’явився головний римський вокзал Терміні – він відразу зорієнтував мене в просторі налаштувавши біологічний компас у моїй голові. Ще трохи польоту і передмістя Рима розсипалися між полями. Величні залишки кам'яних аркад двотисячолітнього акведука  швидко прокреслились пунктиром – аеропорт наближався… Вже скоро шасі Боїнга  торкнулися бетонного покриття, трохи спружинили й далі сильніше притиснулися до нього.  Літак вже впевнено  мчав по злітці, скидаючи свою швидкість…

 

Аеропорт Чіампіно зустрів нас  спекотним подихом яскравого сонячного дня.

Індіанець у великому місті - 1 (Братислава)


Пропоную художню розповідь зі своєї минулорічної подорожі до Рима.   Нудно не буде, розповідь багатовимірна з гумором. «Забугор»  -  очима простого провінціала індіанця. Розповідь складається з восьми  завершених оповідань. Сьогодні перше.

(Дорожні записи).

 

Це була моя перша поїздка за кордон. Я подорожував  в компанії своєї старшої доньки Насті. Вона вже досвідчений турист – побувала в багатьох країнах Європи й не тільки, володіє англійською мовою. Це гарні бонуси, які дають можливість самостійно мандрувати без туристичної групи. Головна мета подорожі – відвідати Рим з проміжними нетривалими зупинками у Братиславі та на зворотному шляху  у Варшаві.

 

 

 

БРАТИСЛАВА

 

Аеропорт. Літак. Трап. Ще декілька кроків сходинками і я на словацькій землі. Поруч зі мною Настя, ми заходимо у величезне черево перонного автобуса, до нього ще хвилин з десять підтягуються пасажири з літака. Нарешті,  це довжелезне та широчезне  метрів до трьох  чудо  рушає.  Пролетіла якась хвилина, я не встиг ще перем’ятися з ноги на ногу, як автобус повернув за ріг терміналу і зупинився перед входом залу прибуття.  Це транспортне чудо знадобилося лише для того, щоб перевезти людей не більше як на сто метрів. Поки скляні двері терміналу не зачинилися за останнім пасажиром, за нами спостерігав охоронець, який стояв на вулиці біля свого автомобіля і підозрілим поглядом промацував прибулих з України: не дай боже, чи не проноситься в наплічниках та валізах розібраний танк.

 

Черга… Паспортний контроль… Нарешті,  штамп у паспорт – дата в’їзду 12.09.2019, Братислава. Шенгенська зона для мене відкрита.

 

Вечоріє, сонце просвічує крізь верхівки крон дерев, ховається за будинками, ми йдемо на автобусну зупинку. На ній трапився перший курйозний випадок. Настя кинула в автомат з продажу автобусних  квитків монету у два євро. Автомат їх не видавав, а розміняв двушку монетами в одне євро. Настя знову вкинула ці монети в монетоприймач  – у відсік отримання решти дзвінко висипались тепер вже чотири п’ятдесятицентові монети. Декілька нових спроб знайти порозуміння з норовистим чудо-девайсом не увінчалися успіхом. Він наче знущався з досвідченої туристки та замість квитків повертав монети. На зупинку вже підрулив автобус, а ця вперта незговірливість місцевої «залізяки» починала дратувати індіанця в мені, виникало бажання дати цьому хитромудрому девайсу стусана у його залізний бік. Аж ось поряд звільнився ще один автомат, і Настя спробувала свою удачу на ньому. Нарешті, ми отримали квитки  й з чистим сумлінням зайшли в автобус. Напевно, в першому автоматі закінчились десятицентові монети, й він не міг видати решту, а чайові за обслуговування не бере.

 

Чудова штука смартфон у подорожі, навіть і без Інтернету. GPS-навігатор показує на попередньо завантаженій мапі Братислави вибраний автобусний маршрут з назвами зупинок, на ньому  та наше місцеперебування. Можна поки що трохи розслабитись.

 

Завтра по обіді летимо до Риму, а сьогодні нам потрібно десь заночувати. Ми їдемо на хату до якогось чувака: Настя знайшла його декілька годин тому через мережу Каучсерфінгу. Він погодився нам надати  ночівлю. Маю надію, що він не маніяк.

 

Каучсерфінг  – це, якщо коротко, світова мережа по наданню халявної ночівлі. Це вимір світу, де все тримається на довірі та гостинності. Працює це так: створюєш свій профіль на сайті, якщо збираєшся в якесь місто, шукаєш в мережі когось, хто живе в ньому та може надати тобі ночівлю. У профілі приймаючої сторони люди залишають свої відгуки. За ними можна оцінити рівень репутації особи. Ти сам, за бажанням, можеш бути стороною, що приймає.

 

В салоні автобуса лунає оголошення: «Дялшія заставка Сабіновська», – табло червоним рядком дублює її. Наша зупинка наступна –  готуємось до виходу.

 

Двері під’їзду, домофон, клацання електрозамка, ліфт, четвертий поверх, кнопка дзвінка... за дверима чоловічий голос: «Настія-я?»

 

Перед нами господар квартири:  чоловік приблизно мого віку, зросту, такий же квадроокий глипало, як я. Ми привіталися.

 

«Не маніяк», – подумав я.

 

«Nie maniak», – подумав квадроокий.

 

Через три секунди після того як Настя представила мене, чолов’яга метнувся показувати свою квартиру, пропонувати морозиво, пиво, запитував нас, чи мо щось приготувати на вечерю. Ми не хотіли зловживати гостинністю, тож подякували та відмовились. Настя розмовляла з Каролом, дізнавалась, чи є у місті якесь кафе з національною кухнею. Я не брав участі  у розмові, тільки мовчки кліпав, бо мої знання англійської лише давали змогу розрізняти окремі слова.  Трохи згодом опрашєваємий  назвав два слова: Slovak Pub. Настя забила координати цієї ресторації в смартфон, навігатор проклав маршрут, і  ми відправилися прогулятись вечірнім містом.

 

Братислава – це невелике місто, за кількістю населення десь між Вінницею та Маріуполем. Воно нагадує, за виключенням центральної стародавньої частини, українські міста своїм просторовим планом, будівлями, але відрізняється благоустроєм,  охайністю та громадським транспортом. Це наче українське місто – тільки в майбутньому. Впала в око організація вулиць. Між проїжджою асфальтованою частиною вулиці та тротуарним бордюром викладено бруківку в три ряди. Схоже, що це додатковий дренаж, щоб під час  дощів не утворювалися калюжі. В українських містах, взагалі, не скрізь у таких місцях прибирається накопичений пласт піску. На багатьох вулицях Братислави тротуар виглядає неначе зібраний з плит різної конфігурації з дотриманням між ними прямих однієї ширини швів. За новими ділянками асфальту я зрозумів, що це просунутий варіант нашого «ямкового ремонту». Це можна пояснити таким чином: побите покриття вирізають геометричною фігурою і стелять нове на одному рівні з сусіднім, роблять його рівним,   як поверхню стола. Якби мене привезли в Братиславу  із закритими очима і вночі, то достатньо було б роздивитись рівень виконаних робіт на тротуарах, щоб здогадатися, що це не Україна.

 

Декілька кілометрів вулицями міста здолано непомітно – вся увага на спогляданні нового. Ось і  «Slovak Pub». Зал ресторану оформлений в національному словацькому стилі. Дощаті  старовинні столи, віденські гнуті стільці, лави з різьбленими спинками. Стіни  імітовані під дерев’яний побілений вапном зруб з невеличкими  вікнами на них, а  поміж ними розвішені картини  з зображеннями чоловіків та жінок в національному одязі. Вище на стінах, трохи під  стелю, розвішані черепи з великими оленячими рогами. Вони підсилюють антураж старовини. Тут, за одним зі столів, розташувалися ми з Настею: смакуємо галушками з бринзою та беконом, запиваємо гарним пивом виробництва  цього  ж закладу. У мене якесь сюрреалістичне відчуття: ще сьогодні з ранку я прокинувся у своєму ліжку, а зараз десь за тисячу кілометрів від свого дому п`ю пиво серед людей, які спілкуються між собою незрозумілою мені мовою.

 

М’яким сонячним світлом наповнена кімната.  На годиннику біля дев’ятої ранку. Карола немає: він поштар і пішов на роботу о п’ятій, коли ми ще подорожували своїми сновидіннями. Настя приготувала чай  та  бутерброди із сосисками купленими для нас Каролом ще з вечора.  Я зустрів чоловіка, який довіряє людям більше, ніж я, залишає квартиру незнайомцям, навіть про сніданок для нас потурбувався. Нещодавно у нього товклися декілька днів троє  індусів. На дверцях холодильника Карола  притиснуті магнітиками купи записок від подорожніх, яким він надавав притулок. Ми допиваємо чай – час продовжувати подорож. Цей чоловік, якого ми бачили за весь час хвилин десять-п’ятнадцять, розчулив мене. Захотілося виказати йому хоча б якусь маленьку вдячність. Я дістав зі свого наплічника пачку українського печива, взятого з собою в дорогу. Настя в записці подякувала за гостинність  вказавши, що печиво  до кави –  це маленький презент з  України. Ключ від квартири був залишений на журнальному столику, як і було домовлено з господарем. Вхідні двері захлопнулись  –  ми залишили оселю гостинного чоловіка Карола.

 

До літака залишалось ще декілька годин, тож ми поїхали погуляти історичним центром міста. Автобус  зупинився з південної  частини гори, на якій знаходився замок  «Братиславський град».  Це нас влаштовувало, тож там і вийшли та  крутим схилом подерлися до замку – маленький ранковий екстрим.

 

Музеї замку ми не відвідували, покружляли навколо нього та на подвір’ї. Надзвичайного враження він на мене не справив. Звичайно, словаки турбуються за свою спадщину – «вилизали» «Братиславський град» зі всіх сторін: все гарно, світло, доглянуто, упорядковано та сучасно. Мені більше до вподоби середньовічні замки, дух часу в яких переповнений таємницями та містичністю.

 

З висоти замку відкриваються навколишні види міста та річка Дунай з мостами. За ними через кілометрів три-чотири починається територія Австрії.

 

Спустившись  вулицею з гори  та  перетнувши трамвайні колії, які виринали з тунелю прокладеного  просто під замком, ми продовжили прогулянку  вузькими брущатими вулицями старого міста.

 

Справила враження площа Гвєздослава, хоча вона скоріше схожа на бульвар з великою кількістю зелені та поздовжніми фонтанами,  через які перекинуті пішохідні містки. Периметр площі обрамлений архітектурними будинками розфарбованими в пастельних тонах. Площа виглядає свіжою та легкою, приємною для прогулянок.

 

Хоча ми в Братиславі не довго, але встигли находити за вечір та ранок 13 кілометрів. Прийшов час вирушати до аеропорту.

 


Бутерброд – это любовь

Проведём научное исследования этого утверждения. Для начала найдём дефиницию слова  «бутерброд». Великий Гугл раскрывает нам тайну этой лексической единицы,  она  переводится с немецкого языка как хлеб с маслом. Теперь возьмем эти прекрасные искомые продукты и рассмотрим их в свете натурфилософии древнего Китая. Она сообщает нам, что всё происходящее во Вселенной – это результат взаимодействия крайних  противоположностей инь  и ян, которые дополняют, балансируют и  переходят друг в друга.

Хлеб в этой фундаментальной мировоззренческой модели проявляется как твердое, мужское начало  ян, а масло – как мягкое, женское инь. Проведём лабораторную работу. Будем разогревать кусок хлеба и масла. Пройдёт немного времени, и мы увидим, что хлеб набирает качества ян – становится твёрже, а масло – пластичнее и текучее, явно усиливает качества инь. Продолжим наш эксперимент:  намажем масло ровным толстым слоем, но  без фанатизма,  на кусок хлеба.  Что же произойдёт с сотворенным таким образом новым объектом? Если мы  не голодны и обладаем достаточной силой терпения, то через некоторое время увидим гармоничное взаимодействие инь и ян. Масло, обладая пластичностью, хорошо войдёт в контакт  с  рельефом куска хлеба и размягчит его твердость. Наши вкусовые рецепторы передадут сигнал в мозг, который выдаст осанну Создателю.

Проведём второй опыт: положим  один кусок хлеба в левую ладонь, а другой – в правую (обязательно!) и резким движение сомкнем их вместе… и что же у нас получилось, проявим любознательность. Вы что, не видите между ладонями два черствых куска хлеба?! Это же явно не бутерброд! Такую же операцию проделаем и с двумя кусками масла… затем пойдём, помоем руки. Результаты опыта запишем в журнал: «От взаимодействия  одинаковых компонентов бутерброд не выходит, а только увеличивается расход мыла».

Проведём третий опыт: покроем маслом поверхность кирпича бесхозного. Вроде намазалось и он твёрже за хлеб будет, а бутерброд не получился. Не верите? Тогда попробуйте откусить. После визита к  стоматологу продолжим наш опыт и намажем хлеб солидолом. И снова всё вышло отлично, и контакт  между объектами хорош, но опять не бутерброд.  Не верите? Тогда пожуйте. После промывки желудка не забудьте  результаты опыта зафиксировать  в журнале записи экспериментов.

Научный вывод.

Многочисленные лабораторные исследования показали, что наибольшей гармонии взаимодействия достигают объекты, которые обладают противоположностями инь-ян с тяготеющими друг к другу химическими свойствами. Индийский мистик и профессор философии Бхагван Шри Раджниш  утверждал, что любовь возникает из гармонии. Имеем ли мы основания сомневаться в этом тезисе после предоставленных научных экспериментальных исследований основанных на базе  древнекитайской натурфилософии? Поэтому  наблюдая высочайшую гармонию  хлеба и масла, мы можем  нисколько не сомневаясь сказать: «Бутерброд – это любовь!»

Історія одного курця (досвід)

Мій перший досвід курця був набутий десь у віці шести років. Якось я спостерігав за своїм дядьком, який сидів на лаві біля будинку та смачно смалив сигарету, при цьому, як мені тоді здавалося, витворяв неймовірні речі. Він глибоко затягувався і випускав через ніс два довгих струмені щільного сизого диму, чим нагадував казкового дракона, що дихає вогнем. Іноді робив кілька магічних рухів губами і дим кільцями зависав у повітрі. Дядько вловив мій зацікавлений погляд, лукаво посміхнувся і запитав простягаючи до мене руку з чарівною кадильною паличкою:

– Хочеш смальнути хлопче?

– Мугу! – кивнув я і швиденько підбіг до сигарети затиснутої між величезними чоловічими пальцями. Моє старання в роздуванні щік, щоб втягнути дим, було не дуже вдалим.  Після декількох спроб димок клубочком вивалився з рота зовсім не так потужно й ефектно, як це було у цього чоловіка-дракона. Залишився лише неприємний присмак від пихкання – і чому ж тоді дорослі палять? Це залишилось таємницею. Після цього випадку куріння ще довго не цікавило мене. А мій дядько кілька років тому помер від раку легенів. Його навіть така страшна хвороба не змусила позбутися цієї згубної пристрасті.

Наступні пізнавальні кроки у світ курця були зроблені мною в років одинадцять чи дванадцять. У цьому підлітковому віці рамки сприйняття світу стрімко розширюються: життя в межах рідного двору стає нудним, ватаги хлопців відправляються на пошуки нових життєвих просторів, цікаві місця «колонізуються».

Одним з таких місць був зарослий верболозом берег Тетерева. Його кущі обплітав  дурман, а галявини між ними щільно покривала кропива. Ці малопрохідні суворі місця отримали назву «Джунглі». У цих хащах ми проводили багато часу: робили собі луки й грали в індіанців. По килиму з дурману залазили на гілля і мавпами повисали на ньому, отримуючи від цього неабияке задоволення. В заростях на березі ріки споруджували собі халабуду, де спекотними літніми днями лежали в її прохолоді, не поспішаючи, смачно пихкотіли. Ріка з  хлюпотінням омивала гілки та корчі на своєму шляху, співаючи нам  свою мирну розмірену пісню. Сигаретний дим ліниво підіймався над халабудою, ледве просочуючись крізь густоту гілок  та листя.

Якщо бути точним, то підсмалював я з хлопаками скрізь і не так далеко від нашого двору. Через дорогу біля шкільного стадіону ріс граб, якого РЕСовці періодично підрізали, щоб він не зачіпав лінію електропередачі. Від цього дерево набуло густої крони, а кілька гілок, що зростали горизонтально, слугували нам зручними сидіннями. Ось вам і готова халабуда, яка отримала назву «Вертольот». Мій дворовий дружбан на прізвисько Гарбуз, трохи полегшивши пачку сигарет татка, говорив мені:

 – А пішли, покурим на вертольот.

 – А давай! – відповідав я.

Сидячи на дереві, ми вже як досвідчені фахівці розминали пальцями сигарети, підносили їх до носа, втягували тютюновий аромат з прєдвкушєнієм. Затяжки наші були вже справжніми, як у курців. Це перевірялось серед хлопаків фразою «І-і-іг, коні в житі!» одночасно з втягуванням диму в легені. Незагартовану горлянку відразу було видно –  її дерло і важко було стриматися, щоб не викашляти гланди.

Моє підліткове куріння не мало регулярний характер, швидше було мавпуванням чи забавою. Я так і не звик до нього і безнапасно закінчив школу не приєднавшись до лав курців. Більшість моїх однолітків до цього часу були вже нікотинозалежними.

У вісімнадцять років мене призвали до армії. Перші пів року служби не палив, а свій сигаретний пайок віддавав хлопцям. Згодом потихеньку за компанію і сам почав диміти. Важко цього уникнути, коли маєш попередній досвід та  знаходишся весь час у середовищі курців. Щодня після кожного приймання їжі відбувався один і той же ритуал - наш ракетний дивізіон (понад сімдесят осіб) висипав із солдатської їдальні й розташовувався до шикування на розвод перед казармою в курилці. Вона була розміром метрів п'ять на шість із суцільною лавою по периметру. Два металевих диски від коліс вантажівки забетоновані в її центрі слугували попільничками. На цьому невеличкому майданчику за кілька хвилин не менше чотирьох метрів сигарет перетворювалося на дим. Моя юнацька підсвідомість не змогла встояти під впливом колективного несвідомого, яким і був відформатований мій мозок з подальшим записом коду Великого перекуру. Так я став інвестором тютюнової промисловості на двадцять один рік.

Будучи курцем завжди вважав паління безглуздим заняттям та шкідливою звичкою. Десь у глибинах моєї підсвідомості була присутня ідея, що з цим треба зав’язувати. Іноді вона спливала і проявлялася у більш щільних шарах мого «я», і кілька днів мені вдавалося не палити. Так зло пожартувавши наді мною, ідея знову залягала на дно і на довгий час. Бувало після гарної п’янки та викуреної пачки сигарет за один присід наступного дня тяга до паління була відсутня. Що там тяга – життя ледве жевріло в змученому тілі! Здавалося, наставав слушний момент кинути палити, але де там! Навіть суворі дев'яності роки не позбавили мене нікотинової залежності. Був такий період в історії країни, коли можна було вивихнути очі послизнувшись поглядом на порожніх прилавках магазину. Гіперінфляція – це фурія, яка дуже швидко перетворювала державні грошові білети у кольорові  фантики. Номінали купюр з п'ятьма нулями стали всього лише дрібною розмінною монетою. Для нас, курців, настали важкі часи. Сигарети зникли –  бери та кидай курити! Так ні, дефіцит нашу людину ніколи не лякав.

У ті часи я і мій напарник працювали електронниками на заводі. У нас була своя лабораторія на третьому поверсі, але ми, «небожителі», любили спускатися до наших «менших» братів: налагоджувальників, електриків, слюсарів. Центром життя цеху була слюсарня. У брудному замасленому приміщенні, взимку ще до того ж і холодному, було якось затишно. Напевно, тому що в ньому збиралися люди, у яких були схожі проблеми, така ж печаль-радість і одна країна на всіх, яка в нових економічних і політичних умовах згиналася, і разом з нею наш завод. Весь цей гармидер зближував людей.

Нікому не вдавалося викурити цілу сигарету, а так хотілося. Якщо у когось вона  і з’являлася, то збиралася черга  зі спраглими подиміти. Останній пронизував голкою беника, щоб було за що його тримати, і ще робив пару тяг. У той скрутний час яку тільки хрінь не намагалися смальнути, все йшло на пробу: терті корінці від тютюну, чай, листя… Полегшення для курців настало лише на наступний рік, коли було зібрано урожай тютюну, в народі його називали самосадом. Напевно, навесні  він був найпопулярнішою рослиною, яку сіяли на городах.

Тютюну зібрали вдосталь, на ринках його продавали на склянки. Тепер у заводську слюсарню мало не кожен приходив зі своїм самосадом. Тут випробували різні його сорти, серед яких були такі міцні, що не можна було зробити  й затяжку – душив страшний кашель і очі на викоті випадали. Пом’якшували самосад іншими сортами. Змішували його і з м'ятою – варіант косяка з ментолом. Потім у хлопаків почали з'являтися хитромудрі девайси «Іволюшин», за допомогою яких можна було хвацько скрутити цигарку. Тепер слюсарня наповнювалася їдкими густими хмарами тютюнового диму. Життя потроху налагоджувалося.

Минув час дефіциту, в тому числі й сигаретного. Можливість кинути палити була втрачена. Тепер полиці в магазинах радували око курця різноманітними марками сигарет. Ця вся строкатість і можливість вибору чіпко тримала мене у своїх обіймах. Минув ще якийсь час, і для економії ресурсів свого організму я свідомо перейшов на куріння слабких сигарет «Прима Оптима» жовті. У цих сигаретах вміст смол і шкідливих речовин був значно нижче, ніж в сигаретах маркованих синім і червоним кольорами. Спочатку вони здавалися дуже слабкими (декілька затяжок – і немає сигарети), але з часом я звик до них.

Паління було вже не просто шкідливою звичкою, воно зрослося зі мною і стало способом життя. Засмалена сигарета після обіду – це повнота насолоди! Зробити  перекурчик у роботі, відтягнутися сигареткою – то святе! А не попихкати в компанії після кількох чарок горілки – це взагалі злочин!

Складно змінити спосіб життя, але я вирішив піти далі по шляху буття без сигарет, сказавши собі, що буду курити лише тільки у випадках пов'язаних з алкоголем. Такий собі святковий оазис залишив. Незабаром я зрозумів, що ця ідея хибна та небезпечна.

Сиджу на силі волі без сигарет. Приходить товариш мій, розмовляємо. Потім він говорить:

– Пива хочеться, тільки грошей немає.

– Немає проблем, – відповідаю – пішли!

Сидимо в барі, п'ємо пиво. Віталя смачно затягується сигаретою, а я розтягую, як гармошку, силу волі. П'ємо по другому келиху, товариш мій прикурює чергову сигарету (ще тоді в барах курити не заборонялось), а я йому:

– Ну, давай же  і мені!

– Ти ж не куриш.

– Коли не п'ю. Зараз випив пива, захмелів – значить можна  і смальнуть, навіщо ж  кайф ламати!

Товариш дає мені сигарету – я пожвавлююсь, жити стає веселіше.

Наступного разу, як тільки побачу Віталю  у вхідних дверях, відразу йому: «Може по пиву вдаримо?» Потім – бар, пиво, сигарети… Тепер мого товариша я став бачити частіше. Гасло «Пиво без горілки – гроші на вітер» стало моїм. Випивка давала мені в моїх очах можливість покурити, не порушуючи дане собі слово, а поки хміль тримав мене у своїх тісних обіймах, то я за декілька годин міг і пачку сигарет засмалити. З часом помітив, що випивати став набагато частіше, а перерв між перекурами ставало все менше. Я вирішив не водити себе за ніс і повернувся до вільного паління без жодних прив'язок, чим врятував себе від можливого алкоголізму.

Однак ідею кинути палити не полишав і частіше її обмірковував. Вже розумів, що поступово зав'язати – це не мій варіант, і з першого числа або з понеділка теж не вийде. Я знав, що покінчу з курінням у найближчому майбутньому, в якийсь день «ікс». Говорив собі: «Адже колись не палив і при цьому відчував себе комфортно і знаю людей, які відмовилися від цієї пристрасті. Раз вони змогли, а мені хіба слабо. Здоров'я з віком не додається, і пора б хоч від однієї шкідливої звички позбутися».

Якось було випробував на собі шістнадцятиденний абсолютний голод і потім поступовий вихід з нього з таким же строком. В цей час  на місяць забув про сигарети, і мені навіть не хотілося, але поступово і непомітно розкурився знову. Зауважу, що психологічна залежність від їжі в багато разів сильніша за паління. У цьому порівнянні воно – бліда непомітна тінь в підсвідомості, по відчуттю від якої позбутися не становить особливих труднощів. Весь мій досвід говорив мені, що я зможу не палити.

І ось настав той день «ікс» – 19 квітня 2004 року. Тоді я не викурив свою першу сигарету. Нічого незвичайного – просто вони закінчилися ще ввечері. Однак вранці не пішов їх купувати, до мене прийшло відчуття, що цей день   точка відліку мого нового життя без куріння. Йдучи на роботу, вдихав на повні груди ранкове повітря, свідомо фіксуючи свіжість і легкість дихання. В думках зосередився на всьому позитивному, що давало мені життя без сигарет. А це – відчуття подиху без перегару, усвідомлення того, що тепер мій організм буде очищатися і зміцнюватися. Я розмірковував собі, якщо не буду купувати сигарети, то  яка сума грошей звільниться за місяць, за рік, і на що інше їх можна витратити. Нерозумно щодня позбавляти себе здоров'я і ще платити за це гроші. Подумки я насолоджувався тим, що зістрибую з гачка. Тепер мене абсолютно не буде хвилювати чергове підвищення цін на сигарети чи навіть повна їх відсутність.

Не знаю чому, але мені здавалося, що фізична нікотинова залежність не може бути занадто протяжною в часі. Ну, тиждень поковбасить, а що за ним, то вже психологічні зачіпки. Я вирішив, що мені потрібно протриматися для початку цей тиждень, щоб завоювати плацдарм для подальшого розвитку наступу на цю шкідливу звичку. Важливим для себе визначив те, що в ці сім днів повинен уникати алкоголь. Мені було вже відомо на практиці, що це слабке місце і варто тільки випити трохи  й всі зусилля будуть змарновані.

Пройшов тиждень. Позитивний настрій і рішучість допомогли мені у цьому. Часом дуже сильно хотілося закурити, але я силою волі перемикав свої думки в інше русло або знаходив собі відволікаючі заняття, бо знав, що гострота бажання непостійна і має властивість розсіюватися. Іноді дивлячись «на дим сигарет з ментолом», навалювалося гнітюче відчуття втрати чогось звичного, можливо навіть  більше – втрати частини себе. Але я обійшов цю психологічну пастку, щоб не занурюватися думками в майбутнє, вигадав виверт. Говорив собі, що не курю тільки сьогодні та відповідаю тільки за цей день. Наступного дня вже був інший настрій – недаремно кажуть, що ранок вечора мудріший.

Якось через днів десять мого  некуріння прийшов час випробовування. Мені треба було відвідати захід, який не можна було проігнорувати. Перед застіллям налаштовував себе, що навіть будучи на підпитку не доторкнуся до сигарети. Після першого столу, як це зазвичай буває, народ вийшов покурити. Я не встиг вийти у двір, як мені вже запропонували подиміти. Ось він – момент істини! Переді мною в простягнутій руці сусіда по застіллю пачка сигарет, з якої фільтром визирає вибита з загальних тісних рядів сигаретка. «Візьми мене!», – неначе говорила вона. Щодня протягом двадцять одного року її сестри були зі мною і в радості, і в горі. Так важко відмовитися від звички, та ще в такий спокусливий момент, коли ти ситий і п’яненький знаходишся в загальному колективному настрої. Багаторічний стереотип готовий був стартувати, але це всього лише була мить. Я подякував сусіду за запропоновану сигарету, але не взяв її, збрехавши, що поки не хочу курити. Хлопці вже диміли та мостилися за стіл перекинутися в «дурня». Я покинув компанію, проявивши агрономічний інтерес, сказавши, що хочу піти подивитися на грядочки, що господиня посіяла.

Наступного ранку прокинувся в доброму гуморі та задоволений тим, що напередодні не проявив слабкість і не завалив розпочате діло. Скажу, що в зміненому стані свідомості складно втриматися від спокуси, проте мені вдалося це зробити. І це додало мені впевненості в тому, що зітру свій стереотип курця.

Пройшов місяць. Мої думки вже щохвилинно не топталися в сигаретній темі, тільки час від часу спрацьовувала психологічна звичка. Іноді, після обіду або в перерві роботи, на рівні підсвідомості хотілося автоматом взяти сигарету, але я миттєво тут же згадував, що вже не при ділах. Йдучи містом, мозок ще виділяв із загального вуличного фону перехожого, що палить. Зупинишся, бувало, побазікати зі знайомим і очі чіпляються за те, як він дістає сигарету, розминає її між пальцями, підкурює, робить першу глибоку тягу… при цьому, бажання подиміти на фізичному рівні в мене вже не виникало. Всі ці реакції проявлялися все рідше і рідше. Через скільки часу стерся мій стереотип курця, два чи три місяці, точно сказати не можу, не зафіксував. Це сталося як процес засинання – непомітно. Одного разу відмітив про себе, що вже ніяк не реагую на ритуали курців. Запитали б мене, якою маркою сигарет весь час диміли переді мною, то не зміг би відповісти.

Чи легко мені вдалося кинути палити.

Якось запитав одного знайомого, як він почувається після декількох місяців як покинув це діло. Він відповів, що  «вуха пухнуть» так хочеться закурить і навіть у снах іноді бачить себе з цигаркою і димком. Тримався так він пів року, потім знову закурив.

Приклад показує, що на одній силі волі довго не протриматися – вона спрацьовує тільки на початковому етапі. Вважаю, що мені вдалося позбутися куріння швидко і відносно легко. Моя спроба стала успішною завдяки тому, що я не зосереджував увагу на палінні, а на тому, як добре і вигідно НЕ ПАЛИТИ.

Я кинув курити вісім років тому, не в часи дефіциту, а при широкому виборі сигарет, при наявності грошей і при відсутності проблем пов'язаних зі здоров'ям.

Любовь, Комсомол и Весна!

Жизнь в слащавой попсе скучна, как прогулка в болоте. Интерес вызывает рубеж терминатора, где свет переходит во тьму, там проявляется контур и рельефность. Там волки поджидают овечек или овечки охотятся на волков.


Querer (Желание)

Francesca Gagnon – Querer. Танго – это чаще всего танец огненной страсти. Он жгуч и пьянящ как крепкий напиток. На этом видео танец нежной размеренной страсти. Здесь она сродни вину, которое выпивается не спеша маленькими глотками. Автор видео гениален в своем эксперименте. Он убрал с площадки усилители страсти: роскошные одежды, украшения, интерьер и даже цвет. Поместил танцующую пару в зал без мебели с ободранными стенами. Автор видео сделал это специально, он сфокусировал внимание зрителя строго на пластике танца, движениях, взглядах. Чувственностью залито все пространство, она даже вырывается облачком пыли из под каблук женщины. За кадром видео чувствуется, что не так важно, где и кто ты, а то, с кем ты и что чувствуешь. Много ли нужно человеку для этого. Прекрасная музыка, песня, танец, видео. Все здесь гармонично и объединено в единое целое.


Порожня кімната 2

  • 16.10.20, 08:55

Здавалося, що я знову потрапив у подібну історію.  Третій день у лікарні та шостий – хвороби, а стан не погіршувався, навіть підвищена температура тридцять сім і п’ять бувала лише у другій половині дня. Я вважав, що мій бронхіт міг бути  викликанийнеобов’язково моднячим вірусом, а старими-добрими пневмококами. Ці бактерії можуть жити у носоглотці здорової людини, і поки імунітет сильний, організм з ними справляється, а тільки  послабне – оборона пробита. Тим паче підхопити у моєму випадку COVID-19 виглядало фантастично, неначе  виграти джекпот. В районі  майже з сорокатисячним населенням протягом чотирьох місяців було виявлено лише двадцять два випадки вірусної інфекції. До того ж мій спосіб життя та робота дуже далекі від скупчень людей, а це  ще багаторазово зменшує ймовірність зараження.

 

Минули прогнозовані два-три дні очікування результату тесту, а його все не було. І лише на восьмий мене проінформували, що лабораторні дослідження  показали наявність  вірусу в моєму організмі.

 

Все-таки джекпот!

 

Неймовірно, але  підводний човен в степах України виходить теж  існує, бо  таки сплив!

 

Новина мене здивувала, проте не засмутила, адже другу добу температура і дихання були у межах норми (навіть на наступний день зняли катетер –  ін’єкції антибіотиків вже були непотрібні). Тож я практично був здоровий, однак  мене не виписали з лікарні. За протоколом треба було ще відбути тиждень в ізоляції до наступного тесту, а  потім  тільки у разі  його негативного результату я міг покинути лікарню.

 

Тим часом земля слухом повниться і я стаю героєм фільму жахів «Чужий 2020» студії «Радомишль Йолкі-палкі Пікчерз». До вечора про мою хворобу вже знає пів міста. Працівники санепідемстанції у захисних костюмах завзято проводять дезінфекцію під’їзду мого будинку, рясно заливають  його їдким сірим, немов цемент, розчином до стелі п’ятого поверху (до речі, моя квартира на першому). Можливо тиждень тому, як я залишив квартиру, Чужий випав та закотився десь під сходи у парадному і там підстерігає нову жертву. Від такого шоу сусіди з великими нажаханими очима тиснуться по кутках своїх осель. Десь там у кафе «Холодні ноги» кухарі перевіряють свою комору на наявність рису, родзинок та меду.

 

Хай там як не було, а життя триває.

 

 

Каркання ворон за прочиненим вікном сповіщає про прихід нового вчорашнього дня. Ще немає і шостої години, а спати вже зовсім  не хочеться. Здавалося б, поспи ще до дев’ятої, до сніданку – хто тебе обмежує… хіба що  біля сьомої години сон перерве дзвінок від чергової медсестри, яка поцікавиться ранковим температурним показником. Спати не хочеться, бо лягаєш о десятій вечора, а що ще робити у такий час «в’язню вежі». Фільм не подивишся – ліміт інтернету, а на читання – то білого дня достатньо.

 

Переглянувши ранкові пости у фейсбуці, підіймаєшся з ліжка. Днями у  ньому неможливо вилежуватися – набридає, та й просто  хочеться якоїсь фізичної активності. Почав ходити навколо ліжка: п’ять метрів в одну сторону, п’ять – у протилежну. Так з годину топчешся  і набігає декілька кілометрів, а ще  періодично віджимаєшся від бильця ліжка.

 

Після дев’ятої години приносять сніданок, залишивши його за дверима на тумбочці у шлюз-кімнаті. Триразове харчування, і кожного разу простий суп з дешевих круп та шматок  хліба. Тарілки, напевно, старші за мене: зачовгані, а коли  й щербаті – іноді трапляються з тріщиною. Зате вчишся гарним манерам: під час їжі не стукаєш ложкою об тарілку, щоб надлишковою завзятістю не розколоти її навпіл. Я розумію рівень державного забезпечення, тому не жаліюсь і не пред’являю претензій, а просто змальовую реальність.

 

Іногороднім трохи урізноманітнити свій раціон складнувато, однак я не вибагливий і до життя відношусь по-філософськи – міг би й два тижні на юшці одній посидіти, але Всевишній, до мене прихильний та милостивий, не допустив цього.

 

Мій шеф-роботодавець живе у Малині, тому він не давав  мені впасти у  лікарняний харчовий аскетизм. Шеф привозив важкі об’ємні торби з різноманітними харчами. «А скільки там тієї їжі!» – так відповідав він на  моє прохання передавати  менше. Адже в ізоляційному боксі немає холодильника, а жерти як  не в  себе я дуже втомлююся.

 

Після сніданку був ранковий обхід і ритуал прослуховування лікарем моїх легень. Потім наставав час чекання обіду… нє, не в смислі знову жерти, а як поняття часового виміру середини дня.

 

Сьогодні, здавалося, було чим цей час скоротати – на моє прохання шеф передав мені ножиці. Я, наївний, розраховував пробути  у лікарні два-три дні, тож про них і не подумав. А тепер став перетворюватись на вурдалаку і міг своїми величезними кігтями ненароком порізати «скафандр» медперсоналу. Тому я взявся до роботи й швиденько впорався з лівою рукою, а з правою –  трохи не замордував себе. Нігті м’ялися, ламалися і погано обрізалися – ножиці виявилися затупленими. Полірнувши вимучений результат своєї роботи об  матрац, я спробував здійснити свій другий задум – зістригти й поголити бороду. Де там! Ножиці не змогли вкоротити навіть одну окрему волосину – вони її просто згинали. Спроба змінити імідж виявилася невдалою – очікування обіду продовжилось.

 

Пообідді – тиха година, і я не став порушувати цю гарну лікарняну традицію. Впасти в анабіоз години на три, якщо вдавалося, було чудовим способом скоротити день. Ти неначе астронавт з фантастичного фільму, який  переживає уві сні довгий нудний переліт до зірки через космічну безодню.

 

Після п’ятої години – вечеря. І знову піша прогулянка навколо свого ліжка під хеві-метал у навушниках. Тільки сьогодні згадав, що на мобілці збереглася невеличка збірка. Драйвова музика підбадьорювала та відволікала від нудного топтання в тісному замкненому просторі.

 

Після двадцятої – вечірній обхід: лікар, стетоскоп, легені.

 

Потім споглядання у вікно у вечірньому світлі тополі, бетонного паркану та прослуховування воронячих галасливих розбірок.

 

Нарешті доба спливає і ти в черговий раз загинаєш пальці підраховуючи кількість пробутих  тут днів, зважуєш, скільки ще залишилось можливих.

 

Ніч. Сон… І знову каркання ворон за прочиненим вікном сповіщає про прихід нового вчорашнього дня…

 

 

Коротати час допомагало і читання. Крім перегляду новин та дописів у інтернеті, я прочитав збірку історичних нарисів, пригодницько-гумористичну та науково-популярну книги. Остання – це Курпатова «Червона таблетка» (як у фільмі «Матриця»: з’їж  її – подивись правді в очі). У ній автор науковими фактами обґрунтовує, що ми – це наш мозок, а наша свідомість і особистість – це ілюзії створені ним. Якось сумно усвідомлювати себе машиною з сенсом генерування ілюзій. Мені здається,  що якщо взяти ширшу систему координат, ніж та, яка досліджується в книзі, то феномен людини буде виглядати по-іншому. Можливо, Всесвіт – це Розум, а люди – індивідуалізовані його частини, через які він пізнає сам себе та розвивається. Такий собі зворотний зв’язок, який можна побачити у всіх складних системах.

 

 

На шістнадцятий день мого «ув’язнення» до «вежі» зайшов лікар і повідомив, що отримав  мій результат тесту, який негативний на вірус. Тепер я вільний.

 

Через десять хвилин медсестра провела мене коридорами лікарні до виходу. Я подякував їй – двері за мною зачинилися й про мене забули.

 

 

ПІСЛЯМОВА

 

Люди по-різному ставляться до можливості вірусного зараження. Одні мають крайні судження, що COVID-19 – фікція і світова змова, цілями якої є тотальний контроль над людьми та заробляння грошей, інші – що це ледь не  апокаліптична загроза. Я вважаю, що цей вірус – об’єктивна реальність,  і від зараження ним ніхто не застрахований, що доводить і мій досвід. Однак  крайніх реакцій, спекуляцій, інформаційного шуму навколо нього неспіврозмірно  більше реалій.

 

А наостанок хочу подякувати всім лікарям, медичному та обслуговчому персоналу, які брали участь у моєму лікуванні. Здоров’я вам та довгих щасливих років життя!