11 вересня у Львові відбудеться книжковий форум. Зазвичай, ми, усі працівники видавництва «Богдан», беремо участь у його роботі.

Цього року з боку нашого видавництва планується ряд презентацій. Серед них одна, на мій погляд, найважливіша. Буде показано широкому загалу тритомник мемуарів  класика українського кіно, режисера Юрія Іллєнка.

«Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру» - так гучно зветься ця книга, а жанр її, що так дотепно придумав п.Юрій, звучить - роман-хараман. Хараманами – називала бабуся режисера усі оповідки малого Юрка, що він їх вигадував у своїй кмітливій голові й розповідав старенькій.

Написана книга в стилі «потоку свідомості», де, мов в калейдоскопі міняться скельця спогадів, снів,вигадок, мрій, знятих та незнятих фільмів, уривків непоставлених сценаріїв, напвінароджених кін та реальних життєвих колізій. Написано мемуари також цікаво – з граматичними помилками, що їх допускає автор, та ненормативною лексикою, яка щораз ріже вухо прискіпливого читача. Мова твору – це своєрідний літературний «блоу-ап» або ж «життя зненацька», як би сказали кінематографісти. Та попри все тут постають події не тільки культурного життя епохи, а й суспільні катаклізми, що їх пережив автор, а з ним і його співвітчизники, українці.

Чому я публікую ці рядки у співтоваристві «Ми любимо тебе, Україно»? Мабуть, тому, що нині Юрій Іллєнко – один із чільників «Свободи», і в своїх мемуарах він саме описує свій нелегкий і звивистий шлях до усвідомлення себе українцем… Ось що написано автором у передмові про себе: «… з вишколу… кривавих…   бенкетів… хлопча… (автор) виходить Яничаром. … Фатум спокушає нью-яничара… Яничар раптом усвідомлює, що він є відсутнім каменем з тієї соші, яку торували віками його предки. Яничар починає роз’яничарюватись… Знов стає українцем, націоналістом, націонкратом».

(Цитата скорочена мною)

Вже не один раз у коментарях я  зустрічала думку, що питання української мови в нашій державі – то спірне питання. Скажу відверто, мене взагалі дивує така постановка цього питання  – розмовляти українською в Україні є спірним питанням. (?????????????......)

Та розміркувавши трохи, я зрозуміла, що нічого дивного в подібних висловлюваннях немає… Адже прищеплення непристижності та другорядності української мови починається в Україні  зі школи, де  виховують у дітей українофобію. Чомусь українська мова завжди  вважалась непристижною, другорядною, другосортною. Педагоги з української у школі, зазвичай, були дивакуваті та трохи  помішані на класичних творах... На противагу російськомовним вчителям, які пропагували Великую Русскую Культуру и Классику...

Взяти б, приміром, сучасний шкільний буквар. Здається, що укладачі цього підручника зупинилися десь у минулому, бо постійно наголошують на поле, лан, гай, річку, вербу та хату під стріхою… Чи то в селі вони бували давно й не знають, що хати під стріхою вийшли із моди ще у позаминулому сторіччі, і зустріти  їх можна під відкритим небом хіба що в селі Пирогово в Музеї української архітектури та побуту, чи то вже геть заклопотані навчальним процесом, зациклюючись на тій освітянській ниві, що й не бачать, що більшість школярів давно перебралась із села до міста, а в селі займають місця за партою лише п*ять-шість учнів на клас… Така відстороненість від сучасного життя, як мені здається, створює ще один аспект непристижності всього, що пов*язано з Україною та українським.

Ще одна хиба, на мій погляд, навчального процесу, що створює враження другорядності української мови. З програми  української літератури для загальноосвітньої школи виходить, що значні літературні процеси зупинилися в Україні  десь наприкінці 19 сторіччя, ну, може, в середині 20, а далі все проходить на зразок  Шевченкових  та Малишкових віршів… Тільки не подумайте, що мені не подобається Шевченко чи Малишко, якраз навпаки… Та хочеться наголосити, що в українській літературі, так само, як і в будь-якій світовій літературі, відбуваються процеси, що давно вивели її із рамок провінційності на світову арену, показавши світові такі постаті, як В.Шевчук, Л.Костенко, В.Стус, І. Малкович та інші. В нашій літературі уже встигли посивіти БУ-БА-Бісти, що вели літературний перед впродовж двох десятиліть, їм на зміну прийшов з потужним словотвором Сергій Жадан… Давним-давно хиткий фемінізм Марка Вовчка встигли змінити «ґендерні студії пані Забужко» та творчі експерименти таких літераторок, як Н. Білоцерківець, Г. Пагутяк, Г.Осадко тощо.

Слід сказати, що й український живопис  давно вже визнаний за межами нашої держави і не пасе задніх. Варто лише пригадати імена таких Майстрів, як          І. Марчук, А. Буртовий, В. Франчук та багато інших.

Та й кіно українське - давно не таке, як його хочуть нам показати - піф-паф та цьом-цьом...

А про успіхи українського спорту годі й казати, наперекір безгрошів’ю та організаційним негараздам українські спортсмени на Олімпіаді в Китаї посіли Україні 11 місце, показавши світові, що ми фізкультурно розвинена та спортивно спроможна нація.

Тому хочу ще раз наголосити – нам, українцям, є чим пишатися, а усім тим, хто не сприймає України та української мови, ще раз пораджу – придивіться ближче до країни, в якій ви живете, усвідомте, що то країна потужних традицій та самобутньої культури. Якщо не полюбіть її, то бодай прийміть...

А нам, свідомим, як у товаристві висловлюються деякі автори, бажаю пишатися своїм, українським, бо зазвичай поважають того, хто сам себе поважає.

Отож, ШАНУЙМОСЯ!

ХАЙ НАША ДОЛЯ НАС НЕ МИНАЄ,

ХАЙ КРАЩЕ В СВІТІ ЖИВЕТЬСЯ !

ШАНУЙМОСЯ,  БРАТТЯ,  БО МИ ТОГО ВАРТІ!

А ТАКИ - ВАРТІ!

БУДЬМО!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже Німець.

 Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Вкотре дивуюся, яка ворожнеча існує поміж нас, українців.

Варто лише зачепити тему "москалів - сук" чи "хохлів - придурків".

 А от ЦІКАВО, як кожен з нас реагуватиме, коли росіяни будуть бомбардувати нашу землю????

Ваш варіант дописуйте у коментарях

"Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим над міру: пощо нищити маєш себе?

Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм?"

Якби 20 років тому хтось із ідеологічних кіночиновників побачив нинішню телевізійну програму тижня, він неодмінно дістав би інфаркт міокарда з летальним кінцем. Перш за все, це стосується засилля трилерів і бойовиків американського виробництва, які заполонили сьогодні вітчизняний екран.

Найбільш ганебним і антирадянським вважався фільм «Роккі III» та «Роккі IV» з Сильвестром Сталлоне у головній ролі. Звичайно тому, що неперевершений боксер, якого грає актор, здобув перемогу над росіянином. Таким чином, розвінчуючи міф про нездоланну силу диктаторського СРСР і утверджуючи ідею американської Свободи. За цю роль Сильвестр Сталлоне був затаврований у ворога № 1. Однак, що стосується художньої якості фільмів  серії «Роккі», то вона ніяк не вирізняється між масовою американською кінопродукцією. У фільмах «Роккі» тема ідіотизму росіян спекулюється так само, як і розкаяння американців у В’єтнамській агресії. Нагадаємо, що перший Роккі-Сталлоне був учасником війни у В*єтнамі.  Ці героїчні, на погляд американських продюсерів, теми брались як відверті спекуляціі задля того, щоб назавжди утвердити Сталлоне в амплуа «супербоя». Котрий він, як справжній актор, намагався урізноманітнити, поглибити, віднайти нові перспективи.

І от учора на «Інтері» було показано останню стрічку про Роккі,  вона називається «Роккі Барбоа». Перед нами знову постає нездоланний герой епохи 70-80-х, але, щоправда, підстаркуватий і трохи побитий долею… Ми його зустрічаємо у кризовий момент. Саме померла дружина, немає розуміння з сином, бізнес в ресторані підупав… Та тут ще якісь  витівники з рекламною метою показують комп*ютерний боксерський бій за участю Роккі,  як боксерської легенди, та сучасної зірки, надваговика Мейсона… (надто діють героєві на нерви ці покази.)

Тому Роккі, щоб утвердитися, незважаючи на різні перепони, бере ліцензію на боксерські поєдинки. Він зустрічається  з Мейсоном і показує чудовий бій… Як на диво, не перемагає, та програє з мінімальним відривом… «Я вигнав гада із себе», - каже Роккі друзям… Роккі знову утвердив ідею нездоланності американського громадянина, а разом з ним і самої Америки…

На мій погляд, цей фільм нічого нового не сказав світові, але мене справді дивує гра Сильвестра Сталлоне, котрий зміг зіграти філософа. Такого собі дядечка  у потертому піджаку і старому капелюсі, людину, що переживає трагедію та життєвий крах. Він не намагається бути суперменом, навпаки - у цьому фільмі він напрочуд природний, в його очах немає блиску, він пригнічений і невтішний. Але він не злий, а якийсь умиротворений, якийсь сумно-тихий і приречений. І цей бій для нього не самоціль, а скорше, повернення до  життя, до чогось справжнього, до себе самого.

    Безумовно, для телебачення найголовнішою є інформаційна функція. Саме тому набуває величезного суспільного значення високий професійний підхід до подачі новин в ефір. Отож, розглянемо їхню демонстрацію на українських каналах. Перш за все зазначимо, що більшість національної аудиторії може спостерігати трансляцію тільки двох-трьох каналів. Оскільки у невеликих містах нашої країни кабельне телебачення є лише в деяких мікрорайонах і не так поширене, як у столиці. А по селах такої практики не існує взагалі. Сателітну ж антену в умовах суспільної економічної кризи не кожен здатен собі дозволити. Тому основний комунікаційний простір подачі “гарячих” новин заповнює Перший Національний канал, “1+1” та “Інтер”, включаючи місцеві ТРК, які виходять на УТ-1.

У цьому зв’язку слід зазначити, що передачі головних новин дня програмно у часі розташовані так, що не заперечують одні одних. ТСН на “1+1” виходить о 19.30, “Інтер” пропонує “Подробиці” о 20.00, Перший Національний о 21.00. Так, що зацікавлений у об’єктивній інформації глядач без проблем задовільнить свою цікавість, отримавши від новин усі доступні точки зору. Хоча сьогодні поняття об’єктивності набуває відносного характеру. Адже в стратегії привернення глядача до перегляду важко обійтись без особливого погляду та  критичного аналізу в новинах, що зумовлює оригінальність їх подачі.

Якщо вже говорити про точку зору, то Перший Національний, як і слід державному каналу, не відхиляється від думки, близької офіційним колам. Це було яскраво помітно під час Парламентської кризи восени-взимку 2002 року. Коли в “Новинах” на УТ-1 всі репортажі з Верховної Ради, інтерв’ю народних депутатів, розмови з Президентом України трактувались у світлі парламентської “більшості”. А опозиційна “меншість” строго критикувалась. Такий підхід в ключі офіційних джерел впливає і на творчий процес формування сюжетів. Тому вони страждають сухістю і безликістю, не відходять від традицій радянського періоду, коли панувала спекуляція у створенні образу бутафорної дійсності. В традиційному стилі ведуться і репортажі з місць важливих подій. Взяти хоча б звіти про офіційний візит Президента України Леоніда Кучми до Ель-Кувейту, котрі проводила Ольга Скотникова. В них строго велось лише про офіційні зустрічі. Ніяких емоційних підтекстів, особливих думок, і не дай боже, поганого слова про візит. Чи хоча б камера ненароком сковзнула деінде, а не в той бік, куди не ступала нога першої особи держави, або його прибічників. Ця позиція Першого Національного щодо подачі інформації цілком оправдує державне фінансування.

Всупереч вищесказаному поступають творці Телевізійної служби новин на “1+1”. Починаючи з роботи у студії, коли відкриваються позакадрові таємниці ефіру. Відверта демонстрація телекамер, моніторів, освітлювальних приборів вказує на подачу “гарячих” новин у прямий ефір безпосередньо до глядача, підтверджуючи їх цьогочасність та спробу спіймати “мить зненацька”. А монітори в глибині кадру, які працюють за склом в операторській кабіні, остаточно заповнюють телепростір та розширюють межі сприйняття. Це позитивно впливає на подачу новин, які завжди забарвлені особливою думкою та чіткою журналістською позицією. В них часто поєднуються приватні факти. Наприклад, такий, як у Харкові бурулька вбила на вулиці студентку Унівенситету. Разом з подіями державного масштабу. Як то, прийняття Верховною Радою важливих законів, або офіційний візит Президента України до сусідньої держави. Отже, коли мова ведеться від окремого факту до узагальнення, то робить інформацію об’ємною і вагомою. Вказує на те, що вона йде на взаємний контакт з глядачем.

Спілкування з аудиторією підтримується і тоді, коли ТСН практикує прямі включення ведучих у студії з місцем безпосередніх подій, де знаходиться кореспондентська група. Наприклад, в драматичній ситуації з Московськими заложниками, коли кожна хвилина несла тривожну інформацію про події, що розвивались зі швидкістю вітру, і несла непередбачені зміни. Завдяки прямим включенням, глядачі могли максимально наблизитись до того, що відбувалось насправді і особисто пережити побачене. Схожа ситуація була продемонстрована під час трагедії на Скнирівському аеродромі. Тоді крім прямих включень у студію були запрошені фахівці високих рангів для коментування подій на Львівщині. Тобто новини документально деталізувались і запевняли глядача у правдивості інформації, йшли на зустріч його потребам. Це відбувалось так само професійно і досконало, як кожного дня. Коли в прямий ефір виходить команда ведучих. Таких як, Олесь Терещенко, Алла Мазур, Людмила Добровольська. Котрі, очевидно, подобаються глядачам і завдяки котрим глядач дивиться Телевізійну службу новин.

В цьому контексті хочеться звернути увагу на здорову конкуренцію, яка ведеться між “1+1” та “Інтером”. Вона особливо помітна у трансляції новин. “Інтер” також намагається розімкнути простори звичайного показу в студії. Для більшого доказу подачу “свіжих” новин в кадрі поряд з ведучим розташований екран, який вказує дату дня, або демонструє черговий репортаж, як підтвердження до сказаних слів. А на столі ведучого знаходиться “Note-book”, як атрибут нашого часу. Наголосимо, що “Інтер” викладає новини російською мовою, тому й залучає до ефіру російськомовну аудиторію. Присутність якої в Україні не слід зневажати. Камертоном трансляції інтерівських новин слід вважати назву передачу – “Подробиці”. Тому кожна подія тут трактується докладно, з оглядом на вивірену і докладну думку. Наприклад, для того, щоб розтлумачити складні політичні стосунки між Америкою і Україною, які склалися останнім часом, в студію був запрошений Посол США в Україні Карлос Паскуаль, і виказав офіційну думку своєї держави щодо нашої. Такий виклад подій надає інформації певної хронології і документалізації. В документальному аспекті подаються і сюжети “Подробиць”. Для підтвердження цього звернемось до репортажів Андрія Онопрієнка та Олега Писанко. Їх робота в документальному кіно принесла вагомий відбиток у створенні телесюжетів, допомагає глядачам відчути точність поточного моменту. Згадаємо репортаж Олега Писанко щодо реалізації реформаторського Закону про прописку в Україні. Чітко-означені кадри візуально доказують, що насправді ніякої реформи в інституції прописки сьогодні не відбулось. Така яскрава ілюстрація журналістської думки підтверджує творчу позицію оператора і узагальнює інформацію.

Взагалі, одна із особливостей українського телебачення в тому, що до нього прийшли професіонали з кіно, у зв’язку із занепадом останнього. І тому “поштарі”1 за влучним означенням Жан-Люка Годара, не встигли захопити всі місця. Насамперед це стосується кінематографістів неігрових студій. Які переважно працюють у редакціях інформації. Це вселяє надію на те, що новини на українському телебаченні розвиватимуться надалі в творчому і професійному плані досить стабільно.

Стало звичним лаяти «мильні опери» за їхню здатність відвертати глядача від повсякденних турбот. Це має неабиякі підстави. Але неможливо уявити нинішній телевізійний ефір без присутності декількох серіалів у програмі дня, які бодай на 40-50 хвилин заманюють людину (переважно домогосподарку) в тенета неправдивих колізій, дуже часто насаджуючи ідеї, далекі від реальності. Не є винятком і мелодраматична постановка «Пристрасті по-італійськи». В ній режисери Алесандро і Томазо Кане та Леонардо Кастелані застосували здобуті за десятки років існування кліше «мильної опери». Починаючи з того, що кожна ситуація розглядається на всі лади, обговорюється в колі постійних дійових осіб, пов’язаних між собою родинними узами, дружніми стосунками та почуттями любові та ненависті. Всі вони існують в рамках зазначеного простору, в даному випадку клініки «Life», і ведуть себе згідно з правилами заданої гри. Персонажі вільно мігрують від одної ситуації до іншої у міру того, як змінюються драматургічні акценти та їхні ролі згідно з обставинами: сьогодні — головна, завтра — другорядна. Інтриги надалі продовжують плестись, вдовольняючи глядацьку любов до пліткарства та неймовірних ситуацій. Однак хоча б якою б неймовірною і фантастичною була ситуація, вона завжди виправдана з погляду драматургії, у будь-якому разі, глядач вірить у реальність дії. Взяти хоча б лінію однієї героїні, коли посеред дії ні з того ні з сього у неї з’являється дочка, яку вона, виявляється, надійно ховала від очей рідних і глядачів. Чи з’ясування в один із кульмінаційних моментів, хто справжній батько іншої героїні. Але актори це вдало обігрують, посилаючись на аналогії із життя. Кожна серія починається з тієї точки, на якій завершилась попередня.

Те, що «мильна опера» не ставить високих завдань щодо показу дійсності, переносить її у другорядні масові видовища і робить нездатною конкурувати з великим кінематографом. Але хоч що б там говорили, саме «мильні опери» внесли в розвиток телемовлення нові здобутки, які стосуються трансформації часу на екран. Тільки в серіалах час майже тотожний часу реальному, і екранна дія прирівнюється до життя.

Кожна ситуація відбувається рівно стільки, скільки часу вона б зайняла в дійсності. Персонажі говорять тільки ті репліки, які вони звичайно кажуть в подібних ситуаціях. Можливо, для критеріїв високого мистецтва занадто діяти з позиції простого обивателя. Але для того й існують «мильні опери», щоб середній глядач міг розслабитись.

Український глядач дивиться переважно «мильні опери» зарубіжного виробництва. Складається враження, що подібні довгі (на один-два роки) серіали не можуть «розвиватись» повноцінно у нас. Очевидно, традиції радянського кіно, коли все робиться професійно та по-справжньому, впливають негативно на розвиток подібної продукції. Можливо, наш творчий менталітет не пристосований опуститись до банальних переливань із пустого в порожнє та перемивання кісточок сусідів, що живуть за стіною. А, можливо, у нас просто немає справжніх професіоналів, що володіють тими кліше, які так полюбляють пародіювати учасники КВК і які так надійно беруть у полон глядацьку увагу?