Приваблива сила серіалу

Стало звичним лаяти «мильні опери» за їхню здатність відвертати глядача від повсякденних турбот. Це має неабиякі підстави. Але неможливо уявити нинішній телевізійний ефір без присутності декількох серіалів у програмі дня, які бодай на 40-50 хвилин заманюють людину (переважно домогосподарку) в тенета неправдивих колізій, дуже часто насаджуючи ідеї, далекі від реальності. Не є винятком і мелодраматична постановка «Пристрасті по-італійськи». В ній режисери Алесандро і Томазо Кане та Леонардо Кастелані застосували здобуті за десятки років існування кліше «мильної опери». Починаючи з того, що кожна ситуація розглядається на всі лади, обговорюється в колі постійних дійових осіб, пов’язаних між собою родинними узами, дружніми стосунками та почуттями любові та ненависті. Всі вони існують в рамках зазначеного простору, в даному випадку клініки «Life», і ведуть себе згідно з правилами заданої гри. Персонажі вільно мігрують від одної ситуації до іншої у міру того, як змінюються драматургічні акценти та їхні ролі згідно з обставинами: сьогодні — головна, завтра — другорядна. Інтриги надалі продовжують плестись, вдовольняючи глядацьку любов до пліткарства та неймовірних ситуацій. Однак хоча б якою б неймовірною і фантастичною була ситуація, вона завжди виправдана з погляду драматургії, у будь-якому разі, глядач вірить у реальність дії. Взяти хоча б лінію однієї героїні, коли посеред дії ні з того ні з сього у неї з’являється дочка, яку вона, виявляється, надійно ховала від очей рідних і глядачів. Чи з’ясування в один із кульмінаційних моментів, хто справжній батько іншої героїні. Але актори це вдало обігрують, посилаючись на аналогії із життя. Кожна серія починається з тієї точки, на якій завершилась попередня.

Те, що «мильна опера» не ставить високих завдань щодо показу дійсності, переносить її у другорядні масові видовища і робить нездатною конкурувати з великим кінематографом. Але хоч що б там говорили, саме «мильні опери» внесли в розвиток телемовлення нові здобутки, які стосуються трансформації часу на екран. Тільки в серіалах час майже тотожний часу реальному, і екранна дія прирівнюється до життя.

Кожна ситуація відбувається рівно стільки, скільки часу вона б зайняла в дійсності. Персонажі говорять тільки ті репліки, які вони звичайно кажуть в подібних ситуаціях. Можливо, для критеріїв високого мистецтва занадто діяти з позиції простого обивателя. Але для того й існують «мильні опери», щоб середній глядач міг розслабитись.

Український глядач дивиться переважно «мильні опери» зарубіжного виробництва. Складається враження, що подібні довгі (на один-два роки) серіали не можуть «розвиватись» повноцінно у нас. Очевидно, традиції радянського кіно, коли все робиться професійно та по-справжньому, впливають негативно на розвиток подібної продукції. Можливо, наш творчий менталітет не пристосований опуститись до банальних переливань із пустого в порожнє та перемивання кісточок сусідів, що живуть за стіною. А, можливо, у нас просто немає справжніх професіоналів, що володіють тими кліше, які так полюбляють пародіювати учасники КВК і які так надійно беруть у полон глядацьку увагу?