Ще раз про любов…

Вже не один раз у коментарях я  зустрічала думку, що питання української мови в нашій державі – то спірне питання. Скажу відверто, мене взагалі дивує така постановка цього питання  – розмовляти українською в Україні є спірним питанням. (?????????????......)

Та розміркувавши трохи, я зрозуміла, що нічого дивного в подібних висловлюваннях немає… Адже прищеплення непристижності та другорядності української мови починається в Україні  зі школи, де  виховують у дітей українофобію. Чомусь українська мова завжди  вважалась непристижною, другорядною, другосортною. Педагоги з української у школі, зазвичай, були дивакуваті та трохи  помішані на класичних творах... На противагу російськомовним вчителям, які пропагували Великую Русскую Культуру и Классику...

Взяти б, приміром, сучасний шкільний буквар. Здається, що укладачі цього підручника зупинилися десь у минулому, бо постійно наголошують на поле, лан, гай, річку, вербу та хату під стріхою… Чи то в селі вони бували давно й не знають, що хати під стріхою вийшли із моди ще у позаминулому сторіччі, і зустріти  їх можна під відкритим небом хіба що в селі Пирогово в Музеї української архітектури та побуту, чи то вже геть заклопотані навчальним процесом, зациклюючись на тій освітянській ниві, що й не бачать, що більшість школярів давно перебралась із села до міста, а в селі займають місця за партою лише п*ять-шість учнів на клас… Така відстороненість від сучасного життя, як мені здається, створює ще один аспект непристижності всього, що пов*язано з Україною та українським.

Ще одна хиба, на мій погляд, навчального процесу, що створює враження другорядності української мови. З програми  української літератури для загальноосвітньої школи виходить, що значні літературні процеси зупинилися в Україні  десь наприкінці 19 сторіччя, ну, може, в середині 20, а далі все проходить на зразок  Шевченкових  та Малишкових віршів… Тільки не подумайте, що мені не подобається Шевченко чи Малишко, якраз навпаки… Та хочеться наголосити, що в українській літературі, так само, як і в будь-якій світовій літературі, відбуваються процеси, що давно вивели її із рамок провінційності на світову арену, показавши світові такі постаті, як В.Шевчук, Л.Костенко, В.Стус, І. Малкович та інші. В нашій літературі уже встигли посивіти БУ-БА-Бісти, що вели літературний перед впродовж двох десятиліть, їм на зміну прийшов з потужним словотвором Сергій Жадан… Давним-давно хиткий фемінізм Марка Вовчка встигли змінити «ґендерні студії пані Забужко» та творчі експерименти таких літераторок, як Н. Білоцерківець, Г. Пагутяк, Г.Осадко тощо.

Слід сказати, що й український живопис  давно вже визнаний за межами нашої держави і не пасе задніх. Варто лише пригадати імена таких Майстрів, як          І. Марчук, А. Буртовий, В. Франчук та багато інших.

Та й кіно українське - давно не таке, як його хочуть нам показати - піф-паф та цьом-цьом...

А про успіхи українського спорту годі й казати, наперекір безгрошів’ю та організаційним негараздам українські спортсмени на Олімпіаді в Китаї посіли Україні 11 місце, показавши світові, що ми фізкультурно розвинена та спортивно спроможна нація.

Тому хочу ще раз наголосити – нам, українцям, є чим пишатися, а усім тим, хто не сприймає України та української мови, ще раз пораджу – придивіться ближче до країни, в якій ви живете, усвідомте, що то країна потужних традицій та самобутньої культури. Якщо не полюбіть її, то бодай прийміть...

А нам, свідомим, як у товаристві висловлюються деякі автори, бажаю пишатися своїм, українським, бо зазвичай поважають того, хто сам себе поважає.

Отож, ШАНУЙМОСЯ!