ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 19 СТОЛІТТІ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК.

         Дослідження з історії України 19 століття в цілому позначенні низкою стереотипів, що не лише перешкоджають правильному осмисленню та розумінню подій цього періоду, але й дотепер негативно впливають на розвиток українського суспільства.

         Першим з таких стереотипів відносно історії України 19 століття в поданні наукової й особливо історичної та навчальної літератури є його розкол» на історію Західної та Східної ( Наддніпрянської та підросійської ) України. Це положення бачимо і в діаспорній літературі , і в створеній вже за часів Незалежності в сучасній Україні. Як наслідок, під його вплив потрапив як український загал, так і закордонні дослідники. Але наскільки є виправним це положення?

         Дійсно в 1795 і 1917 роках Україна була поділена між двома імперіями – Російською та Австрійською (з 1867 року Австро – Угорською). Про тривалість цього поділу йде постійне наголошення в навчальній та енциклопедичній літературі з історії України на самому факті спричинили те, що він набув у хрестоматійного, усталеного звучання і не підлягав серйозному обговоренню. Україна була поділена на Західну та Східну ( Наддніпрянську, чи під російську) - на цьому все. Ніякого уточнення, намагання більш детально визначити, в якій же самій площині (культурній , соціальній , політичній, соціально – економічній чи ментальній ) проходив цей поділ. Така однозначність, підсилена тривалим заучуванням через систему освіти, на сьогодні міцно вкоренилась у свідомості громадян як природне, обумовлене історичним розвитком та незмінне явище. Проте це питання неодмінно потребує об’єктивного висвітлення, і не лише заради історичної справедливості та здорової національної пам’яті. Цей стереотип закономірності ментального та астрального розколу – джерело багатьох наших сучасних бід та проблем як в сьогоденні так і в майбутньому.

         Одразу зазначу, що розкол був незаперечним фактом, але головно ут сфері політичній. Факт юридичного закріплення чітко визначених українських територій за Росією та Австрією в зазначений період є також незаперечним. Проте щодо інших сфер життя соціуму питання про розкол України фактично не стоїть як таке. Обидві метрополії попри відмінності їхнього розвитку, в їхньому розвитку, в загальних рисах напрямку свого поступу рухалися більш – менш синхронно Обидві імперії використовували українські землі як сировинний та аграрний придаток. І Російська і Австрійська імперії протягом 19 століття переживали болючий процес поступового розкладу феодально – кріпосницького ладу та переходу до буржуазно – капіталістичних відносин, появу нових соціальних та суспільних класів та початок соціальної стратифікації; пробудження національної свідомості та активізацію національно – визвольних рухів підкорених народів; радикалізацію суспільно – політичного життя, яка вже на початку 20 століття вилилась в революційне піднесення та початок активної боротьби, що в результаті спричинило крах обох імперій.

         Відповідно не варто вести мову про наявність кардинально відмінних рис у розвитку західних та східних українських земель Навпаки слід шукати спільні риси їхнього розвитку, аби історичні реалії сприяли активному втіленню мрії багатьох поколінь українських патріотів про єдність етнічних українських земель, що є особливо важливим в сучасних складних політичних та міжнародних реаліях.

         В кінці 18 столітті колись могутня Річ Посполита в складі якої знаходились величезні простори Білорусі та Правобережної України від Дніпра до Карпатських гір, схилилося вже до повного упадку. Її роз’їдала внутрішня боротьба польської шляхетсько–магнатської еліти які не звикли визнавати жодної центральної влади. З іншої сторони, нелюдська поведінка панів – дідичів зі своїми підданими, які вперто не бажали прощатись з традиційним способом виробничих відносин та економічного укладу господарського життя та не тільки  вперто зберігали феодальні правила свого життя , а й надужували ними викликала чисельні повстання пригноблених народних мас які ще більшою мірою ослаблювали її минулу потужність. З цього вдало скористалися її сусіди: Росія , Австрія та Пруссія, які на початку серпня 1772 року вдались до першого поділу території Польщі між собою.

         У 1792 та 1795 роках відбувся відповідно другий та третій поділ Речі Посполитої.

         Австрія захопила місто Краків з околицею та решту Сандомирсько воєводства на території між ріками Віслою та Бугом, де знаходились заселенні українцями Холмщина й південне Підляшшя. Всі ці великі простори торимали назву Галичина (Galizien), незважаючи на те що докорінно польські землі ніколи не входили до Галицько – Волинської держави. Для відрізнення польських земель від українських надано першим назву (Westgalizien) (Західна Галичина), а українські землі отримали назву ( Ostgalizien) ( Східна Галичина).

         Згідно з Шенбурнським договором поміж Австрією та напалеонівкою Францією від 14 жовтня 1809 року, Австрія також була змушена відпустити Франції всі землі як вона відібрала в Польщі, а також місто Краків, які Напалеон долучив дот новоутвореного Варшавського князівства, також за умовами цього договору Напалеон змусив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збруча аж до річки Серет з містом Тернопіль, ці землі в складі Російської імперії названо Тернопільським краєм.

         Формально передача Тернопільського краю Росії відбулася щойно 15 червня 1810 року, і тут створено нову російську цивільну адміністрацію та судову владу, в якій провідні місця займала місцева польська знать, а також нижчі урядові інституції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи – Заліщицьку  та Тернопільську. На чолі краю Олександр І призначив сенатора Ігната Тейльса. Окружні суди очолювали старости, родові росіяни, що мали свого помічника, секретаря округи, яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови стала мова російська, а всі урядові документи друкувались на польській мові. Це вказує на той факт, що російський православний цар повністю знехтував українське корінне населення Тернопільського краю та не вважав за потрібне вводити рідну для населення українську мову навіть в найнижчих інстанціях для місцевого населення.

         Після закінчення наполеонівських війн , згідно з домовленостями на Віденському конгресі 3 травня 1815 року, Австрія 6 серпня знову перабрала свою владу над Тернопілським краєм , а територія Варшаського князівства ставала Царством Польським, де право на владу мали «російськи царі».

         Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометри площі, тобто близько 5 %  всієї площі на якій мешкав український народ. Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без промислу й торгівлі, без великих та розвинених міст, з бідним закріпаченим польською шляхтою українським сільським населенням. Населення краю радо привітало встановлення нового окупаційного режиму. Ці сподівання частково справдилися на час каденції імператриці Марії Терезії ( 1772 – 1780 ) та її сина Йосифа ІІ ( 1780 – 1790 ), Найважливішою історичною подією цього часу було скасування кріпацтва в 1782 році.

         Що ж являла собою Західна Україна в зазначений період світової історії?! Фактично це була колонія, що правда колонія європейського типу. Тому її визиск часто густо мав цілком прихований характер. Зокрема в ній стимулювався розвиток промисловості, але тих галузей які були потрібні метрополіям, а самі українські землі перетворились на сировинно – аграрний  придаток як для Росії так і для Австрії. Проте слід зазначити шо станом на середину 19 століття обидві метрополії все більше та більше відставали від провідних на той час, розвинених капіталістичних  країн світу за рівнем свого економічного розвитку, а й так відповідно, і за здатністю зберігати економічну та політичну самостійність. Аби не перетворитись у напівколонію провідних західних країн, Російська та Австро  - Угорська імперії у 60 – 70 –х роках 19 століття проводять серію кардинальних ринково – буржуазних реформ і дещо лібералізують свою внутрішню політику.

Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості.

У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава, в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево.

Велася залізнична лінія до російського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль, а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана з Наддніпрянською.

Всього на 1892 р. на західноукраїнських землях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомою вагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території і чисельності населення в усій імперії.

Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу.

Скасування кріпосного права, проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки.

Селяни Східної Галичини до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський — 80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків право пропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, граф Дідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін..

У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. На Закарпатті в 1895 р. пролетарських господарств, що мали до 2 га землі на двір налічувалося 51 % (58 тис). У цілому господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 %.

Незважаючи на великі залишки кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо.

Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів з наділом або без наділу і заможних господарів — газд. Заможних господарств, які мали по 10 га і більше, у Східній Галичині налічувалося 5 %, на Буковині — близько 5, на Закарпатті — близько 10%. Вони володіли від 16 до 25 % селянської землі, великою кількістю худоби, інвентаря, капіталів і тяжко експлуатували бідноту.

Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.

Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.

У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства.

Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.

Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. тон..

Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду».

Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії.

Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.

«СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО  УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ В 19 НА ПОЧАТКУ 20 СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ТА АВСТРО-УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЯХ»

МАЛАШЕВИЧ ЮРІЙ ПАВЛОВИЧ

ЖИТОМИР – 2015

                                                 ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І.  РОЗВИТОК ОСВІТИ В 19 НА ПОЧАТКУ 20 СТ. В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОСИСТЕМНОЇ КРИЗИ ТА СПРОБ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО – ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ  КРАЇН

1.1.         Коротка характеристика сфери освіти в 19 на початку 20 ст..

1.2.         Освіта в західноукраїнських землях.

1.3.         Утворення Міністерства народної освіти Російської імперії як центрального органу  державного управління освітою Росії.

 ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ І.

РОЗДІЛ ІІ. ЕТАПИ РЕФОРМУВАННЯ   ДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

2.1.         Функціонування та модернізація системи управління освітою. Демократичні реформи та контрреформи ІІ половини 19 ст. за  Олександра ІІ.

2.2.         Реакційно – консервативна політика держави в сфері освіти за Олександра ІІІ та Миколи ІІ.

2.3.         Розвиток  державного управління освітою на початку 20 ст..

ВИСКОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІІ.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ВСТУП

         Еволюція  системи управління освіти  свідчить про те що бувають моменти коли питання її реформування постає особливо гостро, потребуючи нових шляхів вирішення та переосмислення. Це актуалізує  та піднімає на більш високий рівень вивчення питання глибокого аналізу не тільки сучасної практики, а й попереднього досвіду розвитку державного управління освітою. Актуальність питання  формування системи управління освітою в її історичному аспекті надзвичайно велика, оскільки проблематика її розвитку в 19   на початку  20 століття є подібною за своєю суттю до сучасних. Вивчення історичного досвіду є необхідним для прийняття правильних рішень в цьому напрямку на сьогоднішньому етапі розвитку освіти України. Історико–теоретичний аналіз об'єктивно необхідний, тому що дає змогу краще розгледіти перспективу подальшого розвитку державного управління освітою, уникаючи помилок та недоліків попереднього періоду, а головне використовувати в сучасній практиці керівництва освітою кращі надбання та здобутки минулого.

          Мета дослідження. Здійснення цілісного та комплексного історичного аналізу процесу становлення  і розвитку державної системи управління освітою в Російській імперії та прослідкувати її еволюцію та практичного втілення  на регіональному рівні, тобто в Україні. Виявити та простежити основні прогресивні  тенденції змін цього процесу на різних етапах реформування, що відповідають періодам каденцій монархів.

          Підсумувати історичну роль реформ системи державного управління освітою та їх наслідків, що принесли собою практичні  позитивні зміни в цей період.

          Об'єкт дослідження.  Загальноісторичний процес розвитку  освіти та науки в Російській та Австро – Угорській  імперіях та зокрема в її частині – Україні в 19 на початку 20 століття.

         Предмет дослідження.  Становлення та розвиток системи державного управління освітою в Україні в 19 на початку 20 століття.

          Відповідно до мети, об'єкту та предмету дослідження поставленні наступні завдання:

1.                          Проаналізувати та оглянути історіографічну джерельну базу досліджуваної проблематики, зокрема дослідити наративні джерела щодо цього питання.

2.                          Виявити основні передумови та визначити характерні риси виникнення та розвитку системи державного управління освітою в 19, на початку 20 ст.

3.                          Дослідити процес збору та обробки освітньо–статистичних даних, визначити їх результативність як з практичної так і з історичної точок зору.

4.                          Розкрити, розглянути, систематизувати та узагальнити організаційні засади, цілі та напрямки реформування державної системи управління освітою в нових умовах капіталістичного розвитку країни.

5.                          Обґрунтувати напрям і можливості використання та застосування історичного досвіду на сучасному етапі розвитку сучасної системи управління освітою в нашій державі, враховуючи системне моделювання на основі здобутків та історичних переваг в підходах до управління освітою.

         Структурування роботи включає в себе вступну частину, два розділи основного тексту, що в свою чергу поділяються на три підрозділи кожен, висновки та джерельна база. Територіальні межі дослідження - дев'ять українських губерній та західноукраїнські землі.

          Методи дослідження: в даній науковій роботі використано методологію історичного дослідження, зокрема хронологічний метод,  метод періодизації та історико – системний метод дослідження з обов'язковим дотриманням принципу історизму та основних правил історіографії та історичних досліджень.

         Науковою новизною дослідження є саме предмет, об'єкт та мета дослідження.

         Саме в 19 столітті почався етап остаточного утвердження  державної системи управління освітою Російської імперії, а й так і в Україні як складовій частині метрополії. Загальне систематизоване та комплексне ґрунтовне дослідження і розгляд  цього питання, що досі є маловивченим дає нам змогу отримати необхідні наукові результати для розширення практичних знань з даної тематики. Проблемами історичного розвитку освіти займались: професор Н. Константинов, В. Струминський, Е. Днєпров, В. Липник. Л. Березінська, сьогодні цими питаннями займаються такі наукові діячі як Л. Прокопенко, І. Лікарчук, Г . Атаманчук, Л. Шульга, к-т. пед. наук ( Національна Академія державного  управління при Президенту України), Л. М. Калініна та багато інших.

РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК ОСВІТИ В 19 НА ПОЧАТКУ 20 СТ. В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОСИСТЕМНОЇ КРИЗИ ТА СПРОБ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО - ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ КРАЇН.

         1. 1.  Коротка характеристика сфери освіти в 19 на початку 20 ст.

         Від середини  17 до початку 20 століття  населення світу зросло більше ніж на 1 мільярд осіб, у 1900 р. його кількість становила близько 1,6 мільярда чоловік. Орієнтація більшості країн на ринково – буржуазний економічний розвиток  диктувала свої умови функціонуванню  системи управління освітою.  Населення зростало не тільки кількісно, змінилась його структура, розселення та види діяльності що не могло не впливати на розвиток освіти. Суспільство вже не могло задовольнятись трансформацією традицій, досвіду і знань без розвитку системи  освіти. Зростання потреб соціуму спонукало до розширення видів діяльності людини, стимулювало здійснення наукових досліджень, та глибшого пізнання світу. У свою чергу активна економічна діяльність була майже не можливою без досягнень певного освітньо - наукового рівня [6, с. 408].

         З початком 19 століття традиційні школи починають зникати. Зростання  кріпосних відносин спричинило поступове зникнення сільських шкіл.  Російський уряд намагається створювати свої урядові школи з одноманітною організацією,  програмами та вимогами по русифікації. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадськості уряд Російського імператора Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії на західний ліберальний  зразок запозичивши систему освіти періоду французької революції.

         У 19 на початку 20 століття населення українських земель перебували  під гнітом двох імперій  - Російської та Австро – Угорської. Ще наприкінці 18 століття було остаточно впроваджено та зміцнено російську царську владу на землях Лівобережної та Слобідської України [ 32, с. 95 ]. Після остаточного поділу Речі Посполитої до складу Російської держави відійшли і коронні польські землі Правобережної України, таким чином переважна більшість населення етнічних українських земель опинилась під метрополією дому Романових [ 13, с. 233 ]. 

         Опираючись ззовні на просвітительські ідеї та демонтаж феодально - монархічної системи освіти, насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 р.  знешкоджують ці ідеї, протиставивши їх своїм потребам. «Статут навчальних закладів підвідомчих університетам» передбачав, що система освіти має будуватись «відповідно до обов’язків і користі кожного соціального стану» [16, с. 106 ].

          Згідно вищезазначеного Статуту основними типами навчальних закладів в даний період у Російській імперії  були визначенні: церковнопарафіяльні школи (один рік навчання), повітові (два роки. навчання), гімназії ( чотири роки. навчання), ліцеї та університети [ 8, с. 85 - 87 ].

         Поряд з цими навчальними закладами існували також духовні семінарії та училища. Відзначається виразний становий характер освіти: у гімназіях вчились діти дворян, в семінарія діти духовенства, в повітових школах – діти міщан. Існували приходські школи призначенні для елементарної освіти селян. Виникли вони поволі та в обмеженій кількості. В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл влада не виділяла коштів. Тому в 20 – х роках 19 століття  виникають ланкастерські школи. Пов'язані з методом англійця Джозефа Ланкастера, при наявності від 60 до 20 учнів доводилось вдаватись до системи взаємного навчання та виховання  учнів, ланкастерська школа була спрямована на подолання проблеми браку вчителів. Перші школи такого типу виникають Києві в 1811 р. та  на Київщині в м. Городищі в 1822 році, засновником цієї школи в Києві М. Орлов в лютому 1816 року був обраний членом Спілки початкової освіти Парижу. Про  деталі організації навчання в ланкастерській школі повну інформацію подає документ, складений вчителем Полонським у 1840 р. Це перелік предметів, необхідних для навчання дітей за методом Ланкастера. Белль - Ланкастерська система навчання проіснувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до І половини 19 століття  [ 8, с 89 - 91 ].

         Другим ступенем в системі початкових шкіл поставали повітові (2 роки навчання). Кількість дисциплін була збільшена, діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану, а також такі, які б дали їм змогу вчитись в гімназії [16, с.10]

         Під час реформ керівництво справою освіти в округах передавалось університетам, які повинні були зайняти принципову позицію з питань формування національної системи управляння освітою. Університети були навчальними, науково – дослідними і управлінськими центрами.

         За «Статутом університетів» та «Статутом навчальних закладів», підвідомчих університетам» 1804 р. можна виділити таку різницю у функціонально – організаційній  системі навчальних закладів: Віленський округ велике парафіяльне училище – 4 роки навчання, мале – 2 роки навчання, гімназія – 6 років навчання. Харківський навчальний округ: парафіяльне училище – 1 рік навчання, повітове училище – 2 роки навчання, гімназія – 4 роки навчання [16,с.113] .

          Період історії з 1804 по 1917 рр. можна визначити як час становлення вітчизняної системи державного управління освітою та розбудову вищої педагогічної національної школи, відбулась уніфікація її змісту, методів та форм навчання та виховання. Проблема кадрів була вперше поставлена в 1803 - 1804 рр. на підставі початку шкільної реформи в країні не зважаючи на вимоги вищого духовенства переважати в правах на заміщення вчительських місць які не мали загальної та спеціальної підготовки, при університетах створювались закриті  3-річні педагогічні інститути, які за статутом були відділеннями університетів. Усі студенти університету протягом 3 років слухали цикл предметів, потім переходили в «головне відділення» наук відповідно до їх майбутнього стану. Вступаючи  до пед. інститутів, студенти  готувались викладати в гімназіях. Професори мали віддавати 1 годину на тиждень для наставляння  вчителів, цим процесом керував ректор. Такі інститути в 1811 р. були створені при Харківському університеті, а в 1834 р. – при Київському Імператорському університеті Св. Володимира.

         Після провальної невдачі декабристів у 1828 році було одразу проведено контрреформу школи, головне завдання якої новий російський цар Микола І ( 1825 - 1855) вбачав у  підготовці  людини до виконання станових обов'язків. Реакційний статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану. Статут насаджував в закладах муштру, зубріння, дозволяв жорстокі  тілесні покарання, допускав неабиякий суворий нагляд за учнями і вчителями, надмірну регламентацію, обмежував ініціативу та індивідуальні риси школярів тощо [ 24, с. 12 - 13 ].

         У 1831 - 32 роках більшість гімназій на Правобережжній частині України було закрито, польські початкові школи скасовано, їх заміняли православними школами , закладами закритого типу для дворян [16, с. 100].  Так 01. 01 1833 р. одночасно з заснуванням Київського Імператорського Університету Св. Володимира, була відкрита чоловіча гімназія в Житомирі яка ще називалась Волинською, або як згодом також губернською. На основі цього закладу сьогодні функціонує Житомирський Державний Університет ім. І. Франка. Це один з найстаріших навчальних закладів на Волині та Правобережжя, який є історичним братом Київського університету, обидва заклади створені на базі ліквідованого Кременецького   (Волинського) ліцею [ 32, с. 100 ]. В гімназії навчалось близько 800 хлопців, було 17 класів по 40 осіб в кожному. Тут викладали такі відомі люди: С. Сераковський – польський національний діяч, друг Т. Шевченка, Л. Совінський, К. Михальчук, І . Фещенко – Чопівський – вчений , міністр Української Народної Республіки. Розквіт Волинської губернської чоловічої гімназії припадає на Юзефа Ігнація Крашевського (1812 – 1887), видатного полько – українського культурного та громадського діяча історика та філософа, який був куратором гімназії (1853 - 1859) [1, с. 78].

         Житомирщину, як регіон компактного проживання поляків та євреїв,  слід зазначити в аспекті етнічної емансипації як домінуючого фактору в освіті Волині. Доцент кафедри історії України Житомирського Державного Університету ім.. І. Франка Наталія Рудницька в своїй статті» Фінансування освіти євреїв Волинської губернії у 19 – на початку 20 ст., що опублікована в науковому журналі «Історія філософія релігієзнавство». 2. 2009. В 40 – х роках 19 століття відкриваються казенні єврейські школи на кошти єврейських громад. На Волині, як і в усій Російській імперії, євреї до цього часу отримували національно - релігійну освіту в хедерах, талмуд - торах, молитовних школах та ієшиботах. В другій пол. 19 століття була утворена мережа державних початкових училищ, відкриті Житомирське ремісниче єврейське училище (1862 – 1884), Житомирське рабинське училище (1847 – 1873), Житомирський єврейський вчительський інститут  ( 1873 - 1885) [12, с.16].

         В першій половині 19 століття на лівобережній частині українських земель було створено цілий ряд гімназій (Харків, Полтава, Катеринослав, Херсон, Чернігів). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими в Україні були «інститути шляхетних дівчат». В 1818 році в Харкові існував інститут, де вчителював  Гулак – Артемовський. Петро Гулак – Артемовський довгий був ректором Харківського університету [ 29, с. 113]. В цьому ж році подібний інститут був відкритий в Полтаві, в 1825 році в Одесі, в 1833 році в Києві. Згодом почали відкриватись жіночі єпархіальні  курси та жіночі гімназії. В 1850 році в Києві була відкрита перша дівоча гімназія у 1860 році вона з'явилась в Харкові і Полтаві. В гімназії проходили 8-річний курс підготовки вчительок та домашніх виховательок, а різниця в програмах між жіночими та чоловічими гімназіями, була в тому замість класичних мов було природознавство. Єпархіальні школи за програмою були  схожі на гімназії, але 7 - річні, також існували ще середні дівочі школи відомства її величності імператриці Марії [16. с 101].

         Одним з провідних органів державного управління народною освітою Російської імперії, що суттєво вплинув на розвиток освітньої діяльності в Росії  було так зване Відомство установ імператриці Марії (ВУІМ). Ця державна структура опікувалася навчальними закладами та благодійними установами , що перебували під заступництвом та покровом імператриць та інших членів монаршого дому. Відомство належало до найстаріших органів державного управління народною освітою, оскільки було створено ще в 1796 році як Особиста канцелярія російської імператриці Марії Романової ( З 1824 року  - IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії,  з 1854 року  - Відомство установ імператриці Марії, з 1880 року - Власна Його Імператорської Величності канцелярія установ імператриці Марії ). Передумови виникнення цієї досить цікавої, але нині малозначної інституції влади пов*язані з передусім з освітніми новаціями російської монархині Катерини ІІ  [ 24, с. 151]

         Після смерті Катерини ІІ спадкоємець російського престолу Павло І доручив своїй дружині Марії Федорівні  ( 1759 – 1828) взяти під свій патронат частину навчальних закладів, які було створено за проектами І. Бецького. Протягом1796 – 1797 рр. нова російська імператриця прийняла у своє відання низку навчальних закладів держави. Таким чином від того часу була закладена традиція патронату імператриць над певним колом благодійних установ та навчальних закладів імперії. Цю державницьку традицію продовжила у 1828 – 186 рр. дружина Миколи І Олександра Федорівна, а вже в 1860 – 1880 роках дружина царя Олександра ІІ Марія Олександрівна. Кожна з російських цариць приймаючи Відомство під особисту опіку, займались його справами протягом усього свого подальшого життя. Останньою покровителькою у 1880 році стала дружина російського імператора  Олександра ІІІ, яку також звали Марія Федорівна ( 1847 – 1928) і яка обіймала цю почесну посаду до початку революційних подій на теренах Російської імперії в 1917 році [ 24, с. 157 ].

         Протягом 19 століття для більшості населення українських земель освіта продовжувала залишатись малодоступною. Тому з початком лібералізації внутрішнього суспільно економічного та культурного життя та проведення буржуазних реформ держава звернула увагу й на освіту. У Російській імперії в період правління імператора Олександра ІІ посилився рух за реформу освітньої сфери. Спочатку ініціатива поліпшення ситуації в освіті належала громадськості. Це виявилось в розширенні мережі приватних навчальних закладів і створенні за зразком інших європейських країн недільних шкіл. Останні працювали у вихідні ( звідси їх назва ) і займались безкоштовним навчанням дорослих. Часто мовою викладання в них була українська. Перша недільна школа виникла в  1859 році в Києві, і протягом року їх кількість в Україні досягла 110. Велику роль  у створенні недільних шкіл відіграли ліберально та демократично налаштовані професори університетів, науковці ( зокрема М. Пирогов), активні студенти. Але в 1862 році влада заборонила діяльність недільних шкіл. Після цього ініціатива в реформуванні освіти знову  повернулась до влади  [26, с.86 ].

         Аграрна реформа 1861 року стала початком цілої серії реформ, проведених за російського імператора Олександра ІІ [ 31, с. 134 - 135 ]. З них  особливо пов'язаною з тематикою нашої розвідки є освітня. Так в 1863 році, після тривалої дискусії, був прийнятий новий університетський статут, який відновлював автономію університетів: так керівництво справами факультетів – факультетським радам, які утворювалися з професорсько-викладацького складу вузів; встановлювалась виборність керівників. 14.07. 1864 р. було видано «Положення про початкові народні школи», за яким з дозволу влади можна було відкривати приватні початкові заклади. 19. 11 1864 р. з'явився новий статут гімназій і прогімназій,  середня школа ставала безстановою та більш доступною для широких соціальних верств населення держави   [26, с. 38].

         У 1863 - 1869 роках у Російській імперії була проведена освітня реформа, суть якої полягала в уніфікації системи освіти, ліквідації станових привілеїв при вступі до навчальних закладів та розширенні мережі останніх. Відтепер початкову  освіту давали чотирикласні народні училища, у яких навчали основ математики, читання, письма та Закону Божого, а також викладали основи історії, географії, ботаніки та астрономії. Повітові початкові училища у 1872 році були реорганізовані на 6-річні міські училища. Після земської реформи 1864 року чимало початкових сільських шкіл (особливо на Полтавщині та Чернігівщині) відкривались також коштами земських установ.  Середню ланку складали класичні гімназії та реальні училища. Участь земських установ в розвитку народної освіти Російської імперії регулювалось відповідним нормативним документом  - «Положением о начальних народних училищах» від 14. 07 . 1864 р.. Дане положення давало значні можливості для створення широкої мережі загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема початкових шкіл  [ 33, с. 252 ].

         Проміжну ланку між середньою та вищою освітою являли собою 17 комерційних училищ, а також два ліцеї – Рішельєвський ( Одеський) та Ніжинський  - і кадетські корпуси. Комерційні училища надавали середню економічну освіту. В ліцеях готували викладачів, а в кадетських корпусах – офіцерські кадри. Наприкінці 19 століття Ніжинський ліцей, організований в 1832 році, який спочатку був гімназією вищих наук було перетворено на Історико-філологічний інститут, за статусом прирівняно до університету [ 6, c. 411].

             1. 2.  Освіта в західноукраїнських землях

          Після останнього поділу Речі Посполитої західноукраїнські землі були штучно поділено австрійською монархією Габсбургів. Закарпаття лишалось в складі Угорщини, Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – «Кололівство Галіциї і Ладомерії» що поділялось на 12 округів  з центром у Львові. До 1849 року на правах окремого округу до складу королівства входили буковинські землі  з центром в Чернівцях [ 27, с. 109; 29, с. 134 - 137 ].

         З прийняттям нового шкільного закону в 1805 року з добрими ознаками в Західній Україні починається нове сторіччя. Це важлива подія, яка ознаменувала з одного боку початок нового віку, а з іншого зародженням національної системи освіти. Даний закон визначив мету, зміст та типи навчальних закладів, порядок їх створення, функціонування, їх взаємозв’язок та взаємозалежність, нагадаю що шкільні округи діють в Західній Україні ще з 1802 року  [ 16, с. 107; 27, с. 87 ].

        В 1816 р. канонік та інспектор народних шкіл І. Могильницький створив у Перемишлі вперше в Західній Україні  «Товариство галицьких священників для поширення освіти та культури серед вірних і підданих християнства», що поклало основу для відкриття вчительського інституту, проте невдовзі Рим заборонив діяльність товариства [ 29, с. 151 - 152].

        На початку 19 століття в Галичині було скасовано обов'язкове навчання, встановлено надмірну плату в головних школах. Це був продуманий крок, спрямований на гальмування розвитку освіти для простих українців, весь навчальний процес був пройнятий релігійністю [16, с. 100].

          В 1818 році видається цісарський указ який дозволяє вчити в школах рідною мовою, а в мішаних школах українська мова була обов'язковим предметом. Згодом народні школи були передані у відання консисторій, тож українська мова заборонялась. До 1817 року не було жодної тривіальної школи з рідною мовою навчання за винятком парафіяльних рівень яких був низький. В цей час починає свій розвиток так зване в історії «азбучне питання», що поступово переростає в «азбучну війну» між кириличним та латинським алфавітом.

         В 1859 році  відбулась заміна австрійською владою української абетки на латинську в Східній Галичині та Буковині [ 30, с. 136 ].

         Справа української мови та правопису українського письма стала однією з точок програми першого просвітньо – наукового з'їзду відомого в історії України під іменем «Собору сотки вченних», що ініціювався Головною руською радою та відповідно відбувся у Львові 19. 10 – 26. 10. 1848 році  [ 23, с. 525 ].

         Міністерство освіти, що постало у Відні, проголосило народну школу в засаді за національну школу, себто навчання в ній має відбуватись на рідній мові. В 1855 році Міністерство освіти Австрійської імперії підготувало угоду з Римським престолом ( так званий конкордат ), що її оголосив цісарський патент від 05. 11. 1855 року. В наслідок цього конкордату Римо - католицька церква дістала великі права щодо внутрішнього життя школи й призначення вчителів. Згідно з міністерським розпорядженням 1855 року з програми  тривіальних шкіл усунуто реальні науки: підручники піддано ревізії з метою усунення в них всього того, що не відповідає католицькому віросповіданню. Для суворого нагляду над шкільною освітою з міністерського розпорядження від 1850 року повстали крайові шкільні уряди де засідали шкільні радники ( пізніше крайові шкільні інспектори ) що мали при своїх інспекціях звертати особливу увагу на релігійне і моральне виховання школярів [ 23, с. 528 ].

         Духовні консисторії, що керували від 1855 до 1869 року українськими школами, обмежувалися обіжниками до деканів, щоб бралися за організацію шкіл, а ті в свою чергу зверталися з обіжниками до сільського духовенства, що за своїм моральним впливом спонукали до відкриття шкіл [ 23, с. 530 ].  

          Починаючи з 60 - х років 19 століття в західноукраїнських землях помітним чином розвивається середня освіта – гімназії й реальні училища. Термін навчання в подібних гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах – 7 років. Закінчення такої гімназії давало змогу вступу в університет, а по закінченні реальних училищ  у вищі спеціалізовані навчальні заклади. Серед видатних викладачів західної України відомим  є  Ф. М. Колесса ( 1871 - 1944 )  [ 4, с. 360 ].

         Вступ  в дію у 1867 році нової Конституції  Австро-Угорщини розпочав новий етап в розвитку освітньої галузі ( перша спроба конституційної реформи відбулась в 1861 році) [ 32, с. 103 ]. З 1867 року урядовим законом в Галичині вводилась польська мова викладання (до цього була німецька), в Закарпатті угорська, на Буковині залишалась німецька. У відповідності до урядового закону  від 22. 06. 1867 року, у народних школах викладову мову визначав той, хто утримує школу [ 23, с. 529 ].   У 1868 р. видається новий шкільний закон, у якому проголошено принципи організації та діяльності початкових шкіл  і учительських семінарій. Ним передбачалось перехід шкіл з церковної підлеглості до управління світськими органами. Для керівництва початковими, середніми й професійними закладами урядовим законом від 22. 06. 1867 року була створена Крайова шкільна рада, а пізніше повітові й місцеві шкільні ради. Закон проголошував безкоштовну початкову 6- річну освіту та право навчатися рідною мовою та низку інших  демократичних норм [16, с. 134].

         Урядовим законом від 21. 12 1867 року урочисто проголошувалось, що всі народи Австро- Угорської імперії  є рівноправними; кожен народ має законне право на охорону та збереження своєї мови, а урядовим законом від 25. 05. 1868 року встановлювалось відокремлення школи від церкви [ 23, с. 530 ].

 Істотно змінювалися існуючи типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних  шкіл установлювались  одно -, дво -,  трьо -, і багато класні світські  школи, єдині для міст і сіл.  Освітню реформу було проведено у відповідності до основного шкільного закону від 14. 05. 1869 року. Її суть полягала в тому, як вже зазначалось, що навчальні заклади остаточно відокремлювались від Церкви і запроваджувалось обов'язкове початкове навчання дітей віком від 8 до 12 років. На противагу російській австро – угорська влада  не перешкоджала розвитку початкової освіти національним мовами, хоча нічим і не підтримувала. Також слід відмітити про те, що  розвиток національної школи в Галичині так як і в Наддніпрянщині здійснювався силами окремих меценатів, або товариств. Так «Просвіта» та «Руське педагогічне товариство» почали створювати власним                                                                                                                                     коштом школи рідною мовою навчання. Проте тут вони зіткнулись з впертою                                                                                                                                       протидією представників інших національностей (поляків в Східній Галичині, угорців у Закарпатті, румунів у Буковині) [26. с. 87]. Так, в 1869 році в Східній Галичині налічувалось 1292 народні школи з українською мовою навчання, українсько - польських – 67, в 1900 році в них вже працювало 4250 класів з польською і  2250 з українською мовою [ 25, с. 506 ].

         В 1869 році за даними звіту Крайової шкільної ради, в Східній Галичині було 1293 українські народні школи, тоді як в 1850 р. їх було всього 1500, але звітні дані цієї ж Крайової ради за 1871 рік повідомляють про скорочення національних шкіл до 572 одиниці [ 23, с. 531 ].

         Університет у Чернівцях, заснований в 1875 році з німецькою мовою викладання. В ньому навчались І. Франко, Л. Мартович, при Чернівецькому університеті було створено кафедру української мови та літератури, яку в 1885 році очолив С. Смаль - Стоцький, а при Львівському – кафедру української історії, яку в 1894 році очолив М. С. Грушевський. Університетський статут, затверджений у Російській імперії в 1863 році, надав вищим навчальним закладам значну автономію. Відтепер вони самостійно могли обирати  керівництво, проводити ротацію кадрів, форма ставала не обов'язковою, знімався поліцейський контроль тощо.  Проте викладання велося виключно російською ( На Західній Україні – німецькою і польською). В 1874 році українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова, в 1844 році був заснований Львівський політехнічний інститут де теж мовою викладання була українська. Під кінець панування Австро - Угорщини в Східній Галичині існувало 5 державних українських чоловічих гімназій, в яких навчалось не менш 4 тис. учнів, що становило 22% всіх гімназистів. Крім цього функціонувало 2 приватні українські чоловічі ( Городенка, Рогатин)  та 3 приватні  (німецько-українські) гімназії ( Яворів, Рогатин, Турка).

         На початку  20 століття працювало лише 4 виші: університет у Львові (1661) та Чернівцях (1875), політехнічний інститут у Львові та академія ветеринарної медицини, що також була розміщена у Львові( 1897). У другій половині 19 століття реформувалась також і педагогічна освіта. В Західній Україні  почали створюватись 4 – річні  вчительські семінарії: Львівська, Ужгородська, Чернівецька Мукачівська та ін.. [ 16, с. 135 ]. Вчителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових та міських училищ готували вчительські інститути [ 33, с. 344].

         Після революційних подій у Європі 1848 – 49 рр., відомих у світовій історії як «Весна народів», які теж не оминули Західну Україну, в Львівському університеті було створено 4  українські кафедри і кафедру української мови та літератури, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям  Я. Головацького ( 1814 - 1888), котрий в продовж з 1848 по 1867 р. був там першим професором української мови та літератури, університет до 1867 р. був німецьким за своїм характером. Зазначу про визначальний внесок Головацького в заснуванні та діяльності організації «Руської трійці» (1832), яка відіграла важливу роль в розвитку освіти в Західній Україні    [ 16, с. 107; 32, с. 319 ]. На Закарпатті серед визначних діячів освіти слід відзначити О. В. Духновича ( 1803 - 1865), національного культурного діяча, письменника та педагога. Основоположника нової української літератури в Закарпатті [ 10, с. 83 ]

         В 1867 році Австрія та Угорщина утворили двоєдину монархію,  що суттєво вплинуло на розвиток управління освітою в західноукраїнських землях [ 13, с. 235]

         У Східній Галичині реформу початкової освіти провели лише в 1873 році.  У краї були створенні шкільні округи на чолі з радами, які підлягали Крайовій раді, що мала здійснювати керівництво освітою. Але до Крайової ради потрапили польські аристократи, буржуазія, духовенство, які відверто виступали проти загального навчання і намагались полонізувати систему освіти [ 25, с. 506]

         До 60-х років 19 століття українці і поляки спільними зусиллями вели боротьбу проти онімечення Львівського університету В липні 1871 року цісарським указом було скасовано всі обмеження щодо викладання українською та польською мовами. Проте так склалось що Львівський університет все таки полонізувався. В 1879 році тут введено     В 1894 році в університеті було створено кафедру історії , а в 1900 році – другу кафедру української літератури. В 1914 році в навчальному закладі  діяло 8 українських  кафедр (з 80-ти) і 4 доцентури [2, с. 217- 218].

         У 1906 році Крайова шкільна рада видала розпорядження, що забороняв міським школам приймати до себе на навчання сільських дітей, до речі тут слід додати, що Львівська Крайова шкільна рада в 1905 р. дістала значно ширші компетенції за ті, що мали інші крайові  шкільні ради. Так, вона мала право встановлювати  навчальні основи і шкільні порядки для усіх шкіл, підлеглих раді; обговорювати крайові законопроекти в шкільній справі; призначати шкільних інспекторів та середньо шкільних професорів; схвалювати підручники для усіх шкіл підлеглих раді; склад львівської Крайової шкільної ради був такий: 14 призначались урядом; 19 осіб були власне чиновниками; і лише 2 вибирались від громадян; по одному від міст: Львова та Кракова. Вся львівська Крайова рада за національним складом була польською [ 23, с. 530 ].

         В Ярославськім повіті в 1908 році половина шкіл користувалась незадовільними приміщеннями, більше 2/3  шкіл були однокласними. В Тернопільському повіті в 1909 р. з 85 р. громад мали свої школи лише 45. Станом на 1914 рік в Галичині діяло понад 2612 українських  шкіл [ 23, с. 532 ]

         1. 2.  Освіта в західноукраїнських землях

          Після останнього поділу Речі Посполитої західноукраїнські землі були штучно поділено австрійською монархією Габсбургів. Закарпаття лишалось в складі Угорщини, Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – «Кололівство Галіциї і Ладомерії» що поділялось на 12 округів  з центром у Львові. До 1849 року на правах окремого округу до складу королівства входили буковинські землі  з центром в Чернівцях [ 27, с. 109; 29, с. 134 - 137 ].

         З прийняттям нового шкільного закону в 1805 року з добрими ознаками в Західній Україні починається нове сторіччя. Це важлива подія, яка ознаменувала з одного боку початок нового віку, а з іншого зародженням національної системи освіти. Даний закон визначив мету, зміст та типи навчальних закладів, порядок їх створення, функціонування, їх взаємозв’язок та взаємозалежність, нагадаю що шкільні округи діють в Західній Україні ще з 1802 року  [ 16, с. 107; 27, с. 87 ].

        В 1816 р. канонік та інспектор народних шкіл І. Могильницький створив у Перемишлі вперше в Західній Україні  «Товариство галицьких священників для поширення освіти та культури серед вірних і підданих християнства», що поклало основу для відкриття вчительського інституту, проте невдовзі Рим заборонив діяльність товариства [ 29, с. 151 - 152].

        На початку 19 століття в Галичині було скасовано обов'язкове навчання, встановлено надмірну плату в головних школах. Це був продуманий крок, спрямований на гальмування розвитку освіти для простих українців, весь навчальний процес був пройнятий релігійністю [16, с. 100].

          В 1818 році видається цісарський указ який дозволяє вчити в школах рідною мовою, а в мішаних школах українська мова була обов'язковим предметом. Згодом народні школи були передані у відання консисторій, тож українська мова заборонялась. До 1817 року не було жодної тривіальної школи з рідною мовою навчання за винятком парафіяльних рівень яких був низький. В цей час починає свій розвиток так зване в історії «азбучне питання», що поступово переростає в «азбучну війну» між кириличним та латинським алфавітом.

         В 1859 році  відбулась заміна австрійською владою української абетки на латинську в Східній Галичині та Буковині [ 30, с. 136 ].

         Справа української мови та правопису українського письма стала однією з точок програми першого просвітньо – наукового з'їзду відомого в історії України під іменем «Собору сотки вченних», що ініціювався Головною руською радою та відповідно відбувся у Львові 19. 10 – 26. 10. 1848 році  [ 23, с. 525 ].

         Міністерство освіти, що постало у Відні, проголосило народну школу в засаді за національну школу, себто навчання в ній має відбуватись на рідній мові. В 1855 році Міністерство освіти Австрійської імперії підготувало угоду з Римським престолом ( так званий конкордат ), що її оголосив цісарський патент від 05. 11. 1855 року. В наслідок цього конкордату Римо - католицька церква дістала великі права щодо внутрішнього життя школи й призначення вчителів. Згідно з міністерським розпорядженням 1855 року з програми  тривіальних шкіл усунуто реальні науки: підручники піддано ревізії з метою усунення в них всього того, що не відповідає католицькому віросповіданню. Для суворого нагляду над шкільною освітою з міністерського розпорядження від 1850 року повстали крайові шкільні уряди де засідали шкільні радники ( пізніше крайові шкільні інспектори ) що мали при своїх інспекціях звертати особливу увагу на релігійне і моральне виховання школярів [ 23, с. 528 ].

         Духовні консисторії, що керували від 1855 до 1869 року українськими школами, обмежувалися обіжниками до деканів, щоб бралися за організацію шкіл, а ті в свою чергу зверталися з обіжниками до сільського духовенства, що за своїм моральним впливом спонукали до відкриття шкіл [ 23, с. 530 ].  

          Починаючи з 60 - х років 19 століття в західноукраїнських землях помітним чином розвивається середня освіта – гімназії й реальні училища. Термін навчання в подібних гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах – 7 років. Закінчення такої гімназії давало змогу вступу в університет, а по закінченні реальних училищ  у вищі спеціалізовані навчальні заклади. Серед видатних викладачів західної України відомим  є  Ф. М. Колесса ( 1871 - 1944 )  [ 4, с. 360 ].

         Вступ  в дію у 1867 році нової Конституції  Австро-Угорщини розпочав новий етап в розвитку освітньої галузі ( перша спроба конституційної реформи відбулась в 1861 році) [ 32, с. 103 ]. З 1867 року урядовим законом в Галичині вводилась польська мова викладання (до цього була німецька), в Закарпатті угорська, на Буковині залишалась німецька. У відповідності до урядового закону  від 22. 06. 1867 року, у народних школах викладову мову визначав той, хто утримує школу [ 23, с. 529 ].   У 1868 р. видається новий шкільний закон, у якому проголошено принципи організації та діяльності початкових шкіл  і учительських семінарій. Ним передбачалось перехід шкіл з церковної підлеглості до управління світськими органами. Для керівництва початковими, середніми й професійними закладами урядовим законом від 22. 06. 1867 року була створена Крайова шкільна рада, а пізніше повітові й місцеві шкільні ради. Закон проголошував безкоштовну початкову 6- річну освіту та право навчатися рідною мовою та низку інших  демократичних норм [16, с. 134].

         Урядовим законом від 21. 12 1867 року урочисто проголошувалось, що всі народи Австро- Угорської імперії  є рівноправними; кожен народ має законне право на охорону та збереження своєї мови, а урядовим законом від 25. 05. 1868 року встановлювалось відокремлення школи від церкви [ 23, с. 530 ].

 Істотно змінювалися існуючи типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних  шкіл установлювались  одно -, дво -,  трьо -, і багато класні світські  школи, єдині для міст і сіл.  Освітню реформу було проведено у відповідності до основного шкільного закону від 14. 05. 1869 року. Її суть полягала в тому, як вже зазначалось, що навчальні заклади остаточно відокремлювались від Церкви і запроваджувалось обов'язкове початкове навчання дітей віком від 8 до 12 років. На противагу російській австро – угорська влада  не перешкоджала розвитку початкової освіти національним мовами, хоча нічим і не підтримувала. Також слід відмітити про те, що  розвиток національної школи в Галичині так як і в Наддніпрянщині здійснювався силами окремих меценатів, або товариств. Так «Просвіта» та «Руське педагогічне товариство» почали створювати власним                                                                                                                                     коштом школи рідною мовою навчання. Проте тут вони зіткнулись з впертою                                                                                                                                       протидією представників інших національностей (поляків в Східній Галичині, угорців у Закарпатті, румунів у Буковині) [26. с. 87]. Так, в 1869 році в Східній Галичині налічувалось 1292 народні школи з українською мовою навчання, українсько - польських – 67, в 1900 році в них вже працювало 4250 класів з польською і  2250 з українською мовою [ 25, с. 506 ].

         В 1869 році за даними звіту Крайової шкільної ради, в Східній Галичині було 1293 українські народні школи, тоді як в 1850 р. їх було всього 1500, але звітні дані цієї ж Крайової ради за 1871 рік повідомляють про скорочення національних шкіл до 572 одиниці [ 23, с. 531 ].

         Університет у Чернівцях, заснований в 1875 році з німецькою мовою викладання. В ньому навчались І. Франко, Л. Мартович, при Чернівецькому університеті було створено кафедру української мови та літератури, яку в 1885 році очолив С. Смаль - Стоцький, а при Львівському – кафедру української історії, яку в 1894 році очолив М. С. Грушевський. Університетський статут, затверджений у Російській імперії в 1863 році, надав вищим навчальним закладам значну автономію. Відтепер вони самостійно могли обирати  керівництво, проводити ротацію кадрів, форма ставала не обов'язковою, знімався поліцейський контроль тощо.  Проте викладання велося виключно російською ( На Західній Україні – німецькою і польською). В 1874 році українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова, в 1844 році був заснований Львівський політехнічний інститут де теж мовою викладання була українська. Під кінець панування Австро - Угорщини в Східній Галичині існувало 5 державних українських чоловічих гімназій, в яких навчалось не менш 4 тис. учнів, що становило 22% всіх гімназистів. Крім цього функціонувало 2 приватні українські чоловічі ( Городенка, Рогатин)  та 3 приватні  (німецько-українські) гімназії ( Яворів, Рогатин, Турка).

         На початку  20 століття працювало лише 4 виші: університет у Львові (1661) та Чернівцях (1875), політехнічний інститут у Львові та академія ветеринарної медицини, що також була розміщена у Львові( 1897). У другій половині 19 століття реформувалась також і педагогічна освіта. В Західній Україні  почали створюватись 4 – річні  вчительські семінарії: Львівська, Ужгородська, Чернівецька Мукачівська та ін.. [ 16, с. 135 ]. Вчителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових та міських училищ готували вчительські інститути [ 33, с. 344].

         Після революційних подій у Європі 1848 – 49 рр., відомих у світовій історії як «Весна народів», які теж не оминули Західну Україну, в Львівському університеті було створено 4  українські кафедри і кафедру української мови та літератури, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям  Я. Головацького ( 1814 - 1888), котрий в продовж з 1848 по 1867 р. був там першим професором української мови та літератури, університет до 1867 р. був німецьким за своїм характером. Зазначу про визначальний внесок Головацького в заснуванні та діяльності організації «Руської трійці» (1832), яка відіграла важливу роль в розвитку освіти в Західній Україні    [ 16, с. 107; 32, с. 319 ]. На Закарпатті серед визначних діячів освіти слід відзначити О. В. Духновича ( 1803 - 1865), національного культурного діяча, письменника та педагога. Основоположника нової української літератури в Закарпатті [ 10, с. 83 ]

         В 1867 році Австрія та Угорщина утворили двоєдину монархію,  що суттєво вплинуло на розвиток управління освітою в західноукраїнських землях [ 13, с. 235]

         У Східній Галичині реформу початкової освіти провели лише в 1873 році.  У краї були створенні шкільні округи на чолі з радами, які підлягали Крайовій раді, що мала здійснювати керівництво освітою. Але до Крайової ради потрапили польські аристократи, буржуазія, духовенство, які відверто виступали проти загального навчання і намагались полонізувати систему освіти [ 25, с. 506]

         До 60-х років 19 століття українці і поляки спільними зусиллями вели боротьбу проти онімечення Львівського університету В липні 1871 року цісарським указом було скасовано всі обмеження щодо викладання українською та польською мовами. Проте так склалось що Львівський університет все таки полонізувався. В 1879 році тут введено     В 1894 році в університеті було створено кафедру історії , а в 1900 році – другу кафедру української літератури. В 1914 році в навчальному закладі  діяло 8 українських  кафедр (з 80-ти) і 4 доцентури [2, с. 217- 218].

         У 1906 році Крайова шкільна рада видала розпорядження, що забороняв міським школам приймати до себе на навчання сільських дітей, до речі тут слід додати, що Львівська Крайова шкільна рада в 1905 р. дістала значно ширші компетенції за ті, що мали інші крайові  шкільні ради. Так, вона мала право встановлювати  навчальні основи і шкільні порядки для усіх шкіл, підлеглих раді; обговорювати крайові законопроекти в шкільній справі; призначати шкільних інспекторів та середньо шкільних професорів; схвалювати підручники для усіх шкіл підлеглих раді; склад львівської Крайової шкільної ради був такий: 14 призначались урядом; 19 осіб були власне чиновниками; і лише 2 вибирались від громадян; по одному від міст: Львова та Кракова. Вся львівська Крайова рада за національним складом була польською [ 23, с. 530 ].

         В Ярославськім повіті в 1908 році половина шкіл користувалась незадовільними приміщеннями, більше 2/3  шкіл були однокласними. В Тернопільському повіті в 1909 р. з 85 р. громад мали свої школи лише 45. Станом на 1914 рік в Галичині діяло понад 2612 українських  шкіл [ 23, с. 532 ]

               1.3.         Утворення Міністерства народної освіти як центрального органу державного управління  освітою  Росії.

         Як вже ми дізнались з попередньо-викладеного матеріалу нашого з вами дослідження, сходження на Російський  престол  російського імператора  Олександра І, яке відбулось  15. 09. 1801 р., ознаменувало собою початок докорінних радикальних реформ як світської так і духовної освіти. Розпочавсь період в історії  Російської імперії, тай України , як складової її частини, який науковці часто називають періодом «наздоганяючої модернізації»  [ 29, с. 55 ].

       Початок нового століття в царській Росії позначився заснуванням міністерств, в тому числі і міністерства народної освіти. Думка про заснування міністерства належить Василеві Каразіну, який знаходився в гуртку осіб, наближених до імператора Олександра І. На посаду міністра освіти був призначений граф Петро Васильович Завадовський [ 213, с. 232 ].

         Структура управління шкільною та вищою освітою в Україні фактично сформувалась в процесі реформаторської політики царського уряду, котрий в контексті соціально – економічних реформ та суспільно – політичних перетворень провів освітні реформи ( 1802 – 1804, 1856 – 1864 ), що створювало собою нову парадигму розвитку освіти в Російській імперії та сприяло її інтенсивному демократичному розвиткові та контрреформаторські часткові зміни ( 1810 – 1835  рр., 1845 р., 70 – 90 – ті роки 19 століття), які певною мірою локалізували здобутки згадуваних прогресивних ліберальних реформ в системі освіти  [ 24, с. 12 ].

         Сходження на престол нового російського царя супроводжувалося невідворотнім демонтажем старої прогнилої системи державного управління, та спробою перебудови її на новий лад за досвідом передових  буржуазно – демократичних держав Західної Європи, що мали відповідати вимогам часу, постало питання про ліквідацію  колегій та їх заміну на нові інститути використовуючи європейський досвід виконавчої вертикалі державної влади [ 29, с. 55 - 56 ].

          Створення міністерств як головних центральних органів виконавчої влади Російської імперії по втіленню державної політики в 1802 році стало одним з результатів діяльності так званого «Негласного комітету по розробці реформ», до якого входили П. О. Строганов, А. Чорторийський, В . П. Кочубей, М. М. Новосельцев. Думка про заснування цього державного органу належить В. Каразіну, який був в гуртку осіб наближених до імператора,  міністром освіти було призначено графа П. Завадовського, українського аристократа козацького походження таємного радника та сенатора, голови департаменту Законів Державної ради, та голови Комісії по заснуванню шкіл [ 23, с. 232].  Крім Каразіна та Завадовського натхненниками та ідеологами створення Міністерства народної освіти Російської імперії були також вихователі молодого царя Ф. Лагарп та П. Строганов. Лагарп в своїй записці настоював на створенні Міністерства народної освіти та  запровадження сільської освіти [ 8, с. 86 ].

         08. 09. 1802 р. в столиці Російської держави –  С. Петербурзі оголошено царський Маніфест «Про заснування міністерств» та відповідний Указ Сенату, з ціллю виховання юнаків та розповсюдження науки» серед 8 нових міністерств було і Міністерство народної освіти, як відомо  з 1802 по 1811 рр. була проведена міністерська реформа в Російській імперії [ 3, с. 102 ].

         Попередником міністерства була Комісія по заснуванню народних училищ, створена в 1782 р, яка в наслідку стала частиною міністерства. Міністерство народної освіти Росії діяло як центральний державний орган імперії, що керував роботою закладів народної освіти та науки. Призначення П. Завадовського міністром народної освіти Російської імперії викликало незадоволення з боку Лагарпа, на початку міністерство освіти становило собою спеціальну раду до якої входили: Муравйов, Клінгер, Чарторийський, Новосильцев [ 29, с. 55 ].

      В своє виправдання Олександ І відповів Лагарпу листом, що був написаний 07 липня 1803 року : «Ваші жалі з приводу призначення гр.. П. Завадовського міністром народної освіти значно змаліли б, коли Ви знали організацію того міністерства , - по суті, міністерство те є рада, куди входить Муравйов, Клінгер, Чарторижський, Новосильцев та ін.. Та рада всім керує : немає паперу, що не був би нею виготовлений, немає особи, що була б призначена на посаду в обхід ради.

          Важко сказати, оскільки Олександр був щирий в своїх поясненнях, чому саме він призначив міністром народної освіти графа Завадовського, якому тоді було 63 або 64 роки. Об*активно кажучи, граф Завадовський мав усі належні для цього дані, щоб займати дану посаду, бо насамперед був людиною надзвичайно здібною та освітченою,  - не дарма заслужив репутацію в свої сучасників « розумної української голови»; по – друге, він був добре ознайомлений зі справою народної освіти завдяки попередній своїй діяльності на посаді голови Комісії для заснування шкіл, а головне те , що  завжди виявляв інтерес до освітньої справи.

          Згідно з правилами 24. 01. 1803 р., при Міністерстві народної освіти діяла Комісія по заснуванню народних училищ, яка згодом  була перетворена на Головне управління школами. Воно складалось з 6 осіб, кураторів шкільних округів, керівником управління став В. Каразін. Українські губернії поділено по округах: Волинська, Киїська , та Подільська губернії належали до Віленського шкільного округу на чолі якого стояв А. Чорторийський,  решта наших губерній увійшли до Харківської шкільної округи на чолі з С. Потоцьким. Тому всі куратори були представниками  всієї округи в Петербурзі, де й вони перебували, а фактичне керування школами на місці передавалось університетам в кожній шкільній окрузі [ 23, с. 233 ].

         В 1803 р. за умов реформи шкільної освіти запроваджувались «Попередні правила народної освіти», а Статутом 1804 р. в Росії було задекларовано єдину загальнонародну систему освіти - позастанову, безплатну, чотириступеневу (парафіяльні,повітові училища, гімназії, університети) [24, с. 12]. Університети повинні були бути в кожному шкільному окрузі, гімназії - в кожному губернському місті, повітові училища – в кожному повіті, приходські кругом.

         Головне управління школами встановило замість попередніх головних , середніх і малих шкіл такі типи: гімназії в кожному губернському місті, догляд за ними мав належати університетові, догляд за повітовою школою мав належати директорові гімназії, догляд за парафіяльними (приходськими ) школами  - управителеві відповідної школи. Перед Міністерством народної освіти одразу постало завдання визначення місць розташувань університетів [ 23, с. 234 ].  Міністерство освіти керувало створенням статуті і правил для університетів, середніх та початкових навчальних закладів, відало призначенням професорсько–викладацького складу, займалось забезпеченням закладів посібниками та підручниками. З 1803 р. в управлінні Міністерства народної освіти знаходилась Російська Академія Наук. Основним завданням Міністерства народної освіти Російської імперії  в перші роки стало створення навчальних округів, відкриття нових університетів, перетворення їх в органи управління освітою, затверджували статути на основі автономії університетів.

          Повертаючись до раніше згаданого в ході нашого наукового дослідження так званого Відомства установ імператриці Марії необхідно зазначити наступне: відомством керував головноуправляючий у чині статс – секретаря. Він мав владу та повноваження міністра, а також право особистої доповіді імператор. У 1909 році під опікою Відомства перебувало 607 навчальних закладів, де здобувало освіту 40 тис. учнів. Фінансове забезпечення цих навчальних закладів здійснювалось переважно за рахунок державної казни, оплати навчання батьками, а також приватними і громадськими пожертвуваннями, прибутку від продажу гральних карт, зборів від публічних розваг [ 24, с. 159 ].

         Усі російські імператриці відповідно до власного розуміння вносили корективи у життя патронованих ними закладів. Змінювалася також назва державного органу управління, що мав допомагати їм здійснювати опіку над установами, які підлягали даному Відомству Проте слід підкреслити, що незмінними залишалися принципи діяльності на засадах станової та гендерної диференціації. Зрештою, наприкінці 19 - на початку 20 століття склалось таке коло компетенцій та вповноважень Відомства установ імператриці Марії:

1)       охорона материнства та дитинства  ( у 1913 році до складу Відомства увійшло     Всеросійське попечительство про охорону материнства та дитинства);

2)       піклування про немовлят у Московському та Санкт – Перебурзькому виховних  будинках та в яслах, що були створенні в деяких губернських та повітових  притулках Відомства;

3)     піклування про дітей старшого віку у притулках;

4)     піклування про сліпих як з дитячого та юнацького віку в училищах, де вони виховувалися та навчалися ремесел, так і дорослих у спеціальних закладах ( у 1883 році до складу Відомства установ імператриці Марії увійшло Маріїнське попечительство для опіки над сліпими, яке було створене в 1881 р.);

5)      піклування про глухонімих в спеціальних училищах;

6)       Організація жіночої освіти в інститутах, Маріїнських училищах, гімназіях, прогімназіях, тат на педагогічних курсах;

7)      навчання й виховання хлопчиків та юнаків у Московському та Санкт – Петербурзьському комерційних училищах Миколаївському Гатчинському сирітському інститутах та в Імператорському Олександрівському (Царсько -  сільському) ліцеї;

8)      опікування дорослими у богадільнях;

9)      Надання медичної допомоги у лікарнях [ 24, с. 158].

         24. 01. 1803 р. створено Харківський навчальний округ, нагадаю, що Російська  імперія була спочатку розділена на 6 навчальних ( або як їх ще називали учбові, шкільні ) округів, тоді ж були прийняті «Примірні правила народної освіти», центром округу став Харківський університет, офіційним виданням був «Циркуляр по Харьковскому учебному округу» до округу входило 6 губерній. Першим куратором Харківського навчального округу був С. О. Потоцький ( 1803 – 1817).

         В 1808 р. видано статут духовних шкіл який передбачав 3- рівня в системі навчання. 24 липня 1817 р. спеціально створена комісія при Священному Синоді Руської Православної Церкви  прийшла до висновку що викладачі Києво - Могилянської Академії  не здатні навчати за новою навчальною програмою і постановила закрити навчальний заклад, на той час заклад переживав глибоку матеріальну і кадрову кризу [ 30, с. 135 ].

         Харківський Імператорський університет - перший вищий навчальний заклад на території  України, заснований 17 листопада 1804 р., як продукт відносно ліберальної політики влади в сфері освіти, навчальний заклад засновано з ініціативи та завдяки старанню В. Н. Каразіна (1773-1842),  відомого вченого, державного та  громадського діяча [ 10, с. 14 ]. Остаточно Указ про заснування даного навчального закладу було підписано 17 ( 29) січня 1805 року. Заклад складався спочатку з 4 факультетів: словесного, юридичного, математичного і медичного. Першим ректором був професор словесності І. С. Рижський. З самого початку свого існування університет став основним автономним центром освіти та науки України. В ньому проводилась навчальна, дослідницька та наукова робота, контролював школи Харківського навчального округу та здійснював цензурний нагляд за виданнями в межах округу. Вищий навчальний  заклад перебував в досить скрутному матеріальному стані з причини недофінансування з державного бюджету що не дозволяло належним чином розвивати матеріально - технічну базу [ 6, c. 411 ]. В університеті працювали відомі в історії викладачі: Т. Осиповський 1813-1820, був його ректором, О. Ходнєв, М. Бекетову, В. Черняєв, Н. Борисяк. І Срезневський 1842-1847, який теж був ректором, Ф. Іноземцев, М. Остроградський, О.  Потебня, Д . Яворницький М. Сумцов, вихованцем закладу був М. Костомаров. З 1805 по 1851 р. Харківський університет закінчило 3 тис. осіб, з яких 500 стали вчителями і 66 отримали професорські звання [ 16, c. 111 ].

         В 1804 р. відкриті перші комерційна та ремісниче училища в Одесі та Чернігові , та гімназія в Одесі. В 1805 р. на базі Кременецького колегіуму відкрито Волинську ( Кременецьку)  гімназія, згодом ліцей [ 3, с. 102]

         Указом  Російського імператора 24. 05. 1817 р., шляхом об'єднання Міністерства народної освіти та Головного управління духовних справ православного сповідання Священного Синоду та Головного управління духовних справ інших релігій був утворений новий орган – Міністерство духовних справ та народної освіти Російської імперії (1817 – 1824), яке складалось з двох  департаментів: освітнього і духовного, новим  міністром  призначено князя  Галіцина, до нього міністром народної освіти  був  український аристократ О. Розумовський ( 1810 – 1816) [ 8, с. 93 ].

         15. 05. 1824 р. Міністром народної освіти призначено адмірала А. С. Шишкова . На першому ж засіданні Головного управління училищ міністр освіти  пояснив що виховання повинно бути націоналістичним, тобто на думку чиновника воно повинно реалізовувати та втілювати  в собі триєдину формулу С. Уварова: православ'я, самодержавство та народність. [ 8, с. 94 ].

         В 1832 р. створено Київський та Одеський навчальні округи, Київський включав в себе Київську, Подільську, Волинську , Чернігівську, пізніше Полтавську губернії, центром округу був Київський університет, першим куратором призначено Е. Ф. фон Брадке. До складу Одеського округу увійшли: Бесарабська, Херсонська, Таврійська та Катеринословська губернії, центром став Новоросійський Імператорський університет, перший куратор -  Н. Ф. Покровський (1832-1837).

         З 1826 по 1850 при Міністерстві народної освіти Російської імперії  діяв Комітет облаштування навчальних закладів як міжвідомчий орган, що функціонував під керівництвом міністра народної  освіти, основним завданням якого був розгляд статутів навчальних закладів.

         14. 05. 1826 р. своїм рескриптом імператор Микола І наказав міністру народної  освіти О. Шишкову виготовити в спеціально проект нового устрою шкіл. В комітет увійшло декілька осіб і  один куратор з  навчальних округів – О. Перовський. Крім цього комітет по облаштуванню навчальних закладів Російської імперії отримав спеціальну вказівку щодо влаштування шкіл, дотримуватись принципу «одноманітності» на якому має ґрунтуватись як навчання так і виховання [ 23, с. 244 ].

         Згідно Указу від 25. 10. 1828 р., перед окремими сільськими училищами була поставлена двояка ціль: надання елементарної освіти та підготовка писарів для контор та приказів. Програма відповідала курсу приходських училищ, а викладання велось за ланкастерським методом. [ 8, с. 97 ].

         При міністерстві державного майна був організований особий вчений комітет в обов'язки якого входило розробка питань щодо навчально – виховної роботи підвідомчих шкіл. Особливо відповідально до питань приходських шкіл підійшов очільник міністерства граф П. Кисельов. Комітет був в своєму роді міністерством освіти для державних селян [8, с. 98 ].

         З 1834 р. виходить офіційний щомісячний друкований орган Міністерства народної освіти – «Журнал Министерства народного просвещения». Дане друковане видання було органом Міністерства народної освіти Російської імперії, періодично виходило до 1917 року. Журнал складався з офіційної частини де було розміщено матеріали та повідомлення Міністерства народної освіти, та не офіційної частини  в якій друкувалися статті та публікації по народній освіті, що стосувалися класичної філології, історії, літератури.

         У розділі народної освіти найбільш цінні та значимі публікації відносяться до періоду 1860 1861 років, коли головним редактором цього друкованого видання був Костянтин Дмитрович Ушинський.

         З 1837 по 1855 рр. «Журнал Міністерства народної освіти» в перше в історії Росії став поміщати на своїх шпальтах «Покажчик книг», що знову виходять, таким чином розпочався державний бібліографічний реєстр. Крім цього на сторінках видання публікувались «Вісті про нові визначні книги», як іноземні, так і вітчизняні, тобто ті що офіційно публікувались в Російській імперії. Є звідні покажчики вмісту журналу ( окремо по його офіційній та неофіційній частинах)

         Відкритий 08.11. 1834 р. міністром народної освіти С. Уваровим затверджено подання на відкриття  Київського  Імператорського Університету Святого Володимира , як класичного вищого навчального закладу дослідницького типу, освяченого 15. 07. 1834 р. [30, с. 136]. Спочатку мав один факультет з двома відділами: історико – філологічним і фізико – математичним. В 1835 р. відкрився юридичний, а в 1840 р. – медичний (на базі ліквідованої Віленської мед академії). Першим ректором навчального закладу був видатний вчений, історик та письменник М. Максимович ( 1804  –  1873), призначений на цю посаду 18.10. 1834 р. [ 6, с. 414 ]. Вищий навчальний заклад виник на базі Кременецького( Волинського) ліцею, який був закритий в 1831 р. в зв'язку з польським національним повстанням, серед викладацького складу було багато іноземців, зокрема поляків      [ 2, с. 219 ].  З Київським університетом пов'язане ім'я Великого Кобзаря – Т. Г. Шевченка, який в лютому 1847 р. був затверджений там на посаді вчителя малювання. Університет виховав цілу плеяду видатних вчених: В. Антонович (1834 - 1908), М. Драгоманов (1841 - 1895), М. Старицький ( 1840 - 1904),  у виші викладали В. Вернадський, Д. Траве, М. Бунге, М. Зібер. П. Житецький  [ 10, с. 92].

         Перепрошую за авторський відступ, але не  можливо оминути увагою діяльність в Київському Імператорському університеті св. Володимира уродженця Житомирщини, та зокрема Черняхівщини, відомого діяча науки, культури  та освіти України Миколи Павловича Дашкевича. Життя цієї людини є нажаль, малодослідженим, та майже не вивченим вітчизняною історією та історіографією.

         «Микола Дашкевич був Українцем з роду , Українцем з виховання, Українцем своїми науковими інтересами і бtз сумніву – Українцем своїми симпатіями « - так, з великої літери відмічає свого  побратима - Українця М. С. Грушевський [ 26, с. 11 ].

         М. Дашкевич – талановитий український літературознавець, історик, етнограф, геніальний учень В. Антоновича, доктор історичних наук, професор Київського Імператорського Університету св. Володимира, дійсний член Петербурзької Академії Наук. Викладав на кафедрі Всесвітньої історії, на противагу Петрову відстоював самобутність та оригінальність української літератури, та її зв'язок із західними течіями і стилями в праці «Отзыв о сочинении Петрова: очерки  истории украинской литературы 19 столетия». Дослідник І. Котляревського, досліджував українські думи. З історичних праць відомі роботи з вивчення княжої доби Галицько - Волинського та Литовського періодів.

         В 1907 р. його обрано дійсним академіком та членом Петербурзької Академії Наук. Як зазначив в своїй книзі «Микола Дашкевич (1825 – 1908)» один з його дослідників – к. і. н. А. Чуткий  : « Що стало найвищим визнанням наукового авторитету Миколи Дашкевича…» [ 26,  с. 249].

         Тож повертаємось до нашого дослідження: в  1863 р. за Олександра ІІ було введено університетський статут за яким вишам надавалась часткова автономія.

         Одеський (Новоросійський) Імператорський університет (1865) створювався на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814 р.  На початку свого існування  мав історико-філологічний, фізико-математичний, медичний та юридичний факультети. Ініціатором відкриття закладу був М. Пирогова М. Могилянський та П. Строганов. Серед викладачів та вихованців цього вищого навчального закладу були І. Мечников ( 1846 - 1916), Д. Заболотний (1826 - 1929), О. Богомолець (1881 - 1946), Л. Пасиржевський (1871 - 1938) [ 6, с. 491 ].

         В кінці 19 століття  в Україні було засновано низку вищих та вищих  спеціальних навчальних закладів: Київський (1898) політехнічний інститут, Ветеринарний інститут у Харкові, Вище гірниче училище в Катеринославі, Сільськогосподарський інститут в Одесі, Вищі комерційні курси в Києві (1906), які в 1912 р. отримали статус інституту.

         Можливість здобути вищу освіту одержали й жінки: у 1870-х р. були створені Вищі жіночі курси в Києві та Харкові. Їхні програми дублювали університетські, і викладали в них переважно викладачі з вишів. З 1870 р. діяли державні жіночі гімназії та прогімназії з терміном навчання відповідно 8 та 4 р.

         Щодо середніх шкіл для дівчат то першими в Україні були «інститути шляхетних дівчат». Вже в 1818 р. такий же інститут було відкрито і в Полтаві, в 1825 р. в Одесі, у 1833 – в Києві Згодом почали відкривати жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим відкрив подібну гімназії (1850), Полтава і Харків – (1860). Курс дівочих гімназій був 8-річний; 8–клас орієнтувався на підготовку вчительок та виховательок. Програми чоловічих та дівочих гімназій відрізнялись тим що в них не було класичних мов, було природознавство. Єпархіальні школи були 7-річними, а своєю програмою наближались до дівочих гімназій Існували ще середні  школи відомства імператриці Марії [ 16, с.101].

         Розвитку освіти сприяла діяльність багатьох самовідданих вчених - викладачів. Так, Вищі жіночі курси в Україні були засновані завдяки ініціативі місцевих професорів ( брав участь в цьому М. П. Дашкевич), які крім цього займались організацією їхньої роботи, проводили відкриті читання та загальні курси (лекції) з метою популяризації наукових знань серед широких кіл суспільства.  Реформатором початкової та середньої освіти в напрямку її гуманізації та демократизації був К. Д. Ушинський [ 16, с. 117 ]. Значну роль в розвитку освіти відіграли також меценати. Елітний навчальний заклад в Києві – колегія Галагана (1871) відкрилась коштом мецената Г. Галагана. Т. Рильський у власному маєтку на Київщині створив школу для селян, в якій  і викладав, тощо [ 26,  с. 88 ]

          Матеріальні умови для шкіл були створення такі: для забезпечення училищ в рік виділялось 250 крб., наставник отримував в рік 85 крб., його помічник – 75 крб. Якщо на вчителя приходилось більше 30 учнів його ставка була збільшувалась до 115 крб., помічник призначався якщо кількість учнів перевищувало 50 чол. Випускники семінарій з 6 – річним стажем отримували    ставки, а через 12 р. подвійну ставку [ 8, с. 99 ].

         В 1855 р. у Міністерства внутрішніх справ знаходилось 4 тис. шкіл, гостру необхідність у волосних школах для підготовки писарів та службовців ще з початку 30 – х років потребувало міністерство фінансів [ 8, с. 99 ].

         В кінці 50 – х років 19 століття  в Україні виник новий тип шкіл для підлітків і дорослих – недільні школи.  Перша недільна школа була заснована в Києві у 1859 р. Через рік там існувало 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Даний процес поширювався й на інші міста і села України. До навчання в цих школах підключалась передова  українська інтелігенція. Проте в 1862 р. за розпорядженням міністра народної освіти вони були закриті, а всі школи від вищих до нижчих  були русифіковані [ 30, с. 136 ]. Зокрема міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв  12 червня 1862 року розсилав циркулярні розпорядження генерал – губернаторам імперії  в яких містилась пряма вимога  щодо закриття недільних шкіл і читалень. До вище сказаного необхідно додати те, що  в результаті прийняття сумнозвісного  Валуєвського таємного указу( циркуляру) 30 ( 18 липня 1863 року  школа стала чужою для народу, не тільки мовою навчання, а й методикою викладання в ній  [ 16, с 101; 27, с. 97 ].

         У Київському навчальному окрузі станом на  1876 р. одна гімназія припадала на 563, 2 тис. чоловік населення, у Харківському окрузі  - на 486, 4 тис., в Одеському на 205, 8 тис. У Харківському навчальному окрузі в 1876 р. було 5 реальних училищ, в яких навчалось понад 923 учнів, в Одеському окрузі – 8  з 1743 учнями, у Київському окрузі 6 з 1615 учнями [ 25, с. 508 ].

         У 80 – х роках 19 століття письменні серед сільського населення становили: у Чернігівській губернії  - 5,3%, У Херсонській  - 6,2 % у Полтавській – 6%. В містах України  грамотність населення була відчутно вищою. Так в 1874 р. в Києві переписом зафіксовано 44, 3% письменних, у 1897 р. в Харкові – 52,5%. Рівень грамотності серед міських робітників набагато перевищував її середній показник. У Києві та Харкові він становив  понад 62%, в Одесі – 59%. В цілому писемних у 1897 р. по губерніях України налічувалось від 15,5 до 27,9% [ 25, с. 505 ]. Наприкінці 90-х р. на Україні існувало лише 129 гімназій: 52 чоловічі і 77 жіночих, крім цього значна кількість приватних гімназій у великих містах, кількість яких безперервно зростала. 56% учнів та студентів – діти дворян та чиновників В середніх школах Міністерства  народної  освіти плата за навчання покривала 28,7% всієї суми витрат, 40% давала держава, 21,8% - дотації від засновників, опікунів, меценатів та спілок, 9,5% інші легальні джерела матеріально – фінансових надходжень [ 14, с. 494 ].

            ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ І

         Отже ми побачили як в досліджуваний період, а це є перша половина 19 століття державна політика в сфері освіти Російської імперії сприяла внутрішньому зміцненню системи управління освітою та побудови її на більш досконалих міцних раціональних і прогресивних засадах.

         Спроби лібералізувати та перебудувати систему управління на європейський зразок спричинили кардинальні зрушення в традиційних підходах та створили відомі умови для історичного поступу в розвитку освіти.

         Фактично в цей час формується єдина система управління як центральний виконавчий державний орган в особі міністерств. Таким чином створення Міністерства народної освіти Російської імперії в 1802 році відкрило собою нову сторінку історії –  відбулось народження державної системи управління освітою.

        Освітні реформи на початку 19 століття виявились як ніколи прогресивними та успішними будучи ліберально - демократичними за своїм характером вони стали генератором інтенсифікації розвитку галузі.

         Одразу після проголошення про створення міністерства розпочалась активна робота по розбудові управлінської структури. Куди увійшли новоутворенні навчальні округи, університети як окружні центри, гімназії та училища як місцеві осередки. І незважаючи на те що розбудова йшла за принципом зверху до низу вона виявилась не  на жарт ефективною і дієвою.

          Три ступенева модель вищого поверху: Міністерство – округ – університет як вища ланка виявилась виправданою в усіх відношеннях і власне цей досвід необхідно використовувати на сучасному етапі в умовах проведення оптимізації та децентралізації системи управляння освітою.

         Водночас є і негативний історичний досвід що яскраво виявлений на даному історичному відрізку розвитку освіти. Ми бачимо що коли реформи є недостатньо продумані, та обґрунтовані вони приводять до небажаних наслідків. Та не зважаючи на це негативний досвід це теж досвід.

        Реформи першої половини 19 століття так і не змогли ліквідувати надмірний вплив релігії та церковного домінування в управлінні, втратили свою переконливість та фундаментальність.

         Крім цього вони так і не змогли ліквідувати бюрократичну природу російського управління що в результаті зводило на знавець всі новаційні та прогресивні здобутки. Не відбулось повної докорінної заміни старого традиційного феодально – монархічного  укладу освіти.

           РОЗДІЛ ІІ. ЕТАПИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

         2.1. Функціонування та модернізація системи управління освітою. Демократичні реформи та контрреформи ІІ половини 19 ст. за Олександра ІІ

          Зі смертю російського імператора Миколи І, яка наступила 18 (02). 03 1855 р. знову відновився  процес демократизації суспільно-політичного та економічного розвитку. Намітились стійки прогресуючі тенденції до загального прогресу культурного та духовного життя. Новий російський цар Олександр ІІ, який одразу заступив на трон, підтримував курс на оновлення та модернізацію країни зокрема це стосувалось розвитку освіти та науки [ 18, с. 409;  19, с. 450 ].

         Якщо в першій пол. 19 ст. влада в цілому була інтравертною то в середині століття ми бачимо прояв екстравертності та намагання вступити в діалог з  суспільством, тобто залучення широких кіл громадськості до обговорення важливих проектів рішень.

         Під час освітньої реформи 1856 – 1864 рр. в умовах глибокої кризи, суспільних катаклізмів, масової неписемності населення і потреб економіки в кваліфікованих робітниках, управлінцях, інженерах, агрономах, лікарях, вчителях російська влада вибрала єдиний правильний шлях кардинальних змін в країні [ 24, с.14 ].

         У 1856 р. в Україні було 1320 початкових шкіл, в яких навчалось 67,1 тис учнів ( одна школа на 9,6 тис жителів, один учень - на 150  душ населення. Кількість учнів у сільських школах не перевищувала четверті всіх тих що навчалися. Головна увага в школі приділялася вивченню Закону Божого, зокрема Псалтиря. В жовтні 1859 року в Україні виникає перша недільна школа, а вже з 1859  по 1862 р. в Україні діє 111 подібних шкіл. З цього року в недільних та початкових школах Києва почалась вводитись українська мова, російський педагог професор К. Д. Ушинський різко засуджував великодержавну модель російської освіти [ 25, с. 503 ].

         Українські губернії були розділенні в межах 3 шкільних або навчальних чи учбових  округів: Київської,  Харківської та Одеської, куратори яких були після міністра освіти найвищими начальниками в сфері освіти.

         В січні 1862 р. було розроблено два альтернативних освітні проекти які гаряче обговорювались в педагогічні пресі та отримав багато зауважень та відгуків.   За розпорядженням міністра освіти Олександра Головіна, якого історики вважають найліберальнішим керманичем освітнього відомства,  були запропоновані на обговорення Радам університетів та педагогічним радам гімназій, підготовлений між відомчим вченим комітетом різних міністерств «Проект загального влаштування народних училищ», та напрацьований Вченим комітетом Міністерства народної освіти новий «Проект влаштування загально - освітніх навчальних закладів» [ 17, с. 608]. Варто зазначити що останній, змінений  проект вченого комітету був створений на основі попереднього, якого розкритикували в пресі і вимушені були переглянути [ 8, с. 128 ].

         Початок  ІІ половини 19 століття  відзначається поглибленням кризи феодально-кріпосницької системи в Росії, що зумовило загострення політичної та ідейної боротьби. Скасування кріпосних відносин в Росії у 1861 р. стало перемогою капіталістичного шляху розвитку та завершенням промислового перевороту, що об'єктивно вплинув на розвиток управління освітою [ 13, с. 243; 31, с. 133 - 135 ]. Характерною особливістю цієї кризи стала організація системи освіти в державі. ІІ половини 19 ст. характеризується новими явищами в історії школи в Україні та початок її реальної модернізації управління освітньою сферою  орієнтованої на передовий європейський досвід. Станова патріархальна школа поступово перетворюється в класову, поступово поширюється зміст освіти, зростає рівень письменності населення – усе це об'єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. В 60 - х роках 19 століття передові педагоги виступили проти системи станової школи, її схоластичності та  відриву теорії від практики та життя. Вимогам реформи, початкової середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за національну школу, запровадженню ефективних методів навчання приділяється все більше уваги. Бурхливо розвивається педагогічна преса, з'являється низка журналів та газет. На шпальтах освітянської преси  висвітлюються питання реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання, відбувається жвава дискусія щодо можливих шляхів подальшого розвитку вітчизняної педагогіки та народної освіти загалом, тощо. Суспільно - педагогічний рух 60-х років був неоднорідний, вирізнявся класовою диференціацією освітян: ліберальний напрямок – М. Пирогов, Л. Толстой, М. Корф, ті ін., демократичний напрямок – К. Ушинський, В. Водовозний, М. Бунков, та ін., національний – Духнович, П. Куліш, Л. Головацький [ 16, с. 121 ].

         Проведена російським урядом  на самому початку руху 60 – х років розробка нових положень про школу взагалі і початкову зокрема була відповіддю на широку самодіяльність, яку проявляла активна громадськість в справі організації відпрацювання та переробки методів навчально – виховної роботи в них [ 8, с. 127 ]. 

         Постанова «Об устройстве Главного правления училищ» була видана 02. 05 . 1856 р., притому вченому комітету було доручено розробити проекти нового облаштування початкових училищ та гімназій. Розробка проектів затягнулась, і «проект статуту нижчих та середніх училищ був готовий в 1860 р. Демократичні принципи в такій мірі стали популярними в суспільстві на початку 60 – х років, що міністерство вирішило віддати свій проект на суспільне обговорення і по розпорядженню міністра Євграфа Петровича  Ковалевського опубліковано у вітчизняній педагогічній та закордонні пресі. Зауваження на проект статуту проект влаштування загального плану влаштування народних училищ були надруковані в 6 томах, в окремому томі містились зауваження іноземних вчених та вчителів. Матеріали вийшли друком в 1862 – 63 рр.. На основі цього міністерством була пророблена робота та подана на затвердження до Державної ради 14. 03. 1864 р. Як відомо Ковалевський на перший план виставляв турботу про народні училища та недільні школи і був палким прихильником приватних і жіночих навчальних закладів. [ 8, с. 128/

         У 1863 р., як вже вище було зазначено, проведена структурна реорганізація Міністерства народної освіти, закріплена постановою від 18. 06. 1863 р., згідно якої центральний апарат міністерства складався з Ради міністрів, Департаменту народної освіти, Вченого комітету, Канцелярії міністертства та Головного управління цензури.

         18 (30) липня 1863 р. вийшло таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Петра Валуєва про офіційну заборону української мови в школі, недільні школи повністю закривають. 14, 07. 1864 в галузі початкової  освіти  було затверджено «Положення про початкові народні училища». За цим положенням зберігалися всі типи початкових шкіл, які передбачалися попереднім статутом 1828 р., а саме: повітові й сільські школи Міністерства народної освіти, різні сільські училища, міністерства державних маєтностей і внутрішніх справ, церковнопарафіяльні та єпархіальні школи. Всі вони проголошувались загальностановими, зберігаючи одну назву – початкові народні училища і мали працювати за єдиною програмою та планом. Жінки отримували дозвіл на право вчителювання. Керівництво початковими школами покладалось на училищні ради, які створювалися у повітах та губерніях. До них входили чиновники, зокрема до губернської ради – губернатор, інспектори училищ, представники дворянства та підприємці, в тому числі і гласні від повітового або губернського земства. Для керівництва єпархіальними училищем Священний Синод створив єпархіальні училищні ради, членами яких призначалися представники вищого духовенства. Такий склад училищних рад забезпечував контроль та регулювання освіти відповідно вимог влади [ 25, с. 504 ].

         У січні 1864 р. Вченим комітетом Міністерства народної освіти Російської імперії за вказівкою самого царя було опубліковано та розіслано кураторам округів для обговорення проект реформ управління освітою. Ось як це було: при створенні вченого комітету в 1856 р.  перед ним було поставлено завдання переглянути діючі статути і створить на їх основі нові, яки б відповідали тогочасним вимогам, таким чином вийшли проекти 1860, 1862, 1863 рр.. І на кінець затверджене Державною радою положення 1864 р. Слід додати що демократичні прогресивні здобутки які містились в проекті 1862 р. зведено до мінімуму  в проекті 1864 р. [ 8, с. 129].

         За положенням 1864 р. у кожній губернії встановлювалася посада опікуна народних училищ, на якого покладався контроль за діяльністю початкових  шкіл. Нагляд за релігійно – моральним вихованням учнів, а також за благонадійністю вчителів мали здійснювати православні священики. Викладання в усіх початкових школах мало б проводитись виключно  російською мовою. Нове положення  вводило в дію і створювало єдину систему початкової освіти, відкривало деякі можливості для її розвитку. Положення дає два різних нормативних документи – статут гімназій і прогімназій міністерства народної освіти і окреме положення про початкові народні училища що не потрібно сплутувати між собою.

         19. 11. 1864 р. імператор Олександр ІІ затвердив новий статут про гімназії, які лишались основними середніми освітніми закладами. Гімназії поділялись на два типи: класичні та реальні. Перші ставили своєю метою давати загальну класичну освіту і готувати учнів до вступу в університети, другі – практичні знання і можливість вступу у вищі спеціалізовані  навчальні заклади. Відповідно до цього складались програми гімназій: у класичних переважали стародавні мови  та формальна логіка, у реальних – природознавству, математиці та кресленню. Утворення реальних закладів диктувалось розвитком капіталізму в економіці країни [ 27, с. 129 ].

         Ці заходи по суті зводились до двох основних:

         а) Положення 1864 р. об'єднало всі народні училища різних відомств як загальним і спільним курсом, так рівно і загальним способом управління. Початкові школи об'єднувались згідно положення у відомстві повітових, губернських училищних рад в склад яких входили представники відомств що мали ті чи інші початкові школи.

         б) Другий захід, який передбачався положенням 1864 р. зводився до того щоб забезпечити релігійний та владний контроль над роботою шкіл. У відповідності до цього був розроблений цілий ряд вимог як релігійного так і світського характеру. Тобто дане положення це був черговий урядовий документ із за допомогою якого міністерство народної освіти прибрало до своїх рук контроль за навчальними закладами інших установ та  відомств [ 8, с. 130].

         10. 05. 1860 р. затверджено нове положення про жіночі училища Міністерства освіти. Училища І - розряду наближались за навчальним курсом до гімназій. Навчання в них тривало 7 років. Перші жіночі гімназії в Україні відкрились в Києві ( 1850) та Полтаві (1860). У травні 1870 р. міністерство освіти видало статут 8 - річних жіночих гімназій. 8 - й клас призначався для підготовки учительок і виховательок. До середніх навчальних закладів належали і єпархіальні жіночі школи Синоду [25, с. 507].

         За реформою 1869 р. впроваджено обов'язкове навчання дітей віком до 14 років, що викликало необхідність збільшення кількості вчителів. Таким чином почали відкриватись додаткові  вчительські курси та семінарії, наприклад 22. 10. 1869 р. відкрито Коростишівську вчительську семінарію.

         За словами Л. М. Калініної, в Україні в 60 – 70 рр. 19 століття поступово формується система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Серед перших вчительських семінарі, окрім вже зазначеної Коростишівської була відкрита: Херсонська ( 1871 ), Акерманська ( 1872 ), Переяславська ( 1878 ) [ 33, с. 343 ].

         Після шкільної реформи 60 70-х років відбувались подальші прогресивні зміни направленні в бік лібералізації та модернізації державного управління системою освіти викликані потребами прискоренням  соціально-економічного розвитку ринкових відносин, потреби більш освічених кадрах і службовцях. Так наприкінці 60-х років 19 століття створено двокласні початкові училища з 5-річним терміном навчання, правда навчання в училищах здійснювались схоластично, відірвано від суспільного життя. Реформа середньої освіти в середині 60-х років сприяла значному зростанню кількості  середніх навчальних закладів [ 27, с. 130 ].

         Указом сенату від 06. 03. 1867 р. пропонувалось фактично всі сільські навчальні заклади міністерства державного майна передати до відомства земських установ в тих губерніях, де вони вже введені  в відомство міністерства народної освіти в тих, де вони не введені [ 8, с. 131 ].

         В результаті вищезазначених причин приходські школи міністерства державного майна до 60 – х років хоч і  збільшились кількісно, але відставали по якісному рівню освіти. Тому в 1867 р. дане відомство було вимушене передати свої школи до міністерства  освіти [ 8, с. 100 ].

         У 1872 р.  більшість повітових початкових училищ було реорганізовано в 6-річні міські училища, розраховані на одержання учнями знань, необхідних для роботи в промисловості, транспорті , канцеляріях тощо.

         У 1871 р. відбулась нова реформа середньої освіти, реальні гімназії були перетворенні на реальні училища, що було пов'язано з необхідністю спеціалізації та професіоналізації.  У травні  1872 р. затверджено їх статут, навчання тривало 6 років, 7-й клас додатковий, давав право вступу в технічні вузи. Контрреформи шкільної освіти в 70-х роках, політика міністерства народної освіти Російської імперії спрямовувалася на перевагу класичної освіти [ 24, с. 14 ].

         З 70 – х років початкові народні школи почали відкриватися земствами. З 1877 по 1898 р. кількість земських шкіл на Лівобережній і Південній Україні зросла з 1112 до 3179. Але незважаючи на це, шкіл не вистачало щоб навчати всіх дітей , адже відбувалось  стрімке зростання населення та дітонародження ( демографічний вибух) [33, c. 253  ].

         У земських школах запроваджувалися більш прогресивні методи навчання, поліпшився склад вчителів, ряди яких поповнила  демократична молодь. Розвиваючи діяльність земських органів царський уряд одночасно посилював підтримку шкіл церковного відомства. В 1881 р. комітет міністрів ухвалив що вплив духовенства повинен поширюватись на всі види елементарних училищ. В 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, та деяких повітових містах, але все це не задовольняло потреб населення в середній освіті. Як відомо Міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства [ 24, с. 204 - 205 ].

         В 1865 р. у Київському, Харківському та Одеському університетах навчалось близько 1200 студентів, в середині 90-х років їх вже було близько 4 тис. Університети складались з 4 факультетів: історико - філологічний, фізико – математичний, юридичний і медичний.

           2.2.  Реакційно - консервативна  політика держави в сфері освіти за часів Олександра ІІІ та Миколи ІІ.

         Варто відмітити, що на розвиток освіти в Україні, окрім політики центральної влади також значною мірою впливало й місцеве керівництво. У під російській Україні більша частина якої входила до Київського генерал – губернаторства, ставлення до питань національної освіти значною мірою залежало від симпатій місцевих генерал-губернаторі. Так, генерал-губернатор О. П. Безак (1865-1869) мав антипатію до іноземного впливу на розвиток української культури. О. М. Дундуков - Корсаков ( 1869-1878) відзначався ліберальними поглядами і в цілому лояльно ставився до розвитку національної освіти. М. І. Чертков (1878-1881) відрізнявся антиукраїнськими настроями в сфері освіти. О. Р. Дрентельн (1881-1888) теж займав переважно українофобську позицію, О. П. Ігнатьєв (1889-1897) був прогресивний в своїх поглядах. Генерал-губернатор М. І. Драгомиров зрештою  був налаштований досить  поблажливо до українців  [ 26, с. 44 ].

         У період правління російського імператора Олександра ІІІ (1881 - 1894) відновилась реакційна політика, зокрема щодо освіти. У листопаді 1882 р. був виданий циркуляр для Міністерства народної освіти, який посилював дисциплінарну відповідальність за порушення державної ідеології у навчально - виховному процесі. 13.06. 1884 р. було видано правила про церковнопарафіяльні школи, відтоді кількість цього типу навчальних закладів почала швидко збільшуватись. Особливо багато таких шкіл виникло на Правобережній частині  Україні. Під наглядом Руської  Православної церкви перебували також сільські школи [ 24, с. 205 - 206].

         Прогресивний Університетський статут 1863 р. було замінено реакційним статутом 1884 р. за яким скасовано виборність ректорів, деканів та професорів, керівником закладу був куратор округу, скасовувались всі привілеї вишів, вводилось пряме підпорядкування міністерству, обмежувались професорські права та свободи, професори тепер на посади у вищих навчальних закладах тепер не обирали, а призначали [ 33, c. 183 ]. Головним критерієм були не наукові заслуги та професійний рівень, а політична благонадійність, вірність та відданість самодержавному царському режиму. Обов'язковою для студентів ставала форма (1885). Було збільшено плату за навчання з 10 до 50 руб, та запроваджено обмеження на прийом туди дітей інородців [ 2, с. 218 ]. У другій половині 1880-х років  ліквідовані Вищі жіночі курси. 5.06. 1887 р. видано закон «Про кухарських дітей», що забороняв вступ до гімназій та вишів малозабезпеченим. Щодо середньої та початкової освіти, було посилено її залежність від Православної церкви та впроваджено нагляд поліції за гімназистами. Закінчували гімназії у віці 18- 20 років інколи запізнювались на 1-2 роки [ 14, с. 65 ]. Окрім цього головним недоліком освіти на наших землях, що перебували під владою Російської імперії, залишалась недостатня кількість навчальних закладів, надмірно висока вартість навчання, використання освіти як засобу асиміляції, збереження станового характеру, та прищеплення учням покори імперській владі [ 29, с. 305 - 306 ].

         За 1897 - 1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13 570 до 18 719. В 1911 р. в руках церкви на Україні перебували 48% всіх початкових шкіл. В Київському навчальному окрузі найбільше – 60%. В 1904 р. церковні школи отримали з державного бюджету 10 млн. крб., в той час як міністерські школи – 4,8 млн [ 7, с. 429 ].

         В 1883 р. в складі  Вченого комітету при Міністерстві народної освіти утворено спеціальний відділ у справі технічної та професійної освіти, окрім цього при Вченому комітеті існував особий відділ. Як ми бачимо управління освітою хворіло надмірною централізацією [ 23, с. 369 ]. До позитивних зрушень в даній сфері можна віднести такі моменти: остаточне становлення державної системи управляння освітою, часткова автономія університетів, професіоналізації даної сфери, диференційованості, розвиток різно - ступеневості, профілізації, початок поліфуракційності, а також  в нових гендерних підходах до надання освіти, особливості нормативно - правової бази, міжвідомче міністерське державне управління системою освіти, громадсько - педагогічні рухи 19 ст., трудовий фактор,  аспект емансипації за етнічними ознаками в освіті, строкатість, індивідуалізація та уніфікація  тощо. Отже, фактично робились спроби реанімувати становий характер освіти. Відновився і гендерний бар'єр щодо вищої освіти: в другій пол. 19 ст. були закриті Вищі жіночі курси , жінки знову позбавлялись  вищої освіти. Як підсумок в 1888 р. указом Олександра ІІІ в установах управління освітою офіційно була заборонена українська мова [  30, с. 137 ].

         На противагу реакційній політиці держави в сфері освіти в цей час активно та діяли громадські організації що сприяли розвитку народної освіти, зокрема слід відзначити в цьому контексті Київське товариство сприяння початкової освіти  1882 - 1918; до 1901 р. – Комісію народного читання, створеного за ініціативи О. О. Андрієвського ( 1875 – 1902) [ 10, с.15 ].

         Чисельність початкових шкіл в країні дедалі зростала Це зумовлювалось потребами капіталістичного розвитку країни. В 1897 р. на Україні існувало понад 16 7998 початкових шкіл усіх видів. Але вони могли охопити навчанням лише 1/3 дітей, переважна більшість дітей лишалась поза школою [25, с. 50].

         Розвиток промисловості і ринкових відносин стимулював зростання професійної освіти. Різні міністерства відкривали свої відомчі навчальні заклади: Міністерство народної освіти – вчительські семінарії, міністерство земельних справ - ветеринарні училища, військове міністерство – кадетські корпуси і військові училища,  Православна Церква ( в особі Священного Синоду ) дбала  про загальну (церковнопарафіяльні школи) та  богословську освіту. Особливо освітній діяльності церкви сприяв міністр народної освіти Д. Толстой  [ 24, с. 206 - 209 ].

         В 07. 03. 1888 р. затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася мережа промислово – технічної освіти. Всі промислові училища в Росії поділялись на ремісничі, нижчі – готували майстрів, середні – техніків, разом з законом затверджено і статут. Статут передбачав: середні технічні школи (4 р. навчання), нижчі технічні школи ( 3 р. навчання), ремісничі школи ( 3 р. навчання) [23, с. 372; 27, с. 130 - 132 ]. В 1898 р. відкрито політехнічний інститут в  Києві, він мав 4 відділи.

         12. 10. 1899 р. в Катеринославі відкрито вище гірниче училище на основі «височайшого утверждения» і положення Державної Ради від 04. 06. 1899. Відносилось до Міністерства землеробства та державного майна, мало спочатку 2 навчальних відділення (з 1912 р. гірничий інститут з 5 – річним  курсом навчання)  [ 9, с. 28 ].

         Початок 20 ст. був відмічений поворотними соціально-політичними подіями, що змінили культурно - освітній фон України на національну користь. Царськими указами разом з проголошеннями низки свобод з'являється реальна можливість відродження та поступального розвитку національного шкільництва.

         Наприкінці 19 ст. Міністерство народної освіти в контексті економічних і соціальних змін в країні,  намагалось розбудувати шкільну освіту відповідно до суспільних потреб, зокрема реальна освіта почала грунтуватись на принципі біфуркації [ 24, с. 16 ].

         Починаючи з 1905 р. з'являється ціла мережа «Просвіт». Перше громадсько - культурне товариство освітнє товариство з'явилось в Львові в 1898 р. Вже за кілька років «Просвіта» є в Києві, Житомир, Одесі, Катеринославі, Миколаєві тощо. Дане товариство ставило перед собою ряд  навчально-виховних завдань, зокрема проведення загальноосвітньої діяльності серед широких мас українського народу в дусі патріотизму та національного відродження [ 32, с. 118 ]. Постійну підтримку «Просвіта» отримує від багатьох українських депутатів Державної Думи Росії, що підтверджує факт участі вищої політичної еліти в регулюванні питань освіти України. Зокрема «Просвіта» в 1906 р. організовує в Києві курси народних вчителів, де було прийнято резолюцію про українську школу, передбачалось введення в програму вивчення рідної мови, літератури, історії та географії України. Діяльність «Просвіти « вирізнялась розгалуженою структурою та формою роботи, так  в її склад могли  входили різні комісії та підкомісії [ 16, с. 138 ].

         Тривалий час на Волині діяло три середні чоловічі навальні заклади: класична гімназія в Житомирі, прогімназія в Острозі, та реальне училище в Рівному. Для губернії з майже 2 – мільйонним населенням закладів було недостатньо. 31. 08. 1897 р. в Житомирі  відбулось відкриття нової 2- ї чоловічої гімназії . При гімназії засновано пансіон для учнів. Почесним попечителем гімназії був відомий дослідник Волині, барон І. М. де – Шодуар. Бажаючи могли скласти іспит екстерном, але практично здійснити це було не дуже просто [  20, с. 45 ].