Становлення державного централізованого управління освітою

           РОЗДІЛ ІІ. ЕТАПИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

         2.1. Функціонування та модернізація системи управління освітою. Демократичні реформи та контрреформи ІІ половини 19 ст. за Олександра ІІ

          Зі смертю російського імператора Миколи І, яка наступила 18 (02). 03 1855 р. знову відновився  процес демократизації суспільно-політичного та економічного розвитку. Намітились стійки прогресуючі тенденції до загального прогресу культурного та духовного життя. Новий російський цар Олександр ІІ, який одразу заступив на трон, підтримував курс на оновлення та модернізацію країни зокрема це стосувалось розвитку освіти та науки [ 18, с. 409;  19, с. 450 ].

         Якщо в першій пол. 19 ст. влада в цілому була інтравертною то в середині століття ми бачимо прояв екстравертності та намагання вступити в діалог з  суспільством, тобто залучення широких кіл громадськості до обговорення важливих проектів рішень.

         Під час освітньої реформи 1856 – 1864 рр. в умовах глибокої кризи, суспільних катаклізмів, масової неписемності населення і потреб економіки в кваліфікованих робітниках, управлінцях, інженерах, агрономах, лікарях, вчителях російська влада вибрала єдиний правильний шлях кардинальних змін в країні [ 24, с.14 ].

         У 1856 р. в Україні було 1320 початкових шкіл, в яких навчалось 67,1 тис учнів ( одна школа на 9,6 тис жителів, один учень - на 150  душ населення. Кількість учнів у сільських школах не перевищувала четверті всіх тих що навчалися. Головна увага в школі приділялася вивченню Закону Божого, зокрема Псалтиря. В жовтні 1859 року в Україні виникає перша недільна школа, а вже з 1859  по 1862 р. в Україні діє 111 подібних шкіл. З цього року в недільних та початкових школах Києва почалась вводитись українська мова, російський педагог професор К. Д. Ушинський різко засуджував великодержавну модель російської освіти [ 25, с. 503 ].

         Українські губернії були розділенні в межах 3 шкільних або навчальних чи учбових  округів: Київської,  Харківської та Одеської, куратори яких були після міністра освіти найвищими начальниками в сфері освіти.

         В січні 1862 р. було розроблено два альтернативних освітні проекти які гаряче обговорювались в педагогічні пресі та отримав багато зауважень та відгуків.   За розпорядженням міністра освіти Олександра Головіна, якого історики вважають найліберальнішим керманичем освітнього відомства,  були запропоновані на обговорення Радам університетів та педагогічним радам гімназій, підготовлений між відомчим вченим комітетом різних міністерств «Проект загального влаштування народних училищ», та напрацьований Вченим комітетом Міністерства народної освіти новий «Проект влаштування загально - освітніх навчальних закладів» [ 17, с. 608]. Варто зазначити що останній, змінений  проект вченого комітету був створений на основі попереднього, якого розкритикували в пресі і вимушені були переглянути [ 8, с. 128 ].

         Початок  ІІ половини 19 століття  відзначається поглибленням кризи феодально-кріпосницької системи в Росії, що зумовило загострення політичної та ідейної боротьби. Скасування кріпосних відносин в Росії у 1861 р. стало перемогою капіталістичного шляху розвитку та завершенням промислового перевороту, що об'єктивно вплинув на розвиток управління освітою [ 13, с. 243; 31, с. 133 - 135 ]. Характерною особливістю цієї кризи стала організація системи освіти в державі. ІІ половини 19 ст. характеризується новими явищами в історії школи в Україні та початок її реальної модернізації управління освітньою сферою  орієнтованої на передовий європейський досвід. Станова патріархальна школа поступово перетворюється в класову, поступово поширюється зміст освіти, зростає рівень письменності населення – усе це об'єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. В 60 - х роках 19 століття передові педагоги виступили проти системи станової школи, її схоластичності та  відриву теорії від практики та життя. Вимогам реформи, початкової середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за національну школу, запровадженню ефективних методів навчання приділяється все більше уваги. Бурхливо розвивається педагогічна преса, з'являється низка журналів та газет. На шпальтах освітянської преси  висвітлюються питання реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання, відбувається жвава дискусія щодо можливих шляхів подальшого розвитку вітчизняної педагогіки та народної освіти загалом, тощо. Суспільно - педагогічний рух 60-х років був неоднорідний, вирізнявся класовою диференціацією освітян: ліберальний напрямок – М. Пирогов, Л. Толстой, М. Корф, ті ін., демократичний напрямок – К. Ушинський, В. Водовозний, М. Бунков, та ін., національний – Духнович, П. Куліш, Л. Головацький [ 16, с. 121 ].

         Проведена російським урядом  на самому початку руху 60 – х років розробка нових положень про школу взагалі і початкову зокрема була відповіддю на широку самодіяльність, яку проявляла активна громадськість в справі організації відпрацювання та переробки методів навчально – виховної роботи в них [ 8, с. 127 ]. 

         Постанова «Об устройстве Главного правления училищ» була видана 02. 05 . 1856 р., притому вченому комітету було доручено розробити проекти нового облаштування початкових училищ та гімназій. Розробка проектів затягнулась, і «проект статуту нижчих та середніх училищ був готовий в 1860 р. Демократичні принципи в такій мірі стали популярними в суспільстві на початку 60 – х років, що міністерство вирішило віддати свій проект на суспільне обговорення і по розпорядженню міністра Євграфа Петровича  Ковалевського опубліковано у вітчизняній педагогічній та закордонні пресі. Зауваження на проект статуту проект влаштування загального плану влаштування народних училищ були надруковані в 6 томах, в окремому томі містились зауваження іноземних вчених та вчителів. Матеріали вийшли друком в 1862 – 63 рр.. На основі цього міністерством була пророблена робота та подана на затвердження до Державної ради 14. 03. 1864 р. Як відомо Ковалевський на перший план виставляв турботу про народні училища та недільні школи і був палким прихильником приватних і жіночих навчальних закладів. [ 8, с. 128/

         У 1863 р., як вже вище було зазначено, проведена структурна реорганізація Міністерства народної освіти, закріплена постановою від 18. 06. 1863 р., згідно якої центральний апарат міністерства складався з Ради міністрів, Департаменту народної освіти, Вченого комітету, Канцелярії міністертства та Головного управління цензури.

         18 (30) липня 1863 р. вийшло таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Петра Валуєва про офіційну заборону української мови в школі, недільні школи повністю закривають. 14, 07. 1864 в галузі початкової  освіти  було затверджено «Положення про початкові народні училища». За цим положенням зберігалися всі типи початкових шкіл, які передбачалися попереднім статутом 1828 р., а саме: повітові й сільські школи Міністерства народної освіти, різні сільські училища, міністерства державних маєтностей і внутрішніх справ, церковнопарафіяльні та єпархіальні школи. Всі вони проголошувались загальностановими, зберігаючи одну назву – початкові народні училища і мали працювати за єдиною програмою та планом. Жінки отримували дозвіл на право вчителювання. Керівництво початковими школами покладалось на училищні ради, які створювалися у повітах та губерніях. До них входили чиновники, зокрема до губернської ради – губернатор, інспектори училищ, представники дворянства та підприємці, в тому числі і гласні від повітового або губернського земства. Для керівництва єпархіальними училищем Священний Синод створив єпархіальні училищні ради, членами яких призначалися представники вищого духовенства. Такий склад училищних рад забезпечував контроль та регулювання освіти відповідно вимог влади [ 25, с. 504 ].

         У січні 1864 р. Вченим комітетом Міністерства народної освіти Російської імперії за вказівкою самого царя було опубліковано та розіслано кураторам округів для обговорення проект реформ управління освітою. Ось як це було: при створенні вченого комітету в 1856 р.  перед ним було поставлено завдання переглянути діючі статути і створить на їх основі нові, яки б відповідали тогочасним вимогам, таким чином вийшли проекти 1860, 1862, 1863 рр.. І на кінець затверджене Державною радою положення 1864 р. Слід додати що демократичні прогресивні здобутки які містились в проекті 1862 р. зведено до мінімуму  в проекті 1864 р. [ 8, с. 129].

         За положенням 1864 р. у кожній губернії встановлювалася посада опікуна народних училищ, на якого покладався контроль за діяльністю початкових  шкіл. Нагляд за релігійно – моральним вихованням учнів, а також за благонадійністю вчителів мали здійснювати православні священики. Викладання в усіх початкових школах мало б проводитись виключно  російською мовою. Нове положення  вводило в дію і створювало єдину систему початкової освіти, відкривало деякі можливості для її розвитку. Положення дає два різних нормативних документи – статут гімназій і прогімназій міністерства народної освіти і окреме положення про початкові народні училища що не потрібно сплутувати між собою.

         19. 11. 1864 р. імператор Олександр ІІ затвердив новий статут про гімназії, які лишались основними середніми освітніми закладами. Гімназії поділялись на два типи: класичні та реальні. Перші ставили своєю метою давати загальну класичну освіту і готувати учнів до вступу в університети, другі – практичні знання і можливість вступу у вищі спеціалізовані  навчальні заклади. Відповідно до цього складались програми гімназій: у класичних переважали стародавні мови  та формальна логіка, у реальних – природознавству, математиці та кресленню. Утворення реальних закладів диктувалось розвитком капіталізму в економіці країни [ 27, с. 129 ].

         Ці заходи по суті зводились до двох основних:

         а) Положення 1864 р. об'єднало всі народні училища різних відомств як загальним і спільним курсом, так рівно і загальним способом управління. Початкові школи об'єднувались згідно положення у відомстві повітових, губернських училищних рад в склад яких входили представники відомств що мали ті чи інші початкові школи.

         б) Другий захід, який передбачався положенням 1864 р. зводився до того щоб забезпечити релігійний та владний контроль над роботою шкіл. У відповідності до цього був розроблений цілий ряд вимог як релігійного так і світського характеру. Тобто дане положення це був черговий урядовий документ із за допомогою якого міністерство народної освіти прибрало до своїх рук контроль за навчальними закладами інших установ та  відомств [ 8, с. 130].

         10. 05. 1860 р. затверджено нове положення про жіночі училища Міністерства освіти. Училища І - розряду наближались за навчальним курсом до гімназій. Навчання в них тривало 7 років. Перші жіночі гімназії в Україні відкрились в Києві ( 1850) та Полтаві (1860). У травні 1870 р. міністерство освіти видало статут 8 - річних жіночих гімназій. 8 - й клас призначався для підготовки учительок і виховательок. До середніх навчальних закладів належали і єпархіальні жіночі школи Синоду [25, с. 507].

         За реформою 1869 р. впроваджено обов'язкове навчання дітей віком до 14 років, що викликало необхідність збільшення кількості вчителів. Таким чином почали відкриватись додаткові  вчительські курси та семінарії, наприклад 22. 10. 1869 р. відкрито Коростишівську вчительську семінарію.

         За словами Л. М. Калініної, в Україні в 60 – 70 рр. 19 століття поступово формується система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Серед перших вчительських семінарі, окрім вже зазначеної Коростишівської була відкрита: Херсонська ( 1871 ), Акерманська ( 1872 ), Переяславська ( 1878 ) [ 33, с. 343 ].

         Після шкільної реформи 60 70-х років відбувались подальші прогресивні зміни направленні в бік лібералізації та модернізації державного управління системою освіти викликані потребами прискоренням  соціально-економічного розвитку ринкових відносин, потреби більш освічених кадрах і службовцях. Так наприкінці 60-х років 19 століття створено двокласні початкові училища з 5-річним терміном навчання, правда навчання в училищах здійснювались схоластично, відірвано від суспільного життя. Реформа середньої освіти в середині 60-х років сприяла значному зростанню кількості  середніх навчальних закладів [ 27, с. 130 ].

         Указом сенату від 06. 03. 1867 р. пропонувалось фактично всі сільські навчальні заклади міністерства державного майна передати до відомства земських установ в тих губерніях, де вони вже введені  в відомство міністерства народної освіти в тих, де вони не введені [ 8, с. 131 ].

         В результаті вищезазначених причин приходські школи міністерства державного майна до 60 – х років хоч і  збільшились кількісно, але відставали по якісному рівню освіти. Тому в 1867 р. дане відомство було вимушене передати свої школи до міністерства  освіти [ 8, с. 100 ].

         У 1872 р.  більшість повітових початкових училищ було реорганізовано в 6-річні міські училища, розраховані на одержання учнями знань, необхідних для роботи в промисловості, транспорті , канцеляріях тощо.

         У 1871 р. відбулась нова реформа середньої освіти, реальні гімназії були перетворенні на реальні училища, що було пов'язано з необхідністю спеціалізації та професіоналізації.  У травні  1872 р. затверджено їх статут, навчання тривало 6 років, 7-й клас додатковий, давав право вступу в технічні вузи. Контрреформи шкільної освіти в 70-х роках, політика міністерства народної освіти Російської імперії спрямовувалася на перевагу класичної освіти [ 24, с. 14 ].

         З 70 – х років початкові народні школи почали відкриватися земствами. З 1877 по 1898 р. кількість земських шкіл на Лівобережній і Південній Україні зросла з 1112 до 3179. Але незважаючи на це, шкіл не вистачало щоб навчати всіх дітей , адже відбувалось  стрімке зростання населення та дітонародження ( демографічний вибух) [33, c. 253  ].

         У земських школах запроваджувалися більш прогресивні методи навчання, поліпшився склад вчителів, ряди яких поповнила  демократична молодь. Розвиваючи діяльність земських органів царський уряд одночасно посилював підтримку шкіл церковного відомства. В 1881 р. комітет міністрів ухвалив що вплив духовенства повинен поширюватись на всі види елементарних училищ. В 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, та деяких повітових містах, але все це не задовольняло потреб населення в середній освіті. Як відомо Міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства [ 24, с. 204 - 205 ].

         В 1865 р. у Київському, Харківському та Одеському університетах навчалось близько 1200 студентів, в середині 90-х років їх вже було близько 4 тис. Університети складались з 4 факультетів: історико - філологічний, фізико – математичний, юридичний і медичний.