Становлення державного централізованого управління освітою

         1. 2.  Освіта в західноукраїнських землях

          Після останнього поділу Речі Посполитої західноукраїнські землі були штучно поділено австрійською монархією Габсбургів. Закарпаття лишалось в складі Угорщини, Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – «Кололівство Галіциї і Ладомерії» що поділялось на 12 округів  з центром у Львові. До 1849 року на правах окремого округу до складу королівства входили буковинські землі  з центром в Чернівцях [ 27, с. 109; 29, с. 134 - 137 ].

         З прийняттям нового шкільного закону в 1805 року з добрими ознаками в Західній Україні починається нове сторіччя. Це важлива подія, яка ознаменувала з одного боку початок нового віку, а з іншого зародженням національної системи освіти. Даний закон визначив мету, зміст та типи навчальних закладів, порядок їх створення, функціонування, їх взаємозв’язок та взаємозалежність, нагадаю що шкільні округи діють в Західній Україні ще з 1802 року  [ 16, с. 107; 27, с. 87 ].

        В 1816 р. канонік та інспектор народних шкіл І. Могильницький створив у Перемишлі вперше в Західній Україні  «Товариство галицьких священників для поширення освіти та культури серед вірних і підданих християнства», що поклало основу для відкриття вчительського інституту, проте невдовзі Рим заборонив діяльність товариства [ 29, с. 151 - 152].

        На початку 19 століття в Галичині було скасовано обов'язкове навчання, встановлено надмірну плату в головних школах. Це був продуманий крок, спрямований на гальмування розвитку освіти для простих українців, весь навчальний процес був пройнятий релігійністю [16, с. 100].

          В 1818 році видається цісарський указ який дозволяє вчити в школах рідною мовою, а в мішаних школах українська мова була обов'язковим предметом. Згодом народні школи були передані у відання консисторій, тож українська мова заборонялась. До 1817 року не було жодної тривіальної школи з рідною мовою навчання за винятком парафіяльних рівень яких був низький. В цей час починає свій розвиток так зване в історії «азбучне питання», що поступово переростає в «азбучну війну» між кириличним та латинським алфавітом.

         В 1859 році  відбулась заміна австрійською владою української абетки на латинську в Східній Галичині та Буковині [ 30, с. 136 ].

         Справа української мови та правопису українського письма стала однією з точок програми першого просвітньо – наукового з'їзду відомого в історії України під іменем «Собору сотки вченних», що ініціювався Головною руською радою та відповідно відбувся у Львові 19. 10 – 26. 10. 1848 році  [ 23, с. 525 ].

         Міністерство освіти, що постало у Відні, проголосило народну школу в засаді за національну школу, себто навчання в ній має відбуватись на рідній мові. В 1855 році Міністерство освіти Австрійської імперії підготувало угоду з Римським престолом ( так званий конкордат ), що її оголосив цісарський патент від 05. 11. 1855 року. В наслідок цього конкордату Римо - католицька церква дістала великі права щодо внутрішнього життя школи й призначення вчителів. Згідно з міністерським розпорядженням 1855 року з програми  тривіальних шкіл усунуто реальні науки: підручники піддано ревізії з метою усунення в них всього того, що не відповідає католицькому віросповіданню. Для суворого нагляду над шкільною освітою з міністерського розпорядження від 1850 року повстали крайові шкільні уряди де засідали шкільні радники ( пізніше крайові шкільні інспектори ) що мали при своїх інспекціях звертати особливу увагу на релігійне і моральне виховання школярів [ 23, с. 528 ].

         Духовні консисторії, що керували від 1855 до 1869 року українськими школами, обмежувалися обіжниками до деканів, щоб бралися за організацію шкіл, а ті в свою чергу зверталися з обіжниками до сільського духовенства, що за своїм моральним впливом спонукали до відкриття шкіл [ 23, с. 530 ].  

          Починаючи з 60 - х років 19 століття в західноукраїнських землях помітним чином розвивається середня освіта – гімназії й реальні училища. Термін навчання в подібних гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах – 7 років. Закінчення такої гімназії давало змогу вступу в університет, а по закінченні реальних училищ  у вищі спеціалізовані навчальні заклади. Серед видатних викладачів західної України відомим  є  Ф. М. Колесса ( 1871 - 1944 )  [ 4, с. 360 ].

         Вступ  в дію у 1867 році нової Конституції  Австро-Угорщини розпочав новий етап в розвитку освітньої галузі ( перша спроба конституційної реформи відбулась в 1861 році) [ 32, с. 103 ]. З 1867 року урядовим законом в Галичині вводилась польська мова викладання (до цього була німецька), в Закарпатті угорська, на Буковині залишалась німецька. У відповідності до урядового закону  від 22. 06. 1867 року, у народних школах викладову мову визначав той, хто утримує школу [ 23, с. 529 ].   У 1868 р. видається новий шкільний закон, у якому проголошено принципи організації та діяльності початкових шкіл  і учительських семінарій. Ним передбачалось перехід шкіл з церковної підлеглості до управління світськими органами. Для керівництва початковими, середніми й професійними закладами урядовим законом від 22. 06. 1867 року була створена Крайова шкільна рада, а пізніше повітові й місцеві шкільні ради. Закон проголошував безкоштовну початкову 6- річну освіту та право навчатися рідною мовою та низку інших  демократичних норм [16, с. 134].

         Урядовим законом від 21. 12 1867 року урочисто проголошувалось, що всі народи Австро- Угорської імперії  є рівноправними; кожен народ має законне право на охорону та збереження своєї мови, а урядовим законом від 25. 05. 1868 року встановлювалось відокремлення школи від церкви [ 23, с. 530 ].

 Істотно змінювалися існуючи типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних  шкіл установлювались  одно -, дво -,  трьо -, і багато класні світські  школи, єдині для міст і сіл.  Освітню реформу було проведено у відповідності до основного шкільного закону від 14. 05. 1869 року. Її суть полягала в тому, як вже зазначалось, що навчальні заклади остаточно відокремлювались від Церкви і запроваджувалось обов'язкове початкове навчання дітей віком від 8 до 12 років. На противагу російській австро – угорська влада  не перешкоджала розвитку початкової освіти національним мовами, хоча нічим і не підтримувала. Також слід відмітити про те, що  розвиток національної школи в Галичині так як і в Наддніпрянщині здійснювався силами окремих меценатів, або товариств. Так «Просвіта» та «Руське педагогічне товариство» почали створювати власним                                                                                                                                     коштом школи рідною мовою навчання. Проте тут вони зіткнулись з впертою                                                                                                                                       протидією представників інших національностей (поляків в Східній Галичині, угорців у Закарпатті, румунів у Буковині) [26. с. 87]. Так, в 1869 році в Східній Галичині налічувалось 1292 народні школи з українською мовою навчання, українсько - польських – 67, в 1900 році в них вже працювало 4250 класів з польською і  2250 з українською мовою [ 25, с. 506 ].

         В 1869 році за даними звіту Крайової шкільної ради, в Східній Галичині було 1293 українські народні школи, тоді як в 1850 р. їх було всього 1500, але звітні дані цієї ж Крайової ради за 1871 рік повідомляють про скорочення національних шкіл до 572 одиниці [ 23, с. 531 ].

         Університет у Чернівцях, заснований в 1875 році з німецькою мовою викладання. В ньому навчались І. Франко, Л. Мартович, при Чернівецькому університеті було створено кафедру української мови та літератури, яку в 1885 році очолив С. Смаль - Стоцький, а при Львівському – кафедру української історії, яку в 1894 році очолив М. С. Грушевський. Університетський статут, затверджений у Російській імперії в 1863 році, надав вищим навчальним закладам значну автономію. Відтепер вони самостійно могли обирати  керівництво, проводити ротацію кадрів, форма ставала не обов'язковою, знімався поліцейський контроль тощо.  Проте викладання велося виключно російською ( На Західній Україні – німецькою і польською). В 1874 році українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова, в 1844 році був заснований Львівський політехнічний інститут де теж мовою викладання була українська. Під кінець панування Австро - Угорщини в Східній Галичині існувало 5 державних українських чоловічих гімназій, в яких навчалось не менш 4 тис. учнів, що становило 22% всіх гімназистів. Крім цього функціонувало 2 приватні українські чоловічі ( Городенка, Рогатин)  та 3 приватні  (німецько-українські) гімназії ( Яворів, Рогатин, Турка).

         На початку  20 століття працювало лише 4 виші: університет у Львові (1661) та Чернівцях (1875), політехнічний інститут у Львові та академія ветеринарної медицини, що також була розміщена у Львові( 1897). У другій половині 19 століття реформувалась також і педагогічна освіта. В Західній Україні  почали створюватись 4 – річні  вчительські семінарії: Львівська, Ужгородська, Чернівецька Мукачівська та ін.. [ 16, с. 135 ]. Вчителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових та міських училищ готували вчительські інститути [ 33, с. 344].

         Після революційних подій у Європі 1848 – 49 рр., відомих у світовій історії як «Весна народів», які теж не оминули Західну Україну, в Львівському університеті було створено 4  українські кафедри і кафедру української мови та літератури, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям  Я. Головацького ( 1814 - 1888), котрий в продовж з 1848 по 1867 р. був там першим професором української мови та літератури, університет до 1867 р. був німецьким за своїм характером. Зазначу про визначальний внесок Головацького в заснуванні та діяльності організації «Руської трійці» (1832), яка відіграла важливу роль в розвитку освіти в Західній Україні    [ 16, с. 107; 32, с. 319 ]. На Закарпатті серед визначних діячів освіти слід відзначити О. В. Духновича ( 1803 - 1865), національного культурного діяча, письменника та педагога. Основоположника нової української літератури в Закарпатті [ 10, с. 83 ]

         В 1867 році Австрія та Угорщина утворили двоєдину монархію,  що суттєво вплинуло на розвиток управління освітою в західноукраїнських землях [ 13, с. 235]

         У Східній Галичині реформу початкової освіти провели лише в 1873 році.  У краї були створенні шкільні округи на чолі з радами, які підлягали Крайовій раді, що мала здійснювати керівництво освітою. Але до Крайової ради потрапили польські аристократи, буржуазія, духовенство, які відверто виступали проти загального навчання і намагались полонізувати систему освіти [ 25, с. 506]

         До 60-х років 19 століття українці і поляки спільними зусиллями вели боротьбу проти онімечення Львівського університету В липні 1871 року цісарським указом було скасовано всі обмеження щодо викладання українською та польською мовами. Проте так склалось що Львівський університет все таки полонізувався. В 1879 році тут введено     В 1894 році в університеті було створено кафедру історії , а в 1900 році – другу кафедру української літератури. В 1914 році в навчальному закладі  діяло 8 українських  кафедр (з 80-ти) і 4 доцентури [2, с. 217- 218].

         У 1906 році Крайова шкільна рада видала розпорядження, що забороняв міським школам приймати до себе на навчання сільських дітей, до речі тут слід додати, що Львівська Крайова шкільна рада в 1905 р. дістала значно ширші компетенції за ті, що мали інші крайові  шкільні ради. Так, вона мала право встановлювати  навчальні основи і шкільні порядки для усіх шкіл, підлеглих раді; обговорювати крайові законопроекти в шкільній справі; призначати шкільних інспекторів та середньо шкільних професорів; схвалювати підручники для усіх шкіл підлеглих раді; склад львівської Крайової шкільної ради був такий: 14 призначались урядом; 19 осіб були власне чиновниками; і лише 2 вибирались від громадян; по одному від міст: Львова та Кракова. Вся львівська Крайова рада за національним складом була польською [ 23, с. 530 ].

         В Ярославськім повіті в 1908 році половина шкіл користувалась незадовільними приміщеннями, більше 2/3  шкіл були однокласними. В Тернопільському повіті в 1909 р. з 85 р. громад мали свої школи лише 45. Станом на 1914 рік в Галичині діяло понад 2612 українських  шкіл [ 23, с. 532 ]