У 2017 році податкові інспектори вперше прийдуть до вас додому і завітають до вас у кишеню.

Мова йде і про добровільне декларування, і про запровадження непрямих методів контролю доходів і витрат фізосіб. Про це Законопроект №4713.

Підвищення тарифів Гройсману і Порошенко виявилося недостатньо. Мабуть, таки хочуть Третього Майдану. Сьогодні Кабмін схвалив Основні напрями бюджетної політики на 2017 рік. Крім звичайного бла-бла про бюджет, який ніхто виконувати не стане, є одна бомба для нас з вами, дорогі співвітчизники.

В 2017 году налоговые инспекторы впервые придут к вам домой и заглянут к вам в карман

Якість і суть документа такі, що створюється враження: його писали розумово неповноцінні. А ще - підлі.

Був законопроект колишнього аудитора Олександра Кірша, документ був більш осудним. Але в травні Кірш його відкликав. Чому?

Тепер залишився тільки один проект. Комітету Ніни жителя півдня, колишнього бухгалтера Петра Порошенка. Мабуть, Ніна Петрівна сильно засмутилася, що не зайняла місце Романа Насирова в Податковій, і вирішила в'їхати в історію на новій кульгавий кобилі під назвою «видою населення насухо».

Зазначу ще кілька "світочів", які вирішили підтримати цей законопроект. Теж, мабуть, в історію вирішили заглянути.

Влада пішла шляхом: навіщо намагатися розкручувати платити податки олігархів та інших користувачів офшорів? Нехай міністр фінансів є господарем кількох офшорів. Нехай Порошенко і Коломойський виводять капітали через Кіпр і Панаму. Навіщо їх чіпати, якщо можна видавити копійку з "пересічного"?

Як завжди, все упаковано під світову практику, вимога МВФ і прагнення до кращого життя. Законопроект передбачає проведення разового декларування і так званої податкової амністії. Самі по собі ідеї непогані, якби не безліч деталей, які перетворюють світлу ідею в пекельну суміш ідіотизму і бажання зняти з населення нову шкуру.

Наприклад. Умовно, я декларую 500 тис грн свого майна. Це і буде мій підтверджений рівень доходів, який я вирішив відкрити державі. Далі я починаю жити новим життям, і держава до мене претензій не має. Все, що знайдуть після цього, будуть обкладати податком по-чесному.

Тепер українська специфіка. Після того, як я задекларую свої доходи, мене обов'язково перевірять. Прийдуть і подивляться, що у мене є вдома, на чому їжджу, де купую піцу. І дорахують. Мовляв, не 500 тисяч, а 600 тисяч у тебе дохід, громадянин.

Я сумніваюся, що вони підуть до Юлії Тимошенко (яка типу машину позичила і будинок не її), або до тих же жителя півдня, Павелко, Рибалці. Не чіпатимуть Порошенко і Ахметова, до Коломойського - як же, там і по пиці можна вихопити.

Податківці будуть трусити "пересічних". Тих, на кого можна відірватися

 Ще один приклад. В ході декларування пропонується звільнити від оподаткування тільки заявлене рухоме і нерухоме майно, акції, майнові права. А ось з заявлених коштів, які є в готівковій або безготівковій формі (і з яких саме "пересічний" -то податок вже заплатив) пропонується вилучити на користь бюджету 3%!

Тобто, несіть депозити в банки, дорогі співгромадяни. Податківці тут же сострігут свої відсотки - причому, не з зароблених відсотків, а з тіла депозиту !!!!

Порахуємо. Сума депозиту 10 000 грн. На рік під 23% річних. Через рік ви повернете 12300 грн. Але - мінус 369 грн. Разом, отримаєте назад 11031 грн. Разом, реальна ставка по депозиту - трохи вище 10% річних. По гривні!

А тим часом Гонтарева ще «почистить» банківську систему, і курс долара буде 30.

А якщо у вас депозит вище 20 тис грн, то заплатите ще податок на депозит 15% з відсотків.

Є й таємні пункти. За ставкою 6% пропонується обкласти доходи в формі права вимоги. Не знаю, про що це. Юристи, поясніть, будь ласка.

Декларувати активи потрібно, якщо їх загальний обсяг перевищує суму в 200 тис грн. Інакше саме ця сума активів буде вважатися перебувала в наявності у фізособи за станом на 01 січня 2016 року.

Яка частина населення має майно більше, ніж на 8 тисяч доларів? Думаю, відсотків 50 жителів України точно. Наприклад, всі сім'ї з квартирами і машинами.

Подібну маячню вже намагався протягнути колишній глава Податкової Ігор Білоус в 2014 році. Однак з тих пір ці 200 тис. грн. істотно зменшилися внаслідок інфляції.

За інформацією інтернет видання Іpress.ua

http://ipress.ua/ljlive/v_2017_godu_nalogovie_ynspektori_vpervie_prydut_k_vam_domoy_y_zaglyanut_k_vam_v_karman_169042.htm

Современное определение и цель украинского интегрального и водочасии социального национализма звучит исчерпающе просто- заполнить государство национальной сущностью. Тобиш имея Украину по форме, нужно сделать Украинской Украиной по-факту.

Националистический всплеск – это обратная реакция в украинском обществе на российскую агрессию. Национализм будет ведущей идеологией в Украине и в следующем году. После Революции достоинства и российской агрессии в стране происходит вполне естественный подъем патриотизма и национализма.Обществу понятно, кто его враг, понятна необходимость своей идентификации, сплочение, необходимость защиты своих традиций, языка и культуры.

Рост национализма – это своеобразная обратная реакция в обществе на российскую агрессию. События прошлого года показали, что политические силы, которые себя идентифицировали, как националистические и патриотические, оказались на уровне тех вызовов, которые ставило перед ними общество. То есть, идеи национализма, политические деятели, которые апеллировали к этим идеям, оказались в исторической ретроспективе наиболее адекватные и наиболее актуально.Поэтому, я убежден, что есть все основания утверждать, что национализм будет востребован, как в следующем году, так и в будущем

Говоря об национализме необходимо подчеркнуть о том , что представители науки различают 15 типов этого явления, поэтому четко договориться о дефинициях в дискуссии на эту жгучую тему весьма проблематично. Современные лидеры, исповедующие эту идеологию, единодушно утверждают, что они отнюдь не «отошли на маргинес политической жизни», а история их борьбы за светлое будущее Украины — никоим образом не «50 лет ссоры и 10 лет бездеятельности».

Ещё не так давно, на страницах прессы песттрила ошибочная информация о национализме как пережитке прошлого, который, дескать, в цивилизованных обществах Европы и Америки осуждается как явление деструктивное. Я заявляю, что ХХ век мы завершили как столетие победы освободительных национализмов в мире, направленных против колониальных империй, что позволило порабощенным народам создать собственные национальные государства. ХХ век принес и победу демократической системы построения государственной жизни над различными формами тоталитаризма.

Миссия национализма в мире меняется, но это не означает, что национализм является пережитком. Даже в советских словарях было написано: «Национализм — это прогрессивное движение народов, которое освобождает их из колониального ига». И дальше: «Украинский буржуазный национализм — идеология врагов народа и агентов чужих разведок». Очень «научная» дефиниция, не буду спорить.

Сегодня в мире национализм стоит перед новой проблемой, которая очень условно называется вопросом глобализации. Если посмотреть глубже, то это означает, что скомпрометированные в словарях и жизни понятия шовинизма, империализма прикрываются новой формой. И это ставит перед разными народами серьезные проблемы. Из сугубо национального аспекта они переходят в аспект экономический, социальный, культурный, военный и дипломатический.

В ХХІ веке вопросы национализма будут несколько иными, но не менее жгучими, чем на изломе ХІХ и ХХ и в течение прошлого столетия. Что означает этот момент для нас, украинцев? Мы сейчас стоим перед необходимостью уточнить, какие задачи были поставлены основателями ОУН и как они смотрятся под углом ХХІ века. На Конгрессе в 1929-м (год создания ОУН) была сформулирована задача: вести борьбу за восстановление государственной независимости Украины как предпосылку для всестороннего развития украинской нации.

Мы счастливы, что украинский народ доказал право на свое государство. Мы не приписываем себе достижение цели на этом этапе, мы только концептуально правильно высказывали веру в украинский народ. Но мы оказались на втором этапе: Украинское государство должно приобрести такую форму, которая бы обеспечила развитие украинской нации. Именно в этом состоит основная задача националистов в ХХІ веке.

Я бы назвал три неотложные всемирно-исторические задачи украинского национализма.

Первая — осознавать, что остатки коммунистического влияния еще наличествуют в менталитете значительной части украинского народа.

Вторая — понимать, что более опасным стало давление на нас со стороны России. В прошлом это была прямая оккупация, сегодня оно реализуется в плоскости духовной борьбы, культуры, церкви и т.д.

Третья — надлежащая подготовка к интеграции в Европу. Мы декларируем, что мы — европейцы, но не осознаем, что это означает сего

Мы сегодня идеализируем Европу. Сначала мы должны устроить наши внутренние дела, чтобы нам, как Германии, Франции, Англии, участие в европейском сообществе не угрожало попранием национальных интересов. Дабы не вышло, иронично говоря, что мы станем европейцами и перестанем быть украинцами. Роль националистов не исчерпана, и мы ее выполним успешнее, если разные ветви и формации, называющие себя националистическими, найдут общий язык и выработают общую программу действий. Мы не только ссорились, но и плодотворно работали 50 лет, и сможем плодотворно работать в будущем.

Слава Стецько в свое время говорила, - Украинский национализм появился в то время, когда национализм вообще был моден в мире, и оформился в Западной Украине в Организацию украинских националистов. Трудно говорить о национализме и не говорить об ОУН. Организация взяла на себя большую задачу — перевоспитать украинский народ, чтобы он сумел освободиться из неволи. Трудно найти другую нацию в Европе, которая бы так, как мы, встретила начало войны. Актом 30 июня во Львове была восстановлена самостоятельность Украинского государства. Все, кто был причастен к ОУН, знали, что наивысшим добром является не личное «я», а нация. А гарантом жизни нации должно быть государство. Все понимали, что Германия не поддерживает идеи Украинского государства, а воюет с Россией за господство над украинскими землями. Поэтому организация решила, что будет вести борьбу с обоими «наездниками». Мы не ждали помощи ниоткуда. Прочие оккупированные нации Европы имели поддержку, и ни одна из них не вела борьбу на два фронта.

Украинский национализм мобилизовал каждого человека. Борьба велась не только до окончания войны, но и до 1956 года, когда расформировали УПА. Автор статьи говорит, что было 50 лет ссоры. Я знаю одно: это были годы огромной борьбы на всех фронтах. По-видимому, были и конфликты: преимущественно в эмиграции, между мельниковцами и бандеровцами. Но и за границей кипела напряженная работа. Была организована всемирная антикоммунистическая организация — Антикоммунистическая лига народов. С ней сотрудничал Антибольшевистский блок народов — произведение нашего национализма. Мы действовали практически как государство: повсюду были наши представительства. Когда-то нашей целью было построение независимого государства, а сегодня наша цель — развитие этого государства, чтобы оно заняло надлежащее место среди свободных народов мира. Василий Кук, командир УПА: ОУН всегда была присуща активность: Донцов называл это «действующим национализмом» — национализмом, который действует. Программа украинских националистов на первом этапе преследовала цель мобилизовать народ на вооруженную борьбу. В 1941 году мы создали группы, забросили их во все области Украины. И начали формировать новых людей — националистов, превыше всего ставящих интересы нации. Мы приобщали к нашим идеям весь украинский народ: националистами становились даже неграмотные крестьяне. Дело в том, что нужно идти в народ, строить конкретные организации на местах. Национализм прошлого имел силу, поскольку тогда ячейка ОУН была в каждом селе. Если не будет структуры сверху донизу, то ни одна националистическая организация не будет иметь влияния.

Традиционный национализм как идеология ныне требует осовременивания в соответствии с уровнем общества, которое сегодня развивается в Украине. Как общественное движение национализм призван отстаивать национальные интересы.

Социальная или либеральная демократия не предусматривает националистическое мировоззрение как базовое, но в западном мире партии этого направления, находясь при власти и даже в оппозиции, защищают национальные интересы.

Национализм призван возрождать и развивать нацию — по крайней мере для Украины это актуально. Для этого нужна целостная государственная концепция, построенная на национальной идее. Президент Кучма в свое время говорил: «Скажите мне, что построить, и я построю».

У нас нет государственной идеологии. Мы не формируем сегодня наш народ в духе патриотизма (а я отождествляю патриотизм и национализм), преданности Украинскому независимому государству.

Государственная идеология должна быть направлена на то, чтобы украинцы освободились от комплекса неполноценности, который на протяжении 370 лет навязывался Россией, а потом Советским Союзом. Господствующей идеологией у нас должна стать украинская национальная идея. Пусть это не будет называться национализмом — мы обязаны учитывать менталитет, он меняется, но очень медленно. Мы должны сформировать политическую нацию типа американской.

Когда американца спрашивают, кто он, он отвечает: американец. Может добавить: украинского или какого-то еще происхождения. Это не гражданство! Каждый, кто связал свою судьбу с Украиной, должен воспитываться таким образом, чтобы говорить с гордостью: я — украинец!

Есть много дефиниций национализма, среди них немало тенденциозных, и нет недостатка в штампах. Сегодня современные политолги часто использують терминологию инклюзивного и ексклюзивного национализма.

Английский универсальный словарь, изданный в Лондоне, дает такие определения: «Самоосознание и чувство гордости за особенный характер и дух своего народа; общее ощущение национального единства; политическое движение, направленное на утверждение национальной независимости, когда народ порабощен чужой нацией».

А вот украинский словарь, вышедший в издательстве «Перун»: «Идеология и политика в сфере национальных отношений, проповедующая превосходство национальных интересов над общечеловеческими; господство одной нации за счет угнетения другой; разжигание национальной вражды». Что же тогда означает «шовинизм», «империализм»?

Второе значение: «Движение, направленное на борьбу за независимость нации против иностранных угнетателей» — перекликается с западной дефиницией, и третье: «Движение за сохранение и развитие национальных традиций, культуры, языка, литературы, искусства и тому подобное» — аполитично, но тоже приемлемо. Видите, как различные подходы к понятию «национализм» могут ввести в заблуждение и стать почвой для бессмысленных дискуссий.

Гуманистическая психология оценивает и патриотизм, и национализм как положительные человеческие ощущения, наивысшее проявление духовных потребностей. Патологические проявления национализма были в прошлом, но их нужно называть их именами: национал-социализм или фашизм — и не переносить эти значения на национализм. Валентина Пискун, кандидат исторических наук, заместитель директора Центра украиноведения: Анализируя современные определения национализма, мы предлагаем такое: «проявление мировоззренческой позиции личности и сообщества, форму действенности и идеологию, которые придают особое значение принадлежности к нации как консолидирующему фактору сообщества, видят преимущество национальных интересов и отстаивают их во всех направлениях и сферах». В мире существуют разные подходы к определению национализма.

Политологи Гельнер и Андерсон связывают возникновение национализма с появлением современного и с распадом традиционного сословного общества, делая ударение на том, что именно национализм создал идентитет, разделяемый всеми, независимо от сословия. В допромышленном обществе не было потребности в национализме, он развивается лишь в современном мире.

Второй подход: Энтони Смит считает, что национализм имеет глубокие пракорни и основывается на этнических особенностях: языке, верованиях, традициях, мифах, символах — и это закладывается еще в период формирования этнических сообществ. Близки к этой идее поиски чешского ученого Мирослава Гроха. В мировой науке национализм никогда не рассматривался в такой плоскости, как его трактовала советская историография, которая отрицательно оценила украинский буржуазный национализм. Он был жупелом и чучелом на протяжении всего существования СССР.

Украинские мыслители Вячеслав Липинский, Владимир Старосольский, Дмитрий Донцов, Ипполит Бочковский сделали общеевропейский вклад в развитие политологической мысли. Наши ученые мало распространяют знания, заложенные в свое время нашими теоретиками. Терминологию Бочковского использует весь мир — например, это он ввел понятие «этнополитика».

Национализм является сущностной почвой, стержнем и носителем национальной идеи, непременно материализующей такое понятие, как национальные интересы. Сегодня они заключаются прежде всего в самовыражении своей украинскости и в конкурентоспособности в мировом сообществе.

 Национализм присущ любой нации, которая самоидентифицируется в историческом времени и строит свое будущее. Для украинцев же он стал инструментом создания государственности и прошел непростой путь: от фанатического осознания миссии возрождения украинского духа до выработки конструктивного механизма построения Украинского государства.

Сейчас мы приближаемся к тому времени, когда тема украинского национализма перестанет быть предметом дискуссий и политологических исследований, а станет обычной составляющей саморазвития на пути к созданию политической, сознательной украинской нации.

До тех пор, пока украинская нация не объединится вокруг национальной идеи, говорить об интеграции в Европу невозможно и нереально. Я убежден, что когда национал-патриотами можно будет назвать не только правых, но и левых, — у нас появятся основания утверждать, что национализм стал нормальной сущностью исторического пути Украины, из камня преткновения разных политических сил превратился в формулу нашего успеха. Я против того, чтобы воздвигать вокруг национализма новейшие баррикады, где уже не оружием, а острым противостоянием в политических дискуссиях мы будем разрушать то, чего так долго ждали от истории, — объединенный украинский народ в соборном государстве.

Сьогодні ми чомусь майже забули про ще одну Велику трагедію українців – геноцид українців в період 1946 – 1947 рр. Тому мушу нагадати!

В такі ж як оце сьогодні осінні дні далекого 1946 року , рівно 70 років тому розпочалась одна з найстрашніших трагедій нашої Нації в 20 столітті.

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СССР влаштувала після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Провадження голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі надмірні зернопоставки у посушливі та неврожайні повоєнні роки.

Центральна влада на чолі з диктатором Й. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловости, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні "переваги" соціалізму і прагнучи навернути у цю іделоґію держави Західньої Европи, теж охоплених посухою, СССР намагався раніше від них відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам створюваного "соціалістичного табору". Московські верховоди викачували хліб із села в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій. Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість пониження цей план у липні 1946р. було підвищено 23 областям: Запорізькій, Сталінській (нині-Донецька), Дніпропетровській, Київській, Винницькій та ін. Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, що швидко набирав оберти.

Однак у серпні 1946 р. під тиском Москви керівництво УССР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Винницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та іншим областям. Таким чином, для України хлібозаготівельний план було збільшено до 362 млн. 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі: центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. За умов тотальної викачки з українського села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Радянське керівництво (Сталін, Молотов, Малєнков, Каганович) вбачало у невиконанні пляну не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних орґанізацій, совєтських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в "антибільшовицькому ставленні до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеолоґії". Наслідки таких звинувачень - репресії щодо обласних та районних партійних совєтських керівників, голів колгоспів і безпосередньо трударів-колгоспників.

Директиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспникам на трудодні лише 15% від зданого зерна за умови виконання колгоспом плану хлібозаготівель.

Голод дедалі ставав масовим. Однак замість допомоги з боку держави населення України, переважно сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витраті хліба" з 1 жовтня 1946 р. союзними та республіканськими партійно-державними постановами було знято понад 3,5 млн. людей з централізованого постачання за хлібними картками, з них близько 2,9 млн. сільських жителів.

У містах пайкового хліба було позбавлено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській (нині Луганській), Одеській областях. Партійна совєтська псевдоеліта постачалася через систему закритих спецрозподільників.

Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні реґіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для м. Ленінґрада (нині-Санкт-Петербурґ), ряду областей РСФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 роки в країни Західньої Европи (Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін.) з СССР було експортовано 2,5 млн. тонн зерна. Міністр заготівель СССР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Кагановичу:

"Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. тонн зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. тонн, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні сягає одного мільйона тонн".

Голодне лихоліття вразило майже всю Україну, за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УССР (Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської). Тяжко страждали від голоду мешканці сіл та міст Подніпров'я (Полтавська, Київська, Чернігівська, Кіровоградська обл.). Винницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей.

У західному реґіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, орґанізовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Західняки" рятували від голоду не лише своїх земляків-українців, а й московитів, білорусинів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РСФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком. Але страждали від голоду і жителі західних областей, найбільше Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильницька колективізація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, гинули. У цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків.

Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. У вирі голодомору гинули в основному селяни-хлібороби, робітники.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що чорні жнива післявоєнного голодомору викосили в Україні понад 1 млн, переважно, селянських життів.

Отже, голод в колоніально залежній Україні 1946-1947 років був штучним, рукотворним, викликаним політикою державної комуністичної партії та уряду СССР, які переклали проблеми післявоєнної кризи на озлиднілий народ. Перебуваючи під постійним репресивним тиском партії, її адміністративно-командної верхівки, українське село у перші повоєнні роки змушене було терпіти чи не найбільший пресинг від проведення хлібозаготівельної та податкової політики.

Ціною узаконеного пограбування села, напівголодного й голодного існування його трудівників поповнювалися держрезерви продовольства, збільшувався його експорт, кошти від якого спрямовувалися на розвиток військово-промислового комплексу для зміцнення країн "соціалістичної співдружності" і майбутніх союзників. Ціною післявоєнної експропріації була смерть більше мільйона людей.

Післявоєнна траґедія стала наслідком політики верхівки тоталітарної імперії, що прагнула будь-якою ціною продовжити почату в 30-их роках індустріалізацію - для створення потужного військово-промислового комплексу. Задля здійснення цього, праця селянина була перетворена на рабську.

Поповнення величезних прихованих продовольчих резервів проводилось заздалегідь розробленими планами за рахунок вилучення продовольства з колгоспів й скорочення ринкових фондів. У 1947р. (порівняно з 1946р.) надходження зерна на внутрішній ринок скоротилось в 1,7 рази. Число знайоме: саме в 1,7 рази зросла в 1947р. смертність в Україні. У цьому ж році хліба випікалося втричі менше, ніж у 1940р.

Голод, людські втрати викликали незворотні соціально-економічні наслідки. Як і людомор 1932-1933рр., цей голод зробив свій "внесок" до подальшої економічної й духовної стаґнації суспільства. Мешканці міст, завдяки внормованому постачанню за картками, легше переживали лихоліття голоду. Становище сільського населення, як вже зазначалося, було жахливо гнітючим.

Граничне обмеження чи позбавлення продуктів харчування людей, доведення їх до голоду і смерти стало в умовах тоталітаризму практикою сталінської політики, її зловісним проявом.

Зерна, зібраного в Україні в 1946 і в 1947рр., вистачило б для забезпечення хлібом усього населення. На виконання держпоставок 1947р. його було здано 436 млн 431 тис. пудів, на 206 млн 426 тис. пудів більше, ніж в 1946 р. Це свідчить про те, що післявоєнний людомор в Україні, як і голодомор 1932-1933 рр., був рукотворним.

Як бачимо, головна причина післявоєнного голодомору полягала не в прояві сил стихії, а самій сталінщині. Голод 1946-1947 рр., творцем якого стала сама система тоталітаризму, був майже точною калькою пограбування села під час голодомору початку 30-х років, це була війна проти українського народу.

Голодомор, орґанізований сталінською тоталітарною імперією шляхом злочинної партійно-державної політики СССР щодо селян, перетворених на кріпаків, іґнорування життєвих інтересів населення України, був черговою спробою ґеноциду й етноциду. Розгорнувши у тоталітарній державі шалену боротьбу проти всього національного, боячись вільних республік, прагнення й боротьби українського народу за незалежність, верховна влада СССР на чолі зі Сталіним спиралася на масові репресії і терор.

Мовлячи в доповіді на XX з'їзді КПСС про виселення з рідних місць цілих народів, М.Хрущов зазначив, що "...українці уникли цієї долі тому, що їх було надто багато і нікуди було вислати. А то б (Сталін) і їх виселив". Владою людомор замовчувався, був суворою державною таємницею.

Важливим питанням є визначення періоду тривалости цього голодомору. Післявоєнний голод, нібито, був, на перший погляд, і це частково так, для населення природнім продовженням страждань та голоду воєнного часу. У більшости реґіонів справжній голод розпочався вже в кінці 1945р, наростав у 1946р., свого апоґею досяг узимку - навесні 1947р., дещо спадав восени 1947р., але в цілому ряді областей продовжувався й після 1947р., у багатьох місцевостях - до кінця 40-х років, а недоїдання було й на початку 50-х років.

Щодо ґеографії лихоліття, то є всі підстави констатувати, що страждали люди по всій Україні. Ще раз підкреслимо, що смертельною мірою відчули це лихоліття жителі південних областей УССР: Їзмаільської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської.

Голодувало населення ряду регіонів РСФСР, Молдавії, але найтяжче й найсильніше голод уразив Україну.

Масштаб післявоєнного голоду, звичайно, був значно меншим від обсягу голодомору 1932-1933 рр., та й наслідки його були іншими. Але страждання, смерть людей були такими ж траґічними...