Становлення державного централізованого управління освітою

РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК ОСВІТИ В 19 НА ПОЧАТКУ 20 СТ. В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОСИСТЕМНОЇ КРИЗИ ТА СПРОБ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО - ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ КРАЇН.

         1. 1.  Коротка характеристика сфери освіти в 19 на початку 20 ст.

         Від середини  17 до початку 20 століття  населення світу зросло більше ніж на 1 мільярд осіб, у 1900 р. його кількість становила близько 1,6 мільярда чоловік. Орієнтація більшості країн на ринково – буржуазний економічний розвиток  диктувала свої умови функціонуванню  системи управління освітою.  Населення зростало не тільки кількісно, змінилась його структура, розселення та види діяльності що не могло не впливати на розвиток освіти. Суспільство вже не могло задовольнятись трансформацією традицій, досвіду і знань без розвитку системи  освіти. Зростання потреб соціуму спонукало до розширення видів діяльності людини, стимулювало здійснення наукових досліджень, та глибшого пізнання світу. У свою чергу активна економічна діяльність була майже не можливою без досягнень певного освітньо - наукового рівня [6, с. 408].

         З початком 19 століття традиційні школи починають зникати. Зростання  кріпосних відносин спричинило поступове зникнення сільських шкіл.  Російський уряд намагається створювати свої урядові школи з одноманітною організацією,  програмами та вимогами по русифікації. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадськості уряд Російського імператора Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії на західний ліберальний  зразок запозичивши систему освіти періоду французької революції.

         У 19 на початку 20 століття населення українських земель перебували  під гнітом двох імперій  - Російської та Австро – Угорської. Ще наприкінці 18 століття було остаточно впроваджено та зміцнено російську царську владу на землях Лівобережної та Слобідської України [ 32, с. 95 ]. Після остаточного поділу Речі Посполитої до складу Російської держави відійшли і коронні польські землі Правобережної України, таким чином переважна більшість населення етнічних українських земель опинилась під метрополією дому Романових [ 13, с. 233 ]. 

         Опираючись ззовні на просвітительські ідеї та демонтаж феодально - монархічної системи освіти, насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 р.  знешкоджують ці ідеї, протиставивши їх своїм потребам. «Статут навчальних закладів підвідомчих університетам» передбачав, що система освіти має будуватись «відповідно до обов’язків і користі кожного соціального стану» [16, с. 106 ].

          Згідно вищезазначеного Статуту основними типами навчальних закладів в даний період у Російській імперії  були визначенні: церковнопарафіяльні школи (один рік навчання), повітові (два роки. навчання), гімназії ( чотири роки. навчання), ліцеї та університети [ 8, с. 85 - 87 ].

         Поряд з цими навчальними закладами існували також духовні семінарії та училища. Відзначається виразний становий характер освіти: у гімназіях вчились діти дворян, в семінарія діти духовенства, в повітових школах – діти міщан. Існували приходські школи призначенні для елементарної освіти селян. Виникли вони поволі та в обмеженій кількості. В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл влада не виділяла коштів. Тому в 20 – х роках 19 століття  виникають ланкастерські школи. Пов'язані з методом англійця Джозефа Ланкастера, при наявності від 60 до 20 учнів доводилось вдаватись до системи взаємного навчання та виховання  учнів, ланкастерська школа була спрямована на подолання проблеми браку вчителів. Перші школи такого типу виникають Києві в 1811 р. та  на Київщині в м. Городищі в 1822 році, засновником цієї школи в Києві М. Орлов в лютому 1816 року був обраний членом Спілки початкової освіти Парижу. Про  деталі організації навчання в ланкастерській школі повну інформацію подає документ, складений вчителем Полонським у 1840 р. Це перелік предметів, необхідних для навчання дітей за методом Ланкастера. Белль - Ланкастерська система навчання проіснувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до І половини 19 століття  [ 8, с 89 - 91 ].

         Другим ступенем в системі початкових шкіл поставали повітові (2 роки навчання). Кількість дисциплін була збільшена, діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану, а також такі, які б дали їм змогу вчитись в гімназії [16, с.10]

         Під час реформ керівництво справою освіти в округах передавалось університетам, які повинні були зайняти принципову позицію з питань формування національної системи управляння освітою. Університети були навчальними, науково – дослідними і управлінськими центрами.

         За «Статутом університетів» та «Статутом навчальних закладів», підвідомчих університетам» 1804 р. можна виділити таку різницю у функціонально – організаційній  системі навчальних закладів: Віленський округ велике парафіяльне училище – 4 роки навчання, мале – 2 роки навчання, гімназія – 6 років навчання. Харківський навчальний округ: парафіяльне училище – 1 рік навчання, повітове училище – 2 роки навчання, гімназія – 4 роки навчання [16,с.113] .

          Період історії з 1804 по 1917 рр. можна визначити як час становлення вітчизняної системи державного управління освітою та розбудову вищої педагогічної національної школи, відбулась уніфікація її змісту, методів та форм навчання та виховання. Проблема кадрів була вперше поставлена в 1803 - 1804 рр. на підставі початку шкільної реформи в країні не зважаючи на вимоги вищого духовенства переважати в правах на заміщення вчительських місць які не мали загальної та спеціальної підготовки, при університетах створювались закриті  3-річні педагогічні інститути, які за статутом були відділеннями університетів. Усі студенти університету протягом 3 років слухали цикл предметів, потім переходили в «головне відділення» наук відповідно до їх майбутнього стану. Вступаючи  до пед. інститутів, студенти  готувались викладати в гімназіях. Професори мали віддавати 1 годину на тиждень для наставляння  вчителів, цим процесом керував ректор. Такі інститути в 1811 р. були створені при Харківському університеті, а в 1834 р. – при Київському Імператорському університеті Св. Володимира.

         Після провальної невдачі декабристів у 1828 році було одразу проведено контрреформу школи, головне завдання якої новий російський цар Микола І ( 1825 - 1855) вбачав у  підготовці  людини до виконання станових обов'язків. Реакційний статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану. Статут насаджував в закладах муштру, зубріння, дозволяв жорстокі  тілесні покарання, допускав неабиякий суворий нагляд за учнями і вчителями, надмірну регламентацію, обмежував ініціативу та індивідуальні риси школярів тощо [ 24, с. 12 - 13 ].

         У 1831 - 32 роках більшість гімназій на Правобережжній частині України було закрито, польські початкові школи скасовано, їх заміняли православними школами , закладами закритого типу для дворян [16, с. 100].  Так 01. 01 1833 р. одночасно з заснуванням Київського Імператорського Університету Св. Володимира, була відкрита чоловіча гімназія в Житомирі яка ще називалась Волинською, або як згодом також губернською. На основі цього закладу сьогодні функціонує Житомирський Державний Університет ім. І. Франка. Це один з найстаріших навчальних закладів на Волині та Правобережжя, який є історичним братом Київського університету, обидва заклади створені на базі ліквідованого Кременецького   (Волинського) ліцею [ 32, с. 100 ]. В гімназії навчалось близько 800 хлопців, було 17 класів по 40 осіб в кожному. Тут викладали такі відомі люди: С. Сераковський – польський національний діяч, друг Т. Шевченка, Л. Совінський, К. Михальчук, І . Фещенко – Чопівський – вчений , міністр Української Народної Республіки. Розквіт Волинської губернської чоловічої гімназії припадає на Юзефа Ігнація Крашевського (1812 – 1887), видатного полько – українського культурного та громадського діяча історика та філософа, який був куратором гімназії (1853 - 1859) [1, с. 78].

         Житомирщину, як регіон компактного проживання поляків та євреїв,  слід зазначити в аспекті етнічної емансипації як домінуючого фактору в освіті Волині. Доцент кафедри історії України Житомирського Державного Університету ім.. І. Франка Наталія Рудницька в своїй статті» Фінансування освіти євреїв Волинської губернії у 19 – на початку 20 ст., що опублікована в науковому журналі «Історія філософія релігієзнавство». 2. 2009. В 40 – х роках 19 століття відкриваються казенні єврейські школи на кошти єврейських громад. На Волині, як і в усій Російській імперії, євреї до цього часу отримували національно - релігійну освіту в хедерах, талмуд - торах, молитовних школах та ієшиботах. В другій пол. 19 століття була утворена мережа державних початкових училищ, відкриті Житомирське ремісниче єврейське училище (1862 – 1884), Житомирське рабинське училище (1847 – 1873), Житомирський єврейський вчительський інститут  ( 1873 - 1885) [12, с.16].

         В першій половині 19 століття на лівобережній частині українських земель було створено цілий ряд гімназій (Харків, Полтава, Катеринослав, Херсон, Чернігів). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими в Україні були «інститути шляхетних дівчат». В 1818 році в Харкові існував інститут, де вчителював  Гулак – Артемовський. Петро Гулак – Артемовський довгий був ректором Харківського університету [ 29, с. 113]. В цьому ж році подібний інститут був відкритий в Полтаві, в 1825 році в Одесі, в 1833 році в Києві. Згодом почали відкриватись жіночі єпархіальні  курси та жіночі гімназії. В 1850 році в Києві була відкрита перша дівоча гімназія у 1860 році вона з'явилась в Харкові і Полтаві. В гімназії проходили 8-річний курс підготовки вчительок та домашніх виховательок, а різниця в програмах між жіночими та чоловічими гімназіями, була в тому замість класичних мов було природознавство. Єпархіальні школи за програмою були  схожі на гімназії, але 7 - річні, також існували ще середні дівочі школи відомства її величності імператриці Марії [16. с 101].

         Одним з провідних органів державного управління народною освітою Російської імперії, що суттєво вплинув на розвиток освітньої діяльності в Росії  було так зване Відомство установ імператриці Марії (ВУІМ). Ця державна структура опікувалася навчальними закладами та благодійними установами , що перебували під заступництвом та покровом імператриць та інших членів монаршого дому. Відомство належало до найстаріших органів державного управління народною освітою, оскільки було створено ще в 1796 році як Особиста канцелярія російської імператриці Марії Романової ( З 1824 року  - IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії,  з 1854 року  - Відомство установ імператриці Марії, з 1880 року - Власна Його Імператорської Величності канцелярія установ імператриці Марії ). Передумови виникнення цієї досить цікавої, але нині малозначної інституції влади пов*язані з передусім з освітніми новаціями російської монархині Катерини ІІ  [ 24, с. 151]

         Після смерті Катерини ІІ спадкоємець російського престолу Павло І доручив своїй дружині Марії Федорівні  ( 1759 – 1828) взяти під свій патронат частину навчальних закладів, які було створено за проектами І. Бецького. Протягом1796 – 1797 рр. нова російська імператриця прийняла у своє відання низку навчальних закладів держави. Таким чином від того часу була закладена традиція патронату імператриць над певним колом благодійних установ та навчальних закладів імперії. Цю державницьку традицію продовжила у 1828 – 186 рр. дружина Миколи І Олександра Федорівна, а вже в 1860 – 1880 роках дружина царя Олександра ІІ Марія Олександрівна. Кожна з російських цариць приймаючи Відомство під особисту опіку, займались його справами протягом усього свого подальшого життя. Останньою покровителькою у 1880 році стала дружина російського імператора  Олександра ІІІ, яку також звали Марія Федорівна ( 1847 – 1928) і яка обіймала цю почесну посаду до початку революційних подій на теренах Російської імперії в 1917 році [ 24, с. 157 ].

         Протягом 19 століття для більшості населення українських земель освіта продовжувала залишатись малодоступною. Тому з початком лібералізації внутрішнього суспільно економічного та культурного життя та проведення буржуазних реформ держава звернула увагу й на освіту. У Російській імперії в період правління імператора Олександра ІІ посилився рух за реформу освітньої сфери. Спочатку ініціатива поліпшення ситуації в освіті належала громадськості. Це виявилось в розширенні мережі приватних навчальних закладів і створенні за зразком інших європейських країн недільних шкіл. Останні працювали у вихідні ( звідси їх назва ) і займались безкоштовним навчанням дорослих. Часто мовою викладання в них була українська. Перша недільна школа виникла в  1859 році в Києві, і протягом року їх кількість в Україні досягла 110. Велику роль  у створенні недільних шкіл відіграли ліберально та демократично налаштовані професори університетів, науковці ( зокрема М. Пирогов), активні студенти. Але в 1862 році влада заборонила діяльність недільних шкіл. Після цього ініціатива в реформуванні освіти знову  повернулась до влади  [26, с.86 ].

         Аграрна реформа 1861 року стала початком цілої серії реформ, проведених за російського імператора Олександра ІІ [ 31, с. 134 - 135 ]. З них  особливо пов'язаною з тематикою нашої розвідки є освітня. Так в 1863 році, після тривалої дискусії, був прийнятий новий університетський статут, який відновлював автономію університетів: так керівництво справами факультетів – факультетським радам, які утворювалися з професорсько-викладацького складу вузів; встановлювалась виборність керівників. 14.07. 1864 р. було видано «Положення про початкові народні школи», за яким з дозволу влади можна було відкривати приватні початкові заклади. 19. 11 1864 р. з'явився новий статут гімназій і прогімназій,  середня школа ставала безстановою та більш доступною для широких соціальних верств населення держави   [26, с. 38].

         У 1863 - 1869 роках у Російській імперії була проведена освітня реформа, суть якої полягала в уніфікації системи освіти, ліквідації станових привілеїв при вступі до навчальних закладів та розширенні мережі останніх. Відтепер початкову  освіту давали чотирикласні народні училища, у яких навчали основ математики, читання, письма та Закону Божого, а також викладали основи історії, географії, ботаніки та астрономії. Повітові початкові училища у 1872 році були реорганізовані на 6-річні міські училища. Після земської реформи 1864 року чимало початкових сільських шкіл (особливо на Полтавщині та Чернігівщині) відкривались також коштами земських установ.  Середню ланку складали класичні гімназії та реальні училища. Участь земських установ в розвитку народної освіти Російської імперії регулювалось відповідним нормативним документом  - «Положением о начальних народних училищах» від 14. 07 . 1864 р.. Дане положення давало значні можливості для створення широкої мережі загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема початкових шкіл  [ 33, с. 252 ].

         Проміжну ланку між середньою та вищою освітою являли собою 17 комерційних училищ, а також два ліцеї – Рішельєвський ( Одеський) та Ніжинський  - і кадетські корпуси. Комерційні училища надавали середню економічну освіту. В ліцеях готували викладачів, а в кадетських корпусах – офіцерські кадри. Наприкінці 19 століття Ніжинський ліцей, організований в 1832 році, який спочатку був гімназією вищих наук було перетворено на Історико-філологічний інститут, за статусом прирівняно до університету [ 6, c. 411].