Бежів та Сліпчиці: від сивої давнини до наших днів

  • 07.05.18, 07:14

Сучасний Бежів старожили ділять на два поселення — Старий Бежів і Новий. Старий Бежів розмі-щався «на горбочку», «над покотом», на вершині — підвищенні природного плато. Тут заснувалося древлянське селище, що перетворилося на укріплення— город, в якому ховалися жителі місцевих селищ у час небезпеки. Вперше про Старий Бежів я почув від Семена Талимоновича Лисюка, від якого перехопив ниточку-павутинку історії села. Золоту павутинку — сказання віком у декілька століть. «Найпершим був заснований Старий Бежів, а сучасного поселення тоді зовсім не було», — чую голос Семена Талимоновича, голос народної мудрості.

Нині на «горбочку», де був Старий Бежів, скиртують золотисту солому. Про Старий Бежів існує переказ, що там в давнину церква «затанула». Відмічаю оте предковічне «затанула», чуте на Ємільчинщині, Олевшині. Так говорили древляни, наші прародичі, маючи на увазі зникнення чогось. Іду на «горбочок», природне підвищення, щоб побачити місце селища і города древлян. Від сучасної вулиці проходжу на верхню його смугу. Зупиняюсь, вражений — на три боки стелиться вниз долина, ніби за помахом чарівної палички застигла внизу велетенська рівнина — хвиля, піднявши мене над собою мало не до півнеба. Ледь золотиться лісочок, ніби рукою майстра — ювеліра вирізьблений на чорно-масній землі з коричневим відбитком. Відчуття таке, що злітаєш над землею, почуваєш себе близьким до неба, що прозорим куполом — дзвоном торкається далеких полів. Відчуття простору, безкінечності людського життя, його величі і безсмертя. Безкінечності і величі неба. Землі, людини, її найпотаємніші духовні зв'язки з дивно-прекрасним краєвидом.

Нині древнє городище — оране поле, оране сотні разів, настільки видозмінене, що варто заглянути в «народну енциклопедію», послухати голос століть, збережений нев’янучою людською пам’яттю.

Пригадую оповіді С. Т. Лисюка про дві групи древніх курганів на землях сучасного Бежева. Одна з них — територія колишнього колгоспного двору, друга — над дорогою на Федорівку (мовиться і нині «на Ходоровку» — знову древній зворот мови). В курганах поховані ті, які загинули в часи нападів ворога на край. Назва поселення і города означали «місце проживання біженців», утікачів від ворожих навал. Так твердив нині покійний Семен Талимонович Лисюк.

Побував у Беженцях Андрія Івановича, який носить древнє прізвище, спільне з назвою селища— города. Бежівці — вихідці з Сліпчиць. Корінь роду — у Сліпчицях. Таки втікали мешканці лісових поселень до древнього Бежова, дехто зостався жити тут. Бежевець — сучасне «біженець», утікач від нещастя.

Третя зустріч з старожилом Бежева тепер вже теж покійним Сергієм Івановичем Плавинчуком була зустріч з людиною — народною енциклопедією Бежева, зустріччю про яку лише міг мріяти.

Сергій Іванович знав усе, про що я хотів дізнатися, повідомляв такі подробиці минулого, володів таким пластом народної тисячолітньої мудрості, що я не встигав записувати. Це було джерело історії села, ніким і ніколи не досліджене. Ми знайшли один — одного. Для цього Сергію Івановичу довелося почекати вісімдесят літ, зберегти велику пам’ять, прекрасну працездатність, молоду і жваву вдачу, теплу іскорку в таких молодих, з юнацьким блиском очах. У нього був добрий запас минувшини, збережений від діда — Василя Плавинчука, що жив до ста літ. Від Сергія Івановича, я почув багато древніх сказань про лісовий край, в якому Плавин- чуки були корінними жителями. Ось лише деякі з його, невтомного Сергія Івановича, оповідей, збережені його міцною пам’яттю. Він легенько постукав мене по плечу і, блискаючи молодими добрими очима, твердив: «А я ще чув від діда, що...» і лилася оповідь про ліси і людей, смерті і битви, заснування села, життя в пралісах, рибальство, борті. Він знав пребагато.

«Було це ще за «анту» віку, давно — прадавно. В давнину тут ліси шуміли. Несходимі. Починалася тут могутня полоса лісів, що тяглась до Коростеня, Овруча, Білорусії. Сюди втікали з-за Житомира утікачі, біженці від навал степових. Тут вони почували себе в безпеці, втікачі з-за Житомира, де ліси були невеликі, островами. А в нас починалися ліси «дрімучі». Дивуюсь не тому, що втікачі з-за Житомира втікали від кочових нападників, можливо, в часи печенігів та половців, в усякому разі — від кочовиків півдня. Дивуюсь архаїтичному пласту знань" про минуле. І це дуже древнє сказання про ховання в пралісах Черняхівщини землеробів лісостепової полоси, древніх слов’ян. Вони вміли, наші далекі предки, жити виключгоз дарунків лісу — грибів і ягід, полювання, рибальства. Будували курені, в яких могли проживати в будь-яку пору року. Якщо була така необхідність. Згадую оповіді, чуті на Олевщині, про теплий зимовий курінь, в якому клали вогонь.

Бежівський ліс, як і видиборський та неразький — залишки древніх лісів, острових лісових масивів Бежівський ліс у давнину був нетрями непрохідними, з болотами, здвижами, озерами, ручаями з пїдземних джерел. Зарослі лісові «Дубина», «Грабина», «Осичина». Дуби в лісах сягали двох-трьох обхватів людини і більше.

Особливе значення в давньоруські часи відігравали природні підвищення, які слугували для спостережень за ворожими навалами. На їх вершинах чатували дозорці. Назва села «Зороків» засвідчує місце для спостереження за нападником.

Так звана Осова Гора під Бежевом була саме дозорним спостережним пунктом, куди ходили на варту жителі Старого Бежева. Вірогідно, там були дозорні вишки для спостерігачів. Сергій Іванович відмічав, що Осова Гора «запливла» за багато літ, в давнину вона була набагато вища. Додає, що з превисокої Осової Гори можна було бачити за десятки кілометрів у бік Коростеня, Радомишля, Житомира. Вірогідно, мова іде про сигнальні кострища на вершинах гір, які запалювалися в час небезпеки. Дозорці, побачивши небезпеку, палили вогнище, яке горіло як сигнал небезпеки. В тому місці, де нині «горбочок», коло скирт колгоспу, був укріплений город, в який збиралися в час нападу жителі ближніх лісових поселень. Те, що Осова Гора була місцем застави, стверджує Сергій Іванович. На Осову Гору ходили битися з ворогом мешканці древнього Бежова. Вони добре володіли луком і стрілами. Покійний дід оповідача Василь Плавинчук оповідав онуку Сергію про полотняні торби, в яких древляни — лісовики декілька століть тому носили «скалки» — наконечники для стріл. Про Старий Бежів чув оповідач від діда таке: існувала древня кріпость на пулинському кінці села, бо дорога вела на Пулини. Древній насип зберігався в довоєнні часи в районі города Бежова, на «горбочку». Оповідач бачив насип, будучи вже дорослою людиною. Довжина насипувалу в районі города сягала до півкілометра. Була насипана і кріпость — дитинець. У ній ховалися мирні жителі навколишніх місць. Пам’ятав покійний Сергій Іванович і земляний вал. У середині насипу-валу, з боку внутрішніх стін, були кліті — приміщення для проживання людей, засвідчує оповідач і про дерев’яні зруби в тілах насипів - валів. З високої гори Бежова видно було Черняхів і інші селища. «Погреби» — сховища — древні кліті в тілі валів були тимчасовими житлами на період небезпеки. Це і був древній Бежов — місце схову біженців - втікачів. Тривалість існування «погребів» не можна датувати, в усякому разі в часи XII—XIV століть вони могли існувати.

Древній вал, залишки города, було розібрано на висипку асфальтової дороги по селу Бежеву років 45—50 тому. Так було знищено залишки древнього валу, що зберігався сотні літ. Судячи з оповіді, укріплення мало вали з відгалуженими насипами ровами. На території города - дитинця, в якому ховалися діти — «дітинець», оповідач знаходив жужіль, залишки металургійного виробництва. Були і знахідки древнього вугілля, напівзотлілі в верхніх пластах грунту.

Древній Бежів стояв на роздоріжжі, був укріпленням на Межибір, Черняхів, Радомишль, Житомир. Осова Гора була прикрита зі сходу великим болотом, так званою Хльобовою Долиною. Це було древнє непрохідне болото, здвиж, Природна перепона.

Осова Гора була спостережним пунктом в сиву давнину. По Черняхівщині проходила смуга оборонних укріплень, древлян- ських городів. Одним із них був Бежів. Понад Осовою Горою ішла древня дорога на Межибір - Видобор. Стає зрозуміло, чому Осова Гора була стратегічним пунктом. Старий Бежів був розташований на сходженні трьох доріг; на Черняхів, Радомишль, Іскоростень.

Старий Бежів зазнав навали монголо-татар, які прийшли до пінських боліт. Ця деталь оповіді Сергія Івановича співпадає з даними історії. Город Бежів було спалено в часи нашестя монголо-татар, Жителі розійшлися по лісах, хто вцілів, а багато хто зостався лежати на валах — насипах укріплення. Легенда про затанення церкви засвідчує смерть захисників города древлян, бо за легендою церква «затанула» разом з людьми.

На території Старого Бежева можна знайти поодинокі шматки кераміки, але час її виготовлення — пізній. Скоріше всього, територія могла бути заселена ще мисливцями неоліту, декілька тисяч літ тому, але пошук потребує років і точних висновків.

Новий Бежів виник пізніше нашестя монголів. Єдиний орієнтир—дерев’яна церква, але не перша на території Нового Бежева. Вона була споруджена на місці польської каплиці. Якщо брати до уваги народні каплиці, то буде не менш як чотириста років. І це не найбільша цифра. Ровесниками страшних трагедій виступають прапрадіди з роду Бежевців. Однак на таку людину поки що натрапити не вдалося. Бежівці — з Сліпчиць. А звідки ж вони; утікачі, з якого города чи селища?

У сивій імлі століть ховається минуле Нового Бежева, в глибині тисячоліття бачиться нам древній Бежів — «укріплення — дитинець», збудоване місцевими жителями, лісовими мисливцями, звіроловами, рибалками, пастухами, бортниками, землеробами, скотарями.

А тепер про події та людей більш ближчої до нас історії – вже наших часів.

 

Хочу розповісти про вже покійного  умільця роду Бежевців Олексія Петровича Бежевця, мешканця Сліпчиць, вихідця з сім’ї потомствених теслярів краю, прадавніх жителів Черняхівщини

Бежівці називалися в глибоку давнину плотниками-майстрами, які уміли працювати з деревом, відчували його душею і серцем, знали секрети виготовлення багатьох речей. Назва «плотник» походить від «плотити», тобто з’єднувати. складати, підганяти частини в єдине ціле. Слово «плотити» прадавнє, воно пов’язується з умінням виготовляти плоти для плавання лісовими ріками. Робота, пов’язана саме зі скріпленням окремих колод в едине ціле — «плот», була важкою, виснажливою, потребувала уміння і сил.

У пізніші часи древляни-лісовики були визнані неперевершеними майстрами- плотниками, які вміли ви-готовляти безліч виробів.

Та чи не найбільше славилося в минулі віки житлове ове плотництво — теслярство, в якому було стільки благородної мирної праці, надій на щастя в новому житлі, скільки років воно слугувало роду людському.

Плотники були чи не найбільш шанованими в своїх поселеннях, настільки їх праця була потрібна, необхідна в мирний час. Вони будували господарські і житлові кліті, зводили дерев’яні хороми, споруджували стіни укріплень, мостили переправи. Їхня праця пахла живицею, свіжими золотистими стружками, світилася високою і сонячною поезією творіння нового дерев’яного дива, предковічного і невмирущого.

В теслярських дітях рано пробуджувався живий інтерес до роботи з деревом, адже був приклад батька-плотника, його весела вдача і умілі золоті руки. Плотництво — чи не найбільш поетичне, дзвінке і мирне заняття, яке зігріте свіжими стінами новозбудованої оселі, гарної комори, добротного току, маленької вистебки.

Майстри-плотники будували укріплення Бежів на землі Черняхівщини. І були серед них ті, хто стали прапрадідами одного з майстрів минулих років сучасного села Сліпчиці Олексія Петровича Бежевця.

Брати його покійного батька, Петра Бежевця, Григорій, Сава, Федір і Василь Бежевці були вправними теслярами. Батько, Олексія Петровича був визнаним майстром-тесляром на всю округу — умів робити вози, діжки, цебри, вікна, двері, сани, вулики, а Василь Бежевець, дядько оповідача, виготовляв коловоротники.

З 1932 року вправний майстер Василь Бежевець очолив колгоспну теслярську бригаду — плотницьку яка і до нині так мовиться в Лісових селах. Невтомними руками сільських умільців під керівництвом Василя Бежевця в Сліпчицях були споруджені колгоспні будівлі: контора, конюшня, корівник, комора, а що вже меншої роботи — то важко її перерахувати.

Майбутній майстер-тесляр Олексій Бежевець успадкував батьківську родовну тягу до теслярства одержав у спадок п’ять батькових сокир, кожна з яких годиться для певної роботи з деревом.

Малий Олексійко почав бондарувати років з одинадцяти, робив дерев’яні відра на людську потребу. Хоч і малий був, але руку мав вправну, гарні відра робив, брали їх люди. Вже малим сільський хлопчина заробляв собі на хліб Згадує, що по тих часах виріб майстра-підлітка коштував п’ятдесят копійок або повне відро жита. Не поступалася робота починаючого ремісника виробам старших і вправніших майстрів.

Важкі були тоді часи, ішли роки громадянської війни. У Сліпчиці увійшов загін Вербицького, сільського активіста Саву Федоровича, дядька Олексія, біля сільради різками висікли за симпатії до нової радянської влади.

Початкуючий майстер заготовляв потрібне дерево для виробів у видиборському та конобрідському лісах. Нарізав для відер клепки, сушив їх, спочатку орудував сокирою, тоді стругом, шклобкою підчищав поверхню. А далі виготовлялося дно, нарізався пазок внизу клепок, всі заготовки складалися, виходило відро або діжка для місіння тіста на хліб. Володів молодий майстер і прийомами древнього ремесла — виготовленням ясеневих обручів для хлібної діжі які можна було робити і з ліщини.

Майстер знав древню форму петлі-бігуна, на якій трималися ворота в господарських будівлях. Такий бігун виготовлявся з дерева, слугував багато літ. Зі скрипом завжди відкривалися такі ворота на бігуні-завісі.

Його дядько,  Григорій Федорович, крім основного, плотницького, володів ще і ковальським заняттям, яке опанував сам. В перші роки довоєнного колгоспу в Сліпчицях робив коваль Ригор вози, підковував коней, жатки ремонтував, виготовляв сокири, ножі, серпи, плуги, працював з другого року створення колгоспу в Сліпчицях.

Молодий тесляр Олексій Бежевець почав працювати у бригаді теслярів. яку очолював дядько Василь Бежевець, з перших років колективізації. А в 1939 році був призваний в армію, потрапив на фінську кампанію. Тут його як вправного майстра теж чекала теслярська робота — обладнувати кузови автомашин, обшивати їх деревом. Весело дзвеніла сокира в його вправних міцних руках.

А потім були роки Великої Вітчизняної. Частина тримала оборону на березі Дністра. І знову умілець з Черняхівщини Олексій Бежевець, майстер-тесляр проявив себе як знаючою людиною: виготовив плота для переправи. Командир дав коней, двох солдат на допомогу. Бруси для плота притягли до берега кіньми, зв’язали їх, пустили готовий пліт на воду і підрозділ форсував на ньому ріку.

Багато подій звершилося на берегах Дністра в квітні 1944 року. Солдат Бежевець ходив у розвідку, врятував командира відділення, на плечах відповз з ним, пораненим, до своїх.

За умілі дії солдат Бежевець Олексій був нагороджений медаллю «За відвагу».

Пройшов Олексій Бежевець через Україну, Румунію, Угорщину закінчив війну в Празі. А потім був учасником боїв з мілітаристською Японією.

Повернувся в рідні Сліпчиці Олексій Бежевець, взявся за улюблену справу — став бригадиром теслярів.

У свій час, коли ще був живий, він показував вироби своїх умілих рук — діжки, сани, колеса, вулики. Останні дні жив  у Сліпчицях старий майстер, воїн-трудівник, ветеран першої гвардійської армії, ветеран праці, потомственний майстер-плотник Олексій Петрович Бежевець.

 

Історія футболу на Житомирщині

  • 25.02.18, 05:39

Розповідає дослідник історії спорту Олександр Кухарський.

Футбол із 1863 року полонить мільйони людських сердець, викликає у вболівальників неприховані емоції — сльози радості від перемоги улюбленої команди, розпач, сподівання. Вся біографія футболу оповита легендами, де припущення переплітаються з правдою. Слухати розповіді та спогади від маститих уболівальників про зіграні матчі, про тренерів та футболістів — одне задоволення. Але ми знаємо, що лише історична правда має право на життя. На жаль, історію житомирського футболу супроводжує безліч надуманих фактів, інколи нісенітниць, яких насправді не було. Мені, як досліднику історії спорту Житомирщини, завжди прикро про це чути й читати. Тому й вирішив написати книгу. Із цією метою провів багато часу в архівах, бібліотеках, у спілкуванні з ветеранами футболу.

 Член збірної команди із футболу І гімназії Михайло Усанович (фото 1911 р.).

Член збірної команди із футболу І гімназії Михайло Усанович (фото 1911 р.).

В архівних документах поки що не вдалося віднайти дату заснування житомирського футболу. Відомо, що у 1908 році у місті Козятині, що неподалік Бердичева, вже існувала футбольна команда. Бердичів тоді був одним із високорозвинених міст України, центром проведення великих ярмарків, сільськогосподарських і промислово­ремісничих виставок. До того ж, у 1897 році у Бердичеві було засновано спортивне товариство велосипедистів­любителів. Тому не виключено, що саме Бердичів став першою футбольною столицею нашого краю.

Можу точно стверджувати, що у 1910 році футбол набув свого розвитку в Житомирі завдяки викладачу гімнастики І та ІІ житомирських чоловічих гімназій чеху Максиміліану Фреліху. Максиміліан В’ячеславович був не лише викладачем гімнастики високого рівня, а й добрим організатором. Під його керівництвом у 1910 році у Житомирі засновано Волинське гімнастичне товариство «Сокіл». Спочатку у чоловічих гімназіях, а згодом і в інших навчальних закладах міста формуються футбольні команди. До речі, за збірну першої гімназії виступав майбутній видатний вчений, академік, дійсний член Академії наук Казахської РСР, винаходи якого нині широко застосовують у мобільному зв’язку та лазерній техніці, Михайло Усанович.

В архівному документі «Исторический очерк развития спорта на Волыни» я прочитав, що «Кроме гимнастики последнее довоенное время большое развитие среди учащихся получил футбол. Но он не носил организованного характера: составлялись команды «с ветра», играли друг с другом когда и где хотели. Состав команд менялся. Два или три раза сборная команда ездила в Бердичев». Дійсно, у той час так званий «дикий футбол» набув масового поширення по всій Україні. Але я не став би стверджувати, що футбол у Житомирі був такий уже й «дикий».

Цікаво, що гра у футбол також була поширена серед єврейського та чеського населення Житомирщини. Наприклад у 1910 — 1912 роках при Житомирському єврейському спортивному клубі «Маккабі» функціонувало дитяче відділення футболу, куди приймали хлопчиків із десятирічного віку.

Жодного футбольного поля, яке б відповідало стандартним розмірам, ні в Житомирі, ні в Бердичеві не було. Футбольні матчі в Бердичеві відбувалися на циклодромі Рогова, що розташовувався поблизу заводу «Прогрес». У Житомирі футбольні зустрічі могли проводитися на спортивному майданчику першої чоловічої гімназії, на колишньому велотреку поблизу вулиці Міщанської (нині на цьому місці знаходиться дитячий садок № 39), на базарній площі в районі Мальованки. Про перші «стадіонні поєдинки» відомості, на жаль, відсутні. Можливо, це був матч між учнівськими командами першої та другої чоловічих гімназій, можливо, між збірними командами Житомира та Бердичева.

У Житомирі грали у футбол гімназисти, учні комерційного училища Н.Ремезової та інших навчальних закладів, скаути єврейської дружини, члени спортклубу «Маккабі». У серпні 1920 року розпочався губернський всеобуч, значно поліпшивши спортивно­масову роботу серед населення. Спортивні клуби та спортивні гуртки, що були створені у Житомирі, Овручі, Андрушівці, Новограді­Волинському, Бердичеві, а згодом — у Коростені, Малині, Коростишеві, Радомишлі, Олевську, Мирополі, в багатьох невеличких містечках і селах, сприяли поширенню футболу.

Будівництво першого в Житомирі стадіону розпочалося на Путятинському майдані за ініціативи відділу всеобучу Волинського губвиконкому в рамках підготовки до Губернської олімпіади на Волині, що мала відбутися 4-­5 вересня 1921 року. Будівництво велося силами юних спортсменів товариства «Сокіл», скаутських організацій, допризивної молоді. Чому вибрали саме це місце для будівництва стадіону — залишається загадкою. Адже великий пагорб доводилося вирівнювати кирками та лопатами вручну. Тому спорудження стадіону завершилося пізньої осені. Проведення змагань перенесли на наступний рік, а на стадіоні все­таки було зіграно декілька футбольних матчів із командами Бердичева. 7 серпня 1921 року на цьому стадіоні збірна Житомира зазнала поразки від команди Києва (0:3).

Лише 4­6 серпня 1922 року наспіх була проведена І губернська олімпіада, до програми якої увійшли змагання з футболу. В них узяли участь команди Житомира, Овруча та Києва (виступала поза конкурсом). Житомиряни легко обіграли овручан із рахунком 8:0 і стали першими офіційними чемпіонами Волинської губернії. Проте вони нічого не змогли вдіяти проти киян, програли їм з рахунком 4:0. У тому ж році стадіон на Путятинці занепав. Керівництво не спромоглося навіть обгородити його. Більше ніяких змагань на Путятинському стадіоні не відбувалося.

У 1923 році за ініціативи Вадима Снетенчука, Леоніда Григор’єва та Миколи Левицького на території колишнього літнього театру «Аркадія» був побудований новий стадіон, нині відомий як стадіон «Спартак». Про історію цього стадіону треба розповідати окремо. На довгі десятиліття він став однією із головних спортивних арен Житомира.

Зазначу також, що для проведення повноцінних тренувань не вистачало не лише стандартних футбольних полів, а й футбольних м’ячів, спортивної форми. На всю губернію у 1921 році налічувалося всього сім м’ячів. Серед архівних документів зберігається записка такого змісту: «Капитанам команд Кривику и Синельникову здать все костюмы для выдачи другим командам, выступающим в лиговом матче». Станом на 1 червня 1922 року в Житомирі налічувалося 35, Овручі — 34, Новограді­-Волинському — 23 футболісти.

Футбольна команда Житомирського сільськогосподарського інституту (1928 рік).

Футбольна команда Житомирського сільськогосподарського інституту (1928 рік).

З метою розвитку футболу 26 травня 1921 року в Житомирі була заснована футбольна ліга. Це щось на зразок нинішньої міської федерації футболу. Головою правління був обраний Козловський (можливо Борис), членами правління — Григорій Кривик та Михайло Зенов. Ліга об’єднала п’ять команд — «Сокіл — І», «Сокіл — ІІ», «Уніон — І», «Уніон — ІІ» та «Лесная» (команда 44­ої кавалерійської дивізії).

Найбільш підготовленою технічно та фізично була команда «Лесная», що виступала у складі Олександра Лобановського, Михайла Туркевича, Павла Рафальського, Володимира Згерського, Степана Стецюка, Олексія Малашевича, Олександра Кота, Дмитра Павловського, Вадима Снетенчука, Єдигіна та капітана команди Миколи Кащенка. Команда перемогла у зустрічах із командами «Сокіл — І» (3:2) та «Уніон — І» (4:1). Досить вдало виступала команда «Сокіл — І» у товариських матчах. 9 вересня 1921 року вона розгромила з рахунком 12:0 команду «Маяк» із Овруча, а 17 вересня 1921 року збірну міста Новоград­Волинського 16:0.

У 1924 році 18 футбольних команд взяли участь у першості Житомира, 24 — у першості Бердичева, 4 — Малина, 3 — Коростеня. У 1925 році першість Житомира розіграли 13 команд, які змагалися у трьох групах. У 1926 році по Житомирській окрузі налічувалося 1007 футболістів, було проведено 58 футбольних матчів, із яких 31 — платний. Футбольні матчі відбувалися також у Коростишеві, Радомишлі, Потіївці, Черняхові, Мархлевську (Довбиш), Баранівці.

Насиченим на футбольні баталії був 1928 рік, коли в Житомирській окрузі було зіграно 42 лігових і 47 товариських матчів. За першість Житомира боролися вже 20 команд. У 1929 році відбулося формування житомирської футбольної команди «Динамо», яка стала однією з найсильніших.

За 1930 — 1933 роки майже відсутні дані про футбольні події. З 1934 року більше уваги приділялося розвитку дитячого футболу, успішно розвивалися студентський та сільський футбол. У 1935 році при стадіоні «Динамо» відкрилися дитячі секції з футболу, волейболу, легкої атлетики, якими керував один із провідних спортсменів міста В’ячеслав Корзун. У 1936 році при спортивному товаристві «Спартак» організували дитячу секцію з футболу, яку очолив молодий тренер Володимир Богдашевський. При Житомирському палаці піонерів та жовтенят було відкрито спортивну школу з відділеннями футболу, гімнастики, легкої атлетики. У 1937 — 1939 роках в області створюється широка мережа спортивних товариств, де чільне місце відводилося розвитку як дитячого, так і дорослого футболу. Футбольні команди були організовані в спортивних товариствах «Здоров’я», «Колос», «Темп», «Авангард», «Локомотив», «Восход», «Знання», «Буревісник» та інших.

Дитяча збірна Житомира здобула звання чемпіона України 1936 року. 6­8 липня 1938 року в Житомирі відбулася І обласна спартакіада школярів. Футбольний турнір виграла команда Коростишівського району, перемігши у фіналі коростенців із рахунком 2:1. А от у 1935 — 1940 роках команди Житомирщини у першостях та чемпіонатах України виступали не дуже вдало. Лише у 1939 році житомирська команда «Восход» змогла перемогти у груповому турнірі, випередивши команди Полтави, Сум, Чернігова та Кіровограда.

Футбольне життя області під час фашистської окупації в роки Другої світової війни — окрема історія...

Загалом зазначу, що не шкодую часу на вивчення та популяризацію історії вітчизняного, особливо місцевого, спорту. Адже перемоги попередників, їхні здобутки й досвід мають надихати наших сучасників. Зокрема, це стосується яскравих футбольних традицій Житомира, відродження яких триває нині з великими потугами.

Опубліковано скорочено. Джерело газета "Житомирщина"

До 105 – річчя від дня народження Юліана Мовчана

  • 25.02.18, 05:32

Юліан Мовчан народився 19 лютого 1913 року в заможній селянській родині в селі Зороків. Шкільну освіту здобував у Черняхівській школі та в школі ім. Тараса Шевченка на Мальованці в Житомирі.

1930-го року, аби не бути примусово вивезеним московсько-большевицькими окупантами десь на Сибір чи холодну північ, Мовчан таємно тікає до Харкова – тодішньої столиці України. Тут в 1932-37 роках він працює штатним літературним працівником кількох українських газет, одночасно закінчивши вечірній відділ Українського комуністичного інституту журналістики. У Харкові Ю.Мовчан познайомився з українським поетом В.Сосюрою. Але переконавшись, що в умовах російсько-большевицької окупації журналіст не може вільно й незалежно висловлювати свої погляди, він вирішує поступити до медичного інституту, який закінчує у Львові 1943 року.

Від 1943-го до 1949-го року Юліан Мовчан працював як лікар у різних шпиталях України, Словаччини та Австрії. Переселившись до США 1949 року, підтвердивши лікарський диплом, Ю.Мовчан працював як практикуючий лікар у штатах Нью-Джерсі та Огайо.

Одночасно з лікарською практикою він активно займався літературною діяльністю. Крім понад 1900 його статей, розміщених в різних газетах та журналах, ним було видано ряд книг: «Як лікувати себе та інших в наглих випадках» (Мюнхен, 1946), «Що варто б знати» (Канада, 1966), «Записки лікаря» (Аргентина,1982), «Незабутнє і непрощенне» (Аргентина, 1982), «Мої подорожі навколо світу» (США,1985), «Збірка оповідань» (США, 1988).

Доктор Юліан Мовчан був членом української та американської медичних асоціацій та членом об’єднання українських письменників у вигнанні «Слово». Його ім’я занесено в 24 енциклопедії-довідники різних країн світу, зокрема, до міжнародної книги «Хто є хто серед інтелектуалів».

«Здається, що нема в українській діаспорі діяча на духовній ниві, щоб побіч професійної праці був таким популярним між англомовними видавництвами енциклопедичних довідників, як доктор Юліан Мовчан… Доктор Мовчан зі своєю популярністю популяризує й ім’я України, зарізблюючи його в свідомості сотень тисяч західних та азійсько-африканських інтелектуалів», - так писав про Ю.Мовчана Степан Радіон (Австралія).

Помер Юліан Мовчан 6 січня 2001 року в Детройті і похований на українському цвинтарі в Баунд-Бруці поблизу Нью-Йорка.

Книги Юліана Мовчана перевидавалися і в Україні, цим опікувався його племінник Олександр Батанов. Популяризацією творчості Мовчана займається також районна організація Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, яку очолює Наталя Ковшевна.

У селі Зорокові на приміщенні школи, де навчався Ю.Мовчан, встановлено меморіальну дошку. У шкільному музеї села, в районній бібліотеці Черняхова та районні й лікарні зібрані книги Ю.Мовчана. Його ім’я носить одна із вулиць районного центру.   

Пам’яті Аркадія Супрунова

  • 20.02.18, 06:20
9 ЛЮТОГО ВІН БИ СВЯТКУВАВ СВОЄ 80-РІЧЧЯ

Ось вже минув рік як він відійшов у засвіти.

Аркадій Дем’янович Супрунов був відомою людиною в районі, талановитий вчитель, та визначний керівник освітніми закладами району.
Вшановуючи пам’ять про цю людину давайте ми з вами пригадаємо яким був життєвий та трудовий шлях цієї історичної постаті.
Аркадій Дем’янович Супрунов народився 9 лютого 1938 року у мальовничому селі Забрідді Черняхівського району в родині сільського учителя.
З 1944 по 1951 рік навчався в Забрідській семирічній школі і закінчив її з Похвальною грамотою. 
В 1954 році закінчив 10 класі у Високівській середній школі і поступив до Житомирського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1959 році. 
З 1959 по 1962 рік служив в лавах Радянської Армії і демобілізувався у званні молодшого лейтенанта.
З лютого 1962 року працював учителем фізики і математики в Забрідській середній школі, а з 1965 по 1975 рік директор цієї школи. 
З 1975 по 1978 рік працює завідувачем Черняхівським районним відділом освіти, а з 1978 по 1981 очолює відділ пропаганди і агітації Черняхівського райкому партії. 
З 1982 по 1987 рік працював директором Черняхівської середньої школи, а з грудня 1987 по серпень 2011 – директором Черняхівської ЗОШ. Після цього Аркадій Дем’янович заслужено пішов на пенсійний відпочинок.
У квітні 2003 року присвоєно звання Заслуженого працівника освіти. Аркадій Дем’янович був генератором творчих ідей, був у нього великий професійний хист, невичерпний потенціал, ентузіазм, оптимізм та нескінченна енергія. 
Головний зміст педагогічної діяльності Аркадія Супрунова полягав в тому, щоб створити кожному учню, кожному учителю ситуацію успіху. 
Аркадій Супрунов був учителем вищої категорії, учителем-методистом, Заслуженим працівником освіти. Неодноразово обирався депутатом Черняхівської районної та селищної ради. Вдовою залишилась дружина Таміла Йосипівна, без батька двоє синів, без діда онуки. 
В наших серцях він завжди залишиться взірцем творчої активності та активної громадської позиції, мудрим та відповідальним керівником.
Аркадій Дем’янович виховав і дав путівку в професійне життя цілій плеяді учителів та керівників, під його керівництвом учительський колектив даав глибокі і міцні знання своїм вихованцям. 
Головним життєвим кредом покійного було: «Життя – не мрії. Життя – подвиг, і помирає не душа , а плоть. Життя любити, в щастя вірити – так повелів мені Господь.»
Спіть спокійно дорогий Аркадій Дем’янович, Вічна Вам пам’ять і пухом Земля наш шановний

Юрій МАЛАШЕВИЧ

1971 р. добровільні народні дружини на черняхівщині

  • 20.02.18, 06:12
У 1971 році громадський порядок в районі охороняли добровільні народні дружини. Як це було?! (ретроспективний погляд на публікації «Нового життя минулих років)

Активну участь в охороні громадського порядку в 1971 році приймали добровільні народні дружини. Начальником Черняхівського районного відділу внутрішніх справ був В. Круковський. Дружинник з червоною пов’язкою на рукаві впевнено займав своє місце на вулицях багатьох населених пунктів. І люди з великою повагою відносились до нього, як до відповідального представника громадськості, що був покликаний разом з адміністративними органами оберігати спокій і безпеку громадян. Тільки завдяки активній участі добровільних народних дружин в охороні громадського порядку, злочинність у нашому районі в період з 1969 по 1971 рокі зменшилась більш як у два рази. Великою повагою в трудящих в той час користувалися добровільні народні дружини колгоспів «Дружба» с. Видибор, «Жовтень с. Вільськ, Черняхівського обозного заводу, Головинського кар’єроуправління, і багатьох інших народних дружин підприємств і колгоспів нашого району. В тому, що згадані села були селами зразкового громадського порядку – немала заслуга добровільних народних дружин. З кожним роком все менше здійснювалось в той час злочинів і порушень громадського порядку у згаданих селах і на підприємствах. Наприклад у Видиборі в 1970 році взагалі не було жодного злочину. Неодноразово проявляли сміливість і мужність затримуючи небезпечних злочинців народні дружинники сіл Трокович і Андріївки. В 1970 році дружинники села Вільська помітили, що неповнолітні Дмитро Котенко і Анатолій Защипас часто і по декілька днів зникають з домівок. Це викликало підозру і дружинники почали уважно слідкувати за Дмитром і Анатолієм. В результаті виявилось, що хлопці виїжджали до Житомира і там обкрадали кіоски та магазини. Так народні дружинники допомогли працівникам міліції у розкритті злочинців. За сумлінне виконання громадського обов’язку член штабу дружини колгоспу «Жовтень» Іван Семенович Котенко був тоді нагороджений Почесною грамотою управління внутрішніх справ Житомирського облвиконкому. Проте мали місце і випадки коли добровільні народні дружини працювали не належним чином, в той час погано працювали дружинники колгоспів «Авангард» с. Дівочок, імені ХІХ парт’зїзду с. Ксаверівки, Черняхівського райоб’єднання «Сільгосптехніка», «Міжколгоспбуду», тощо. В той час в с. Дівочках регулярно здійснювались покражі свиней на місцевій свинофермі, дружинники були бездіяльні щодо цього. Не краще становище тоді було в с. Городищах та Горбулеві. Неодноразово працівники міліції затримували з вкраденими продуктами (переважно це були хлібобулочні вироби) окремих працівників райхарчкомбінату. Дружинники цього підприємства тоді проявляли цілковиту бездіяльність щодо правопорушень своїх колег по роботі. Підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ

Півстоліття тому спорт в районі був на висоті

  • 20.02.18, 06:04
( з повідомлень нашої газетитого періоду)

У 1967 році в нас було підготовлено 2625 розрядників, 1314 громадських інструкторів та 1422 суддів по спорту. В 1967 році став до ладу новий стадіон в районному центрі, що позитивно вплинуло на розвиток спорту в районі. В цьому ж році в багатьох селах району були відкриті нові спортивні майданчики та комплекси. Ми гордимось такими нашими вихованцями як чемпіони області важкоатлети Григорій Білгородський та Микола Бакулін, призери обласних змагань легкоатлети Дмитро Москаленко, Петро Лук’янчук, Юрій Петренко, шахісти Микола Кондратюк, Михайло Федько, Ольга Слюсарчук, велосипедистка Валентина Буката та іншими. За цими спортсменками стоїть ціла армія фізкультурників. І саме цей сплав масовості і майстерності дав непогані результати: в обласній ювілейній спартакіаді 1967 року наш район посів загальнокомандне шосте місце. Пройшла першість області по лижах серед сільських спортсменів в яких взяли участь 18 команд. Виступ спортсменів нашого району, які замкнули п’ятірку сильніших, слід вважати успішним. Вагомий внесок в загальнокомандний залік внесли чоловіки, всі члени команди показали результати вищі від норми другого спортивного розряду. На «десятці» наш Дмитро Москаленко зумів зайняти сьоме місце, на дистанції 15 кілометрів успішно виступили Юрій Петренко та Володимир Зірук. У жінок юна спортсменка з Головино Валентина Зосимчук на п’ятикілометровій дистанції зуміла обійти багатьох досвідчених лижниць і здобула шосте місце. Головою районної ради спортивних товариств в той час був В. Єсін. Леонід Горобець – різносторонній спортсмен. Він успішно виступав на ковзанах і не безпідставно був включений в збірну команду області. На ювілейній зимовій спартакіаді України, яка щойно закінчилась в столиці республіки – Києві Леонід був кращим серед ковзанярів області. На льодові доріжки Центрального стадіону вийшли близько сотні найсильніших спортсменів республіки, в результаті багатоборства представник Черняхівщини зумів потіснити деяких «іменитих» і посів місце в другій десятці, це великий успіх молодого спортсмена. І все ж таки Леонід Горобець, як і раніше, надає перевагу легкій атлетиці, а зимові види спорту розцінює, як підготовку до вирішальних літніх стартів. Тож якою великою була потім радість коли Леонід Горобець подолав 300 метрів за 37, 1 секунду, що стало на той час новим рекордом області. Найбільш масовим спортивним товариством на той час у нас був «Колгоспник», який об’єднував 35 низових колективів і нараховував 7500 фізкультурників. Можна визнати успішним виступ спортсменів “Колгоспник» на других сільських іграх Житомирщини, де вони посіли четверте загальнокомандне місце. На початку 1967 році – рівно 50 років тому Леоніда Горобця було призначено головою районної ради Добровільного сільського спортивного товариства «Колгоспник» Спортсмени райспоживспілки посіли на обласній спартакіаді пайовиків шосте місце серед 23 команд. Уваги заслуговувала і робота громадських інструкторів Леоніда Коломійця Зороків), Олександра Поліщука (Пекарщина), Йосипа Юрченка (Сліпчиці), Леоніда Тизуня (райспоживспілка). Непогано грали в той час наші тенісисти Олег Самчук та Зоя Терещук з Вільська, Михайло Шишов та Валентина Скопинова з Жадьок, Зінаїда Іскоростенська із Забріддя, Володимир Нефтик з Черняхова. Прославились в той час також наші хокеїсти Віктор Бобчик, Володимир Дмитрук, Анатолій Сушанський, Олександр Щербаков. В зимку 1967 року навіть проводився хокейний чемпіонат Черняхова серед 22 вуличних команд. Слід додати, що Віктор Бобчик працював у забрідському колгоспі імені 40-річчя Жовтня штатним спортивним інструктором і за короткий час зумів зорганізувати молодь села в кілька спортивних секцій, найбільш масовими були секція з настільного тенісу, шашок, шахів, футболу, легкої атлетики та стрільби. Переможцями колгоспних змагань були: Станіслава Кожушко та Зінаїда Іскоростенська з настільного тенісу, сильнісшим серед шахістів був Григорій Колесник, а переможцем з шашок вийшов Михайло Маковський. 8 травня 1967 року в районному центрі відбулась легкоатлетична естафета на приз районної газети «Нове життя» присвячена дню радянської преси. Першим до фінішної стрічки тоді прибіг спортсмен Головинського ПТУ № 2. Ця команда тоді і завоювала кубок газети «Нове життя» і отримала диплом першого ступеня. Почесною грамотою нагороджено викладача фізкультури Головинського ПТУ № 2 Степана Гетманенка. Другою була команда Черняхівської середньої школи, третя - команда райспоживспілки.
Підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ

Василь Кузьменко - керівник, депутат і просто хороша людина

  • 10.01.18, 21:29

Фото Юрия Малашевича.Його шанобливо називають людиною слова, ласкаво – наш Василь Дмитрович та з глибокою повагою – депутатом із власною думкою. Його можна побачити у різних куточках Черняхівщини, до нього звертаються із численних питань, його пізнають за щирою та ясною посмішкою. Займаючи активну життєву позицію, як депутат Черняхівської районної ради Василь Дмитрович Кузьменко не залишається стороннім спостерігачем перебігу подій у країні, на Житомирщині та Черняхівському  краї і безпосередньо бере участь у розв’язанні питань, спрямованих на стабілізацію економічного, соціального та духовно-культурного розвитку нашого регіону.

П’ятирічний  термін повноважень депутата районної ради – це безліч зустрічей із різних проблем, і кожний третій четвер місяця – прийом громадян; це дії, які не розходяться зі словом. До нього звертаються  люди молодого та поважного віку, і ніколи не було відмови: в міру можливостей сприяє, підтримує та виручає.

Одним із перших у нашому краї став допомагати Майдану. З перших днів тяжких випробувань і по сьогодні Василь Дмитрович підтримує українське військо, сприяє в зміцненні його боєздатності, і кожне звернення до депутата про допомогу не залишається без уваги.

Дбаючи про підтримку нашої армії, прискіпливо вивчав потреби українських військових, не шкодуючи сил і часу, вникав у будь-яку дрібницю, зустрічався, телефонував, звертався до небайдужих людей. Депутат має намір продовжувати допомагати нашій армії доти, поки в Україні не настануть мир та спокій.  Нагороджений медаллю УПЦ КП «За патріотизм до України»,

Фото Юрия Малашевича.Подяками та відзнаками 501-ого окремого батальйону морскої піхоти. Його підприємство допомагає війську своєю продукцією та дровами.

Депутат районної ради є членом постійної комісії районної ради з питань бюджету, комунальної власності та соціально-економічного розвитку району.

Ми вже почали говорити про Василя Дмитровича, як про успішного підприємця. Він є засновник та директор деревопереробного підприємства ТОВ «Вітакомс», як колишній освітянин та директор школи , що важлива справа потребує грамотного підходу, тому залучив до проекту групу фахівців із відповідної галузі. Підприємство постійно розвивається і гідно представляє Черняхівщину  на різних рівнях. Разом зі своїми працівниками наполегливо вчився, долав труднощі та досягав нових успіхів. Він є людина командної дії, яка тримає слово, мудрий та енергійний, багатий на цікаві ідеї, швидкий у сприйнятті нових тенденцій і справжній меценат. Колектив цінує його як талановитого організатора, керівника нової формації, який наполегливо відстоює принципи чесності, відповідальності, порядності та справедливості у своїй депутатській діяльності. Тому з усього видно, що є справжній господар і  сучасний керівник

Сьогодні Василь Дмитрович відзначає таких працівників: Василя Піонтківського, Андрія Комашевського, Тараса Виговського, Володимира Сидорука.

Перспективним добросовісним та старанним є молодий працівник Олександр Малашевич. Він володіє хорошими діловими навичками, а саме: сумлінним ставленням до роботи, прагненням до підвищення кваліфікації та професійного зростання. У спілкуванні з колегами рівний, доброзичливий і привітний, з партнерами і клієнтами фірми – ввічливий і чемний, у скрутних ситуаціях завжди націлений на знаходження компромісних рішень.Сподівається, що Олександр Павлович буде триматись на підприємстві і зростати та  ще покаже себе на висоті і нікуди ми його не відпустимо, - зазначає Василь Дмитрович.

Фото Юрия Малашевича.

Депутат районної ради Василь Кузьменко  – гідний політик, меценат і добра людина. Питання, з якими звертаються виборці до депутата , – різні, люди сподіваються на його допомогу, тож Василь Дмитрович  завжди намагається їх вирішувати. На жаль, не все вдається відразу. Щось можна зробити швидко, щось потребує детального вивчення та залучення посадових осіб чи значних коштів. І це болить йому і як депутату, і як земляку – хочеться допомогти своїм виборцям. Звернень було чимало, хіба згадаєш про все? На сесіях районної ради піднімаєбагато актуальних питань.

У своїй діяльності разом з іншими депутатами впроваджував нові форми і методи роботи. Маючи власну позицію, завжди відстоював її як людина принципова та вольова.

Постійно бере участь у  засіданнях своєї комісії, а також – у роботі сесій Черняхівської районної ради. Вивчає громадську думку, потреби територіальної громади і ніколи не був байдужим до проблем жителів району – вирішував їх у міру надходження. Василь Кузьменко  завжди йшов назустріч тим, хто просив підтримати: чи то окрема людина з наболілими проблемами.

Серед нас живуть люди, яким потрібна наша підтримка. Насамперед, це діти-інваліди, діти з функціональними обмеженнями чи діти з особливими потребами. В районі таких дітей 145, а серед них – діти, які потребують постійного стороннього догляду і значних коштів на лікування. Однією з них є дівчинка Іщенко Аліна Валеріївна, яка народилася здоровою, але після травми хребта стала інвалідом. Було це у позаминулому році. На допомогу, яку потребувала сім’я відгукнувся депутат Черняхівської районної ради, директор ТОВ «Вітакомс» Кузьменко Василь Дмитрович, який надав матеріальну допомогу та свої координати для подальшого забезпечення сім’ї твердим паливом.

Мабуть, головне в такій справі – не кількість зробленого, повторює наш гість, а утвердження в душах людей відчуття того, що благодійність є і буде, доки існують ті, котрі плекають у собі добре і вічне почуття милосердя. Як сказав Святитель Миколай Сербський, «духовне життя і є справжнє життя».

Чільну увагу депутат обласної ради приділяє проблемам освітян. Його допомога дітям і педагогам – не одноразові акції, а постійна турбота та підтримка у вирішенні різних проблем навчально-виховних закладів.

Освіта – найпріоритетніший напрямок, який потрібно розвивати, - вважає Василь Дмитрович.

У минулому він був  директором Головинської гімназії, яку йому вдалось ефективно та успішно реформувати. Знайоме йому і Головинське ВПУНТ, можливо саме тому радо приймає до себе для проходження виробничої практики учнів Головинського ВПУНТу, бо не зі слів знає як цим дітям  доводиться не легко.

Допомагати – завжди приємно, переконаний Василь Дмитрович, робити щось важливе та корисне для людей, особливо для юних мешканців Черняхівщини – тільки в радість. Чим більше віддаєш – тим більше отримуєш. Його найбільше і щире бажання – щоб нащадки жили в щасливій і мирній країні.

Робота керівника підприємства та одночасно депутата вимагає багато часу, енергії та зусиль. Василь Дмитрович вершить гарні справи за покликанням душі і серця: така вже в нього вдача – творити добро, таким його виховали батьки, які з дитинства вчили бути порядним та милосердним, поважати людей і ділитися з ближнім. Його кредо – професіоналізм та вміння дотримуватися слова, порядність і відповідальність, людяність та великодушність і водночас – твердість та принциповість в інтересах справи.

Він прагне, аби наша мала Батьківщина, наш край ставали кращими, щоб з'являлися нові можливості для розвитку молоді, підвищувалась якість освіти, щоб життя в мешканців району було цікавим та яскравим. Він завжди відкритий для конструктивного діалогу, для всіх пропозицій і вирішення питань, які віднесені до його компетенції.


 

ГОЛОД У ПОЛТАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ 1833-1834 рр. ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

  • 07.01.18, 20:40

За роки незалежності України тема голодоморів стала чи не найбільш популярною у вітчизняній історичній науці, що зумовлено новими умовами праці дослідників, надзвичайною важливістю тематики та моральним обов’язком науковців у своїх студіях вшанувати пам’ять мільйонів загиблих.

Голод, як явище, супроводжує людину з первісної доби, перша письмова згадка про голод на Русі датується 1024 роком. Неврожаї, голод, викликані ними епідемії, випадки канібалізму, трупоїдства, «когда ели солому, сено, собак, кошек, мышей, всякую падаль, такую мерзость, что, как говорит летописец, писать недостойно»в середні віки з’являлися з жахливою періодичністю.

В Російській імперії за XVIII століття було 34 неврожаї, а лише за першу половину ХІХ – 35. Брокгауз і Ефрон дали визначення голоду (голодовці) як суспільному лихові, що зароджується внаслідок недосяжності для переважної більшості населення, в першу чергу, хліба, який був основою харчового раціону. Наявність чи відсутність голоду в країні є яскравим показником ефективності діяльності уряду, його здатності оперативно впливати на ситуацію.

У 1819 році комітет міністрів констатував: «В России по обширности ее и по разнообразию климатов и почвы земли, повсеместного голода никогда не было и быть не может, каков бы не был недород, в некоторых районах от потребления должны оставаться в остатке десятки миллионов четвертей, а потому при свободной торговле хлебом, при удобстве сообщений … не только голода, но даже и недостатка в хлебе нигде быть не должно». А вже в 1821 році у багатьох губерніях поміщики заявляють про неможливість прогодувати своїх селян і це при перевиробництві хліба в Пермській губернії.

 Царський уряд був неспроможним впливати і на цінову політику на хліб: в 1830 році у Волинській губернії жито продавали по 25 рублів, Пскові – по 30, в той же час, в Саратові – по 4, Катеринославській губернії – по 2 рублі 50 копійок.

Парадоксальна ситуація склалася в 1873 році, коли на лівому березі Волги – Самарсько-Оренбурзькому лютував голод, а на правому – Саратовському не було де реалізувати хліб, навіть за низькими цінами, внаслідок небаченого врожаю. Окрім неефективного адміністрування та недостатньо обґрунтованої економічної політики вагомими чинниками, здатними спровокувати голод є несприятливі кліматичні умови (заморозки, посуха, надлишок вологи), нашестя саранчі; стан сільського господарства, зокрема агротехніки, зрошувальних систем, досягнень селекціонерів і т.п.; розвиток транспорту, і в першу чергу, залізничного, річкового та морського (що мали найбільшу питому вагу у вантажообігу), неврожай на інші культури (наприклад картоплю), які суттєво доповнювали раціон.

Голоду 1833-1834 років в Полтавській губернії передували війна з Туреччиною, епідемія холери, падіж худоби, трирічний неврожай. У 1833 році з квітня до кінця червня не було жодного дощу. Озимі засохли, а ярові пішли на годівлю худобі. Як на гріх, в поміщицьких коморах виявилися недостатні запаси хліба. На щастя, малоросійським генерал-губернатором був князь Микола Репнін, розважливий, енергійний, рішучий правитель, який здійснив ряд заходів, покликаних відвернути голод. Перш за все, з території губернії було виведено всі військові частини, щоб зменшити споживання хліба. На боротьбу з голодом губернатор отримав від уряду спочатку 500 000 рублів, а потім ця цифра досягла 3 365 197 рублів 97 копійки, які були додані до 1 709 343 рублів 80 копійки з полтавського продовольчого капіталу. Ці кошти були спрямовані на потреби п’ятьох повітів (із 15 – В. М.) – полтавського, костянти-ноградського, кобеляцького, кременчуцького та гадяцького, які найбільше потерпали від лиха. Кількість нужденних (за уточненими даними) складала 219 278 осіб, серед яких найбільше було безземельних козаків, які у попередні роки збирали хліб на землях заможних козаків і поміщиків за третю чи четверту частину врожаю, а тепер залишилися без приробітку, так як землевласники зібрали незначний врожай власними силами. Разом з ними голод охопив поміщицьких селян і князь Репнін зобов’язав їх власників, або забезпечити кріпаків харчами, або надати їм волю для самостійного рятування від лиха. Було заборонено спекуляцію хлібом, зменшено об’єми «винокуріння» (виготовлення алкогольних напоїв із використанням хліба – В. М.). У трьох губернських містах – Лохвиці, Переяславі та Кременчуці (як у центрі річкової торгівлі) було організовано хлібні ринки, куди, обрані губернатором, найчесніші чиновники та купці звозили збіжжя, закуплене в інших регіонах імперії.

Всього за період з серпня 1833 року до лютого 1834 року було придбано 1 939 986 пудів жита, (пуд – 16 кг – В. М.) 352 252 пудів гречки, 167 377 пудів пшениці, 112 488 пудів – ячменю та 83 679 пудів вівса. Найбільш вдалою була поїздка предводителя переясла- вського дворянства Іваненка до Мінської губернії, губернського секретаря Велич- ківського – до Курської . Крім цього хліб закуповувався у Київській, Волинській та Подільській губерніях. За дорученням М. Репніна купець першої гільдії Зеленський купує 40 000 пудів жита в Туреччині, щоб доставити його Дніпром до Кременчука. З доставкою чверть жита (8 пудів – В. М.) коштувала 19 рублів 77 1 /3 копійки (точність обрахунків заслуговує на повагу). Були і невдачі – так на річці Прип’ять під час бурі затонуло 12 000 пудів жита, які доправляв поміщик Хрженовський.

Турбуючись про майбутній врожай, губернський уряд обмежив споживання хліба 30-ма фунтами (1 фунт – 409 грамів – В. М.) жита на місяць для дорослого і 15-ма фунтами для малолітнього (звідси хлібні норми продрозверстки періоду «воєнного комунізму»). На насіння було зібрано 83 464 пудів 33 фунти пшениці, 52 182 пудів 6 фунтів ячменю, 168 492 пудів 11 фунтів гречки і 40 810 пудів 5 фунтів вівса. Але 29 квітня 1834 року голодуюче населення спіткало ще одне лихо – Полтавською губернією на 300 верст пронісся буревій, який знищив сходи, а потім почалася засуха, яка продовжувалась до кінця липня. Все це змусило посилити державний контроль за цільовим використанням коштів поміщиками. Було ускладнено процес видачі грошових позик для харчування кріпаків, а за придбання предметів розкоші поміщикам загрожувала конфіскація маєтку.

Одним із джерел фінансування заходів, спрямованих на боротьбу з голодом, були пожертвування: «Государь император дал 16 000 рублей», єпископ полтавський і переяславський Нафанаїл зібрав 8 000 рублів, московський купець 1 гільдії, ніжинський грек Хаджи-Конста – 2 000 .

Полтавські «дами» та вихованки полтавського інституту, реалізувавши свої вироби в лотерею, заробили 1 339 рублів, на Великдень при взаємних вітаннях було зібрано 1 401 рубль, два благодійні концерти для любителів музики дали 2 910 рублів, з повітів на запрошення губернатора зібрали 4 250 рублів і 500 пудів хліба.

Окрім всього деякі городяни Полтави взялися утримувати по декілька сімей: архімандрит Хрестовоздвиженського монастиря Гавриїл протягом шести місяців харчував 50 осіб, полтавський міський голова купець Панасенко протягом восьми місяців – 120 осіб, полтавський купець 1 гільдії Петро Ворожейкін 175 осіб утримував чотири місяці.

Населення губернії отримало податкові пільги, звільнення від рекрутської повинності, дозвіл на заробітки (з безкоштовною видачею паспортів). Завдяки цим заходам удалося уникнути тяжких наслідків голоду «и народноє спокойствіе въ Полтавщине нигде не было нарушено».

Великі фінансові витрати спонукали російського імператора створити комітет, якому доручалося навести лад в продовольчих справах держави. Розроблене комітетом «Положение о запасах для пособия в продовольствии» було розглянуто Державною радою і затверджено влітку 1834 року. Цим документом передбачалося облаштування хлібних запасів і формування фінансивих резервів, а, головне, запроваджувалась чітка система їх використання. Наприклад, капіталами до 35 000 рублів розпоряджалась губернська комісія з народного продовольства, до 60 000 можна було використати за дозволом міністра, а суму понад 60 000 лише з дозволу Комітету міністрів. Позики видавалися терміном на 3 роки, їх повернення забезпечувалось або круговою порукою селян-общинників, або маєтком поміщика. Під час реформи 1861 року виявилося, що урядові розпорядження не скрізь і не завжди чітко виконувались – в деяких поміщицьких маєтках хлібних магазинів (запасів зерна) не створювали взагалі, а в деяких регіонах поміщики привласнювали і хлібні запаси і гроші, зібрані на зерно.

Після скасування кріпацтва обов’язки з харчування населення були покладені на сільські сходи та сільських старост.

З осені 1862 року були обмежені видачі зерна, дозволено хлібні запаси замінити грішми (за найвищими цінами на зерно за останні 10 років).

Законом 1874 року повітові земські управи зобов’язані були проводити ревізії хлібних магазинів, виявляючи реальні запаси зерна, його якість, порядок видачі та повернення позик. Всі вище означені заходи не мали належного ефекту – голодовки продовжуються і в другій половині ХІХ століття, і на початку ХХ століття.

За радянських часів голод стає політичним засобом боротьби влади з власним народом, дієвим знаряддям примусу. У ХХ столітті тисячі людей, доведені до відчаю голодоморами 20-х, 30-х, 40-х років, організованими урядовою політикою, дуже швидко перетинали певну психологічну межу, відкидаючи морально-етичні норми, керувалися єдиним тваринним інстинктом – інстинктом виживання.

Важко зрозуміти, чому український народ, володіючи найбільшими у світі запасами родючих ґрунтів з давніми хліборобськими традиціями, був приречений пережити таке соціальне лихо як голодомор кілька разів лише протягом одного століття. Тому завданням істориків є встановлення об’єктивної картини минулого, неупереджена оцінка кожного історичного факту, явища чи події. Цим визначається актуальність подальшої розробки означеної проблематики, покликаної дати роз’яснення багатьом процесам сьогодення. Проблема голоду була політичною і за російської і за радянської імперії.

Царський уряд, намагаючись замовчати наслідки неврожаю, стримував революційні настрої населення, а більшовицько-комуністичний пішов ще далі – спричинивши три голодомори протягом століття розробив концепцію за якою «голод – социальное бедствие, являющиеся уделом миллионов трудящихся во всех антагонических, социально-эконо- мических формациях, особенно при капитализме на его империалистической стадии». «Принятый по инициативе И. В. Сталина грандиозный план преобразования природы …обеспечивает полную и окончательную победу над засухой», «избавил трудящихся от нищеты и голода, обеспечил им все условия зажиточной и культурной жизни».

«Катастрофическая засуха 1921 благодаря эффективным мерам советского государства не повлекла обычных тяжелых последствий». І ні згадки про 30-ті і 40-ві. Авторові статті припало навчатися на історичному факультеті тоді, коли Радянський Союз доживав останні дні і перші публікації Станіслава Кульчицького, присвячені голодомору, мали ефект підірваної бомби. Але і зараз багато питань залишаються дискусійними, що ставить перед нинішніми дослідниками завдання підсилення доказової бази.

Сказати правду – це завдання сучасної науки.

 

Надруковано за науковою роботою В. І. Маслака ГОЛОД У ПОЛТАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ 1833-1834 рр. ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

Як склалася доля катів НКВС?

  • 07.01.18, 20:10

10 липня 1934 року постановою ЦВК СРСР був утворений Народний комісаріат внутрішніх справ - НКВС. Можливо, одна з найкривавіших організацій в історії, за ними міцно закріпилося лише одне слово - розстріл.

Проте варто визнати, що реальних злочинців НКВСівці теж ловили, але в їхньому віданні так само перебували розвідка, контррозвідка і навіть комунальне господарство. Вони були «мечем пролетаріату», який пролив ріки крові.

Багато, звичайно, можуть сказати, що вони були лише знаряддям і виконували накази, але в лавах організації так само служили і справжні садисти і м'ясники. Їх і згадаємо.

 

Василь Блохін

Був справжнім професіоналом своєї справи, він власноруч відправив на той світ близько 20 000 чоловік. З самого початку кар'єри і до її завершення він був беззмінним командувачем розстрілами, саме Блохін був тим, хто розстріляв поляків під Катинню, де було винесено смертний вирок близько 5 000 полонених.

Після служби Блохін отримав безліч різноманітних нагород і був шановною людиною з премією в 3150 рублів. Після арешту Берії, його в чині генерал-майора позбавили всіх звань, нагород і пенсії. Помер від інфаркту в 1955 році.

Сардіон Надарая

Будучи земляком Берії надарували побудував швидку і чудову кар'єру. Після 11 служби він був призначений начальником внутрішньої тюрми НКВД в Грузинської РСР. Прославився своїм умінням «добувати» потрібні відомості з бранців. На його рахунку близько 10 000 смертей.

Піком його кар'єри стало призначення на посаду начальника особистої охорони Берії. Крім виконання наказів в його завдання також входила доставка жінок для Лаврентія Павловича, який, як відомо, міг просто пальцем вказати на мимо проходить жінку і тоді надарували відкривав полювання на жертву. У 1955 році був засуджений на 10 років, які відсидів і помер в старості на батьківщині в Грузії.

Петро Магго

Класичний приклад людини на своєму місці. Божевільний садист після служби в каральних загонах отримав в своє розпорядження внутрішню в'язницю НКВС, де незважаючи на чин і посаду продовжував брати участь у розстрілах іноді впадаючи в напівбожевільне стані.

Мистецтво розстрілу він намагався довести до ідеалу, навчаючи нових катів як правильно виводити бранців, як правильно стріляти, щоб не забруднити одяг. Нагороджений знаком «Почесного чекіста», орденами Червоного прапора і Леніна. Помер в 1941 році від цирозу печінки.

Василь та Іван Шігалеви

Унікальний випадок двох братів в рядах НКВС. Василь був ідеальним ісполннітелем, який справлявся з дорученнями будь-якої складності. Він був настільки цінний, що начальство навіть не звернуло увагу на донос на нього, а тоді такого папірця було досить для розстрілу.

Молодший брат був менш виконавчим, але теж зробив блискучу кар'єру, а нагород отримав навіть більше. Має медаль «За оборону Москви» хоча і не вбив жодного німця, проте своїх розстріляв тисячі.

Олександр Ємельянов

Подполквнік був звільнений зі служби через шизофренії. Хвороба розвинулася через «якісного виконання роботи». За його ж словами, щоб не зійти з розуму горілку НКВСівці пили як прокляті, а щоб змити з себе запах крові доводилося митися одеколоном

 

Ернест Мач

Латвійська пастух, який став співробітником НКВС для особливих доручень. 26 років служби для Мача теж не пройшли даром, він був звільнений в зв'язку з психічним розладом. Але до тих пір встиг навчити не один десяток нових катів.

Можна як завгодно перекручувати історію, але кров тисяч невинно загублених душ з рук цих людей так і всього НКВС стерти буде неможливо. Дуже вже багато НКВС зробило для того, щоб здобути собі виключно чорну славу.

Ну а намагатися виправдати їхні дії, нібито вони лише виконували накази та інше навіть не варто. Що подібне говорив і Ейхман в Єрусалимі, але йому якось це не допомогло.

Зоряний час черняхівського КХП

  • 02.01.18, 15:28


20 років тому наша команда вперше стала чемпіоном області

Житомирська обласна федерація футболу – обласна громадська спортивна організація, заснована 23 листопада 1992 року. Є колективним членом Федерації футболу України. Головна мета її діяльності – сприяння розвитку та популяризації футболу в Житомирській області. 
Чемпіонат Житомирської області по футболу - обласне змагання українського футболу серед любительських команд. Перший чемпіонат був проведений в 1945 році. З 1991 року проводиться під егідою Федерації футболу Житомирської області.
Настав 1997 рік, один з самих напружених років в обласній першості по футболу. Саме у тобі щасливому та доленосному році наші футболісти «Черняхівського КХП» вперше в історії стали чемпіонами області, після цього наші футболісти ще три рази займали перші місця : 1998, 1999, 2002 роках. Того року другими були футболісти «Бердичева», бронза дісталась новоград-волинсьокму «Лідеру».
Сходження нашої команди на обласний олімп почалось у 1995 році коли наші футболісти вперше в історії вийшли до фіналу і поступились малинському «Бумажнику». У той час команда називалась «КХП-Крок» Черняхів. 
У 1996 році перше чемпіонське місце здобув «Строитель» Житомир срібні нагороди дістались «Берду» з Бердичева. Наш «КХП» став бронзовим призером, У той час знову провели черговий ребрендинг і команда стала називатись як і раніше «КХП» Черняхів.

В подальшому хронологія дає нам наступну картинку

1998 рік: «КХП» (Черняхів) - «Керамік» (Барановка) - 0:0 (по пенальти 5:3)
1999 рік: «КХП» (Черняхів) - «Керамік» (Барановка) - 2:0
З 2000-го року черговий ребрендинг, футбольний клуб змінює свою офіційну назву , тепер він вже називається «Система- КХП»
2000 рік: ФК «Бердичів» - «Система-КХП» (Черняхів) - 3:1
2001 рік: «Система-КХП» (Черняхів) - «Рудь» (Житомир) - 2:2 (по пенальти 6:5)
2002 рік: «Система-КХП» (Черняхів) - «Рудь» (Житомир) -1:0

Загалом розстановка по місцях у різні роки виглядає так:
1 місце - 1997, 1998, 1999, 2002 
2 місце - 1995, 2000 
3 місце - 1996, 2001

На початку 2000 -их років наші футболісти грають на Чемпіонаті України. проте там їм щастить набагато менше ніж на області. 
Всі мабуть пам'ятають історичний матч 1/16 фіналу Кубку України, який відбувся в кінці серпня 2002 року. КХП проти Чемпіона України Донецького "Шахтаря" на стадіоні "Колос". Тоді наші футболісти поступились, пропустивши у свої ворота 4 голи. Четвертим голом відзначився дебютуючий 
бразильський легіонер Брандао.

Гравці та переможці Чемпіонату і володарі Кубока Житомирскої області сезону 1997 та 1998 років футболісти «КХП» Черняхів загалом по- прізвищах:

Агафонов Денис Юрійович 12.01.1980 р.н..
Антоненко Олександр Сергійович 29.12.1978 р.н..
Боднар Юрій Анатолійович 09.12.1982 р.н..
Бондарчук Олександр Валентинович 05.12.1970 р.н..
Буката Володимир Петрович 02.11.1971 р.н..
Булдаков Олександр Юрійович 12.01.1976 р.н..
Василишин Володимир Миколайович 08.02.1962 р.н..
Василишин Ігор Миколайович 25.10.1971 р.н..
Гаврилюк Петро Миколайович 17.07.1981 р.н..
Гвоздь Сергій Петрович 01.09.1972 р.н..
Гладкий Віктор Георгійович 19.05.1972 р.н..
Глущенко Анатолій Олександрович 29.04.1973 р.н..
Горащук Юрій Павлович 08.04.1975 р.н..
Горбаченко Дмитро Леонідович 27.11.1978 р.н..
Горшков Олександр Володимирович 04.04.1976 р.н..
Гошовец Володимир Іванович 19.08.1968 р.н..
Гриневич Геннадій Миколайович 19.05.1968 р.н..
Грошев Олександр Валерійович 01.09.1979 р.н..
Давиденко Олег Іванович 05.08.1973 р.н..
Дейнега Олексій Васильович 07.10.1984 р.н..
Демидович Олексій Олексійович 19.08.1980 р.н..
Джус Вячеслав Михайлович 22.10.1971 р.н..
Дідківский Вадим Леонідович 14.01.1984 р.н..
Дмитришин Денис Олегович 01.12.1981 р.н..
Добровінский Олександр Вячеславович 19.03.1975 р.н..
Доманский Анатолій Вікторович 13.01.1984 р.н..
Доронін Олександр Володимирович 23.03.1980 р.н..
Зборовский Олег Володимирович 31.03.1982 р.н..
Іванцов Игорь Анатольевич 11.03.1983 р.н..
Каминский Игор Леонідович 14.11.1973 р.н..
Клименко Олексій Віталійович 13.05.1976 р.н..
Ковальчук Олександр Віталійович 24.02.1975 р.н..
Ковальчук Юрій Михайлович 05.02.1979 р.н..
Козирь Олександр Васильович 17.08.1983 р.н..
Колесник Сергій Миколайович 19.03.1984 р.н..
Колесник Юрій Леонідович 05.05.1977 р.н..
Копич Олег Олександрович 30.01.1980 р.н..
Корнійчук Вадим Григоргійович 14.07.1963 р.н..
Костенко Андрій Михайлович 16.04.1974 р.н..
Косякевич Сергій Анатолійович 15.05.1975 р.н..
Кочин Дмитро Дмитрович14.12.1979 р.н..
Купріенко Віталій Миколайович 26.11.1974 р.н..
Кучерчук Петро Іванович 22.10.1979 р.н..
Лазорко Борис Анатолійович 28.08.1971 р.н..
Лужанский Олександр Григорович 12.03.1984 р.н..
Лихолат Микола Анатолійович 28.01.1982 р.н..
Макрушин Сергій Вікторович 17.03.1975 р.н..
Матюк Сергій Олександрович 17.09.1978 р.н..
Мельник Олександр Анатолійович 11.08.1979 р.н..
Микитюк Володимир Борисович 17.03.1969 р.н..
Михальчук Ігор Олександрович 07.06.1971 р.н..
Навальный Павло Михайлович 23.12.1978 р.н..
Нелін Юрій Эдуардович 12.04.1984 р.н..
Никитенко Сергій Володимирович 18.03.1971 р.н..
Никитчук Ігор Валерійович 29.01.1971 р.н..
Николюк Сергій Васильович 23.11.1981 р.н..
Новиков Віктор Миколайович 28.02.1966 р.н..
Нога Володимир Миколайович 08.01.1979 р.н..
Огинец Юрій Виталійович 02.05.1980 р.н..
Омельчук Василь Миколайович 05.10.1969 р.н..
Орел Олексій Володимирович 12.03.1974 р.н.. 
Павленко Віталій Вікторович 14.01.1976 р.н..
Панасюк Костянтин Юрійович 11.09.1971 р.н..
Петрук Сергій Миколайович 09.01.1969 р.н..
Піхоцкий Микола Броніславоич 19.12.1978 р.н..
Примак Михайло Михайлович 23.11.1980 р.н..
Проценко Віталий Вікторович 04.04.1973 р.н..
Радомский Олександр Валерійович 08.04.1975 р.н..
Ревицкий Эдуард Володимирович 27.02.1978 р.н..
Сидоренко Олександр Анатолійович 16.10.1977 р.н..
Синяк Сергій Леонідович 07.03.1972 р.н..
Сицинський Вячеслав Володимирович 04.01.1974 р.н..
Соколенко Валерій Васильович 21.06.1982 р.н..
Соколов Микола Семенович17.03.1979 р.н..
Столярчук Андрій Володимирович 28.11.1978 р.н..
Ткачук Микола Васильович 07.12.1971 р.н..
Трегубов Володимир Андрійович 23.04.1982 р.н..
Уминский Валентин Людвигович 26.12.1962 р.н..
Уник Олександр Семенович 03.02.1964 р.н..
Фальковский Євген Михайлович 05.02.1982 р.н..
Федорчук Ігор Миколайович 26.01.1972 р.н..
Хмара Олег Володимирович 28.03.1975 р.н..
Хуторнюк Сергій Михайлович 02.03.1969 р.н..
Чорний Віктор Миколайович 29.06.1976 р.н..
Чорний Юрій Сергійович 19.06.1980 р.н..
Шурло Олександр Миколайович 05.11.1978 р.н..
Щукін Олександр Анатолійович 19.02.1975 р.н..
Юрченко Ігор Михайлович 17.08.1979 р.н..
Янковий Сергій Анатолійович 16.01.1973 р.н..

Світлина від Юрія Малашевича.

Світлина від Юрія Малашевича.

Світлина від Юрія Малашевича.

Підготував Юрій Малашевич Джерело :ФБ Група "Історія Черняхівського району" https://www.facebook.com/groups/319938578466216/

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
14
предыдущая
следующая