Сучасний Бежів старожили ділять на два поселення — Старий Бежів і Новий. Старий Бежів розмі-щався «на горбочку», «над покотом», на вершині — підвищенні природного плато. Тут заснувалося древлянське селище, що перетворилося на укріплення— город, в якому ховалися жителі місцевих селищ у час небезпеки. Вперше про Старий Бежів я почув від Семена Талимоновича Лисюка, від якого перехопив ниточку-павутинку історії села. Золоту павутинку — сказання віком у декілька століть. «Найпершим був заснований Старий Бежів, а сучасного поселення тоді зовсім не було», — чую голос Семена Талимоновича, голос народної мудрості.

Нині на «горбочку», де був Старий Бежів, скиртують золотисту солому. Про Старий Бежів існує переказ, що там в давнину церква «затанула». Відмічаю оте предковічне «затанула», чуте на Ємільчинщині, Олевшині. Так говорили древляни, наші прародичі, маючи на увазі зникнення чогось. Іду на «горбочок», природне підвищення, щоб побачити місце селища і города древлян. Від сучасної вулиці проходжу на верхню його смугу. Зупиняюсь, вражений — на три боки стелиться вниз долина, ніби за помахом чарівної палички застигла внизу велетенська рівнина — хвиля, піднявши мене над собою мало не до півнеба. Ледь золотиться лісочок, ніби рукою майстра — ювеліра вирізьблений на чорно-масній землі з коричневим відбитком. Відчуття таке, що злітаєш над землею, почуваєш себе близьким до неба, що прозорим куполом — дзвоном торкається далеких полів. Відчуття простору, безкінечності людського життя, його величі і безсмертя. Безкінечності і величі неба. Землі, людини, її найпотаємніші духовні зв'язки з дивно-прекрасним краєвидом.

Нині древнє городище — оране поле, оране сотні разів, настільки видозмінене, що варто заглянути в «народну енциклопедію», послухати голос століть, збережений нев’янучою людською пам’яттю.

Пригадую оповіді С. Т. Лисюка про дві групи древніх курганів на землях сучасного Бежева. Одна з них — територія колишнього колгоспного двору, друга — над дорогою на Федорівку (мовиться і нині «на Ходоровку» — знову древній зворот мови). В курганах поховані ті, які загинули в часи нападів ворога на край. Назва поселення і города означали «місце проживання біженців», утікачів від ворожих навал. Так твердив нині покійний Семен Талимонович Лисюк.

Побував у Беженцях Андрія Івановича, який носить древнє прізвище, спільне з назвою селища— города. Бежівці — вихідці з Сліпчиць. Корінь роду — у Сліпчицях. Таки втікали мешканці лісових поселень до древнього Бежова, дехто зостався жити тут. Бежевець — сучасне «біженець», утікач від нещастя.

Третя зустріч з старожилом Бежева тепер вже теж покійним Сергієм Івановичем Плавинчуком була зустріч з людиною — народною енциклопедією Бежева, зустріччю про яку лише міг мріяти.

Сергій Іванович знав усе, про що я хотів дізнатися, повідомляв такі подробиці минулого, володів таким пластом народної тисячолітньої мудрості, що я не встигав записувати. Це було джерело історії села, ніким і ніколи не досліджене. Ми знайшли один — одного. Для цього Сергію Івановичу довелося почекати вісімдесят літ, зберегти велику пам’ять, прекрасну працездатність, молоду і жваву вдачу, теплу іскорку в таких молодих, з юнацьким блиском очах. У нього був добрий запас минувшини, збережений від діда — Василя Плавинчука, що жив до ста літ. Від Сергія Івановича, я почув багато древніх сказань про лісовий край, в якому Плавин- чуки були корінними жителями. Ось лише деякі з його, невтомного Сергія Івановича, оповідей, збережені його міцною пам’яттю. Він легенько постукав мене по плечу і, блискаючи молодими добрими очима, твердив: «А я ще чув від діда, що...» і лилася оповідь про ліси і людей, смерті і битви, заснування села, життя в пралісах, рибальство, борті. Він знав пребагато.

«Було це ще за «анту» віку, давно — прадавно. В давнину тут ліси шуміли. Несходимі. Починалася тут могутня полоса лісів, що тяглась до Коростеня, Овруча, Білорусії. Сюди втікали з-за Житомира утікачі, біженці від навал степових. Тут вони почували себе в безпеці, втікачі з-за Житомира, де ліси були невеликі, островами. А в нас починалися ліси «дрімучі». Дивуюсь не тому, що втікачі з-за Житомира втікали від кочових нападників, можливо, в часи печенігів та половців, в усякому разі — від кочовиків півдня. Дивуюсь архаїтичному пласту знань" про минуле. І це дуже древнє сказання про ховання в пралісах Черняхівщини землеробів лісостепової полоси, древніх слов’ян. Вони вміли, наші далекі предки, жити виключгоз дарунків лісу — грибів і ягід, полювання, рибальства. Будували курені, в яких могли проживати в будь-яку пору року. Якщо була така необхідність. Згадую оповіді, чуті на Олевщині, про теплий зимовий курінь, в якому клали вогонь.

Бежівський ліс, як і видиборський та неразький — залишки древніх лісів, острових лісових масивів Бежівський ліс у давнину був нетрями непрохідними, з болотами, здвижами, озерами, ручаями з пїдземних джерел. Зарослі лісові «Дубина», «Грабина», «Осичина». Дуби в лісах сягали двох-трьох обхватів людини і більше.

Особливе значення в давньоруські часи відігравали природні підвищення, які слугували для спостережень за ворожими навалами. На їх вершинах чатували дозорці. Назва села «Зороків» засвідчує місце для спостереження за нападником.

Так звана Осова Гора під Бежевом була саме дозорним спостережним пунктом, куди ходили на варту жителі Старого Бежева. Вірогідно, там були дозорні вишки для спостерігачів. Сергій Іванович відмічав, що Осова Гора «запливла» за багато літ, в давнину вона була набагато вища. Додає, що з превисокої Осової Гори можна було бачити за десятки кілометрів у бік Коростеня, Радомишля, Житомира. Вірогідно, мова іде про сигнальні кострища на вершинах гір, які запалювалися в час небезпеки. Дозорці, побачивши небезпеку, палили вогнище, яке горіло як сигнал небезпеки. В тому місці, де нині «горбочок», коло скирт колгоспу, був укріплений город, в який збиралися в час нападу жителі ближніх лісових поселень. Те, що Осова Гора була місцем застави, стверджує Сергій Іванович. На Осову Гору ходили битися з ворогом мешканці древнього Бежова. Вони добре володіли луком і стрілами. Покійний дід оповідача Василь Плавинчук оповідав онуку Сергію про полотняні торби, в яких древляни — лісовики декілька століть тому носили «скалки» — наконечники для стріл. Про Старий Бежів чув оповідач від діда таке: існувала древня кріпость на пулинському кінці села, бо дорога вела на Пулини. Древній насип зберігався в довоєнні часи в районі города Бежова, на «горбочку». Оповідач бачив насип, будучи вже дорослою людиною. Довжина насипувалу в районі города сягала до півкілометра. Була насипана і кріпость — дитинець. У ній ховалися мирні жителі навколишніх місць. Пам’ятав покійний Сергій Іванович і земляний вал. У середині насипу-валу, з боку внутрішніх стін, були кліті — приміщення для проживання людей, засвідчує оповідач і про дерев’яні зруби в тілах насипів - валів. З високої гори Бежова видно було Черняхів і інші селища. «Погреби» — сховища — древні кліті в тілі валів були тимчасовими житлами на період небезпеки. Це і був древній Бежов — місце схову біженців - втікачів. Тривалість існування «погребів» не можна датувати, в усякому разі в часи XII—XIV століть вони могли існувати.

Древній вал, залишки города, було розібрано на висипку асфальтової дороги по селу Бежеву років 45—50 тому. Так було знищено залишки древнього валу, що зберігався сотні літ. Судячи з оповіді, укріплення мало вали з відгалуженими насипами ровами. На території города - дитинця, в якому ховалися діти — «дітинець», оповідач знаходив жужіль, залишки металургійного виробництва. Були і знахідки древнього вугілля, напівзотлілі в верхніх пластах грунту.

Древній Бежів стояв на роздоріжжі, був укріпленням на Межибір, Черняхів, Радомишль, Житомир. Осова Гора була прикрита зі сходу великим болотом, так званою Хльобовою Долиною. Це було древнє непрохідне болото, здвиж, Природна перепона.

Осова Гора була спостережним пунктом в сиву давнину. По Черняхівщині проходила смуга оборонних укріплень, древлян- ських городів. Одним із них був Бежів. Понад Осовою Горою ішла древня дорога на Межибір - Видобор. Стає зрозуміло, чому Осова Гора була стратегічним пунктом. Старий Бежів був розташований на сходженні трьох доріг; на Черняхів, Радомишль, Іскоростень.

Старий Бежів зазнав навали монголо-татар, які прийшли до пінських боліт. Ця деталь оповіді Сергія Івановича співпадає з даними історії. Город Бежів було спалено в часи нашестя монголо-татар, Жителі розійшлися по лісах, хто вцілів, а багато хто зостався лежати на валах — насипах укріплення. Легенда про затанення церкви засвідчує смерть захисників города древлян, бо за легендою церква «затанула» разом з людьми.

На території Старого Бежева можна знайти поодинокі шматки кераміки, але час її виготовлення — пізній. Скоріше всього, територія могла бути заселена ще мисливцями неоліту, декілька тисяч літ тому, але пошук потребує років і точних висновків.

Новий Бежів виник пізніше нашестя монголів. Єдиний орієнтир—дерев’яна церква, але не перша на території Нового Бежева. Вона була споруджена на місці польської каплиці. Якщо брати до уваги народні каплиці, то буде не менш як чотириста років. І це не найбільша цифра. Ровесниками страшних трагедій виступають прапрадіди з роду Бежевців. Однак на таку людину поки що натрапити не вдалося. Бежівці — з Сліпчиць. А звідки ж вони; утікачі, з якого города чи селища?

У сивій імлі століть ховається минуле Нового Бежева, в глибині тисячоліття бачиться нам древній Бежів — «укріплення — дитинець», збудоване місцевими жителями, лісовими мисливцями, звіроловами, рибалками, пастухами, бортниками, землеробами, скотарями.

А тепер про події та людей більш ближчої до нас історії – вже наших часів.

Хочу розповісти про вже покійного  умільця роду Бежевців Олексія Петровича Бежевця, мешканця Сліпчиць, вихідця з сім’ї потомствених теслярів краю, прадавніх жителів Черняхівщини

Бежівці називалися в глибоку давнину плотниками-майстрами, які уміли працювати з деревом, відчували його душею і серцем, знали секрети виготовлення багатьох речей. Назва «плотник» походить від «плотити», тобто з’єднувати. складати, підганяти частини в єдине ціле. Слово «плотити» прадавнє, воно пов’язується з умінням виготовляти плоти для плавання лісовими ріками. Робота, пов’язана саме зі скріпленням окремих колод в едине ціле — «плот», була важкою, виснажливою, потребувала уміння і сил.

У пізніші часи древляни-лісовики були визнані неперевершеними майстрами- плотниками, які вміли ви-готовляти безліч виробів.

Та чи не найбільше славилося в минулі віки житлове ове плотництво — теслярство, в якому було стільки благородної мирної праці, надій на щастя в новому житлі, скільки років воно слугувало роду людському.

Плотники були чи не найбільш шанованими в своїх поселеннях, настільки їх праця була потрібна, необхідна в мирний час. Вони будували господарські і житлові кліті, зводили дерев’яні хороми, споруджували стіни укріплень, мостили переправи. Їхня праця пахла живицею, свіжими золотистими стружками, світилася високою і сонячною поезією творіння нового дерев’яного дива, предковічного і невмирущого.

В теслярських дітях рано пробуджувався живий інтерес до роботи з деревом, адже був приклад батька-плотника, його весела вдача і умілі золоті руки. Плотництво — чи не найбільш поетичне, дзвінке і мирне заняття, яке зігріте свіжими стінами новозбудованої оселі, гарної комори, добротного току, маленької вистебки.

Майстри-плотники будували укріплення Бежів на землі Черняхівщини. І були серед них ті, хто стали прапрадідами одного з майстрів минулих років сучасного села Сліпчиці Олексія Петровича Бежевця.

Брати його покійного батька, Петра Бежевця, Григорій, Сава, Федір і Василь Бежевці були вправними теслярами. Батько, Олексія Петровича був визнаним майстром-тесляром на всю округу — умів робити вози, діжки, цебри, вікна, двері, сани, вулики, а Василь Бежевець, дядько оповідача, виготовляв коловоротники.

З 1932 року вправний майстер Василь Бежевець очолив колгоспну теслярську бригаду — плотницьку яка і до нині так мовиться в Лісових селах. Невтомними руками сільських умільців під керівництвом Василя Бежевця в Сліпчицях були споруджені колгоспні будівлі: контора, конюшня, корівник, комора, а що вже меншої роботи — то важко її перерахувати.

Майбутній майстер-тесляр Олексій Бежевець успадкував батьківську родовну тягу до теслярства одержав у спадок п’ять батькових сокир, кожна з яких годиться для певної роботи з деревом.

Малий Олексійко почав бондарувати років з одинадцяти, робив дерев’яні відра на людську потребу. Хоч і малий був, але руку мав вправну, гарні відра робив, брали їх люди. Вже малим сільський хлопчина заробляв собі на хліб Згадує, що по тих часах виріб майстра-підлітка коштував п’ятдесят копійок або повне відро жита. Не поступалася робота починаючого ремісника виробам старших і вправніших майстрів.

Важкі були тоді часи, ішли роки громадянської війни. У Сліпчиці увійшов загін Вербицького, сільського активіста Саву Федоровича, дядька Олексія, біля сільради різками висікли за симпатії до нової радянської влади.

Початкуючий майстер заготовляв потрібне дерево для виробів у видиборському та конобрідському лісах. Нарізав для відер клепки, сушив їх, спочатку орудував сокирою, тоді стругом, шклобкою підчищав поверхню. А далі виготовлялося дно, нарізався пазок внизу клепок, всі заготовки складалися, виходило відро або діжка для місіння тіста на хліб. Володів молодий майстер і прийомами древнього ремесла — виготовленням ясеневих обручів для хлібної діжі які можна було робити і з ліщини.

Майстер знав древню форму петлі-бігуна, на якій трималися ворота в господарських будівлях. Такий бігун виготовлявся з дерева, слугував багато літ. Зі скрипом завжди відкривалися такі ворота на бігуні-завісі.

Його дядько,  Григорій Федорович, крім основного, плотницького, володів ще і ковальським заняттям, яке опанував сам. В перші роки довоєнного колгоспу в Сліпчицях робив коваль Ригор вози, підковував коней, жатки ремонтував, виготовляв сокири, ножі, серпи, плуги, працював з другого року створення колгоспу в Сліпчицях.

Молодий тесляр Олексій Бежевець почав працювати у бригаді теслярів. яку очолював дядько Василь Бежевець, з перших років колективізації. А в 1939 році був призваний в армію, потрапив на фінську кампанію. Тут його як вправного майстра теж чекала теслярська робота — обладнувати кузови автомашин, обшивати їх деревом. Весело дзвеніла сокира в його вправних міцних руках.

А потім були роки Великої Вітчизняної. Частина тримала оборону на березі Дністра. І знову умілець з Черняхівщини Олексій Бежевець, майстер-тесляр проявив себе як знаючою людиною: виготовив плота для переправи. Командир дав коней, двох солдат на допомогу. Бруси для плота притягли до берега кіньми, зв’язали їх, пустили готовий пліт на воду і підрозділ форсував на ньому ріку.

Багато подій звершилося на берегах Дністра в квітні 1944 року. Солдат Бежевець ходив у розвідку, врятував командира відділення, на плечах відповз з ним, пораненим, до своїх.

За умілі дії солдат Бежевець Олексій був нагороджений медаллю «За відвагу».

Пройшов Олексій Бежевець через Україну, Румунію, Угорщину закінчив війну в Празі. А потім був учасником боїв з мілітаристською Японією.

Повернувся в рідні Сліпчиці Олексій Бежевець, взявся за улюблену справу — став бригадиром теслярів.

У свій час, коли ще був живий, він показував вироби своїх умілих рук — діжки, сани, колеса, вулики. Останні дні жив  у Сліпчицях старий майстер, воїн-трудівник, ветеран першої гвардійської армії, ветеран праці, потомственний майстер-плотник Олексій Петрович Бежевець.

Розповідає дослідник історії спорту Олександр Кухарський.

Футбол із 1863 року полонить мільйони людських сердець, викликає у вболівальників неприховані емоції — сльози радості від перемоги улюбленої команди, розпач, сподівання. Вся біографія футболу оповита легендами, де припущення переплітаються з правдою. Слухати розповіді та спогади від маститих уболівальників про зіграні матчі, про тренерів та футболістів — одне задоволення. Але ми знаємо, що лише історична правда має право на життя. На жаль, історію житомирського футболу супроводжує безліч надуманих фактів, інколи нісенітниць, яких насправді не було. Мені, як досліднику історії спорту Житомирщини, завжди прикро про це чути й читати. Тому й вирішив написати книгу. Із цією метою провів багато часу в архівах, бібліотеках, у спілкуванні з ветеранами футболу.

 Член збірної команди із футболу І гімназії Михайло Усанович (фото 1911 р.).

Член збірної команди із футболу І гімназії Михайло Усанович (фото 1911 р.).

В архівних документах поки що не вдалося віднайти дату заснування житомирського футболу. Відомо, що у 1908 році у місті Козятині, що неподалік Бердичева, вже існувала футбольна команда. Бердичів тоді був одним із високорозвинених міст України, центром проведення великих ярмарків, сільськогосподарських і промислово­ремісничих виставок. До того ж, у 1897 році у Бердичеві було засновано спортивне товариство велосипедистів­любителів. Тому не виключено, що саме Бердичів став першою футбольною столицею нашого краю.

Можу точно стверджувати, що у 1910 році футбол набув свого розвитку в Житомирі завдяки викладачу гімнастики І та ІІ житомирських чоловічих гімназій чеху Максиміліану Фреліху. Максиміліан В’ячеславович був не лише викладачем гімнастики високого рівня, а й добрим організатором. Під його керівництвом у 1910 році у Житомирі засновано Волинське гімнастичне товариство «Сокіл». Спочатку у чоловічих гімназіях, а згодом і в інших навчальних закладах міста формуються футбольні команди. До речі, за збірну першої гімназії виступав майбутній видатний вчений, академік, дійсний член Академії наук Казахської РСР, винаходи якого нині широко застосовують у мобільному зв’язку та лазерній техніці, Михайло Усанович.

В архівному документі «Исторический очерк развития спорта на Волыни» я прочитав, що «Кроме гимнастики последнее довоенное время большое развитие среди учащихся получил футбол. Но он не носил организованного характера: составлялись команды «с ветра», играли друг с другом когда и где хотели. Состав команд менялся. Два или три раза сборная команда ездила в Бердичев». Дійсно, у той час так званий «дикий футбол» набув масового поширення по всій Україні. Але я не став би стверджувати, що футбол у Житомирі був такий уже й «дикий».

Цікаво, що гра у футбол також була поширена серед єврейського та чеського населення Житомирщини. Наприклад у 1910 — 1912 роках при Житомирському єврейському спортивному клубі «Маккабі» функціонувало дитяче відділення футболу, куди приймали хлопчиків із десятирічного віку.

Жодного футбольного поля, яке б відповідало стандартним розмірам, ні в Житомирі, ні в Бердичеві не було. Футбольні матчі в Бердичеві відбувалися на циклодромі Рогова, що розташовувався поблизу заводу «Прогрес». У Житомирі футбольні зустрічі могли проводитися на спортивному майданчику першої чоловічої гімназії, на колишньому велотреку поблизу вулиці Міщанської (нині на цьому місці знаходиться дитячий садок № 39), на базарній площі в районі Мальованки. Про перші «стадіонні поєдинки» відомості, на жаль, відсутні. Можливо, це був матч між учнівськими командами першої та другої чоловічих гімназій, можливо, між збірними командами Житомира та Бердичева.

У Житомирі грали у футбол гімназисти, учні комерційного училища Н.Ремезової та інших навчальних закладів, скаути єврейської дружини, члени спортклубу «Маккабі». У серпні 1920 року розпочався губернський всеобуч, значно поліпшивши спортивно­масову роботу серед населення. Спортивні клуби та спортивні гуртки, що були створені у Житомирі, Овручі, Андрушівці, Новограді­Волинському, Бердичеві, а згодом — у Коростені, Малині, Коростишеві, Радомишлі, Олевську, Мирополі, в багатьох невеличких містечках і селах, сприяли поширенню футболу.

Будівництво першого в Житомирі стадіону розпочалося на Путятинському майдані за ініціативи відділу всеобучу Волинського губвиконкому в рамках підготовки до Губернської олімпіади на Волині, що мала відбутися 4-­5 вересня 1921 року. Будівництво велося силами юних спортсменів товариства «Сокіл», скаутських організацій, допризивної молоді. Чому вибрали саме це місце для будівництва стадіону — залишається загадкою. Адже великий пагорб доводилося вирівнювати кирками та лопатами вручну. Тому спорудження стадіону завершилося пізньої осені. Проведення змагань перенесли на наступний рік, а на стадіоні все­таки було зіграно декілька футбольних матчів із командами Бердичева. 7 серпня 1921 року на цьому стадіоні збірна Житомира зазнала поразки від команди Києва (0:3).

Лише 4­6 серпня 1922 року наспіх була проведена І губернська олімпіада, до програми якої увійшли змагання з футболу. В них узяли участь команди Житомира, Овруча та Києва (виступала поза конкурсом). Житомиряни легко обіграли овручан із рахунком 8:0 і стали першими офіційними чемпіонами Волинської губернії. Проте вони нічого не змогли вдіяти проти киян, програли їм з рахунком 4:0. У тому ж році стадіон на Путятинці занепав. Керівництво не спромоглося навіть обгородити його. Більше ніяких змагань на Путятинському стадіоні не відбувалося.

У 1923 році за ініціативи Вадима Снетенчука, Леоніда Григор’єва та Миколи Левицького на території колишнього літнього театру «Аркадія» був побудований новий стадіон, нині відомий як стадіон «Спартак». Про історію цього стадіону треба розповідати окремо. На довгі десятиліття він став однією із головних спортивних арен Житомира.

Зазначу також, що для проведення повноцінних тренувань не вистачало не лише стандартних футбольних полів, а й футбольних м’ячів, спортивної форми. На всю губернію у 1921 році налічувалося всього сім м’ячів. Серед архівних документів зберігається записка такого змісту: «Капитанам команд Кривику и Синельникову здать все костюмы для выдачи другим командам, выступающим в лиговом матче». Станом на 1 червня 1922 року в Житомирі налічувалося 35, Овручі — 34, Новограді­-Волинському — 23 футболісти.

Футбольна команда Житомирського сільськогосподарського інституту (1928 рік).

Футбольна команда Житомирського сільськогосподарського інституту (1928 рік).

З метою розвитку футболу 26 травня 1921 року в Житомирі була заснована футбольна ліга. Це щось на зразок нинішньої міської федерації футболу. Головою правління був обраний Козловський (можливо Борис), членами правління — Григорій Кривик та Михайло Зенов. Ліга об’єднала п’ять команд — «Сокіл — І», «Сокіл — ІІ», «Уніон — І», «Уніон — ІІ» та «Лесная» (команда 44­ої кавалерійської дивізії).

Найбільш підготовленою технічно та фізично була команда «Лесная», що виступала у складі Олександра Лобановського, Михайла Туркевича, Павла Рафальського, Володимира Згерського, Степана Стецюка, Олексія Малашевича, Олександра Кота, Дмитра Павловського, Вадима Снетенчука, Єдигіна та капітана команди Миколи Кащенка. Команда перемогла у зустрічах із командами «Сокіл — І» (3:2) та «Уніон — І» (4:1). Досить вдало виступала команда «Сокіл — І» у товариських матчах. 9 вересня 1921 року вона розгромила з рахунком 12:0 команду «Маяк» із Овруча, а 17 вересня 1921 року збірну міста Новоград­Волинського 16:0.

У 1924 році 18 футбольних команд взяли участь у першості Житомира, 24 — у першості Бердичева, 4 — Малина, 3 — Коростеня. У 1925 році першість Житомира розіграли 13 команд, які змагалися у трьох групах. У 1926 році по Житомирській окрузі налічувалося 1007 футболістів, було проведено 58 футбольних матчів, із яких 31 — платний. Футбольні матчі відбувалися також у Коростишеві, Радомишлі, Потіївці, Черняхові, Мархлевську (Довбиш), Баранівці.

Насиченим на футбольні баталії був 1928 рік, коли в Житомирській окрузі було зіграно 42 лігових і 47 товариських матчів. За першість Житомира боролися вже 20 команд. У 1929 році відбулося формування житомирської футбольної команди «Динамо», яка стала однією з найсильніших.

За 1930 — 1933 роки майже відсутні дані про футбольні події. З 1934 року більше уваги приділялося розвитку дитячого футболу, успішно розвивалися студентський та сільський футбол. У 1935 році при стадіоні «Динамо» відкрилися дитячі секції з футболу, волейболу, легкої атлетики, якими керував один із провідних спортсменів міста В’ячеслав Корзун. У 1936 році при спортивному товаристві «Спартак» організували дитячу секцію з футболу, яку очолив молодий тренер Володимир Богдашевський. При Житомирському палаці піонерів та жовтенят було відкрито спортивну школу з відділеннями футболу, гімнастики, легкої атлетики. У 1937 — 1939 роках в області створюється широка мережа спортивних товариств, де чільне місце відводилося розвитку як дитячого, так і дорослого футболу. Футбольні команди були організовані в спортивних товариствах «Здоров’я», «Колос», «Темп», «Авангард», «Локомотив», «Восход», «Знання», «Буревісник» та інших.

Дитяча збірна Житомира здобула звання чемпіона України 1936 року. 6­8 липня 1938 року в Житомирі відбулася І обласна спартакіада школярів. Футбольний турнір виграла команда Коростишівського району, перемігши у фіналі коростенців із рахунком 2:1. А от у 1935 — 1940 роках команди Житомирщини у першостях та чемпіонатах України виступали не дуже вдало. Лише у 1939 році житомирська команда «Восход» змогла перемогти у груповому турнірі, випередивши команди Полтави, Сум, Чернігова та Кіровограда.

Футбольне життя області під час фашистської окупації в роки Другої світової війни — окрема історія...

Загалом зазначу, що не шкодую часу на вивчення та популяризацію історії вітчизняного, особливо місцевого, спорту. Адже перемоги попередників, їхні здобутки й досвід мають надихати наших сучасників. Зокрема, це стосується яскравих футбольних традицій Житомира, відродження яких триває нині з великими потугами.

Опубліковано скорочено. Джерело газета "Житомирщина"

Юліан Мовчан народився 19 лютого 1913 року в заможній селянській родині в селі Зороків. Шкільну освіту здобував у Черняхівській школі та в школі ім. Тараса Шевченка на Мальованці в Житомирі.

1930-го року, аби не бути примусово вивезеним московсько-большевицькими окупантами десь на Сибір чи холодну північ, Мовчан таємно тікає до Харкова – тодішньої столиці України. Тут в 1932-37 роках він працює штатним літературним працівником кількох українських газет, одночасно закінчивши вечірній відділ Українського комуністичного інституту журналістики. У Харкові Ю.Мовчан познайомився з українським поетом В.Сосюрою. Але переконавшись, що в умовах російсько-большевицької окупації журналіст не може вільно й незалежно висловлювати свої погляди, він вирішує поступити до медичного інституту, який закінчує у Львові 1943 року.

Від 1943-го до 1949-го року Юліан Мовчан працював як лікар у різних шпиталях України, Словаччини та Австрії. Переселившись до США 1949 року, підтвердивши лікарський диплом, Ю.Мовчан працював як практикуючий лікар у штатах Нью-Джерсі та Огайо.

Одночасно з лікарською практикою він активно займався літературною діяльністю. Крім понад 1900 його статей, розміщених в різних газетах та журналах, ним було видано ряд книг: «Як лікувати себе та інших в наглих випадках» (Мюнхен, 1946), «Що варто б знати» (Канада, 1966), «Записки лікаря» (Аргентина,1982), «Незабутнє і непрощенне» (Аргентина, 1982), «Мої подорожі навколо світу» (США,1985), «Збірка оповідань» (США, 1988).

Доктор Юліан Мовчан був членом української та американської медичних асоціацій та членом об’єднання українських письменників у вигнанні «Слово». Його ім’я занесено в 24 енциклопедії-довідники різних країн світу, зокрема, до міжнародної книги «Хто є хто серед інтелектуалів».

«Здається, що нема в українській діаспорі діяча на духовній ниві, щоб побіч професійної праці був таким популярним між англомовними видавництвами енциклопедичних довідників, як доктор Юліан Мовчан… Доктор Мовчан зі своєю популярністю популяризує й ім’я України, зарізблюючи його в свідомості сотень тисяч західних та азійсько-африканських інтелектуалів», - так писав про Ю.Мовчана Степан Радіон (Австралія).

Помер Юліан Мовчан 6 січня 2001 року в Детройті і похований на українському цвинтарі в Баунд-Бруці поблизу Нью-Йорка.

Книги Юліана Мовчана перевидавалися і в Україні, цим опікувався його племінник Олександр Батанов. Популяризацією творчості Мовчана займається також районна організація Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, яку очолює Наталя Ковшевна.

У селі Зорокові на приміщенні школи, де навчався Ю.Мовчан, встановлено меморіальну дошку. У шкільному музеї села, в районній бібліотеці Черняхова та районні й лікарні зібрані книги Ю.Мовчана. Його ім’я носить одна із вулиць районного центру.