Перші пристосування і установки для обслуговування пристроїв релейного захисту і автоматики

На початку побудови перших підстанцій 35 кВ, дизельних електростанцій та ГЕС для перевірки і налагодження релейного захисту комплектних перевірочних установок енергетичною промисловістю в Україні взагалі не випускали. Але лабораторними приладами і регулюючими автотрансформаторами електролабораторія булла забезпечена. Тому при перевірці пристроїв релейного захисту складали тимчасові перевірочні схеми у залежності від виду релейного захисту.

    Лише на початку 70-х років Київський завод «Точелектроприлад» приступив до випуску установок для перевірки релейного захисту типу УПЗ-1(простих) та УПЗ-2(складних) , якими користуються групи РЗА і до тепер.

    У 1980-х роках Київський завод «Точелектроприлад» приступив до випуску перевірочних установок нової модефікації типу У5052, ЭУ5001(простих) та У5053, ЭУ5002(для складних релейних захистів).

    Ці установки призначені для експлуатації у приміщеннях служби РЗА чи підстанції 110 кВ. Такі установки перевозити на сільські підстанції неможливо - розсипаються від тряски по поганих автомобільних дорогах.

    З часу заснування електролабораторії трансформатори струму релейного захисту , прилади вимірювання і обліку перевірялися так як і тепер у деяких групах РЗА по тимчасовій схемі: лабораторний автотрансформатор (ЛАТР)-амперметр-вольтметр.

    Для налагодження і перевірки релейної апаратури перед кожною роботою складали тимчасову схему ЛАТР-амперметр-вольтметр-навантажуючий трансформатор, при необхідності використовували трансформатор струму типу „бублик” і електросекундомір. За навантажуючий трансформатор використовували трансформатор безпечної напруги 220/24 В потужністю 160-250 кВА. Цього було досить щоб налагодити реле захисту і автоматики.

    В 1963 році нові автолабораторії були укомплектовані комплектними вимірювальними валізками типу К50 з додатковим лабораторним трансформатором струму. Такі вимірювальні комплекти замінили струмові кліщі, так як їх клас точності і шкала не дозволяли перевірку реле. До цього для перевірки реле складали додаткову схему з астатичними вимірювальними приладами класу точності 0.5. Для проведення таких робіт потрібні додаткові затрати робочого часу. Особливо у зимовий період складання тимчасових перевірочних схем на відкритих ділянках було незручно. Щоб усунути усі перераховані вище недоліки у 1967 році мною була запропонована перша комплектна переносна установа для перевірки реле, трансформаторів струму та про вантаження релейного захисту і автоматики вторинним чи первинним струмом для підстанцій з простими захистами. Вага установки 40 кг. Виготовлена у формі паралелепіпеда із переносними ручками розміром 600х400х300 мм. Установка зручна в експлуатації, легко переноситься двома працівниками. Така установка для перевірки релейного захисту експлуатується у службі РЗА до теперішнього часу з незначними доробками.

 Ремонт і державна повірка лічильників електроенергії при електролабораторії.

 З ростом сільських електроустановок з'явилась необхідність у ремонті та державній повірці приладів обліку електричної енергії. У 1961 році електролабораторія одержала стаціонарну установку для регулювання та перевірки електровимірювальних приладів. А на початку 1962 року прийняли на роботу з Житомирського енергозбуту міської електростанції Кучера Д.П., який доповнив і обладнав установку для перевірки після ремонту 3 – х і однофазних електричних лічильників. А влітку організували ремонт та державну повірку приладів обліку електроенергії.

    На початку 60 – х років минулого століття одного стаціонарного стенда було достатньо, щоб відремонтувати і виконати державну повірку в установлені строки електричних лічильників Житомирського енергоуправління Але з швидким ростом сільських електричних мереж області з'явилась необхідність в організації ремонту та державної повірки приладів електричної енергії в західній та північній частині Житомирщини.

    Так у 1967 році передали одну установку по ремонту електричних лічильників в Овручський РЕМ.

    А1968 року організували ремонт 3 – х і однофазних електричних лічильників в Новоград – волинському сільському РЕМ.

    Після організації ремонту лічильників у північній і західній частині області, на деякий час, ми вирішили технічне обслуговування цих приладів сільських споживачів.

    За правильне підключення 3 – х фазних лічильників на підстанціях 35 – 110 кВ відповідав я.

    На початку 60 – х років минулого століття, приладів типу ВАФ –85 для зняття векторних діаграм підключених 3 – фазних двоелементних лічильників без розмикання струмових кіл під навантаженням не було. А наладку роботи лічильників виконували шляхом продзвонкі дротів з'єднання від вимірювальних трансформаторів напруги і струму при вимкнутому обладнанні. З приладів користувалися фазовказівником та тестером.

    В 1960 році на Житомирщині збудували нову підстанцію 35/10 кВ Брусилівську – сільськогосподарського призначення. А в 1961 році ввели в експлуатацію Дубовецьку і Андрушівську підстанції 35/10 кВ у налагодженні яких я не приймав участь, так як чергував на Троянівській підстанції.

    Із розвитком державних електричних мереж у сільских господартвах Житомирщини монтажною організацією “Житомирсільелектробуд” будували дизельні і гідравлічні електричні станції спочатку 30 – 60 кВА, а потім 120 кВА. Обслуговування старих та налагоджених нових збудованих дізельних електростанцій 120 кВА, згідно заявок , виконували ми

    На початку 60 – х років сільським споживачам почали постачати сільгоспмашини із більш потужніми електродвигунами, запуск яких від малопотужних дізельних електростанцій (ДЕС) та ГЕС був малоуспішним

    Тому наша задача була добре налагодити схему автоматичного регулювання збудження при збільшенні навантаження, особливо короткочасними пусковими струмами електродвигунів. У нових, на той час, генераторах 120 кВА примінялася удосконалена схема автоматики регулювання збудження, яку при наявності наших лабораторних приладів можно було чітко налагодити.

    Такі перші ДЕС по 120 кВА були налагоджені в с. Пиріжках Малинського району, Народичського відділення “Сільхозтехніки” та інші.

    В селах, де перші електроустановки, із власних електростанцій були побудовані у 40 – х і 50 – х роках, на початок 60 –х років прийшли у незадовільний технічний стан. Ізоляція генераторів та кіл комутації була забруднена, з низьким опором по відношенню до “землі” та між різними фазами. Заземлення старих електростанцій та ліній 0,4 кВ мали великий опір до 300 – 1000 Ом. Експлуатувати такі електроустановки було небезпечно.

    У Житомирському енергоуправлінні с.г. на початку 60 –х років були передбачені посади техніків та інженерів ЕПУ. В їх обов'язки входили надання технічної допомоги по експлуатації сільських електроустановок визначити незадовільний стан таких електроустановок сільських споживачів без приладів було неможливо. Тому після обстеження електрогосподарств сіл техніками ЕПУ в електролабораторію поступали заявки на проведення лабораторних робіт

    Перші підстанції 35/10 кВ заводом виготовлювачем КРУН – 10 не комплектували вторинними шинками РЗА, для з'єднання між шафами. Ці шинки ми виготовляли з ізольованого дроту, заготовлювали бірки, викладали джгути і з'єднували болтами М4 на затискних клемах.

    З вводом цих підстанцій з'явився значний об'єм лабораторних робіт по підключенню сільських споживачів від нових збудованих ліній 10 кВ. При можливості виїздив авто лабораторією для вводу нових ТП і КТП – 10/0,4 кВ сільських споживачів від ліній 10 кВ. Інколи разом з державною комісією брав прилади і їхав автомобілем “Сільелектробуд” для проведення лабораторних вимірювань і давав дозвіл на вмикання під напругу і навантаження.

 КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКО-ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ ВИКЛАДЕНІ У МОЇЙ НАУКОВІЙ СТАТТІ ПРЕЗЕНТОВАНІЙ НА ВСЕУКРАЇНСЬКІЙ НАУКОВО-ПРАКТИЧНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ "ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ КЕРІВНИКІВ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. ЖИТОМИР. 29 БЕРЕЗНЯ 2016 року,  (збірник матеріалів та статей).

Взаємодія громадськості  та держави як інноваційний чинник в розв’язанні проблем управління шкільною освітою

У статті увага зосереджена на тому, що основною частиною аналізу існуючої практики  управління навчальними закладами, є її сутність, поняття та залучення «громадського контролю» щодо «держави і державного управління». Визначається мета ціннісно-орієнтованої частини громадсько-державного управління освітніми системами. Виявлені принципи і ознаки продуктивного громадсько-державного управління. Запропоновано заходи щодо усунення існуючих труднощів в процесі розробки громадсько-державного управління навчального закладу. Доведено, що ефективність системи змінюється, а  інноваційність в освіті досягається  в процесі конструктивної співпраці неурядових інститутів і державно-громадських органів управління.

Постановка проблеми  В Конституції України, Державній національній програмі «Освіта» («Україна 21 століття»); Національній доктрині розвитку освіти України у 21 столітті; законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту»; «Положенні про піклувальну раду загальноосвітнього навчального закладу» визначенні основні стратегічні завдання розвитку процесу управління освітою, серед яких важливим є перехід від державної до громадсько-державної моделі управління, чітке розмежування функцій між центральними державними органами, регіональними та місцевими органами управління, забезпечення самоврядування навчальних закладів і наукових установ, гармонійне поєднання прав і свобод  особистості, громадянського суспільства та держави. А тому  вирішення всіх відповідних проблем та ускладнень з цим пов’язаних є сьогодні одним з першочергових завдань фахівців та науковців відповідного напрямку [1: 7]. Проблематика  питання  пов’язана в першу чергу з соціально–економічними та і суспільно–політичними змінами в світовому просторі: перехід на інноваційний шлях розвитку, виділення в якості пріоритету розвиток людського капіталу та існуючим об’єктивним протиріччям в сучасній вітчизняній системі управління освітою. До основного протиріччя відносяться посилюючи процеси та зростаючі тенденції щодо включення соціального партнерства в діяльність навчальних закладів та власне кажучи недостатньо вираженою орієнтацією продуктивної взаємодії суб’єктів освітнього процесу і громадськості у вирішенні соціально значущих для них проблем [2:5 ].

Актуальність теми. З моменту отримання Україною незалежності наша держава стала на шлях побудови вільного демократичного суспільства. Загальні риси розвитку інформаційного суспільства, а головне ті зміни, які відбулися в суспільно – економічній структурі України за останні два десятиліття, обумовили необхідність нової освітньої політики, спрямованої в першу чергу на задоволення освітніх потреб українців. Відповідно перед державою та громадянським суспільством постають нові вимоги щодо кардинальної перебудови системи державного управління освітою від командно-централізованої адміністративно–планової до громадсько–державної. Нині найбільш пріоритетною сферою реформування в країні є перетворення освітньої галузі у відкриту систему, що передбачає перехід до самодостатньої та самоврядної  децентралізаційної моделі управління та розвиток громадського сектору [1:  28-32].

Метою статті є висвітлення інноваційності  взаємодії громади та держави, в управління навчальними закладами та загалом освітою на науковому рівні. Здійснити аналіз та виявити  можливості використання здобутих результатів на сучасному етапі.

Виклад основного матеріалу  В сучасній науковій думці поняття «державно-громадського» та «громадсько–державного» управління часто не відділяють одне від одного, що не зовсім відповідає концептуальному змісту та науковій сутності. Ці поняття потребують уточнення, перш за все  це стосується принципу особливостей і форми співпраці адміністрації навчального закладу та територіальної громади. [2: 4 ].

Дослідженням проблематики громадсько–державного управління освітою займались вітчизняні і російські  науковці і фахівці: Н. В. Акінфієва, Г. А. Балихіна, В. І. Бочкарьова, А. П. Владімірова, Н. В. Воронкова, В. А. Грабовський, Н. Діденко, Г. Дмитренко, М. С.   Комарницький,  О. Зайченко, В. М. Князєва, Ю. Кавун, Т. Лукіна, А. В. Мазак, О. Марчак, В. І. Маслова, Г. Єльнікова, О. В. Пастовенський, Р. Я. Пастушенко , М. П. Петрова, Т. І Шмакова.

О. В. Пастовенський ґрунтовно  та якісно охарактеризував різновиди громадсько–державного управління за рівнем управління, способами та ступінню залучення громадськості, механізмом дії та головне відношення до цього територіальної громади як суверенного носія всієї повноти влади на місцях, на основі чого було створено модель громадсько–державного управління освітою в регіоні тощо [ 1: 365-377 ]. В. А. Грабовський у свою чергу розробив базову модель державно – громадського управління загальною середньою освітою на районному рівні, як основу для створення й розвитку державно–громадських засад у цілеспрямованих перетвореннях освітньої системи на рівні району з п’яти модулів [3: 11].

Перед тим як розкривати різноманітні теоретичні та практичні аспекти впровадження громадсько–державного управління освітою  слід зазначити в даному контексті концептуальні основи  управління сучасною освітою. Тут можна визначити наступні теорії: «Теорія «прогресуючої освіти» (Д. Дьюрі) (розгляд навчання та розвитку в єдності, притому, що навчання, спираючись на актуальність розвитку, при цьому випереджуючи та стимулюючи його); «Теорія якості життя» (якісна сторона задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей) та «Теорія навчаючих організація і «навчаючого суспільства» (створення умов для розвитку освітньої активності людини на протязі всього життя та системи безперервного навчання, при якій кожна людина може отримати необхідні йому знання в той час коли буде потреба в цьому, а не в пусту, тобто «освіта на протязі життя)». Реалізація даних ідей  буде сприяти підвищенню освітньої активності суспільства, поступу суспільної самоорганізації, створенню механізмів громадського контролю освітньої практики та впливу на відпрацювання державної політики в сфері освіти шляхом громадської експертизи, а також створенню умов для інноваційного розвитку навчального закладу. [1: 120 -125].

Громадсько–державне управління слід розглядати як управління, в якому оптимально поєднується діяльність суб’єктів управління державної та суспільної природи з поступовою перевагою останніх. Громадсько–державне управління освітою передбачає в першу чергу узгоджену взаємодію між державою та суспільством у вирішенні різноманітних питань освіти, пов’язаних з можливістю відповідально та результативно впливати на освітню політику, прийняті управлінських рішень, участі у виконанні ресурсно–забезпечувальних функцій, створенні здорового соціального середовища для суб’єктів навчання [4: 15]. В умовах розвитку демократії та прогресуючого поступу  практики співуправління, система освіти все більше спирається на громадські організації, що в свою чергу визначає виникнення громадсько–державного управління освітою, необхідність якого обумовлена низкою факторів [1: 134-136]. Серед яких: посилення відкритості освітніх систем, зменшення рівня централізації управління освітою, підвищення ролі функцій забезпечення інновацій в системі освіти, перехід до договірних відносин, зростаючі потреби суспільства в управлінні системою освіти та розвитку громадських ініціатив в сфері освіти, створенні системи «горизонтальних» управлінських структур, необхідності формування «суспільного замовлення» на якість освіти.

Громадсько–державне управління освітою – це управлінська діяльність, яку здійснюють структури громадянського суспільства – добровільно сформованими об’єднаннями, асоціаціями та організаціями громадян, що проводять суспільну освітню діяльність на основі демократичних процедур самоуправління та співуправління. Ці об’єднання створюються за бажанням громадян, є вільними від провладного контролю, але при цьому можуть впливати на владу. При цьому під громадськістю ми розуміємо організовані структури, що відображають інтереси та прагнення  соціальних груп в області освіти  і при цьому є непідконтрольними органам управління освітою, до яких відносяться: об’єднання роботодавців, творчі спілки, наукові установи, асоціації педагогів–дослідників та випускників; структури, що забезпечують систему освіти певними ресурсами за рахунок позабюджетних джерел (опікунські ради,  проектні групи, дослідні лабораторії, тимчасові науково–дослідні колективи тощо), які можуть бути постійними  (асоціації, спілки, ради, некомерційні партнери), так і тимчасові (збори, наради, конференції) [1: 315].

При громадсько–державному управлінні широко реалізуються культурно–освітні цінності: визнання широкого кола прав та свобод дітей та дорослих в сфері освіти; участь в різних органах управління та самоуправління при обговоренні різних питань щодо освіти - Конституція України ст. 38 [ 5 ]. Домінування громадсько–державних форм управління створює умови не тільки для прояву високої активності членів суспільства та їх зацікавленої участі в діяльності, але й для самореалізації та самоорганізації співтовариств  в цілому. Для освітнього закладу інноваційний розвиток за рахунок глибокого реагування на потреби різних суб’єктів громадсько–державного управління. Завдання демократизації управління освітою в результаті його конструктивного діалогу з державою та громадянським суспільством міститься  в тому, що об’єднати всіх суб’єктів в єдину дієву команду  для продуктивних спільних дій на основі реальної спільної зацікавленості в розвитку освіти.

Об’єктивні обмеження, які необхідно в першу чергу враховувати при забезпечені їх практичної взаємодії. Сутність державної складової управління міститься  у фінансування  та забезпеченні розвитку матеріально–технічної бази сфери освіти, використанні ресурсів для вирішення завдань освіти. Проте слід відмітити авторитаризм управлінської позиції і бюрократизм в прийнятті та виконанні рішень, існуючий адміністративний тиск на громадську ініціативу, намагання понизити її роль та обмежити її значення; використання тільки державного ресурсу при визначенні та проведені освітньої політики.

Так В. Гончар зосередив увагу на можливості передбачення зміни модальності корпоративізму: шляхом зближення держави та громадянського суспільства, їхньої поступової конвергенції. Корпоративізм в цьому контексті визначається  як тип «соціального включення» особистості в суспільно–економічні процеси [ 6: 14 ].

Громадська складова управління має свої переваги, які містяться в незалежності дій органів самоуправління та співуправління участі громадськості в організації навчального процесу, де прийняття рішень здійснюється в процесі публічних обговорень та враховується думка меншості, заохочується ініціатива [1: 120 - 130]. Очевидно до функцій громадських органів управління відносяться: включення  громадськості в процес розробки, прийняття та реалізації рішень на всіх рівнях управління освіти, забезпечення громадського контролю за дотриманням чинного законодавства, прав навчаючого та його батьків (законних представників), педагогів, створення умов доступності якісної освіти, внесення пропозицій відносно правового статусу громадських органів управління освітою, залучення та використання фінансових і матеріальних ресурсів; проведення експертизи освітніх проектів, розширення спектру активної взаємодії всіх суб’єктів у вирішенні наявних проблем.

Таким чином, в громадсько–державному управлінні освітою починають розрізняти нові, демократичні відносини, погодження взаємодії між державою та громадянським суспільством в області освіти, власне управлінські аспекти їх взаємодії. Ціннісно–цільовою цариною громадсько–державного управління освітніми системами виступає задоволення існуючих та формування нових актуальних освітніх запитів та потреб територіальних громад в неприливній освіті.

Досягнення цілі забезпечує вирішення наступних завдань: формування місії навчального закладу та мережі взаємодії в територіальному освітньому просторі, створення системи інформаційно–освітніх ресурсів та суб’єктів територіальної громади, корпоративне управління якістю взаємодії з суб’єктами територіальної громади, втілення інноваційних проектів (культурно–освітні програми, менеджмент якості, створення умов для самореалізації всіх учасників процесу взаємодії тощо) [ 4: 16 ].

Формування структур громадсько–державного управління на рівні навчального закладу, як показує існуючий досвід дозволяє: забезпечити реалізацію державної політики в області освіти  з врахуванням потреб місцевої територіальної громади, формувати систему громадського контролю щодо стану освіти та  реалізації програми її розвитку, спостерігати за дотриманням прав учнів, батьків, та педагогічних працівників [1: 351- 352].

Продуктивність громадсько–державного управління залежить від реалізації наступних принципів: незалежність і партнерство органів державного і громадського управління, законність, що передбачає неухильне дотримання чинного законодавства, цільова направленість діяльності суб’єктів громадсько – державного управління освітою на реалізацію потреб та інтересів учасників навчального процесу, суспільства та держави, відкритість, гласність, у відповідності з якою діяльність суб’єктів громадсько–державного управління системою освіти відкрита для всіх учасників навчального процесу, свобода самодіяльності, що означає можливість кожного суб’єкта управління вільно обирати методи і засоби реалізації управлінської діяльності, узгодження розподілу повноважень і сфер відповідальності між державними і громадськими органами управління на кожному рівні, етапі формування та розвитку, цивілізоване вирішення конфліктів та протиріч між державними та громадськими органами управління на кожному рівні освіти через загальноприйнятні узгоджувальні механізми та процедури.

Для подолання складнощів, які можуть виникнути при втіленні громадсько–державного управління в систему освіти пропоную здійснення наступних заходів: зниження рівня централізації управління  створити умови, що мають забезпечити фінансову самостійність навчального закладу, підвищення ролі функції впровадження інновацій здійсненими заходи для дебюрократизації управління системою освіти, здійснити визначення організаційних та фінансових дій по підтримці інноваційної діяльності в системі освіти, перехід в системі освіти до договірних відносин; розвиток договірних відносин між школою та сім’єю; школою та педагогом; закладами освіти та органами управління освіти; органами управління та соціальними структурами, розвиток громадських ініціатив в системі освіти; створення механізму підтримки ініціативних освітніх проектів; формування ефективної системи управління експериментальними майданчиками в системі освіти; створення системи незалежної експертизи освітніх проектів, організація діалогу з місцевим соціумом; розширення публічності діяльності навчальних закладів та органів управління освітою; організація моніторингу освітніх потреб населення; забезпечення інформаційної підтримки батьків як учасників процесу навчання» відпрацювання методики громадського обговорення проблем освіти, створення недержавних структур для підтримки автономії навчальних закладів; створення професійних та між професійних товариств; створення фондів розвитку освіти; відпрацювання механізмів формування замовлення на інформаційні та науково-методичні послуги недержавних структур, створення «горизонтальних» управлінських структур; закріплення правового статусу опікунської рад; створення нормативно–правової бази діяльності керівних рад; формування асоціації опікунських рад; формування  досвіду громадської атестації навчальних закладів [1: 319–356].

До основних ознак громадсько–державного управління освітою можна віднести [1: 115-120]: спільна управлінська діяльність державних і недержавних структур по керівництву освітніми проектами, зміна модальності корпоративізму через зближення держави і громадянського суспільства [6: 13], прийняття рішення державним органом управління, що передбачає обов’язкове погодження проекту рішення з представниками громадськості, делегування частини владних повноважень органів управління освітою структурам, що представляють інтереси певних суспільних груп; планування, контроль, оцінка результатів діяльності (громадська експертиза, атестація) [7: 11].

Висновок. Отже як показує досвід, запровадження громадсько державного управління в систему освіти, існує низка об’єктивних труднощів, які можливо передбачувати та запобігати за рахунок виконання деяких заходів. Ефективність системи зміни та інноваційних процесів в освіті може бути досягнута в процесі конструктивної співпраці державних органів управління навчальними закладами та взаємодіючих з ними громадськими неурядовими інститутами. Громадсько–державне управління виступає як інноваційний чинник  та передбачає розвиток гармонійних соціальних відносин суб’єктів управління освітою на основі їх згоди та самоуправління, забезпечення необхідних умов для самореалізації кожного учасника навчального процесу, створення та функціонування колегіальних органів управління. Громадське управління системою освіти – продуктивна діяльність суспільства, що містить в собі активний прояв громадянської позиції, суспільної ініціативи і соціальної відповідальності в управлінні системою освіти.

Список використаних джерел та літератури:

1.                Пастовенський О. В. Громадсько – державне управління загальною середньою освітою в регіоні: дис. на здоб. наук. ступ. док. наук. 13.00.06 «Теорія та методика управління освітою»/ О. В. Пастовенський . – К., 2015 – 452 с.

2.                Національна доктрина розвитку освіти // Освіта. – 2002. № 26

3.                Грабовський В.А. Державно – громадське управління загальною середньою освітою на районному рівні: автореф. дис. На здобуття наук. ступ. канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02. «Механізм державного управління»/ В. А. Грабовський . – К, 2006. – 20 с.

4.                Тягушева О. В. Розвиток механізмів державно-громадського управління регіональною системою освіти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр. : спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / О. В. Тягушева. – Запоріжжя, 2009. – 22 с.

5.                Конституція України [Ел. ресурс].– Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0 %B2 %D1 %80.

6.                Гончар В. М. Корпоративізм як модель взаємодії держави і громадянського суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / В. М. Гончар. – К., 2009. – 20 с.

7.                Касьянова О. М. Педагогічний аналіз навчального процесу в загальноосвітній школі як засіб підвищення його ефективності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / О. М. Касьянова. – К., 2000. – 18 с.

Ю. Малашевич.     Взаимодействие общества и государства как инновационный рычаг в  решении проблем управленияобразованием

В статье внимание сосредоточено на том, что основной частью  анализа существующей практики  управление учебными заведениями, является ее сущность, понятия и вовлечение «общественного контроля» в отношении  «государства и государственного управления». Определяется цель ценностно-ориентированной части общественно-государственного управления образовательными системами. Выявленны принципы и признаки продуктивного общественно-государственного управления. Предлагаемые меры по устранению  имеющихся трудностей в процессе разработки общественно-государственного управления образовательного учреждения. Доказано, что эффективность системы меняется, а инновационность в образовании достигается в процессе конструктивного сотрудничества гражданских институтов и государственно-общественных органов управления.

 Y. Malashevich.    Interaction state and society How Innovative Solutions factor in management education problems

 The article focuses on the fact that the main part of the analysis of the existing practice of school management, is its essence, the concept and the involvement of "public control" in relation to "the state and public administration." The essence of the concepts of «public control» and «state and public administration». Determined by the value-oriented goal of the public-state management of educational systems. Identified principles and signs of productive public-state management. Proposed measures to ensure the removal of existing and the existing difficulties in the process of developing a public-state management of educational institution. It is proved that the efficiency of the system changes and innovative processes in education can achieved in the process of constructive cooperation of civil institutions and state-public management bodies.

 Дана наукова стаття була представлена мною на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Наукові підходи в управління навчальними закладами», яка проходила в м. Житомирі  29 квітня 2015 року в ЖДУ ім. І. Франка. Стаття увійшла до збірника матеріалів конференції. 

           ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКЕ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ

У статті розглядається державно - громадське управління навчальним закладом як один із проявів наукового підходу. За основу було взято історичне дослідження емпіричних передумов становлення сучасної системи державно-громадського управління в історичному вимірі 19 століття. Пропонується аналіз документів, складається узагальнення, підсумки, а також висновки з практичного досвіду.

Серед  важливих  та  пріоритетних  напрямків  сучасної  державної  політики  в  сфері  управління  навчальними  закладами  є  пошук  наукових підходів  пов'язаний  з  використанням  історичного  досвіду  залучення  громадськості  до  управління  освітою  в  умовах  поглиблення  децентралізації  та  розширення  вповноважень  і  впливу  на  освіту  місцевого  самоврядування  територіальних громад (Конституція України ст. 38).

Вважаємо,  що  нині,  коли  в  умовах  реформ  відбувається  становлення  нової  моделі  місцевого  самоврядування  та  самоорганізації  територіальних  громад, аналіз діяльності земських установ в сфері освіти в другій половині  19  ст.  в Російській імперії (на території суч.України) дає  можливість  використовувати  позитивний  емпіричний  досвід  для  вдосконалення  роботи  структурних  підрозділів  управління  освітою.  Пошук  у  минулому  історичному  досвіді  нових  підходів  щодо  вирішення  питань  удосконалення  системи  державного  управління  навчальними  закладами  та  широкого  залучення  до  цього  процесу  громадськості заслуговує на особливу увагу.

Розгляд  історії  функціонування  такого  типу  навчального  закладу  як  земська  школа,  може  бути  корисним  прикладом  розвитку  державно -громадського  управління  навчальними  закладами,  що  і  стало  метою  нашої  статті.

Роль  місцевого  самоврядування  в  галузі  освіти  висвітлювалися  у  працях  вітчизняних  науковців.  Так,  у  дореволюційний  період  над  цим  працювали:  В. Чарнолуський,  Л. Рожденственський;  у  радянський  час  С. Струминський,  М. Констатнтинов;  у  наш  період  актуальність  питання  підняли:  Л. Прокопенко,  Г. Василькевич,  І. Верховецька,  А. Галієнко  І. Захарова, Л. Корж, Л. Гаєвська та ін.

Один  із  провідних  діячів  галузі  освіти,  активний  учасник  громадсько-педагогічного руху кінця 19  –  початку 20 ст. В. Чарнолуський у дослідженні  «Земство  й  народна  освіта»  (1910)  зазначив:  «…  в  особі  земської  школи  країна  отримала  такий  життєвий  тип  навчального  закладу,  який  за  своєю  внутрішньою  суттю,  мав  бути  поставлений  чи  не  на  саме  перше  місце  в  історії  всієї  пореформеної  освітньої  справи.  Безсумнівно,  що  педагогічна  постанова земської народної школи справила великий вплив не тільки на всі  категорії  початкових  шкіл,  не  виключаючи  і  «зразкових»  училищ  міністерства  народної  освіти  (надалі  скорочено  МНО),  а  й  на  вищі  типи  навчальних закладів. Головним творчим чинником, звичайно, був тут живий дух громадськості, що проник до школи завдяки земству [16: 93].

Особливу  наукову  актуальність  земській  проблематиці  надає  та  обставина, що земська управлінсько-освітня діяльність є яскравим прикладом  високого  усвідомлення  педагогічної  місії  та  новаторського  пошуку.  Принципово  важливе  значення  для  сучасності  має  земський  досвід  фінансування  народної  освіти,  мобілізації  громадськості  для  надання  практичної  допомоги  школам,  земська  система  підготовки  педагогічних  кадрів, видання навчальної та методичної літератури, пенсійне за безпечення  вчителів [13: 348].

Звертаючись  до  аналізу  державно–громадського  управління  освітою  потрібно  говорити  про  той  досвід,  що  утвердився  у  другій   половині  19  ст.  

Скасування кріпосного права, судова, військова, і освітня реформи привели в  рух громадсько-педагогічні сили Росії. Це був якісно новий крок громадської  діяльності  народної  освіти,  яка,  водночас,  відзначалась  помітною  самостійністю  та  демократичністю  [4: 121].  Земська  реформа  була  компромісом  самодержавства  перед  революційною  хвилею  суспільної  збудженості та радикального тиску низів [9:33 ].

Після  скасування  у  1861  р.  кріпосного  права  Олександр  ІІ  здійснив  згадані  реформи,  які  мали  оновити  країну,  створити  умови  соціально  – економічного  розвитку.  Початком  ще  однієї  реформи  цього  періоду  стало введення в дію з 01. 01. 1864 р. Положення про губернські та повітові земські  установи.  Згідно  з  Положенням  у  33  губерніях  почалось  створення  загальностанових  виборних  органів  місцевого  самоврядування  з  розпорядчими  (земські  збори)  та  виконавчими  (земські  управи)  функціями [14: 168;1:306; 9: 35].

Земський  рух  проявив  себе  як  форма  децентралізації  управління  навчальними  закладами  та  реорганізація  їх  діяльності  на  державно -громадських засадах.

В середині 90-х р. 19 ст. набувають виразності основні  форми  громадсько–педагогічного  руху,  серед  яких  окремо  вирізняються  просвітницькі товариства, учительські спілки взаємодопомоги, з'їзди з питань  освіти  при  громадських  організаціях  непедагогічного  характеру,  з'являється  педагогічна громадсько–політична журналістика  в організації яких також не  останню роль відігравали земські діячі [13:359; 5:104, 118]. Зауважимо,  що  відповідно  до  проекту  Положення  1864  р.  народна  освіта  взагалі  не  мала  належати  до  компетенції  земств.  Лише  у  процесі  остаточного  редагування  документа  у  Державній  раді  було  висловлено  пропозицію  залучати  земців  до  добровільної  участі  у  фінансування  початкових навчальних закладів для малозабезпеченого населення  [14: 169].

Участь  земських  установ  в  освіті  регулювалось  «Положением  о  начальних  народних  училищах»  від  14. 07. 1864р.,  воно  давало  значні  можливості  для  створення  широкої  мережі  шкіл.  Цим  документом  МНО  відмовлялося  від  завідування  ними,  виявляючи  готовність  розділити  його  з  іншими  відомствами  та  громадськими  організаціями.  Право  на  відкриття  шкіл надавалось громадськості [17:411; 2: 124 ].

«Положення  про  земства»,  на  думку  І. Захарової,  виявилось  компромісним актом, який все ж мав велике значення для формування нових  демократичних механізмів управління державою [ 7: 44-45 ]. Цей  законодавчий  акт  покладений  в  основу  діяльності  земств  щодо  освіти  був  підготовлений  за  часів  діяльності  міністра  О.  Головніна,  значна  роль  відводилась  повітовим  училищним  радам,  до  яких  обов'язково  мали  входити представники земств. До обов'язків цього органу належало, зокрем а  колегіальне надання дозволу на відкриття нових шкіл міськими та сільським  громадам,  земствам  і  приватним  особам,  нагляд  за  функціонуванням  навчальних закладів, прийняття на роботу вчителів [14: 170; 9: 34].

Так,  указом  Сенату  від  06. 03.  1867р.  пропонувалось  всі  сільські  навчальні  заклади  міністерства  державного  майна  частково  передати  земським установам  [4, с.  131].  Вони утримувались як за рахунок земств так і  за  кошти  селянських  товариств.  Права  земств  щодо  участі  в  управлінні  освітою  обмежувалось  до  певної  участі  в  повітових  та  губернських  радах,  напрацюваннях  змістової  частини  навчально-виховного  процесу,  участі  у  кадровій  роботі,  порядку  проведення  фінансово-кошторисного  звітування  тощо.  Державна  рада,  згідно  думки  міністра  Головніна,  включила  до  училищних  рад  по  два  представника  від  земств,  які  таким  чином  були  залученні до офіційної участі в справу народної освіти  [4, с. 130].

Положення  не  передбачало  для  земств  широких  повноважень,  окрім  господарських,  а  як  відомо  в  імперії  завжди  не  вистачало  кошт ів  на  освіту,  особливо на освіту тих хто перебував на низу соціальної ієрархії  [4: 121; 14: 171]. 

Наступним  кроком  земських  установ  в  управлінні  освітою  стало  відкриття спільно з селянськими товариствами нових початкових шкіл  –  така  практика зберігалась упродовж другої половини 19 ст. [3: 53 ].

Фактично  творцем  земської  школи  є  М. Корф,  який  окрім  цього  запропонував  організувати  земству  в  Олександрівському  повіті  інститут  шкільних  попечителів  з  оплатою  25  крб  на  рік  [5:  35;  13:350].  Коротко  описуючи  взаємовідносини  між  шкільною  адміністрацією  та  земською  установою  Корф  писав:  «Оригінальної  ролі  зазнала  та  стаття  «Положення  про  земські  установи»,  у  якій  ідеться  про  відношення  земства  до  народної школи  –  про  надання  земству  права  в  опікуванні  народною  освітою  переважно в господарському плані [ 6: 74 ].

У другій половині 60  –  х років міністром освіти став Д. Толстой, який  був послідовним  захисником дворянських  інтересів.  Намагаючись посилити  державний контроль за освітою та надалі розвивати диференційні підходи  до  її організації та змісту, новий міністр «спрямував свою діяльність на те, щоб  звести  участь  громадських  установ  у  справі  освіти  до  ролі  безправних  постачальників матеріальних засобів»  [14: 171; 9:36 ].

З  метою  поліпшення  нагляду  МНО  над  початковими  школами  було  вирішено, по-перше, створити нові посади на місцевому рівні управління, по-друге,  ввести  нових  посадовців  до  складу  училищних  рад.  На  виконання  цього рішення у 1869 р. запроваджено посади інспекторів народних училищ,  а в 1874 р.  –  директорів народних училищ. З часу вступу на посаду міністра  Толстого  розпочався  процес  системної  і  цілеспрямованої  ліквідації  демократичних  здобутків  60  –  х  р.,  почався  перегляд  положення  1864  р.,  міністерство дало початок урядовому керівництву початковими училищами,  водночас, обмежило самостійність окремих відомств і установ. [4:166].

Зіткнення  державних  і  земських  інтересів  в  управлінні  освітою  відбувались  на  рівні  таких  органів  як  училищні,  опікунські  та  педагогічні  ради,  земські,  повітові,  й  губернські  комісії  з  освіти.  Крім  земств  і  міських  дум,  на  той  час  в  імперії  діяли  більш  дієві  інститути  громадськості  в  управлінні  освітою,  проте  частка  цієї  участі  була  занижена  в  порівнянні з  роллю держави [17:143].

Відповідно до положення про початкові народні училища в 1874 р., до  складу училищної ради, поряд з двома представниками від МНО, членом від  МВС  та  духовного  відомства,  вводились  два  члена  від  земств;  головою  призначався  представник  дворянства.  Земські  представники  мали  подавати  щорічні звіти про стан народних училищ у повіті та губернії, утримання яких  здійснювалося  коштом земських  установ, тобто, земству давали можливість  опікуватись  лише  господарськими  питаннями.  На  допомогу  директору  давалось  2–3  інспектора.  Порядок  управління  училищам  був  такий:  господарська частина покладалась на засновників закладу, адміністративна  – на  училищні  ради ,  навчальна  –  на  директора  та  інспекторів,  земству  лишилось  право  подавати  кандидатури  на  учительську  посаду  [4:167;  13:  348].

У  цьому  положенні  яскраво  підтверджувалось  прагнення  уряду  обмежити  вільний  розвиток  земських  навчальних  закладів,  що  було  характерним для 70  –х років, однак, як зазначав М. Чехов, на цей час земська  школа вже твердо стояла на своїх ногах  [10: 51  ].  Після введення в дію цього положення головною  особою при  вирішенні багатьох проблем, пов'язаних з функціонуванням  земських  шкіл  став  саме  інспектор  народних  училищ [14:173].

Земська школа становила собою такий тип навчального закладу , який за  своєю  суттю  міг  бути  поставлений  чи  не  на  перше  місце  в  історі ї пореформеної освітньої справи, педагогічне облаштування земської народної школи справляло вагомий вплив не лише на всі категорії початкових шкіл, а й  на  вищі  навчальні  заклади.  Головним  чином  тут  виступав  чутливий  дух громадськості, який проникав в школу завдяки земству.

Зі збільшенням кількості шкіл збільшувалися й земські асигнування на розвиток шкільної справи, зростало і значення земств в управлінні школами. Тому  уряд  намагався  всіляко  обмежити  вплив  земства  на  шкільну  справу.

Виданий 04. 07. 1870 р.  закон та циркуляр від 22. 09. 1870 р. підтверджували залежність земських службовців від губернатора. 25.  12. 1873 р. у рескрипті міністру  освіти  Олександр  ІІ  висловлює  занепокоєння,  що  при  недоліку опікунського  нагляду  може  це  бути  використане  як  знаряддя   морального розкладу народу (натякаючи на роль земств) [9: 38 ]. 

Зважаючи  на  це  інспектори  народних  училищ  розпочали  боротьбу  з  земствами  за  вплив  на  народні  училища,  яка  загострила  відносини  між інспекторами  і  земствами.  Інспектори  без  земських  зборів  не   мали  бажаної сили.  Тому  за  умов  прагнення  принести  користь  школі  вимушені  ладнати  з земствами,  як  наслідок,  у  шкільній  справі  стався  своєрідний  розкол  між інспекторами народних училищ та земствами. У 1877 р. видано указ Сенату, який,  посилаючись  на  відсутність  закону,  що  дозволяв  би  земським установам  власною  волею  створювати  так  звані  рухомі  школи,  заборонив подальший розвиток цієї ініціативи [14: 176].

Від  земств  вчителі  отримували  зарплату,  стаючи  справжніми земськими працівниками  [15: 67].  Важливим напрямком залучення земств до управління  школою  у  цей  час  стало  забезпечення  її  підручниками  і навчальними  посібниками.  Ця  справа  повністю  покладалась  на  земства,  що зробило їх засобом потужного впливу в освітянській галузі [10:  94 ].

Так,  у  березні  1880  р.  25  земських  діячів  (професори,  літератори, освітяни  та  адвокати)  звернулись  до  міністра  внутрішніх  справ  Лорис -Малікова з петицією. Автори петиції пропонували розширити права земських зборів та допустити їх представників до участі в державному управлінні,   що, наряду  зі  зверненнями  земств  від  5  губерній  про  необхідність  скликання земського  з'їзду,  спричинило  напрацювання  проекту  Мелікова  про обмеження  самодержавства  на  розширення  вповноважень  земств  [9:  40-46].

Земська школа розвивалась під контролем громадськості і була виразником її ідеалів  у  шкільній  справі,  в  той  час  як  відомча  школа  МНО  була  повним витвором міністерства [10: 63].

З  оприлюдненням  указу  Сенату  від  23. 12. 1885  р.  розпочався  новий виток боротьби держави з земствами, в документі зазначалось, що «земським зборам  не  представлено  законом  засновувати,  без  належного  дозволу, навчальні  заклади,  що  діють  на  підставі  особливих,  самим  земством

затверджених правил» [9: 93].

Розпочата  в  1874  р.  антиземська  державна  політика  підсилилась прийняттям  нового  земського  положення  від  12. 06. 1890  р.,  що  ще  більше вкоротило  самостійність  земств,  губернатор  тепер  міг  ветувати  ухвали земських  зборів.  Особливо  часто  в  цей  час  почали  заборонятись  рішення земських зборів що до освіти [9: 48 - 52; 2: 158; 13: 349].

Указом Сенату від 23. 11. 1893 р. попереджалося, що будь-які правила та  інструкції  стосовно  навчальної  частини,  які  видаватимуться  земськими установами,  мають  бути  визнанні  такими,  що  підлягають  вилученню, незалежно  від  їх  змісту.  Не  зважаючи  на  стримувальні  заходи  уряду,  на початку 90  –  х р. 19 ст. інтерес до власної школи посилився фактично в усіх

земствах[14: 177; 13: 358 ]. Держава  не  бажала  допомагати  земствам  в  управлінні загальноосвітніми  закладами,  виробляються  певні  форми  участі  земств  в управлінні освітою.

Однією з форм діяльності земств згідно положення були клопотання,  земським  установам  надавалось  право  виносити  клопотання перед урядом про місцеві потреби: про відкриття нових  та розширення  вже існуючих  навчальних  закладів;  скасування  права  на  в ищу  освіту  лише  для випускників  класичних  гімназій;  удосконалення  й  заміну  чинних  програм, зниження плати за навчання тощо.

Слід  зазначити,  що  земства  створили  розгалужену  мережу  освітніх закладів,  побудованих  на  принципах  самодостатності,  самодіяльності загальнодоступності,  безкоштовності  всіх  освітніх  заходів,  їх  системності  і планомірності,  а  заробітні  плати  в  цих  школах  були  одними  з  найвищих

серед освітніх закладів [13: 365, 426 ].

Отже,  історичний  аналіз  становлення,  функціонування  державно-громадського управління навчальними закладами на прикладі земських шкіл 19  ст.  свідчить,  що  досвід  минулого  є  необхідним  та  корисним  у  сучасній практиці.  Вивчення  та  аналіз  такого  малодослідженого,  але  актуального явища як роль органів місцевого самоврядування, а саме земств, у державно-громадському  управлінні  освітою  в  умовах  боротьби  за  децентралізацію державної  системи  є  дуже  корисним  та  необхідним  сьогодні.  Подібність минулих  і  нинішніх  процесів,  з  нашої  точки  зору,  очевидна.  Тому  є  всі підстави  використовувати  практичний  історичний  досвід,  не  повторюючи помилок і втілюючи передові здобутки історії.

Список використаних джерел та літератури

1.  Верига.  В.  Нариси  з  історії  України  (кінець  18-поч.  20  ст.) /  В. Верига. – Л. : Світ, 1996. – 448с.

2.  Верстак  В.  Ф.  Україна  від  найдавніших  часів  :  хронологічний довідник /  В.  Ф.  Верстак,  О.  М.  Дзюба,  В. Ф. Репринцев.  –  К.  :  Наукова думка, 1995. – 688 с.

3.  Гавриш  Р.  М.  Шкільна  діяльність  земського  самоврядування  на Лівобережній  Україні  в  1865-1919  рр.  :  дис….  канд.  іст.  наук  :  07.  00.01  / Гавриш Р. М. – П., 1998. – 177 с.

4.  Константинов Н. А. Очерки по истории начального образования в России / Н. А. Константинов, В. Я. Струминский [2-изд, испр. и доп.].  –  М. : Гос. учеб.-пед. изд-во Мин-ва просвещения РСФСР, 1953. – 272 с.

5.  Котляр  М.  Шляхами  віків  :  довідник  з  історії  України  /  М. Котляр, С. Кульчицький. – К. : Україна, 1993. – 384 с.

6.   Корф  Н.  А.  Наши  педагогические  вопросы  /  Н.  А.  Корф.  –  М., 1882. – 143 с.

7.  Захарова  І.  В.  Роль  земств  у  розвитку  народної  освіти  в  Україні (1864-1917) : дис. … канд.. іст. Наук : 07.00.01/ Захарова І. В. – Ч. : 2002.– 165 с.

8.  Левківський  М.  В.  Історія  педагогіки  :  навч.-метод.  посіб.  / М. В. Левківський. – Ж. : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2013. – 190 с.

9.  Ленин  В.  И.  Сочинения  (ПСС  в  55  т.)  Т.  5.  В.  И.  Ленин.  –  М.  : Изд-во полит. лит., 1967. – 551с.

10.   Очерки истории школы и педагогической мысли в СССР. Вторая пол. 19 в. / отв. ред. А. И Пискунов. – М. : Педагогика, 1978. – 600 с.

11.   Положение  о  начальных  народных  училищах.  Высочайшее утверждение.  4  июля  1864  //  Реформы  Александра  ІІ.  –  М.  :  Юрид.  лит., 1998. – 416 с.

12.   Русова  С.  Загальноземський  з'їзд  в  справах  народної  освіти  / С. Русова // Світло. – 1911. - №1 – 52 с.

13.   Сірополко  С.  Історія  освіти  /  С.  Сірополко.  –  К.  :  Наук.  думка, 2001. – 912 с.

14.   Диференційний  підхід в історії української школи : монографія / [Сухомлинська О. В., Дічек Н. П., Березівська Л. Д., Гупан Н. М. та ін..] ; під ред. С. В. Бартоша. – К. : Пед. думка , 2013. – 640 с.

15.   Чехов Н. В. Народное образование в России с 60-х годов 19 века / Н. В. Чехов. – М., 1912. – 224 с.

16.   Чарнолуский  В.  Земство  и  народное  образование  / В. Чарнолуский. – Тип-я М. А. Александрова, 1910. – 488 с.

17.   Шевелев  А.  Н.  Общественно-педагогические  движения  как фактор формирования образовательной политики в России 60  –  80-х годов 19 века : дис…. канд. пед.. наук : 13.00.01 / А. Н. Шевелев.  - М., 1996. – 284 с.

Ю. Малашевич

Государственно-общественное управление учебными заведениями

В статье рассматривается государственно - общественное управление учебным заведением как одно из проявлений научного подхода. За основание было взято историческое исследование эмпирических предпосылок становления современной системы государственно–общественного управления в историческом измерении 19 в. Предлагается анализ документов, составляется обобщение, итоги, а также выводи практического опыта.

Y. Malashevich

State Public management educational establishment.

In this article the state public management is considered by education establishment as one of the manifestation of scientific method of approach. Scientific historical investigation of the empirical pre-conditions of the formation of a modern system of the state public management in historical 19 th century is selected as the basis. The analysis of documents is provided, the generalization, the conclusions and the results of practical experience are done.

Ветеранам черняхівської районної газети "Нове життя" присвячується. 

(До 86-ї річниці від дня заснування видання)

Дитинство і юність «Нового життя» припадають на далекі тридцяті минулого століття. Народилася газета у вересні 1931 року як орган Черняхівського районного партійного комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) та районного виконавчого комітету і отримала ім’я  «Комунар Черняхівщини». Газета була в той час ідеологічним інструментом більшовицької пропаганди по становленню більшовицької влади та сталінського тоталітарного режиму в нашому районі.

Тираж «Комунара Черняхівщини складав 200-1000 примірників. Виходила вона 2-3 рази на місяць. Для перших років життя «Комунара Черняхівщини» було характерним те, що в газеті використовувався «Харківський правопис», або як його ще називають «скрипниківка».

У 1939-1941 роках газета виходила 6 разів на тиждень тиражем 3000 примірників на двох полосах. Редакторами «Комунара Черняхівщини працювали Борис Євдокимович Волошин, М.М.Омельяненко, А.Х.Радомишельський, В.Рабінович. У цей час люди надсилали листи в редакцію «Комунара Черняхівщини» ховаючи своє справжнє прізвище під псевдонімами, наприклад: «Колишній», «Невідомий» тощо.  У цей час газета перестає використовувати скрипниківський правопис, і переходить на українсько-радянський, максимально наближений до російського.

 Зараз маємо лише кілька фотокопій «Комунара», з яких відчуваємо загальний настрій газети: ударна колгоспна  праця, соціалістичне змагання, уславлення вождів…

« 1 квітня ми повернулись у рідні колгоспи з червоної столиці – Москви, - промовляють зі сторінок «Комунара Черняхівщини» тодішні жінки-орденоносиці. - Невимовна радість окрилювала наші серця! Адже ж ми були там, де невтомно працює творець щасливого життя народів, серце й розум нашої партії, друг героїв праці – товариш Сталін».

А як же критика? Була і критика. Приблизно така: «Вишпільська територіальна парторганізація не перебудовує свою роботу відповідно до рішень 18 з’їзду ВКП(б). Вона не тільки не проводить вивчення матеріалів з’їзду серед колгоспників, але і деякі комуністи не вивчають рішень з’їзду”.

А як жили прості люди? Яким був їхній побут? Чи було вдосталь хліба? Про це замовчується… І жодної згадки про страшний голод. Принаймні в тих газетах, фотокопії яких маємо. Але матеріалів про те лихо, як і наприклад про репресії, просто не могло бути на сторінках «Комунара», бо не було б газети і тих, хто її робив.

То чи маємо право називати нашу газету літописцем життя? Напевне, ні. А от дзеркалом – точно, хай часом і кривим. Але народ завжди вмів читати між рядками.

З тих часів маємо фотографію інструктора-організатора «Комунара Черняхівщини» Михайла Миколайовича Якубенка, який колись розповідав, що робота його полягала в збиранні матеріалів, співпраці з сількорами, низовою пресою (керував випуском стінгазет). Разом зі ще одним інструктором (Валентином Миронцем) пішки обходили весь район.

Михайло Якубенко згадував: « Життя на селі «було незавидне», але люди працювали самовіддано – робили урожай, доглядали худобу. Були тяжкі роки репресій. Люди боялися. Дисципліна праці була зразкова, але психологічне пригнічення людини було жорстким. В таких умовах я вирішив покинути працю в редакції і повернутися в рідний колгосп». Хоча журналісти з уст в уста передавали іншу історію: На Михайла Якубенка та його товариша доніс у відповідні органи один із співробітників «Комунара», і їх вигнали з роботи.

Укінці 30-х років на шпальтах районки особливу увагу приділяли підвищенню рівня життя краян, прирівнюючи його з періодом до 1917 року та початком 30-х років, народному господарстві, надсилали спогади про життя та важку працю в царській Росії.

Під час нацистської окупації (липень 1941-березень 1944 року) газета не виходила.

Перший номер нової газети, яка вже почала називатись «Колгоспник Черняхівщини», побачив світ 22 березня 1944 року. Засновником видання стали, як і в його попередника, Черняхівський районний комітет комуністичної партії більшовиків України та районна рада депутатів трудящих Житомирської області. Газета мала невеликий розмір – всього лише 30х20 см, виходила, як і «Комунар Черняхівщини», двічі на тиждень. Майже повністю були відсутні фотознімки, чи то з технічних, чи то з інших причин. Газета відновлює досвід поєднання творчих власних  редакційних та робсількорівських сил, набутий у 1930-х роках. Першим тимчасово виконуючим обов’язки редактора «Колгоспника Черняхівщини» був cекретар РК КП(б)У Титарчук, а з 23 травня 1944 року тимчасово виконуючим обов’язки редактора став Йосип Свірчевський.

Минула окупація – нацистів прогнали з Черняхівщини. Почалася відбудова країни. Життя брало гору над смертю.

 Коректор газети із 40-річним стажем Роман Петрович Дзюблик згадував: «Були віднайдені шрифти, відремонтовані друкарські машини. Друкувати газету почали в одній із пусток, які полишила райцентру у спадок війна». Перший номер вийшов 22 березня 1944 року тиражем 100 примірників.

У повоєнні роки редакторами «Колгоспника Черняхівщини» (так тепер стала називатися газета) були Йосип А. Свірчевський, Грибонов, А.З. Гаїна, Борис Іванович Силін, Панас Матвійович Христенко. У 50-і роки – І.С.Котенко, А.М.Пивовар, Василь Максимович Перін, А.М.Борецька, Трохим Тимофійович Грищук.

З 1945 по 1959 рік  газета виходила двічі на тиждень тиражем 2000 примірників на 2-х сторінках, з 1959 – на 4-х.

На сторінках «Колгоспника Черняхівщини» розповідалося про успіхи повоєнної відбудови в країні, про відродження життя на селі, про комуністичне будівництво.

На шпальтах районки в цей час регулярно друкувалися керівники району та міста, установ та організацій, голови колгоспів, сільських рад, агрономи, бригадири, завідувачі різних установ, лікарі та небайдужі жителі. Серед тогочасних кореспондентів районної газети варто відзначити роботу С. Лавренчука, І. Ліщука, О. Ханецького, І. Лермана, М. Городнюка, В. Янчука, А. Бубенка, В. Гаєвського, Б. Романченка, М. Булавого, С. Семка.

Редакція «Колгоспника Черняхівщини розміщувалася в центрі Черняхова: в будівлі, де зараз магазини «Електрон» та «Ритуальний», а колись були «Хлібний» і «Техніка», а також у будинку, на місці якого нині стоїть новозбудований магазин Славінських (сучасні фотки магазинів), і навіть у приміщеннях учгоспу.

12 травня 1962 року черняхівська і володарсько-волинська газети об’єдналися і стали виходити тиражем 5600 примірників. Черняхівці подружилися з володарцями і часто проводили спільні наради.

16 лютого 1967 року знову виокремилися  Володарсько-Волинський і Черняхівський  райони. Поступово тираж «Нового життя» зростав і на травень 1981 року склав 7428 примірників.

Редакційним колективом  більше 20-и років керував Трохим Тимофійович Грищук. Це була вольова і активна людина, фронтовик. Трохим Тимофійович дуже любив молодь, по-батьківськи приймав у своєму колективі молодих журналістів. А працівники редакції захоплювалися фронтовими історіями свого редактора, дослухалися до доречних і тактовних порад щодо підготовки газетних матеріалів.

У 1980 році редакція «Нового життя» отримала нове приміщення, де розташувалася і районна друкарня. Це була колишня російська, а перед тим – єврейська школа. Саме цього року редакційний колектив очолив Володимир Миколайович Горобей, з 1985 по 1994 рік «Нове життя» виходило під керівництвом Антона Леонідовича Бездітка, з 1994 по 2001 редактором газети знову був Володимир Миколайович Горобей.

У 60-их, 70-х, на початку 80-х провідним мотивом видання було оспівування людини праці. Трактористи, комбайнери, доярки, свинарки, будівельники – їм найтепліші слова вдячності за їхню нелегку роботу. І як заклинання – хвала компартійному керівництву країни і висвітлення комуністичних і комсомольських дерзань  на місцях. Не обходилося і без  критики лежнів та безгосподарників.

Віддушина – поезія і художня проза молодих іще тоді журналістів на літературних сторінках  вічно юного «Нового життя»: Галини Іванюхи, Бориса Остапенка, Володимира Горобея, Віталія Мельника, Михайла Сича, Ігоря Ліберди, Юрія Терещенка…

У другій половині вісімдесятих зі сторінок «Нового життя» повіяло свободою і передчуттям змін у суспільстві. З’явилося більше аналітики – уже власної, а не передрукованої із союзних чи республіканських газет. Народ читав сміливі статті Анатолія Бездітка, Володимира Малаховського, Володимира Горобея, Володимира Іщенка, краєзнавчі патріотичні статті Петра Захарчука з Головиного. У редакцію прийшла талановита Валентина Бойко, голос якої згодом став голосом черняхівського районного радіо.

А з початку 2000-х колектив «Нового життя» значно омолодився. Його редактором став Олександр Трохимчук. Газета стала організатором масових заходів районного масштабу. Так морозної днини 2002 року у залі будинку культури ніде було яблуку впасти: відбувався районний конкурс краси «Обличчя «Нового життя». Дівчата співали, танцювали, читали власні вірші і поезію вітчизняних класиків – брали інтелектом. Переможців визначало авторитетне журі, серед членів якого був колишній депутат обласної ради Володимир Дебой. Свято вела Олена Гарбарчук.

Все це, як завжди натхненно, фотографував Володимир Муліш. Він пропрацював у «Новому житті 36 років і став символом районної газети. Деякі читачі районки, весь час бачачи на її сторінках світлини з підписами «Фото Муліша», були впевнені, що Фотомуліш – це прізвище.

А під час Помаранчевої революції «Нове життя», на відміну від інших районок, які зачаїлися в очікуванні або друкували темники, виступило на захист свободи слова і демократії. Відкрито статтями Наталі Ковшевної писало про порушення виборчого законодавства України. Деякі номери колектив «Нового життя» друкував за власний кошт і розповсюджував серед людей самотужки. Один із номерів районки в ті неспокійні часи замість «Нового життя» називався «Нема життя».

У 2005 році колектив очолив Павло Дзюблик. І газета знову додала демократизму: стала організатором  районного турніру з міні-футболу на новому футбольному полі зі штучним покриттям.  Врешті вийшла до людей і провела своє 75-ліття серед них – на майдані перед райдержадміністрацією. Визначила найвідоміших людей Черняхівщини в різних номінаціях і нагородила їх дипломами. Порадувала в той день черняхівців ще й подарувавши їм Шоу двійників та розігравши цінні призи серед передплатників.

Добрими друзями газети завжди були її сількори. Причому із самого початку заснування районки. У 1980 році до редакції «Нового життя» із Трокович надіслали старе фото 1934 року. А на ньому – більше 50-ти учасників районного зльоту робітничо-селянських кореспондентів. Дуже активними були і добровільні дописувачі у 80-х роках минулого століття: при редакції працювала Школа молодого журналіста, якою керував Володимир Малаховський. Багато з її випускників стали журналістами, або відомими людьми: Валентина Мануйлова, Ліна Мілевич, Тетяна Феленюк, Ганна Івченко, Олександр Дубовик та багато інших. А деякі найталановитіші і нині залишаються позаштатними кореспондентами, як Петро Заглада із Високого, Микола Косякевич та Сергій Леус зі Стирт.

 Це зараз газета друкується й верстається на комп’ютері, а раніше справа друку була серйознішою, тому лінотипісти, метранпажі і друкарі – перші друзі «Нового життя». Серед них – Ольга Слободенюк, Таміла Сідлецька, Микола Мельничук, Володимир Юрченко, Лідія Гречана, Ірина Войтенко, Тетяна Шлапак, Надія Гакальчук.

На початку 2000-х років редакційний жіночий колектив очолював Станіслав Володимирович Бездітко. А журналісти Тетяна Тарнавська і Вікторія Бондарчук, бухгалтер Марія  Паламарчук і технічний працівник та касир по сумісництву Галина Міщенко старанно  працювали, освоюючи нові професії: журналістки навчилися верстати газету й водити авто, бухгалтер у поважному віці освоювала комп’ютер. Всі разом дбали про ремонт приміщення, благоустрій і влаштування клумб.

РЕФОРМУАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ДРУГІЙ ПОЛ 19 СТОЛІТТЯ

Юрій МАЛАШЕВИЧ

Житомир 2013

                                                               ЗМІСТ

ВСТУП

РЕЗЕНЗІЯ

РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК КАПІТАЛІСТИЧНИХ СТОСУНКІВ В

АГРАРНОМУ СЕКТОРІ  ВИРОБНИЦТВА

1.1 Суспільно - політичні, економічні та соціальні особливості розвитку  Російської імперії в цей період.

1.2 Законодавчі та правові аспекти реформування землеробства в Україні у другій половини 19 століття.

1.3. Аграрні Кризи:  1855 – 59; 1861 - 64 та 1870 – 75 рр. Агро – продовольчі кризи як причини соціальної напруги, продовольча програма.

РОЗДІЛ ІІ.  ЕТАПИ РЕФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ НАСЛІДКИ

2.1. Перший етап ринкових реформ аграрного сектору Росії. Етап «наздоганяючої радикальної модернізації - революція зверху» Імператора Олександра ІІ.

2.2. Другий етап ринкових сільського господарства реформ в Російській імперії. Етап періоду царювання Олександра ІІІ/

2.3 Третій етап ринкових реформ в аграрному секторі народного господарства Російської імперії. Період Миколи ІІ.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА  ЛІТЕРАТУРИ:

                                                ВСТУП 

 Актуальність питання та проблематики історії розвитку економічних реформ другої половини 19 століття надзвичайно велика та серйозна, адже економіка є основою та підвалиною суспільно-політичного розвитку людства та  держави, вивчений історичний  досвід в цій сфері є необхідний для прийняття правильних рішень тепер. Адже процеси що відбувались в той час дуже подібні за своєю політико-економічною природою до сучасних.

ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ. Функціонально - організаційні засади реформування сільського господарства,  науково-статистичні дослідження і їх розгляд в історичному викладі.

ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ. Сільське господарство України як частина загальноросійського агропромислового сектору економіки в період ринкових реформ другої половини 19 століття. Його історичний розвиток на етапі капіталістичного перетворення в агропромисловий комплекс та встановлення буржуазних відносин на селі загалом .

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ. Здійснення цілісного та комплексного історико-економічного аналізу становлення та розвитку капіталістичного агропромислового виробництва в Україні як окремого регіонального типу в загальноросійському вимірі, висвітлити та простежити основні тенденції його розвитку в Україні на певних етапах ринкового реформування. Підсумувати роль буржуазних реформ як таких, що принесли практичні позитивні зміни в землеробстві цього періоду історії, а також дослідити на проаналізувати політико економічні правила та закони, зробивши відповідний висновок  та  підвезти  соціально філософський підсумок дослідження.

          Відповідно до мети, предмету та об’єкту  дослідження поставлені такі завдання:

1.     Проаналізувати та оглянути історіографію  досліджуваної проблематики , зокрема наротивної джерельної бази .

2.     Виявити основні передумови та визначити особливості розвитку                 сільського господарства в кінці 19 століття.

3.      Дослідити процес збору земсько-статистичних даних, визначити  результативність як з практичної так і з історичної точок зору.

4.     Розкрити, систематизувати  та узагальнити організаційні засади , цілі та напрямки  реформування агропромислового сектору народного господарства в нових капіталістичних умовах розвитку.

5.     Обґрунтувати напрям та можливості використання історичного досвіду  на сучасному етапі історичного розвитку нашої держави та його реального застосування в  агропромисловому комплексі виробництва що проходить в аналогічних  умовах ринкових  фінансово-економічних реформ.

             Структурування роботи включає в себе вступну частину два розділи основного тексту що поділяються на два та три підрозділи кожен, висновки та джерельна база . Територіальні межі – 9 українських губерній.

Ефективність розвитку агропромислового виробництва зумовлюється природними умовами України, тобто наявністю родючих чорноземів сприятливого клімату та географічного положення, що вплинули на традиційний землеробський  характер історичного розвитку нашої країни в 19 столітті. Крім того, що серйозним завжди було питання про національне використання земельних угідь та інтисифікацію сільськогосподарського виробництва загалом вирішальне значення мала організація та принципи виробничих відносин та рівень розвитку продуктивних сил.

Розвиток аграрного виробництва, його реформування на ринкових засадах господарського розвитку  тісно пов'язано з економічним, соціальним і культурним життям нашого народу періоду кінця 19 століття.

          Саме 19 століття на мій погляд набуває особливого інтересу з багатьох точок зору , коли під впливом змін у суспільно-політичному, соціально-економічному і культурному житті Російської імперії до складу якої входили наші землі відбувався активний розвиток землеробства та сформувався  український регіон агропромислового комплексу Росії.

Ринкові фінансові та економічні реформи здійснюванні в Російській імперії що тим чи іншим чином вплинули на розвиток капіталістичних відносин в сільському господарстві, їх наслідки та результати є на мій погляд маловивченими та малодослідженими у вітчизняній історичній науці.

Проводячи короткий огляд історіографії та  джерельної бази зазначу вагомий внесок в дослідження цієї теми низки російських та українських наукових, державних та громадських діячів. Відзначенню підлягає діяльність по дослідженню історії українського сільського господарства яку здійснював Воблий Костянтин Григорович (1876 – 1947) вчений – економіст, географ, доктор політекономії , цінну інформацію на тему дослідження містять статті таких тогочасних періодичних видань як «Русское багатство», «Русские ведомости», журнал «Земство», Офіційні збірники та зведення нормативно – правових актів Російської імперії чинних на той період, Викладено також важливі моменти зафіксовані паном Вітте та надрукованих в його автобіографічній книзі «Спогади»,  щодо політики реформ в Росії цього періоду історії. Використано інформацію подану в книзі пана М.І. Тугана – Барановського «Політична економія»,  а також багато інших архівних та  бібліографічних фондових матеріалів, опублікованих та неопублікованих документів, статистичних відомостей, публікацій періодичних видань журнальних статей, наукових робіт , монографій, мемуарів, повідомлень як першоджерельних так і вже використаних та узагальнених.

                            Рецензія на курсову роботу

Студента історичного факультету Малашевича  Юрія  Павловича

Курсова робота № 458 з історії України

зміст рецензії

     Робота присвячена надзвичайно актуальній темі адже проблеми реформування економічної сфери не втрачає своєї актуальності і для сучасної України. Робота виконана з дотриманням всіх існуючих вимог  - у вступі чітко окреслені об'єкт, предмет, виділене завдання дослідження.

     Робота містить чіткий план, який дозволив логічно викласти матеріал та запропонувати зважені висновки.

     Робота містить більше 40 джерел, що засвідчує серйозне ставлення до обраної теми .

     Тема розкрита належним чином, студент продемонстрував вміння працювати з додатковою літературою  володіння необхідними науковими інструментами.

29. 06. 2013             Рецензент   доктор історичних наук  Венгерська В.О

РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК КАПІТАЛІСТИЧНИХ СТОСУНКІВ В

АГРАРНОМУ СЕКТОРІ  ВИРОБНИЦТВА

1.1 Суспільно - політичні, економічні та соціальні особливості розвитку  Російської імперії в цей період.

Історія економічного розвитку свідчить про те що бувають певні її періоди коли питання реформ постає особливо гостро, потребуючи нового вирішення та глибокого обґрунтування. Зазначений історичний період характеризується як ключовий в аграрному розвитку нашої країни, це період перших економічних криз та процвітань, невідповідністю розвитку продуктивних сил та виробничих відносин. Це час напружених пошуків та державницьких реформаційних ініціатив які спричинялись і супроводжувались активізацією суспільно - політичних, економічних та національно-культурних процесів що мали місце на наших землях.

Філософія лише зрідка звертається до статистики, її предметом є насамперед осягнення ідей, стратегії, та змісту розвитку суспільного явища. Хоча сьогодні ця тенденція зазнає змін.

Внаслідок інтерпретації будь - які статистичні дані набувають філософського змісту. Особливо це стосується тих даних, що є показниками суспільного розвитку. У нашому досліджені за кожною цифрою стоїть не лише доля певних соціальних груп станів та класів, а й філософське усвідомлення суспільних пріоритетів та креативних підходів в минулому нашої нації, а також визначення основних напрямків матеріального розвитку народу в історичному аспекті. Цифри виступають своєрідним індикатором  суспільного розвитку чи соціальної стагнації.

Зрозуміло що на кожному континенті, в кожній країні еволюція народного господарства має свої специфічні особливості,  тим більше що цивілізаційні рівні аграрного та індустріального соціумів різних народів хронологічно не збігаються.

Західна Європа на той час вже перебувала на індустріальному етапі розвитку, а Східна  - лише утверджувалась на цьому шляху. В цілому Європа все активніше опановувала ринкову економіку, яку характеризували з одного боку, формування могутніх монополій, а з іншого, - процес конкуренції дрібних і середніх сільськогосподарських підприємств.

Промислова революція 19 століття відома фундаментальним відкриттями  та виноходами, які в кінцевому результаті активно стимулювали розвиток всіх природничих наук. Це збереження та перетворення енергії ( Майер, Джоуль ), це клітинна теорія  ( Шван і Шлейден ), це еволюційна вчення  Ч. Дарвін.

Великим відкриттям та одним з найсерйозніших наукових досягнень цього століття є відкриття Д . Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів, неевклідової геометрії (М. Лобачевський ), закону електромагнітного поля  (Дж Максвелл ). Ці відкриття були вельми принциповими для природознавства та викликали в ньому глибокі зрушення що в значній мірі вплинуло на розвиток технологічного процесу в виробничій сфері людської діяльності.

Кінець 19 століття  - останній етап розвитку німецької класичної філософії, особливо відомий філософією Маркса, Марксизм став політичною, ідеологічною, та політико – економічною доктриною, яка набула свого остаточного практичного розвитку в працях послідовників Маркса і Енгельса та практичній діяльності політичних партій та рухів. / 41, с. 22/ Карл Генріх Маркс, продовжуючи ідеї Гегеля та Фейєрбаха , разом з Фрідріхом Енгельсом поклали початок діалектичного матеріалізму; будує політичну та економічну теорію товарного виробництва, розглядаючи практику як емпіричний критерій істини. Особливою заслугою Маркса перед наукою є виділення соціального світу, та природи суспільного. Маркс побудував нову політико – економічну теорію побудовану на принципах цінності людської праці як головного чинника суспільної вартості. На Марксі німецька класична філософія добігає свого завершення. Діалектичний матеріалізм К. Маркса та Ф. Енгельса став найбільш розвинутою формою пізнання в 19 столітті. Мова йде про матеріалістичне розуміння історії та філософії, розуміння суспільства та законів його його існування та розвитку, про практику як критерій істини. Маркс будує шлях наукових понять від абстрактного до конкретного. Для нього ідеальне є матеріалістичне, переосмислене в людській голові  та перетворене в ній Головним досягненням діалектико – матеріалістичного способу мислення є:

 1)  Критика недоліків капіталізму;

 2)  розробка проблем практики;

 3)  З’ясування природи суспільного.

           Починаючи з  середини 19 століття в історико – філософських дослідженнях з’явились суттєві новації, що заклали основну противагу класичній філософії, введення понять некласичної філософії. / 41, с. 111/

           Класична філософія до Гегеля та Маркса була «розумною», спираючись на склад розуму. Вона вважала визначальним моментом дійсності сутність, але там була загублена людина.

19 століття стало віком формаційної та цивілізаційної революції в загальному процесі розвитку людства.  Це в першу чергу період тріумфальної ходи буржуазних відноси в усіх сферах життя , секторах та підрозділах народного господарства, системі речей, образі мислення, суспільно – національній та релігійній свідомості всього цивілізованого свідомого людства.

Розвиток ринкових відносин призвів до такого стану речей, що два еквіваленти загальної цінності  стали вирішальними рушійними силами населення планети. Цими еквівалентами «товар та гроші», а товарно – грошовий обіг набув центрального та визначального змісту в новій системі яку назвали  капіталізмом. Сила капіталу від нині стає всемогутньою та надпотужною силою на Землі, підкоряючи собі все і всіх на своєму шляху розвитку.

Всі ці кардинальні перетворення стали можливими якраз в 19 столітті, хоча назрівали вже задовго до цього. Сила капіталу знищила великі та, здавалось, неприступні соціальні твердині, зруйнувала одвічні етнічні перегородки в середині Української етно – спільноти, перевернувши з ніг на голову  традиційні патріархальні стосунки, переплавивши населення нашої країни в єдину модерну ( капіталістичну ) Націю зацементовану на вільних ліберально -  буржуазних відносинах ринку та приватної власності.

Саме в цей період відбувається бурхливий процес формування сучасно – подібного типу народного господарства, двигуном якого став науково-технічний прогрес, промисловий переворот, сила пару, а в основу покладено велику машинну індустрію та перший агропромисловий комплекс.

В 19 столітті було вироблено продукції в загальному обсязі більше ніж за всю попередню історію існування людства на планеті, створено в півтора рази більше виробничих продуктивних сил,та життєвих благ ніж за весь період час людської діяльності до цього, а умовне зростання загалної валової продуктивності за сто років в два рази перевищило всі попередні показники разом взяті від часу неолітичної революції. Темпи зростання населення, а точніше його природний приріст протягом даного періоду шалено рекордні. Тільки в Україні кількість населення протягом даного періоду зросла майже в тричі.

З іншого боку виникло два великі, непримиримі між собою табори людського суспільства , протилежні та антагоністичні соціальні полюси: спільнота дуже багатих непрацюючих власників, та гігантська маса неімущих експлуатованих, вільнонайманих бідних  робітників.  Ці два соціальні світи розділила між собою глибока суспільно-економічна прірва на непереборна всемогутня сила, сила капіталу. Сила що визначена безмірним та безперервним накопиченням за ради накопичення.  

В середині 19 століття Російська імперія до складу якої входило 80% наших земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризи були занепад поміщицьких маєтків; панування екстенсивних методів господарювання; штучне гальмування розвитку капіталістичних процесів – стримування формування ринку праці, розвитку підприємництва та економічної свободи тощо; наростання загрози вибуху та соціальної напруги;  поглиблення процесу відставання Росії від європейських країн - лідерів.

Кінець 50-х – початок 60-х років 19 століття стали переломним етапом в історії Росії та України зокрема. В ці роки склалась перша революційна ситуація, яка в усій очевидності показала неможливість збереження пануючих феодально-кріпосницьких відносин  /2, с.  259/.

На кінець 50-х років 19 століття патріархальний спосіб ведення народного господарства переживав стан глибокої стагнації. Під час Кримської війни виявилась повна економічна , політична , і вйськово - технічна відсталість Росії, особливо тих галузей промисловості  що обслуговували армію і переважно ґрунтувалися на праці кріпосних або посесійних робітників. Таким чином, необхідність ліквідації кріпосних порядків диктувалася й безпосередньо військовими потребами .

Невпинно зростаючи селянські рухи змусили царський уряд поспішити з вирішенням цього питання, щоб зберегти багатство та політичну владу поміщиків.

Яка все таки ж сила їх штовхала до проведення цієї реформи?

Сила економічного розвитку , який втягував Росію  на шлях капіталізму. Поміщики – кріпосники не змогли перешкодити зростанню товарного обміну Росії з Європою, не змогли втримати старих патріархальних форм форм господарювання, що тріщали по швах. Кримська війна показала гнилість і безсилля кріпосної Росії. Селянські бунти, зростаючи з кожним десятиріччям перед звільненням, примусили першого «Великого московитського феодала» Олександра Романова, визнати, що краще звільнити згори, ніж чекати, поки скинуть знизу.

Ставши на шлях реформи, царський уряд 3 січня 1857 року створив Таємний комітет, який через рік був перейменований в Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни. Протягом 1858 року в усіх губерніях були створенні дворянські комітети для розроблення проектів законоположень про реформу. В питанні про умови ліквідування кріпосних відносин дворянство поділилось на дві основні групи: кріпосників що прагнули зберегти за собою всю землю і право на кріпосну працю, та лібералів, які відстоювали необхідність звільнення селян з наділом при обов’язковій винагороді поміщикам не тільки за землю, а й за втрачене право на особу землероба – кріпака. Перша точка зору, виразниками якої виступали головним чином поміщики чорноземних губерній, підтримувалась переважаючою частиною аристократичного стану. Друга -  мала поширення в нечорноземних губерніях і відбивала інтереси ліберальної буржуазії та дворянства, що стало на шлях капіталізму.

Розходження у поглядах поміщиків про звільнення селян були і в українських губерніях, Так, ше під час обговорення рескрипту Олександра ІІ віленському генерал-губернатору На змову багато поміщиків Правобережної України висловлювали своє бажання звільнити селян без землі. Торкаючись цього питання,  волинський генерал - губернатор у листі на ім’я київського генерал-губернатора писав: «Думки майбутнє звільнення селян найрізноманітніші, але, видно, більшість схиляється до звільнення без землі. Подібні погляди висловлювали і поміщики Подільської губернії, які в спеціальному акті, прийнятому 31 січня 1858 року,  наполегливо рекомендували уряду відібрати у селян польові наділи, залишивши у їх володінні лише присадибні ділянки.

На таких позиціях збереження по суті в незмінному вигляді старих, феодально-кріпосницьких відносин стояла і переважна більшість поміщиків Лівобережної України. Найяскравішим виразником цих поглядів був полтавський поміщик М. П. Позен, який пропонував наділити селян лишень незначними ділянками садибної землі. Що ж до польового наділу, то він вважав за можливе надати надати його в користування селянина за певні визначенні повинності лише на перехідний період, після закінчення якого вся земля мала перейти до поміщика. В руках великих землевласників повинна була зберігатися і вотчинна влада над селянами. Позен пропонував перетворити селян у наймитів і підкорити їх власникові землі – поміщику.

Мало чим відрізняється від цієї точки зору і позиція кріпосників південних губерній України. Володіючи великими масивами малозаселеної родючих чорноземних грунтів, вони були зацікавлені як у збереженні їх в особистій власності, та к і в забезпечені своїх маєтків дешевою робочою силою. Проводир Катеринославського дворянства Нечай писав Новоросійському генерал – губернатору, що місцеві землевласники наполягали на тому, щоб всі належні їм земельні площі, в тому переліку й та, яка відводилась в користування тимчасовозобов'язаних селян, залишалась у їх власності. А за відведену у користування громад землю хлібороби мали платити оброк або виконувати натуральні повинності.

Таким чином, значна частина вищого землевласницького стану України, як і всієї Росії, по суті виступала за повне обезземелення селянства і прикріплення його як вічного орендаря до маєтку землевласника.

Іншу, збалансовану та прогресивну  позицію про звільнення селян – з наділом при умові викупу ними як своїх угідь,так і особистої волі  - найбільш яскраво та виразно висловив відомий всім землевласники та великий приватний підприємець граф Бобринський, який в своєму проекті що був поданий на розгляд Київського губернського дворянського комітету, писав, що відробіткова рента ( панщина ) не вигідна як державі ,так і поміщикам, позаяк  на ній країна втрачає мільйони карбованців , а промислове виробництво необхідний резерв вільнонайманої робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звільнення неімущого землеробського стану без земельного наділу , так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всі землі.  Це, на його переконання мало б створити сприятливі умови для укладання вигідних угод між селянами, яким не вистачало сільськогосподарських площ, і землевласниками, що були зацікавлені в дешевій робочій силі.

        Прагнення дворянства, що стали на шлях капіталізму , знайшли своє і в «особистій думці» групи членів Чернігівського губернського комітету ( М. Судієнка, І Миклашевського та ін.), які мали на меті з одного боку , врятувати поміщиків від розорення і допомогти їм перебудувати  свої господарства на капіталістичних засадах і, з другого боку, прикріпивши селян до своїх наділів , забезпечити поміщиків дешевою вільнонайманою  робочою силою.

       Розглянуті факти показують, що в період підготовки реформи на Україні , як і в Росії, йшла боротьба в середині дворянства, яка , проте, носила непринциповий характері по суті, була боротьбою в середині тогочасної суспільно-економічної еліти, здебільшого  середині тогочасної земельної аристократії, боротьбою виключно за міру і форму поступок.

           В той час як точились суперечки між кріпосниками і лібералами за міри поступок, селяни рішуче боролися за знищення кріпосництва, за отримання волі та землі. За не повними даними ІІІ відділення, у 1858 році в Росії відбулось 86 селянських виступів, у 1859 році -90 виступів, а в 1860 році – 108. За іншою, більш вірогіднішою інформацією протягом 50-х років 19 століття тільки в губерніях Правобережної України відбулося 160 селянських заворушень. Урізних районах України землеробське населення рішуче вимагало негайного скасування кріпосного права та вступали у відчайдушні сутички з військовими та поліцією.

         У 1857 році в Катеринославській губернії піддані княгинь Щербакової та Галіциної під впливом різних чуток про волю не вийшли на здійснення свої відробіткової феодальної ренти, у відповідь на це до їх сіл було в терміновому порядку введено понад три роти регулярних військ.

Рішучий опір правлячому російському  монархічно - аристократичному режимові в 1858 році чинили народні кріпаки поміщиці Москаленко в Куп*янському повіті. Вони припинили виконання панщини. В той момент, коли до них прибув становий пристав , хлібороби радикально зявили що не будуть коритися і не дозволять карати своїх товаришів. Рух опору був рішуче придушений з за допомогою використання збройних сил.

       Заворушеннями був охоплений ряд населених пунктів Херсонської губернії півдня України: села: Новоєгорівка, Білокур, Золота Балка, Блакитне, Семенівка та інші. Селяни сіл Новоєгорівка та Білокур що в Хесонському повіті в 1858 році категорично відмовилися відбувати трудову повинність, при цьому побили десятника, заволодівши поміщицькими каменоломнями. Вигнавши зі свого маєтку господаря, вони почали активно захоплювати панське майно . Всього за цей період часу на півдні нашої країни селянськими протестними рухами було охоплено 40 населених пунктів. На розгортання в цьому районі селянського руху опору звернув увагу відомий німецький історик та підприємець Фрідріх Енгельс, який в листі від 21 жовтня 1858 року писав Карлу Генріху Марксу:

-         «Російська історія йде дуже добре . Тепер і там на півдні бунтують…»

-         / К. Маркс та Ф. Енгельс. Твори т.29, стор. 287/

         Одним із значніших рухів,  що відбулись в Україні в перші роки революційної ситуації, було повстання селян містечка Холмівка, сіл Радимки, Комки, і Флешні ( на Чернігівщині ). В середині 1859 року в зв’язку з смертю поміщика Ярошевського жителі названих містечок і сіл оголосили вільними від усяких повинностей та зборів і відмовились визнавати владу будь-яких спадкоємців. Повстанці чинили рішучий опір приставу та справнику, що прибули для їх втихомирення. Не підкорились вони і тоді, коли в село було введено батальйон солдатів. «Краще вмремо , - рішуче заявили селяни жандармському штаб- офіцеру , - ніж відбуватимемо панщину. Не мали ніяких результатів на селян і вмовляння місцевого священика.

         У червні 1860 року, селяни села Кленового Богодухівського повіту відмовилися підкорятися місцевим органам влади, побили соцького, який примушував їх відбувати повинності на користь землевласника. Повітовому справнику який прибув в село, щоб заарештувати керівників руху, селяни вчинили запеклий опір, заявивши, що таких в них в селі і що всі вони діяли на власний розсуд та за своєю особистою волею.

        Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які уважно слідкували за розвитком подій у Російській імперії, надзвичайно високо оцінювали масовий селянський рух, що розгортався тут в передреформені роки. У своєму листі до Енгельса від 11 січня 1860 року Маркс писав, що найбільшими подіями того періоду часу були  « з однго боку американський рух рабів … і, з іншого – рух рабів у Росії. / К. Маркс і Ф.Енгельс. Твори , т. 30 стор. 

           Отже ринкові реформи, капіталізація та  лібералізація внутрішньої політики  модернізація виробничої бази  обумовила докорінні зміни в економічній та соціальній сферах як самих метрополій, так і колоній. / 42, с. 45/

Тож підкреслюючи вище сказане підсумовую, що з  приходом до влади Олександра ІІ (1855), який рішуче став на шлях переходу до ринкової економіки в сільському господарстві почались активні капіталістичні перетворення. Монарх розумів, що без створення надсучасної промисловості та торгівлі не ліквідувавши феодально-кріпосницьку систему не можливо буде втримати режим /18, с. 28-30/.

У Російській імперії реформи також були активізовані поразками у зовнішній політиці, які стали наслідком все більшого її відставання від провідних країн світу. Головним гальмом на шляху подальшого розвитку країни було кріпосне право. Новий російський імператор Олександр ІІ у виступі перед своїми дворянами Московської губернії березні 1856 року відверто заявив, що треба потрібно скасувати кріпосництво зверху, аби це не було зроблено знизу.

 Аграрна реформа 1861 року незважаючи на свою непослідовність та половинчастість створила відомі умови в розвитку сільськогосподарського виробництв, завдяки реформі здійснились величезні зміни в економіці. В пореформений період відбувались значні зміни в сільському господарстві: скорочувалось дворянське та розширювалось буржуазне землеволодіння, прискорювався перехід до товарно-грошових відносин; прискорилось майнове розшарування селянства відбувалась концентрація земель в руках селянської верхівки (яка перетворювалась на сільськогосподарську буржуазію, або фермерів), стимулювала зростання продуктивності аграрного виробництва, покращувалась селекційна робота , підвищувалась товарність, поглиблювалась спеціалізація регіонів: (Правобережжя спеціалізувалась на вирощуванні цукрових буряків та зернових, Лівобережжя  - соняшнику, кукурудзи,  конопель, льону, тютюну; Південна Україна – зернових та соняшнику). Слід відмітити що Чернігівська та Полтавська губернії зосереджували в цей період понад 45% площ вирощуваного в імперії тютюну /27, с. 35/. Стимулювалось активне використання сільськогосподарської техніки, зростало впровадження машин та інших досягнень науково-технічного прогресу, вдосконалювались знаряддя праці та пристосування , все більше і більше використовувалась наймана праця, збільшувалась площа посівів, покращувалась їх структура, інтенсифікувався загальний процес сільськогосподарського виробництва, розширялись площі прибуткових та цінних технічних культур / 8, с. 249 /.  Росія зі споконвічної суто аграрної країни  поступово перетворювалась в провідну аграрно-індустріальну і ця трансформація стала можливою виключно завдяки переходу до капіталістичного типу виробничих відносин / 18, с. 308 /. Та з іншого боку колоніальний статус народного господарства на території України, що виявлявся у зростаючому контролі за основними підгалузями агро виробництва як з боку Російського фінансово-промислового капіталу, а також розвитком в Україні переважно сировинної промисловості та сільського господарства: на їх частку припадало понад 85% виробленої продукції. Натомість готова  промислова продукція надходила в під російську Україну з Росії , в Західну з Австрії та інших країн Європи. Відповідно українці, віддаючи за безцінь природні ресурси , змушені були сплачувати значно більші кошти за готову продукцію імпортного походження, а отже відбувалась викачка готівкової грошової маси за межі України . В зв’язку з цим Україна  втратила своє автономне право і перетворилась на низку Російських губерній.

Селянство, що отримало свободу, а воно становило 80% населення стало активним чинником суспільно-політичного та економічного життя (в Україні кріпаки становили 40% населення в той час як по всій імперії  ця цифра в середньому становила 35%), державних же селян було понад 40% від всього населення України /2, с. 30/.  

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості помітне зростання міст  та неземлеробського населення,  залізничного, морського та річкового транспорту розширення внутрішнього ринку, та зовнішньої торгівлі, все це не могло не вплинути на  характер та структуру сільськогосподарського виробництва. Неухильно розвиваючись землеробство в  Україні, як і по всій Росії все більше втягувалось в товарно-грошовий обіг та поступово перетворювалось в комерційне, капіталістичне /18, с. 308/.

Щодо позитивних змін в організації ведення господарства слід відмітити що наше селянське малоземелля, по своїй економічній природі, в більшості було наслідком відсталості хліборобського виробництва. Перехід від трипілля до плодозмінної системи хліборобства з мінеральним удобрюванням призвела  зростання врожайності десятини землі до 55 пудів /39, с. 206/.

Протягом 19 століття значно збільшилось населення України. Якщо в 1858 році  в  9 українських губерніях проживало 13,5 млн. чол.., то  в 1897 році вже 23,4 млн. чол.,(збільшилось на 72%) тобто майже в два рази. В Херсонській губернії на 1 м кВ в 1797 році припадало 1,1 чол. то в 1897 році ця цифра була рівною 49,3 чол.(3.С.-37)   Зростання населення відбувалось за рахунок як природного приросту, так і за рахунок переселення в південні та східні губернії України  європейської частини Росії великої кількості людей, котрі йшли працювати в промисловість, торгівлю та сільське господарство.

Поряд з кількісним зростанням населення спостерігались зміни в його внутрішній структурі, викликані розвитком капіталістичних відносин . Величезні економічні зрушення в пореформений час зумовлювались відміною кріпосних порядків та промисловим переворотом в країні, вони проходили поряд з зі структурними змінами в суспільстві. Сутність суспільних зрушень в Росії та Україні складалась в першу чергу в формуванні нових соціальних станів  характерних саме для капіталістичної суспільно-економічної формації: вільнонайманих робітників (промислового пролетаріату) і буржуазії , сільського пролетаріату та фермерів. На думку видатного українського науковця - економіста Михайла Тугана–Барановського слід розрізняти селянське та селянсько-капіталістичне господарство/ 39,с. 201/. 

З посиленням інтеграції до світових та загальноімперських ринків  зростали  внутрішні господарські зв’язки між економічними районами великої країни, ефективно розвивався внутрішній ринок сировини, збуту готової продукції та ринок робочої сили.

Землеробство що мало переважно натуральний характер  до кінця 19 століття остаточно пристало на буржуазний шляху розвитку. Цей перехід відбувався  двома шляхами: прусським – на західноукраїнських землях, Лівобережній та частково Правобережній Україні, та американським, який був характерним для Південної України та господарств державних селян і козаків. Прусський шлях означав повільне вростання нових капіталістичних відносин у старі феодальні. Він характеризувався тривалим збереженням феодальних пережитків, малоземеллям селян та залишком значної частини орних земель у власності поміщиків, слабким рівнем використання нових досягнень науки і техніки, переважанням відробіткової праці над вільнонайманою, тобто кріпосної експлуатації помістях і латифундіях, та екстенсивним типом ведення сільськогосподарського виробництва. Цей шлях був болісним для селян.  Селяни боролись за розвиток по умовно американському шляху, для американського, або фермерського шляху  розвитку капіталізму в сільському господарстві було властиве перетворення селян на вільних виробників сільськогосподарської продукції як для внутрішнього так і для зовнішнього ринків, тобто фермерів, яким належала більша частина земельного фонду; швидке подолання феодально-кріпосницьких пережитків;  активне залучення нової техніки;  домінування вільнонайманої праці, для цього шляху була характерна інтенсифікація землеробства, фермерський шлях буржуазної еволюції сільського господарства,  який в загальному в Україні набув більшого розвитку ніж в російських губерніях характерний для регіонів де кріпосницькі пережитки не були  домінантними та проходив більш пришвидшеними темпами. Як в Росії, та і в Україні йшла конкурентна боротьба між цими двома шляхами розвитку, але остаточно і переконливо не переміг жоден / 18, с. 343/.

Станом на 1900 рік у сільському господарстві України було зайнято 1 мільйон постійних вільнонайманих робітників, та ще понад 200 тисячь сезонних.

Лібералізація землеробського господарства України сприяла збереженню за цим сектором економіки домінуючого становища. Україна перетворилась на європейську та світову житницю. На початку двадцятого століття давала 43% світового врожаю ячменю, а в рамках Російської імперії 20% пшениці, 10% кукурудзи та 85 % цукру. Саме виробництво цукру і стало основною капітальною галуззю українського АПК ( адже для виробництва цукру потрібен складний комбінований цикл вже заводського, а не фабричного виробництва)  кінця 19 початок 20 століття Аналогічно західноукраїнські землі стали одним  з головних аграрних регіонів Австрійської імперії. /42, с. 46/

Землеробський соціальний стан  який на початку 20 століття становив понад 80% населення України , внаслідок втягування у товарно-грошові відносини почало диференцюювати на 3 основні групи – заможних селян (капіталістичних фермерів)  які становили 15 – 20% від усього селянства( а в Західній Україні цей показник був набагато нижчий), середняків – понад 25%( на півдні України понад 40%) та бідноту (сільський пролетаріат) – понад 50%  /27, с. 41/.   Заможні господарства активно використовували сільськогосподарську техніку, мали коней , волів, великі орендовані площі орних земель,  залучали до роботи вільнонайманих  робітників. Поступово вони захопили ринки, стали головними постачальниками сільськогосподарської продукції, витіснивши звідти поміщиків, більшість з яких не змогла пристосуватись до нових економічних умов і банкротувала. В Україні починаючи з 80-х років середній та заможний стан землеробсько-господарського населення швидко зростає / 39, с. 203,207/.

      Розорення поміщицько-дворянського стану супроводжувалось намаганням уникнути остаточної поразки  за рахунок посилення визиску селян. Водночас диференціація в середовищі самого землеробського населення стала причиною конфліктів між бідною його частиною та заможними сільськогосподарськими  підприємцями.

На  межі 19 і 20 століття аграрний сектор економіки майже повністю перейшов на капіталістичний шлях розвитку, вимальовувались якісні та відмінні риси власне українського сировинного та переробного комплексного виробництва сільськогосподарської продукції. А на селі тим часом склався подвійний вузол протиріч, що вело до зародження нового типу  соціальної боротьби. Спочатку вона була викликана  незадоволенням від проведеної аграрної реформи, яка не збільшила селянського землеволодіння. Проте невдовзі селянський рух пішов на спад, оскільки частина селян змогла віднайти шляхи до поліпшення свого добробуту. Нове загострення соціальної боротьби на селі відбулося наприкінці 19 століття, і було викликано зростанням малоземелля внаслідок демографічного вибуху другої половини 19 століття; з 1861 до 1900 року населення України збільшилось в двічі,  і наявного в селян земельного фонду вже було недостатньо для забезпечення продуктами харчування. Негативно також позначилась на як на загальний рівень розвитку аграрного виробництва так і на соціальний життєвий стан селянства великий голод 1891 - 92 років.  Подальший розвиток сільськогосподарського виробництва був зумовлений виходом з економічної кризи, та столипінськими аграрними перетвореннями. Капіталізм як рушійна сила розвитку і формування новітнього агропромислового комплексу проходячи періодичний фазовий розвиток стагнацій та процвітань все таки стрімко розвивав загальне виробництво, створив потужний внутрішній ринок, величезний  аграрний фінансовий банківський фонд резервного, стабілізаційного та інвестиційного капіталу утворив 3 великі агропромислові регіони імперії, серед яких південно-західний регіон ( 9 українських губерній ) зорієнтованих на виробництво найбільш прибуткової та конкурентоздатної експортної сільськогосподарські продукти: цукру, хліба, олії, тютюну та м яса.

У 20 столітті після завершення так званого промислового перевороту Україна обрала шлях індустріалізації. В 1895 році тут нараховувалось 30 313 підприємств, на яких працювало 205 тис. вільнонайманих робітників. Ринкові відносини все більше охоплювали сільське господарство, що зумовило зміну структури земельної власності й призвело до високого рівня концентрації землі та зміни в організації земельної ренти. У 1877-1905 роках минулого століття третина площ дворянського землеволодіння перейшла до осіб недворянського походження. Відтак в аграрному секторі економіки відбулись якісні зміни: розширилось виробництво  асортименту та об*ємів сільгосппродукції із застосуванням імпортної техніки в землеробстві; кількість вільнонайманих робітників зросла з 1 мільйона   до 2 мільйонів осіб; значно збільшилися посівні площі та змінилась структура посівів.

Україна поступово набула статусу одного з світових лідерів у галузі виробництва сільськогосподарської продукції. Її частка в експорті пшениці Російської імперії дорівнювала 90 % . 78 %  від усіх площ, зайнятих під вирощування цукрового буряку в Росії, становили плантації цієї культури на українських землях ; із загальної кількості вирощуваних в Російській імперії зернових 75.1 % озимої пшениці, 38,8 % ярої пшениці , 51,4 % ячменю  вирощувалось в Україні.

Зміни в аграрному секторі економіки позначилися й на способі життя селян та власників землі, зумовивши зростання їх економічних, соціальних і (що найважливіше культурно-освітніх та духовних потреб).

Стрімко відбувались якісні зміни і в промисловості. Тоді насправді відбувалась науково-технічна революція, і нам доводиться говорити про її органічне продовження в сфері техніки і виробництва, що і понині залишається класичним зразком справжнього перевороту в сфері матеріального виробництва та продуктивних сил суспільства. Технічний прогрес став основою економічного зростання у галузі металургії, залізнорудної промисловості та машинобудування. На початку 20 століття  частка України в промисловому виробництві європейської частини Російської імперії становила 21 % від загального обсягу, при тому, що частка її населення становила лише 18%.

Україна стала провідним промисловим регіоном Росії; видобуток вугілля становив тут 68, 9  % , виробництво заліза – 52 %, чавуну  - 53 %  і сталі – 65 % від загально державного статистичного показника. Водночас  розвиток харчової, лісопильної та ін.  галузей, ґрунтувався на залученні іноземного капіталу. Зокрема в Україні було зосереджено 76 % російських цукроварень. Одночасно відбувалось формування робітничого класу.

Світова промислова криза початку 20 століття зумовила скорочення ( або гальмування)  розвитку практично всіх галузей виробництва в Україні. Найвідчуванішою вона була в металургії, вугільній та залізорудній промисловості. Криза призвела до зростання рівня безробіття, погіршення матеріального та соціального становища робітничого класу, загострення соціальних та політичних суперечностей у суспільстві. Що тимчасово створило надлишок вільнонайманої  робочої сили в аграрному секторі економіки тобто на селі.

Залишаючись в основному країною аграрною, де все ще зберігалися рудименти  феодального кріпосництва та поміщицького землеволодіння  та водночас вже почався процес розшарування селянства (соціальної диференціації),  Україна повільно, але невідворотно прямувала шляхом індустріалізації.  

Оскільки  промисловий розвиток в Україні грунтувався прерважно на іноземних інвестиціях та залученні іноземних фахівців, в частині передових науково – технічних та освітніх  досягнень агро-технічного сектору,  агрономічна освіта в цей період стала ефективним та визначним чинником розвитку сільського господарства.

   Щодо фінансової та політ-економічної сторони розвитку агропромислового  виробництва: в цей час успішно функціоную нова бюджетна система спрямована не «на проїдання», а на інвестиційний розвиток реального сектора економіки, тобто вироблена вдала далеко перспективна ринкова політика зведена до формули – «Виробництво засобів виробництва зо для виробництва засобів виробництва» /28, с. 29/, саме це і пояснює безупинний та насичений розвиток внутрішнього ринку, інтенсивного товарно-грошового обігу та ринку робочої сили, це зробило аграрний сектор інвестиційно привабливим для необхідного в той час закордонного капіталу. Основна товарна маса виробляється на  продаж, остаточно склався внутрішній ринок, завершується процес внутрішньої колонізації /28, с. 549/, свого кінця досягає суспільний поділ праці, створюється потужна армія резервної вільнонайманої робочої сили, швидко зростає неземлеробське населення, характерним є також відокремлення продуктивних сил від засобів виробництва та зростання відірваності одна від одної - розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, ця відірваність поступово переходить в стан антагонізму та  протиріччя, що є головною особливістю монополістично-капіталістичних тенденцій в аграрному секторі економіки в той історичний період . Встановлюється пряма пропорційна відповідність та  взаємозалежність між розвитком капіталізму та внутрішнім ринком що є наслідком переходу від простого сільськогосподарського натурального виробництва до товарно-капіталістичного /28, с. 73/.

          Резюме:

- Буржуазне товарно–комерційне агропромислове виробництво остаточно утвердилось і почало захоплювати провідну роль як в історичному так і політико – економічному сенсі, що викликало виробничий підприємницький  бум по всій імперії так і зокрема в Україні .

-   Основна маса українського селянства залишилась нижчим станом .

- Зберігались залишки кріпосницької соціально-економічної системи, що виявилась в загальній недоторканості поміщицької земельної власності.

-  Поєднувалась відробіткова (панщина) та вільнонаймана  система.

-  Відсутність чіткої розмежованості землекористування   та сервітуту .

-  Розорення поміщицьких господарств ,  особливо на півдні  України внаслідок їх економічної  непристосованості  до нових умов господарювання.

-  Загальне прискорення розвитку товарно-грошових відносин в аграрній сфері виробництва .

-  Майнове розшарування землеробського населення.

-   Розвиток поміщицького підприємництва  за спеціалізацією  районів.

-  Досить повільний розвиток тваринництва в Україні.

-  Запровадження вдосконалених знарядь праці та машин у передових поміщицьких  та великих фермерських сільськогосподарських підприємствах (кінні молотарки,  культиватори,  три і чотирилемішні плуги,  косарки, тощо).

-  Поширення вільнонайманої праці особливо  у  Південній  Україні .

-  Збільшення темпів народжувальності тобто природного і механічного приросту трудового населення, що призвів до перенаселення та малоземелля.

 -  Україна виробляла понад 80% російського цукру.

- Значний вміст іноземного капіталу в аграрному секторі, за виключенням цукрового виробництва.

-  Розвиток в Україні тих галузей що не мали умов розвитку в Росії та намагання переробляти українську сільськогосподарську  сировину в Росії – демформативна структура аграрного виробництва та нерівномірність розвитку регіонів. -  Розвиток внутрішнього ринку аграрної продукції гальмувався низькою купівельною спроможністю населення.

-   Переважну більшість населення України склали селяни.

-   Селяни продовжували залишатись малоосвіченими.