У 1967 році в нас було підготовлено 2625 розрядників, 1314 громадських інструкторів та 1422 суддів по спорту. В 1967 році став до ладу новий стадіон в районному центрі, що позитивно вплинуло на розвиток спорту в районі. В цьому ж році в багатьох селах району були відкриті нові спортивні майданчики та комплекси. Ми гордимось такими нашими вихованцями як чемпіони області важкоатлети Григорій Білгородський та Микола Бакулін, призери обласних змагань легкоатлети Дмитро Москаленко, Петро Лук’янчук, Юрій Петренко, шахісти Микола Кондратюк, Михайло Федько, Ольга Слюсарчук, велосипедистка Валентина Буката та іншими. За цими спортсменками стоїть ціла армія фізкультурників. І саме цей сплав масовості і майстерності дав непогані результати: в обласній ювілейній спартакіаді 1967 року наш район посів загальнокомандне шосте місце. Пройшла першість області по лижах серед сільських спортсменів в яких взяли участь 18 команд. Виступ спортсменів нашого району, які замкнули п’ятірку сильніших, слід вважати успішним. Вагомий внесок в загальнокомандний залік внесли чоловіки, всі члени команди показали результати вищі від норми другого спортивного розряду. На «десятці» наш Дмитро Москаленко зумів зайняти сьоме місце, на дистанції 15 кілометрів успішно виступили Юрій Петренко та Володимир Зірук. У жінок юна спортсменка з Головино Валентина Зосимчук на п’ятикілометровій дистанції зуміла обійти багатьох досвідчених лижниць і здобула шосте місце. Головою районної ради спортивних товариств в той час був В. Єсін. Леонід Горобець – різносторонній спортсмен. Він успішно виступав на ковзанах і не безпідставно був включений в збірну команду області. На ювілейній зимовій спартакіаді України, яка щойно закінчилась в столиці республіки – Києві Леонід був кращим серед ковзанярів області. На льодові доріжки Центрального стадіону вийшли близько сотні найсильніших спортсменів республіки, в результаті багатоборства представник Черняхівщини зумів потіснити деяких «іменитих» і посів місце в другій десятці, це великий успіх молодого спортсмена. І все ж таки Леонід Горобець, як і раніше, надає перевагу легкій атлетиці, а зимові види спорту розцінює, як підготовку до вирішальних літніх стартів. Тож якою великою була потім радість коли Леонід Горобець подолав 300 метрів за 37, 1 секунду, що стало на той час новим рекордом області. Найбільш масовим спортивним товариством на той час у нас був «Колгоспник», який об’єднував 35 низових колективів і нараховував 7500 фізкультурників. Можна визнати успішним виступ спортсменів “Колгоспник» на других сільських іграх Житомирщини, де вони посіли четверте загальнокомандне місце. На початку 1967 році – рівно 50 років тому Леоніда Горобця було призначено головою районної ради Добровільного сільського спортивного товариства «Колгоспник» Спортсмени райспоживспілки посіли на обласній спартакіаді пайовиків шосте місце серед 23 команд. Уваги заслуговувала і робота громадських інструкторів Леоніда Коломійця Зороків), Олександра Поліщука (Пекарщина), Йосипа Юрченка (Сліпчиці), Леоніда Тизуня (райспоживспілка). Непогано грали в той час наші тенісисти Олег Самчук та Зоя Терещук з Вільська, Михайло Шишов та Валентина Скопинова з Жадьок, Зінаїда Іскоростенська із Забріддя, Володимир Нефтик з Черняхова. Прославились в той час також наші хокеїсти Віктор Бобчик, Володимир Дмитрук, Анатолій Сушанський, Олександр Щербаков. В зимку 1967 року навіть проводився хокейний чемпіонат Черняхова серед 22 вуличних команд. Слід додати, що Віктор Бобчик працював у забрідському колгоспі імені 40-річчя Жовтня штатним спортивним інструктором і за короткий час зумів зорганізувати молодь села в кілька спортивних секцій, найбільш масовими були секція з настільного тенісу, шашок, шахів, футболу, легкої атлетики та стрільби. Переможцями колгоспних змагань були: Станіслава Кожушко та Зінаїда Іскоростенська з настільного тенісу, сильнісшим серед шахістів був Григорій Колесник, а переможцем з шашок вийшов Михайло Маковський. 8 травня 1967 року в районному центрі відбулась легкоатлетична естафета на приз районної газети «Нове життя» присвячена дню радянської преси. Першим до фінішної стрічки тоді прибіг спортсмен Головинського ПТУ № 2. Ця команда тоді і завоювала кубок газети «Нове життя» і отримала диплом першого ступеня. Почесною грамотою нагороджено викладача фізкультури Головинського ПТУ № 2 Степана Гетманенка. Другою була команда Черняхівської середньої школи, третя - команда райспоживспілки.

Його шанобливо називають людиною слова, ласкаво – наш Василь Дмитрович та з глибокою повагою – депутатом із власною думкою. Його можна побачити у різних куточках Черняхівщини, до нього звертаються із численних питань, його пізнають за щирою та ясною посмішкою. Займаючи активну життєву позицію, як депутат Черняхівської районної ради Василь Дмитрович Кузьменко не залишається стороннім спостерігачем перебігу подій у країні, на Житомирщині та Черняхівському  краї і безпосередньо бере участь у розв’язанні питань, спрямованих на стабілізацію економічного, соціального та духовно-культурного розвитку нашого регіону.

П’ятирічний  термін повноважень депутата районної ради – це безліч зустрічей із різних проблем, і кожний третій четвер місяця – прийом громадян; це дії, які не розходяться зі словом. До нього звертаються  люди молодого та поважного віку, і ніколи не було відмови: в міру можливостей сприяє, підтримує та виручає.

Одним із перших у нашому краї став допомагати Майдану. З перших днів тяжких випробувань і по сьогодні Василь Дмитрович підтримує українське військо, сприяє в зміцненні його боєздатності, і кожне звернення до депутата про допомогу не залишається без уваги.

Дбаючи про підтримку нашої армії, прискіпливо вивчав потреби українських військових, не шкодуючи сил і часу, вникав у будь-яку дрібницю, зустрічався, телефонував, звертався до небайдужих людей. Депутат має намір продовжувати допомагати нашій армії доти, поки в Україні не настануть мир та спокій.  Нагороджений медаллю УПЦ КП «За патріотизм до України»,

Подяками та відзнаками 501-ого окремого батальйону морскої піхоти. Його підприємство допомагає війську своєю продукцією та дровами.

Депутат районної ради є членом постійної комісії районної ради з питань бюджету, комунальної власності та соціально-економічного розвитку району.

Ми вже почали говорити про Василя Дмитровича, як про успішного підприємця. Він є засновник та директор деревопереробного підприємства ТОВ «Вітакомс», як колишній освітянин та директор школи , що важлива справа потребує грамотного підходу, тому залучив до проекту групу фахівців із відповідної галузі. Підприємство постійно розвивається і гідно представляє Черняхівщину  на різних рівнях. Разом зі своїми працівниками наполегливо вчився, долав труднощі та досягав нових успіхів. Він є людина командної дії, яка тримає слово, мудрий та енергійний, багатий на цікаві ідеї, швидкий у сприйнятті нових тенденцій і справжній меценат. Колектив цінує його як талановитого організатора, керівника нової формації, який наполегливо відстоює принципи чесності, відповідальності, порядності та справедливості у своїй депутатській діяльності. Тому з усього видно, що є справжній господар і  сучасний керівник

Сьогодні Василь Дмитрович відзначає таких працівників: Василя Піонтківського, Андрія Комашевського, Тараса Виговського, Володимира Сидорука.

Перспективним добросовісним та старанним є молодий працівник Олександр Малашевич. Він володіє хорошими діловими навичками, а саме: сумлінним ставленням до роботи, прагненням до підвищення кваліфікації та професійного зростання. У спілкуванні з колегами рівний, доброзичливий і привітний, з партнерами і клієнтами фірми – ввічливий і чемний, у скрутних ситуаціях завжди націлений на знаходження компромісних рішень.Сподівається, що Олександр Павлович буде триматись на підприємстві і зростати та  ще покаже себе на висоті і нікуди ми його не відпустимо, - зазначає Василь Дмитрович.

Депутат районної ради Василь Кузьменко  – гідний політик, меценат і добра людина. Питання, з якими звертаються виборці до депутата , – різні, люди сподіваються на його допомогу, тож Василь Дмитрович  завжди намагається їх вирішувати. На жаль, не все вдається відразу. Щось можна зробити швидко, щось потребує детального вивчення та залучення посадових осіб чи значних коштів. І це болить йому і як депутату, і як земляку – хочеться допомогти своїм виборцям. Звернень було чимало, хіба згадаєш про все? На сесіях районної ради піднімаєбагато актуальних питань.

У своїй діяльності разом з іншими депутатами впроваджував нові форми і методи роботи. Маючи власну позицію, завжди відстоював її як людина принципова та вольова.

Постійно бере участь у  засіданнях своєї комісії, а також – у роботі сесій Черняхівської районної ради. Вивчає громадську думку, потреби територіальної громади і ніколи не був байдужим до проблем жителів району – вирішував їх у міру надходження. Василь Кузьменко  завжди йшов назустріч тим, хто просив підтримати: чи то окрема людина з наболілими проблемами.

Серед нас живуть люди, яким потрібна наша підтримка. Насамперед, це діти-інваліди, діти з функціональними обмеженнями чи діти з особливими потребами. В районі таких дітей 145, а серед них – діти, які потребують постійного стороннього догляду і значних коштів на лікування. Однією з них є дівчинка Іщенко Аліна Валеріївна, яка народилася здоровою, але після травми хребта стала інвалідом. Було це у позаминулому році. На допомогу, яку потребувала сім’я відгукнувся депутат Черняхівської районної ради, директор ТОВ «Вітакомс» Кузьменко Василь Дмитрович, який надав матеріальну допомогу та свої координати для подальшого забезпечення сім’ї твердим паливом.

Мабуть, головне в такій справі – не кількість зробленого, повторює наш гість, а утвердження в душах людей відчуття того, що благодійність є і буде, доки існують ті, котрі плекають у собі добре і вічне почуття милосердя. Як сказав Святитель Миколай Сербський, «духовне життя і є справжнє життя».

Чільну увагу депутат обласної ради приділяє проблемам освітян. Його допомога дітям і педагогам – не одноразові акції, а постійна турбота та підтримка у вирішенні різних проблем навчально-виховних закладів.

Освіта – найпріоритетніший напрямок, який потрібно розвивати, - вважає Василь Дмитрович.

У минулому він був  директором Головинської гімназії, яку йому вдалось ефективно та успішно реформувати. Знайоме йому і Головинське ВПУНТ, можливо саме тому радо приймає до себе для проходження виробничої практики учнів Головинського ВПУНТу, бо не зі слів знає як цим дітям  доводиться не легко.

Допомагати – завжди приємно, переконаний Василь Дмитрович, робити щось важливе та корисне для людей, особливо для юних мешканців Черняхівщини – тільки в радість. Чим більше віддаєш – тим більше отримуєш. Його найбільше і щире бажання – щоб нащадки жили в щасливій і мирній країні.

Робота керівника підприємства та одночасно депутата вимагає багато часу, енергії та зусиль. Василь Дмитрович вершить гарні справи за покликанням душі і серця: така вже в нього вдача – творити добро, таким його виховали батьки, які з дитинства вчили бути порядним та милосердним, поважати людей і ділитися з ближнім. Його кредо – професіоналізм та вміння дотримуватися слова, порядність і відповідальність, людяність та великодушність і водночас – твердість та принциповість в інтересах справи.

Він прагне, аби наша мала Батьківщина, наш край ставали кращими, щоб з'являлися нові можливості для розвитку молоді, підвищувалась якість освіти, щоб життя в мешканців району було цікавим та яскравим. Він завжди відкритий для конструктивного діалогу, для всіх пропозицій і вирішення питань, які віднесені до його компетенції.

 

За роки незалежності України тема голодоморів стала чи не найбільш популярною у вітчизняній історичній науці, що зумовлено новими умовами праці дослідників, надзвичайною важливістю тематики та моральним обов’язком науковців у своїх студіях вшанувати пам’ять мільйонів загиблих.

Голод, як явище, супроводжує людину з первісної доби, перша письмова згадка про голод на Русі датується 1024 роком. Неврожаї, голод, викликані ними епідемії, випадки канібалізму, трупоїдства, «когда ели солому, сено, собак, кошек, мышей, всякую падаль, такую мерзость, что, как говорит летописец, писать недостойно»в середні віки з’являлися з жахливою періодичністю.

В Російській імперії за XVIII століття було 34 неврожаї, а лише за першу половину ХІХ – 35. Брокгауз і Ефрон дали визначення голоду (голодовці) як суспільному лихові, що зароджується внаслідок недосяжності для переважної більшості населення, в першу чергу, хліба, який був основою харчового раціону. Наявність чи відсутність голоду в країні є яскравим показником ефективності діяльності уряду, його здатності оперативно впливати на ситуацію.

У 1819 році комітет міністрів констатував: «В России по обширности ее и по разнообразию климатов и почвы земли, повсеместного голода никогда не было и быть не может, каков бы не был недород, в некоторых районах от потребления должны оставаться в остатке десятки миллионов четвертей, а потому при свободной торговле хлебом, при удобстве сообщений … не только голода, но даже и недостатка в хлебе нигде быть не должно». А вже в 1821 році у багатьох губерніях поміщики заявляють про неможливість прогодувати своїх селян і це при перевиробництві хліба в Пермській губернії.

 Царський уряд був неспроможним впливати і на цінову політику на хліб: в 1830 році у Волинській губернії жито продавали по 25 рублів, Пскові – по 30, в той же час, в Саратові – по 4, Катеринославській губернії – по 2 рублі 50 копійок.

Парадоксальна ситуація склалася в 1873 році, коли на лівому березі Волги – Самарсько-Оренбурзькому лютував голод, а на правому – Саратовському не було де реалізувати хліб, навіть за низькими цінами, внаслідок небаченого врожаю. Окрім неефективного адміністрування та недостатньо обґрунтованої економічної політики вагомими чинниками, здатними спровокувати голод є несприятливі кліматичні умови (заморозки, посуха, надлишок вологи), нашестя саранчі; стан сільського господарства, зокрема агротехніки, зрошувальних систем, досягнень селекціонерів і т.п.; розвиток транспорту, і в першу чергу, залізничного, річкового та морського (що мали найбільшу питому вагу у вантажообігу), неврожай на інші культури (наприклад картоплю), які суттєво доповнювали раціон.

Голоду 1833-1834 років в Полтавській губернії передували війна з Туреччиною, епідемія холери, падіж худоби, трирічний неврожай. У 1833 році з квітня до кінця червня не було жодного дощу. Озимі засохли, а ярові пішли на годівлю худобі. Як на гріх, в поміщицьких коморах виявилися недостатні запаси хліба. На щастя, малоросійським генерал-губернатором був князь Микола Репнін, розважливий, енергійний, рішучий правитель, який здійснив ряд заходів, покликаних відвернути голод. Перш за все, з території губернії було виведено всі військові частини, щоб зменшити споживання хліба. На боротьбу з голодом губернатор отримав від уряду спочатку 500 000 рублів, а потім ця цифра досягла 3 365 197 рублів 97 копійки, які були додані до 1 709 343 рублів 80 копійки з полтавського продовольчого капіталу. Ці кошти були спрямовані на потреби п’ятьох повітів (із 15 – В. М.) – полтавського, костянти-ноградського, кобеляцького, кременчуцького та гадяцького, які найбільше потерпали від лиха. Кількість нужденних (за уточненими даними) складала 219 278 осіб, серед яких найбільше було безземельних козаків, які у попередні роки збирали хліб на землях заможних козаків і поміщиків за третю чи четверту частину врожаю, а тепер залишилися без приробітку, так як землевласники зібрали незначний врожай власними силами. Разом з ними голод охопив поміщицьких селян і князь Репнін зобов’язав їх власників, або забезпечити кріпаків харчами, або надати їм волю для самостійного рятування від лиха. Було заборонено спекуляцію хлібом, зменшено об’єми «винокуріння» (виготовлення алкогольних напоїв із використанням хліба – В. М.). У трьох губернських містах – Лохвиці, Переяславі та Кременчуці (як у центрі річкової торгівлі) було організовано хлібні ринки, куди, обрані губернатором, найчесніші чиновники та купці звозили збіжжя, закуплене в інших регіонах імперії.

Всього за період з серпня 1833 року до лютого 1834 року було придбано 1 939 986 пудів жита, (пуд – 16 кг – В. М.) 352 252 пудів гречки, 167 377 пудів пшениці, 112 488 пудів – ячменю та 83 679 пудів вівса. Найбільш вдалою була поїздка предводителя переясла- вського дворянства Іваненка до Мінської губернії, губернського секретаря Велич- ківського – до Курської . Крім цього хліб закуповувався у Київській, Волинській та Подільській губерніях. За дорученням М. Репніна купець першої гільдії Зеленський купує 40 000 пудів жита в Туреччині, щоб доставити його Дніпром до Кременчука. З доставкою чверть жита (8 пудів – В. М.) коштувала 19 рублів 77 1 /3 копійки (точність обрахунків заслуговує на повагу). Були і невдачі – так на річці Прип’ять під час бурі затонуло 12 000 пудів жита, які доправляв поміщик Хрженовський.

Турбуючись про майбутній врожай, губернський уряд обмежив споживання хліба 30-ма фунтами (1 фунт – 409 грамів – В. М.) жита на місяць для дорослого і 15-ма фунтами для малолітнього (звідси хлібні норми продрозверстки періоду «воєнного комунізму»). На насіння було зібрано 83 464 пудів 33 фунти пшениці, 52 182 пудів 6 фунтів ячменю, 168 492 пудів 11 фунтів гречки і 40 810 пудів 5 фунтів вівса. Але 29 квітня 1834 року голодуюче населення спіткало ще одне лихо – Полтавською губернією на 300 верст пронісся буревій, який знищив сходи, а потім почалася засуха, яка продовжувалась до кінця липня. Все це змусило посилити державний контроль за цільовим використанням коштів поміщиками. Було ускладнено процес видачі грошових позик для харчування кріпаків, а за придбання предметів розкоші поміщикам загрожувала конфіскація маєтку.

Одним із джерел фінансування заходів, спрямованих на боротьбу з голодом, були пожертвування: «Государь император дал 16 000 рублей», єпископ полтавський і переяславський Нафанаїл зібрав 8 000 рублів, московський купець 1 гільдії, ніжинський грек Хаджи-Конста – 2 000 .

Полтавські «дами» та вихованки полтавського інституту, реалізувавши свої вироби в лотерею, заробили 1 339 рублів, на Великдень при взаємних вітаннях було зібрано 1 401 рубль, два благодійні концерти для любителів музики дали 2 910 рублів, з повітів на запрошення губернатора зібрали 4 250 рублів і 500 пудів хліба.

Окрім всього деякі городяни Полтави взялися утримувати по декілька сімей: архімандрит Хрестовоздвиженського монастиря Гавриїл протягом шести місяців харчував 50 осіб, полтавський міський голова купець Панасенко протягом восьми місяців – 120 осіб, полтавський купець 1 гільдії Петро Ворожейкін 175 осіб утримував чотири місяці.

Населення губернії отримало податкові пільги, звільнення від рекрутської повинності, дозвіл на заробітки (з безкоштовною видачею паспортів). Завдяки цим заходам удалося уникнути тяжких наслідків голоду «и народноє спокойствіе въ Полтавщине нигде не было нарушено».

Великі фінансові витрати спонукали російського імператора створити комітет, якому доручалося навести лад в продовольчих справах держави. Розроблене комітетом «Положение о запасах для пособия в продовольствии» було розглянуто Державною радою і затверджено влітку 1834 року. Цим документом передбачалося облаштування хлібних запасів і формування фінансивих резервів, а, головне, запроваджувалась чітка система їх використання. Наприклад, капіталами до 35 000 рублів розпоряджалась губернська комісія з народного продовольства, до 60 000 можна було використати за дозволом міністра, а суму понад 60 000 лише з дозволу Комітету міністрів. Позики видавалися терміном на 3 роки, їх повернення забезпечувалось або круговою порукою селян-общинників, або маєтком поміщика. Під час реформи 1861 року виявилося, що урядові розпорядження не скрізь і не завжди чітко виконувались – в деяких поміщицьких маєтках хлібних магазинів (запасів зерна) не створювали взагалі, а в деяких регіонах поміщики привласнювали і хлібні запаси і гроші, зібрані на зерно.

Після скасування кріпацтва обов’язки з харчування населення були покладені на сільські сходи та сільських старост.

З осені 1862 року були обмежені видачі зерна, дозволено хлібні запаси замінити грішми (за найвищими цінами на зерно за останні 10 років).

Законом 1874 року повітові земські управи зобов’язані були проводити ревізії хлібних магазинів, виявляючи реальні запаси зерна, його якість, порядок видачі та повернення позик. Всі вище означені заходи не мали належного ефекту – голодовки продовжуються і в другій половині ХІХ століття, і на початку ХХ століття.

За радянських часів голод стає політичним засобом боротьби влади з власним народом, дієвим знаряддям примусу. У ХХ столітті тисячі людей, доведені до відчаю голодоморами 20-х, 30-х, 40-х років, організованими урядовою політикою, дуже швидко перетинали певну психологічну межу, відкидаючи морально-етичні норми, керувалися єдиним тваринним інстинктом – інстинктом виживання.

Важко зрозуміти, чому український народ, володіючи найбільшими у світі запасами родючих ґрунтів з давніми хліборобськими традиціями, був приречений пережити таке соціальне лихо як голодомор кілька разів лише протягом одного століття. Тому завданням істориків є встановлення об’єктивної картини минулого, неупереджена оцінка кожного історичного факту, явища чи події. Цим визначається актуальність подальшої розробки означеної проблематики, покликаної дати роз’яснення багатьом процесам сьогодення. Проблема голоду була політичною і за російської і за радянської імперії.

Царський уряд, намагаючись замовчати наслідки неврожаю, стримував революційні настрої населення, а більшовицько-комуністичний пішов ще далі – спричинивши три голодомори протягом століття розробив концепцію за якою «голод – социальное бедствие, являющиеся уделом миллионов трудящихся во всех антагонических, социально-эконо- мических формациях, особенно при капитализме на его империалистической стадии». «Принятый по инициативе И. В. Сталина грандиозный план преобразования природы …обеспечивает полную и окончательную победу над засухой», «избавил трудящихся от нищеты и голода, обеспечил им все условия зажиточной и культурной жизни».

«Катастрофическая засуха 1921 благодаря эффективным мерам советского государства не повлекла обычных тяжелых последствий». І ні згадки про 30-ті і 40-ві. Авторові статті припало навчатися на історичному факультеті тоді, коли Радянський Союз доживав останні дні і перші публікації Станіслава Кульчицького, присвячені голодомору, мали ефект підірваної бомби. Але і зараз багато питань залишаються дискусійними, що ставить перед нинішніми дослідниками завдання підсилення доказової бази.

Сказати правду – це завдання сучасної науки.

 

Надруковано за науковою роботою В. І. Маслака ГОЛОД У ПОЛТАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ 1833-1834 рр. ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

10 липня 1934 року постановою ЦВК СРСР був утворений Народний комісаріат внутрішніх справ - НКВС. Можливо, одна з найкривавіших організацій в історії, за ними міцно закріпилося лише одне слово - розстріл.

Проте варто визнати, що реальних злочинців НКВСівці теж ловили, але в їхньому віданні так само перебували розвідка, контррозвідка і навіть комунальне господарство. Вони були «мечем пролетаріату», який пролив ріки крові.

Багато, звичайно, можуть сказати, що вони були лише знаряддям і виконували накази, але в лавах організації так само служили і справжні садисти і м'ясники. Їх і згадаємо.

 

Василь Блохін

Був справжнім професіоналом своєї справи, він власноруч відправив на той світ близько 20 000 чоловік. З самого початку кар'єри і до її завершення він був беззмінним командувачем розстрілами, саме Блохін був тим, хто розстріляв поляків під Катинню, де було винесено смертний вирок близько 5 000 полонених.

Після служби Блохін отримав безліч різноманітних нагород і був шановною людиною з премією в 3150 рублів. Після арешту Берії, його в чині генерал-майора позбавили всіх звань, нагород і пенсії. Помер від інфаркту в 1955 році.

Сардіон Надарая

Будучи земляком Берії надарували побудував швидку і чудову кар'єру. Після 11 служби він був призначений начальником внутрішньої тюрми НКВД в Грузинської РСР. Прославився своїм умінням «добувати» потрібні відомості з бранців. На його рахунку близько 10 000 смертей.

Піком його кар'єри стало призначення на посаду начальника особистої охорони Берії. Крім виконання наказів в його завдання також входила доставка жінок для Лаврентія Павловича, який, як відомо, міг просто пальцем вказати на мимо проходить жінку і тоді надарували відкривав полювання на жертву. У 1955 році був засуджений на 10 років, які відсидів і помер в старості на батьківщині в Грузії.

Петро Магго

Класичний приклад людини на своєму місці. Божевільний садист після служби в каральних загонах отримав в своє розпорядження внутрішню в'язницю НКВС, де незважаючи на чин і посаду продовжував брати участь у розстрілах іноді впадаючи в напівбожевільне стані.

Мистецтво розстрілу він намагався довести до ідеалу, навчаючи нових катів як правильно виводити бранців, як правильно стріляти, щоб не забруднити одяг. Нагороджений знаком «Почесного чекіста», орденами Червоного прапора і Леніна. Помер в 1941 році від цирозу печінки.

Василь та Іван Шігалеви

Унікальний випадок двох братів в рядах НКВС. Василь був ідеальним ісполннітелем, який справлявся з дорученнями будь-якої складності. Він був настільки цінний, що начальство навіть не звернуло увагу на донос на нього, а тоді такого папірця було досить для розстрілу.

Молодший брат був менш виконавчим, але теж зробив блискучу кар'єру, а нагород отримав навіть більше. Має медаль «За оборону Москви» хоча і не вбив жодного німця, проте своїх розстріляв тисячі.

Олександр Ємельянов

Подполквнік був звільнений зі служби через шизофренії. Хвороба розвинулася через «якісного виконання роботи». За його ж словами, щоб не зійти з розуму горілку НКВСівці пили як прокляті, а щоб змити з себе запах крові доводилося митися одеколоном

 

Ернест Мач

Латвійська пастух, який став співробітником НКВС для особливих доручень. 26 років служби для Мача теж не пройшли даром, він був звільнений в зв'язку з психічним розладом. Але до тих пір встиг навчити не один десяток нових катів.

Можна як завгодно перекручувати історію, але кров тисяч невинно загублених душ з рук цих людей так і всього НКВС стерти буде неможливо. Дуже вже багато НКВС зробило для того, щоб здобути собі виключно чорну славу.

Ну а намагатися виправдати їхні дії, нібито вони лише виконували накази та інше навіть не варто. Що подібне говорив і Ейхман в Єрусалимі, але йому якось це не допомогло.

20 років тому наша команда вперше стала чемпіоном області

Житомирська обласна федерація футболу – обласна громадська спортивна організація, заснована 23 листопада 1992 року. Є колективним членом Федерації футболу України. Головна мета її діяльності – сприяння розвитку та популяризації футболу в Житомирській області. 
Чемпіонат Житомирської області по футболу - обласне змагання українського футболу серед любительських команд. Перший чемпіонат був проведений в 1945 році. З 1991 року проводиться під егідою Федерації футболу Житомирської області.
Настав 1997 рік, один з самих напружених років в обласній першості по футболу. Саме у тобі щасливому та доленосному році наші футболісти «Черняхівського КХП» вперше в історії стали чемпіонами області, після цього наші футболісти ще три рази займали перші місця : 1998, 1999, 2002 роках. Того року другими були футболісти «Бердичева», бронза дісталась новоград-волинсьокму «Лідеру».
Сходження нашої команди на обласний олімп почалось у 1995 році коли наші футболісти вперше в історії вийшли до фіналу і поступились малинському «Бумажнику». У той час команда називалась «КХП-Крок» Черняхів. 
У 1996 році перше чемпіонське місце здобув «Строитель» Житомир срібні нагороди дістались «Берду» з Бердичева. Наш «КХП» став бронзовим призером, У той час знову провели черговий ребрендинг і команда стала називатись як і раніше «КХП» Черняхів.

В подальшому хронологія дає нам наступну картинку

1998 рік: «КХП» (Черняхів) - «Керамік» (Барановка) - 0:0 (по пенальти 5:3)
1999 рік: «КХП» (Черняхів) - «Керамік» (Барановка) - 2:0
З 2000-го року черговий ребрендинг, футбольний клуб змінює свою офіційну назву , тепер він вже називається «Система- КХП»
2000 рік: ФК «Бердичів» - «Система-КХП» (Черняхів) - 3:1
2001 рік: «Система-КХП» (Черняхів) - «Рудь» (Житомир) - 2:2 (по пенальти 6:5)
2002 рік: «Система-КХП» (Черняхів) - «Рудь» (Житомир) -1:0

Загалом розстановка по місцях у різні роки виглядає так:
1 місце - 1997, 1998, 1999, 2002 
2 місце - 1995, 2000 
3 місце - 1996, 2001

На початку 2000 -их років наші футболісти грають на Чемпіонаті України. проте там їм щастить набагато менше ніж на області. 
Всі мабуть пам'ятають історичний матч 1/16 фіналу Кубку України, який відбувся в кінці серпня 2002 року. КХП проти Чемпіона України Донецького "Шахтаря" на стадіоні "Колос". Тоді наші футболісти поступились, пропустивши у свої ворота 4 голи. Четвертим голом відзначився дебютуючий 
бразильський легіонер Брандао.

Гравці та переможці Чемпіонату і володарі Кубока Житомирскої області сезону 1997 та 1998 років футболісти «КХП» Черняхів загалом по- прізвищах:

Агафонов Денис Юрійович 12.01.1980 р.н..
Антоненко Олександр Сергійович 29.12.1978 р.н..
Боднар Юрій Анатолійович 09.12.1982 р.н..
Бондарчук Олександр Валентинович 05.12.1970 р.н..
Буката Володимир Петрович 02.11.1971 р.н..
Булдаков Олександр Юрійович 12.01.1976 р.н..
Василишин Володимир Миколайович 08.02.1962 р.н..
Василишин Ігор Миколайович 25.10.1971 р.н..
Гаврилюк Петро Миколайович 17.07.1981 р.н..
Гвоздь Сергій Петрович 01.09.1972 р.н..
Гладкий Віктор Георгійович 19.05.1972 р.н..
Глущенко Анатолій Олександрович 29.04.1973 р.н..
Горащук Юрій Павлович 08.04.1975 р.н..
Горбаченко Дмитро Леонідович 27.11.1978 р.н..
Горшков Олександр Володимирович 04.04.1976 р.н..
Гошовец Володимир Іванович 19.08.1968 р.н..
Гриневич Геннадій Миколайович 19.05.1968 р.н..
Грошев Олександр Валерійович 01.09.1979 р.н..
Давиденко Олег Іванович 05.08.1973 р.н..
Дейнега Олексій Васильович 07.10.1984 р.н..
Демидович Олексій Олексійович 19.08.1980 р.н..
Джус Вячеслав Михайлович 22.10.1971 р.н..
Дідківский Вадим Леонідович 14.01.1984 р.н..
Дмитришин Денис Олегович 01.12.1981 р.н..
Добровінский Олександр Вячеславович 19.03.1975 р.н..
Доманский Анатолій Вікторович 13.01.1984 р.н..
Доронін Олександр Володимирович 23.03.1980 р.н..
Зборовский Олег Володимирович 31.03.1982 р.н..
Іванцов Игорь Анатольевич 11.03.1983 р.н..
Каминский Игор Леонідович 14.11.1973 р.н..
Клименко Олексій Віталійович 13.05.1976 р.н..
Ковальчук Олександр Віталійович 24.02.1975 р.н..
Ковальчук Юрій Михайлович 05.02.1979 р.н..
Козирь Олександр Васильович 17.08.1983 р.н..
Колесник Сергій Миколайович 19.03.1984 р.н..
Колесник Юрій Леонідович 05.05.1977 р.н..
Копич Олег Олександрович 30.01.1980 р.н..
Корнійчук Вадим Григоргійович 14.07.1963 р.н..
Костенко Андрій Михайлович 16.04.1974 р.н..
Косякевич Сергій Анатолійович 15.05.1975 р.н..
Кочин Дмитро Дмитрович14.12.1979 р.н..
Купріенко Віталій Миколайович 26.11.1974 р.н..
Кучерчук Петро Іванович 22.10.1979 р.н..
Лазорко Борис Анатолійович 28.08.1971 р.н..
Лужанский Олександр Григорович 12.03.1984 р.н..
Лихолат Микола Анатолійович 28.01.1982 р.н..
Макрушин Сергій Вікторович 17.03.1975 р.н..
Матюк Сергій Олександрович 17.09.1978 р.н..
Мельник Олександр Анатолійович 11.08.1979 р.н..
Микитюк Володимир Борисович 17.03.1969 р.н..
Михальчук Ігор Олександрович 07.06.1971 р.н..
Навальный Павло Михайлович 23.12.1978 р.н..
Нелін Юрій Эдуардович 12.04.1984 р.н..
Никитенко Сергій Володимирович 18.03.1971 р.н..
Никитчук Ігор Валерійович 29.01.1971 р.н..
Николюк Сергій Васильович 23.11.1981 р.н..
Новиков Віктор Миколайович 28.02.1966 р.н..
Нога Володимир Миколайович 08.01.1979 р.н..
Огинец Юрій Виталійович 02.05.1980 р.н..
Омельчук Василь Миколайович 05.10.1969 р.н..
Орел Олексій Володимирович 12.03.1974 р.н.. 
Павленко Віталій Вікторович 14.01.1976 р.н..
Панасюк Костянтин Юрійович 11.09.1971 р.н..
Петрук Сергій Миколайович 09.01.1969 р.н..
Піхоцкий Микола Броніславоич 19.12.1978 р.н..
Примак Михайло Михайлович 23.11.1980 р.н..
Проценко Віталий Вікторович 04.04.1973 р.н..
Радомский Олександр Валерійович 08.04.1975 р.н..
Ревицкий Эдуард Володимирович 27.02.1978 р.н..
Сидоренко Олександр Анатолійович 16.10.1977 р.н..
Синяк Сергій Леонідович 07.03.1972 р.н..
Сицинський Вячеслав Володимирович 04.01.1974 р.н..
Соколенко Валерій Васильович 21.06.1982 р.н..
Соколов Микола Семенович17.03.1979 р.н..
Столярчук Андрій Володимирович 28.11.1978 р.н..
Ткачук Микола Васильович 07.12.1971 р.н..
Трегубов Володимир Андрійович 23.04.1982 р.н..
Уминский Валентин Людвигович 26.12.1962 р.н..
Уник Олександр Семенович 03.02.1964 р.н..
Фальковский Євген Михайлович 05.02.1982 р.н..
Федорчук Ігор Миколайович 26.01.1972 р.н..
Хмара Олег Володимирович 28.03.1975 р.н..
Хуторнюк Сергій Михайлович 02.03.1969 р.н..
Чорний Віктор Миколайович 29.06.1976 р.н..
Чорний Юрій Сергійович 19.06.1980 р.н..
Шурло Олександр Миколайович 05.11.1978 р.н..
Щукін Олександр Анатолійович 19.02.1975 р.н..
Юрченко Ігор Михайлович 17.08.1979 р.н..
Янковий Сергій Анатолійович 16.01.1973 р.н..

Підготував Юрій Малашевич Джерело :ФБ Група "Історія Черняхівського району" https://www.facebook.com/groups/319938578466216/

 З 1854 року в Києві  на перетині вулиць Володимирської та Великої Житомирської красується будівля  Головного управління Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій  в м.Києві. Упродовж  багатьох років  це було і  залишається  серцем  служби, що охороняє життя та добробут  киян...

Ще здавен людина прагнула приборкати вогняну стихію. Саме тому, історія  пожежно-рятувальної служби   столиці України  тісно переплилась з історією Києва, який  за всю свою багатовікову історію періодично потерпав вiд пожеж, а декілька разів навіть вигорав до тла.

Одне з перших згадувань про пожежу в Давньому Києві відноситься ще до 1017 року, коли князем Ярославом Мудрим під час міжусобної війни був вщент спалений центр міста. Хвиля пожеж не вщухала ніколи  - ні під час воєн, ні в мирні часи.

23 червня 1124 року почалася велика  пожежа,  пiсля  якої  мiсто просто було стерте з лиця землі  на  багато рокiв. У 1169 р.  син Юрiя Долгорукого Андрiй Боголюбський захопивши Київ, зруйнував його та спалив не лише житлові  квартали, а й значну кількість церков та монастирів. Лишень Київ став оновлюватися,  як у груднi 1240 року татаро-монгольська  орда спалила мiсто.  В Києві  лишилися лiченi будинки, та й то переважно на Подолi,  куди й переселилися кияни, якi залишилися серед живих. В ті далекі часи боротьбу з вогнем "вели" - ікони православної церкви - "Неопалима купина" та "Микита Новгородський"...

Виникнення перших протипожежних  заходів  пов'язане  з  розвитком значних  міст у Х-Х1 сторіччі та зведенням кам'яних споруд.

У 1494 - 1497рр. Києву було надане Магдебурзьке право, тобто можливість самоврядувати в місті. Саме в цю пору тут виникає  пожежно-сторожова  охорона,  яка  мала "берегти місто від вогню та усіляких крадіжок".  На жаль, у кращому випадку вона могла лише констатувати факт пожежі. Дерев'яні будинки горіли так швидко, що ні часу, ні відповідної техніки не вистачало  навіть на те, щоб збити полум'я.

Після повернення місту у 1798  році магдебурзького права, яке було  призупинене після введення у Російській імперії у 1781 році "Установления о  губерниях",  пожежній справі почала  приділятися  належна увага і  кількість пожеж зменшилась. Вищий орган міста - Магістрат мав свого архітектора,  який керував  у  місті  будівництвом  і здійснював контроль за протипожежними заходами під час будівництва. 

На горах Хоревиця,  Щекавиця,  Юрковиця та інших існували пожежні варти.  Вони були встановлені також на багатьох церковних дзвіницях та на споруді Магістрату,  яка мала декілька поверхів,  двоярусний дах та вежу у ЗО метрів висоти.

У ХVП сторіччі вперше з'являються "водозаливнi  труби", і вимога  царського  уряду про створення запасів води у дворах та будинках,  заходи, що знижували небезпеку виникнення пожеж від пічного опалення.

На той час, найбільш заселеною частиною міста був Поділ, і за рішенням Київської магістратури всі протипожежні інструменти зберігались там. За ними наглядала обрана людина, до обов'язків якої входило своєчасно з'являтися по пожежній тривозі до сараю з заливними трубами і організовувати їх доставку до місця пожежі. Для цього йому дозволялось використовувати будь-яких коней, що знаходились поблизу.

Після декількох пожеж на Печерську і в Старому Києві, на які не встигали підвозити пожежні інструменти з Подолу, були придбані ще три заливні труби: дві для Печерського форштату та одну для гасіння пожеж в Старо-Київській частині міста. Але і цього було замало. Місту не вистачало і існуючих шести примітивних ручних насосів, половина з яких не працювала.

Головною причиною великої кiлькостi пожеж в Києві було  безпланове будiвництво    дерев'яних споруд,  нестача  води, вiдсутнiсть водопроводу,  незнання правил запобiгання пожежам, та погана органiзацiя  їх гасіння.

Перші служителі пожежної справи з'явились в Києві на початку 30-х років ХІХ століття. Це були солдати  внутрішньої служби, непридатні до строкової служби. Урядовим указом 1837 р. дозволялось набирати людей для комплектування пожежних команд навіть із числа тих, хто відбув покарання. На трьох поліцейських ділянках /Печерська, Старокиївська й Подільська/ в 1831 р. нараховувалось 53 нахтвахтера, 23 вільнонайманих кучери і близько 50-ти пожежних коней. В наявності також був такий пожежний інструмент: ручні насоси, бочки на колесах, крюки, вила, багри,  сокири, лопати та інше. Весь протипожежний інвентар фарбували в зеленийколір.

На кошти міських прибутків в 1832 році затверджується постійний штат поліції і поліцейської пожежної частини. Пожежники знаходились в підпорядкуванні поліції і базувались при поліцейських дільницях.

8 січня 1841 року затверджуються штати Старокиївської пожежної частини /брандмайор, унтер-офіцер, 23 рядових пожежних/. Ця дата вважається датою організації професійної пожежної охорони в Києві.

В період становлення пожежної охорони Києва на її озброєнні були: трубно-бочечний хід, конно-механічна драбина і парова машина, яка мала казан ємністю 6-8 відер і насос, який  забезпечував тиск в пожежних рукавах до 15 атмосфер.

 

 

 

 

 

 

 

У 1854-1857 рр.  у Києвi на площi перед Софiйським  собором  було збудовано велику  споруду "Присутнiх мiсць",  яка збереглася й донинi.  Це був комплекс практично окремих дво- та триповерхових будiвель. Hими було  забудовано  цiлий квартал.  Частиною комплексу була двоповерхова споруда Старокиївської пожежної частини збудоване на перетинi вулиць Володимирської  та  Великої Житомирської.  (Зараз тут розміщене Головне управління міністерства з питань надзвичайних ситуацій України в місті Києві, що упродовж  багатьох років  це було і  залишається  серцем  служби, що охороняє життя та добробут  киян).  Тут розташовувався особовий склад,  стайнi, кузня, примiщень для зберiгання продовольства та фуражу. Це була перша пожежна частина Києва, розташована у спецiально зведеному кам'яному примiщеннi.  Третiй поверх споруди було надбудовано у 1914 роцi.  Пожежна вежа, або каланча була споруджена у 1850 роцi (архiтектор М.Іконніков), аh3.gif повністю був завершений ансамбль у  1924  роцi.  Разом зi  спорудами "Присутнiх мiсць" вона є пам'ятником архiтектури пiзнього класицизму.

До 70-х років 19 століття, в Києві було 4 пожежних частини: Печерська, Дворцова, Старокиївська й Подільська. Але потім, у зв'язку зі зростом пожеж, в Либідській частині міста,  де були розташовані будинки, фабрики й заводи заможних і впливових купців,  була утворена Либідська пожежна частина.

Велику допомогу частинам Києва в гасінні багатьох пожеж приносили добровольці Київського вільного пожежного товариства, яке виникло в 1896 році і при ньому вільна пожежна дружина, яка виїздила на пожежі.

Перші пожежні гідранти в Києві з'явились в 1870 році, але і це не сильно змінило протипожежне водопостачання міста, адже водопровідна мережа обслуговувала невеличку ділянку центру, а тиск води був незначним.

Вперше в Києві тільки з 1907 року стали застосовувати спосіб гасіння пожеж безпосередньо з водопроводу, що дало відмінні результати. З 1908 року в Києві було введено артезіанське водопостачання й місто було розділене на 4 райони водопостачання. Була звернена увага і на навчання пожежних команд, для чого в усіх частинах міста побудували 4-х поверхові башти й містечка. Знання

перевіряли начальники команд. Їх штат у 4-х частинах складав 180 чоловік і 127 коней.

Не дивлячись на те, що в кінці 19 століття з'явилась електрика, телеграф і телефон, основним способом повідомлення про пожежу майже до 1920 року залишалось

спостереження з каланчі.

До 1912 року межі Києва розширились і пожежна команда із чотирьох частин уже не відповідала вимогам місту майже з півмільйонним населенням.  У січні 1921 року при Дворцовій частині відкрились курси пожежних інструкторів і науково-показниковий музей пожежної справи. На командні посади в Києві і губернії прийшли кваліфіковані пожежники - учорашні трубники, сокирники, навчені відповідно.

У 1926 році пожежна охорона Києва  вже складалась із 6 пожежних частин, двох пожежних резервів і чотирьох добровільних пожежних дружин. В цьому ж році   пожежні команди Києва повністю перейшли на автотягу.  З квітня 1924 року вводиться  чотирьохзмінна робота пожежних. Але із січня 1926 року  перейшли до трьохзмінної, як найбільш раціональної та зручної.

У квітні 1926 р. почалося будівництво нової пожежної частини на Раковці, а в липні організований   пожежний обоз у Пущі-Водиці.

В 1929 році в Києві вже нараховувалось 9 пожежних частин, в розпорядженні яких  знаходилось 13 автомобілів.

Стала надходити нова сучасна техніка, машини спеціальних  служб /водозахисної, газодимозахисної, зв'язку  та ін./. Наявність киснево-ізолюючих апаратів дала можливість пожежним потрапляти в будь-які приміщення із задимленою атмосферою. Великі промислові підприємства Києва  були вже оснащені приладами електричної пожежної сигналізації, що дозволило оперативно повідомляти  пожежні частини про пожежу з об'єктів.

У 1936 році в Києві відкрили 2 пожежно-технічні школи, які готували молодший начальницький склад. Наступного року в місті було утворене пожежно-технічне училище.

В перші дні Великої Вітчизняної війни працівники пожежної охорони  стали на захист міста.

червня 1941 р. фашистська  авіація завдала бомбових ударів по Києву. Вогнеборці негайно почали гасити пожежі. Вранці 24 червня було комбіноване бомбардування   фугасними й запалювальними бомбами. Навичок гасіння таких бомб, які скидались десятками  зі спеціальних контейнерів, підвішених до літаків, у населення не було. Тому виникало відразу  декілька десятків пожеж. Особливо великими   були пожежі  на аеродромі, Дарницькій залізничній станції та авіазаводі. Тільки протягом липня 1941 р. більше 200 киян навчилися гасити запалювальні бомби. У протипожежних формуваннях міста   в ті часи було 28 тис. чоловік.

19 вересня 1941 р. радянські війська залишили Київ. 788 днів і ночей продовжувалась 10h.gifйого окупація. В боротьбі з фашистськими загарбниками приймали участь і пожежники. Вони саботували гасіння пожеж німецьких складів і військових містечок, виводили з ладу пожежну техніку та  обладнання. Готуючись до відступу, німецьке  командування вирішило перетворити місто в груду попелу та руїн і 5 листопада    1943 р. гітлерівці підірвали насосні станції міського водопроводу, але пожежні зірвали фашистський план викрадення пожежної техніки. Фашистські загарбники нанесли місту величезний збиток. Було зруйновано більше 800 підприємств, тисячі державних і громадських споруд площею близько 1 млн. кв. метрів, 5342 житлових будинків.

У листопаді 1945 р. в Києві вийшов перший номер газети "Тривога" - орган Управління пожежної охорони республіки. У 1946 р. в Києві відкрились відновлені курси удосконалення офіцерського складу  воєнізованої пожежної охорони. Гарнізон пожежної охорони столиці на початку цього ж року почав використовувати радіозв'язок.       

З повоєнних часів починається Новітня історії  пожежної охорони.

 За останні півтора століття пожежна охорона Києва перетворилася в сучасний гарнізон пожежно-рятувальної служби, який надійно захищає населення столиці України та нараховує 3 тис. 246 чоловік особового складу.

На сьогоднішній день кількість пожежних депо в українській столиці зросла до 29, серед яких одна з найбільших пожежно-рятувальних частин в Європі – 25-Державна пожежно-рятувальна частина по охороні Оболонського району столиці.

Окрім того, в Головному управлінні ДСНС є й інші спецпідрозділи орієнтовані на роботу в особливому режимі. Наприклад, аварійно-рятувальний загін спеціального призначення, до якого входить частина спеціальних пожежно-рятувальних робіт на водних об’єктах (водолази-рятувальники мають на озброєнні пожежний корабель, тож за необхідності можуть гасити вогонь безпосередньо з води. Водолази також рятують людей, які потрапили в надзвичайну ситуацію на воді), а також частина аварійно-рятувальних та спеціальних робіт, що включає групу аварійно-рятувальних робіт, групу спеціальних рятувальних робіт на висотах, хіміко-радіологічну лабораторію та пункт охорони здоров’я.

Ще одним спецпідрозділом є Управління з організації пожежної профілактичної діяльності в державних установах, де рятувальники захищають виключно місця дислокації державних структур України. А також Управління з організації забезпечення заходів цивільного захисту на особливо важливих об’єктах – таких як метрополітен, залізниця, аеродром, заводи, фабрики та ін.

У 90-ті роки ХХ століття після проголошення в Україні незалежності багато чого змінилось в організації роботи пожежної охорони. Стрімкий розвиток демократії та прагнення зробити державні структури більш відкритими для людей, потребувала нових рішень.

Анализ исторических источников и научных исследований эволюции управления образованием. 

Образование является составной частью социальных систем. Любая система образования всегда соответствует определенному периоду истории своей страны. В то же время мировой опыт показывает, что идеальной системы образования нет ни в одной стране мира. Однако если внимательно изучать образовательные системы разных стран, то в каждой из них можно найти что-то хорошее.

Коренные изменения в государственно-политическом устройстве и социально-экономической жизни Украины, произошедшие в последние годы, обусловили необходимость продолжения модернизации образования. Как известно, на первом этапе ее реализации система образования освободилась от наследия тоталитаризма, стала более открытой, демократичной и многообразной. На новом этапе предусматриваются глубокие изменения в структуре и содержании всей системы отечественного образования.

Историография различных форм общественного участия в управлении образованием является достаточно широкой. Так в педагогической литературе, начиная с XIX в., Освещались проблемы участия общественности в управлении образованием. Украинская исследовательница Л. Гаевская и российский исследователь В. Гусаров в развитии отечественной историографии проблемы государственно-общественного управления образованием выделяют три этапа: досоветский (1860-1917 гг.) советский (1917-1990 гг.) современный (1991 - наши дни).

По первому этапу, то разноплановая участие общества в управлении образованием (благотворительность, меценатство, частные школы, домашнее обучение, участие земств как органов местного самоуправления в управлении образованием, общественно-педагогическое движение и т.п.) освещена в трудах выдающихся педагогов, историков и организаторов образования: И . Альошинцева, М. Бунакова, В. Вахтерова, П. Каптерева, Н. Корфа, М. Лалаева, С. Миропольский, С. Рачинского, С. Рождественского, К. Ушинского, Е. Шмидта и др.

В советской историко-педагогической науке поиски оптимальных форм организации образовательной деятельности в 20-30-е гг. Охарактеризованы в работах Ф. Королева ( «Очерки по истории советской школы и педагогики (1917-1920 гг.)», «Советская школа в период социалистической индустриализации »), С. Равкина (« Советская школа в период восстановления народного хозяйства 1921-1925 гг. »), М. Константинова (« Очерки по истории средней школы »), М. Шильников (« Учебно-воспитательная работа школы в 1930 1934 ») и др.

Определенные аспекты участия общественности Украины в делах управления образованием (наставничество, шефство и т.п.) отражены в трудах исследователей истории образования второй половины ХХ в .: А. Завадской ( «Развитие общеобразовательной школы Украины в период строительства коммунизма»), Е. Мединского ( «Образование в СССР »), К. Присяжнюка (« Новый этап в развитии советской школы на Украине ») и др.

Государственная образовательная политика в СССР направляла руководителей сферы образования осуществлять управленческую деятельность на научных принципах, поэтому в последней четверти ХХ в. в Советском Союзе осуществлялись исследования по вопросам научных основ управления образованием, результаты которых отражены в работах ученых В. Афанасьева, Е. Березняка, Д. Гвишиани, М. Дарманского, Д. Дейкуна, П. Дробязко, А. Зайченко, М. Кондакова, Ф. Паначина, И. Радченко, Ж. талантливый, Г. Федорова, Ф. Штыкало и др.

Подходы к решению проблем реформирования образования в независимой Украине исследованы в научных трудах Д. Дзвинчука, Л. Карамушки, В. Кремень, С. крысюк, А. Ляшенко, В. Луговогота др. Аспекты государственно-общественного управления образованием нашли отражение в работах Л. Даниленко, Г. Ельниковой, Л. Калининой, Т. Лукиной, В. Маслова, Н. Протасовой и др.

За рубежом проблемы развития государственно-общественного управления образованием анализировались Н. Акинфиев, В. Бочкаревым, В. Гусаровым А. Джуринским, Л. каменщиков, Ю. Конаржевским, М. Поташником, Т. Шамова и др.

В историко-педагогических исследованиях одной из основных является проблема периодизации процесса становления государственно-общественного управления образованием и его развития. Эту проблему пытались решить представители таких наук, как педагогика, государственное управление, право, политология.

Современные украинские и российские исследователи истории государственно-общественного управления образованием предложили несколько подходов к периодизации государственно-общественного управления образованием в пределах

XVIII-XXI вв. Мы рассмотрим их на примере работ трех основных исследователей этой проблемы: российских ученых В. Гусарова, Н. Федоровой и украинского ученого Л. Гаевский.

В. Гусаров время становления и развития феномена государственно-общественного управления образованием разделил на четыре периода:

I период (подготовительный) - XVIII вв. - пятидесятых годов. XIX в .; II период (дореволюционный) - 1860-1917 гг .; III (советский) - 1917-1990 гг .;

IV период (постперебудовчий) - ноябрь 1991 - наше время.

Критериальной признаком такого разделения определен характер взаимодействия государства и общества. Основное внимание ученый обратил на деятельность земств и современных органов местного самоуправления в качестве основных факторов формирования общественной составляющей в управлении образованием.

Более подробную периодизацию предлагает в своей диссертации «Становление государственно-общественного управления школьным образованием в России» Н. Федорова. Она отмечает, что первый опыт государственно-общественного управления (своеобразная предыстория) соотносится со временем создания государственной школы с участием представителей различных социальных состояний во времена Петра I. В процессе становления государственно-общественного управления школьным образованием с момента создания особого органа управления школьным образованием (1802 г.) и принятие Устава (1804) до окончания советского периода (1991г.) исследовательница выделяет пять периодов: I - начало XIX в. - середина 50-х гг. XIX в .; II - середина 50-х гг. XIX в. - начало 90-х гг. XIX в .; III - начало 90-х гг. XIX в. - 1917 г .; IV - ноябрь 1917 - 1931 г .; V - 1931 – 1991.

В рамках этих периодов характеризуется эволюция форм участия общества в школьном строительстве, создание педагогической общественностью новых общественных организаций, а также объединение различных социальных групп вокруг решения неотложных проблем массовой школьного образования. Так во время первого периода преемственность государственной школьной образовательной политики, проводившейся в царствование Екатерины II, оказалась в государственном регулировании процесса создания системы образования, выдвижении в Министерство образования лиц, принимавших участие в преобразованиях времен ее царствования и игнорировании немногочисленных образовательных проектов, которые предлагались представителями различных слоев общества. С позиций общественного участия в этом процессе Н. Федорова выделяет поддержку образовательных и благотворительных инициатив со стороны государства образованными представителями российского общества, создание на этой основе общественных союзов и организаций благотворительного и образовательного характера. Также в этот период создаются первые школы взаимного обучения. Указанный период характеризуется также отсутствием массовой общественной инициативы из причин незначительного слоя образованного общества и влияния на процесс управления образованием субъективных факторов (личности императора и его окружения). В рамках узкого круга приближенных к императору лиц и происходила дискуссия по поводу развития государства и образования.

Важным для понимания сущности эволюции управления учебными заведениями является труд «Очерк истории народного образования в России до эпохи реформ Александра II» известного исследователя второй половины XIX в. С. Рождественского, который подробно осветил начало формирования системы управления образованием на центральном и местном уровнях в период образовательных реформ Екатерины II в (вторая половина XVIII в.). Он отмечал, что органом центрального управления в сфере образования изначально была Комиссия по обустройству народных школ, которую затем в процессе реформ Александра I заменило Министерство народного образования. Местное управление учебными заведениями в соответствии с административной реформы второй половины XVIII в. функционально распределялось так: руководство административными и хозяйственными делами в образовании осуществляли губернаторы и приказы «общественного призрения», а контроль за учебной деятельностью осуществляли губернские директора и уездные надзиратели народных училищ.

Элементы общественного в системе государственного управления образованием в начале XIX в. как своеобразные ростки этого процесса оказывались в функционировании частных школ. Но, как отмечал И. Альошинцев,

с начала XIX в. начала доминировать идея государственного обучения. С 1811 государство взяло под контроль частные школы, учредителями подавляющего большинства которых были иностранцы. Государство контролировало содержание обучения, требуя, прежде всего, преподавание предметов на русском языке. С 1 мая 1811 каждый владелец частной школы обязывался ежегодно вносить на счет Министерства народного образования пятипроцентный сбор с зарплаты, которая шла на содержание учреждения.

Определенными элементами общественного в образовании можно считать домашнее обучение детей, которое было взято под государственный контроль в 1812 В январе 1812 император Александр I принял решение министра народного просвещения об обязательности получения домашними учителями-иностранцами свидетельства от органов управления образованием о « их способности и знания ». Поводом для введения экзаменов для учителей-иностранцев стало соответствующее решение Харьковского университета.

Начиная с 1817, Министерство народного образования постепенно внедряло контроль за учебным книгоизданием, что касалось и использования учебных книг частных пансионах.

В 1823 г.. Было принято министерское решение о запрете использования в частных школах учебников и книг для чтения без особого разрешения «высшего начальства».

Во времена правления императора Николая I образование в империи окончательно стала сословной и полностью подконтрольной центральной власти. Государство регламентировало типы учебных заведений в соответствии с гражданского состояния лиц, обучающихся, содержание образования, формы и методы обучения, его средства, контролировала учебный процесс, поведение его участников, их внешний вид (введение обязательного униформы) и др. Государство, кроме прямого влияния на определение соответствия типа учреждения и гражданского состояния ученика, с 1845 начала осуществлять и косвенное влияние через дифференциацию платы за обучение в гимназиях. В том же году издано распоряжение о запрете принятия в гимназии детей купцов и мещан.

С 1835 было окончательно ликвидировано коллегиальное управление образованием. Все управленческие функции университетов отошли попечителям образовательных округов, которые руководили ими единолично. Усилились также требования к надзору за учебными заведениями, предусматривало их ревизии.

Такая ситуация в управлении образованием соответствовала форме тогдашней российского государства и политической ситуации - как внутренний, так и внешний.

Первый период в становлении феномена государственно-общественного управления образованием можно охарактеризовать как подготовительный (пропедевтический), поскольку общество в широком смысле, не было готово к взаимодействию с государством, а правительство предлагало такие формы призрения и благотворительности в образовании, которые могли контролироваться и регулироваться гоcсударством . Постепенное снижение интереса активной и зажиточной части общества к участию в развитии образовательных учреждений можно считать реакцией на авторитарную политику государства в сфере общественной жизни. Учительство в этот период еще не стало значимой силой, им не были выработаны общие позиции в отношениях с государством в деле образования и управления учебными заведениями, обусловлено рядом объективных причин: его малочисленностью, разобщенностью, наличием разного уровня образования и бюрократической подчиненности .

Н. Федорова отмечает, что на первом этапе было подготовлено социальную базу в форме образованной части общества, которое продемонстрировало пример организации попечительского, благотворительной деятельности в сфере образования.

Второй период - середина 50-х гг. - начало 90-х гг. XIX в. исследовательница делит на несколько этапов: 1 этап - 50-е - семидесятых годов. XIX в .; 2 этап - восьмидесятых гг. XIX .. Первый этап характеризовался подготовкой и проведением наиболее демократической реформы в системе образования России, ее широким всенародным обсуждением, публикацией замечаний и предложений по проекту нового Устава. Знаковым явлением стала публикация статьи Н. Пирогова «Вопросы жизни» (1856 г.), положившая начало широкой общественной дискуссии по проблемам организации образования в России, приоритетов и направлений реформы. Полем, на котором разворачивалась дискуссия, была отечественная литература, журналистика, в которой четко прослеживалось педагогическое направление.

В 1864 г.. Создаются земства, постепенно взяли на себя основные заботы о начальном образовании. К этому же периоду можно отнести появление первых признаков организованного общественно-педагогического движения, оформление которого в общественные и педагогические съезды, объединения и союзы произойдет на следующем этапе. С 1854 Ведомство Императрицы Марии Федоровны становится частью государственной структуры управления - IV Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, для управления Ведомством создается штат управленцев, а именно Ведомство первым начинает реализацию социально значимого образовательного проекта - создание женских Мариинских гимназий, которые во второй половине XIX в. были признаны лучшимив Европе.

Этот этап характеризовался широким дискуссии в обществе по поводу идеалов воспитания и образования, определение социальных приоритетов. Яркие примеры развития педагогических идей в этот период находим в публикациях Л. Толстого. Условия для развертывания государственно-общественного управления в образовании в этот период были благоприятными: политическая ситуация и правовые документы допускали определенную степень свободы; сформировался значительный слой образованного общества; вопросы педагогики и образования широко обсуждались в прессе; изменилось представление о миссии школы и учителя в обществе. Земские учительские школы и учительские семинарии подготовили значительное число профессиональных педагогов, создало основу для организации педагогических сообществ и проведение съездов для согласования позиций.

Как отмечает Н. Федорова, этап характеризовался небывалой ранее вниманием общества к проблемам образования на уровне частной и общественной инициативы. Активность представителей всех сословий русского общества в помощи школе и образовании была в это время в значительной, роль дворянства в этом процессе в первое десятилетие была основной. Новой формой благотворительности стало установление именных стипендий, которые с 1857 по 1877 год было более 2800, и общих пожертвований на народное образование около 10000000 рублей.

В конце 60-х и в 70-е годы активность достигает наивысшего уровня по всем направлениям благотворительной деятельности, было обусловлено стремлением Александра II в сотрудничестве с обществом по развитию образования и понимания большей частью общества значение образования как инструмента решения государственных социальных и экономических проблем. До конца

70-х годов наблюдается снижение числа частных учебных заведений за счет активной государственной деятельности по открытию государственных образовательных учреждений и ужесточения требований к деятельности негосударственных учреждений с целью повышения качества обучения и искоренения нарушений.

Такие трансформации расцениваются как результат взаимодействия государства и общества в сфере образования, поскольку происходит учета запроса общества на определенную форму образования и адекватное ситуации реагирования на это государственных структур.

Второй этап указанного периода связан с изменением внутриполитической ситуации и образовательных контрреформ.

С марта 1881 произошло стремительное падение активности общества в деле помощи образовании, которое продлилось до начала следующего десятилетия,

к новому подъему социальной активности, вызванного другими социально-политическими обстоятельствами.

Третий период, по классификации Н. Федоровой - начало 90-х гг. XIX в. - 1917 гг., Характеризовался обострением противостояния государственных структур и общественных организаций в плоскости: государственный контроль - общественная инициатива. Изменения в конце XIX - начале XX в.

в сфере школьного образования, как в наиболее значимой для общества звене образования, привели к активизации общественных структур, появления новых субъектов - родительских комитетов, элементов ученического самоуправления, «новых» школ, педагогических съездов и Всероссийского педагогического общества (1915 ), что обусловило затем появление Всероссийского учительского союза (УС). Министерство народного образования на этом этапе создавало различные комиссии по вопросам реформирования школы, трансформировало стиль и методы управления (что происходило с изменением министров), но структура управления системой отечественного образования оставалась постоянной, начиная с 1803 года. Это противоречие вызвало лишнюю бюрократизацию управленческого аппарата и тормозило процессы самообновления системы, не позволяя своевременно реагировать на образовательные запросы общества.

Учет этих запросов реализовали частные учебные заведения с использованием идей «новых школ». В начале 90-х годов XIX века общество постепенно нарастил финансовую поддержку школы, хотя этому процессу мешал экономическое положение страны, обнищание населения, голод

и эпидемии. Большое значение для либерализации общественной жизни, создания политических партий и союзов, которые также выдвигали образовательные цели, имел опыт первой русской революции. Обсуждение проблем образования перешло в плоскость политической борьбы, поляризуя общество. Профессионально-педагогическое сообщество, в начале третьего этапа заявило о себе как об общественной силу, в дальнейшем в логике политической борьбы распалось на узкие группы, на педагогических съездах выступали с разными по содержанию требованиями к правительству относительно школьного образования. Консолидирующим фактором в то время было общее понимание миссии учителя и активной участию в деле просвещения народа. Родительские комитеты, появились в 1905 году, в дальнейшем превратились в мощную силу, которая стимулировала разработку и продвижение реформ.

По проекту реформ министра народного просвещения России П. Игнатьева (в 1915 г..) Планировалось увеличить роль педагогических советов школ, создать органы школьного самоуправления и привлечь представителей родителей и общественности к управлению школой. В масштабной работе П. Каптерева «История русской педагогии», в которой впервые предложена периодизация процесса развития российской педагогики, говорится о церковном и государственном периоды, характеризующиеся прогрессивными достижениями в этой области благодаря активному участию общественности.

В период его деятельности на посту министра (1915-1916 гг.) Были значительно увеличены ассигнования на школьное образование, созванное два совещания попечителей учебных округов, на которых обсуждались вопросы реформирования образования. Февральская революция привела к созданию новых органов управления образованием, усиление внимания к высшей школы, к планированию кардинальных изменений в системе школьного образования, но ощутимых практических результатов в этом направлении в период феврале-октябре 1917 достигнуто не было. Отсутствие эффективного государственного управления в этот период не позволила реализовать в образовании положительный потенциал демократической общественности и профессионального педагогического сообщества.

Поскольку слом ХIХ и ХХ вв. в контексте исследуемой проблемы был насыщен важными событиями и ознаменовался выходом многих известных педагогических трудов, то считаем целесообразным обратиться к дополнительной периодизации этого этапа, предложенной в работах украинского ученого Л. Гаевский. Этот временной промежуток в соответствии с развитием феномена государственно-общественного управления образованием в диссертации «Развитие государственно-общественного управления общим средним образованием в Украине (вторая половина XIX - начало ХХ века)» исследовательница разделила на следующие периоды: I (1860-1865 гг.) - зарождения элементов государственно-общественного управления образованием; ИИ (1866-80-е гг.) - проведение контрреформы в образовании, централизация управления ею; ИИИ (конец XIX - 1904) - период усиления государственных элементов в управлении школьным образованием; IV (1905-1917 гг.) - волнообразное движение от жесткой централизации к невиданной активности общественности в управлении образованием; V (1917-1920 гг.) - период поиска оптимальной модели государственно-общественного управления общим средним образованием.

Первый период, по выводам Л. Гаевский, характеризовался коренными преобразованиями в управлении образованием, оказалось «в реорганизации Министерства народного образования, отмене ненужных формальностей согласования документов, перераспределении полномочий между центральными органами образования и местными административными учреждениями в пользу последних, внедрении общественных советов при попечителя учебных округов для уменьшения единоличной власти попечителя, создании на местах коллегиальных общественных органов управления образованием убернських и уездных училищных советов; всенародным обсуждении проектов уставов 1860, 1862 гг .; принятии в 1864 «Положения о начальных народных училищах» и «Устава гимназий и прогимназий ведомства Министерства народного просвещения», которыми завершалась политическая работа по реформированию общего образования и управления ею ».
Второй период отметился попытками «путем проведения контрреформ вернуть управление средним образованием в Российской империи на принципы строгой иерархии и бюрократии, мелочной опеки Министерства народного образования над низшими звеньями управленческого аппарата. В то же время, активизируется деятельность земств как органов самоуправления в области управления школьным образованием, ведущими формами которой были: ходатайство различного содержания, предоставления субсидий учебным заведениям, учителям и ученикам, открытие собственных учебных заведений ».
Третий период характеризовался консервативностью государственной политики в образовании, усилением роли ее государственных структур, оказывалось в умалении значения земской школы, активном создании школ под эгидой духовного ведомства, способах сосредоточить всю управленческую деятельность в ведомственном треугольнике - Министерство народного образования, Министерство внутренних дел, Св. Синод.
В рамках четвертого периода приоритетные направления управления средним образованием предусматривали: создание родительских комитетов с правом представительства в попечительских и хозяйственных советах; введение института выборных старост из состава учащихся; государственное содействие частной и общественной инициативе в открытии средних учебных заведений и тому подобное.
Пятый период «отмечен широкомасштабным национально-демократическим реформированием управления школьным образованием. Характерный признак этого этапа - периодическая смена тесного сотрудничества государственных органов управления образованием с общественностью и стремление отмежеваться от последней. Наибольших результатов просвитянам удалось достичь во времена Центральной Рады. В период Гетманщины усилились антидемократические процессы наблюдались попытки перевести управления общим средним образованием на принципы жесткой централизации. При Директории ситуация снова меняется - деятельность общественных организаций в области образования всячески поддерживается правительством. Установка на территории Украины советской власти окончательно утвердило централизованное и идеологизированное управления образованием ».
В феврале 1918 года было опубликовано Постановление Государственной Комиссии по образованию о выборности всех педагогических и административно-педагогических должностей. Коллегиальное управление советской школой на начальном этапе предусматривало наличие Педагогической Совета школы (Комитета), в состав которой входили с правом решающего голоса по одному представителю от хозяйственного и родительского комитетов и от учеников старших классов, а также представители от местного Совета Рабочих, Солдатских и Крестьянских депутатов с правом решающего голоса, отражало социальную активность общества по школе.
Стоит отметить, что в 20-е годы XX в. школа, созданная на основе демократических принципов, приобрела общенародного значения и нового социального статуса, пользовалась всесторонней общественной поддержкой: создаются Совета содействия школе, проводятся недели и месячники помощи учебным заведениям, руководителями Наркомпроса организовывались дискуссии по основным вопросам создания и функционирования новой школы. Но несоответствие между декларируемыми демократическими общественными ценностями и реальной практикой управления государством и всеми ее структурами в конце 20-х годов обусловила попытку педагогического сообщества осмыслить пути развития советской педагогики и школы, определить ее роль в социалистическом обществе (педагогическая дискуссия 1928).
В школьных коллективах развивалось самоуправления и соуправления, примером которых была система А. Макаренко. Советская школа
20-х годов XX века приобрела признаки открытой системы, деятельность которой максимально полно отражала ожидания нового общества. Идеи культурной и образования объединяли советское общество, способствовали появлению новых форм взаимодействия государства и общества в школьном образовании.
Итогам этого периода можно считать уникальный педагогический опыт развития отечественной школьного образования на принципах свободы, демократии и плюрализма, привлечения широких социальных слоев, всенародной поддержки становления новой советской школы. Ее функции как социального института расширились, впервые положительно использовано образовательный и культурный потенциал школы.
Пятый период - 1931-1991 гг. - характеризовался тем, что общественное участие в школьном образовании должна организован, идеологически ориентированный государственный характер, администрирование стало основной формой руководства образовательными учреждениями.
Постановления ЦК ВКП (б) начала 30-х годов по организации деятельности советской школы в новых условиях ( «О начальной и средней школе» (1931 г.), «Об учебных программах и режиме в начальной и средней школе» (1932) изменили управления образованием в стране в соответствии с принципами общегосударственного управления. Практика участия общества свернулась установленным и строго регламентированных форм - педагогический совет школы, родительский комитет, ученическое самоуправление в пределах организации и поддержки внутришкольной дисциплины и порядка, оказание помощи администрации школы, а также шефства посторонних школе организаций по единоначальной ответственности заведующего (директора) за результаты деятельности школы.
Постановление Пленума ЦК КПСС «Об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в стране» (1958 г..) Способствовала развитию новых форм сотрудничества - шефства трудовых коллективов над школами и стимулировало новаторскую деятельность педагогов. Середине 70-х - 80-е годы XX века можно считать периодом стагнации государственных форм управления образованием при активизации движения лучших педагогических коллективов и отдельных педагогов в направлении актуализации общедемократических гуманистических ценностей образования. Общественная поддержка школьных инициатив выносится на обсуждение в средствах массовой информации, формируется виртуальный образ новой системы образования и новой школы. Политические условия второй половины 80-х гг. Позволили обществу участвовать в создании и обсуждении реформы образования. Показательно,что степень доверия общества к учителям в этот период был максимальным, статьи педагогов-новаторов обсуждались в широком контексте ожидаемых социально-политических преобразований.
Согласны с мнением В. Гусарова, что в течение 1930-1980 годов государственно-общественное управление образованием в сфере формирования образовательной политики свелось к созданию нескольких профессиональных творческих коллективов: Советы по народному образованию (середина 1930-х гг.), Комиссии по пересмотру содержания образования ( 1965-1966 гг.) и др. Создавались коллективы или с декоративными, или с локальными профессиональными целями. Попечительный аспект общественного участия в советской средней и профессиональной школе частично нашел свое новое выявления в деятельности базовых предприятий, организации шефства общественных объединений и творческих союзов, а также в наставничестве.
Стоит отметить, что понятие «государственно-общественное управление» как общезначимая категория педагогики в нашей стране получила свое признание в 1988 году после февральского Пленума ЦК КПСС, который указал на целесообразность создания в школах и ПТУ общественных советов из числа педагогических работников, учащихся, их родителей , представителей производственных коллективов общественности. Приняв в основном Концепцию общего среднего образования и Положения о средней школе, Всесоюзный съезд работников народного образования (декабрь 1988) задекларировал приоритетным направлением перестройки образования создания государственно-общественной системы управления учебными заведениями. Так, в 1988 году была создана Всесоюзная совет по народному образованию при Государственном комитете как руководящий государственно-общественный орган. Государственная его составляющая не вызывала сомнений: функционировал при Госкомитете СССР по народному образованию и в его составе было 96 работников - специалистов государственных учреждений народного образования. Однако социальные потребности общества в нем отстаивали всего четыре члена - писатель, композитор, кинорежиссер и директор совхоза. Возникало очевидный вопрос относительно истинности его общественного характера.
Не удалось обеспечить целесообразное соотношение государственных и общественных начал в управлении образованием при создании советов по народному образованию и на других уровнях управления отечественным образованием того периода. На местах совета по образованию создавались как руководящие государственно-общественные органы, исполнителями решений которых должны были быть соответствующие государственные органы управления образованием. Практика отечественного образования не подтвердила целесообразность функционирования единых (состоявшие из государственных и общественных структур) органов государственно-общественного управления. Так созданы городские, районные и другие советы по народному образованию достаточно быстро трансформировались в придатки государственных органов управления образованием (гороно, районо и др.). В начале 90-х годов XX в. совета по народному образованию прекратили свое существование, чем закончился первый этап организации государственно-общественного управления образовательными системами: в стране произошла смена политического строя и общественного устройства.
В течение последующих лет идея государственно-общественного управления трансформировалась, что нашло свое отражение в нормативно-правовых документах. Так в ст. 10 Закона Украины «Об образовании» определено, что в Украине для управления образованием создается система государственных органов управления и органы общественного самоуправления. В Национальной доктрине развития образования Украины отмечено, что современная система управления образованием должна развиваться как государственно-общественная. Она должна учитывать региональные особенности, тенденции к росту автономии учебных заведений. Новая модель системы управления сферой образования должна быть открытой и демократичной. В ней необходимо предусматривать обеспечение государственного управления с учетом общественного мнения, в результате чего изменятся нагрузки, функции, структура и стиль центрального и регионального управления образованием.
Итак, приняв во внимание предложенные подходы к периодизации процесса формирования управления общим средним образованием, можно утверждать, что развитие взаимодействия государства и общественности происходило под влиянием тотальной государственной централизации управления и активизации политических, общественных и профессиональных образовательных движений в управлении средним образованием, децентрализации типов учебных заведений, порядка их подчиненности, дифференциации содержания, форм обучения.
Остановимся более подробно на анализе современных научных исследований, посвященных изучению ключевых аспектов взаимодействия государственного и общественного элементов в управлении образованием.
Прежде всего следует обратиться к докторской диссертации Л. Гаевский (2010 г.), Посвященной исследованию развития государственно-общественного управления образованием в Украине второй половины XIX - начала ХХ в .. Ученый теоретически обосновала особенности и тенденции развития государственно-общественного управления общим средним образованием в Украине в пределах указанного периода, определила перспективы использования исторического опыта для совершенствования современного управления общим средним образованием в контексте его развития на государственно-общественных началах.
Важным для нашего исследования является научный потенциал Н. Побирченко, которая основательно осветила в своих работах педагогическую и просветительскую деятельность украинских общин во второй половине XIX - начале ХХ века.
В контексте украинизации образования Левобережной Украины под влиянием прогрессивных сил в начале ХХ в. ученый А. Гречко (в 2007 г..) рассмотрела взаимообусловленность патриотической национально-образовательной деятельности и характера левобережных земств. Исследовательница отметила, что разнообразная национально-образовательная деятельность левобережных земств способствовала усилению давления прогрессивных сил на власть о предоставлении Украине национальных прав, распространение в школах украинского языка и учебной литературы, более глубокому проникновению в народную школу национально-воспитательных идей и методов работы с детьми.
Важным для рассмотрения исследуемой проблемы является освещение значимости, благотворительности и благотворительности в сфере образования Украины второй половины XIX - начала ХХ в. (В. Корниенко (2005 г.), Г. Махорина (2007 г.), Н. Сейко (в 2009 г..)).