Якогось дня моїй китайсько-зодіакальній конячці потрапила віжка під хвіст. От не розумію людей, які не вірять в усілякі там гороскопи) Дата народження все ж визначає характер. Навіть якщо в цей день, цього року рік народилося надцять мільйонів людей - усі вони матимуть щось спільне, унікальне, характерне для них. От ми – коні, наприклад, прибамцнуті і імпульсивні. Ми думаємо, що постійність – ознака обмеженості. Не завжди так думаємо, стоїмо собі десь там у своїх стійлах роками, варимося в буденності і раптом бабах ця думка приходить нам в голову разом з раптовим рішенням поламати к х*рам звичний уклад життя, розвернути долю на 180 градусів і *бись воно все конем. Близькі в шоці, а нас несе, хвоста доверху і погнали, не спинити.  Недаремно десь в японіях батьки трохи підбріхували щодо дівчаток, народжених в рік коня. Приписували їм плюс-мінус рік, бо заміж таких не дуже брали, в силу характеру.

Цього разу мене смикнуло не змінювати долю, а просто релакснути десь в горах. Через півгодинки після народження ідеї на руках вже були сертифікати сплаченої мандрівки. Благо, у Вінниці є тур-клуб Бідняжка (не реклама). Як назвалися, такі вони й є. Задешево та сердито мандруй досхочу. Вибір впав на Закарпаття. По-перше, я ніколи там не була. По-друге, тур так і називався «Два дні релаксу в Карпатах» чи щось типу того. Травень, золота весняна пора, ну кайф жеж.

Ніт, не варто розраховувати на миттєвий релакс, якщо ти їдеш в Карпати автобусом. Близько дев’яти нічних годин заколисування сусіду попереду на власних колінцях, 

трьох стаканчиків смачної кави WOG (обожнюю санітарні зупинки, оцю церемонію швидкого кавування, розминання організму,  є в цьому якась своя романтика) і привіт Карпати. 

Я була дуже здивована побачивши там … сніг. Сніг в травні. Карпати, ви серйозно? Ні, я була готова до цього, але.. В голові вкладалося зі скрипом.

І от ми на місці, виснажені, змерзлі, до релаксу готові. Погнали. Озеро Синевир, гора Гимба, водоспад Шипіт. В такій послідовності, бігом-бігом. Ввчері розслабимось в чанах. А поки що - вперед за пригодами (с).

Карпати, ви прекрасні. Як казала Ліна Костенко: "Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори". Там дійсно живе Бог. Стоїш на Боржавському хребті, дивишся навколо і хочеш плакати від прекрасності. І від холоду :)

Засніжений Синевир вирішив заснути, заплющився під високою водою і не захотів дивитися на нас своїм Карпатським оком. Він став самим звичайним озером, з активною торгівлею на березі. Ми поникло помандрували чагарниками в різні боки, аж раптом за нами ув’язався якийсь невисокий абориген, з сірими очима і красивою посмішкою. Він наздогнав нас і сказав, що ми якось неправильно, не по-людськи розбрелися, що озеро треба обходити за годинниковою стрілкою і ніяк інакше. Бо так. Ну раз так, то так. Мені навіть сподобався цей місцевий ритуалізм. Інтуїтвно я вирішила загадати своє найпотаємніше бажання і попросити Синевир його здійснити, а я натомість обійду озеро, як йому до вподоби) Зі слов’ян ніколи не викорінити нашу язичницьку звичаєвість. Воно в  крові.   

Прогулюючись в роздумах про ще невтілені бажання ми хлебтали смачний тамтешній глінтвейн, роздивлялися травневих синевирських сніговиків і годували риб снігом.

Трохи захмелівши завітали на Децу до Цімбора, де готують смачну форель  (тільки смажену, бо на грилі буеее) і поїхали підкорювати гору Гимбу (сидячи на крісельному підйомнику, канєш).

       

Гимба потрясла краєвидами. Я не знала, що робити з тими вершинами і полонинами, які бачила перед собою. Мені хотілося запхнути їх вглиб себе, помацати, зробити стопятсот фото. Чомусь завжди трапляється така паніка, коли бачу щось хвилююче і красиве. Неможливо просто стояти і спокійно споглядати. Спокійно стояти і дивитися. Нє. Починається метушня, ніби метання звіра в капкані, ну шо за характер.. До речі, на Гимбі є затишна чайовня Сурія. Але я в своїй тихій істериці від краси навколо, просто завтикала туди зайти. І згадала про це лише біля підніжжя гори, після спуску. Ех.

Дорогою на водоспад Шипіт отряд потєрял бойца. Так, втома від дороги взяла своє і на півдороги до водоспаду я попросила попутників: «Брось меня…». Тож про Шипіт нічого розповісти тобі не можу. Впевнена, що там також гарно.

Далі були чани. Процедура приготування себе на вогнищі відбулась надвечір, після усіх побачених локацій. Ми мали одну годину (цього трохи замало) на те, щоб козликом стрибати з гарячого чану (40С) до холодного басейну поруч, і знову до чану. Такий собі цар Салтан. Відчуття прикольні. Але за годинку вдосталь не настрибаєшся. Можна і не вдаватися до таких тортур, а просто киснути в чані, як нормальна людина, попиваючи карпатський трав'яний чай, роздивляючись небо через отвір в стелі над собою. Але совість не дозволила киснути довше 1 години (бо десь там на нас чекав повний автобус людей,хто не захотів спробувати цей вид купання), тож мала діяти за правилами колективу і втиснути свою волелюбну душу в часові ліміти.

Чан був чистий, вода в ньому проточна. Одразу після нас всю воду спускали і чан чистили. Мій внутрішній параноїк був спокійний.

Хух, от так перший день релаксу минув. Далі ніч і відпочинок у Гукливії. Люди, якщо хтось колись захоче зупинитися на ночівлю в Гукливії, на чайник, фен і подекуди воду в номері не розраховуйте. Ібо нєфіг. З хорошого – в номері  є чашки.

 ****

 Гукливійський народ мені сподобався. Недільного ранку гукливійці зібралися гуртом біля каплиці, що поруч  з нашим готелем. Красиві, нарядні, вони несли хоругви і співали молитви, йдучи від каплиці в бік гір. Блін, це було дуже зворушливо. Ніби сюжет з фільму «Тіні забутих предків», тільки наживо і сонячно.  

Наступного дня почався обіцяний Бідняжками релакс: Мукачеве, Косино, Берегове. 

Закарпаття виявилося дуже мімішним. Маленькі, затишні містечка. Квітучі сакури, тепло, в обіймах гір з усіх боків, люблю таку спокійну атмосферу. З мінусів - відчувалась деяка занехаяність, особливо в Берегове (схожі відчуття я мала в Криму, куди їздили до анексії. Красива, але ніби недоглянута батьками, невмита дитина).

Замок Паланок. Сподобався, красиві панорами, трішечки неоковиті експозиції, цікава історія (ех, даремно князь Федір Коріятович (той самий, наш ріднесенький, подільський), намагався укласти угоду з дияволом в стінах цього замку. Знайшов  з ким домовлятися, їйБо). З висоти замку бачила перед собою, мов на долоні, красиве Мукачеве, річку Латорицю. Десь на лінії обрію розмістилися Румунія, Польща, Словаччина і навіть Угорщина. Круто стояти на горі і дивитися на чотири країни, ну тобто в бік чотирьох країн :)

Термальні води Косино.. Ооо. Це кайф. Ось він – релакс. Приємно здивована рівнем комплексу. Наші такі можуть. Доводилося раніше бувати в угорській купальні Сечені, наше Косино не таке помпезне, менше,  але не гірше. Чисто, цивілізовано, купабельно. Імхо. Напружила лише велика кількість угорської мови навколо, напружило виключно у світлі українських подій. Хоч би ще й Угорщина не зазіхнула на нашу цілісність. На території Косино є ресторанчик «Чарда» зі шведським столом. Блін, як там смачно! Чек не космічний, їжа дуже-дуже смачна. Ясна справа, що оголеним з басейну, в красівих плавках і без маски, тебе туди не пустять. Орендуєш халат на вході до ресторанчику, маску люб’язно дарують. І насолоджуєшся.

Після Косино було Берегове, де ми побачили винні підвали закарпатців, скуштували вина, самогоночку типу чачі і сік. Сік був божественний, а щодо вин.. Смак цікавий, але моє улюблене Кіндзмараулі (не реклама) вони не перевершили. Загалом, в кожного свій смак.

Помітила, що полюбляю бувати на дегустаціях. Ну як «полюбляю»... В арсеналі відвіданих лише Масандра і Шабо, ну і винний підвальчик пані Тетяни з Берегове тепер))) Найбільш вразила колись Масандра. Там був рівень, закарпатцям є куди рости. Хоча відчувається, як вони люблять свою справу, як намагаються відродити свої підвали (20-те сторіччя було руйнівним для них).  

В результаті усіх наших пригод відчула величезну симпатію до закарпатських людей. Вони захоплені, активні. Відроджують, розбудовують, розвивають. Навіть ківі закарпатський селекціонували)) Реально росте, плодоносить, проте містить багато валеріани. Карпатські котики з того тішаться. Люблю захоплених людей. І діалект в них дуже милий. 

От на такій розслабленій, приємно захмелілій ноті моя зодіакальна конячка заспокоїлась і поскакала в ніч додому, у Вінницю. Дорога додому завжди коротша і легша. А спогадів на все життя.

P.S. Приємно було почути, що наші українські Карпати кращі за Скандинавські гори. Особисто не бачила, але  з радістю повірю на слово своєму скандинаву. Він не каже аби сказати.  Україна справді дуже красива. Ложка дьогтю в нашу бочку меду 

   

 - це сміття. Навіть в горах. Сподіваюсь, колись перестанемо бути свинками. 

Загалом, політ був нормальний. Жодних симптомів на старті не було. Укол безболісний. Через годину після з'явилась розсіяність, як в тумані. Вуха закладені, ти на тормозі. Колективний симптом, не лише в мене. Водії, в день щеплення залишайте авто вдома.
Ввечері, годин через 10 після, "накрило". Звичайне грипозне відчуття, з температурою, ломотою в тілі, ознобом. Іпрен був в допомогу. Ніч "погрипувала", на ранок пройшло. Болить рука.
Про що розповіли лікарі вчора:
*Чим старша за віком людина, тим легше сприймає цю вакцину.
*Після щеплення людина не заразна для інших. Це ми маємо остерігатися хворих на ковід зараз, ці дні після. Тому й рекомендують ізолюватися на день-два після.
*Період ревакцинації від 40 до 90 днів. В Україні вирішили через 90 і баста. Раніше вакцину поки що не дістанеш.

     Ну що. В понеділок отримую першу вакцину, через 12 тижнів - ревакцинація і привіт зелений паспорт. Сподіваюся на це. Власне, заради відкритих кордонів прийняла таке рішення. Ну і заради того, щоб ця клята оказія пішла на спад. Чим більше нас імунізованих, тим ймовірніше, що подолаємо цю епідемію.
     Завжди була прихильницею щеплень і щиро не розумію антипривівочніков. Але то особиста справа кожного. І особиста відповідальність.
      Чоловік швед не захотів чекати на повернення додому, де він би отримав справжню ріднесеньку астразенеку. З радістю та вдячністю погодився на наш ковішелд. Син подивився на наш ентузіазм і собі вирішив доєднатися. Тож, вакцинуємося родиною. Думаю, все буде добре.
      Сподіваюся, імунка якось відреагує і щось там накопичить. Після ковіду (в листопаді) показник антитіл G гепнув з 4 до 1. Будем підвищувати. 

В стареньком поношенном плаще,
На глаза надвинув свой беретик,
Шёл старик и нёс, зажав в руке,
Из ромашек маленький букетик.

На свидание девушка спешила
В туфлях на высоких каблуках
И в толпе случайно зацепила
Шедшего навстречу старика.

Обернулась: «Дедушка, простите!».
Поднял он уставшие глаза:
«Милая, куда ж вы так спешите?».
«Ждут меня, опаздывать нельзя».

«Хорошо, когда вас где-то ждут
И встречают с радостью на лицах,
А моя любовь нашла приют
Там, куда могу не торопиться».

Девушка взглянула на букет
И в глазах застыло сожаление…
Он продолжил: «Вот уже семь лет
Ей ношу ромашки в день рождения.

Их она особенно любила,
В волосы вплетала и в венок.
Даже в день знакомства, помню, было
Платьишко на ней в такой цветок.

Много лет мы были с ней женаты,
Но не гас любви волшебной пыл.
С первой встречи до последней даты
Я всю жизнь её боготворил».

Улыбнулся, крепче сжал букет
И пошёл тихонько к остановке,
А она смотрела ему вслед,
Словно вниз летела без страховки.

Он там ждёт за столиком в кафе,
Злится, ведь у них всего лишь вечер…
Галочкой помеченный в графе
Между тренингом и важной встречей.

Да, он изначально не скрывал,
Кто такой, какой машиной «рулит».
После встреч такси ей вызывал,
А она надеялась, что любит.

Ухмыльнулась, сбросила звонок,
Номер удалила в неизвестность.
Знала всё, что он ответить мог,
Только больше ей не интересно.

Нужен тот, кто будет понимать
И любить, и чувством дорожить.
Нужен дом, в котором будут ждать
И букет ромашек от души.

Автор: Марина Яныкина, 2015

– Рогер должен был стать начальником. У него должен был быть шанс. Я каждый раз думала, что в следующем году будет его очередь. Но время идет быстрее, чем нам кажется, годы пролетели, как один день. Иногда я думаю, что, когда люди живут вместе очень долго и рожают детей, ты живешь, как белка на дереве. Вверх-вниз, вверх-вниз, пытаешься все успеть, быть на высоте; и все так, все время взбираются по дереву туда-сюда, едва успевая посмотреть друг на друга. Пока ты молод, ты этого не понимаешь, но когда появляются дети, все меняется: иногда кажется, что ты почти не встречаешь того мужчину, за которого вышла замуж. Вы прежде всего родители и товарищи по команде, а все остальное потом. Ты… карабкаешься по дереву… а друг с другом вы только видитесь по пути. Я всегда думала, что так и надо, это и есть жизнь. Я думала, что главное – все успевать. А самое важное – это то, что мы карабкаемся по одному дереву, потому что… рано или поздно мы… это звучит немного высокопарно… мы оба заберемся высоко и окажемся на одной ветке… И тогда мы возьмемся за руки и станем любоваться окрестностями. Вот так я представляла себе нашу старость. Но все произошло скорее, чем я ожидала. Его очередь так и не пришла.

Світ випробовував нас на міцність весь рік. А потім Бог вирішив, що Він не ізвєрг і  увімкнув свій ультрафіолет. Навіть не сумніваюся в  бактерицидному ефекті. Тож, в 2021 зарази (в усіх сенсах) не буде 

Краків... Старий та величний...Ти вразив мене ще з повітря. Спросоння дивлячись з літака в темряву мені здалося, що лежиш ти серед гір, ніби на дні чашки. Щось типу Судака. Насправді виявилось зовсім не так)) З Вавеля я бачила якісь холми, для себе вирішила, хай то буде передгір'я Татр. А загалом помірно-рівнисте місто.

Зустрів ти мене непривітними прикордонниками. Здавалося, що вони були зовсім не раді пасажирам з України. Зрозуміти можна: часи ковіду, застережні заходи і таке інше. Чоловік з досади нарік їх фашистами, зазначив, що поляки віднедавна вибралися з дупи завдяки багатшим сусідам, лише вчора пізнали блага цивілізації втамувавши свою корупцію і це не дає їм права дивитися на бідніших сусідів звисока. Типу, це виглядає комічно та безглуздо. Ну не знаю, чи правий він в своїй категоричності (якщо порівняти з угорцями на угорському кордоні, то поляки взагалі няшки). Але щось таке упереджене явно відчувалося під час проходження контролю. Ну і щодо «лише вчорашніх» благ цивілізації мені важко погодитися. Поляки виявилися цивілізованими, в принципі, по своїй суті. Вони мислять, діють і живуть цивілізовано. І це не віднедавна, відчувається, що це у них в крові.

За якихось пару годинок баталій на кордоні я побачила затишний нічний Краків-Баліце в усій своїй красі. Чистий, сучасний, невеличкий аеропорт. Заблукати в ньому неможливо, впасти в паніку та офігіти від надлишку інформації також (зараз був камінчик в аеропорт Вантаа). Все спокійно, чітко і зрозуміло.

Таксист з букінгу, який божився нас зустріти – здимів (ясна справа, в сраці він мав чекати півночі), залишивши на згадку про себе лише пару сухих строк «good evening. This is your driver». Але доля була прихильною і послала нам нового таксиста. Ним виявився Док Браун (ну той самий професор з фільму «Назад в майбутнє»). Типовий персонаж на старезному прокуреному Вольво, він посміхався та махав нам руками «йдіть сюди, я вільний». Нам було пофіг, ми були втомлені, ми пішли. В житті, за усі 25+ своїх років не слухала такого смачного джазу та не в’їжджала в повороти на швидкості 100 км/год, в густому-густому тумані. Отже Краків, ти асоціюєшся в мене з дуже красивим джазом, таксистами з ідеальним музичним смаком і туманом. Дякую, що жива.

І от нарешті, привіт вулиця Aleksandra Lubomirskiego. Привіт, мій орендований дім. Я так рада тобі. Я ніколи раніше не була тут, але чомусь маю відчуття, ніби я нарешті повернулася сюди. Додому.

Краків, ти неймовірний вночі. В тебе навіть листя опадає особливо красиво, акуратно так, ніби ти вкриваєшся ковдрою. І туман тобі також личить. Я вдихала вологе повітря, до сліз зворушена атмосферою красивого сплячого міста, просила Краків бути поблажливим до мене. Мені було це дуже потрібно. Він почув.

Наступного дня був візит до консульства України. Під жодним з побачених в Кракові консульств я не бачила черг, лише під Україною щодня стоїть звичний натовп. Щодня, протягом тижня, я спостерігала незмінну картину. Натовп стоїть на вузькому тротуарі, вилазячи періодично на дорогу, за що отримує від польської поліції. Кожних 20 хвилин до натовпу підходить маленький пузатий поліцейський та розганяє людей, або просить хоча б розтягнутись в якусь подобу черги (заради особистої безпеки та аби не заважати транспорту, пішоходам)... 

...Любий мій чоловік, ти ще не прийшов до тями від баталій в аеропорту минулої ночі, а тут на ранок до тебе причепився ще й цей пузань-поліцейський. Він недружньо пшекав і прискіпливо відганяв тебе від воріт консульства. Ясна справа, ти також нагородив його тавром «фашист» і тепер ніхто тебе не переконає, що поляки нормальні люди. В твоїй соціалістично-толерантній свідомості поляки назавжди залишаться недружніми фашистами. Ех.. А от черга під українським консульством ніколи не сформується. Хіба що в чиїхось ідеальних мріях. Оскільки люди прагнуть бути ближче до домофона, де ледь чутно, хто там наступний запрошується і тому знову збиваються в щільну безформну купку. Дивилась на кожного українця там і якось сумно було від того.

А згодом місто явило себе з найкращих сторін. 

Краків порадував чарівним бабиним літом, теплом та павутинням. 

 

У Вінниці тоді ще й натяку не було на жовті красиві листя, що так меланхолійнооо пааадають на землю. А от в Кракові вже буяла ця краса. 

 

Тому були прогулянки Краківськими Плянтами (супер, шкода не працював відомий фонтан Шопена. Подейкують, що видає він доволі цікаву мелодію), 

  

  

 

старим містом 

(ух, який заряд в собі несе старе місто, багааато енергії, ледве вивезла і чомусь постійно там нервувала). 

Були мандрівки звичайними спальними районами, старим кладовищем (вперше в житті побачила справжні родинні склепи, ніби відчуваєш історію на дотик. Хай спочивають з Богом), 

 

 

був похід на Вавель (чомусь на Вавелі я почувалася дуже некомфортно, хотілося збігти звідси швидше і зашитися в улюбленому ботанічному саду на вулиці Коперника, про який напишу згодом).

Було поїдання запіканок на березі Вісли. Оооо, zapiekanka заслуговує окремої уваги. Належить до десятки найкращих польських вуличних закусок в якомусь там рейтингу. Довжелезна і вузька булка, начинена грибами, овочами, соусами під сиром. Смачно. Рекомендую жувати, запиваючи кавою та споглядаючи Віслу, ловлячи дзен. Воно якось гармонійно поєднується.

До речі про Віслу. 

 

Вісла – гарна, спокійна, приємного коричневого кольору ))) Маю колекцію вражень від побачених річок, поки що там незмінний лідер - Дунай. Але й Вісла не пасе останніх. До Дніпра вона не дотягує, трохи ширша нашого вінницького Південного Бугу, 

але набагато чистіша і з купою красивих мостів.

О! Чистота – ще один епізод до скриньки вражень. Краків, ти дуже охайний. 

  

Навіть випадково знайдені нами струмочки та притоки Вісли десь серед ярків та гаражів, не засрані пластиком та сміттям. 

Здавалося би, сам Бог велів кинути в ярок якийсь свій непотріб, правда? Інстинктивно. А от і ні. Хащі бувають чистими. Чистота навколо, люди не смітять. Люди люблять своє місто.  

******

 

Було також відвідування фабрики Шиндлера (після чого бажання побачити Освенцім автоматично відпало, забракло духу). Знаєте, такі місця.. вони як би це сказати..не екскурсійні. Це не місце для памятних фото, роздивлянь та споглядань. Це страшна память і не дай Бог повторення тих подій. Поляки пам'ятають. І змогли в повній мірі передати атмосферу тих часів. Не рекомендую відвідувати фабрику наодинці, краще відчувати когось поруч.

******

 

 

Були прогулнки  ботанічним садом Ягеллонського університету. Ооо, ось воно – моє місце сили. 

Загалом, тут багато місць, що дають сили. Я ризикну назвати Краків - містом сили. Ми не встигли побачити все, що хотілося і планувалося. Хотілося на скали Твардовського, хотілося на курган Костюшко, хотілося у Вольський ліс. Але якось наступним разом. Вражень не бракувало.

*****

О Богі, скільки думок і спогадів. Сподіваюсь, скоро дстанусь до резюме. 

Ну, загалом, Краків прогресивний, сучасний та архаїчний водночас. 

До прикладу, опера може бути схожа на станцію метро (імхо)? Може. Краівська. 

Годівнички для кажанів? Пфф, звична справа. А у вас що, немає? В Кракові є. В цьому його незвичність, сучасність. 

********

В чому архаїчність? В старому центрі. Або наприклад в Казимежі (старий єврейський квартал): 

 

 

 

Казимеж схожий на старий одеський дворик. Єдина відмінність – чистота. І туалети в єврейському кварталі очікувано дорогі, ну все як в Одесі.

******

Краків активний, динамічний, але водночас дуже затишний. Тут немає відчуття оголеного нерву, характерного для Києва (ніби стоїш на прогоні і не знаєш, куди бігти). Вибач, Київ, тобі бракує цього спокою. Тут домашня атмосфера. Можливо її створює плющ? )))

 

 Суцільний плющ усюди: на шумопоглинаючих екранах вздовж доріг, на будинках, на Вавелі. Тихо і затишно… Мммм.. ніби хтось дбайливо вкрив тебе клітчастим пледом... 

Отакі справи, малята. Скучили за затишком? Го' в Краків. Він вкриє,зігріє, заспокоє,заколише, Хай цей клятий ковід десь дінеться. І го.

Наступним разом розповім про Бориспіль. Дуже сподобався. 

Карантин йде в небуття. Відновився повноцінний робочий тиждень. Захотілося помножити навантаження після розслабухи на 2 і поєднати роботу з відсутністю їжі і відсутністю кави та нікотину. Мета? Їх декілька: позбутися шкідливої звички (порвати шаблон "робочі теревені на курілці"); витіснити перманентний стрес від роботи стресом від голоду; покращити форму, ну і банальна цікавість "які мої можливості?".
Було цікаво, як організм відреагує на такий сюрприз.
Закортіло мені 10 днів аскези. Але зважаючи на думку і почуття чоловіка (він чомусь вирішив, що таким чином я завершу своє земне існування), термін скоротився до 5 днів.
Минулого понеділка зробила глибокий вдих і пірнула у незвіданний світ без їжі.
**** День перший, на вагах 70,7. Спокійно реагую на запах рагу, молодої картоплі с кропом і часничком, кручеників з м'яса та інших смаколиків з робочих тормозків колег. Слухаю їх причмокування, п' ю воду і пишаюся собою. Герой. Мотивація на верхівці Евересту. Після обіду ненав'язливо провітрюю кабінет. Живіт не співає, голова не болить, красота. Вечір першого дня: "мені зараз вкрай потрібен краєць чорного хліба зі шматочком сала, посипанний чорним перцем. Господи, як це смачно. Як я могла не любити сало до сьогоднішнього вечора?" Допиваю другий літр води, готую вечерю для нормальної неголодаючої родини. Лягаю спати.
Вночі наснилося, що я геніальний кондитер і випікаю шедеври з тірамісу, наполеонів з супер-ніжним кремом.
**** День другий. Назву його День дикого апетиту. На вагах 69, 4. Бодрячок зі звірячим апетитом, сухим ротом та чомусь дуже чіткими та чистими думками. Слабкості немає. Дивно. Коли завершу експеримент, то приготую 4 кг ролів (з креветками, авокадо, не пошкодую купити сир Філадельфія). Пішла дивитися рецепти. Усі життєві зацікавленості витіснені. Зараз приорітет - їжа. Цікавлюся усім, що з нею пов'язано. Роздивляюся фото страв, нюхаю ланч колег (сьогодні в них день грузинських традицій, тому хінкалі рулять). Подобається. Кабінет не провітрюю. Мабуть, я мазохіст. Голова не болить, живіт не дивує музичним супроводом. Вмістила в себе 2,5 літри води, а язик однаково прилип до піднебіння. Брр.. Неприємне відчуття сухості. Додому з роботи вирішила прогулятися пішки. Під травневим дощиком 3 км, чому б ні.
Вночі поспати не зовсім вийшло. Судомило ноги і взагалі вдавала з себе сову. **** Привіт третій день. На вагах 68,2. Привіт ацидоз? Відчуваю помірну слабкість в тілі (мабуть не виспалась) та інші видимі прояви цього кризу. Жити можна. Їсти не хочеться зовсім. Мозок дивує. Він ніби надмогутній сервер. Кетони йому явно більше до вподоби, аніж глюкоза. Настрій рівненький. Продуктивність на роботі зашкалює. Про свою багаторічну залежність від нікотину навіть не згадую (!) Що там сьогодні на обід у колег - абсолютно не цікавить. Свідомість не бере цього до уваги. Дуже легко дається вивчення іноземної мови. Взагалі, організм перейшов у режим самоаналізу, логіки та спокою. Думок, що я молодець, герой, тримайся, немає. Все, що відбувається, сприймається, як щось абсолютно природнє, не варте самолюбовання. Ми ж не вважаємо себе героями, чистячи зуби щодня? На десерт домочадцям придбала полуницю. Помила, почистила, подала на стіл зі сметанкою. Сказали, що смачна, солодка. Дивно, як вона примудрилася стати солодкою майже без сонця? Через тиждень скуштую. Ех, ми дуже залежні від їжі. ***** 4 день - я ніби кролик-енерджайзер. Але сумний. Назву його День меланхолії. Відчуття голоду немає. Але ця надмірна сухість в роті дошкуляє. Є побоювання перетворитися на скунса, бо кажуть під час ацидозу люди посмердюють ацетоном. Фублін. Максимум уваги особистій гігієні. Але люди ніби не кривляться у моїй присутності. Жують свої чебуреки і носом не ведуть. Енергії вистачить, щоб освітити невеличкий районний центр. Але чомусь нав'язливо думаю про тлінність буття. Все і всі - тимчасове. В мене дуже багато прив'язаності до багатьох подій, речей. Все мине, залишишся лише ти. Тому зверни більше уваги на себе. Люди - егоїсти. Ніхто нікого не любить. І це нормально. Існує лише комфортне співіснування. Ти мені - я тобі. Альтруїзм? Пфф. До пори, до міри. Ну то й добре. Вони хай собі не люблять, а ти люби. Люди варті твоєї любові. Самим фактом свого існування в твоєму житті. Люби. І піклуйся. Мене не люблять... Ніхто... Бляха. На вагах 67,8. Вирішила розвіяти думки прогулянкою. 10 км повільної ходи. Ок. **** День п'ятий - бобік здох. На вагах 67,3. Якщо я зараз встану з ліжка, то ризикую впасти без сил дорогою на роботу. День відсутності. Апетиту, думок, сил. Пустота. А ні. Є страх. Якщо втрачу свідомість в транспорті, в мене поцуплять новий смартфон. Шкода. В нього класна камера. Викликаю таксі, їду на роботу. За робочим столом схиляю голову на руки і впадаю у напівсон, напівреальність. Мені пофіг, що це бачить шеф і невдоволено сопе. Я мрію про склянку апельсинового соку, розведеного водою. Який я вип'ю завтра. Господи. Це відбудеться лише завтра. А зараз спи. Спи. Шеф торкається мене, дивиться перелякано і пропонує мені піти додому. Не відмовляюся. Йду. Я ніби уві сні. Чекаю на трамвай. До горла підкочує нудота, до нижнього клапана підкочує інше відчуття. Я зараз знеславлюся на всю Вінницю. Обісрана, обригана, без свідомості і без смартфону. Трамвай, де ти? Ну приходь швидше. Я вдома. Сплю. На автоматі щось готую на обід і вечерю і знову сплю. Щастя, що це не 10 днів. Всьо. Кінець. **** День виходу з голодування. На вагах 66,6. Яке цікаве число. Розведений апельсиновий сік? Ага, щяз. Тарілочка фруктового салату. 2 яблука, 2 апельсина і банан. Вмістила в себе лише 2 шматочки апельсину. Організм не обдуриш. Сили повернулися. ****** В принципі, це був цікавий досвід. І мабуть, я буду практикувати це пару разів на рік. Не жалкую. Знаю, що кг повернуться. Але палити кинула. То є добре.

Когда я работала очень давно в детском противотуберкулезном санатории, то самым мучительно-душераздирающим для меня были вот эти все утренники для детей, особенно новогодние.

Дети у нас находились подолгу - иногда до полугода. Понятно, что туберкулез - это не аллергия, ничего благородного и великосветского в нем нет, а семьи в основном низкосоциальные и бедные, с пьющими родителями, и нам часто местные органы социальной защиты сдавали таких детей просто, чтоб они хоть отъелись, бо некоторые дети с удивлением обнаруживали, что еда бывает чаще, чем раз в день и кроме сухой "мивины" существует еще какой-то сиротский борщ, сыр и соевые сосиски - на туберкулез всегда выделялись деньги и на усиленное питание контингента в том числе, поэтому меню было хорошее, разнообразное, но дешевое, бо тендер, и повара с начальством тоже должны что-то взять домой из продуктов, поэтому до детей доходило всё уже очень разбавленным, но по сравнению с остальными закладами социального здравоохранения и питанием дома - сносным.
Не все дети были из неблагополучных семей, но многие.
И обстановка в санатории была соответствующая - большие комнаты-палаты по 20 детей, ободранный линолеум и желтые старые латанные постели. В общем, таким я себе представляла советский детдом или 2-ой дом Старсобеса.
Потом уже, после моего ухода, там сменилось начальство, сделан был хороший ремонт и улучшилось намного питание, когда перестали красть. Но в памяти сохранились эти воспоминания.

Так вот.
Новогодние утренники там тоже были соответствующими: детям нужен праздник, советско-традиционный, убогий и дешево-тошнотворный, как запах капусты и хлорки в коридорах богадельни. Детей одевали в какие-то столетние мятые выцветшие карнавальные наряды послевоенных лет, в которых отмечало веселый праздник не одно поколение воспитанников нашего детдома, то есть, санатория. Такой же был дед Мороз - из поваров или санитарок: мятый, дешевый и сиротский. Но все изображали радость: дети искреннюю, бо они другого в своей жизни не видели, рассказывали допотопные стихи, водили такие же хороводы, а персонал умилялся и хлопал в ладоши. Конечно же всегда приходили кто-то из депутатов или органов соцзащиты и вручали подарки, неискренне толкая ненужные поздравительные нудные речи, и выдохнув облегченно от выполненной неприятной миссии, быстро ретировались из этого обшарпанного веселого праздника малоимущих, сделав подачку и трохи попиарившись на своем благородстве

А мне всегда было невыносимо стыдно все это смотреть. Это вызывало смесь жалости и отвращения, этого не хотелось видеть, тем более участвовать.

И с тех пор у меня появилось выражение "Утренник в детском доме", которым я называю все жалко-нелепое с искренними неумелыми попытками сотворить из этого что-то показательно-значимое, приправленное лицемерием, тупостью, дешевыми подачками к сиротскому разбавленному борщу.

Вот то, что сейчас у нас происходит с эпидемией - это тоже утренник в детском доме. Только тут не праздник дешевый пытаются сотворить, а драму. Вот эти искренне перепуганные люди, как дети, верящие в черный гроб на колесиках, о котором им рассказали вечером в спальне старшие товарищи. Вот эти показательно-бутафорные помывки улиц и подъездов для пущей пафосности. Эти маски на улицах, в которой я себя чувствую нелепо-глупой, а кто-то носит с гордостью и стразиками или стильно-черную, как модный аксессуар. Вот это назидательно-воспитательное: будете себя хорошо вести и слушаться старших - откроем вам рынки, но с дебильно-бутафорской пленкой и унизительной процедурой измерения температуры, а посидите дома на майские - еще и в парк разрешим ходить по одному.
А кто-то при этом тырит детские продукты, разбавляет борщ водой и зарабатывает дешевым пиаром, подсовывая подачки и пиля бюджет, выделенный на эту богадельню.
И мне снова мучительно стыдно это видеть, тем более участвовать. И хочется поскорее смыться с этого карнавала дешевой тупости, лицемерия и бутафорной драмы.

Я же говорила вначале, что эпидемии у нас не получится. Мы настолько убогие, что нас даже Бог жалеет.
И постановочная драма тоже не получилась - у дешевых клоунов всегда только фарс получается с серьезным лицом.
Хотя, бедный забитый народ не замечает подмены, как дети, не видевшие ничего другого.

Natalya Nikolaeva