Потрібна порада. Замітка тимчасова.

  • 04.08.17, 10:41
Питання до знаючих людей, бо кадровик на моїй роботі сама "путається в показах"  crazy

Суть питання: надумала з  понеділка, 21 серпня, у відпустку. На відпустку припадає 24.08 - День незалежності. Цей день плюсується до відпустки. 
Але ж є ще 25 серпня, який теж в цьому році вихідний, але за нього треба відпрацювати 19 серпня в суботу.

Моя точка зору: я не повинна в суботу, 19.08, відпрацьовувати за 25.08, оскільки  я в той день вже буду у законній  відпустці. А якщо відпрацюю, то мені до відпустки мають добавити ще один день.

Точка зору кадровички: відробляєш 19 за 25, але до відпустки тобі лише добавлять один день, за 24 серпня. Бо так.

Може хтось пояснити? 
Бажано не просто ссилку на КЗОТ, я його читала, там така ж непонятка, як і з моєю кадровичкою.



Наперед всім дуже вдячна! 



Надаю відповідь модератора Експерт HR-Ліги. 


Кадровик правий.
Працівник має працювати за графіком підприємства.
Оскільки 19.08 за графіком робочий, і працівник не оформлює відпустку на 19.08, то він має працювати.

Відпустка надається в календарних днях (незалежно це вихідні за графіком чи робочі), на конкретний період, який вказаний в заяві чи в графіку відпусток.

При підрахунку днів відпустки, святкові і не робочі дні не рахуються.



Буду працювати, виходить.
Еххх, жизнь моя жестянка.... 
 prostite


Всім дуже дякую!  

Ви мені всі дуже допомогли - і порадами і  добрим словом!

Настрій підняли  - ого-го! lol

Всіх люблю!kiss

Коментарі закриваю!

Єдинороги - кругом!

  • 03.08.17, 16:21

Не вірите?
 То ось вам  історія!!!!




Все почалося з Ноя...








А потім  пішло-поїхало:



Єдінорожья їжа 












Єдінорожья легка промисловість

















Живопісь










Випивон переводять













РомантікЕ












Сов підсадили, гади








Ландшафт з'їдають









 В офісах барагозять








І в лікарнях дуркують







А мужчини від них страждають








Отак танцювають
(Ніколас Кейдж, по ходу) 






В страйкбол по-єдінорожьї  грають







А потім переживають 







І не думають, що кажуть










Ну, добре, хоч  не козли










І відеодоказ:



Не їжте після 18:00 мороженку

Не потрібна вона вам








Спонсор замітки: 
Криворіжський єдінорожьїй завод важко- і легкозаймистих ароматизованих силіконів. 


Тайбей приготувався до Універсіади-2017


   Всесвітні студентські змагання, Універсіада-2017, пройдуть з 19.08 по 30.08 2017 року у китайському Тайбеї.  Це всесвітні студентські змагання, які проводяться один раз у два роки. Тайбей завоював цю високу честь у напруженій боротьбі, адже за право приймати студентську олімпіаду традиційно боролися багато мегаполісів світу. Попередніми локаціями літніх Універсіад були російська Казань і південнокорейський Кванджу.

   

40849c4b0424c9a601e309e49215d7a4 Літня універсіада 2017 пройде в Тайбеї (Китай)




       Щоб викликати інтерес до майбутньої літньої Універсіади 2017 року, місто Тайбей застосувало фантастичну маркетингову стратегію, в якій міські поїзди метро перетворилися на реалістичні фони кількох популярних спортивних майданчиків. Підлога  кожного вагона були замінена ламінатними накладками у вигляді доріжок, трави, баскетбольних майданчиків та бейсбольних майданчиків.





Дивіться самі, яка крута підлога!  



































Від України їде 21 студент - 13 дівчат і 8 хлопців


Хороші сусіди

  • 01.08.17, 09:00
Ніч. Багатоповерхівка.
П'яний чоловік на площадці дзвонить у двері вже хвилин п'ять. Ніхто не відчиняє.  Йому важко і хочеться додому. Тому він починає стукати у двері кулаком.
- Що ти стукаєш? Напився - додому не пущу! - жінчин голос із-за дверей. 
- Лєна!!!! Відкрий!
- Шо ти лєнаєш? З ким пив?
- З однокласниками пив, зустрілися випадково.
- Ну то треба було йти до тих, з ким пив. Нормальні чоловіки додому приходять ввечері, а не серед ночі.
- Лєна! Ну відкрий двері! Ну, Лєна!
На шум із квартири напроти вийшов сусід. 
- Що, Олєг, твоя не пускає до хати?  А у мене жінка поїхала до тещі, у мене є пляшечка, котлет ціла кастрюлька. Пішли до мене, та й прийдеш аж (говорить дуже голосно, щоб Лєна почула за своїми дверима) завтра ввечері!
- І хай іде! І залишається у вас жити! - бубнить Лєна із-за зачинених дверей.
Зі ще однієї квартири в коридор виходить сусідка.
- Олег Леонідович! Я дама незаміжня, можете у мене переночувати.
- Я тебе переночую, лярво ти патлата! - Лєна моментально відкриває двері навстіж. - Олєг! Ану, бігом додому, бо я тебе вночую зараз. 
Олєг похилитався у відкриті двері повз усміхнених сусіда і сусідку. Лєна сердито  грюкнула дверима, буркнувши: " Бач, що удумав - вдома не ночувати"
- Добраніч, Миколо Сергійовичу! Отак і виручили сусіда! - сусідка збирається зачиняти свої двері.
- Анно Іванівно! Я можу у вас переночувати, раз ви дама незаміжня! - Микола Іванович підморгнув.
- Давайте залишимося просто сусідами. Хорошими сусідами. 

(с)

Васильович. На конкурс.

Все почалося ось тут: http://blog.i.ua/user/518748/2028913/



          Васильович, скільки я його пам’ятаю, завжди носив бороду і кирзові чоботи. Носив цілий рік і в будь-яку погоду. Ще з самого дитинства перед очима ця картина – якщо по бруківці іде, вибиваючи чобітьми ехо на всю вулицю, бородатий дядько – значить, це Васильович або вже йде на конеферму, або вже повертається додому з роботи. Борода у нього була довжелезна, чорна, із сивими пасмами. Коли він сідав верхи, брав у руку батога і гнав табун коней на пасовище, борода у нього розвівалася на вітрі і в той момент він мені був схожий на Карабаса  Барабаса із дитячого кіна.

       Потім, коли я трохи підріс,то здружився із Володькою, його сином. Той обмовився мені якось, що його мама під милий бік просила батька ту бороду обрізати і не смішити людей, але Васильович ніяк не погоджувався. " Чоловік має носити бороду. І крапка»". Вулична банда із кількох пацанів, серед яких я і Володька, якому, до речі, ми теж вчепили клікуху "Васильович", часто потайки бігали дивитися на коней-красенів, яких доглядав Володьчин батько на вигоні за селом. Потайки, тому що нашими батьками нам було категорично заборонено ходити на конячий випас. Та хто б їх там слухав, а тим більше, що батьки весь день на роботі? І ми, попри заборони, ходили дивитися на коней - сідали з того боку високої огорожі і через великі щілини задивлялися, як гривасті красені ганяли по полю, виблискуючи тугими коричневими боками. Жеребці були високі і грайливі – вони голосно фиркали, іржали і літали з задертими вгору, ніби парус, хвостами. Кобилки були трохи менші розмірами, більш спокійні і часто, чуючи, що ми з хлопцями гукаємо їх до себе, підходили до огорожі і обережно заглядали до нас своїми величезними і вологими карими очима. Ми добре знали, що цього не можна робити, але ж ми так чекали цього моменту. Тому простягали їм крізь щілини, на витягнутих долонях, шматочки хліба, що принесли з собою з дому. А вони, забираючи хліб, смішно цілували нас своїми м’якеньким волохатими губами у долоні. Від дотику оксамитових кінських губів здавалося,ніби у мене бігали мілкі мурашки від самих кінчиків пальців і аж до шиї. І такі ці доторки були лоскотні і приємні, що я й досі,  через багато років, пам’ятаю свої тодішні відчуття. Ну і від цих приємних миттєвостей ми з хлопцями інколи й втрачали пильність.

        "Ах ви, бісові чортенята!" - Васильович, як завжди, з’являвся несподівано позаду нас, - я ж казав не годувати коней. Володька! Ану бігом забирай всю ватагу і додому, бо зараз батогом по сраці надаю!" Як йому вдавалося непомітно вийти з воріт і підійти до нас впритул, ми, малі шкети, ніяк не розуміли. Батіг в руках, та ще й ця його космата борода – ох і страшна картина, навіть для таких як ми, безстрашних, хлопчаків!!!!!! Ми хватали руки в ноги і тікали від Васильовича метрів на 300 в поле, а потім, вже осмілівші, оберталися і кричали : "Борода, борода, через чобіт тормоза!!!" Саме смішне, що й Володька кричав це разом з усіма, за що, інколи, отримував на повну котушку. Правда, не від батька, а від матері, і не за гульки, а за те, що через біганину до коней не налив води качкам у ночви, але то таке.

       З часом ми дрочитися перестали, але дещо нас страшно цікавило. "Чому твій батько такий бородатий? Може, як він її збриє, то перестане нас ганяти?" - все допитувалися ми у Володьки, думаючи, що борода змушує дядька на нас гримати. "Та не знаю я, він навіть маму не хоче слухати", - бурчав той сердито, почухуючи налупцьовану вчора жалкою кропивою жопу.

          Це ж саме питання: " Навіщо вам така велика борода?”- я задав Васильовичу особисто дещо пізніше, коли уже років зо три провчився в університеті. "Бо! – з гордим видом сказав він мені тоді. – Я ж невисокий, а з бородою я виглядаю солідніше. Приїздять до нас із-за кордону покупці купляти коней, а я тут такий – з бородою, поважний…. Поки я живий – бороду я не збрию!" Одним словом, роки летіли, а Васильович все так само працював на конюшні і розвівав свою бороду, сидячи верхи. І тоді, коли я влаштувався на роботу у іншій області і приїздив до батьків три-чотири рази в рік, я бачив цю саму картину. І навіть на Володьчиному весіллі нічого не змінилося. На сімейне свято Васильович одягнув моднявий синій костюм, куплений на базарі у Хмельницькому, а з-під ще більше посивілої бороди сором’язливо виглядали біла сорочка і сірий галстук.

             Цього літа я приїхав на зустріч однокласників. Як пролетіли роки, я й сам не помітив. Вже й 15 років після школи." Заскочи до мене, - по телефону каже мені Володька, - по дорозі зайдемо заберемо ще Вітку і Андрія, та й підемо всі разом до школи". "Заходь! Заходь! - ми з Володькою давно не бачилися, міцно обійнялися. - Мам! Пап! Женька прийшов!". З хати вийшли Володьчина мама і якийсь моложавий лисуватий чоловік. Я геть оторопів – це був Васильович......і без бороди!!!! В той момент радість від майбутньої зустрічі з однокласниками згасла перед скаженою цікавістю – де? ділася? його? борода??? Яку він обіцяв ніколи не брити?

           "Нічого собі ! А як же це ви так наважилися?”- я не вірив своїм очам. “ Та він геть і нам не розповідає”, - засміявся Володька. “Ой, хлопці!- зітхнув дядько. - Зі мною така історія трапилася, що й соромно розказувати. Але ж ви вже дорослі жонаті мужики, розкажу вам, Бог з тим соромом" .

            Одним словом, на конефермі справи йшли добре. Власники купили за кордоном якогось крутющого і дорогущого племінного жеребця. Слідкувати за тим, як він покриває породистих кобилиць, поставили Васильовича, як досвідченого ветеринара і гарного спеціаліста. І ось одного разу поляки привезли свою елітну кобилку до їхнього жеребчика. І щось в процесі парування пішло не так - не виходило у жеребчика вкласти меча до піхов. Робити нічого: Васильович нахилився до конячого паху допомогти схвильованому породистому конику. Направити, так сказати. І в цей самий момент вітерець – пустун підхопив бороду і… " Як вона прилипла до його апарату, я й не встиг зрозуміти. Я спарував дуже багато коней за своє життя. Але ще ніколи мене добрих п’ять хвилин не возили мордою туди-сюди по спині кобили…. В той самий момент, коли я одним оком бачив кобилячу “квіточку”, а іншим оком - живіт жеребця над своєю головою, я собі поклявся збрити бороду. І голитися, поки сам зможу це робити".

          Сказати, що ми реготали - це нічого не сказати. Ми з Володькою ржали так, що у мене аж ребра заболіли.     " Ану, цитьте! Бо зараз батогом по сраці надаю!" - разом з нами реготався Васильович.

Не надо себя сдерживать или Суровое мужское нытье -2






Ведь все можно  было решить намного  быстрее...