Поетеса.

Це оповідання я вже публікував тут, у блогах. Та через обставини, що від мене не залежали, довелося
видалити більшу частину блогу. Під видалення потрапило і це оповідання. Зараз маю змогу відновити
видалену частину блога. Тому ті, хто вже читав це оповідання, нехай пробачать мене за його повторну появу у стрічці друзів і, спокійнісінько, закриють, не читаючи.

                                                                      ***
   Її звали Марина. Подруга старшої сестри. Екстравагантна дівчина. Всю зиму проводила на ковзанах,
не знімаючи свої "дутиші" навіть, коли йшла в гості, чим здорово дратувала мою маму. Важкенької
Марининої руки побоювалися, навіть, найзавзятіші ловеласи, любителі привабливого жіночого ландшафту.
Мені було 14, їй-18. У такому віці, це відстань, як між двома галактиками. Ми просто признавали факт
існування одне одного і жили, кожен у своєму світі.

Закінчивши школу сестра вступила до університету, поїхала на навчання, і Марина також зникла
з мого обрію. Згодом і я закінчив школу і поїхав в інше місто вивчати нелегку гірничу науку.

Одного разу, їдучи після відвідини рідної домівки, з важкенькою спортивною сумкою, незмінним
атрибутом усіх студентів світу, чекав на пероні електричку. У сумці знаходились, дбайливо упаковані
батьківськими руками, незамінна картопля та сало, а, також, традиційна банка варення. Все це було
запорукою того, що стипендія буде витрачена на більш важливі справи, такі як танці, кав’ярні та
морозиво і тістечка, а, також, улюблене болгарське сухе винце у компанії симпатичної студентки
сусіднього університету.

Серед розмаїття струнких фігурок, витончених ніжок, та інших спокусливих деталей жіночої статі
раптом помітив щось знайоме... Марина.

Підійшов, розговорились. Виявилось, що вона мешкає у тому ж місті, де я навчаюсь, і, навіть, недалеко
від мого гуртожитку. Проговорили майже всю дорогу, пригадуючи спільних знайомих та знаменні події
нашого колишнього життя.

Місто зблизило нас, як зближує чужина, навіть, малознайомих до того людей. Ми зустрічались, проводили
багато часу разом. Симпатична студенточка якось непомітно відійшла на задній план, що не виявилось
трагедією ні для неї, ні для мене. Мене все більш цікавила Марина, і, як не дивно, більш у духовному
плані, хоча і жіноча суть приваблювала досить таки помітно.

Мешкала вона у сімейному гуртожитку, у маленькій кімнаті за одними з численних дверей
довжелезного похмурого коридора. Заміжжя не вдалось. Від шлюбу лишилася обручка і ця маленька
кімната з канапою та письмовим столом. Жила самотньо, навіть, не вдаючись до спроби якось
влаштувати свою одиноку жіночу долю. Дуже важкою і жорстокою виявилась розлука з коханою людиною.

Якось, наприкінці весни, коли повітря п’янить бузковий аромат, ми загулялись досить довго, а
гуртожиток закривали об 23-й. Перспектива лізти у вікно четвертого поверху мене не приваблювала,
тому Марина запросила мене до себе.

Мушу вам сказати, що я не з тих чоловіків, що кидаються на все, що має жіночі форми і хоч трохи
ворушиться. Без довгих і романтичних стосунків на близькісь не зважусь. Марина виявилась схожою на
мене у цьому плані. Тому близьких стосунків у нас з нею не було і додому до неї я потрапив уперше.

Перше, що впадало у очі у її маленькому помешканні, це безліч списаних аркушів паперу, які лежали
скрізь, де тільки могла намалювати уява. Це були аркуші з зошитів, блокнотів, обгортки книг, чайних
упаковок і навіть шматки сірого обгорточного паперу. Придивившись уважніше, я помітив стрункі
рядки віршів, написаних чітким почерком Марини.

-Зараз я приберу, - зніяковіла вона, помітивши мій погляд.

-Не переймайся, вони мені не заважають, - посміхнувся у відповідь я.

   Повечерявши, як то кажуть, чим бог послав, ми присіли на канапі, трохи зковані такою несподіваною ситуацією.

-Почитай мені свої вірші, - звернувся я до неї.

-Мене ще про це ніхто не просив жодного разу, - кинула вона і взяла найближчій аркушик.

Її низький грудний голос м’яко лунав у нічній тиші. Рядочки лилися і перепліталися у сюжети,
розкриваючи небачений до цього її світ. Біль втраченого кохання... Радість малої дитинки перед
літньою зливою... Романтика осінніх туманів...

Вірші заворожували, вели по її життю, пестили, гнівалися, радувалися...
Побачивши у мені уважного слухача Марина брала наступний аркушик і читала, читала...
А я сидів і зачаровано слухав пісню її життя. Перед нами росла стопка аркушиків.

Непомітно скінчилася недовга весняна ніч. Сходило сонечко і наступала пора йти на роботу. Та й мене
чекала гірнича наука.

Пройшов деякий час, Марина поїхала у відрядження і зосталася в іншому місті. Мабуть знайшла таки
своє щастя. Захистивши диплом, я теж виїхав на місце розподілу і почалося нове життя. З Мариною ми
більше не бачились... НікОли...
Були інші жінки, інші зустрічі. Взагалі в мене було не так вже й багато близьких жінок, навіть, по
міркам того часу, не говорячи вже про сьогодення. Але мені чомусь дуже везло у цьому плані. Всі мої
жінки були найкращими жінками у світі. Ми завжди чудово розумілися. Єдина жінка, з якою не знайшлося
порозуміння,як не дивно, була моєю дружиною. Та це вже не про поезію.

2007 р.
Михайло ДІД.
Алчевськ.