Устим – хлопець, який навчався в консерваторії, мріяв про музичну кар’єру та вимушений був піти на війну, тому що вважає, що зараз тут його місце
Вступивши до лав батальйону «Донбас», він став свідком страшної трагедії — виходу з Іловайського котла. Свідком того, як українці зробили помилку, повіривши росіянам у їх «слово честі». Про наслідки цього вчинку, про трагедію «виходу по пекельному коридору» боєць розповів нашому власкору Дмитру Пальченку.
— Мене звати Устим — позивний. На війні не з перших днів — мав закінчувати консерваторію. Закінчував. Паралельно, так би мовити, прогулюючи консерваторію (я вже на 5 курсі), проходив підготовку в військовій частині 30/27 Національної гвардії в другому резервному батальйоні. Це 2014 рік. Літо. Поїхав з батальйоном «Донбас» та був прикомандирований до окремого взводу БТР батальйону «Донбас». З ними ми звільняли Лисичанськ, намагались штурмувати Первомайськ ну і штурмували Іловайськ. Могли б той Іловайськ тримати, як Дебальцево тримали довго, якби не було президента, від генерала Хомчака виходити в коридор, який нам запропонували, як мирний коридор. Де «загинув» батальйон «Донбас», «Дніпро», 51 механізована бригада, 40-ий батальйон – багато людей загинуло, дуже. В коридорі – не в котлі.
Котел не такий страшний. Кругову оборону ми зайняли по секторам і могли тримати її впродовж того часу, який був потрібен, щоб підійшло підкріплення. Але в такий момент наші керівники послухалися верхівки і нібито довірилися плану, який запропонували росіяни, то ж були росіяни. Вони зайшли з Савур-Могили, ми про те знали, стоячи в Іловайську знали, що в Савур- Могилу зайшли російські танки і майже тиждень стояли і тримали оборону в Іловайську. Танк Т-90 заїхав до позицій, мало не до школи не доїхав. Три постріли з SPR заклинило башту їм і він просто поїхав до своїх.
Ми могли тримати Іловайськ, а коли почали виходити, наш начальник штабу з іншими командирами в нашому оточенні наказали їхати через Грабське із Іловайська, потім через Многопілля і на Червоносільське. Коли ми були в Многопіллі, нас почали крити крупнокаліберні міномети, солдати відразу спішилися і як уже «наловчені» в таких ситуаціях залягати, почали розосереджуватися – все, що необхідно робити в даній ситуації.
По рації я особисто чув команду Філіна – начальника штабу батальйону: «Все по машинам, колонна, продолжаем движение». Всі по машинах. І ми виїжджаємо з села в чисте поле. І в чистому полі по прямій на нас йдуть російські танки і починають роздовбувати нашу колону машина за машиною, як курячі яйця – «Лусь! Лусь!».
Але, слава Богу, до Червоносільського я доїхав – мало кому це вдалося. Цей коридор, саме від Многопілля до Червоносільського загинуло найбільше людей. Пекельні два кілометри: підірвані автобуси мікроавтобуси з людьми. Ті два кілометри, я не знаю, Бог вів мене своєю рукою – інакше не знаю, як можна було проїхати. Танки в мене просто не влучили. Я так петляв по тій дорозі – «Форсаж» відпочиває, як то кажуть. Потім зніс кілька парканів, в’їхав в кущі так, щоб мене не було видно. Хлопці спішилися, тягнуть поранених з дороги до найближчих укриттів, до хат, погребів – до якихось рельєфних елементів, щоб можна було за них сховатися, зайняти оборону. Нас чоловік 200 вижило взагалі, з них близько 50 поранених, якщо не більше, по дорозі тягли солдат, при мені екіпаж БМП прикривав цей відхід. Хлопці всі загинули – в екіпаж влучили керованою ракетою. Спершу вона над головами в нас пролетіла, ніби пригнувся – мимо. Потім розвернулась і вибух був такий, що я взагалі нічого не чув.
Я був з іншої сторони вибуху, тобто, сама БМП закрила мене своїм корпусом і я не постраждав. Мій брат отримав незначне поранення в ногу осколком, але сам собі на місці надав медичну допомогу, щоби можна було ходити. Впродовж дня ми тримали кругову оборону в Червоносільську.
Потім російські офіцери запропонували нам здатися в полон. Дали слово офіцера, слово честі, що не здадуть сепаратистам «ДНР». Власне я їм не вірив і брат мій теж і ще деякі хлопці не вірили. Але багато людей збиралися, бо були зламані духом, гибеллю більшості з батальйону і тому повірив багато хто—«Сємьорка», наприклад (командир одного взводу). Невідома його доля, знаю, що до зими він був в полоні в Бєса. Ноги йому зламали, знаю, що його не відпустили, не випустили на обмін. Знаю чому, не буду казати—може в нього ще є шанс. Він спершу закопав свою гвинтівку снайперську і сказав: «Йдемо здаватися в полон російській армії». Кажу: «Ти не вір їм, вони брешуть. Я говорив з офіцером, він адекватна людина».
А потім я дізнавався вже, що росіяни вирішували питання з полоненими: або розстрілювати, або здавати в ДНР. Все. В них більше варіантів не було. А ми дочекалися ночі – і через поле. Вирішили виходити так, як цього не чекає противник. Вони наставили розтяжок і часових по периметру, сказали, хто не здасться – будуть розстрілювати. Таких, як ми з братом вийшло чоловік 50 з оточення. Ми пішли через поле – переступили дві розтяжки, не знаю, як ми вночі їх не підірвали, а саме відчули – і переступили. Обійшли часового та блокпост – а далі ціла Одіссея: через сепаратистські території, як ми стикалися з місцевим населенням, з самими «ДНРівцями»—вони навіть не розібралися, хто ми є.
Вони, мабуть, вперше бачили гвардійців: в нас кеварові шоломи, і АКС 5, 45 і форма «дубок». Взяли у місцевої бабусі у селищі Бірюки воду з собою в пляшки (влітку дуже спекотно було, спрага мучила – соняшниковими полями дуже важко було йти). Виходимо з двору – під’їжджає машина (Scoda Octavia темно-синього кольору), там сидять чотири особи в тільняшках, з автоматами, написано: «Донские казаки». По виразу облич і по очах бачу, що це просто нелюди – я таких бачив людей і в Києві, і раніше – вони є. Але тут такі люди зі зброєю – вони тепер вільні. Бачу, нелюд справжній. Садисти, по очам бачу – садисти. Ми з братом схитрили, вирішили не видавати своєї сутності, того, хто ми є. Я сказав: «Здарова, казаки. Слава ДНР! Как пройти на Моспино?».
Перед цим це Моспіно ми десятою дорогою обходили, зірвали одну сигнальну розтяжку: за нами працював кулемет з танком, прочісували посадку. Ми полем повзли з кілометр чи може більше. Потім ще ж стільки ж бігли до наступної посадки, потім по іншій. І тут питаємо, як на це Моспіно пройти (нам люди перед цим сказали, що Моспіно – сепаратистське, тому ми його обходили). Далі ми з цими по-панібратськи розпрощались, вони нам показали, куди на Моспіно – а ми зразу ніби туди пішли, а потім в соняшник і обійшли. Далі через поле цілу ніч йшли в напрямку Нового Світу. Під ранок уже йдемо через Олександріївку, потім обійшли Старобешево – ополченців масово бачили на дорозі.
Вони на нас навіть уваги не звертали, бо навіть уявити собі не могли, що гвардійці будуть йти по дорозі не криючись, не ховаючись. Чудо, що ми не попали на сепаратистів, які б нас здали – от не попали і все, лиш кілька разів стикалися з місцевими. Потім допомогла людина, прізвище якої, я теж не буду називати (через події, які відбувалися з ним потім); в нас ноги збиті-зранені були вже і він нас машиною підвіз до Нової Ласпи. Там якраз стояв гарнізон частини 30/27, тобто наші, майже знайомі хлопці з Нових Петрівців. А звідти, слава Богу, помогли нам добратись. На щастя, ми вдвох (з братом) вийшли цілі, майже не ушкоджені (той осколок не спричинив серйозної загрози). Вийшли. Далі. Далі знов перемир’я. Знову не в нашу користь. Перемир’я, ніби спеціально проти своїх солдат заключається.
Ми зараз сидимо, в’язнемо тут в болоті. Три доби безперервно дощ лив, сніг, град – ми стоїмо. Ми бачимо, як вони ходять, будуються, укріпляють барикади. Ми не маємо права стріляти – ми можемо, в нас є чим. Ми не маємо права, тому що в нас перемир’я. Ми, вибачте, бачимо, як вони нужду справляють, але ми не маємо права зараз відвойовувати свою землю, рідну землю. То я зараз вагаюся чи я взагалі правий, що я облишив свою музичну кар’єру заради збереження територіальної цілісності Батьківщини. Я зараз тут в надії на те, що я тут потрібен. Я не знаю, чи я потрібен. Чи я взагалі потрібен державі. Надіюсь, що потрібен. Буду боротися до останнього!,—розповів боєць батальйону «Донбас» Устим.
Дмитро Пальченко
