Голодне, стомлене і зле,
Складне і неймовірно дике
Твоє відлуння тонколике
Розгадує мої вчорашні сни.
А я тікаю в безконечне
Шалене й вічне небуття
Де тихою сльозинкою
озветься
Твоя складна любов,
Твоя проста краса…
Українська земля породила чимало видатних людей. Але завдяки історичним парадоксам далеко не всі вони мали змогу творити перебуваючи безпосередньо на території України. Багато хто із геніальних українців через різні обставини змушений був емігрувати. Однією з таких непересічних особистостей в українській літературі був Євген Маланюк.
Тому поколінню, яке ходило до радянської школи, навряд чи широко відоме це ім’я. І в цьому напевне найбільша трагедія поета-емігранта. Який усією силою свого таланту звертався до рідної землі, яка його не знала в широкому трактуванні цього слова. Ні, Маланюк не прагнув слави, але за те Україна прагнула Маланюка.
За структурою свого творчого способу мислення Маланюк — символіст і цим він схожий до раннього Тичини. Але творчість Маланюкова — це симфонія слова, лаконічність, як спосіб організації тексту та найкоротшого рафінованого викладу явища. Просто і зрозуміло, одним словом, але завжди влучно і завжди метафорично. Одна з книжок, яка вийшла вже за часів незалежності України називається “Невичерпальність”, що зайвий раз наголошує принцип Маланюкової поетики.
Народився Євген Филимонович Маланюк 2 лютого 1897 року в містечку Архангород (тепер Кіровоградська область). Закінчив Єласиветградське реальне училище та вступив до Петербургського політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни стяв слухачем військової школи в Києві і згодом у званні поручика був відправлений на південно-західний фронт. Після Жовтневої революції Маланюк працює у Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника — командувача Наддніпрянською армією УНР. У 1920 році потрапляє в табір для інтернованих у Польщі. Разом із кількома друзями видає журнал “Веселка”, в якому і було надрукованого його перші поезії. А вже в 1023 розі побачила світ невеличка збірка — “Озимина”, видана разом з Михайлом Селегієм та Михайлом Осикою. З цього часу і починається Маланюкова еміграція. Він вчився у Подєбрадах (Чехословаччина), Працював у Варшаві, а в 1949 році опинився у Нью-Йорку, де жив і працював аж до смерті — 16 лютого 1968 року. Рівно 40 років тому.
Саме в США Маланюк нависав свою “Книгу спостережень”. Вона вийшла друком в 1962 році (перший том) та в 1966 (другий) в Канаді. Це збірка унікальної осмисленої філософської прози. Дослідники літератури й досі вивчають аспекти цієї праці і відкривають все нові грані Маланюка мислителя. Він не міг залишатися осторонь своєї Батьківщини, тому чимало сторінок це його власне осмислення української історії, починаючи від найдавніших часів. Це і літературна критика, і літературна теорія, і філософія, і політика. І все в рафінованому Маланюковому стилі, все в його символічній системі світовідчуття.
До літературної критики поет взагалі ставиться символічно. Критику Тичининих поезій він сам вміщає в поетичні рядки. Його знамените: “Від кларнета твого, пофарбована дудка зосталась”, вкрай точно символізують творчу трагедію Тичини.
Творча спадщина Євгена Маланюка різнобарвна насамперед географічно. Найвідоміша збірка — “Стилет і стилос” (1925) була видана у Польщі, “Гербарій” (1926) — у Гамбургу, “Земля і залізо” (1930) — в Парижі. Наступні — “Земна мадонна” (1934) та “Перстень Полікрата” (1939) — у Львові. “Вибрані поезії” (1943) — у Львові та Кракові, “Влада” (1951) вже у Філадельфії. Останні побачили світ у Нью-Йорку. До них належать: “П’ята симфонія” (1953), “Поезії в одному томі” (1954), “Остання весна” (1959) та “Серпень” (1964). І вже після смерті поета у Мюнхені вийшла збірка “Перстень і посох” (1972)
В Україні існує літературна премія імені Євгена Маланюка. Нею нагороджуються найкращі літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства. Конкурс проходить в трьох номінаціях: художня література, літературознавство та публіцистика, переклад.
От просто мене аж із себе виводить. Чому коли хтось на блогах напише якийсь бздур, то на нього купа відгуків, і рейтинги зростають аж до неба, а якщо з'являється замітка українською мовою про правильні речі, то вона ніколи не знайде свого місця не те що у топ 10 а й набагато далі. Тільки бува не подумайте, що мене цікавлять всі ці рейтинги, як на мене це все дурниці. Але ті користувачі, які заходять вперше природньо цикають на ті замітки, які в той час знаходяться на головній сторінці. Але це не дає повної картини того що діється на порталі і тим користувачам, які з'явилися нещодавно просто важко знайти своїх однодумців.
Що ж до якості, то в мене просто немає слів, чому найбільшою популярністю користуються саме замітки з ненормативною лексикою, про якісь відверті дурниці?
Літературний бомонд зачекався. Новинки сучасної української літератури виходять в світ надто повільно. Але разом з тим, за свідченням автора “новопрезентованої “Флешки” українці читають все більше.
Юрій Іздрик особа суперколоритна, родом з Калуша, що на Івано-Франківщині, випускник механіко-технологічного факультету Лвівського політехнічного інституту, незмінний редактор часопису текстів та візій “Четвер” та автор концепції живого журналу. “Флешка” являє собою збірку есеїв, шкіців та колажів Іздрика. Як сказали би новочасні дослідники — це радше тексти з малюнками. Тексти з претензією на культорологічний аналіз сучасного стану справ у різних сферах життя. Саме тому “Флешка” ніколи не займе нішу художньої літератури, такої звичної з точки зору класичного обивателя, який виховувався на методах соцреалізму та діалектичного матеріалізму. Її ви не почитаєте на ніч, для її читання вам подекуди знадобляться олівець на блокнот, а подекуди й Тлумачний словник сучасної української мови. Це той рідкісний випадок, коли майже науковий текст, озвучений майже суржиковою мовою, і стосується майже побутових проблем. Але висновки з цього обов’язково будуть глобальними. Так фотошпалери, які за радянських часів друкували десь у ГДР, приводять читача до розуміння обмеженості сучасної людини в наочності образів, які вона здатна продукувати. Вона (сучасна людина) не може навіть намалювати собі чогось доброго, то хіба дістане вона це добре в реальному вимірі. “Довкола мур і no way out? Вихід є. Вихід завжди є. Візьми олівець і намалюй. Намалюй вихід. Свій персональний вихід на своїй персональній стіні. (де у радянські часи обов’язково приклеювали фотошпалери, зроблені десь у ГДР. — авт.) Тим більше, що вона паперова. Намалюй двері і світ за ними. Намалюй маму, врешті-решт. Це не гріх. Спробуй, намалюй собі маму. Навіть, якщо ти все життя вважав, ніби “мама” – це материнська плата комп’ютера. Не біда. Мама вигребе. І Ти вигребеш.
Намалюй себе. Спробуй хоч раз. Намалюєш — будеш жити.”
Власне, тільки у “Флешці” ви знайдете культорологічний текст, де якийсь, з дозволу сказати “вчений”, пояснює, якійсь “рибочці” на відмінному суржику сутність свободи: “Свобода, да, да, щото я таке, рибочка, вже чюв і всьо на етом подлом язикє, іше там були какіє-то равен(ство) і брат(ство), но об цьому лучче не вспомінать.
А так вопше-то, мені про свободу навіть встидно балакать” (в тексті збережено правопис автора). І на такий ось текст на вісім сторінок, аж п’ятдесят шість посилань до “Списку умних кніг”, який починається з Леніна В.І. та транзитом через Арістотеля, Декарта Р. Плутарха, Г. Гегеля, Ціцерона, В. Бєлінского. А. Шопенгауера та Б. Спінозу, навтомно прямує до Дж. Бруно.
Кілька есеїв присвячено “геополітичним” темам, які розглядаються виключно через призму масової культури. Це стосується і топографії Івано-Франківська і історії Львова і европизації, рідного Іздрикові, Кулуша.
Власне, “Флешка” дуже точна назва. Це щось таке, що мало того, що вміститься на якихось п’ятсот дванадцяти мегабайтах, та й ще може бути видалене в будь-який момент, така вже доля флешок, інформація, яка на них зберігається ніколи не буде там зберігатися вічно. Саме тому мені здалося, що “Флешка” — це такий собі сучасний культурологічний палімпсест. Він зникне, як зникнуть проблеми, які спонукали Іздрика, до написання його есеїв та видання цієї “книжки з картінками”. Все — “Delete”, безпечне видалення присторю — тепер ви можете від’єднати флешку, файли не пошкодяться…
Вже традиційним стало спекулювання тематикою УПА напередодні 14 жовтня — свята Покрови та дня створення повстанчої армії. І що цікаво кожен трактує діяльність УПА через призму власного бачення історії. Так, саме в історії і криється розв’язок проблеми примирення ветеранів Української Повстанчої та Червоної армій.
А історія — штука дивна, ніколи не знаєш де факти, а де домисли. Особливо це стосується історії УПА, бо офіційна радянська історія малює “лісових братів” зрадниками своєї країни. Упівці дійсно виступили збройною боротьбою проти Червоної армії в роки Другої світової війни, але вони захищали власний народ від сталінізму та радянщини. Часто сучасне покоління не знає справжньої ролі УПА в українській історії, радянська пропагандивна машина прагнула очорнити образ українських повстанців у очах самих українців. Саме тому сьогодні і існує проблема примирення ветеранів. Упівці не вважали себе громадянами Радянського союзу, який був для них ворогом-окупантом, рівно як і Польща та гітлерівська Німеччина, тому цілком природнє засудження їх радянською системою, та, даруйте, неприроднє не визнання їх сучасною державою на ім’я Україна. І в цьому полягає історичний парадокс, УПА — це армія без держави, власне через свою боротьбу активісти ОУН і збиралися створити державу. Нація відчула потребу у збройній силі і створила її.
Українська Повстанська Армія зародилася саме в той момент, коли українська нація гіпотетично могла здобути власну державність. Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору у ХХ столітті є кінець січня 1929 року. Саме тоді на І конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів. Метою організації проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнічних землях. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів, головою якого обрано Євгена Коновальця. Вже у 1938 році совєтський агент Павло Судоплатов у Роттердамі вбиває Євгена Коновальця. Саме ця подія поклала початок так званого розколу ОУН. Головним каменем спотикання виявилося питання про співпрацю з німцями, яку по-різному бачили різні члени організації. Це поклало початок роздвоєння ОУН на ОУН-Мельниківці, головою проводу якого на другому конгресі в Римі (1939року) було обрано Андрія Мельника та ОУН-Бандерівці, головою проводу якого став Степан Бандера, після затвердження на ІІ надзвичайному конгресі у Кракові (квітень 1941 року). Цей конфлікт між гілками ОУН пережив Другу світову війну і триває до цього часу, з різними спробами порозумітися, які мали різні наслідки. Бандерівці виступали за радикальні, революційні дії, Мельниківці ж вели помірковану політику.
Плани щодо відновлення Української держави було втілено щойно німецька армія перетнула кордон 30 червня 1941 року ОУН(б) у Львові проголосила створення Української Самостійної Держави. Уряд було доручено сформувати Ярославові Стецькові. Реакція німецького командування остаточно розвіяла всі ілюзії щодо можливої співпраці між ОУН та німецькими підрозділами. Після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави, Степана Бандеру та Ярослава Стецька було заарештовано та відправлено до Берліну, а звідти до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до вересня 1644 року. ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 року перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім — у концтаборі Заксенгаузен.
Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, коли Сергієм Качинським було створено перший відділ УПА під егідою ОУН(б). Згодом військові формування розросталися. А навесні, з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил. До осені, незважаючи на тяжкий характер перемовин до УПА було приєднано мельниківські загони та залишки Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця. Ще раніше УПА поповнилося українською поліцією, що з німецької служби перейшла до лав повстанців та так званими “східними батальйонами”, які німецьке командування формувало за рахунок полонених Червоної Армії. Порятунок в УПА знаходили також євреї, які рятувалися від геноциду. Саме тому УПА почало набувати полінаціонального вигляду, за різними даними до 1944 року кожен п’ятий вояк УПА був неукраїнського походження.
Таким чином армія була змушена воювати на два фронти — проти німецької та Червоної армій, що їй вдавалося робити з перемінним успіхом. На додачу до цього відбувається кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь. Протягом усього часу цих протистоянь ворогуючими сторонами проводиться шалена дискримінаційна пропаганда протилежного змісту: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи їм співпрацю з Москвою, а радянська влада оголошує їх зрадниками та звинувачує у співпраці з німцями. Формально перемовини командирів УПА з німцями каралися смертю.
З остаточним відступом німецьких військ УПА продовжує боротьбу з радянськими військами. У 1946 році московське керівництво ставить завдання очистити Україну від повстанців силами регулярних частин Червоної Армії, прикордонних військ та МГБ. В цей час проводяться масштабні облави, засідки, депортація мирного населення за підозрами у зв’язках з УПА, а часто і просто розстріли без свідків судів та слідств. Чи не найулюбленішим прийомом було перевдягання в бандерівців — діяли фальшиві загони УПА, які жахали мирне населення своєю жорстокістю. Все це змусило керівництво УПА частково вивести свої сили з України, а решті наказано відійти в глибоке підпілля.
Відкритий збройний опір припиняється наприкінці 40-их років, а після загибелі у сутичці із загонами НКВД головнокомандувача — генерала Шухевича у 1950 році, УПА припиняє своє існування як єдине військове формування. Не зважаючи на це окремі загони продовжують боротьбу до травня 1954 року, коли захоплено нового головнокомандувача полковника Василя Кука. На цьому вважається, що УПА припинала свою діяльність. Але варто згадати, що навіть після 1954 року окремі боївки продовжували функціонувати, а останній партизан — Ілько Оберишин вийшов з підпілля тільки в 1991 році. Як видно УПА не склало зброї, боротьба продовжується вже 65 років.
Топ новина, передана УНІАНом. Краснодонський райсуд Луганської області, не прийняв позовну заяву, через невідповідність вимогам статті 15 частині 3.106 Цивільно-процесуального кодексу, яка передбачає написання документів офіційною мовою. Позивачу запропонували “устранить” невідповідності до 2 липня 2007 року. Але він не знає, бідака, як це зробити. Заява то українською написана.
Та і то не все, я підняв в неті той кодекс, там про мову йдеться в статті 7. http://news.gala.net/?cat=1&id=253185
Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство
1. Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.
2. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або
недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому
цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення,
виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою,
якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача,
в порядку, встановленому цим Кодексом.
3. Судові документи складаються державною мовою.
То я так розумію з мовами в нас повний хаос. Тому, шановні проблема є.
“Таємниця”, яку хотів відкрити читачеві чи не найвідоміший український письменник сучасності, полягає власне у тому, що ще існують якісь таємниці. Один мій знайомий, після того, як прочитав цей роман (з дозволу сказати) повідав, що, напевне, він найбільше сподобається газетярам. І справді, будучи газетярем, мені сподобалося.
Сподобалося тому, що фактично Юрій Андрухович започаткував новий жанр в українській літературі - роман-інтрев’ю і в цьому його подібність до газети. Але тільки в цьому, тому що текст читається як абсолютно художній твір і, навіть, незважаючи на, зазначену передмові, “про всяк випадок”, банальну фразу про те, що всі імена та події вигадані, а будь-який збіг випадковий, все одно стає зрозуміло, що насправді герої малюються з життя. Дехто встиг назвати роман Андруховича автобіографічним і напевне мав рацію, бо в ньому щораз, окрім опису подій, які відбувалися в житті автора трапляються і знакові особистості: Микола Рябчук, Ірван (Олександр Ірванець), Індрик, Стасюк, Мертві Півні, Плач Єремії… Але це далеко не повний перелік образів, які малює Андрухович, дещо окремо стоїть його сім’я , його бачення світу, його бачення Радянського Союзу, його бачення Європи, його бачення Франика, Львова, Праги, Києва, Москви і навіть Нью-Йорка.
Найперше, що в ньому вражає - це його мова. Часом з ненормативною лексикою, часом з незрозумілими дефініціями, але відчувається, що ця андруховичівська мова жива, вона дихає. В “Таємниці” Андрухович показує самого себе, без шкандалю і це створює шкандаль, без епатажу - і це створює епатаж, без таємниць - і це створює таємницю(і). Вся ця геополітика, весь цей “совок”, всі дійові особи - лише відображення конкретних людей у очах автора саме тому вони трішки вигадані, трішки не мають стосунку до справжніх їх прототипів. І в цьому велич таємниці, це не прагнення показати “те, що на споді”, як дехто може подумати, це відверте демонстрування, без таємниць, без внутрішніх відмовок. Але все ж Андрухович певної миті зупиняється, на останній сходинці, і залишає читачеві найголовніше - Таємницю.
