Не думаю, що матиму схвалення від дочки, проте маю розказати.
Темою магістерського диплому мистецтвознавця в НАОМА у Ольги була «Творчість Прерафаелітів». По закінченню Академії писала сценарії до комп'ютерних ігор, працювала журналістом. А в 2015-му закінчила курси з тактичної медицини, та підписала трирічний контракт з 81 десантно-штурмовою бригадою. В січні 2017-го потрапила в Авдіївку, якраз у період різкого загострення на «Промці». Двома екіпажами з подругою «Ромашкою» евакуювали з передка близько 60-ти поранених та 20-ти загиблих наших воїнів. Тіла бійців забирали ще теплими, траплялося по частинам… Якось на моє питання, що з побаченого досі не йде з пам'яті, відповіла: «Тіло бійця без голови, але з вухом.» На свій день народження везла в машині воїна з перебитою уламком стопою, з якої стирчали кістки, та притискала ту ногу до себе, щоб пом'якшити йому біль від трясіння. Сміялася та жартувала з ним, щоб лише не втратив свідомість. На її очах загинув товариш, коли вони несли ноші з пораненим. Неподалеку розірвався снаряд руського танку, — і у нього вибуховою хвилею розірвало нутрощі. Надивилася смертей, каліцтв… Та про один епізод з її війни почув лише зараз, два роки по тому. Тоді в Авдіївці мишобраття накрили "градом" наш медпункт. Дивом нікого не зачепило. За хвилину почула по рації, як командир, дізнавшись, що всі живі, зопалу скомандував: «По їхньому медпункту, приготувати 120-ті міни!» Ольга з Ромашкою з жахом завмерли. Уявили лікарів, поранених з того боку. І коли через три хвилини почули в ефірі: «Відбій! Ми – не вони.» — видихнули повітря…