Тетяна Невсипуща-Багатознай. Уривок із повісті

  • 21.11.18, 23:11


Тетяна Невсипуща-Багатознай

********

Розділ 5

 

                        ШКОЛЯРСЬКЕ. ПЕДАГОГІЧНЕ. АНТИПЕДАГОГІЧНЕ

 

       Моя перша й найсолодша рольова гра- школа. Тільки цією грою можна було перетравити  школярські замашки радянських учителів та знайти вихід заблокованому дитячому бажанню висловити накопичену агресію.

      Коли йшла підготовка до "школи", у нашій однокімнатній квартирці все летіло догори дриґом, тому це дійство відбувалося за відсутності батьків, аби не завдавати шкоди їх нервам.

      Для школи беруться всі твої іграшки, які хоч чимось нагадують учнів, та розсаджуються в лінійку на дивані під самою стінкою, від найбільших до найдрібніших.          

       У нашій із сестрою школі навчалися Михайлик Герасименко (плюшевий ведмідь, який у відповідний момент міг зіграти й роль директора школи), слоненя Лоня Хоботенко ( ще одне плюшове нещастячко), Мурзик Шишов (гумове кошеня, обмальоване кульковою ручкою), дві ляльки-німкені: Ліпі Цвєточкіна та Настя Гур'єва (тітка привезла нам їх із закордону, і я, як старша, маючи право "першої ночі", схопила собі найгарнюсіньку- мою красуньку Ліпі), мініатюрна Копі Картошкіна (хтозна, чому саме "Копі", і звідки взялося це недолуге "Картошкіна"), пупсик із копицею густого рудого волосся, пластмасова Чічі Мавпяк із головою та кінцівками, що скажено оберталися на 180 градусів, та ще якісь особи з іграшкового світу, нині незворотньо забуті.

     Відбувалося це садо-мазо шоу за всіма правилами радянської дидактики: учні сиділи вервечкою та таращилися на мене з батьківського дивану, а я  із серйозним виразом обличчя священнодіяла- сіяла якусь вічнозелену муть. Сестра була за черевомовця- на різні лади вона озвучувала тих нещасливців. А я ставила оцінки, і не було більшого задоволення, ніж смачно вліпити двійку якомусь із них.

- До дошки йде... Шишов!- суворим голосом Алли Іванівни Вовк, своєї учительки з російської мови та літератури, вимовляла я й, насупивши брови, зиркала на налякану іграшкову аудиторію.

-Я не в-в-вивчив!- вловивши моє генетичне бажання карати невігласів, гнусавим голосом віщала сестра.

-Чому?- ще більш суворим голосом питала я.

-З-з-забув,- мимрив бідолаха з останніх сил.

-Агааа! Два! Ану, давай щоденника!- ще страшніше гримала я та переможно виводила жирну відмітку в "журналі".

-А я його теж з-з-забув... Уд-д-дома, - продовжував кляту гру всіх шкільних часів та народів бідолаха Мурзик. Скипівши праведним учительським гнівом, я остаточно позбавляла його волі до спротиву сакраментальним побажанням про забуту вдома голову.

     До речі, ролі в учнів були різні, вони відображали різні характери  шкільного життя-буття. Наприклад, необдарована красою руда Копі Картошкіна займалася підлабузництвом. Підкравшися до мене на "перерві", вона підступно стучала на Ліпі Цвєточкіну за те, що та мастила губи  помадою прямо на уроці. Я вскипала праведним гнівом та вичитувала німфетку Ліпі за вигляд "бойового індійця", хоча тій це було по цимбалах-  вона мала яскравий колір губ, ще з часів свого перебування на ляльковій  фабриці імені  Карла Маркса або Фридріха Енгельса (чи які там ще імена могли носити іграшкові фабрики ГДР), тобто такою її вже "мама народила", а значить, Ліпі була  абсолютно безвинною природньою красунею.

     Іншою жертвою пронози Копі була вертка Чічі Мавпяк: безсовісно жерла дефіцитний банан під партою знов-таки під час мого священного уроку. А якщо дитина тріскає дефіцити, то її мама-тато хто? Ясно, що не звичайна тьотя Мотя, а якесь велике цабе, яке може щось "діставати". А омріяні недоступні в ті часи банани були для нас із Лесею символом майже щастя та майже багатства. І Чічі достатньо було втягнути голівоньку по самі пластмасові плечики, після чого та набувала пренепорочного вигляду "бігла через місточок та вхопила зелений листочок" і відтак була прощеною, але з припискою: "Не забудь поділитися наступного разу із учителькою. Вона страшенно любить банани. Марить ними..."

     Настя Гур'єва являла собою махрову відмінницю. Це була лялька сестри, і та намагалася надати її голосу більшої улесливості, властивої справжнім відмінницям. А той, хто вчиться краще за всіх, викликає заздрість однолітків та отримує пошану дорослих. І Настя, себто Леся, старанно відпрацьовувала цю нелегку роль. Вона здіймала лялькову гумову ручечку на "уроці" так жваво й часто, що незабаром та благополучно тріснула і лялька перетворилася на інваліда. Тепер вона мала такий плачевний вигляд, що моє учительське серце розривалося від жалості, і я викликала її відповідати частіше за інших на заздрість "однокласникам" ("М-м-м-м-м-м", - старанно виводила сестра, зображаючи розчарований гул "класу" після чергового виклику бідосі Насті).

     Слоненя Лоня Хоботенко мав міцну статуру, тому й сидів першим у довгім ряду. Пікантною Лоніною особливістю було те, що він частенько ходив до школи без штанів та через свою голозадість був задіяний тільки в загальних сценах та масовці.

     Одного разу "діти" поводили себе вкрай погано: Чічі дуріла й кривлялася, Лоня знову прийшов на урок без штанів, Копі, Настя й Ліпі наперебій підказували флегматичному тормозові Мурзику таблицю множення на "2". Учителька казилася та гримала. І нарешті на урок було запрошено директора. Він не забарився явитися до нас в образі старенького облізлого ведмедика із пришитими мамою очима-ґудзиками. Розсівшися прямо на вчительськім столі, Анатолій Іванович звісив свої задні лапи та, грізно обдивившись усіх присутніх нескліпними очима, низьким голосом сестри прорік:

- А це хто тут погано вчиться та не слухає вчительку? Га?

       "Діти" завмерли (хоча, що їм залишалось робити, як озвучувач їхніх тайних помислів, тобто моя сестра Леся, зараз був зайнятий більш вагомою директорською роллю).

       Я зрозуміла, що мені прийдеться підмінити сестру, і віддуватися за всіх прийшлося моїй улюбленій ляльці-німкені, блакитноокій блондинці в жовтім квітчастім платтячку -Ліпі Цвєточкіній. Її лялькова карма закордонної вічної красуні врятувала "клас". Вона попросила за всіх пробачення, і директор змінив гнів на милість та нарешті відпустив школяриків на довгоочікувану перерву.

       Учителька з директором, тобто ми з сестрою, кинулися першими. Нам уже не менше, ніж справжня, осточортіла та лялькова школа, і ми увімкнули старенького програвача, поставили платівку популярного в вісімдесяті Івіци Шерфезі ("Любьіте, пака любітса! Рєвнуйтє, пака рєвнуєтса! Страдайтє, пака страдаєтся! Мєчтайтє, пака мєчтаєтса!") та весело плигали аж під стелю на старім батьківськім дивані, відвівши душу на тих безсловесних ляльках нашого совкового нехитрого дитинства.

      А поряд із нами, себто педколективом, так само радісно та завзято підстрибували й учні: і Лоня, і Ліпі, і Настя, і Копі, і Чічі, і Мурзик. А головне- і сам директор Анатолій Іванович безсоромно виробляв непедагогічні сальто прямо на  місці, де за кілька хвилин до того відбувався священний освітній процес...

Наші в Сан-Франциско

  • 25.05.17, 21:38

                   Наші в Сан-Франциско

 

Якось Вадим Оліфіренко (мій батько) каже моїй матері: 

  -- Світлано! Коли ми вже отримаємо той візбез чи то пак безвіз! Хочеться мені напитися шоломом із Гвадалківіру, або вгризтися в соковите буріто, а може, й поразганяти палкою хмари над Апеннінами. Або ж ще якось, так би мовити, долучитися до надбань єропейської, чи то навіть світової, культури.

 -- Ну що ж, -- відповіла мати, -- оно твоя двоюрідна сестра Надя щойно майнула до сина в Канаду, твій брат Євген знай собі мотається то в Балі, то на Шрі-Ланку. А ми чим гірші?

   -- Думаю, нічим, -- мовив батько й ткнув пальцем у планшет. Там як раз було відкрите фото: здоровезні хмарочоси височіли серед неонових вогнів американського міста.

   -- Супер. А я вже й готова, -- мати стояла, вдягнута в вишиванку.  -- Поквапся, Вадиме, мені ще варити борщ та перевіряти зошити...





       Дякуємо студії «Барвиста вишиванка» за наданий одяг, авіакампанії «Еірфранс» за солідні знижки на квитки, фотохудожнику Стівену Уїлксу-молодшому за креативне фото, зроблене з тридцятого поверху Провідіан Фінаншіал Білдінг. Та Тетяні Невсипущій --  Багатознай за нестримну фантазію…

Стаття О. Максименка та В. Сиротенка про поезії А. Тарана.

  • 24.03.17, 16:03

Сиротенко Валерій Павлович

       Народився 30 травня 1953 року в Краматорську Донецької області. У 1970 році закінчив загальноосвітню школу № 7 у Краматорську, а в 1975 – філологічний факультет Донецького державного університету. У 1985 році в Інституті літератури (Київ) захистив кандидатську дисертацію «Жанрово-стильові особливості повістей А. Дімарова». Працює доцентом кафедри теорії і практики початкової освіти Донбаського державного педагогічного університету, викладає дисципліни літературознавчого та методичного спрямування.

       Наукові інтереси стосуються питань особливостей розвитку української літератури ХХ сторіччя, осмислення проблемно-жанрових пошуків у прозі цього періоду. Значна увага надається дослідженню різних аспектів творчості письменників Донеччини, зокрема її північного регіону, виявляючи при цьому як специфіку обумовлену місцевим колоритом, так і загальнолітературні сучасні тенденції. Є автором понад ста двадцяти наукових статей та методичних посібників. Серед них праці, присвячені творчості М. Петренка, В. Сосюри, В. Підмогильного, Л. Первомайського, А. Дімарова, А. Мироненка Ю. Доценка, В. Іваніва-Краматорського.

       За педагогічну й наукову діяльність нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти та науки України (2002 р.), знаком Асоціації навчальних закладів України недержавної форми власності «За розбудову освіти» (2002 р.), знаком«Відмінник освіти України» (2007 р.).



В. П. Сиротенко



В. П. Сиротенко та В. В. Оліфіренко




О.Л.Максименко, В.П.Сиротенко

Слово А.Тарана – філософська лірика сучасного життя

       Дилема „столиця - периферія”, безумовно, має сенс при з’ясуванні адміністративно-територіальних кордонів, але давно втратила значимість при осмисленні культурно-митецьких, зокрема поетичних здобутків. Річ не лише у тім, що сучасні критики, крім Києва, виділяють ще цілий ряд письменницьких центрів, а в переорієнтації духовних пріоритетів та самооцінок, коли вагомість людини починає визначатися не за щаблем у соціальній ієрархії, а тими вимогами, які індивід ставить перед собою. Ці зрушення в суспільній свідомості у значній мірі обумовили появу такого феномена, як „література рідного краю”. Стало очевидно, що „регіональна література” – це не ознака вторинності, що письменники, імена яких переважно відомі лише в місті чи області, такі ж учасники літературного процесу, як і колеги по перу, що мають загальноукраїнську відомість. Цими міркуваннями і визначається актуальність нашої розвідки, присвяченої поетичному слову краматорського поета (Донецька область) Анатолія Тарана.

       Останніми роками з’явилося кілька критичних праць, присвячених краматорським письменникам. У них автори здійснюють огляди мотивів та образної системи поезії [1; 2], торкаються деяких жанрово-верифакаційних особливостей творів [3; 4]. Постать же лауреата обласної премії ім. Г.Кривди А.Тарана знаходиться по суті в затінку. Маємо лише невелику передмову професора Слов’янського державного педагогічного університету В.Горбачука до першої збірки поезій „Бути людиною”. У ній, зокрема, наголошується на „прагненні поета якомога повніше охопити й висловити багатство сьогоднішнього духовного світу людини”, також визначаються певні образно-художні особливості лірики А.Тарана: „вони побудовані так, що кожне слово в них несе свої формальні й асоціативні зв’язки і ніякої безкрилої однозначності. Окремі поезії мають чисто окреслений сюжет, особисту фабулу, стилістичну лаконічність” [5, с. 6].

       Про творчу своєрідність А.Тарана пише і літературний краєзнавець Н.Лапушкіна, даючи загальний огляд тематичних та образних обширів поета, зупиняючись на деяких художніх особливостях віршів. Відзначена нею і філософська наснаженість творів. Це пов’язується з тим, що „дилема „людина живе чи існує” пронизує усю творчість поета...” [6, с. 72].

       Отже, своє завдання вбачаємо в тому, щоб:

 подати коротку біографічну довідку про письменника;

 означити змістовну конкретику ряду поезій, охарактеризованих нами поняттям філософська лірика.

       Анатолій Олексійович Таран народився 10 червня 1939 року на хуторі «Перший номер» колгоспу «Червоний маяк» селища Новоіванівка Веселівської сільради на Барвінківщині Харківської області.

       Батьки були розстріляні як вороги народу. Тому з трирічного віку знаходився під патронатом місцевих державників, під наглядом яких закінчив вісім класів Гусарівської середньої школи, потім будівельну школу № 23 у місті Слов’янськ Донецької області. Будував шахти Донбасу, працював на краматорських заводах НКМЗ та КМЗ ім. Куйбишева.

        Віршуванням захопився з 10 років. А.Таран автор трьох поетичних збірок („Бути людиною”, 1998; „Дорога до себе”, 2001; „На рівні Серця”, 2005), лауреат обласної літературної премії ім. Г.Кривди (2003 р.).

       При розгляді ряду поезій А.Тарана зважаємо на те, як у сучасному літературознавстві трактується поняття філософська лірика: твори, в яких „порушуються проблеми буття людини та суспільства” [7, с. 287].

       Власне вірші, в яких простежується філософська наснаженість, ми поділили на три групи, що дозволяє як конкретизувати авторські підходи в розумінні основ буття, так і визначити обшири митецьких поглядів, ті сфери, що видаються потенційно наснаженими з погляду порушених питань.

       За велінням Долі А.Таран прекрасно знає те, що зазвичай називають просте життя, проста людина. Напевне, від цього у нього розуміння, що буденність не буває сірою, одноманітною, бо кожен день вимагає неабиякого напруження фізичних і розумових зусиль, розв’язання питань, які можуть бути вирішені тільки сьогодні і тільки тобою. Тим-то поет так цінує щоденну мить, будучи твердо переконаним: „В сьогоднішній добі // Не значишся. Живеш” („Знайди себе”).

       Звідси й своєрідна образно-виражальна палітра поезій. Показовою в цьому відношенні є строфа з вірша „Бути людиною”:

Я щасливий. Єдиним живу:

Мною день починається сонячний.

Бачу стежку. Зелену траву...

А он там – кучерявиться соняшник [8, с. 11].

       Ліричний герой перебуває серед до болю відомих реалій: стежка, трава. Ці образи по-художньому невибагливі. І лише соняшник увиразнюється метафоричним епітетом кучерявиться. Завдяки цьому тропові з’являється відчуття, що кучерявиться не соняшник, а душа ліричного героя, а сам він набуває макрокосмічної масштабності, оскільки йому випадає велика честь розпочинати новий день. Тож на людину покладається і велика відповідальність наповнити щоденне часткою вічності.

       Збагнути це – наблизитися до Істини, в основі якої тільки духовне, можливо, божественне. Не випадково поезія „Осінній етюд”, розміщена, до речі, у розділі „Слово”, ключовою фразою має трансформований біблійний вислів „Іди і дивись” – „Стою. Дивлюся”. Внутрішній зір дозволяє ліричному героєві бачити не лише все навколишнє, а зазирнути за горизонти „вічного щодня”. Ніби в колажі в єдине ціле укладаються селище з черепичними дахами, дітвора, що підняла гармидер. Від цього все стає вагомішим, значимішим, прожиті дні вишуковуються в ланцюг закономірностей, суть яких посприяти утвердженню благополуччя в людському житті. Так невимушено і природно в поезіях А.Тарана відбувається перехід від, здавалося б, щоденних клопотів до одвічного питання – у чому сутність людини:

Отож, воно торкається, щоб ми

Замріяні і вдячні до сьогодні,

Межи людьми лишалися людьми

І не плелись в порізненій безодні [8, с. 98].

       Завдяки цьому збірка „Бути людиною” сприймається як філософська не лише за назвою. Її серцевиною стає вислів „Nosce te istum” („Пізнай самого себе”). Прагнучи цього, поет перш за все намагається з’ясувати, що ж рухає людиною, чого вона прагне. Це може бути і по-казковому чарівне і водночас по-житейськи нездійсненне бажання чудодійного переродження. Власне це відбувається з самим поняттям „труба” в однойменному вірші. По-перше, просторічний вираз, який означає крах усіляких надій, сподівань, вказує на безвихідь ситуації. Цією метафорою автор і передає всю складність людського життя. Та по-друге, це гіпотетичний обшир, який фігурує в оповідях багатьох, хто переніс клінічну смерть. Це своєрідний шляхопровід із цього світу в інший, це констатація незнищенності людської душі, віри в те, що їй уготована благодать. Зважаючи на це, уже не так нездійсненно сприймається поетове побажання людині:

Тож хай її народить мама.

Але зворотньо. Навпаки [8, с. 86].

       Не у фізичному, в духовному шукає автор відповіді на питання про людське єство, що стан душевного неспокою, пориву, дерзання і визначає власне стан буття. Тільки така людина здатна вічно запитувати Небо, „що там, // За наступним дощем” („Вересневі дощі”).

       На вірі в людину ґрунтується ще один аспект філософської лірики А.Тарана. У поезіях „Зійти на крутосхили”, „Будівничий” відстежується деформація принципів поетичного філософування. Вона зумовлена переорієнтуванням думки від «застоєвських» часів з їхнім неодмінним усередненням до пізнання людини і визнання її самоцінності. Людина в поезіях Анатолія Тарана набуває ознак активності і здатності до самовиявлення себе у житті, дуже скрутному сьогоденні. У таких умовах і випробовується стрижень людини, її здатність виступити будівничим не лише власного життя, а і нового суспільства, в якому Я не нівелюється, не розчиняється в безликій масі, а почувається незамінною часточкою нового МИ, відповідального перед наступними поколіннями:

Де Ми себе – вимощуєм.

Йдемо такими істими –

В майбутнє поколінь

В ім’я Людської істини,

Піднятими з колін [8, с. 28].

       Наша розвідка засвідчила, що в особі А.Тарана маємо поета з особистим поглядом на світ, з допитливим зором, спрямованим у людську душу. Вона ж означила і перспективи подальших літературознавчих досліджень: осмислення образів Неба, Рима, які часто зустрічаються у віршах; з’ясування мотивів, образно-виражальних особливостей збірок „Дорога до себе” та „На рівні Серця”.

Вірші краматорського поета Олега Максименка. Частина 2.

  • 21.03.17, 15:31

Випускникам Свободнянської середньої

школи 1970 – го року присвячую

 

*** 

Розлоге  й  квітуче  у  вербах

Вкраїнське  „Свободне”   село,

Де  школа і   юність у веснах

Минули, мов річне зело.

 

 

На зустріч з тобою крокую,

Святиня дитячих подій,

А в згадках я чомусь мандрую

У рік сімдесятий, мерщій.

 

 

Там дзвоник школярський спадає

Крізь роки на думку   мою

І серце бентежить, мов грає,

І пісню співає свою.

 

 

Про килим в серпанках вранішній

І герці хлопчачі, ще ті,

І вечір у школі тодішній,

Часи, що були золоті.

 

 

У  вирій злетіли, мов птиці,

Літа молодії в житті,

А юність, як крапля з криниці,

Солодить ще душу в бутті.

 

 

Мова


О мова вкраїнська,
Блукаєш ти степом
Козацького війська
І ходиш з вертепом.

На сході країни
Ти  б*єшся з Москвою
За честь України,
За землю з вербою.

О  мова вкраїнська,
Найкраща  у світі,
Ти є материнська,
І словом в розквіті.

О мова вкраїнська,
Під стягом держави
Ти  вже не сирітська,
А маєш  октави.

Вкраїнськая мова
Рідніша за  інші,  
Співуча  розмова,
Шевченкови  вірші.

 

Українська   мова

Є   в   мене   мова   одна
Від  тата   й  мами   сплива,
Слова   несе   від   Христа,
Українська   зветься   вона.

Є в мене мова  одна
Шевченка,  Стуса й Франка,
Вірші малює   вона
І серце моє колиса.

Є в мене мова одна,
Жовто-блакитний  мій  стяг
Злюбила міцно  вона,
А  я для неї ватаг.

Є в мене мова одна,  
Дівчина  -  люба весна,
Розквітла травнем  сповна
Українська  зветься  вона.

 

 

***

Я  сокіл  степів половецьких
Євшан де духмянить  кудлато,
А  вежі фортець молодецьких
Чатують  по Тору старанно.

Я сокіл степів половецьких
Малюю  вірші  в полинах,
Не хочу і думок чернецьких,
Що волю гнітять  в колисках.

Я сокіл степів половецьких
Де пісня чарує піїта,
А подих просторів торецьких
Вирує колоссями  жита.


Шидловськії зорі

 

Шидловськії зорі

Шидловськії зорі

Шепочуть мені

Про бвави на Торі
 У росах в імлі.

 

Про килим на луках

І співи троянд,

Про дзумкіт у лузах

І гомін краян.

 

Про верби Ганівки

І вітер степів,

Про ганок домівки

І поля засів.

 

Про ясу у хорі

І подих стерні

Шидловськії зорі

Шепочуть мені.

Я  шукаю  людину


      Серед  долі  барханів,

       Царства  злоби  та  гніву,
       По  обличчях  зухвалих

Я  шукаю  людину.


 Бо  втомився  душею
          Від  хурделиць  кривавих,
    І  серденько  спокою  
        Вже  не  баче,  у  ранах.

     Де  не  гляну  я  в  очі,

Всі  чужі  і  далекі,

Наче  темні  узлісся,

            Криють  землю  без  межі.

Я  шукаю  людину

Серед  кулі  земної

     І  в  добро  все  ж  я  вірю,
     І,  здається,  знайду.  


Вірші краматорського поета Олега Максименка. Частина 1.

  • 21.03.17, 13:10

Максименко Олег Леонідович закінчив ДДМА. Зараз працює на    Краматорському заводі важкого верстатобудування начальником    ковальсько-термічного   цеху. Перший його вірш був надрукований у 1988   році в газеті „Краматорський  металург”.

Друкувався в міських, а також в обласних газетах, журналі „Брідщина”. Співавтор поетичних збірок „Донецькі   полини”, „Шидловські   вогні”, „Поезії    Слов'янщини”. Автор  поетичних збірок  „Вклоняюся   рідній   землі”, „Степные рассветы” та краєзнавчої книжки „Крізь млу до світла”. Ім'я Олега Максименка ввійшло до довідника  „Краєзнавці Донеччини”.

 

 



*   *   *

 Дінець  виграє на  бандурі

І   човен   по   струнах   пливе,

У   хащах дуби   по   статурі

Гуртуються  в коло   живе.

 

 

А    Гори   Святії,   мов   килим,

З   небес   подарований   Богом,

Навіки   залишиться    білим

Вкраїни   казковим   острогом.

 

 

*   *   *

 Весни   золотавий    нектар

Збентежує   душу   мою,

По   стежці   кохання    до   хмар,

До   неба,   до   сонця   дійду!

 

 

В   пелюстках   троянд   віднайду

Кохання   твого   кольори,

Розмаєм   пісень   огорну

Життя   молодої   пори.

 

 

Любові   весняний   нектар

Серденько   моє   колиса,

Я   твій   полум'яний   пісняр,

Ти    божого   світу   краса!


 

Я  родом з Ганівки

 Я родом з Ганівки,

Із   селища    верб,

Де   лози   й   барвінки

Співають   про   степ.

 

  Де казка з дитинства

Мандрує   вночі,
  Джерельця з намиста

Дзюрчать   у   корчі.

 

 Кампличка розлога  

Історії   світ,

Святиня від Бога

Вже кілька століть.

 

 Там чути сопілки

Серпневий вертеп.

Я родом з Ганівки,

Із селища верб.

 

 Співи   степу

 Співають струмки по весні

В некошених заростях  трав.

Отаман – ватаг, мов у сні,

Чумацькую валку стримав.

 

 І зілля-ромен гомонить

Про плесо Сухого Торця,

А балка казково мовчить

Очікує диво-митця.

 

 І    яса    ятрить   в   шавлії,

Танцює   густий   воронець,

Берізка    дівчина    імли 

Кохає    ненатло    чебрець.

 

 

*   *   *

 В імлі весняної ночі

Згадаю дитинства бави

І мамині сині очі,

Заграви ненатлі барви,

Обійстя обабіч лісу,

Джерельну малу криницю,

Як діти несуть мелісу,

Як ненька годує кицю.



Україно   моя

 Є  у світі козацька земля,

Черемшиною квітне, рясна,

А вербою шепоче зрання,

Україною зветься вона.

Постає у слов'янській красі

Чарівних колискових пісень,

Що купають барвінок в росі

Ще з князівських славетних давен.

І душею у хвилі Дніпра

Чумаків пам'ятає вона,

Їх шляхи соляні по степах

Позабуті тепер усіма.

А Говерла, мов зірка ясна,

На осерді гірських ланцюгів,

Над  Європою сяє сповна

Янтарем вже багато років.

Є у світі козацька земля,

Що Софійським собором гучна,

А народом і славна й міцна

Україною    зветься    вона.

 

 

 

 

                                                                                                                                                                  

 






"Подорож до коси" Тетяни Невсипущої- Багатознай. Частина друга.

  • 15.03.17, 18:36

Подорож до коси

Частина друга. Елегійна

Якось випадково натрапили на щастя та ідилію. Певне, ми в раю…


А якщо пройдеш крізь цей портал, опинишся у вимірі тонких матерій, де все дихає загадковістю. У вимірі, де звичне набуває незвичних ознак. 


Що ж там, по той бік? А там…

Русалка загубила шиньйона із прикрасами, тікаючи від надокучливих туристів.


Яскраві нутрощі Бердянська, йогог спустошене черево. Голі ребра аквапарку. Сувора дієта триватиме до літа.


Морські сувеніри на долонці осені


На виднокраї, як кадр на фотоплівці, нарешті проявилися довгоочікувані обриси коси: її будинки та будиночки стали ближчими. І тут…хтось великий та металевий перекрив нам дорогу.

Вагончик вирячився нескліпними очима: «Іч, що надумали. На косу їм треба. І не надійтеся, що пройдете. І взагалі, зараз Дарта Вейдера покличу. Заважають вони, бачте, в тиші та спокої медитувати над морським простором. Мандрівники, тять-перетять…»


І ми майнули автобусом. Кілька зупинок   і славнозвісна вулиця Макарова на середній косі відкрила свої обійми. Ну, майже відкрила, бо на пляж проходу немає...

«І вновь я посєтіл сєй уголок…». Мирні часи. Безтурботний відпочинок…


Дякуємо пильноокому Віталику за дозвіл зайнятися рефлексією на спорожнілих територіях наших затертих війною спогадів.


«А я тут, теє, як його… Живу, чекаю на літо»,   скромно пояснив причину свого добровільного аскетизму здичавілий Вітасик. Ну й добре. Чекай, голубе, на своїх годувальників, бо ми вже «годуємо» інших. Тож ми поїхали назад, до сіті, до калчерал сентер...

Із вікна автобусу на зворотньому шляху: бій парасольок із камяними брилами закінчився внічию. Ой, не битися, ой, не битися було треба, а миритися…


От і закінчилася наша елегійно-фантасмагорична подорож до далекої-близької коси.





Залишилося тільки подякувати усім чотирилапим бердянцям: безпритульним та хатнім песикам, котам та кішечкам за супровід та належне позування, за піднявкування та підгавкування протягом нашого шляху. Цукрових кісточок вам та шкуринки від ковбаски!






Завжди ваша, Тетянка Невсипуща-Багатознай.

"Подорож до коси" Тетяни Невсипущої- Багатознай. Частина перша.

  • 15.03.17, 18:10

Подорож до коси

Частина перша. Фантасмагорична

22 листопада. Кілька днів віддаляють нас від зими. Але наше приморське місто знову кличе нас до нових вражень   хоче, мабуть, потішити останніми осінніми фарбами осені, здивувати свіжими цікавими пригодами, порадувати бодай чимось нашу зневірену та втомлену від політичних подій душу. І це йому вдалося!

На цей раз ноги несуть нас до коси. Невгамовний вітер нишпорить у капюшоні, капосні хвилі бадьорять, підступно забризкують обєктив. Але, не дивлячись на ці витівки моря, що за нами явно скучило, швидко стає весело та радісно. Отже, починаємо…

Прямо від нашого будинку до моря веде Східний проспект (нова назва як спеціально підібрана для нас, жителів зі сходу України). Ще донедавна він звався Пролетарським (хіба можна давати такі назви вулицям курортних міст?). Виходимо на Набережну.  Тут    розмаїття цікавих будиночків: люблять бердянці прикрашати свої будівлі. 

Ви тільки подивіться! Тут тобі цілий античний театр у вітрині...



                 а там годинничок між вежами...                                                         

а осьде й справжній мурал.                                                                             

На перетині Східного із Набережною, на березі моря, ми зустріли купку галасливих тітоньок-моржих у яскравих купальниках. Вони жваво вибігли перед нами із сауни й безстрашно  кинулися в крижану воду. Тітоньки порадили й нам спробувати й зізналися, що загартовуються цілорічно. Ну й ну! Тільки в гідрокостюмі! І в трусах із підігрівачем! І щоб телебачення було. І приз    тисяча доларів. Кожному! 


На так званім Третім пляжі різнокольоровим атракціонам «сплели лапті», і стоять вони, немовби горді металеві вязні Країни недоречних споруд…

Прямо біля моря непривітні хлопці возяться із бичком сортують його по пластмасових ящиках. Як ця рибка потрапила їм до рук, не зізналися. Мені ці хлопці здалися схожими на титушок. І щось мені підказує, що пахне тут контрабандою… Ну, наприклад, місцеві титушки не при ділах, і вони вирішують стати морськими піратами й грабувати рибалок, а ми їх накрили, коли вони розподіляли добро. Йо-хо-хо…



Ну й Бог із ними. Не хочуть розповідати, де взяли цю манну небесну   і не треба. Ми йдемо далі...




Ось вони -   Бердянські фйорди та кораблі на виднокрузі. А за спиною -   порт.


Вишка Бойка? 


 Слава Україні!


"Старушка, вєзущая хворосту воз…"

А як вам ці куркульські хатинки? Мені сподобалася ось та, із мрійливими зеленими очима.



У цьому рожевому ляльковому будиночку знаходяться… бібліотека й Центр громадських ініціатив. Які ж ці бердянці мімішечки-лапульки.


І все ж таки так звана курортна культура лізе з усіх шпарин, от полюбуйтеся. Хоч на гривню, але «нагрію понаєхавших»… Навіть дірку в паркані, і ту можна використати в комерційних цілях.


Так само, як навіки зєдналися бажання поживитися так прикрасити своє житло, усе ж таки нерозривні у свідомості бердянців радощі «руського міра» та європейської цивілізації. Отже, «вєзітє мєня, сані, в «Брістоль» самі, да не забудьтє подать вєнскаго хот-догу!»




Хазяєва цих будиночків не пошкодували коштів для облагородження території наколо. Дивіться, яка краса! Тільки зовсім трошки рукотворна, а в цілому справжня та дивовижна.

Ось ще трохи чудових бердянських краєвидів.






Далі буде…

Віктор Нецвєтов. "Мої терикони". Частина друга.

  • 14.03.17, 13:55

Віктор Нецвєтов

Мої терикони

Оповідання

Частина друга

…Наступного дня я провів Марину до другого, улюбленого, терикону.  Удома перед цим я  перевдягнув дівчину в похідний одяг моєї сестри, взув на неї китайські кеди, і ми відправилися на екскурсію, захопивши з собою стареньку підзорну трубу з ватману і бутерброди з салом та цибулею. Погода вітала нас чистотою та ароматами осіннього листя, ясним сонцем. Тягнуло до цього давно не баченого місця, хотілося передати Марині відчуття захоплення моїм улюбленим териконом, що давно відійшли, а зараз сплили. Я йшов привітатися з ним та познайомити з подругою з «ненашої» країни.

Звався він «Терикон Віті Мальцева». Вітя Мальцев був однокласником мого брата  Петра. На відміну від установленого в школі порядку цей хлопець мав свій порядок: нікого не чіпав, майже ні з ким не розмовляв,  був тихим «трієчником» . Але дуже розумним трієчником:  він сам виготовив телескоп! Крім того, на териконі, який знаходився за два кроки від його хати, Вітя вкопав у його верхівку трубу, яка служила підставкою для телескопа.

Із Мариною підійнялися на верхівку,  й о диво!  -- труба-підставка для телескопа уціліла й іржавим надломленим уламком нагадала про минуле.  Замість неї опорою послужило моє плече. Мої коментарі побаченого в трубу неозорого простору захопили Марину. Сіли, розгорнули духмяні бутерброди. Я почав розповідь --  шматок мого та терикону життя…

Як на яву згадалися безсонні ночі, проведені з Вітею у очка-обєктива телескопа: зірки, туманності, планети, а особливо Місяць, заворожували нас. Вітя від задоволення співав якісь арії (запам’ятав «О дайтє, дайтє мнє свабоду!»). Його музичні пристрасті нічого спільного з класикою опери не мали -- це було виття, справжнісіньке виття вовка на місяць. Так Вітя виражав своє захоплення від побаченого в окуляр.

… Усі стіни Вітіної кімнати було обклеєно цілим космічним царством: величезні фото Юпітера з його «червоним оком» та Сатурна, що був окільцьований чарівним поясом, фотографії  Місяця з назвами кратерів та метеоритів із колекції Комітету з метеоритів Академії наук СРСР.

Із тих пір життя моє стало щасливим. Я схотів сам зробити телескоп. Вітя показав мені всі тонкощі й прийоми цієї майстерності: папір-ватман, силікатний клей, чорна туш, об’єктив (очкова лінза-заготовка), окуляр (дуже хороший, із бінокля) -- ось основні матеріали. Мати дозволила мені на зимових канікулах пропадати  у Віті цілісінькі дні, іноді й ночі. Він, як Бог,  вдихав у мене нове життя, потаємні знання, трепетне очікування якогось чаклунства від роботи над телескопом, що я сам виготовляв. Трубу було склеєно з ватману, пофарбовано чорним усередині. Після сушки вона дзвеніла від легкого коливання до того невідомими мені звуками -- це був заклик: «Швидше завершуй!». Я мчався автобусом у місто з наколядованими копійками в кишені. У магазині «Оптика» лежала й очікувала на мене спеціальна заготовка -- збільшувальна лінза в одну діоптрію із чорною крапочкою в центрі.

Найважчим виявилося здобути окуляр. Мій однокласник, друг Сашко Зубов, із яким я ділився своїми радощами, вирішив мені допомогти. У його батька, танкіста, який воював на Халхін-Голі та в Фінську та пройшов Другу світову, було два біноклі, обидва трофейні. Той, що був із тріснутим об’єктивом, ми і поцупили. Два окуляри лежали в моїй кишені, пекли моє стегно, робили частішим моє дихання. За день телескоп був готовий до налаштування.  У підходящий вечір ми втрьох:   я, Вітя та Сашко  -- залізли на терикон, улаштували за допомогою ліхтарика  й Вітіної підставки моє багатство. Вітя швидко настроїв телескоп, навів на ріг Місяця, запросив до окуляра… Мене трясло, немовби в гарячці, від побаченого крізь тубус мого телескопу. Сашко теж захоплено сопів поряд, задоволений тим, що недарма стягнув у  батька поранений на війні бінокль. Вітя погладжував вуса, що тільки-но почали пробиватися, і посміхався. Він показав нам наживу, а не на своїй настінній карті, Ведмедиць, Малу та Велику, Полярну зірку, Персея, Цефея, Дракона, Андромеду та її знамениту туманність.

Нас трусило вже трьох   від холоду. Чимало ночей ми провели на цім прекраснім териконі. Бували там і вдень. Із верхівки в ясну погоду з чистим повітрям можна було спостерігати далекі будинки, що дрижали в окулярі, труби Красногорівського цегельного заводу, слідкувати за роботою териконової вагонетки шахти імені Челюскінців та за копром шахти імені Абакумова (жорстокого учасника та свідка злочинів сталінських часів; його вже давно розстріляли, а шахта все носить його ім"я).

Пройшли роки. Я навчався в технікумі разом із Сашком Зубовим. Вітя Мальцев  вступив до Одеського університету на відділення «Астрономія» фізичного факультету, після першого курсу збирався майнути до Туркменії та не встиг -- зник. Слідчі ніяких слідів не знаходили, розводили руками перед убитими горем батьками. Набагато пізніше, років за п'ятнадцять, я зустрів в автобусі Вітіну сестру, ми впізнали одне одного. Вона розповіла, що вбили Вітю одеські блатні через студентку фізфаку із Туркменії…

Таємнича  череда зникнень почалася в моєму житті. Незрозумілим чином пропадає із таким трудом знайдений для мого телескопа окуляр. Мій перший телескоп теж зник: після ремонту телескопа мій друг Колька Горбатько вмовив мене відправити його на виставку досягнень школярів у Харкові, а звідти він не повернувся.

 Дивне та страшне життя. Батько Сашка Зубова, який танкістом пройшов три війни, теж зник. Загинув від п’яних хуліганів, які побили його в посадці не так уже й далеко від будинку, де дядько Сергій любив частенько прогулюватися. І в який день -- День Перемоги!

Мені, фізику-матеріалісту, ніколи не зрозуміти закільцьований часом зв'язок подій: спочатку зникає окуляр від бінокля дядька Сергія, потім телескоп, потім Вітя Мальцев, і нарешті сам дядько Сергій. Але це була ще не остаточна ланка в ланцюгу зникнень. За три роки після батька зникає Олександр Сергійович Зубов, мій друг. Пішов додому після парилки, яку ми колись побудували у дворі його батьківського дому, повз балку, мимо Везувію, забрів у комиші, зав’яз … інсульт, смерть. Так патологоанатом припустив. Сашко був гіпертоніком -- яка парилка? Його знайшов собака, з якою гуляли пацани. Ми так і залишилися друзями до самої його смерті, були сусідами по квартирах у Райчихінську, на численних «шабашках», разом побудували парилку, та й узагалі були завжди разом. Ось тільки на похоронах по різні сторони того неба, на яке разом колись дивилися в телескоп. Кільце ще не замкнулося, хоча, може, і нема ніякого кільця…

 Узагалі, терикон Віті Мальцева  був «сімівським» териконом, що належав шахті № 7. Коли він був у силі, із крил його вагонеток висипалося ціле багатство: шматки вугілля, уламки дерев’яних кріплень із забоїв та штреків, уривки прогумованих транспортерних стрічок, навіть траплялася «ковбаса» вибухівки, пластеліноподібного амоніту. Скількох людей він рятував від холоду й голоду своїми вугіллям та дровами! А скількох покалічив та повбивав. Шахта поглиблювалася, розширювалася, колесо копра крутилося швидше:  країні було потрібно багато вугілля. Поряд швидко виріс другий терикон. Пришов час -- «списали» старого на пенсію. Залишки добра з його схилів та підніжжя швидко розтягнули. Ще з осені хлопці розчистили «спускову трасу» від брил породи, щоби не налетіти на них лижами та санками взимку. А зими тоді були багаті на сніг…

…Одного чудового ранку терикон майже весь, окрім верхівки, покрився довгоочікуваною сяючою білизною --  і понеслися трасою саморобні лижі та санчата. Задихнутися можна від такої їзди! Найвідчайдушніші забиралися майже до основи голої верхівки, до межі снігу --  і летіли, здавалося, зі швидкістю літака, страхаючись польоту та насолоджуючись ним…

Лижі та санки рідко хто з дітлахів та й дорослих умів виробляти самостійно. Петро ще ранньою осінню притягував із посадки чи з фруктового саду, колишнього Карпівського маєтку, заготовки --   обрізки стволів. Дерево з шахтної лісопилки не годилося, ялина -- слабкий матеріал для серйозних речей. Дуб, акація, комель клена, груша, яблуня -- це те , що треба. Брат терпляче, зі знанням справи, розпилював колоди на дошки для лиж та бруски для санок. Довго тримав у киплячій воді носки вже заструганих лижних дощок та санних полозів, поступово загинаючи їх хитромудрим способом. Ціла доба була потрібна для того, щоби зігнути носки. Потім   повільна сушка, полірування підошви, просочення гарячим скипидаром із воском, ще одна сушка. До снігу усе було готове.

На лижах мені було категорично заборонено спускатися, тільки на санчатах із вказаної  Петром висоти -- я був золотушним, тому з «вестібуляркою» у мене було не все в порядку.

…Одного разу в середині «проклятих» 90-х я йшов від автостанції «Трудівська» до батьківського дому повз покинуте та розкрадене шахтне подвір"я, що примикало до терикону Віті Мальцева. «Давненько ж я тут не бував», -- думав я, пробираючись крізь густо й високо порослу стежинку.  Пісня Юрія Богатирьова «Давно не бывал я в Донбассе, тянуло в родные края» крутилася в мозку. Раптом зліва, метрів за сорок, почувся лютий гавкіт: зграя здичавілих собак, що жили на териконі, мчалася на мене. Щодуху я рвонув до цегляного паркану шахтного двору. Перша думка: слава Богу, що його ще не розібрали, друга: півроку тому, як мені розповідали, ці собаки розірвали та зжерли п’яного мужика, який забрів до їхнього володіння. Майже весь забрався на паркан, але один собацюра устиг-таки відтягти шматок штанини. Фу-у-у! я вже за огорожею. Злісний гавкіт нагадав мені про минулу небезпеку. Мій улюблений терикон, хоч і приютив нещасних собак, не дав мене їм згамкати. Він урятував мене. Дякую тобі, Вітю Мальцев!..

Марина дивилася на мене своїми величезними красивими очима -- у них була суміш страху, захоплення, нерозуміння та любові. Вона відвернулася, дістала хусточку. Мені стало соромно за себе.

Удома за чашечкою розбавленого «Ризького бальзаму», сиру й кави з Риги, із запаленими свічками Марина попрохала розповісти ще що-небудь цікаве про терикони…

…Третій терикон, той, який змінив Мальцевський, я не любив, навіть побоювався його. І не тільки я. Із часом він виріс у гігантську єгипетську піраміду, що викидала випорожнення із «пекла» шахтного забою, до якого я вперше в житті потрапив у сімнадцять років. Ми так і називали його --   «Піраміда Хеопса». Рідкісний сміливець залізав на цей терикон у пошуках «подарунка від чорта»: вугілля, стрічки, деревини. Гігантська вагонетка добиралася до верхівки, скрипіла, скреготала, брязкала й стукотіла своїми боками й черевом, розкривала їх --  і шматки породи з вугіллям котилися зі смертельною швидкістю, підплигуючи, змагаючись у дикому бігу. Гул, шум, тріск супроводжували цей страшний танок смерті.

Петькова команда, що подорослішала, правильно оцінивши непридатність старих методів збору вугілля з низькорослих терикончиків, розробила значно ефективніший і, як їм здавалося, безпечніший спосіб здобичі вугілля, що вивозилося з шахтного вугільного складу залізничними вагонами. Коли за вантаженим ешелоном закривалися шахтні ворота й гігантська змія із чорними горбами вугілля повільно робила поворот, можна було швидко вдвох залізти на ці горби, набрати не менше пари мішків відбірного вугілля, міцно їх зв’язати, і, опустивши мотузкою майже до торця шпал, скинути їх на другім повороті, щоби не бачив  помічник машиніста паровозу. А там уже в засаді очікували на мене спритні та відчайдушні помічники. Мішки на тачку, швидше з місця здобичі --  й бувайте здорові! Це було схоже на справжнє піратство, пов’язане з ризиком для життя.

Після загибелі одного з «флібустьєрів» під колесами вагону була організована серйозна охорона поїзда. «Операції» припинилися. Команда подорослішала та почала вливатися в колектив шахти, сама видобувала вугілля для країни та могла за законом виписати стільки вугілля, скільки було потрібно для обігріву взимку та приготування їжі цілий рік. Та й часи сталінської убогості почали змінюватися хрущовським потеплінням. Повиростали «хрущівки», зникли землянки. Сім’я моєї сестри  вилізла з такого убозтва й оселилася у добротний  як на ті часи будинок, більший та вищий фундаментом за наш.

Мій старший брат Леонід оженився, осів у хрущовці -- шахта «Трудівська» надала йому житло як почесному шахтареві. Петро служив в армії. Я, молодші сестра Ліда та брат Сашко старалися підтримувати розведене ним «хазяйство» --  і його кролики були з травою,  обрізками картоплі та буряка.

Дядько Мойсей, материн кум (не знаю, звідки таке ім’я,  можливо, священик сплутав щось у святцях), веселий та красивий чоловік, навчив мене не боятися колоти свиню. До сих пір не можу простити собі цей гріх. «Ти вже мужчина», -- говорив мені дядько Мося, намагаючись значущістю події трошки розбавити голос мого сумління. Тоді мені не було ще й шістнадцяти.

…Пройшов рік, як зник Вітя Мальцев. Ні слуху, ні духу, жодної звісточки. Батьки Віті сподівалися на диво. Та його не сталося.

Закінчувалися мої канікули, і я вирішив провідати батьків Віктора, який вважався без вісти зниклим. Будинок Вітіних батьків стояв неподалік від  «Піраміди Хеопса». Мені залишалося пройти десь близько двохсот метрів-- аж тут із-під землі роздався глухий, потужний гуркіт. Під ногами здригнулося якесь страховище, струсило терикон -- і він вибухнув вулканом! Чорно-сірий гриб гарматним вибухом виріс над териконом. Він якось осів, став нижчим і попливла його верхівка, булькаючи, немовбито величезна пляшка з-під шампанського, розкрита якимось чортом. Троє хлопчаків, які в той момент, як колись і ми з Сашком та Вітею, гуляли по його схилах, не встигли відбігти від лавини. Вони до сих пір там, під семиметровою товщиною породи. Лавина «обійняла» Вітін будинок, підпалила огорожу та дах. Слава Богу, на той момент вдома не було його батьків, вони поїхали «у місто».

Терикон забрав свою жертву та затих. Зачаївся, як айсберг в океані: що на думці в цього велетня, невідомо, бо більша його частина знаходиться під землею, прихована від людського ока. Причина вибуху й до сих пір нікому не зрозуміла, навіть місцевим, її чомусь не повідомили навіть батькам хлопчиків, що загинули й так і залишилися там, під лавиною.

Отак ми й жили. Із Везувієм, із Мальцевським териконом, із грізною та небезпечною Пірамідою Хеопса, як на трьох пагорбах римських.

Зараз по тих териконах стріляють, тренуючись, «бійці» донецьких «захисників новоросії». Тепер на наших териконах, які перетворилися в мішені, донецьких хлопців навчають «мистецтву» вбивати.

 

Віктор Нецвєтов. "Мої терикони". Частина перша.

  • 14.03.17, 13:48

Анотація та переклад із російської мови Тетяни Остапенко,  м. Донецьк

Життя кожної людини так або інакше пов’язане з тим місцем, де вона народилася та росла, отримувала перші враження та набувала досвід. Оповідання Віктора Нецвєтова «Мої терикони» --   це друга частина автобіографічної трилогії, у якій він знову звертається до чарівних образів дитинства та юності, що пройшли на рідній донецькій землі.

Терикони Везувій, імені Мальцева та Піраміда Хеопса живуть у світі людей своїм прихованим життям. Вони не просто географічна ознака «малої Батьківщини» оповідача-донеччанина, вони  цілий космос, сповнений чудовими мріями та  сподіваннями, фантазіями, містичними загадковостями та незвичайними пригодами. Терикони  --  це не тільки милі острівці дитинства, але й грізні людські творіння, поведінку яких важко спрогнозувати.

Однією з особливостей прози В. Нецвєтова є деталізація побуту. Ось як сам письменник пояснює суть свого творчого методу: «Я немовбито під мікроскопом описую деталі сімейного побуту, і спочатку вони можуть дратувати та здаватися непотрібними. Мабуть, це йде від моєї професії фізика: багато років я вивчав фізичні явища саме під мікроскопом. Ось там видно те, чого не видно неозброєним оком. А в художньому творі, я  вважаю, без деталей у читачів не виникне почуття відповідного часу. Моя «мікроскопізація» дає можливість якнайкраще уявити тло, на якому відбувалися події».

В оповіданні автор ніяк не міг оминути й тему окупації  Донецька. Як і в першій частині своєї трилогії («Бандерівці»), тут він лаконічно та стримано, але чітко виражає своє ставлення до страшних явищ, які жорстко змінили звичні донецькі реалії. Із неприхованим  сумом автор робить гіркий підсумок: «Тепер на наших териконах, які перетворилися в мішені, донецьких хлопців навчають «мистецтву» вбивати».  І це дійсно страшно, бо  це --   війна.

Анотація та переклад із російської мови Тетяни Остапенко,  м. Донецьк



Віктор Нецвєтов

Мої терикони

Оповідання

Частина 1

У далекому 1974-му році я й моя подруга з Риги, торохтячи в автобусі, покинули центр Донецька та виїхали в лісостепову зону його передмістя-- Петрівку. Марину я зустрів в аеропорту. Вона прилетіла в гості не тільки до мене --  хотіла познайомитися з моєю мамою. Мати категорично заборонила мені женитися на ній --  розлучена, з дитиною. На той час я був, на свій сором, під материнським впливом. До сих пір не можу пробачити собі цієї слабкості, майже раболіпства. Дізнавшись, що Марина прилітає, мати взяла путівку до Слов’яногірська, що підвернулася якраз вчасно, аби не зустрічатися з «невісткою».

Виїхали за місто. Панорама, що розкинулася, зачарувала мою латиську подругу, притягнувши її до вікна автобусу. Тепле осіннє сонце, розлучившись із останньою хмаркою, освітило зі всіх боків і немовби з середини барвисті крони лісопосадки, що облямовувала  скошений луг. У легкому мареві красувалися донецькі хмарочоси - терикони.

 --Матір Божа! Яка краса! Гори, блакитний серпанок, ліс, степ! --  захоплено вигукувала Марина.

--Це не гори, а терикони, насип із пустої породи, що видається з шахтних забоїв,  непотрібні відходи виробництва, розумієш?  -- діловито пояснив я буденну для донеччан  картину.   А блакитний серпанок та ліс --  це гар сірчаних газів із териконів. До того ж ліс --  зовсім не ліс, а звичайнісінька лісопосадка.

Марина не бажала слухати мої енциклопедичні пояснення щодо пейзажної палітри, яка так її зачарувала:

  --Покажеш мені їх зблизька?

  --Звичайно! Ми можемо навіть залізти на верхівку Везувію.

  --Ти жартуєш! Ми ж не в Італії!

Везувій --  це такий собі старий невисокий терикон. Він колись курився, а всередині його кратера була справжня доменна піч, розплавлена порода із залишками вугілля. Туди я одного разу провалився. Це було майже сто років тому.   Петько, мій брат, устиг мене витягнути. Чоботи тільки шкода  --  згоріли. Нічого страшного, усе обійшлося.

Марина була вражена моїм «нічого страшного».

--Хочу на твій Везувій!  -- заблищала величезними очима моя гостя.

На Везувій ми забралися. Але про це потім. Зараз передісторія.

… Мені одинадцять, майже дванадцять. Самостійний, умію готувати борщ із кропиви, смажити картоплю. Навчився  навіть робити ключки для гри в хокей, нової забави. Із  усякої деревини для цього найліпше годилася груша. Старший брат Петро навчив мене працювати сокирою та рубанком.

Грудень, зимові канікули. Лід, ставок, що схопився рівним прозорим дзеркалом, підманював нас кататися на санчатах та на саморобних ковзанах. Але ми вже були захоплені хокеєм.

Петро зробив дві ключки з дубу,  надійні, міцні. Ними можна було пробити діру до розжареного жерла  Везувію, щоби зігрітися палаючими протуберанцями з нього. Ми робили це завжди після гри, що вимотувала нас до сьомого поту.

Терикон, невисокий, старий, із лисим окрайцем, зарослий наполовину тоненькими акаціями. Але завжди димив, курив отруйними газами. Іноді ми чули якесь гудіння, булькання в його шлунку. Це був не просто терикон. Там  було якесь приховане чудовисько. Бачити та чути його --  страшно! Особливо ввечері, у зимовий холод, коли іній його дихання підсвічується реактором, що зачаївся в його середині. Ми любили його, навчалися прислуховуватися до чогось незрозумілого, фантастичного навколо нас.

…Везувієм назвав цей терикон директор нашого клубу від шахти «Трудівська» Валентин Дмитрович Фадєєв (родич письменника, знаменитого в  радянські часи). Таких людей я не зустрічав і досі --  справжній чоловік, із великою творчою енергією: організовував у клубі велику кількість гуртків, бібліотеку, літній танцмайданчик. Льоня, мій найстарший брат, майже оселився в художній майстерні цього клубу. Там він став справжнім художником. Його картини та ікони мене приголомшували експресивністю фарб та сюжетів. Прекрасна картина, де Кармен (іспанська циганка в шикарному платті, із трояндою у волоссі та з гітарою за плечем) дивилася вбивчо на кожного, хто бачив цю красуню, була назавжди втрачена: його син, тоді це був хлопчик років десятьох,   залишившись один удома, не витерпів страшного погляду циганки, порізав полотно. На шахті Леонід вважався шановною людиною. Ще б пак! --  йому замовляли малювати портрети героя соціалістичної праці Івана Стрельченка та якогось вельмишановного Поліщука, та ще різних героїв. Льоня писав їх портрети «сухим пензлем» (майже забута техніка живопису). Вони виглядали справжніми, як тоді мені здавалося, героями…

…У той день Петро подарував мені дубову ключку. Канікули вигнали дітлахів із курних хат на природу. Претендентів у склад хокейних команд було хоч одбавляй. Одні лише мої численні двоюрідні брати могли скласти три-чотири команди. Нам  хотілося грати із «сімівськими», які не поступалися нам, Петьковому штабові, у майстерності та завзятті. Петро був просто непереможним, ніхто й ніколи не міг його обіграти. Він був гордістю нашої команди!

Від снігового тонкого нальоту ми очистили хокейний майданчик. Із «сімівськими» грали довго, люто лупцювали по саморобній шайбі (Петькова робота). На рахунку 30:30, гру закінчено. Потиснули один одному руки як годиться. «Сімівські» одразу пішли -- було вже пізно, вони жили подалі від нас. Сонце зайшло.

Нам, п’ятьом братам, спітнілим, мокрим, розхристаним, поспішати  нема куди -- ставок та терикон у двох кроках від хати. Здійнялися на Везувій. Довбаємо лунки, щоби дібратися до жерла. Я одразу пробив дубовою ключкою діру до «пекла». Опустив ноги, на відстані в півметри світилося розжарене диво. Сидячи отак біля цієї гігантської грубки, обговорювали гру, парили  скинутими фуфайками та шапками.

Раптом піді мною обвалився шматок породної  шкаралупи. Я встиг розставити руки та якийсь час утримувався від неминучої погибелі. Ноги горіли!

Петько кішкою швидко й чіпко схопився іззаду за хлястик і комір фуфайки, рвонув зі всієї сили. Ми покотилися сторчма в колючі зарості акацій, чіпляючись за все, що потрапляло в руки. І тут мені дістався добрий  запотиличник. Мої чоботи залишилися в надрах та в історії терикону. Брати обмотали мої ноги своїми шарфами. Бігом додому! Добре, що недалеко.

Матері ще не було. Я скористався моментом -- помочився на свої почервонілі ступні. Петько теж допоміг. Пічка вдома за нашої відсутності не потухла  -- тліла жаром, що обнадіював. Чай із паленим цукром частково пом’якшив  моє пригнічення. Я тупо дивився на вуглинки, що тліли в пічці, і думав тільки про одне: як же зробити так, щоби мамка не дізналася про згорілі чоботи. Мені здається, що Петро теж про це думав…

…Із Мариною ми залізли на Везувій. Він уже не курив як колись. Кора його лисини, надломившись, осіла. Із колись жаркого кратера не віддавало теплом, лише слабкий запах сірки нагадував про його грізне минуле. Мені здалося, що він став меншим та більш зарослим деревами, кущами та травою.

  --А давай проб’ємо дірку! -- надійшла наполеглива пропозиція. Я знав: якщо Марина чогось захоче --  обов’язково досягне. Вона й там, ще в Ризі, казала, що приїде до мене. І точно --   прилетіла! А тепер буде довбати Богом забутий Везувій. Добре, що мій будинок у десятьох хвилинах ходьби. Ми майже бігли до терикона, озброївшись ломом. Десь із годину з гаком ми наполегливо довбали по лисині нещасного терикону, а я все більше переконувався в марності нашої затії: навряд чи Везувій захоче повторити той далекий випадок.

Я присів навшпиньки, закурив. Зовсім непросто дістатися до дитинства! Марина ж старанно продовжувала видовбувати лунку. Мені уявилася дивна, швидше смішна, картина: учителька російської мови, дочка польської шляхтички та замміністра Латвії прилетіла в донецьку глушину й виколупує важким ломом діру в добешці померлого терикону!

Лом вислизнув із намуляних рук Марини,  упевнено пірнув у віконце, що відкрилося в товстій корі, залишившись неочікуваною даниною сплячому чудовиську. Палаючий факел погрожуюче вилетів, немовби вогняне змієня, зашипів із присвистом, виплюнув клубок отруйного диму й у той самий момент затих. Усе відбулося неочікувано швидко, майже нереально. Я ухопив перелякану дослідницю попід пахви, відтягнув подалі від «історичного місця».

Везувій був ще живий! «Господи, який я дурень! Не можна двічі випробовувати долю», --  промайнуло в голові.

Марина зовсім не збиралася йти, не слухала моїх умовлянь. Піднявши руки вгору, моя ризька чаклунка чи то вихваляла своєю мовою себе, чи то дякувала якомусь язичницькому богові за те, що той дав їй можливість зустрітися з духом земних надр.

За чотири щасливих місяці перебування в Ризі в мене було достатньо часу вивчити її характер та неймовірні таланти. Вона займалася живописом, віршуванням, столярством. Я захоплювався нею, її красою, зовнішньою та духовною. Ніколи, ні до, ні після, я не зустрічав такої жінки. Вона возила мене на дачу до Юрмали (у Булдарі чи Майорі, не пам’ятаю точно). Ми купалися в холодному Балтійському  морі, пили смачне пиво (одного разу я схотів похвалитися, що можу випити двадцять келихів пива  -- випив вісімнадцять, зайве прийшлося блювати під дуб, довго потім мене нудило від слова «пиво»). Мені пощастило познайомитися з її друзями:  художником Вальдемаром,  а ще скульптором та поетом (зовсім забув їхні латиські імена). Із ними я був на святі Ліго, що нагадувало наше свято Івана Купали, на чудових концертах хорового співу на березі Ризької затоки, де я знайшов великий «млинець» ще не до кінця застиглої у бурштин смоли. Марина попросила повернути його на місце --  вона любила й розуміла свою Латвію…

…У Ризі в 1974 році я майже закинув обридлі курси з сучасних моделей ЕОМ   електронних обчислювальних машин. Мені соромно було перед Мариною за свою зарплатню (120 рублів, при чому без командировочних). Згадавши студентські роки, коли  з трьома- чотирма такими самими студентами можна було розвантажити пульман м’яса або риби, я відправився до Ризького порту. Домовився з бригадиром докерів про всі нюанси. Із Сергієм Соловйовим із Івано-Франківська, тодішнім приятелем по курсах, відправилися в нічну зміну на розвантаження. Розписуємося в книзі з техніки безпеки, після роботи отримуємо бажані 20, а то й 30 рублів від чергового бригадира без усякого підпису. Ми щасливі! Ще б пак:  у придачу ми отримали тридцятикілограмову пачку мороженої риби! Бувало, ще до схід сонця заходимо в уже відомий нам напівпідпільний заклад (один із викладачів нашого віку показав його нам, треба було тільки сказати, від кого ми). Хороше вино, сир, кава з парою грамів «Ризького бальзаму» робили наш вранішній сніданок із смаженою портовою здобиччю справжнім бенкетом. Інші курсанти нам заздрили, пригощаючись нашими гостинцями. Більша половина заробленої готівки відкладалася на випадок поїздки до Сигулди, де жила тоді Марина. Це маленьке затишне курортне містечко в сімдесяти кілометрах від Ризького вокзалу.

Із Сергієм, викапаним Сергієм Єсеніним, знавцем його поезії, який залюбки  змагався зі мною у письменництві, наслідуючи «матірні» вірші Пушкіна, Єсеніна, Маяковського, ми були заводіяками в нашій групі. Знаючи місцеві порядки та ненависть до росіян, ми старалися не лізти в чужий монастир зі своїм уставом: не порушували тишу й чистоту в уподобаному сосновому бору поблизу Даугави, навчилися декільком вітанням, простим фразам. Коли місцеві питали нас, із яких країв ми залетіли, ми з гордістю відповідали: «Із України!». І латиші сприймали та приймали нас. Тоді вони, як і ми, сотні років кляли «чортових москалів».

Не можу забути один випадок. На околиці Сигулди, біля неширокої річки Гауї, що підмивала дуже крутий берег, густо порослий  колючою терниною, шипшиною та ожиною, відбувалося свято латиської пісні. На відкритому майданчику співав хор, величезний та барвисто вбраний. Ми із Мариною і трьома її друзями обговорювали якісь проблеми сучасного мистецтва. Неподалік пиячила групка шахтарів із Донецька, що відпочивала, ймовірно, у найближчому пансіонаті. Ми присіли неподалік від моїх донецьких земляків, серед яких я одразу побачив одного підземного майстра з шахти «Трудівська». Я зробив вигляд, що не впізнав його. «Сусіди» почали розпалювати багаття,  до нас долинали груба лайка та запах смаженої ковбаси. Підійшли ще четверо, застібаючи ширінки. Мені стало жахливо соромно --  ну й землячки, знайшли місце для «відливу» та розведення багаття! Це ж не донецька посадка…

Аж ось як наче з-під землі виросла трійка міцних хлопців. Спочатку вони намагалися щось втовкмачити цим заїжджим любителям відпочинку на природі. Коли це не допомогло, місцеві, не говорячи ані слова,  по черзі покидали моїх прославлених шахтарів (недаром же ж їм дали такі дефіцитні путівки!) у колючі кущі крутого латиського берега. У  Марини та моїх нових друзів побачене викликало шок та сміх. Наше інтелігентне товариство встало та направилося до місця події подивитися, як себе почувають «ті, хто перекидаються у тернині». Марина йшла, міцно тримаючи мене за руку. Підсміюючись, хлопці-латиші загасили багаття, не чіпаючи нічого із закусок та випивок моїх «нещасних» земляків, які ще нескоро, обтрушуючись,  поодинці почали  видиратися нагору, до місця свого невдалого святкування. Не хочу описувати їхній вигляд, лише зазначу: мені стало їх жалко.


Новий твір Віктора Нецвєтова!

  • 14.03.17, 13:41
Шановні мої друзі! До вашої уваги оповідання донецького письменника Віктора Нецвєтова. Читайте й насолоджуйтеся твором, будь ласка!
Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая