Стаття О. Максименка та В. Сиротенка про поезії А. Тарана.

Сиротенко Валерій Павлович

       Народився 30 травня 1953 року в Краматорську Донецької області. У 1970 році закінчив загальноосвітню школу № 7 у Краматорську, а в 1975 – філологічний факультет Донецького державного університету. У 1985 році в Інституті літератури (Київ) захистив кандидатську дисертацію «Жанрово-стильові особливості повістей А. Дімарова». Працює доцентом кафедри теорії і практики початкової освіти Донбаського державного педагогічного університету, викладає дисципліни літературознавчого та методичного спрямування.

       Наукові інтереси стосуються питань особливостей розвитку української літератури ХХ сторіччя, осмислення проблемно-жанрових пошуків у прозі цього періоду. Значна увага надається дослідженню різних аспектів творчості письменників Донеччини, зокрема її північного регіону, виявляючи при цьому як специфіку обумовлену місцевим колоритом, так і загальнолітературні сучасні тенденції. Є автором понад ста двадцяти наукових статей та методичних посібників. Серед них праці, присвячені творчості М. Петренка, В. Сосюри, В. Підмогильного, Л. Первомайського, А. Дімарова, А. Мироненка Ю. Доценка, В. Іваніва-Краматорського.

       За педагогічну й наукову діяльність нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти та науки України (2002 р.), знаком Асоціації навчальних закладів України недержавної форми власності «За розбудову освіти» (2002 р.), знаком«Відмінник освіти України» (2007 р.).

В. П. Сиротенко

В. П. Сиротенко та В. В. Оліфіренко

О.Л.Максименко, В.П.Сиротенко

Слово А.Тарана – філософська лірика сучасного життя

       Дилема „столиця - периферія”, безумовно, має сенс при з’ясуванні адміністративно-територіальних кордонів, але давно втратила значимість при осмисленні культурно-митецьких, зокрема поетичних здобутків. Річ не лише у тім, що сучасні критики, крім Києва, виділяють ще цілий ряд письменницьких центрів, а в переорієнтації духовних пріоритетів та самооцінок, коли вагомість людини починає визначатися не за щаблем у соціальній ієрархії, а тими вимогами, які індивід ставить перед собою. Ці зрушення в суспільній свідомості у значній мірі обумовили появу такого феномена, як „література рідного краю”. Стало очевидно, що „регіональна література” – це не ознака вторинності, що письменники, імена яких переважно відомі лише в місті чи області, такі ж учасники літературного процесу, як і колеги по перу, що мають загальноукраїнську відомість. Цими міркуваннями і визначається актуальність нашої розвідки, присвяченої поетичному слову краматорського поета (Донецька область) Анатолія Тарана.

       Останніми роками з’явилося кілька критичних праць, присвячених краматорським письменникам. У них автори здійснюють огляди мотивів та образної системи поезії [1; 2], торкаються деяких жанрово-верифакаційних особливостей творів [3; 4]. Постать же лауреата обласної премії ім. Г.Кривди А.Тарана знаходиться по суті в затінку. Маємо лише невелику передмову професора Слов’янського державного педагогічного університету В.Горбачука до першої збірки поезій „Бути людиною”. У ній, зокрема, наголошується на „прагненні поета якомога повніше охопити й висловити багатство сьогоднішнього духовного світу людини”, також визначаються певні образно-художні особливості лірики А.Тарана: „вони побудовані так, що кожне слово в них несе свої формальні й асоціативні зв’язки і ніякої безкрилої однозначності. Окремі поезії мають чисто окреслений сюжет, особисту фабулу, стилістичну лаконічність” [5, с. 6].

       Про творчу своєрідність А.Тарана пише і літературний краєзнавець Н.Лапушкіна, даючи загальний огляд тематичних та образних обширів поета, зупиняючись на деяких художніх особливостях віршів. Відзначена нею і філософська наснаженість творів. Це пов’язується з тим, що „дилема „людина живе чи існує” пронизує усю творчість поета...” [6, с. 72].

       Отже, своє завдання вбачаємо в тому, щоб:

 подати коротку біографічну довідку про письменника;

 означити змістовну конкретику ряду поезій, охарактеризованих нами поняттям філософська лірика.

       Анатолій Олексійович Таран народився 10 червня 1939 року на хуторі «Перший номер» колгоспу «Червоний маяк» селища Новоіванівка Веселівської сільради на Барвінківщині Харківської області.

       Батьки були розстріляні як вороги народу. Тому з трирічного віку знаходився під патронатом місцевих державників, під наглядом яких закінчив вісім класів Гусарівської середньої школи, потім будівельну школу № 23 у місті Слов’янськ Донецької області. Будував шахти Донбасу, працював на краматорських заводах НКМЗ та КМЗ ім. Куйбишева.

        Віршуванням захопився з 10 років. А.Таран автор трьох поетичних збірок („Бути людиною”, 1998; „Дорога до себе”, 2001; „На рівні Серця”, 2005), лауреат обласної літературної премії ім. Г.Кривди (2003 р.).

       При розгляді ряду поезій А.Тарана зважаємо на те, як у сучасному літературознавстві трактується поняття філософська лірика: твори, в яких „порушуються проблеми буття людини та суспільства” [7, с. 287].

       Власне вірші, в яких простежується філософська наснаженість, ми поділили на три групи, що дозволяє як конкретизувати авторські підходи в розумінні основ буття, так і визначити обшири митецьких поглядів, ті сфери, що видаються потенційно наснаженими з погляду порушених питань.

       За велінням Долі А.Таран прекрасно знає те, що зазвичай називають просте життя, проста людина. Напевне, від цього у нього розуміння, що буденність не буває сірою, одноманітною, бо кожен день вимагає неабиякого напруження фізичних і розумових зусиль, розв’язання питань, які можуть бути вирішені тільки сьогодні і тільки тобою. Тим-то поет так цінує щоденну мить, будучи твердо переконаним: „В сьогоднішній добі // Не значишся. Живеш” („Знайди себе”).

       Звідси й своєрідна образно-виражальна палітра поезій. Показовою в цьому відношенні є строфа з вірша „Бути людиною”:

Я щасливий. Єдиним живу:

Мною день починається сонячний.

Бачу стежку. Зелену траву...

А он там – кучерявиться соняшник [8, с. 11].

       Ліричний герой перебуває серед до болю відомих реалій: стежка, трава. Ці образи по-художньому невибагливі. І лише соняшник увиразнюється метафоричним епітетом кучерявиться. Завдяки цьому тропові з’являється відчуття, що кучерявиться не соняшник, а душа ліричного героя, а сам він набуває макрокосмічної масштабності, оскільки йому випадає велика честь розпочинати новий день. Тож на людину покладається і велика відповідальність наповнити щоденне часткою вічності.

       Збагнути це – наблизитися до Істини, в основі якої тільки духовне, можливо, божественне. Не випадково поезія „Осінній етюд”, розміщена, до речі, у розділі „Слово”, ключовою фразою має трансформований біблійний вислів „Іди і дивись” – „Стою. Дивлюся”. Внутрішній зір дозволяє ліричному героєві бачити не лише все навколишнє, а зазирнути за горизонти „вічного щодня”. Ніби в колажі в єдине ціле укладаються селище з черепичними дахами, дітвора, що підняла гармидер. Від цього все стає вагомішим, значимішим, прожиті дні вишуковуються в ланцюг закономірностей, суть яких посприяти утвердженню благополуччя в людському житті. Так невимушено і природно в поезіях А.Тарана відбувається перехід від, здавалося б, щоденних клопотів до одвічного питання – у чому сутність людини:

Отож, воно торкається, щоб ми

Замріяні і вдячні до сьогодні,

Межи людьми лишалися людьми

І не плелись в порізненій безодні [8, с. 98].

       Завдяки цьому збірка „Бути людиною” сприймається як філософська не лише за назвою. Її серцевиною стає вислів „Nosce te istum” („Пізнай самого себе”). Прагнучи цього, поет перш за все намагається з’ясувати, що ж рухає людиною, чого вона прагне. Це може бути і по-казковому чарівне і водночас по-житейськи нездійсненне бажання чудодійного переродження. Власне це відбувається з самим поняттям „труба” в однойменному вірші. По-перше, просторічний вираз, який означає крах усіляких надій, сподівань, вказує на безвихідь ситуації. Цією метафорою автор і передає всю складність людського життя. Та по-друге, це гіпотетичний обшир, який фігурує в оповідях багатьох, хто переніс клінічну смерть. Це своєрідний шляхопровід із цього світу в інший, це констатація незнищенності людської душі, віри в те, що їй уготована благодать. Зважаючи на це, уже не так нездійсненно сприймається поетове побажання людині:

Тож хай її народить мама.

Але зворотньо. Навпаки [8, с. 86].

       Не у фізичному, в духовному шукає автор відповіді на питання про людське єство, що стан душевного неспокою, пориву, дерзання і визначає власне стан буття. Тільки така людина здатна вічно запитувати Небо, „що там, // За наступним дощем” („Вересневі дощі”).

       На вірі в людину ґрунтується ще один аспект філософської лірики А.Тарана. У поезіях „Зійти на крутосхили”, „Будівничий” відстежується деформація принципів поетичного філософування. Вона зумовлена переорієнтуванням думки від «застоєвських» часів з їхнім неодмінним усередненням до пізнання людини і визнання її самоцінності. Людина в поезіях Анатолія Тарана набуває ознак активності і здатності до самовиявлення себе у житті, дуже скрутному сьогоденні. У таких умовах і випробовується стрижень людини, її здатність виступити будівничим не лише власного життя, а і нового суспільства, в якому Я не нівелюється, не розчиняється в безликій масі, а почувається незамінною часточкою нового МИ, відповідального перед наступними поколіннями:

Де Ми себе – вимощуєм.

Йдемо такими істими –

В майбутнє поколінь

В ім’я Людської істини,

Піднятими з колін [8, с. 28].

       Наша розвідка засвідчила, що в особі А.Тарана маємо поета з особистим поглядом на світ, з допитливим зором, спрямованим у людську душу. Вона ж означила і перспективи подальших літературознавчих досліджень: осмислення образів Неба, Рима, які часто зустрічаються у віршах; з’ясування мотивів, образно-виражальних особливостей збірок „Дорога до себе” та „На рівні Серця”.