Віктор Нецвєтов. "Мої терикони". Частина перша.

Анотація та переклад із російської мови Тетяни Остапенко,  м. Донецьк

Життя кожної людини так або інакше пов’язане з тим місцем, де вона народилася та росла, отримувала перші враження та набувала досвід. Оповідання Віктора Нецвєтова «Мої терикони» --   це друга частина автобіографічної трилогії, у якій він знову звертається до чарівних образів дитинства та юності, що пройшли на рідній донецькій землі.

Терикони Везувій, імені Мальцева та Піраміда Хеопса живуть у світі людей своїм прихованим життям. Вони не просто географічна ознака «малої Батьківщини» оповідача-донеччанина, вони  цілий космос, сповнений чудовими мріями та  сподіваннями, фантазіями, містичними загадковостями та незвичайними пригодами. Терикони  --  це не тільки милі острівці дитинства, але й грізні людські творіння, поведінку яких важко спрогнозувати.

Однією з особливостей прози В. Нецвєтова є деталізація побуту. Ось як сам письменник пояснює суть свого творчого методу: «Я немовбито під мікроскопом описую деталі сімейного побуту, і спочатку вони можуть дратувати та здаватися непотрібними. Мабуть, це йде від моєї професії фізика: багато років я вивчав фізичні явища саме під мікроскопом. Ось там видно те, чого не видно неозброєним оком. А в художньому творі, я  вважаю, без деталей у читачів не виникне почуття відповідного часу. Моя «мікроскопізація» дає можливість якнайкраще уявити тло, на якому відбувалися події».

В оповіданні автор ніяк не міг оминути й тему окупації  Донецька. Як і в першій частині своєї трилогії («Бандерівці»), тут він лаконічно та стримано, але чітко виражає своє ставлення до страшних явищ, які жорстко змінили звичні донецькі реалії. Із неприхованим  сумом автор робить гіркий підсумок: «Тепер на наших териконах, які перетворилися в мішені, донецьких хлопців навчають «мистецтву» вбивати».  І це дійсно страшно, бо  це --   війна.

Анотація та переклад із російської мови Тетяни Остапенко,  м. Донецьк

Віктор Нецвєтов

Мої терикони

Оповідання

Частина 1

У далекому 1974-му році я й моя подруга з Риги, торохтячи в автобусі, покинули центр Донецька та виїхали в лісостепову зону його передмістя-- Петрівку. Марину я зустрів в аеропорту. Вона прилетіла в гості не тільки до мене --  хотіла познайомитися з моєю мамою. Мати категорично заборонила мені женитися на ній --  розлучена, з дитиною. На той час я був, на свій сором, під материнським впливом. До сих пір не можу пробачити собі цієї слабкості, майже раболіпства. Дізнавшись, що Марина прилітає, мати взяла путівку до Слов’яногірська, що підвернулася якраз вчасно, аби не зустрічатися з «невісткою».

Виїхали за місто. Панорама, що розкинулася, зачарувала мою латиську подругу, притягнувши її до вікна автобусу. Тепле осіннє сонце, розлучившись із останньою хмаркою, освітило зі всіх боків і немовби з середини барвисті крони лісопосадки, що облямовувала  скошений луг. У легкому мареві красувалися донецькі хмарочоси - терикони.

 --Матір Божа! Яка краса! Гори, блакитний серпанок, ліс, степ! --  захоплено вигукувала Марина.

--Це не гори, а терикони, насип із пустої породи, що видається з шахтних забоїв,  непотрібні відходи виробництва, розумієш?  -- діловито пояснив я буденну для донеччан  картину.   А блакитний серпанок та ліс --  це гар сірчаних газів із териконів. До того ж ліс --  зовсім не ліс, а звичайнісінька лісопосадка.

Марина не бажала слухати мої енциклопедичні пояснення щодо пейзажної палітри, яка так її зачарувала:

  --Покажеш мені їх зблизька?

  --Звичайно! Ми можемо навіть залізти на верхівку Везувію.

  --Ти жартуєш! Ми ж не в Італії!

Везувій --  це такий собі старий невисокий терикон. Він колись курився, а всередині його кратера була справжня доменна піч, розплавлена порода із залишками вугілля. Туди я одного разу провалився. Це було майже сто років тому.   Петько, мій брат, устиг мене витягнути. Чоботи тільки шкода  --  згоріли. Нічого страшного, усе обійшлося.

Марина була вражена моїм «нічого страшного».

--Хочу на твій Везувій!  -- заблищала величезними очима моя гостя.

На Везувій ми забралися. Але про це потім. Зараз передісторія.

… Мені одинадцять, майже дванадцять. Самостійний, умію готувати борщ із кропиви, смажити картоплю. Навчився  навіть робити ключки для гри в хокей, нової забави. Із  усякої деревини для цього найліпше годилася груша. Старший брат Петро навчив мене працювати сокирою та рубанком.

Грудень, зимові канікули. Лід, ставок, що схопився рівним прозорим дзеркалом, підманював нас кататися на санчатах та на саморобних ковзанах. Але ми вже були захоплені хокеєм.

Петро зробив дві ключки з дубу,  надійні, міцні. Ними можна було пробити діру до розжареного жерла  Везувію, щоби зігрітися палаючими протуберанцями з нього. Ми робили це завжди після гри, що вимотувала нас до сьомого поту.

Терикон, невисокий, старий, із лисим окрайцем, зарослий наполовину тоненькими акаціями. Але завжди димив, курив отруйними газами. Іноді ми чули якесь гудіння, булькання в його шлунку. Це був не просто терикон. Там  було якесь приховане чудовисько. Бачити та чути його --  страшно! Особливо ввечері, у зимовий холод, коли іній його дихання підсвічується реактором, що зачаївся в його середині. Ми любили його, навчалися прислуховуватися до чогось незрозумілого, фантастичного навколо нас.

…Везувієм назвав цей терикон директор нашого клубу від шахти «Трудівська» Валентин Дмитрович Фадєєв (родич письменника, знаменитого в  радянські часи). Таких людей я не зустрічав і досі --  справжній чоловік, із великою творчою енергією: організовував у клубі велику кількість гуртків, бібліотеку, літній танцмайданчик. Льоня, мій найстарший брат, майже оселився в художній майстерні цього клубу. Там він став справжнім художником. Його картини та ікони мене приголомшували експресивністю фарб та сюжетів. Прекрасна картина, де Кармен (іспанська циганка в шикарному платті, із трояндою у волоссі та з гітарою за плечем) дивилася вбивчо на кожного, хто бачив цю красуню, була назавжди втрачена: його син, тоді це був хлопчик років десятьох,   залишившись один удома, не витерпів страшного погляду циганки, порізав полотно. На шахті Леонід вважався шановною людиною. Ще б пак! --  йому замовляли малювати портрети героя соціалістичної праці Івана Стрельченка та якогось вельмишановного Поліщука, та ще різних героїв. Льоня писав їх портрети «сухим пензлем» (майже забута техніка живопису). Вони виглядали справжніми, як тоді мені здавалося, героями…

…У той день Петро подарував мені дубову ключку. Канікули вигнали дітлахів із курних хат на природу. Претендентів у склад хокейних команд було хоч одбавляй. Одні лише мої численні двоюрідні брати могли скласти три-чотири команди. Нам  хотілося грати із «сімівськими», які не поступалися нам, Петьковому штабові, у майстерності та завзятті. Петро був просто непереможним, ніхто й ніколи не міг його обіграти. Він був гордістю нашої команди!

Від снігового тонкого нальоту ми очистили хокейний майданчик. Із «сімівськими» грали довго, люто лупцювали по саморобній шайбі (Петькова робота). На рахунку 30:30, гру закінчено. Потиснули один одному руки як годиться. «Сімівські» одразу пішли -- було вже пізно, вони жили подалі від нас. Сонце зайшло.

Нам, п’ятьом братам, спітнілим, мокрим, розхристаним, поспішати  нема куди -- ставок та терикон у двох кроках від хати. Здійнялися на Везувій. Довбаємо лунки, щоби дібратися до жерла. Я одразу пробив дубовою ключкою діру до «пекла». Опустив ноги, на відстані в півметри світилося розжарене диво. Сидячи отак біля цієї гігантської грубки, обговорювали гру, парили  скинутими фуфайками та шапками.

Раптом піді мною обвалився шматок породної  шкаралупи. Я встиг розставити руки та якийсь час утримувався від неминучої погибелі. Ноги горіли!

Петько кішкою швидко й чіпко схопився іззаду за хлястик і комір фуфайки, рвонув зі всієї сили. Ми покотилися сторчма в колючі зарості акацій, чіпляючись за все, що потрапляло в руки. І тут мені дістався добрий  запотиличник. Мої чоботи залишилися в надрах та в історії терикону. Брати обмотали мої ноги своїми шарфами. Бігом додому! Добре, що недалеко.

Матері ще не було. Я скористався моментом -- помочився на свої почервонілі ступні. Петько теж допоміг. Пічка вдома за нашої відсутності не потухла  -- тліла жаром, що обнадіював. Чай із паленим цукром частково пом’якшив  моє пригнічення. Я тупо дивився на вуглинки, що тліли в пічці, і думав тільки про одне: як же зробити так, щоби мамка не дізналася про згорілі чоботи. Мені здається, що Петро теж про це думав…

…Із Мариною ми залізли на Везувій. Він уже не курив як колись. Кора його лисини, надломившись, осіла. Із колись жаркого кратера не віддавало теплом, лише слабкий запах сірки нагадував про його грізне минуле. Мені здалося, що він став меншим та більш зарослим деревами, кущами та травою.

  --А давай проб’ємо дірку! -- надійшла наполеглива пропозиція. Я знав: якщо Марина чогось захоче --  обов’язково досягне. Вона й там, ще в Ризі, казала, що приїде до мене. І точно --   прилетіла! А тепер буде довбати Богом забутий Везувій. Добре, що мій будинок у десятьох хвилинах ходьби. Ми майже бігли до терикона, озброївшись ломом. Десь із годину з гаком ми наполегливо довбали по лисині нещасного терикону, а я все більше переконувався в марності нашої затії: навряд чи Везувій захоче повторити той далекий випадок.

Я присів навшпиньки, закурив. Зовсім непросто дістатися до дитинства! Марина ж старанно продовжувала видовбувати лунку. Мені уявилася дивна, швидше смішна, картина: учителька російської мови, дочка польської шляхтички та замміністра Латвії прилетіла в донецьку глушину й виколупує важким ломом діру в добешці померлого терикону!

Лом вислизнув із намуляних рук Марини,  упевнено пірнув у віконце, що відкрилося в товстій корі, залишившись неочікуваною даниною сплячому чудовиську. Палаючий факел погрожуюче вилетів, немовби вогняне змієня, зашипів із присвистом, виплюнув клубок отруйного диму й у той самий момент затих. Усе відбулося неочікувано швидко, майже нереально. Я ухопив перелякану дослідницю попід пахви, відтягнув подалі від «історичного місця».

Везувій був ще живий! «Господи, який я дурень! Не можна двічі випробовувати долю», --  промайнуло в голові.

Марина зовсім не збиралася йти, не слухала моїх умовлянь. Піднявши руки вгору, моя ризька чаклунка чи то вихваляла своєю мовою себе, чи то дякувала якомусь язичницькому богові за те, що той дав їй можливість зустрітися з духом земних надр.

За чотири щасливих місяці перебування в Ризі в мене було достатньо часу вивчити її характер та неймовірні таланти. Вона займалася живописом, віршуванням, столярством. Я захоплювався нею, її красою, зовнішньою та духовною. Ніколи, ні до, ні після, я не зустрічав такої жінки. Вона возила мене на дачу до Юрмали (у Булдарі чи Майорі, не пам’ятаю точно). Ми купалися в холодному Балтійському  морі, пили смачне пиво (одного разу я схотів похвалитися, що можу випити двадцять келихів пива  -- випив вісімнадцять, зайве прийшлося блювати під дуб, довго потім мене нудило від слова «пиво»). Мені пощастило познайомитися з її друзями:  художником Вальдемаром,  а ще скульптором та поетом (зовсім забув їхні латиські імена). Із ними я був на святі Ліго, що нагадувало наше свято Івана Купали, на чудових концертах хорового співу на березі Ризької затоки, де я знайшов великий «млинець» ще не до кінця застиглої у бурштин смоли. Марина попросила повернути його на місце --  вона любила й розуміла свою Латвію…

…У Ризі в 1974 році я майже закинув обридлі курси з сучасних моделей ЕОМ   електронних обчислювальних машин. Мені соромно було перед Мариною за свою зарплатню (120 рублів, при чому без командировочних). Згадавши студентські роки, коли  з трьома- чотирма такими самими студентами можна було розвантажити пульман м’яса або риби, я відправився до Ризького порту. Домовився з бригадиром докерів про всі нюанси. Із Сергієм Соловйовим із Івано-Франківська, тодішнім приятелем по курсах, відправилися в нічну зміну на розвантаження. Розписуємося в книзі з техніки безпеки, після роботи отримуємо бажані 20, а то й 30 рублів від чергового бригадира без усякого підпису. Ми щасливі! Ще б пак:  у придачу ми отримали тридцятикілограмову пачку мороженої риби! Бувало, ще до схід сонця заходимо в уже відомий нам напівпідпільний заклад (один із викладачів нашого віку показав його нам, треба було тільки сказати, від кого ми). Хороше вино, сир, кава з парою грамів «Ризького бальзаму» робили наш вранішній сніданок із смаженою портовою здобиччю справжнім бенкетом. Інші курсанти нам заздрили, пригощаючись нашими гостинцями. Більша половина заробленої готівки відкладалася на випадок поїздки до Сигулди, де жила тоді Марина. Це маленьке затишне курортне містечко в сімдесяти кілометрах від Ризького вокзалу.

Із Сергієм, викапаним Сергієм Єсеніним, знавцем його поезії, який залюбки  змагався зі мною у письменництві, наслідуючи «матірні» вірші Пушкіна, Єсеніна, Маяковського, ми були заводіяками в нашій групі. Знаючи місцеві порядки та ненависть до росіян, ми старалися не лізти в чужий монастир зі своїм уставом: не порушували тишу й чистоту в уподобаному сосновому бору поблизу Даугави, навчилися декільком вітанням, простим фразам. Коли місцеві питали нас, із яких країв ми залетіли, ми з гордістю відповідали: «Із України!». І латиші сприймали та приймали нас. Тоді вони, як і ми, сотні років кляли «чортових москалів».

Не можу забути один випадок. На околиці Сигулди, біля неширокої річки Гауї, що підмивала дуже крутий берег, густо порослий  колючою терниною, шипшиною та ожиною, відбувалося свято латиської пісні. На відкритому майданчику співав хор, величезний та барвисто вбраний. Ми із Мариною і трьома її друзями обговорювали якісь проблеми сучасного мистецтва. Неподалік пиячила групка шахтарів із Донецька, що відпочивала, ймовірно, у найближчому пансіонаті. Ми присіли неподалік від моїх донецьких земляків, серед яких я одразу побачив одного підземного майстра з шахти «Трудівська». Я зробив вигляд, що не впізнав його. «Сусіди» почали розпалювати багаття,  до нас долинали груба лайка та запах смаженої ковбаси. Підійшли ще четверо, застібаючи ширінки. Мені стало жахливо соромно --  ну й землячки, знайшли місце для «відливу» та розведення багаття! Це ж не донецька посадка…

Аж ось як наче з-під землі виросла трійка міцних хлопців. Спочатку вони намагалися щось втовкмачити цим заїжджим любителям відпочинку на природі. Коли це не допомогло, місцеві, не говорячи ані слова,  по черзі покидали моїх прославлених шахтарів (недаром же ж їм дали такі дефіцитні путівки!) у колючі кущі крутого латиського берега. У  Марини та моїх нових друзів побачене викликало шок та сміх. Наше інтелігентне товариство встало та направилося до місця події подивитися, як себе почувають «ті, хто перекидаються у тернині». Марина йшла, міцно тримаючи мене за руку. Підсміюючись, хлопці-латиші загасили багаття, не чіпаючи нічого із закусок та випивок моїх «нещасних» земляків, які ще нескоро, обтрушуючись,  поодинці почали  видиратися нагору, до місця свого невдалого святкування. Не хочу описувати їхній вигляд, лише зазначу: мені стало їх жалко.