хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Тетяна Невсипуща-Багатознай. Уривок із повісті

  • 21.11.18, 23:11


Тетяна Невсипуща-Багатознай

********

Розділ 5

 

                        ШКОЛЯРСЬКЕ. ПЕДАГОГІЧНЕ. АНТИПЕДАГОГІЧНЕ

 

       Моя перша й найсолодша рольова гра- школа. Тільки цією грою можна було перетравити  школярські замашки радянських учителів та знайти вихід заблокованому дитячому бажанню висловити накопичену агресію.

      Коли йшла підготовка до "школи", у нашій однокімнатній квартирці все летіло догори дриґом, тому це дійство відбувалося за відсутності батьків, аби не завдавати шкоди їх нервам.

      Для школи беруться всі твої іграшки, які хоч чимось нагадують учнів, та розсаджуються в лінійку на дивані під самою стінкою, від найбільших до найдрібніших.          

       У нашій із сестрою школі навчалися Михайлик Герасименко (плюшевий ведмідь, який у відповідний момент міг зіграти й роль директора школи), слоненя Лоня Хоботенко ( ще одне плюшове нещастячко), Мурзик Шишов (гумове кошеня, обмальоване кульковою ручкою), дві ляльки-німкені: Ліпі Цвєточкіна та Настя Гур'єва (тітка привезла нам їх із закордону, і я, як старша, маючи право "першої ночі", схопила собі найгарнюсіньку- мою красуньку Ліпі), мініатюрна Копі Картошкіна (хтозна, чому саме "Копі", і звідки взялося це недолуге "Картошкіна"), пупсик із копицею густого рудого волосся, пластмасова Чічі Мавпяк із головою та кінцівками, що скажено оберталися на 180 градусів, та ще якісь особи з іграшкового світу, нині незворотньо забуті.

     Відбувалося це садо-мазо шоу за всіма правилами радянської дидактики: учні сиділи вервечкою та таращилися на мене з батьківського дивану, а я  із серйозним виразом обличчя священнодіяла- сіяла якусь вічнозелену муть. Сестра була за черевомовця- на різні лади вона озвучувала тих нещасливців. А я ставила оцінки, і не було більшого задоволення, ніж смачно вліпити двійку якомусь із них.

- До дошки йде... Шишов!- суворим голосом Алли Іванівни Вовк, своєї учительки з російської мови та літератури, вимовляла я й, насупивши брови, зиркала на налякану іграшкову аудиторію.

-Я не в-в-вивчив!- вловивши моє генетичне бажання карати невігласів, гнусавим голосом віщала сестра.

-Чому?- ще більш суворим голосом питала я.

-З-з-забув,- мимрив бідолаха з останніх сил.

-Агааа! Два! Ану, давай щоденника!- ще страшніше гримала я та переможно виводила жирну відмітку в "журналі".

-А я його теж з-з-забув... Уд-д-дома, - продовжував кляту гру всіх шкільних часів та народів бідолаха Мурзик. Скипівши праведним учительським гнівом, я остаточно позбавляла його волі до спротиву сакраментальним побажанням про забуту вдома голову.

     До речі, ролі в учнів були різні, вони відображали різні характери  шкільного життя-буття. Наприклад, необдарована красою руда Копі Картошкіна займалася підлабузництвом. Підкравшися до мене на "перерві", вона підступно стучала на Ліпі Цвєточкіну за те, що та мастила губи  помадою прямо на уроці. Я вскипала праведним гнівом та вичитувала німфетку Ліпі за вигляд "бойового індійця", хоча тій це було по цимбалах-  вона мала яскравий колір губ, ще з часів свого перебування на ляльковій  фабриці імені  Карла Маркса або Фридріха Енгельса (чи які там ще імена могли носити іграшкові фабрики ГДР), тобто такою її вже "мама народила", а значить, Ліпі була  абсолютно безвинною природньою красунею.

     Іншою жертвою пронози Копі була вертка Чічі Мавпяк: безсовісно жерла дефіцитний банан під партою знов-таки під час мого священного уроку. А якщо дитина тріскає дефіцити, то її мама-тато хто? Ясно, що не звичайна тьотя Мотя, а якесь велике цабе, яке може щось "діставати". А омріяні недоступні в ті часи банани були для нас із Лесею символом майже щастя та майже багатства. І Чічі достатньо було втягнути голівоньку по самі пластмасові плечики, після чого та набувала пренепорочного вигляду "бігла через місточок та вхопила зелений листочок" і відтак була прощеною, але з припискою: "Не забудь поділитися наступного разу із учителькою. Вона страшенно любить банани. Марить ними..."

     Настя Гур'єва являла собою махрову відмінницю. Це була лялька сестри, і та намагалася надати її голосу більшої улесливості, властивої справжнім відмінницям. А той, хто вчиться краще за всіх, викликає заздрість однолітків та отримує пошану дорослих. І Настя, себто Леся, старанно відпрацьовувала цю нелегку роль. Вона здіймала лялькову гумову ручечку на "уроці" так жваво й часто, що незабаром та благополучно тріснула і лялька перетворилася на інваліда. Тепер вона мала такий плачевний вигляд, що моє учительське серце розривалося від жалості, і я викликала її відповідати частіше за інших на заздрість "однокласникам" ("М-м-м-м-м-м", - старанно виводила сестра, зображаючи розчарований гул "класу" після чергового виклику бідосі Насті).

     Слоненя Лоня Хоботенко мав міцну статуру, тому й сидів першим у довгім ряду. Пікантною Лоніною особливістю було те, що він частенько ходив до школи без штанів та через свою голозадість був задіяний тільки в загальних сценах та масовці.

     Одного разу "діти" поводили себе вкрай погано: Чічі дуріла й кривлялася, Лоня знову прийшов на урок без штанів, Копі, Настя й Ліпі наперебій підказували флегматичному тормозові Мурзику таблицю множення на "2". Учителька казилася та гримала. І нарешті на урок було запрошено директора. Він не забарився явитися до нас в образі старенького облізлого ведмедика із пришитими мамою очима-ґудзиками. Розсівшися прямо на вчительськім столі, Анатолій Іванович звісив свої задні лапи та, грізно обдивившись усіх присутніх нескліпними очима, низьким голосом сестри прорік:

- А це хто тут погано вчиться та не слухає вчительку? Га?

       "Діти" завмерли (хоча, що їм залишалось робити, як озвучувач їхніх тайних помислів, тобто моя сестра Леся, зараз був зайнятий більш вагомою директорською роллю).

       Я зрозуміла, що мені прийдеться підмінити сестру, і віддуватися за всіх прийшлося моїй улюбленій ляльці-німкені, блакитноокій блондинці в жовтім квітчастім платтячку -Ліпі Цвєточкіній. Її лялькова карма закордонної вічної красуні врятувала "клас". Вона попросила за всіх пробачення, і директор змінив гнів на милість та нарешті відпустив школяриків на довгоочікувану перерву.

       Учителька з директором, тобто ми з сестрою, кинулися першими. Нам уже не менше, ніж справжня, осточортіла та лялькова школа, і ми увімкнули старенького програвача, поставили платівку популярного в вісімдесяті Івіци Шерфезі ("Любьіте, пака любітса! Рєвнуйтє, пака рєвнуєтса! Страдайтє, пака страдаєтся! Мєчтайтє, пака мєчтаєтса!") та весело плигали аж під стелю на старім батьківськім дивані, відвівши душу на тих безсловесних ляльках нашого совкового нехитрого дитинства.

      А поряд із нами, себто педколективом, так само радісно та завзято підстрибували й учні: і Лоня, і Ліпі, і Настя, і Копі, і Чічі, і Мурзик. А головне- і сам директор Анатолій Іванович безсоромно виробляв непедагогічні сальто прямо на  місці, де за кілька хвилин до того відбувався священний освітній процес...

1

Коментарі

122.11.18, 09:33

    222.11.18, 10:30