Стаття "Пригоди на цвинтарі" Тетяни Невсипущої-Багатознай.

  • 18.02.17, 10:51

      Вадим Оліфіренко, науковець, літературний критик, дослідник

літератури Донбасу, член Спілки письменників України, під час окупації

рідного Донецька переїхав до міста Бердянська Запорізької області.

   Письменник тепер досліджує культурне та літературне життя на Запоріжжі. Його дочка Тетяна занотовує звіти з тих культурних

заходів, які влаштовує її батько. 

                                                           

 Пригоди на цвинтарі

  

          Одного погідного дня, а саме 3 листопада, ми відправилися на... кладовище. Батько дізнався, що в Бердянську похований талановитий перекладач та громадсько-політичний діяч Трохим Аврамович Зіньківський…

 Ми приїхали на Старе кладовище, що розташоване у районі Гори (є район у Бердянську із такою промовистою назвою) та заходилися шукати могилу Великого Українця. Зупинилися навпроти величезного плану.  

Той, кого ми шукаємо, зазначений у ньому під номером 1

                                      

                              

                    На наше щастя, на широкому подвірї перед кладовищем нам трапилася купка активістів місцевого осередку поціновувачів літератури рідного краю. Про їх приналежність до осередку ми одразу здогадалися за виразом їхніх облич ... 

 

                                 

Вони обступили нас щільним кільцем і намагалися дати раду трьом шукачам пам'ятника їхнього славетного земляка.

                                            

На превеликий жаль, поціновувачі висловлювались якось неконкретно. Може, вони спеціалізувалися на місцевих поетах-неоромантиках? Але помах руки їхнього командира з пов'язкою на руці націлив нас ліворуч. Там на нас чекав дороговказ. От за ним ми й пішли.

                                  

                   

        І от ідемо ми, ідемо... Дороговказ той завів нас у справжнісінькі хащі.

Батько схотів перепочити. Покійний Іванов І.І. люб'язно дозволив письменнику посидіти на ослінчику  своєї порослої буряном "квартирки" три на чотири.

Він, мабуть, ще довго роздумував: хто ці люди, чому сидять коло його могили. Та все ж таки, імовірно, зрадів товариству, бо родичі Іванова, певно, давненько його не відвідували...

 А пам'ятника Зіньківському ніяк не знаходимо. Вирішили розділитися. Сміливі йдуть ліворуч. А розумні, звісно, праворуч. Зійшлися в пункті В. Звірили компаси та карти. Азимут, норд-ост, зюйд-зюйд-вест, скількись там градусів південної широти...

 

        

                                

Нема пам'ятника! Занурювалися в хащі, залазили на пагорб, лякали з кущів перехожих питанням: "Агов! А ви не знаєте, де захоронений?..."   усе марно. Я подумки звернулася до рідної мені людини, яку я втратила в цій жахливій війні: "Допоможи, рідненький! Ти точно можеш, я знаю!" І сталося маленьке диво: ми вийшли до могили письменника …

                              

Зіньківський Трохим Аврамович. Прожив 30 років. Він жив Україною, служив їй, творив для неї. Згорів у ній. Справді, "стражденник-син стражденника-народу", як викарбувано на його надгробку. Пропалав, подібно факелу. І в моєму серці замерехтів маленький вогник від того факелу.

Ця людина не може просто згаснути! Там, у небесних глибинах, у смутку та радощах, у болі та творчім натхненні живе та страждає його Душа. Душа палкого патріота, свідомого українця...

     ...Знаю, що Ви допомагаєте нам. Особливо зараз. Вірю, що Ви з нами незримою силою! Бо така доля у Вас  бути зі своїм народом і після смерті.

Хтось спраглий шукає та знаходить криницю, радіючи їй. Я так само зраділа зустрічі з Вами..

Думаю, це місце було, є і буде місцем глибоких роздумів сучасників про долю та майбутнє українців. Адже саме у творах Т. А. Зіньківського піднімалися надважливі завжди та особливо зараз питання самоідентифікації нашого народу, небезпеки руйнівного впливу російського імперіалізму на буття  українців, на їх душу, культуру та моральні цінності...

        Замислені, виходимо на доріжку. Назустріч нам  Валентина Миколаївна із красномовним прізвищем Школа. Поклала квіти на могилу письменника та приєдналася до нас. Виявилося, батько викликав її на допомогу .

  

                           

Викладач української літератури в Бердянському педагогічному університеті, вона знавець творчості Зіньківського.  Прямо тут, у царстві мовчазних свідків, відбулося виїзне "засідання" кафедри української літератури .

 

 

                             

          Усі залишилися задоволені. Зустріччю, знайомством та пошуком, що завершився вдало. Правильно говорять, що до доброї криниці стежка утоптана...

        

      

       

ОПОВІДАННЯ В. НЕЦВЄТОВА "БАНДЕРІВЦІ". Частина 2.

  • 18.02.17, 10:00

Частина 2

Велика яскрава лампа на верхівці фронтону світила далеко, немовби маяк, кликала на мереживний танок літаюче комашине царство зі всіх усюд: галявини, узлісся, залісного яру й прилеглого степу. На ранок потомлені від танцю пари, розпустивши мініатюрні палітри своїх убрань, демонстрували дивну панораму барвистої чарівності…

…Я часто бував в інтернаті, провідував чи забирав додому моїх молодших сестру та брата, бачив та чув життя цього закритого незрозумілого мені світу, за стінами якого вимушені були знаходитися мої любі Ліда та Сашко. Я розумів, чому вони тут, але не міг сприйняти цю несправедливість. Навіщо мамка сюди їх здала, залишивши мене з Петьком удома? Мабуть, тому, що вони малюки й залишати їх під нашим ненадійним наглядом небезпечно. Можливо, й так… Від нас із Петьком можна було очікувати що завгодно: ми  займалися своїми хлопчачими справами й забували малих погодувати, та й чим? В інтернаті все-таки регулярно годують. Ми ж то можемо настріляти горобців, наловити в очереті шкреків (жабок  прим. авт.), підсмажити їх на вогнищі   й бувай здоровий! А їм таку їжу давати не можна -- животи роздуються. Ні! мамка все ж таки правильно зробила. Звісно, в інтернаті -- не на волі! Та нічого, підростемо  самі почнемо себе годувати, я це точно знаю. Ось Петро, він сильний, усе вміє, нічого не боїться, а хитрий, як наш дядько Колька. Такими будемо і я, і Ліда, і Сашко…

Пролунав останній дзвоник. Спочатку я мчуся бігом до Сашкової групи, нашвидку його одягаю, запихаю у полотняну сумку його обісрані штани, усе нехитре барахло. Біжимо до Лідиного класу   вона вже одягнена, чекає на нас. Дорогою обговорюємо тижневі події в інтернаті. Сашко мовчить  йому соромно, незручно за штани. Я підморгнув Ліді -- і не натякай, бач, він який через це.

І раптом, проходячи повз майстерні ФЗУ, бачимо бійку: п’ятеро «бісівських» пацанів на чолі з хлопцем на прізвисько Мамон, що звідкілясь раптом з"явився в наших краях, розмахуючи кулаками, жорстко б"ються з бандерівцями. Вони майже мовчки, із відчайдушною сміливістю відбивали атаки. Мамон, роки на два старший за всіх, уміло підсікав ногами противників. Та все ж і йому дісталося під обидва ока та по губі.

  "Заріжу! -- кричав Мамон. Уб"ю всіх! Ви ще не знаєте, кому я скажу, падлюки, бандерівські фашисти, вороги народу! Подивимось, що ви в допрі заспіваєте. А її   заріжу!" --   він показав кудись убік, і ми побачили під парканом купку переляканих дівчат.  Серед них була Дарина. Вона стояла заплакана, прикривши рот руками, не відриваючи очей від бійки.

Ми остовпіли від побаченого й почутого, заховалися за товстий стовбур клена, потім перелізли через паркан найближчого палісадника та кругами обійшли страшне місце… Удома наперебій розповідали Петрові про бійку. Він по-дорослому терпляче нас вислухав, сказав:

  -- Цього ментовського сексота Мамона ми вже давно маємо на прикметі. Так він кричав, що заріже її?

   --Так! Так! Ми це точно чули! -- галасували ми. Переляканий Сашко мовчав, нервово здригаючись.

Петько знав усе, і про Мамона також. Він зрідка ділився з нами своїми потаємними знаннями, але тут випадок особливий. Ось що він нам розповів. Мамон, вісімнадцятирічний хлопець із кінським обличчям, був із «нацменів» (так мати називала його за несловянське походження), ніде не навчався і не працював. Невідомо, на які кошти він існував. Мешкав він у кімнаті Кащеєва, який щез невідомо куди, сам-один, як і попередній мешканець. Подейкували, що він ментовський сексот, тобто їх таємний агент. Він іноді приходив до інтернату й крокував прямо в директорський кабінет. Це я бачив на власні очі, й мені був незрозумілим цей дивний зв'язок. На селищі його ненавиділи та побоювалися. Крива усмішка не сходила з його потворної пики.

Не пройшло й місяця…

На Перше травня в клубі відкрили незвичайну  та дуже приємну для дорослих та дітей споруду -- літній танцмайданчик.  Мушля сцени світилася усередині справжнім перламутром: блідо-рожеві, лілові, блакитні та яскраво-червоні, бузкові та зелені плями світла стрибали в запаморочливому вихорі, зачаровуючи все та всіх навкруги. Це було так красиво, казково, привабливо… Здавалося, усе селище зібралося на свято.

Увечері були танці! Запах бузку й черемхи, строкаті дівчачі платтячка, що так хвилювали кров, дзвінкий сміх, аромат дешевого одеколону, змішаний із цигарковим димом «Біломорканалу» та «Казбеку», створювали оазис очікуваного задоволення та щастя…

У мушлі, стилізованій дійсно під казкову величезну стулку молюска, розташувалися музиканти, одягнуті у святкові костюми. Духовий оркестр грав «Амурські хвилі», «На сопках Манчжурії», «Полонез Огінського» та ще якісь «древні» вальси. Але після кількох офіційних мелодій оголосили перерву. Музиканти пішли до «артистичної». Замість них тепер гуркотів магнітофон «Мир», посилений радіолампами. Рок-н-рол Джанні Холідея витіснив нафталінові вальси своїм фантастичним збуджуючим танцем, що розбурхував кров -- це був грім серед безхмарного неба. Дорослі жінки спочатку не наважувалися «піти в скоки та в боки», приголомшені захоплюючим, вільним, скаженим танцем. Вони тільки пританцьовували на місці, підштовхуючи ліктями своїх підхмелених та інфантильних чоловіків.

Хлопці та дівчата, відчувши довгоочікувану свободу, із насолодою та з категоричним запереченням прийнятих партією та урядом правил поведінки громадян СРСР у громадських місцях несамовито витанцьовували. Ось якийсь хлопець кидає на спину партнершу, яка за мить, прослизнувши між ніг партнера, хапається за його руку, продовжуючи виробляти нові «па»… Це було приголомшливо! «Вап па блюма, рок бен дор, севен  три ві овен кор. Гюрь кюрь оф гюрюль!..», -- гіпнотизував надривно кричущий Джанні Холідей. Він підкорив усіх.

За межами танцмайданчику теж танцювали:  свій відпочинок трудящі відзначали весело та хвацько. Бандерівці стояли за огорожею, жваві та веселі, потаємно бажаючи бути серед цього карнавалу. Мої старші брати уважно слідкували за кульгавим контролером дядьком Миколою. Ось він відлучився, залишив замість себе когось із дорослих. Женька та Вовка моментально затівають видимість бійки перед входом до танцмайданчика. Та поки обурений «контролер» відганяє їх, полишаючи свій піст, мої брати-хитруни стрілою устромлюються крізь утворений пролом у танцюючий натовп майданчика та розчинюються в ньому. Усе йшло за планом.

Я стояв за огорожею майданчика зі своїми друзями та двоюрідними братами-однолітками. Нам вхід ані з квитками, ані з контрамарками був категорично заборонений. Утім, щось туди не дуже й хотілося -- спостерігати набагато цікавіше!

Аж раптом ми побачили, як до купки інтернатівців, які стояли поряд із нами, підійшов Мамон, впевнено схопив за руку Дарину й потягнув її до входу,  показуючи  вхідну контрамарку для неї.  Вона відчайдушно виривалася, кричала своєю «западенською» мовою. Брати висипали з танцмайданчика на мої зойки про допомогу. Нахаба встиг зникнути в темінь кущів бузку. Схвильовані інтернатівці щільною юрбою швидко залишили зіпсоване свято. Але не пройшло й п’яти хвилин, як десь осторонь, коло нашої школи, пролунали несамовиті крики та плач. Ми зі всіх ніг кинулися туди, де, як ми відчували, відбулося щось жахливе. Я був у числі перших, які прибігли на страшне місце…

Дарина билася у конвульсіях на асфальті, була ще живою. Кров вибулькувала з жахливої рани, що відкривала розрізане горло. Життя швидко покидало молоде, сповнене дівочої краси тіло, прямо на наших очах.

Спочатку заарештували директора інтернату: знайшли на місці, де вмирала Дарина, скривавлену бритву фірми «Заугер». Мамон якимось чином украв її в довірливого директора. Петько пізніше розповідав, що директор був «начальником» Мамона, який доповідав йому якісь відомості. Дарину в цинковій труні родичі відвезли в далеку Львівщину. Незабаром усі учні інтернату та ФЗУ були відправлені у свої рідні місця.

Потім зясувалося, що вбивця -- усе ж таки Мамон. Його шукали всі: міліція та ми, місцеві пацани. Його знайшли за п’ять днів після вбивства Дарини повішеним у посадці, за шахтним подвірям, із кляпом у роті. Кажуть, там він ховався, допоки його не вислідили хлопці-бандерівці, які після ФЗУ вже почали працювати на шахті й жили в гуртожитку.

У 1965-му році мамка на час канікул влаштувала мене на роботу (знову по блату) в шахту № 7. Начальник ділянки Іван Іванович Кузнєцов, наш кум, знаючи наші житейські біди, майже порушив КЗП (кодекс законів про працю  -- прим. авт.): немовбито під виглядом практики на свій страх та ризик оформив мене учнем ГРОЗу.  За два місяці я підписав «бігунок», звільнився з шахти (відбиток динозавра так і не знайшов, але побачив і пізнав багато). На прощання, як і досі заведено у шахтарів, були влаштовані проводи: пляшка самогону та картопля з салом. Відмічали в посадці, де був повішений Мамон. Коли розходилися, по дорозі додому мене призупинив коло гуртожитку забійник із нашої ланки. Він сказав мені притишено: «Не кажи нікому! Це я його повісив…».

…Добігає кінця 2015 рік. Одного зимового ранку, провідуючи батьківську хату, у якій ми з братами  та сестрою зростали, раділи життю, пустували, я вчасно відбіг та кинувся під бордюр забору, інстинктивно ховаючись від мінометного снаряду, пущеного з подвір"я рідної шахти,  де колись працювали я та всі мої брати.

Із часу описаних подій пройшло понад п’ятдесяти  років. Тепер шахта «Трудівська» не працює: із її подвір’я  артилерія та танки новітніх борців  із «бандерівцями»  несамовито гатять по Мар’янці та Красногорівці. 

Донецьк -- Київ, грудень 2015 року

Переклад із української Тетяни Остапенко, м. Донецьк


Оповідання донецького письменника В. Нецвєтова "Бандерівці". ч.1

  • 18.02.17, 09:54

Віктор Нецвєтов народився в Донецьку в 1948 році в сімї шахтаря. Закінчив фізичний факультет Донецького державного університету. Працював на різноманітних посадах: від шахтаря до наукового співробітника академічних інститутів. У 70-х роках разом із сімєю жив у місті Райчихинську  Амурської області, де працював на підприємстві «Дальсхідвугілля». Усебічно обдарована особистість: його хобі -- література, фізика та астрономія, має 11 винаходів та 25 наукових статей. Зараз через війну на сході України проживає в Києві.

До уваги читачів пропонується автобіографічне оповідання «Бандерівці». Події твору відбуваються у 60-ті роки ХХ століття на суворім побутовім тлі шахтарського селища поблизу Донецька. Перед очима маленького вразливого хлопчика постає жорстокий  світ радянських часів, де треба боротися за своє життя навіть дітям, де не можна ставити зайвих питань, де радощі та задоволення на вагу золота. Та попри все у спогадах оповідача дитинство залишається чарівним світом…

В оповіданні  піднімається болюча для Донбасу та й усієї України тема  взаємовідносин сходу й заходу. «Бандерівці» у творі ще зовсім діти, але вже за чиєюсь злою волею вони стали «ворогами народу». А хтось, прикриваючись цим ідеологічним штампом, творить справжнє зло. Чому ж суспільство й досі ніяк не позбудеться цього зла й новоспечені «мамони» знов продовжують свою чорну справу на нашій донецькій землі? Таке питання виникає після прочитання оповідання мого земляка пана Віктора Нецвєтова.

Анотація та переклад із російської Тетяни Остапенко, м. Донецьк

     


                                                               Бандерівці

                                                                         Оповідання 

                                                     Частина 1         

…Ішов 1958 рік. Наприкінці зими набрав сили буревію сухий злісний вітер, безперервно несучи зі сходу чорно-бурий дрібний пил, що покривав сніжні намети, дахи та стіни будинків, дерева та скелети шахтних копрів небаченою раніше всесвітньою ковдрою.

Страшно було дивитися на брудну темно-червону пляму сонця, що було закрите купами запорошених хмар, які постійно змінювалися. То була пилова буря з казахстанських цілинних земель, що були розорані  під засіви,   результат «битви за цілину». Але про це ми дізналися пізніше…

Уроки в школі відмінили, і ми сиділи по хатах, рідко відриваючись від вікон, із цікавістю та острахом спостерігаючи крізь заліплене брудом скло скажений танок пилових хмар, що вихрилися в небі та котилися вулицею, різноголосо вили в обірваних дротах і гуркотіли на горищі.

За п’ять днів усе затихло, лише сипала дрібна крупа, скляною кіркою закріплюючи все, що накоїв дикий скульптор. Особливо незвичайно виглядали дерева, нагадуючи чудовиськ-велетнів із чорними блискучими товстими патлами гілок, які немовби прийшли зі страшних казок. Сирий помірний вітерець відполіровував це творіння. Очищене сонце підсвічувало рожевуватим промінням контури копрів, зробивши їх циклопами з червоною зіркою замість ока та колесами замість рук. Шматки сонця сяяли на дорогах та будинках, стріляючи з вікон дзеркальними відблисками.

…Мати занесла в хату два відра курного вугілля. Як удові померлого від сухот шахта «Трудівська» безкоштовно виділила нам на рік дві тонни найнизькосортнішого вугілля, яке ми називали курним (від слова «курити»  -- димити, прим. авт.). Ще одну тонну треба було оплатити, але куди там нам із нашими п’ятьма ротами та вбогістю! Старшого брата Льоню повинні були достроково демобілізувати із радянської армії як майбутнього годувальника нашої сім’ї замість батька. Мати з ранку до ночі гнула спину в дитсадку, намагаючись виконувати обов’язки кочегара, прибиральниці та посудомийки (це була, так би мовити, найприбутковіша посада, бо мама могла годувати  нас хоч жалюгідними недоїдками, які в ті часи не давали нам голодувати ).

 Бандерівців пригнали. У ФЗУ (фабрично-заводське училище, прим. авт.) будуть навчати. І навіщо тільки мучать нещасних? -- вимовила мати, не дивлячись на нас та обтираючись хусткою.

  -- Ма, а хто це, бандерівці? -- спитав мій старший п’ятнадцятирічний  брат Петро.

Він знав усіх пацанів в окрузі, але про таких не чував. Були «бсівські» з селища шахти «Третя-біс», «смівські» -- шахта «Сьома», та «трудяги», себто ми. Знав Петько й «цеглинників», які жили на відшибі, де постійно коптив цегельний завод. Петько був у команді «трудяг», куди таких шмаркачів, як я, не пускали. Вони організовували зібрання, походи за німецькими трофеями, нальоти на яблуневий сад та городи, що охоронялися кінним об’їждчиком Кащеєвим. Боялися не тільки його пекучого батога, але і його страшного вигляду. Казали, що він найманий козак та що осів він у нас на селищі Трудівському й отримав окрему казенну кімнату в фінському багатокімнатному будинку. У нього були власний кінь та злюча величезна вівчарка. Жив він сам-один, ні з ким не спілкуючись по-людськи.

  -- Ніколи мені, та й рано вам усе про них знати. Краще не пхати носа куди не варто. Мало знаєш   міцніше спиш. Розпалюйте піч. Жужалку (залишок від вугілля, що згоріло; шлак, прим. авт.) посипте доріжкою до хвіртки та сараю… Слизько там   жах! Як дібратися до садка, не поламавшися? --  заклопотано зітхала мати.

  -- А ти, ма, дугу (трубу, що зігнута в двох площинах із двома полозами та дуговою опорою для рук   прим. авт.) нашу візьми, -- майже фальцетом вигукнув я, випереджаючи Петька своєю порадою. -- Одна нога на полозі, другою відштовхуйся та гальмуй.

  -- Ага, зараз же! Нагальмуєш ти підошвою по ожеледі, -- діловито перебив мене брат. -- Зачекай, ма, я швидко! -- та й побіг у сарай.

Незабаром він повернувся із обрізком «відльоту» (боковий відхід розпилу колоди циркулярною пилою на шахтній пилорамі   прим. авт.) із «кігтями» для гальмування, зробленими із гвіздків. Мати була до війни парашутисткою-любителькою, членом ОСоАвіаХіму, організації сприяння авіації та хімії (дивна абревіатура популярної в ті часи назви руху, організованого Сталіним, а точніше його сином Василієм), швидко засвоїла непрості прийоми керування та неспішно «поїхала» на роботу.

Ми з Петром теж узялися до роботи. Затріщав вогнем пучок дров’яної розтопки, загуділа піч, наповнюючи хату своїм приємним теплом. Із нами не було молодших, Ліди та Сашка -- мати відправила їх ще влітку в нещодавно побудований інтернат по блату. «Блат» -- це завідувачка дитсадком Зінаїда Григоріївна Орлова, яка поважала маму за її працьовитість та вміння братися за кілька справ. Не на кожного чоловіка можна було покластися, коли треба було управляти кочегарнею: регулювати подання вугілля та води, слідкувати за температурою та тиском, уміти розтопити та загасити паливне жерло, коли треба. Директором інтернату був контужений на фронті офіцер -- серйозний та завжди ретельно поголений трофейною бритвою «Заугер», якою дуже пишався.

Ми з Петром чи поодинці прибігали до Ліди та Сашка ділитися цукерками -«подушечками» чи печеним цукровим буряком, чи якоюсь дрібничкою, яка ставала для нас іграшкою. По суботах після обіду Ліда приводила Сашка додому, і до ранку понеділка ми насолоджувалися придуманими іграми. Приходили двоюрідні сестрички та братики. Дівчатка одягали й годували саморобних ляльок, укладали їх спати, розчісували, навчали грамоті. Хлопчики майстрували рогатки, потайки в сараї виготовляли «жигала» (саморобні пістолети-самопали , прим. авт.).

Петько ще й займався хазяйством: робив клітки для кроликів, пастки для пташок, удосконалював саморобну штангу, де замість дисків висіли іржаві праски та цеглини з дірками; трамбував стовпи турніка, шив боксерські рукавички та «грушу», заповнюючи їх сірою ватою від старих фуфайок, піском та деревною тирсою, украдених із шахтної лісопилки.

Це був справжній трудоголик, увесь у діда Василя Петровича, маминого батька. Усе робив, хоч і грубувато, але на віки. Дід жив навпроти, через вулицю. Ми часто в нього тинялися, любуючись незліченою кількістю колодок, розтяжок, насадок, лапок, струбцин, прасок, манекенів та іншого добра. Він кроїв, шив, лагодив усе: від картуза до взуття «різних мод». Я іноді допомагав йому насмолювати дратву для підшиву задників валянок, готував клей, видирав «сурові» (міцні, із капрону) нитки з прогумованої транспортерної стрічки, шматки якої ми збирали на териконі та на шахтному подвір’ї, невичерпному клондайку всього, що могло знадобитися в хазяйстві.

Ті, хто працював на шахті й цегловім заводі (окрім працівників медицини й освіти), збирали шматки вугілля й уламки дерев’яного кріплення із териконів, складаючи їх в окремі купи на безпечній дистанції від шматків породи, що котилися з териконів. Чимало дітей та жінок було покалічено й убито цими уламками, що набирали смертельної сили з верхівки терикону, коли вагонетка відкривала свої боки, висипаючи небезпечний вантаж разом із цінним…

Іноді ми знаходили чіткі вугільні відбитки давніх папоротей, хвощів та небачених трав, яким, за словами нашої вчительки Марії Василівни, було десятки й сотні мільйонів років. Це було хвилююче й загадково, так що хотілося самому потрапити в шахтний забій та знайти там відбиток динозавра…

У шахті попрацювали всі мої хлопці-родичі, рідні та двоюрідні брати та я в тому числі, але недовго --  поїхав навчатися «у місто», у Донецький університет, який щойно відкрився…

…Але повернемося в події далекого 1958- го року.

Весна починалася:  брудне покривало пилової бурі понеслося каламутними потоками, перетворивши ставок, куди вони стікали, на місячний кратер, заповнений сірою рідотою. Швидко оновилися дощами будинки, копри, асфальтована дорога від школи до їдальні, шахти й  автостанції. До клубу насипали дорогу гравієм, у асфальт її закатали спекотним липнем.

Тоді я уперше побачив бандерівців. Це були хлопці та дівчата, такі самі, як і я, деякі з них були старшими за Петра. Серед дівчат-бандерівок вирізнялася Дарина, вона виглядала найстаршою. Це була висока дівчина років шістнадцяти, із великими сірими очима, каштановою косою, ніжним рум’янцем -- ну, просто писана красуня!

Вони йшли в кіно юрбою, десь коло тридцяти хлопців та дівчат, під проводом директора інтернату. Пізніше ми дізналися від матері, що він керував спецгрупою ФЗУ, куди входили тільки бандерівці. Навчалися вони в майстернях училища, а жили в інтернаті. Старшокурсники проходили практику на збагачувальній фабриці та в забоях шахти. За три роки навчання вони самостійно заробляли собі на життя, проживаючи у двоповерховому гуртожитку. Звичайно, ані в піонери, ані в комсомольці їх не приймали, вони були ізгоями, не достойними таких високих звань. Утім, їх і так неможливо було туди й силою затягнути.

Молодші, від одинадцяти до чотирнадцяти років, у виробничому навчанні участі не брали. Дівчат старших п’ятнадцяти навчали на сортувальниць вугілля та штукатурній справі. Хлопці опановували професії кріпильників, ГРОЗів (гірників очисного забою  прим. авт.). До престижних спеціальностей (підривник, електрик, машиніст електровозу, зварювальник) бандерівців не допускали, навчали тільки місцевих. Бандерівці залишалися не тільки «дітьми ворогів», але й самі були «ворогами народу».

Присилали партіями (улюблене слово керівництва) таких «ворогів» не тільки з західних областей України, але й із Молдавії та Білорусії. Місто Сталіне (так тоді називався Донецьк,   прим. авт.) було в ті роки наводнено такими «ворогами» не тільки на шахтах, а й на металургійних заводах, цеглових фабриках -- потрібна була дешева робоча сила. Приїжджали добровольці й із Росії: Курська, Орла, Бєлгорода, Ростова. «Данскіє казачкі» шахтарів та шахтарську працю зневажали. Був на селищі «ліхой казак», та й той служив об’їждчиком -- Кащеєв (прізвище дуже йому пасувало, немовбито приліпилося). Якось непомітно він зник зі своїми конем та собакою. Подейкували, що цей Кащеєв і не донським козаком зовсім був, а циганом. Утік він до своїх після того, як від його нагайки хлопець із «сімівських», що крав яблука з саду, пішов, як то кажуть, до Бога вівці пасти.

… Бандерівці жили непомітно для місцевих, боючись нас та ненавидячи, особливо хлопців. Вони обмежувалися мізерним світом: інтернат, ФЗУ, шахта, гуртожиток. На літні канікули деяких дітей забирали родичі, яких у нас називали «западенцями». Майже ніхто не повертався. Інших відправляли в табір відпочинку (дике поєднання слів «табір» та «відпочинок» для радянської людини!). Табір знаходився у Велико-Анадольськім лісі, що в двадцяти кілометрах від нашого селища. Мене та малих Сашка із Лідою мама теж відвозила туди на десять днів. Петро лишався на хазяйстві, та й не любив він туди їздити: прокидатися, їсти, спати, гуляти за суворим розпорядком було не його стихією. Він любив і цінував свободу. А нам («дурням», як він казав) подобалося: там добре годували, та й ліс був абсолютно іншим світом із запахами дуба, волоських горіхів, лісових квітів, грибів, різноголоссям незнайомих нам птахів: дятлів, соловейків, сойок, шулік, сов, пугачів.

Відправлялися ми на цю «дачу» (мати не любила слово «табір») із шиком. Тітка Ганна, Ганнуся, як ласкаво та з повагою називала мама «водійку» кобили (списану з шахтного дворища шкапу, напівсліпу від постійної праці у темряві), саджала нас у свій «диліжанс», плаский віз без бортів, із ґратчастим настилом, і ми відправлялися в приємну подорож на іншу планету. Це був світ ароматів та рослинної краси, зовсім інший, без териконів, які вічно димили сіркою, без смердючих пічних труб численних «самостройок-халуп», землянок, хаток та котельних. Там був бетонний басейн із чистою лазуровою прозорою водою, оточений кущами вовчої ягоди, барбарису, глоду та смородини. Перед обідом, у теплі сонячні дні, нас водили в цей океан щастя!

Але більше за все я любив прокидатися рано, до схід сонця, коли ще всі сплять, тихо вилізти крізь вікно, навшпиньках пробираючись до вибіленого крейдою фронтону нашого бараку.  Я милувався барвистою колекцією нічних метеликів, що поснули на фронтоні. Уночі вони зліталися до клумби, що так дурманила ароматами фіалок, тютюну, ротиків, братків, мяти, нагідок, опунції та троянди...


 

Спиридон Черкасенко- донецький письменник

  • 15.02.17, 18:16
Складовою частиною української художньої літератури є здобутки майстрів художнього слова Донеччини. Відомими для знавців і дослідників української літератури є твори письменників ХІХ ст. Михайла Петренка, Миколи Чернявського, Микити Шаповала (Сріблянського) та ін., твори митців ХХ ст. Володимира Сосюри, Павла Байдебури, Грицька Бойка, Анатолія Косматенка, Спиридона Черкасенка, Леоніда Талалая, Івана Дзюби, Олекси Різниківа, Галини Гордасевич, Івана Білого, Віталія Павловського, Станіслава Жуковського, Юрія Доценка. Відомими для знавців і дослідників української літератури є твори письменників ХІХ ст. Михайла Петренка, Миколи Чернявського, Микити Шаповала (Сріблянського) та ін. СПИРИДОН ФЕДОСІЙОВИЧ ЧЕРКАСЕНКО
1876 (24.12) - 1940 (7.02)

Ім'я Спиридона Феодосійовича Черкасенка, творчість якого пов'язана з нашим краєм, на десятки років випало з історії літературного процесу в Україні: його було зараховано, як і багатьох інших відомих письменників, до ворожого стану, до людей, які, за висловлюваннями радянських істориків літератури: “...зустріли Лютневу революцію під гаслами національного визволення, але Жовтневої революції не прийняли і опинилися в націоналістичному, антинародному таборі, а згодом—в еміграції» (Історія української літератури у 8 томах: Т. 6).
Та чи такої оцінки насправді заслуговує цей письменник? Сьогоднішні оновлюючі суспільні процеси в Україні радикально змінили ставлення до письменника-земляка. І промовистим свідченням цьому є видання 1990 року його вибраних творів у 2-х томах.
Спиридон Федосійович Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг на Миколаївщині у селянській родині. Після закінчення учительської семінарії з 1895 року вчителював, зокрема на Лідіївських рудниках (сучасний Кіровський район міста Донецька). Тут Черкасенко познайомився з важкою працею шахтарів та їхньою боротьбою за економічні і політичні права, з життям інтелігенції. Перебуваючи на Донбасі, С. Черкасенко активно включився в літературний процес, виступаючи спочатку з віршами, а потім з оповіданнями і драматичними творами в українських журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Дзвін», в альманах "Перша ластівка", "В неволі", "Терновий вінок".
З 1910 оку письменник переїздить до Києва, працює в газеті “Рада”, а пізніше — в журналі "Дзвін”.
Творив письменник і в публіцистичному жанрі, друкуючи протягом 1912—1913 років у "Літературно-науковому віснику» свої статті.. На сторінках цього часопису вів публіцистичний розділ «З українського життя», в якому подавав численні факти соціального і національного антагонізму в тодішньому суспільстві.
1919 року поет виїздить до Австрії іЧехословаччини вивчати стан народної освіти і замовляти для української школи підручники. На Батьківщину він більше не повернувся. Деякий час працював в Ужгороді в місцевому театрі разом з Миколою Садовським. 1932 року за активне співробітництво з українською діаспорою Черкасенко змушений був під тиском влади покинути місто над Ужем і виїхати до Праги.
За кордоном поет продовжував літературну діяльність, видавши протягом 1919—1921 років три томи “Творів”. У кінці 20-х років він написав кілька драматичних речей: віршовану трагедію "Коли народ мовчить» та історичну драму «Северин Наливайко», яка мала стати першою частиною задуманої; трилогії «Степ». С. Черкасенко був автором роману у віршах “Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта”, близьким до сюжету, використаним Лесею Українкою у “Кам'яному господарі”.
Слід відзначити, що відразу після революційних подій в Україні творчість С. Черкасенка не оцінювалась як ворожа. У трудових школах діти вчились за складеною ним читанкою. А такі пісні на поезії С. Черкасенка, як “Тихо над річкою” і “Ой, чого ти, дубе” не сходили з репертуарів українських співаків та хорових капел.
Помер поет у Празі 7 лютого 1940 року, його поховали на Ольшанах, передмісті Праги. Поруч нього — могили відомих культурних діячів і поетів-емігрантів, зокрема, О. Олеся, С. Русової, В. Немировича-Данченка.
Помітне місце у творчості періоду перебування на Донбасі займала тема шахтарської праці. Тут, на Лідіївці, С. Черкасенко працював вчителем у школі. Тут він познайомився з робітниками, праця яких була надзвичайно небезпечна і важка. У цей час шахтарі вели важку боротьбу за поліпшення умов свого життя. На заводах і шахтах виникали революційні підпільні організації. Щоб краще уявити суспільно-політичну обстановку в краї, звернемось до історичних свідчень.
Заселення земель, що входять до сучасного Донецька, почалося давно, коли у верхів'ях річки Кальміусу, на її обох берегах, осідали зимівниками і хуторами козаки-запорожці.
Після знищення російським царатом Запорізької Січі силою влади у козаків відбирались земельні угіддя і “жалувались” російським офіцерським чинам та «благонадійній» частині козацької старшини. Жителі навколишніх сіл займались переважно землеробством і скотарством. Після 1820 року, коли в Олександрівці (район теперішнього м. Донецька) було відкрито поклади кам'яного вугілля, стали з'явились дрібні шахти. Після скасування кріпосного права почав створюватись новий промисловий район. У другій половині XIX століття у зв'язку з поразками Росії у Кримській війні і неможливістю покриття витрат власною казною на концесійних началах було допущено російським урядом іноземний капітал. І сюди полинув потік французьких, бельгійських, англійських і німецьких підприємців.
У 1892 році на землях поміщиці Горбачової з'являється невелика шахта, яка була названа ім'ям дочки засновника цієї шахти бельгійця О. Шена — «Лідія». Сюди під кінець XIX ст. і прибув на вчителювання молодий Спиридон Черкасенко. Якою ж була громадсько-політична обстановка в Юзівці на той час? В «Історії міст і сіл Української РСР: Донецька область» про це говориться:

«Наприкінці 1897 року організовано виступили металурги Юзівки, вимагаючи скорочення 12-годинного робочого дня. З першого січня 1898 року вони припинили роботу о 6-й годині вечора замість 7-ї, як було доти. Незважаючи на погрози адміністрації, у визначений час першими вийшли на заводське подвір'я робітники механічного цеху. До них приєднались доменщики, сталевари, прокатники. Маса людей прорвалась на вулицю крізь поліцейський кордон. Управитель заводу змушений був оголосити, що з лютого 1898 року запроваджується 10,5-годинний робочий день».
Заворушення відбувались тоді на багатьох шахтах. Зокрема, на Лідіївському руднику (так називалась шахта «Лідіївка») виникали революційні гуртки.
У музеї шахти зберігається копія одного документу початку XX століття, який прояснює політичну ситуацію в цьому районі Юзівки. Це донесення помічника начальника жандармського управління якогось Камінського про революційне звернення «До робітників», яке розповсюджувалось гірником шахти «Лідіївка».У доносі писалось:
“Пристав 3-го стана Бахмутского уезда за № 39 препроводил мне переписку. из которой усматривается, что из Лидиевского рудника были посланы несколько писем в различные места Могилевской губернии, причем в каждом конверте было вложено печатное преступное воззвание “К рабочим”. Произведенным негласным расследованием добыты указания, что письма эти били отправлены рабочим угольного рудника Алексеем Мелешенковым.
Вследствие изложенного возбуждено мною дознание. в порядке 1035 ст. Уст. Угол. Судопр., по обвинению крестьянина Алексея Мелешенкова в преступлении, предусмотренном 129 ст. Угод. Улож., о чем доношу Вашему Высокоблагородию с представлением копии Лит. А., доставленного в Департамент Полиции по этому делу.
Ротмистр Каминский».

Таким чином, поет потрапив у вир класових суперечностей, що тоді охопили Донбас. Його спілкування з робітниками, роздуми про їхню долю наповнювали твори письменника. Проникливість С. Черкасенка в історичне тло тодішнього суспільства відзначали літературознавці. Один з них, С. Єфремов, писав: «Його оповідання (Черкасенка — О. В.) обіймають переважно одну сферу, — шахтарського життя і показують, що те життя він знає добре і вміє вибрати з нього типові постаті...». А сучасний критик О. Бабишкін відзначив наступність творчості Черкасенка в українській літературі: “...після оповідань Б. Грінченка й поезій М. Чернявського це перше повне й вагоме відтворення умов праці, душевного стану донецького шахтаря в українській літературі”.
Тож давайте ознайомимося з творами С. Черкасенка про шахтарську працю, про життя у нашому краї на зламі століть.
З почуттям внутрішньої напруги і співчуттям до важкої підземної праці у вірші «Шахтарі» він писав:

Тихо у вогкій пітьмі
В шахті, на дні.
Стіни ридають німі,
Мокрі, брудні.
Буйними краплями піт
Очі сліпить,
Лампи смердючої гніт
Блима, чадить.
В поезії «У шахті» поет так передавав внутрішній стан гірника в умовах виснажливої праці під землею:
Мокро і темно, немов в домовині.
Випало кайло із рук.
Дихати важко, ломота у спині.
В голову болісний стук...
Чому став?
Не дрімай!
Бери кайло —
Довбай!
Думка єдина: спочити хвилину —
Сили нема довбонуть.
Добре б піднятись та випростать
спину.
Свіжим повітрям дихнуть...
Підземна праця, яка часто ставала причиною смерті шахтарів, викликала в поета важкі асоціації:
Замість зірок золотих
Ночей і вроди, і принади.
В кутках далеких і страшних
Убогі блимають лампади —
Неначе шабаш свій мерці
Сюди збирались святкувати,
свої смердючі каганці
Де-де забули поховати...
(“Під землею”)
Гнітючий настрій, що супроводжує постійно працю шахтаря, вимагав якоїсь розради, забуття... Тому часто вуглекопи вдавались до горілки, щоб хоч на хвилинку забути свою важку долю. У вірші «Монолог» поет розкриває картину важкого сп'яніння шахтаря, його прагнення втекти від дійсності. Устами вуглекопа автор проголошує:

Горить, болить душа моя,
І серце все в огні.
В горілці горе утопить —
Нікому то не гріх...
Та не лише відчуття розпуки полонить душу шахтаря. Він підсвідомо здогадується, що існуючому становищу повинен прийти край.
Як вийде з голови
Колись той хміль, то навісні —
Заплачете і ви! —
кидає гірник в очі своїм визискувачам.
Як свідок могутніх шахтарських рухів С. Черкасенко розумів і підтримував прагнення робітництва до кращого життя, до свободи. У вірші “В царстві ночі” він так виразив ці ідеї:
Та в душі, з віків знебулій,
Ще ясніш горять огні.
І не зникли в млі минулій
Волі жданої пісні.
Виростають вільні крила...
Хто ж стримає нашу міць,
Коли в мури вільна сила
Вдарить громом блискавиць?!
До теми шахтарської праці звертався поет і коли вже перебував за межами України. В далекому закордонні, переосмислюючи свою участь в шахтарському русі в Україні, він згадував:
Я з вами жив...
На все життя
В моїй душі лишився спомин,
І в бурях шарпані чуття
Ще бережуть живий відгомін
Колись пломінного буття.
Поет звертається подумки до шахтарів, своїх колишніх друзів, він хоче знати, чи здобули вони жадану свободу, за яку боролись протягом багатьох років:
Де ви тепер, мої брати,
Спрацьовані понурі друзі?
Чи ви знайшли кудою йти
В туманах марева ілюзій
До пожаданої мети?
Зміст цього твору не втрачає своєї актуальності і сьогодні, бо боротьба шахтарів за кращу долю не припиняється й досі. Шахтарські страйки і політичні мітинги, що розгорнулись на Донбасі у кінці 80-х років нашого століття, яскраво свідчать про це.
Твори письменника про наш край не обмежуються тільки віршами. Шахтарська земля постала і в малій прозі Спиридона Черкасенка. Літературознавець С. Єфремов на початку XX століття писав про зміст прозових творів С. Черкасенка: “Його оповідання обіймають переважно одну сферу — шахтарське життя — і показують, що те життя він знає добре і вміє вибрати з його типові постаті...”. У цих творах письменник змальовував шахтарів, їхній побут, участь інтелігенції у громадському житті, а також зобразив дитячий світ шахтарських виселків. Безперечним новаторством в українській літературі став розвиток нашим земляком теми про тварин, які в його малих творах постають у внутрішніх почуттях, переживаннях. Наш земляк продовжив світову літературну традицію зображення внутрішнього світу тварин, їхню вірність людині.
Картини побуту шахтарських сімей, виробничі стосунки письменник розкрив в оповіданнях «Чорний блиск», «Чепуха», «Необережність», «П'яниця», «Ахметка», «Вони перемогли, «Блажчукове весілля», «Юдита». Тут вимальовується широка картина шахтарської дійсності, яка вже дихала революційним передгроззям. Так, в оповіданні «Чорний блиск» автор розповідає про старого шахтаря діда Лавріна, який конячиною вивозить на поверхню з шахти породу. Виснажений у молоді роки працею під землею (він працював вибійником), цей чоловік фактично доживає на шахті свого віку. Одного разу, коли він відпочивав, перед ним у дрімоті проходить все його понуре трудове життя, пройняте чорним вугільним блиском, який упікся йому в мозок, свідомість, у його старече тіло... Під час одного з відпочинків на поверхні він замерзає, одержавши на останнє «щирі» слова привіту від штейгера:
— Та він замерз, чорт старий. Ей, хто там? Люде!.. Бач, не знайшов іншого місця пропасти, собака!..
Не менш трагічно закінчується інший життєвий випадок, зображений в оповіданні "Необережність". На очах у батька гине в шахті син: спочатку його привалило породою, з великими труднощами ще живого хлопця відкопують товариші. Батько кинувся до сина, і в цей момент рухнула покрівля... Коли ж старий Панас Литкін звернувся до інженера шахти за матеріальною допомогою у зв'язку зі смертю сина, той звинуватив старого в необережності і ніякої допомоги не надав.
Людська нетерпимість, невихованість дорослих і дітей розкрита автором в оповіданні «Ахметка». Тут ми спостерігаємо обмежений побутовими та соціальними забобонами світ мешканців шахтарського селища, куди прибуває на заробітки група чоловіків-татар. Як і в попередніх творах, розповідь автора пройнята глибоким проникненням у психологію людських стосунків, правдивим відтворенням життя робітників та їхніх дітей. Головний герой оповідання — татарин Ахметка, який приїздить на шахту і залишається там сам, бо його товариші, не витримавши тяжкої роботи та хвороб, змушені були повернутися додому. Ахметка ж не поїхав, бо вдома на його заробітки чекала хвора дружина і купа малих дітей.
Йдучи вулицею, він постійно чує образливі вигуки дітей, які до нього кричать:
— Ахметка! А кобилка лопаєш?.. тобто, їси конину... А шахтарі глузують з нього:
— Ех ти, татарин… — говорив хто-небудь з робітників, регочучи.
— Татарин і є...
— Невіра...
— Шахтарі говорять, що татарина немає душі... бо він «мухоїданин» — мусульманин.
Ахметка часто залишався без роботи, бо його ніхто не хоче брати в свою бригаду: він же нехристь. І тільки щасливий випадок та сміливість татарина допомагають йому вижити та змінити до себе ставлення гірничого оточення. Під час пожежі на шахті Ахметка допоміг врятувати шахтаря, але сам обгорів і вчадів. Оповідання закінчується оптимістично:
«Ахметка вже на другий день вийшов з лікарні. Йому дали роботу на шахті. Шахтарі більше не глузували з «невіри», а дітки сміливо ішли до рук і грались з ним.
Ахметка більше не журився».
У своїх творах про шахтарське життя С. Черкасенко не абсолютизує причини важкого соціального стану робітників, не бачить вини лише у діях багатіїв. Часто причиною трагічної долі стають не лише економічні умови життя, але й мораль героїв, їхня соціальна поведінка («Блажчукове весілля», «Тося» та ін.). І все ж письменник недвозначно вказує на панівні класи та політичний устрій Росії як головну причину народних страждань. В одному з оповідань («Юдита») письменник реалістично передає настрій замучених роботою і безправ'ям шахтарів однієї з шахт Донбасу.
Криком душі можна назвати цей монолог шахтаря:
«Ми ненавидимо все, на що не дивилися, про що б не думали. Ми ненавидимо пишний степ по весні за те, що не про нас краса його, восени — що по нім вільно гуляє вітер, коли в нас, у колодязі, стіни. Ми ненавидимо небо, хоч у Бога давно вже не віримо, ненавидимо за те, що воно потрібне нам, бо без сього не було б куди посилати найстрашніші прокльони наші за наше існування. Ненавидимо хазяїна й інших ненавистю голодного, побитого пса, за те ,що служимо їм. Ненавидимо себе, свою нікчемність, непотрібність самих до себе.”
В цих рядках відчувається нелюдська ненависть, що пробуджується у серцях робітників чорного підземелля, відірваних від національних коренів свого народу, перетворених обставинами соціального буття у темну фізичну силу. Це могло б стати застереженням для власті імущим від надмірного визиску трударів. Але такі думки, не раз висловлювані у прямих протестах робітників, не змінювали становища: непоступливість господарів шахт і робітнича сліпа затятість призвели до страшної суспільної кризи, яка вилилась у криваві революційні події та ще кривавіші соціальні експерименти наступних десятиліть.
В оповіданнях "Маленький горбань", “Яма», «Безпритульні», «Великодня ніч», «Сашків кінець» перед читачем постають радості, втіхи і страждання дітей шахтарських селищ. Трагічною зображена письменником доля дитини а оповіданні «Великодня ніч». Тут розповідається про те, як у ніч перед паскою всі готуються йти до церкви, де ввечері пускатимуть ракети, відбуватиметься народне свято. В цю ніч силоміць до роботи ведуть хлопчика Сьомку. Штейгер його силою спускає в шахту і наказує пильнувати за машинами, які треба постійно змащувати мастилом... До півночі всі шахтарі вибрались на-гора випити горілки та подивитись пускання ракет. Залишився в шахті лише переляканий Сьомка. І от в страшній підземній тиші перед зором хлопчика попливли видіння і марева з легенд та переказів про нечисту силу, про страшного діда з зеленою бородою по коліна.
“Чвак-чвак... чвак-чвак, — раптом почулося з хідника.
Сьомка обмер... Серце йому дуже-дуже затіпалось й раптом боляче-боляче занило.
«Він», — блискавицею мигнула думка, але миттю погасла. Перед широко розплющеними очима вимальовувалася зелена, невиразна постать...
Серце забилося востаннє й стало, і тільки в ухах ще якусь мить лунало страшне:
«Чвак-чвак... чвак-чвак!...”
З темряви вийшов Опецьок — молодий буланий кінь, та його Сьомка вже не бачив, хоча очі й були широко розкриті — у нього розірвалось від страху малече серце...»
Дещо інакше звучить тема дитинства в оповіданні «Маленький горбань». У центрі твору доля маленького каліки Павлика, в якого немає батька, і він живе з матір'ю та дідом. Він ласкавий, уважний до людей і природи. Під впливом материних казок формується його лагідний характер, а каліцтво робить уважним до чужого горя. Так, побачивши, як хлопці знаходять пташині гнізда, Павлик знищує хлопчачі позначки пташиних, рятуючи цим не одного пташеняти... Хлопці за це б'ють Павлика, знущаються над ним. Його жаліють мати, дідусь. Спільну мову хлопчик знаходить з дівчатками, з якими часто бавиться.
Як бачимо, проникливий погляд письменника помічає негаразди шахтарського суспільства не лише на рівні виробничо-побутових стосунків дорослих. Він всебічно досліджувати причини негативних явищ, які виростають із дитячих стосунків, дитячого виховання.
В інших оповіданнях («Яма», «Сашків кінець») ми зустрічаємо ті ж картини безрадісного життя шахтарів. Обидві розповіді закінчуються трагічно — смертю дітей з різних, але обумовлених соціальними причинами, умов.
Як уже відзначалося, одним із перших в українській літературі С. Черкасенко звернувся до зображення психологічного стану тварин: вони страждають, мовчки спостерігають за людською зневагою до себе, розкриваються у своїй поведінці як активні діючі особи. Треба сказати, що до середини минулого століття більшість навіть вчених людей вважала, що тваринний світ існує за своїми законами, далеко відмінними від людських. Багатьом здавалася образливою думка, що людина і тварина єдині за своїм походженням. І тільки висунення Ч. Дарвіном ідеї про спільність причин появи на землі людини і тварини значно змінило такі уявлення. Різко стало змінюватись ставлення людства до «братів наших менших», і в першу чергу це виявилось у художній літературі, у творах Л. Толстого («Холстомер»), А. Чехова («Каштанка»), Е. Сетон-Томпсона («Розповіді про тварин») та ін.
В оповіданнях С. Черкасенка «Воронько» та «Безпритульні» поруч з людьми тонким словесним пензлем змальовує художник страждання і загибель тварин. Це на лише привертає нашу увагу до їхньої долі, але й примушує замислитись над причинами людської жорстокості, над необхідністю бути милосерднішими.
В оповіданні “Воронько” письменником розкрита трагічна доля коня, який ще молодим лошаком був спущений людьми до підземелля шахти. Тут він втратив здоров'я від постійної вологи. Люди ж відплатили йому за багаторічну працю невдячністю: його хворого і вже непотрібного підняли на поверхню. Від довгого перебування у темряві на денному світлі кінь осліп... Про стан Воронька, його переживання ми взнаємо не лише зі слів автора і наглядача конюха Архипа. Волею авторської уяви ми проникаємо у думки тварини, у її оцінки того, що з нею відбувається... Твір кличе людей бути уважнішими до чужих страждань. Бо ми живемо в одному світі, разом і під одним сонцем.
Близьким за тематичною спрямованістю до «Воронька» є оповідання «Безпритульні». Тут автор продовжує паралельно відтворювати життя людини, безбатченка хлопчика Китьки (Микити), і собаки Кудли, цуценята якої гинуть під час повені. Проникливо-гуманний погляд письменника на життя викликає у читача співпереживання. Страждання тварин і людей від жорстокості чи неуваги інших людей доповнюють невеселу картину шахтарського краю.
В ряді своїх оповідань письменник звертається до зображення інтелігенції шахтарських селищ. Героями цих творів є інженери, штейгери, вчителі, професійні революціонери. Досліджуючи донецьке суспільство, автор датально вивчає і цей прошарок суспільства, причетних до гірничого життя. Інколи інтелігенти зображуються людьми глибоких, проникливих, часто ліричних почуттів. Вони трагічно відчувають невідповідність суспільного життя і краси степової української природи (образ штейгера в оповіданні «Весна»). Гострим, навіть авантюрним сюжетом позначено ряд оповідань із життя інтелігентів-революціонерів. Так, в оповіданнях «Лаборантка» і «Що сильніш» розповідається про вбивство революціонерами визискувача шахтарів штейгера і військового офіцера, що прибув усмиряти шахтарський бунт. Треба відзначити, що ідея революційної боротьби, крайні революційні методи щодо зміни державного ладу не сприймаються в оповіданнях як щось необхідне і неминуче у розв'язанні соціальних протиріч. Автор прагне об'єктивно проаналізувати мораль і настрої революціонерів, не прикрашаючи їхньої часто жертовної долі. Бо, врешті-решт, письменницький витвір не керівництво до суспільних дій, а художня література.
Канонізація революційних діячів відбулася в літературі дещо пізніше, вже за радянського часу, коли кривавий революційний терор було беззастережно визнано єдино правильним шляхом соціального визволення трудящих.
Оригінальним майстром слова виявив себе С. Черкасенко й у драматичному жанрі. Бурхливе життя у шахтарському краї вимагало від письменника творів з активною дією і позицією героїв. Саме такими стали етюд «Повинен», драма на п'ять дій «Хуртовина» і поетична драма «Казка старого млина».
Перші дві речі написані автором під впливом гострих революційних подій на Донбасі у 1905—1907 роках. Письменник глибоко, переконливо передає обстановку на шахтах: доведений до відчаю трудовий люд змушений був взятись за зброю. В етюді «Повинен» — невеличкому драматичному творі — розповідається про загибель під час розстрілу страйкуючих робітників молодого шахтаря. Глибоко вражає невідворотна переконаність юнака у боротьбі з існуючим ладом. Навіть загроза смерті не зупиняє його.
У драмі «Хуртовина» письменник широко розгортає картини життя шахтарів, основної верстви населення, інтелігенції. П'єса розкриває обстановку у революційний час, дає відповідь: чому суспільство дійшло до трагічної ситуації, коли тільки пролита кров може вгамувати пристрасті... Це, перш за все, нестримна жадоба багатих шахтовласників до збагачення за рахунок визиску шахтарів. Так, майбутній зять хазяїна Тарана, управитель шахти Голубицький, проголошує на адресу робітництва: «...наш шахтар не тільки має на хліб, а й на горілку, і це шкідливо одбивається на самих шахтарях, а також на підприємстві. Од сього і вибрики всякі...» Нерозуміння, а швидше всього небажання розуміти проблеми простого трудового люду призводять до вбивства робітниками хазяїна шахти і спалення маєтку.
Отже, С.Черкасенко прагне підійти до соціальних проблем шахтарського суспільства з різних сторін, прагнучи об’єктивності в оцінках явищ, неупередженості у висновках.
У «Казці старого млина» письменник залишається відданим реалістичному зображенню життя, але відчутним стає його прагнення до узагальнюючих, філософських мотивів, образів-символів.
Місцем дії у драмі є широкий південно-український степ, напередодні і під час його освоєння підприємцями. Тут автор скористався власними враженнями від баченого в дитинстві південноукраїнського степу, а також використав історію перетворення донецького дикого поля в промисловий шахтарський край. Критики свого часу відмічали вплив на С. Черкасенка «Лісової пісні» Лесі Українки. Як і геніальна поетеса, Черкасенко ставить філософську проблему єдності людини і природи, притягує увагу суспільства до екологічної загрози у промислових центрах.
Відтворює письменник тут і мотив гострої боротьби між робітниками і панством. Та тут не дається відповідь, як повинно змінитись суспільство на краще. Програма революціонерів Подорожного та Сусанни не розкривається до кінця, вона виглядає часом утопічною. Але перед нами художній твір, а не рецепти до перетворення людських взаємин.
Завершуючи розмову про творчість письменника-земляка Спиридона Черкасенка, відзначимо, що він розширив межі українського художнього слова зображенням у віршованому, прозовому і драматичному жанрах одного із своєрідних регіонів України — Донеччини. Наш промисловий край постав у проникливому слові письменника із жорстоких сцен, людських страждань, із гострих конфліктів між шахтарями і хазяями-визискувачами. Слово письменника-земляка кликало любити людей і тварин, цінувати і берегти красу донецького краю. Він стояв на сторожі справедливості і був гордий з того;

Я — вгорі, я на дзвіниці!
Я—на варті. — стережу!
Серце маю я із криці,
Як ударю — розбужу
(В.Оліфіренко)


Спиридон Черкасенко.
ВОРОНЬКО

Старий конюх Антип поставив біля ясел дві цеберки води. Жалібно дзенькнули залізні дужки, й вода хлюпнула через вінця на вкритий соломою дерев'яний поміст низенької, тісної, підземної стайні. Старий колишній шахтар плюнув спересердя й почав замішувати палицею полову, хлюпаючи на неї пригоршнями воду.
Воронько відступив од ясел на повід і все тягся до цеберки з водою.
— Ну-ну, підождеш, за шию не капає, — бурчав лід ніс Антип. — Знаю, що кортить. Та ба, виходить, таке правило, що не можна.
— Гу-гу-гу-гу! — тремтів ніздрями Воронько. Широко розплющивши свої ласкаві зчорна-сині очі й нашорошивши вуха, він повертав голову то до діда, то до цеберки.
— Тривай-стривай, замішаю, тим часом ти прохолонеш трохи, — провадив своєї дід. — Не бійсь, набігався за півдня?.. А то ж як?.. Зробити, товаришу, пів-упряжки — то не люльку викурити. То-то-то й є. Упрієш, ого! Ще й як упрієш. Ти думаєш, дурна голово, Антип не знає? Знає він добре... Дід Антип, голубе, бачив смаленого вовка, був під конем, був і на коні. А тепер ось, скажемо, й знов під конем — навряд чи й видряпається з-під нього. Куди там!.. А колись ...ого-го! А ти думав як? Він, голубе, був колись не конюхом, а забойщиком. Краще од нього ніхто, було, не врубає вугілля. А тепер що Антип?.. Пху! Абищо — конюх...
Довго ще бубонів дід, стукаючи палицею в дно ясел. Потім він обтер полою руки, витяг з кишені кисет і почав набивати люльку. Воронько нарешті переконався, що все одно, поки дід не схоче, води не нап'єшся, й заспокоївся, похнюпившись.
Сумно... Ледве миготить на землі біля ясел мідяний каганчик, то притухаючи зовсім, то часом розгоряючись. Чорна кептяга розходиться від нього у вогкому теплому повітрі й сивим димком сповняє стайню. Чорна химерна дідова тінь нешвидко коливається на стіні, на густо поставлених дубових стовпцях, сягає до стелі з таких самих поперечок, з білими пухнатими плямами біля щилин; то розрісся слизький мох — єдина рослина в підземнім царстві пітьми.
Тиша... могильна... Глухо лунають — може, далеко, а може, й близько — стукання шахтарського кайла об тверде, як камінь, вугілля; лусне, як з пістоля стрельне, дубова поперечка під страшною вагою землі; з грюканням, тупанням промайне повз стайню партія вагончиків з чорним, виблискуючим іскорцями, вугіллям — і знову все затихне, тільки й чути, як набридливо, не вгаваючи, бринить по рівчаках під стінами продольної вода.
Все згуки, давно й гаразд відомі Воронькові, згуки, що давно колись жахали його, але тепер на них він не звертав найменшої уваги, ніби й виріс під цю важку, гнітючу музику шахти.
Років з чотири тому його ганебно скрутили вірьовками люди й спустили сюди, в цю темряву, повного весняних згуків, соняшного сяйва й тепла, спустили в пекло й цілий місяць дбали про те, щоб він вважав убоге миготіння чадного каганця — за сонце, за світло, а вогке, смердюче, нерухоме повітря — за ніжний подих вільного, запашного степового вітру, могильні підземні згуки — за чудову музику степу, гнітючу, пекельну темряву — за дивну, теплу, ласкаву, зоряну, літню ніч. І вони, люди, дійшли свого.
Пролинув рік, і Воронько навіть забув про все. Тільки ряди-годи, після тяжкої, неприємної праці, дрімаючи біля своїх ясел, бачив він казкові, чарівні сни. В його конячій голові виникали пишні картини минулого, й він часто-густо довго не хотів розплющувати очей, аж поки твердий закаблук старого Антипа не доводив йому, що то — сом, мрія, й більш нічого.
— Повернись! Назад! Проклятий! — кричав тоді своїм хрипучим голосом дід Антип, й важко зашкарублою долонею бив Воронька по теплих, вогких, м'яких ніздрях. Воронько спросоння високо підкидав голову, прищуливши уха й уникаючи дідового кулака, й довго ще не міг прийти до пам'яті — де він і що він. — Ач який! Ба — спить собі... Солодко, мабуть, заснулося. Ще, може, й приснилося гарненьке, хе!.. Но! Здох ти йому ще маленьким!.. — лютував старий конюх, шарпаючи за повід і виводячи коня із стайні, щоб запрягти в партію порожніх вагончиків.
Воронько ніяк не міг звикнути до такої ділової несталості збагнути, чого він часом так лютує. Адже ж він буває іноді лагідним, зве Воронька товаришем, навіть братом. В глибинах свого конячого серця почував він, що й дідові, мабуть, ввижаються чудові сни минулого, але свідомість, що все те — річ безповоротня, робить діда скаженим.
Були хвилини, й навіть по декілька разів на день, коли на Воронька невиразно, ніби з імли сучасного, віяло чудовим минулим. Це тоді саме, коли старий Антип приносив у ясла оберемок свіжого, запашного сіна, що так його любив Воронько. А то проходила повз стайню юрба млявих шахтарів, що допіра спустилась в шахту згори, й сердешний кінь чулими ніздрями удихав з їхньої брудної одежі приємний п'янкуватий пах соняшного променю й тепла.
Нудно в шахті... Воронько тільки й знав, що возив по рейках сюди та туди залізні вагончики: далеко в глибінь —порожні або з дубовими стойками (стовпцями), а звідтіля — повні сірого глею або чорного вугілля. Він ніколи +іе розмірковував (чи не тямив, чи не хотів) над тим, кому їй задля чого потрібні ці блискучі тверді каменючки:

впрягли його — він віз їх, важко ступаючи й оступаючись на шпалах, укритих глеяною липучою калюкою й посиланих жужелицею; розпрягали й вели до ясел — він пив, їв і спочивав.
Ось і зараз, підживившись трохи, він мусив поспіша-тись до далекого штрека, щоб поодтягати звідтіля вагончики, бо побіч з тим штреком шахтарі вже вибрали вугілля й вибивали стойки, що підпирали стелю, бажаючи завалити те порожнє місце (стовб).
Дід набив люльку тютюном й, поклавши її на край ясел, не поспішаючись, напоїв коня, одгорнув рукою мішку й насипав йому гарець вівса. Потім перевернув догори дном цебро й почав викрешувати огню. Довго він цокав кресалом по каменю й лаяв на чім світ невість кого. Нарешті губка затлілась, червоний огник від люльки освітив настовбурчені зжовта-сиві підстрижені вуса, край облупленого червоного носа й відбився в помутнілих старечих очах. Довгий хрипучий кашель хитнув сухорлявою, виснаженою довголітньою працею, постаттю дідовою, дико свиснув під низькою стелею, ущух на мить і знову кинув дідом наперед і назад. З кашлем вибухнуло з трухлявих грудей люте прокляття на гірке, безпросвітне життя. Потім все затихло, й тільки Воронькове пирхання й хрустіння вівса на зубах та таємничі стукання й тріск порушували мертву тишу.
— Гей-гей! Дідьку старий! — розітнулося по шахті. — Довго ще кунятимеш там? Подавай Воронька — час вагончики поодтягати!..
Дід Антип не, ворухнувся. Він знав, що то галасує десятник, але не звернув уваги. Багацько їх бачив він на своїм віку й звик до їхніх покриків, лайки й навіть биття.
— Гукай, гукай собі на здоров'ячко, — бубонів старий, — така твоя собача служба. А наше діло слухати й робити своє... Підождеш — не собі робиш, хазяїновії Не візьме тебе лиха година, а хазяїн не зубожіє, коли Антип спочине трохи...
Промайнуло ще з чверть години. Дід мовчав, не випускаючи з зубів своєї люльки. Він підпер голову руками, обперся в коліна й тихо дрімав. Воронько теж скінчив свій овес, не схотів мішки, а, нашорошивши вуха, дослухавсь до чогось, повертаючи голову на обидва боки. Почулося чвакання чобіт по калюці, блиснула лампочка й освітила стайню, Воронька в ній і зігнуту постать старого конюха.
— Чи ви бачили отаке? — обурився десятник на дідову недбалість. — Він спить, гаї.. Ось я тебе потягну отсим батогом, то ти знатимеш мені, шкарбане нікчемний, як ; спати, коли діло жде...
І десятник підняв із землі батога. Дід схопився, притоптав пальцем потухлу люльку і сховав у кишеню. Метушливо почав він одв'язувати від ясел повода, замахнувшись на Воронька кулаком.
— Ну-ну, не дуже кричи, — бурчав він. — Багацько вас знайдеться таких командирів...
— Щоб зараз мені був кінь у штрекові, — кинув десятник і зник.
— Зараз, зараз, прояво, бачиш, що одв'язую, не повилазило ж тобі... Диви, який лютий, галасує. Назад, проклятий...
Старий одв'язав повода й повів Воронька низькою мокрою продольною до штреку. Коливаюче світло дідової лампочки одсвічуаало в краплях на стінах мільйонами іскор. Густа темрява жахливо тремтіла й посувалася далі й далі.
Воронько почував себе неспокійно й ворушив вухами, виловлюючи з гробової тиші таємні шерехи, ще незнайомі йому. Що ближче до штрека, звідкіля вже доносилось . стукання сокир у стойки, невідома тривога опанувала його істотою. Він перелякано повертав голову праворуч і ліворуч, стаючи поводом. Дід махнув на нього лампочкою й погано вилаявся. Але Воронько не помітив того, захоплений гострим передчуттям наглого лиха. Ноги несамохіть ступали обережніш, тіло здригалося... Страшно... Стосажнева товща зловісне мовчала, похмуро нависши над головою.
Ось і штрек. Ласкаво замиготіли праворуч шахтарські хаганчики під низькою страшною стелею, котру підперто' було вже тільки кількома стовпчиками: більшість було повибивано й поскладено у вагончики, що стояли низкою на рейках вздовж штрека.
— Насилу спромігся — гукнув десятник, почувши чвакання копит. — Запрягай швидше та поодтягуй вагончики: зараз завалюватиме.
— Но! — повернувся дід до Воронька.
Але Воронько, піднявши голову й гостро напружившись, з скаженим переляком дивився в глибінь штрека й ловив вухами, йому самому тільки чутні, згуки.
— Но!Бодай ти йому здох, анахтемої — запінився дід і підняв ногу, щоб штовхнути коня.

Воронько присів на задні ноги, захріп і посунувся назад в темряву. «Чи не здурів оце кінь!» — здивувався дід. Десятник нетерпляче вчепився за повода і з усієї сили потяг Воронька до себе. Кінь смиконув головою, вирвав
у нього з рук поводи й, стукаючи по рейках та шпалах, зник в пітьмі.
— Що то за лиха година! Ніколи не траплялось раніш такого, — розвів руками десятник.
Страшна думка блискавкою промайнула старому в голові. Він не своїм голосом гукнув:
— Хутчій тікай, хлопці, зараз завалитьсяі.. Скотина чує лихо...
Не треба було вдруге гукати. Шахтарі ледве встигли вихопитись, як важка стеля в стовбі й над штреком, з надзвичайним грюкотом і тріском завалилася, пощепивши товсті дубові підпори на тонісінькі трісочки.
Мабуть, з хвилину стояли люди нерухомі, скам'янілі, пополотнілі від жаху; смерть зазирнула їм у вічі. Нарешті, немов по команді, почали хреститись і дякувати Богові за рятунок.
А Воронько стояв спокійно в стайні. Підвівши голову, він смикав крізь щаблі запашне сіно, навіть не знаючи те, що обрятував розумних людей від наглої смерті.
День за днем, місяць за місяцем, рік за роком минав на горі, а в шахті під землею тяглась тяжка, безпросвітна ніч.
Воронько возив вагончики, їв, пив. Од доброї їжі він зробився гладкий, круглий, як опецьок, але від постійної шестилітньої біганини по калюці занепав на ноги. Стоячи похнюпившись біля ясел в стайні, підгортав він по черзі
то одну, то другу ногу і часто уві сні важко з присвистом зітхав.
Дід Антип давно вже зауважив, що з Вороньком діється щось погане. Не раз він підходив до нього, нагинався, стогнучи, й тикав кривим, корячкуватим пальцем в коліна, вище копит, і все бурчав, все бубонів і лаявся.
— Що, товаришу, непереливки, мабуть, нам з тобою? А ти ж як думав — ми з каменю з тобою, чи що?.. Ні, брате, камінь і той не видержує, а ми ж, що не говори, живі створіння. У мене, товаришу, ще раніш твого ноги болять... і груди... ох, як болять... дихати боляче. А ти думав, ні? Ти думав, старий Антип із заліза?.. І залізо, голубе, іржавіє... То вони тільки, — дід махнув рукою в темряву, — думають, що

Автор блогу

  • 15.02.17, 14:18
Вадим Оліфіренко повернувся в блог і готує нові статті. Чекайте, друзі!

Письменники Донеччини

Складовою частиною української художньої літератури є здобутки майстрів художнього слова Донеччини. 

Відомими для знавців і дослідників української літератури є твори письменників ХІХ ст. Михайла Петренка, Миколи Чернявського, Микити Шаповала (Сріблянського) та ін., твори митців ХХ ст. Володимира Сосюри, Павла Байдебури, Грицька Бойка, Анатолія Косматенка, Спиридона Черкасенка, Леоніда  Талалая, Івана Дзюби, Олекси Різниківа, Галини Гордасевич, Івана Білого, Віталія Павловського, Станіслава Жуковського, Івана Білого, Юрія Доценка та ін.

[ Читати далі ]


Велосипедом по Криму

Велосипедом по Криму від Новоалексіївки через Арабатську стрілку і Казантип. Травень 2013г.

[ Читати далі ]


Коцюбинський і сучасність. ч.2

  • 28.11.12, 19:23

Кримськими слідами «Сонцепоклонника».

(До відродження музею Михайла Коцюбинського в Сімеїзі)

 Культурно –просвітницький діалог Криму і материкової України в радянські часи спромоглосязакарбувати пам’ять про кримський період життя і творчості класика українськоїлітератури М.М.Коцюбинського. В 70-і роки минулого століття були відкритімеморіальний музей Коцюбинського та бібліотека його імені в м.Сімеїз. На жаль,в умовах державно – політичних перетрубацій останніх десятиліть,  втримати такий солідний рівень не вдалося.Так сталося, що на будинку в Сімеїзі збереглася  тільки музейно –охоронна дошка…

І от 16. 05. 2011 р. група делегатівСонячногірської конференції «Коцюбинський і сучасність» вирушила до Сімеїзу абиприйняти участь у відкритті відродженого музею письменника. Ініціював нашупоїздку ялтинський невтомний краєлюб Володимир Навроцький, який наполегливосприяв завершенню реставраційних робіт, спілкувався з організаторами музею,зокрема з М.Г.Макаренком, О.В.Куликовою, Н.М.Костянець, представниками місцевоївлади. Не зайве нагадати, що серед поважних гостей були столичнілітературознавці, працівники АН України В.О.Дорошкевич та І.Т.Купріянов: їхнібатьки були близькими до родини Коцюбинських, а як вчені – дослідникилітератури чимало зробили для дослідження та популяризації творчостіписьменника ще в радянські довоєнні часи..

На автобусній зупинці  нас чекав ще один учасник – ялтинськийжурналіст, краєзнавець і правозахисник Мирослав Мисяк.. Коли ми розібралися  і відшукали маленький охайний дворик музею,розпочалася урочиста хвилина. З привітанням  господарям: громадськості Сімеїзу, присутнім вчителям і учням, звернувсядиректор Вінницького музею М.М Коцюбинського Федір Любацький.  Перерізавши, як годиться, червону стрічку мивсі піднялися на веранду і до кімнат музею. Саме тут в 1911р. разом із сім’єюмешкав і відпочивав незабутній Сонцепоклонник. Працівник щойно відкритого музеюНадія Костянець ознайомила присутніх з етапами зростання творчості митця, з зібраними у експозиціях фото-репродукціями.Вона слушно зауважила,  що подібні заходиє важливим етапом на шляху становлення нашої національної культури .

Володимир Навроцький з задоволенням відмітив  успіхи місцевого краєзнавства, розповів пропевні перешкоди і труднощі в розв’язанні окремих питань і насамкінецьпредставив гостей зібрання.

Ігор Терентієвич Купріянов, який свого часу нетільки плідно працював на ниві вітчизняного літературознавства (десяткибіографічних статей про письменників в УЛЕ, монографії про поетів Криму тощо),разом зі своїм другом В.О.Дорошкевичем пішки пройшли понад усим узбережжямКриму, дослідили його істороико-літеравтурні місця. В короткому виступі він неміг висловити усього багатства почуттів; зовнішньо незворушний , ніби  своєю присутністю підкреслював значимостьтогоденній події. Адже заради цього літературознавець прилетів зі СполученихШтатів.

В доповіді Мирослава Мисяка зазначалися гіркімоменти  в долі Сімеїзького музею, впонищеній бібліотеці ім..М.Коцюбинського, плачевні факти сучасного Кримськоголітературного краєзнавства( музей Лесі Українки, Український дім,

Будинок, де працював і жив Степан Руданський,  довгобуд Ялтинської україномовної школи і т.п.)

Готуючись до конференції «Михайло Коцюбинськтий ісучасність» Донецько –Дніпропетровська делегація(Бабець П., Бичкарьова С.)провела ретельну підготовчу роботу, аби зібрати докупи і відродити коло Катеринославських друзів і соратників поперу Михайла  Михайловича. Зокрема цестосується  таких відомих в тогочасній літературі  імен – як Михайло Комаров( проживав в Одесі), Ольга Косач Кривенюк(сестра ЛесіУкраїнки), В. Гегело, Петро Єфремов (Катеринослав), Микола Чернявський (мешкаву Херсоні), Євген Чикаленко та Ін. Ці матеріали в популярній формі були поданідля широкого загалу шанувальників української літературної класики в місцевих іобласних часописах («Донеччина», «Макєєвский рабочий», «Україна козацька»,«Далекосхідна хвиля» та ін.). Нам вдалося підготувати і провести  дві науково - краєзнавчі конференції в м.Добропіллі(вересень 2010р. та січень 2011р.), перша – присвячена  825 – річниці походу князя Ігора, оспіваногов «Слові о полку Ігоревім», друга – соратнику Михайла Коцюбинського : «МиколаЧернявський у вінку українського культурного відродження». Було видано двазбірника матеріалів в започаткованій серії «Україна краєзнавча»:  «За ріднийкрай, за рідну землю..».- Вип.1 –Межова –Добропілля, 2011. – 94 с; «Славиморідний край»( Упорядники зб: Бабець П. та Бичкарьова С.).  – Вип. 2. –Добропілля, 2011, - 160 с. Востанньому відзеркалено не тільки основні здобутки творчого письменницькогодоробку  Апостола українськогорозстріляного відродження, Миколи Чернявського (страченого ненависноюберіївсько-сталінською системою в 1938р.), а й напрацювання  вчених і аматорів -краєзнавців у переосмисленні значення таких імен як Михайло Коцюбинський, ЛесяУкраїнка, Михайло Комаров, Микола Чернявський та ін., їх вагомого доробку длясучасності (освітні заклади,книгозбірні, мистецько – просвітницька діяльністьтощо.)

Про все це хотілось поділитися і мені у своємувиступі, спираючись на ті нехай і невеликі пізнання у такій благодатній теміяк: видатні митці України і Крим.

 Узяти дляприкладу «Кримський цикл» поезій М.Чернявського, створений у кінці 20-х роківдвадцятого століття (через 20 років після відвідин Криму М. М. Коцюбинським).За цей час Микола Федорович  видавспогади про своїх близьких по духу і перу Бориса Грінченка та МихайлаКоцюбинського. Як міг продовжував письменницьку і просвітницьку діяльність,брав участь у виробленні нового українського правопису(20-і рр.),  видав власне десятитомне зібрання творів…ісвідомо пішов «на Голгофу», відстоюючи національні принципи в літературі, ті,які вони проголошували на початку ХХ ст..разом з М.М.Коцюбинським.

В урочистий момент відкриття музеюМ.М.Коцюбинського(третього в Україні), перед зацікавленою аудиторією хотілосьпоговорити про перспективи подальшого дослідження  «Кримської доби» творчості  як самого письменника, так і кола його однодумціві соратників: М.Чернявський, Є.Чикаленко, Леся Українка (чотири листи до М.М),В. Німцевич, О.Кониський й ін..

       Самев Криму зустрілися і познайомились письменник М.М.Коцюбинський і видатнийукраїнський культурно-освітній діяч Олександр Кониський( 1836 – 1900). (ранішевже цитувався лист В.Гегело до М.Комарова(травень 1896р.) про цю зустріч).Самев цей час Олександр Кониський створив декілька літературних творів – оповідання«Ранок в Алупці»( відгомін своєї праці над життєписом Т.Шевченка) та поезії, щоувійшли до циклу «Скорботних пісень» ( вид. ЛНВ.-1898). Саме в Сімеїзі, в1895р. написано вірш «Біля моря в Криму»:

Дрімає море , вітер спить,

Суворі гори сном повиті;

Німує пишний кедр; мовчить

І лавр, немов журбою битий.

І тьмяно, сумно круг мене.

Осіння хмара, ніч панує,

Листок ніде не шелехне,

В пустім тумані все німіє…

Отак густа неволі сила

Своєю тяжкою рукою

Мене покрила, сповила,

Немов сповивачем нудьгою.

                                         (Цит.за С.Кочерга)

Певно точно переданий настрій людини, перейнятоїболями свого поневоленого народу, підсилений власними хворобами( поет тяжкохворів на сухоти). Все витримано в класичному стилі «краси і величності»природи Криму: «суворі гори», «пишний кедр», «лавр…журбою битий». Дляпорівняння наведу свій вірш – захоплююче враження від побаченого в Сімеїзіглибокої осени 2011року.

 

 ВСімеїзі

 

Казковий  край,якби тебе не бачив,

Ніколи б не повірив в цю красу.

Усе життя я, певне, був незрячим

І скільки змарнував свого часу!

 

Тож, бачте, усміхнулась ймені доля

І ось я тут – і чари навкруги!

Це – мить в Раю, але й цього доволі,

Щоб позабуть про втрати і борги!

 

Де не поглянь – зеленимоксамитом

Безжурно тішиться скеляста ця земля.

Тут пломеніють в різну пору квіти,

І все милує зблизька чи здаля!

 

Ловлю миттєвосмтей безгрішне чарування,

Коли маршруткою спускаюся згори.

То море блисне, то гурські провалля..

І я лечу, не знаючи куди!

 

Вгорі Айпетрі згорда поглядає,

Туди, де впав у море Аюдаг,

Де Ялта понад берегом гуляє

І женихів міня серед розваг!

 

Богиня – Діва хвилі розтинає,

На сонці груди ніжаться тугі.

Кохання звабного і забуття чекає,

Отож сюди хоч раз в житті прийди!

 

Поглянь униз, на хвилібірюзові

І не тамуй від страху свою хіть!

Скоріш пройди стежиною стрімкою

Й від пристрасті нехай душа згорить!

 

Казковий край, якби тебе не бачив,

Ніколи б не повірив в цю красу!

Прекрасна мить – тепер я знову зрячий

І все це в своїм серці збережу!

30 січня 2012р.

 

А того жаркого травневого дня ми трохи притомилисянеблизькою звивистою дорогою, напруженною, хоч і доброохотною участю  в урочистостях відкриття музею. А невгамовнийВолодимир Володимирович вів нас доріжками, протоптаними  видатнимилюдьми минулих століть по Сімеїзу ( про незліченні маси простого люду, щотрудився тут і створювавав навколишню рукотворну красу якось несправедливозабувається). Серед них був і наш незахищений, але сильнодухий«Сонцепоклонник».

   Навколонас з шляхетною  погордою стоялипрекрасні палаци і маєтки, квітли  інабирали сили екзотичні  паркові рослини- ендеміки, деякі з них були висаджені ще до появи у цих місцях М. Костомарова,О.Кониського, М.Коцюбинського, чи інших знаменитостей , що побували тут. Мипройшли, знаменитою своєю унікальною прямизною, кіпарисовою алеєю… вдихалиозонове повітря навколишніх ялівців, захоплююче оглядали руїни середньовічногомонастиря, милувалися незвичним скелястим берегом, морськими пейзажами, стежкою,яка вела вниз до крутої скелі «Діва». На її вершечку  юрмилася невеличка групка туристів; добратисяж туди можна по крутій ступінчатій доріжці ( здається там є і металеві перилачи трос ). Але бажання ні в кого із нас не виникло поспішити тією стежкою . Притомлені,ми скоріше думали про кількагодинну дорогу в Сонячногірськ, яку ще треба буловитримати аби спочити вдома. І тому така пайка дивовижних краєвидів, історичнихдостопам’ятностей  виявилася намзавеликою, не перетравною. Ми автоматично «доковиляли» до автобусної зупинки,впхалися в салон заповненої вщент маршрутки, доїхали до Ялти і похапцемрозпрощалися з дорогим «гідом» В.В.Навроцьким, хоч той був не проти пригоститинас іще ялтинськими щедротами (цього б ми просто не витримали).

Другого дня ми дивувалися незвичній витривалостінашого «смотрящого», адже дой днями переніс хірургічну операцію, та й вік мавза вісімдесят. Ми виконали свою «музейну» місію, краєчком ока заглянули в безмірну красу кримськоїприроди,  історії, спробували осягнутитрадиції місцевих людей. Їх ми зустрічали на автобусних зупинках з пропозицією житла,на місцевому базарі, колипоспішали повз  передвечірні крамнички,біля сувенірних кіосків. В.В.Навроцький запитав у однієї продавчині колиз’являться цьогорічні сувеніри  з ялівцю,чи ще якого місцевого унікального дерева. Коли смерком під’їздили доСонячногірська шофер  вправно і відносноспокійно під’хав до зупинки (водії маршруток часто ведуть себе неадекватносерпантинній небезпечній звивистості доріг і, намагаючись показати своювправність, викликають тільки приховану несимпатію до себе). На місцевому пляжігриміла музика, спокійне плюскотливе море відсвічувало незбагненними вогнями –відблисками повного місяця, вуличних ліхтарів і рухливих фар неспокійних машин,які проскакували повз нас на Рибаче, чи назад до Алушти. Сувенірні крамнички наВишневій вже були зачинені, а продуктові ще працювали, аби ми змогли розжитисятам вечерею.

            Колив листопаді місяці 2011 року я завітав на вулицю Коцюбинського – 2 в Сімеїзі,Надія Михайлівна Костянець  детальноподілилася своїми музейними проблемами і планами, розповіла про унікальніпам’ятки  краю, в тому числі іастрономічні, адже Сімеїз – центр вітчизняної астрономії(в космосі десь блукаємала планета Сімеїз).  Я почув і побачивбагато цікавого про природно –історичний куточок - Скелю «Кішку», просередньовічний монастир на березі моря, про першу астрономічну обсерваторію.Тоді я попрохав Надію Михайлівну підготувати змістовний матеріал по Сімїзькомукраєзнавству. Вона як багаторічний працівник

 «Кримськоготуризму» опрацювала цікаву літературу про історико – заповідні місця, відвідалаїх, систематизувала важливі аспекти  івиділила найцікавіші моменти. Отож пропонуємо окремі фрагменти такої цікавоїкраєзнавчо – дослідницької роботи:

2. …Куди б не поглянути – така краса, що духперехоплює! Велетенською стіною стоять гори, на схилах буяє зелень, серед якоївиглядають островки сірого каміння. По долинах і пагорбах плетуться винограднілози і збігають до самого моря. А море… Море – безмежно-блакитне, переливаєтьсяі міниться під сонцем, полонить і зваблює, не відпускає. Це – кримський берег,благословенне таврійське узбережжя! Воно чарує красою і екзотичністю пейзажів,аристократизмом камінних силуетів і розлогих крон, бентежить душу слідами минулого.Некожному випадає щастя сходити цю землю, спізнати її, виміряти кроками таємнізакутки, відчути серцем і збагнути розумом, навіки покохати, а ще майстернозмалювати її вроду.

Щасливі миті мав Михайло Коцюбинський, бо самейого «…доля закинула…аж у Крим…».Сталося це у травні 1895 року, коли письменникприїхав сюди на роботу у складі філоксерного комітету.

Кримська весна запала в душу лагідним сонцем,свіжими барвами, п’янкими ароматами, а перше кримське літо письменника принеслобагато вражень. Жив і працював у Сімеїзі, Кастрополі, Кучук-Кої, Кекенеїзі,поблизу Ялти. І хоч щоденна праця на виноградниках відбирала багато сил, та всеж оточуюча краса борола втому, надихала його, чуйного до всього прекрасного,малювала в уяві образи, пізніше майстерно виписані в художніх творах.

Михайло Михайлович не раз тонув «В глибокихдолинах, зелених од винограду і повних сизої імли…» («На камені»). Ходив там,де «…мало не з-під ніг, збігали вниз по кам’яних горбах плантації тютюну йвинограду. Рівні лінії кущів виглядали, немов зелені рядки величезної книги,розкритої до читання…» («В путах шайтана»). Ці живі образи кримської дійсностітакі ж яскраві і у творах письменника, додають їм особливого колориту.

Захоплювало письменника і кримське море.«Блакитне, сліпучо-блакитне, як кримське небо…», «…невинне і чисте, як дівчина,в сліпучо-блакитних шатах, з низкою перлів-піни на шиї, радісно осміхається доберега, і пеститься, і тулиться до нього, немов кохаюча істота.»(«В путахшайтана»). Михайло Михайлович відчував, як «Море дихає, свіжий солоний віддихйого шелестить листвою, пестить обличчя, бадьорить груди.» («В путах шайтана»).Він бачив, як «…воно мліло у спеці літнього дня, дихало млою і, делікатнимитонами зливаючись з далеким небосхилом, чарувало й вабило у свою чисту, теплу ірадісну блакить…» («В путах шайтана»).

Можливо, саме таким, ніжним і ласкавим,запам’яталося море письменникові, коли разом із нареченою Вірою Устимівноюподорожували в урочище Святої Трійці, спускалися на самий берег моря, ходили навиноградники в Кекенеїзі, де працював Михайло Михайлович. Спогади про тойщасливий день стали для них незабутніми, бо саме тоді, 24 вересня 1895 року,Михайло Михайлович та Віра Устимівна не лише милувалися красою узбережжя, а йдали одне одному слово: поєднати свої долі назавжди. Через рік, знову будучи вКриму, Михайло Михайлович писав до Віри Устимівни, своєї дружини, про те,скільки в душі поезії від тих прекрасних спогадів!

І місця  тутнадто гарні. На мисі Трійці ще й досі зберігаються залишки середньовічногоукріплення Кучук-Ісар, а біля самого моря, на місці середньовічного поселення,тепер стоїть маяк. У 19 столітті ці землі належали генералу Феодосію ДмитровичуРевіліоті, командиру Балаклавського грецького прикордонного батальону,створеного ще за часів імператриці Катерини другої для охорони узбережжя. Булаоблаштована приваблива садиба, яка мала назву дача «Свята Троїця».Така назвапоширилася і на найближчі околиці. Ще у 1830-і роки були закладені сади івиноградники. Виноградники маєтку були майже єдиними виноградниками наПівденному березі Криму, що давали прибуток своїм володарям. Виноградніплантації були добре доглянуті, знаходились вище старого шосе біля татарськогосела Кекенеїз.

На час перебування там Михайла Коцюбинськогосадиба Ревіліоті була покинутою, розпроданою частинами з торгів у 1886 році,але ще добре виднілися залишки будівель, неогороджених фруктових садів. Про цевідомо з путівника по Криму М.Головкінського за 1894 рік. Та й виноградникиочікувала лиха доля – чудові плантації постраждали від філоксери.

Не пощастило й виноградникам Кастрополя, що з 1893року належав інженеру-технологу Миколі Івановичу Первушину, спадкоємцюМосковського торгового дому І.А Первушина. Виноградні плантації Первушиназаймали всього 3 десятини землі. Їх і оглядав М.М.Коцюбинський влітку 1895 рокуз метою виявлення грізного шкідника. Вражені філоксерою виноградники хазяїн нестав відновлювати, а вирішив будувати кліматичний курорт. За короткий час, восновному, у Нижньому Кастрополі, М.І.Первушин побудував дев’ять двоповерховихбудинків, службові приміщення та ін. Хорошу рекламу курорту щорічно дававпутівник по Криму А.Безчинського, у якому акцентувалися всі зручності курорту.Особлива увага зверталася на чудовий парк з рідкісною і цінною рослинністю.Таким став Кстрополь через кілка років після перебування там МихайлаКоцюбинського.

А за часів письменника в Кастрополі добрезберігалися старовинні будови, які належали ще попереднім власникам місцевості– Дємидовим і Толям. Деякі з них дожили і до сьогодні. Наприклад, у ВерхньомуКастрополі привертає увагу симпатичний будинок старої кладки з підпірнимистінами, де за свідченням старожилів, мешкали виноградарі та ті люди, якіпрацювали на  виноградниках. Можливо, тамжив і Михайло Михайлович під час роботи в Кастрополі.

Напевне, що пейзажі Кастрополя і захопили, івразили письменника своєю красою і неповторністю, і залишили в творчій уявімальовничий спомин, поетичний слід.

І досі величним бастіоном стоїть у Кастрополі надморем Чорна скеля, з її вершини відкривається незбагненна картина: морська далечінь від самого Сарича аждо мису Кекенеїз, а позаду неприступні укріплення гір, мов фортеці, укритізверху плоскогір’ям яйли. На схилах вікові дерева фісташки, дуба,можжевельника(ялівця), кущі ладанника, іглиці, жасмину. Гордо тримаютьсясонячні асфоделіни, п’янким ароматом огортає чабрець. Усе, як і було…

Щасливий, хто пізнав цей «рай»,серцем і душеюпригорнувся до нього, зігрівся його променистим сонцем, став щиримсонцепоклонником!...

 

Використана література

 

1.Коцюбинская-Ефименко З. Коцюбинский в Крыму. - Симферополь : «Крымиздат». -1962.

2.Коцюбинская И. Михаил Коцюбинский. –- Москва:Изд. «Молодая гвардия». 1969.

3.Коцюбинський М.М. Твори в семи томах. –Київ: Наукова думка, 1973 – 1975.

4.Брагина Т., Васильева Н. Путешествие по дворянским имением Крыма. –. –Симферополь: Изд. «Доля», 2008.

5.Галиченко А.А. Кастрополь. – Симферополь: Изд. «Бизнес-Информ»,  2011.

6.Габинская М., Славич С. Южный берег Крыма.– Симферополь: Изд. «Таврия», 1980.

7.Дегтярев П., Вуль Р. У литературной карты Крыма. – Симферополь: Изд. «Крым».-  1965.

8.Ена В.Г. Заповедные ландшафты Крыма. –– Симферополь: Изд. «Таврия»,1989.

9.Кондараки В.Х. Универсальное описание Крыма. –М.,1883.- 279с.

10.Кочерга С. Південний берег Криму в житті і творчості українських письменниківХ1Х століття. – Ялта, 2001.

11.Неяченко И.И. Симеиз-Форос.– Симферополь: Изд. «Таврия», 1986.

12.Неяченко И.И. Симеиз.– Симферополь: Изд. «Таврия», 1982.

13.Семенчук І.Р. Зачаровані красою. –  Київ:«Радянська школа». –  1988.

Михайло Коцюбинський і сучасність. ч.1

ПЕРША НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ “МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ І СУЧАСНІСТЬ“

місто Сонячногірськ,

 (Алушта, Крим)

16-17травня 2011 року 

З М І С Т

1.ВадимОліфіренко. Про першу науково-практичну конференцію “Михайло Коцюбинський ісучасність“

2.ПетроБабець, Надія Костянець. Кримськими слідами Сонцепоклонника.

3.Володимир Алтухов. м.Донецьк.  ТворчістьМ.М.Коцюбинського непомітно, але неминуче допомагає людині ставати дюдиною.

4.ПетроБабець смт.Межова. Земляки – «Січеславці» в літературній долі Коцюбинського.(творчий«тріумвірат»: Михайло Комаров, Михайло Коцюбинський та Микола Чернявський).

6.В.В.Навроцький.Козача віха XVІІ століття в горах Південно-бережжя.

7.ОлександраВісич.  Лицар кримських  виноградників. 

Матеріали доповідей і повідомлень

 учасників Першоїнауко-практичної конференції “Михайло  Коцюбинський і сучасність“ 

Вадим Оліфіренко

кандидат педнаук. Літературний    критик.

Про Першу науково-практичну конференцію “МихайлоКоцюбинський і сучасність“ у місті Сонячногірську (біля Алушти)16 травня 2011року. 

Конференція відбулася  у відродженій нещодавно кімнаті-музею  Михайла Коцюбинського у приватній садибі  підприємця А. Редіна у Сонячногірську заактивної участі й ініціативою Всеукраїнського Товариства сприяння відродженнюлітературних музеїв М.Коцюбинського в Криму. 

 Товариствоє громадською організацією, утвореною 3011 року у м. Ялта, що  добровільно об‘єднує людей небайдужих долітературних надбань українського художнього слова, зокрема до  увічнення пам‘яті видатного українськогописьменника-класика Михайла Михайловича Коцюбинського і ставить за мету:

1.Відродженняу смт. Сімеїз музею Михайла Михайловича Коцюбинського.

2.Пропагандутворчої спадщини М.М.Коцюбинського у Криму, в Україні і в українській діаспорісеред дорослого населення і дітей.

3.Широко залучати  до поставленої метипресу, Інтернетвидання та інші засоби інформації.

ГоловоюТовариства став Навроцький ВолодимирВолодимирович, доктор медичних наук, Ялта.

Секретар Товариства Оліфіренко Вадим Володимирович, доцентДонецького національного університету, кандидат педагогічних наук,  літературний критик,письменник, м. Донецьк . 

ЧленамиОргкомітету Товариства є

  • Доценко Юрій Іванович, журналіст, член Національної Спілки письменників України, кореспонт загальнонаціональної газети Українського Реєстрового Козацтва  «Україна козацька»,   м. Донецьк;
  • Білецький Володимир Стефанович, доктор технічних наук, професор Донецького Національного університету, головний редактор аналітично-інформаційного журналу «Схід», Голова «Українського культурологічного центру» та Донецького відділення НТШ, м.Донецьк;
  • Нецвєтов Максим Вікторович, кандидат біологічних наук, доцент, викладач Донецького національного університету, старший науковий співробітник Донецького ботанічного саду., м.Донецьк;
  • Оліфіренко Світлана Миколаївна, Відмінник народної освіти України, вчитель-методист, вчитель ЗОШ№117 м. Донецька;
  • Лозиков Олександр Олександрович, письменник, видавець-редактор громадсько-художніх і політичних журналів “Экумена“, “Далекосхідна хвиля“, м.Хабаровськ;
  • Петро Бабець, історик, краєзнавець, смт. Межова Дніпропетровської обл.
  • Рашпіль Наталія Іванівна, відповідальна за вивчення української мови в Криму, Кримський інститут підвищеня педагогічної кваліфікації  м.Сімферополь;
  • Кононенко Юрій, головний спеціаліст Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України, М.Київ;
  • Шульга Ігор Іванович, кандидат історичних наук, доцент кафедри «Історії Вітчизни та культури» Саратовського державного політехнічного університету. Голова Правління Саратовської регіональної громадської організації «Український культурно-просвітницький центр «Родина». Головний редактор Інтернет – проектів «Жовтий Клин», Саратов;
  • Роджерс Алла, мистецтвознавець, Вашінгтон (США). 

            Відродженнямузеїв Михайла Коцюбинського (м.Сімеїз і м. Сонячногірськ) стало складовою частиноюжиття багатьох людей доброї волі в Україні і за її межами.

Найважчий тягар у відновленні музеїв взяв насебе ялтівчанин, доктор медичних наук Володимир Володимирович Навроцький. Він постійно підтримуєконтакти з владою Ялти й Сімеїзу: разом з керівництвом Навроцький вирішуєпитанняматеріального порядку, де взяти кошти і як їх доцільно витратити воформленні стендів музею та інтер‘єру приміщення.. тощо. Він людина немолода, алейого можна часто бачити на вулицях Сімеїза, безпосередньо на вулиціМ.Коцюбинського, де й розташовується відновлюваний музей, хоча сам ВолодимирВолодимирович мешкає у великій в Ялті. 

   Навроцький Володимир Володимирович (нар. 1928,Полтава) - український вчений, доктор медичних наук, професор, громадський діяч. Голова Всеукраїнського товариствапропаганди діяльності і творчості М.М.Коцюбинського.

У 1946 році вступив до Харківського медичного інституту, якийзакінчив з відзнакою в 1953 році і був направлений на роботу фтизіатром в санаторій Шарівка Харківськоїобласті. У 1954 році Міністерством охорони здоров'я України був переведений нароботу в Ялтинський протитуберкульозний диспансер, де зробив перші свої науковіпублікації. У 1958 році, вступив до аспірантури Київського НДІ туберкульозу, звідки перевівся в аспірантуруЯлтинського НДІ туберкульозу. З 1962 року науковий співробітник цього НДІ. У1963 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичнихнаук на тему «Деякі питання діагностики та особливості перебігу туберкульозупервинного періоду у дорослих в умовах Південного берега Криму».

У 1975 р. захистивдокторську дисертацію в центральному інституті туберкульозу (м. Москва) на тему «Комплексне санаторно-кліматичне лікуванняхворих деструктивними формами туберкульозу легень при застосуванніантибактеріальної терапії».

Навроцький  В.В. Бравучасть з доповідями у багатьох союзних, республіканських з'їздах фтизіатрів,пульмонологів, надавав методичну допомогу фтизіатрична служба республік Союзу.

Проводиві продовжує проводити активну роботу, спрямовану на збереження санаторноїмережі Криму, унікального Південнобережного курорту для лікування хворих країнСНД і з цією метою опублікував понад 100 статей, листів, звернень, в тому числіна адресу Президентів Росії, Україні, Криму.

Післявиходу на пенсію продовжує роботу в медичному кооперативі, опублікував кількакниг з пропаганди здорового способу життя та застосування з лікувальною метоюприродних природних чинників.

            Палкопройнявся проблемою відновлення музею Коцюбинського і ще одинялтівчанин, колишній інженер МирославПетрович Мисяк, який очолює сьогодні громадську організацію Всесвітньо-українськогопатріотичного об’єднання «Корона» . 

            МирославПетрович заявляє, що місцева влада смт Сімеїз зробила лише перший кроквідновивши меморіальний будинок-музей Михайла Коцюбинського. Його відкриттяпланується 15 травня 2011 року. Наступні кроки мають бути ще важливішими, МисякМ.П. пропонує :  1. Відновити роботу Сімеїзської міської бібліотеки ім.Михайла Коцюбинського. 2. Надати Сімеїзській середній школі ім"я МихайлаКоцюбинського. 3. Щорічно,в травні, проводити культурно-мистецьке свято: "Весна МихайлаКоцюбинського в Сімеїзі", у дні свята проводити літературні Коцюбинськічитанняч, конкурси серед учнів та студентів Криму тощо. Певно ,що така сспрямованість пропозицій М.П.Мисяка надає ідеї відродженнямузею Михайла Коцюбинськогов Криму важливого державницького змісту. Слово тепер як за керівниками установкультури та освіти Криму і, напевно. всієї України.

            Отже, справа з відродженням музеїв видатного українськогописьменника зрушила з місця: відроджуються кімнати-музеї М.Коцюбинського  в Сонячногірську й Сімеїзі, проведена Першанауково-практична конференція “Михайло Коцюбинський і сучасність“.

 

 Петро Бабець, історик – краєзнавець,Дніпропетровщина,

Надія Костянець, Завідуюча екскурсійнимвідділом

туристичного бюро «ВІЗИТ»,працівник музею М.М.Коцюбинського в м.Сімеїзі.