*****

З парасолькою крихкою

Я згинаюсь на мосту,

Нецілований фантом,

Кимсь забутий на посту,

І шукаю порятунку,

Заринаючись у дощ,

Загортаючись в лаштунки

Міста, вулиці і площ.

Йшли і йшли крізь мене люди

Без сердечного тепла

Нікуди і звідусюди

Все тіла, тіла, тіла.

Вийшов час і все застигло

Небо впало з висоти

Тільки втома безнадійна

Крізь мене крокуєш ти.

фортуна.

Хапаю кожен день як нагороду 
Ми поділили порівну життя
Собі вона залишила свободу
Мені цілком дісталось забуття.
Забудькуватість нині має моду
Коли був успіх – звідки всі брались 
Глядиться все по іншому зі споду
Упав - вони як воші розповзлись.
До неї хай тулитимуться інші, 
Двоять, хапають успіх за рукав,   
А я ось тут сиджу,  крапаю вірші
Світ не зловив мене, я й не тікав.

Томас Бастард ,1601 (переклад pospishaiko)

Панів тепер навколо як ніколи
 І рік від року чесних вужче коло,
 Гучніше
сміх успішних і заможних,
Страшніше блиск у їх очах порожніх
 Багато
стало сили і ума,
Освічених, а доброго – нема, 
Тьма набожних, та
милостивих мало
 Йде вік новий пихато і зухвало.

блазні.

Суспільство - сцена, світ - театр,
Людина в ролі в’язня
Німує піп і психіатр 
Дзвенить ковпак у блазня.
Розмова швидко проявить
Те, що сховала лазня
Коли дзвіниці дзвін мовчить 
Дзвенить ковпак у блазня.
Зробились істини малі,
А знання непролазні
Десь позникали королі
І повмирали блазні.

***

З батька тінню, каліки
не вмерлою чвертю,
Граєм в шахи і ліки,
У сховки зі смертю.   
І туди по пустелі
Везе ця кімната,
Де дівчата веселі -
Могила й лопата.

Хмари.

Все рушать хмарні мавзолеї,
Не зупиняючись на мить,
Повз хмарочоси вздовж алеї,
Де метушня снує, шумить
І час іде і світлом бреше,
Кругом безвихідь самоти,
Лише вночі відверто, легше
Складати вірші німоти,
Дивитись в небо мерехтливе
І белькотіти віч-на-віч
Про непорадно-нещасливе
Комусь захованому в ніч.

Ностальгия.

Сравни Вчера определённость
И зыбкость нынешнего дня
Покой, покой, а не влюблённость
Так манят в прошлое меня.
Туфта вся эта ностальгия
Берёт тоска, берёт и злость
Нелепый бред «моя Мария»
Любовь к тому что не сбылось.

legiones redde!

Квинтилий Вар, верни мне легионы!
Построй каре и гвардию, Груши!
Разрывы ядер, пули, смерти, стоны
Вперёд, война - унынию души.
Кровавы и страшны войны законы
Но в мирной жизни – жизни вовсе нет
Лес Тевтобургский – дай мне легионы
Нам выступать, едва забрезжит свет.
Когда сверкнут штандарты и драконы
От жара тел расплавится свинец
Здесь альфой истин встанут легионы
Взойдёт Омегой – сигнума венец.

Королева ЛИР.

В театре жизни нашу роль
Нам пишет не Шекспир
И в этой пьесе не Король,
А Королева ЛИР,
Но сам сюжет – строка к строке
И в нём – два дурака
Один в дурацком колпаке,
Другой – без колпака.

G..

От тех, кто бродит день и ночь,
Ища земной закон,
Уносит радость ветром прочь
И ускользает сон.
В закатном небе серых туч
Свинцовая кайма,
Погас звезды печальной луч,
Сиреневая тьма
И кто-то спавший в свете дня
Спросил из темноты
Какого смысла у меня
Выпытываешь ты?
В ночную пору счастлив тот,
Кто сладко утомлён
И тяжестью дневных забот
Заслуживает сон.
Жизнь это просто череда
Унылых, тусклых дней
Сильна любовь, печаль - горда,
Но смерть – всего сильней.
Вселенная – туман песка,
Холодных формул скука,
Непостижимая тоска,
Бессмысленная мука.