Профіль

Oliviya

Oliviya

Україна, Тернопіль

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Безумная...

Безумная нежность
                           так медленно

                                               тело

В любви неизвестность
                           уносить… Задуй
Последние свечи…
                           Уверенно,

                           
              смело

Целуй мои плечи…
                            Оставь поцелуй
На мокрых ресницах,
                            губами касаясь
Мечты синей птицы,
                            что словно магнит.
Держи меня взглядом,
                            во мне растворяясь
Как в чаше с усладой
                            слезою любви…
Держи меня нежно
                            неровным дыханьем,
Иль грубо и грешно
                            в объятьях сжимай…
Шальным притяженьем,
                            безумным желаньем
Любовь без сомненья
                            свела нас сума…

В мережі

Кохання в мережі - примара.

Тут душ єднання - не секрет,

Та враз розвіюються чари,

Як вимикаєш інтернет.

Вмикаєш - знову ніжність й ласка,

Романтика немов в кіно.

Та все ж не справжня вся ця казка,

А ми їй вірим все одно...

Я бачила...


У ніч коли поруч із правдою

На грані любов без тривог
Я бачила зірка як падає
В долоні закоханих двох,

Як вітер стихав в напівподиху,

Щоб мрій не сполохати мить,
Щоб губ не спинить в напівдотику,
Яким усе тіло горить.

Я бачила блискавки промені,

Що щастям пронизують світ
І зір океани нескорені,
Які звуть звабливо в політ.

Я чула, як місяць нашіптував

Ледь чутно кохання мотив,

В цю мить цілий Всесвіт любов’ю став,
Бо поруч зі мною був ти...

Що ж то за дивна весна?



Мамо,дивись – знову сніг
Падає з неба на нас,
Стелиться тихо до ніг…
Але ж настала весна!

Мамо, сніжок навесні
Тане й водою сплива –
Ти ж так казала мені…
Що ж то тоді за дива:

Гарно співають пташки,
В травах кульбабки смішні,
Й білі сніжинки з руки
Так і сміються мені?..

Мамо, поглянь – деревце
Все у снігу виграва!
Що ж за сніжиночки це?
Що ж то за дивна весна?

– Донечко, бач – он в гіллі
Вітер пустує собі
Й білі пушинки малі
Сипле в долоньки тобі.

Той снігопад запашний –
Це від весни нам привіт,
Це не сніжок – а п’янкий,
Ніжний, вишневий то цвіт!

А він у скрипку був закоханий без меж...



Вона ним марила, беж меж його любила,

А він у скрипку був закоханий без меж,
А в нього спопелялись мрійні щастя-крила,
Без нот коханих,- не без неї…Жаль, та все ж...

Вона була готова стати навіть болем

Тих дивних звуків, що він так боготворив,
А чи тоненької струни безмежним полем,
Лиш щоб її, як скрипку, серцем полюбив…

А потім скрипку ненавиділа, кричала

У розпачі, клянучи нот простий мотив,
І знов волосся-струни, вже безумно, рвала,
Та ще сильніш звучав мелодії порив…

В думок шаленстві божевільно-тьмянім

Ту скрипку кинула в розжарений вогонь,
Та не згоріла… Лиш з промінням раннім
Холодним дотик став його долонь…

Коли не знаєте – то марно ви живете…

Чи пробували ви, як сильний вітер
Шалено розвіває вам волосся,
В пориві мрії в небеса злетіти,
Відчувши всього світу стоголосся?..

Чи прислухались ви як ніч говорить,

Закутавшись у місячному сяйві,
Чи чули, як гукають з неба зорі
У мить, коли слова стають всі зайві

Чи відчували ви хмільне бажання,

Що спопеляє серце мрії злетом,
Чи знаєте яке п’янке кохання?
Коли не знаєте – то марно ви живете…

Моя земля

Якби ви знали, як сміються зорі,
Як гарно в нас співають солов’ї!
Якби ви чули, як верба говорить
Із вітром, що заплутався в гіллі...

Яке блакитне небо, що привітно

Гукає «Добрий ранок!» нам здаля,
А місто як в промінні сонця квітне!
Це все – мій край! Це все – моя земля!!!

Як?


Знов топлять душу сумніви, а я

Не хочу ними світ заполоняти,
Я ще не розучилася сміятись,
Хай тьмяно, та горить моя зоря!

Десь закрадеться в серце біль ножем,

А я не хочу більше його крові,
А я втомилась жити без любові
Й вмиватись смутку грозовим дощем.

Не хочу більше ні думок, ні слів,

Не хочу переконувати знову
Сама себе, що буде все чудово,
Не хочу жити маревом із снів.

Я падати уже втомилась так

У прірву, де немає краю болі...
Я хочу жити! Лиш не знаю в долі
Хоч трошки сил ще випросити як?

Мертве серце

Немає в мертвім серці каяття,
В гнилій душі сумління й честь не в моді.

Забрали просто так людські життя…
А що їм ці життя? – непотріб й годі…


Не за ідей високий ідеал,

Не за свободу, а за жадність звірів

Мільйони смерті випили бокал,

Лишивши на землі лиш сльози сиріт


Хто право дав винищувати світ

Хворобами? Що, збагатились з того?!

Невже зупиниться це звірський рід
Тоді лиш, як не буде вже нікого?


Невже усі багатства хоч одну

Людину ж бо замінять? Схаменіться!

Та ці слова – лиш крик німий у тьму,

Бо ж в серці мертвім не знайти їм місця…

Віч-на-віч

Дивлюсь у вікно…
Місто втомлене спить…
Ти повір
Хмільна мов вино
Того сну вічна мить
В сяйві зір.

Бокал пригублю

Із нектаром п’янким
Тих зірок
В думках не втоплюсь,
Виплітаючи з рим
Кожен крок.

В напівтемноті

Буду впевнено йти
По слідах,
Що з мрій і віршів
Постелив мені ти
В своїх снах.

Нектаром сп’янить

Чи вином до схочу
Мене ніч
І сном стане мить,
Де я з містом мовчу
Віч-на-віч…