Регионалы" Колесниченко и Онищенко жестоко избивают ногами лежачего: "Ужас, ужас, горе, ужас!". ВИДЕО

"Регионал" Александр Онищенко, активно участвоваший во вчерашней парламентской драке, является мастером спорта по боксу, но свое участие в избиении ногами "бютовца" Олега Медуницы, заснятое на видео журналистами, признавать на камеру отказался. А его коллега-"регионал" Вадим Колесниченко и вовсе отличился совершенно неадекватной реакцией на вопрос журналистов.

http://censor.net.ua/video_news/227186/regionaly_kolesnichenko_i_onischenko_jestoko_izbivayut_nogami_lejachego_ujas_ujas_gore_ujas_video

 Одной из тайн советской идеологии послевоенного времени было длительное умолчание о масштабах участия советских граждан в военном конфликте на стороне ІІІ Рейха. За непродолжительный срок вермахтом были созданы многочисленные национальные легионы из славянских, кавказских, прибалтийских, среднеазиатских народов и отдельные русские казачьи военные части. Количество легионеров в рядах вермахта превышало миллион бойцов. При этом численность русских легионеров ничем не уступала численности бойцов других национальностей. Согласно данным немецкого командования и оценкам российских историков, общая численность представителей народов СССР (в пределах 1941 года), которые входили в вооруженные формирования на стороне Германии (вермахт, войска СС, полиция), составляла: русские — более 300 тыс., украинцы — 250 тыс., белорусы — 70 тыс., казаки — 70 тыс., латыши — 150 тыс., эстонцы — 90 тыс., литовцы — 50 тыс., народы Средней Азии — ок. 70 тыс., Северного Кавказа и Закавказья — до 115 тыс., другие народы — ок. 30 тыс. (всего около 1200 тыс. человек) Иногда указывается большая цифра — 1,5 млн. чел. По немецким источникам, в конце войны в немецком плену находились свыше 2 млн советских военнопленных. Из них 940 тыс. — в концентрационных лагерях, а свыше миллиона были задействованы на всевозможных работах Вместе с ними к сотрудничеству было привлечено многомиллионное гражданское население на оккупированных территориях. Лишь количество вывезенных в Германию людей (т. н. цвангсарбайтеров, Zwangsarbeiter) превышало 2 млн.

Комитет освобождения народов России (КОНР) — политический орган, созданный при участии властей нацистской Германии для свержения существующего в СССР политического строя и объединивший, по крайней мере, формально, русские и ряд национальных организаций, действовавших на территориях, подконтрольных нацистской Германии[2]. Фактически функционировал на правах правительства в изгнании.

Политическая платформа — «Манифест Освободительного движения народов России» (Пражский манифест).

Политическим руководящим органом КОНР стал возглавляемый А. А. Власовым Президиум КОНР в составе:
генерал-майор Ф. И. Трухин
генерал-майор В. Ф. Малышкин
генерал-майор Д. Е. Закутный
генерал-лейтенант Г. Н. Жиленков
генерал-лейтенант Е. И. Балабин
Ф. П. Богатырчук (представлял Украинский национальный совет)
Н. Н. Будзилович (представлял Белорусский национальный совет)
С. М. Руднев

Многие из членов КОНР по окончании войны были репатриированы и казнены

К 22 апреля 1945 года в Вооруженные силы Комитета освобождения народов России входили следующие соединения, части и подразделения:
Главнокомандующий, группа офицеров личного подчинения (полковник К. Г. Кромиади, подполковник М. К. Мелешкевич, капитан Р. Л. Антонов, обер-лейтенант В. А. Рейслер и др.), рота личной охраны капитана П. В. Каштанова;
1-я пехотная дивизия ВС КОНР генерал-майора С. К. Буняченко, полностью вооруженная и укомплектованная (около 20000 чел.);
2-я пехотная дивизия ВС КОНР генерал-майора Г. А. Зверева, личный состав был вооружен ручным автоматическим оружием до пулеметов включительно, тяжелое вооружение отсутствовало (11856 чел.);
3-я пехотная дивизия ВС КОНР генерал-майора М. М. Шаповалова, располагала только кадром добровольцев, не вооруженная (10000 чел.);
Военно-воздушные силы КОНР генерал-майора В. И. Мальцева (более 5000 чел.);
Учебно-запасная бригада полковника С. Т. Койды (7000 чел.)
Русский корпус генерал-лейтенанта Б. А. Штейфона (5584 чел.);
15-й казачий кавалерийский корпус СС (32000 чел. без учета немцев);
Отдельный корпус генерал-майора А. В. Туркула (около 7000 чел.);
Отдельный казачий корпус в северной Италии (Казачий Стан) Походного Атамана генерал-майора Т. И. Доманова (18395 чел.);
Отдельная противотанковая бригада майора Второва (1240 чел.);
Вспомогательные (технические) войска в непосредственном подчинение Главнокомандующему (около 10000 чел.);
Центральный штаб генерал-майора Ф. И. Трухина, офицерский резерв при штабе подполковника Г. Д. Белая, отдельный кавалерийский эскадрон капитана Тищенко, батальон охраны штаба капитана А. П. Дубного, спецотряд по охране ценностей КОНР капитана А. Анохина (до 5000 чел.);
1-я Объединенная офицерская школа ВС КОНР генерал-майора М. А. Меандрова (785 чел.);
Братиславская разведывательная школа ВС КОНР майора С. Н. Иванова;
Мариенбадская разведывательная школа ВС КОНР капитана Р. И. Беккера;
Управление казачьих войск при КОНР;

Всего в этих формированиях, по разным данным, числилось порядка 120—130 тысяч человек. Данные соединения были разбросаны на большом участке фронта от Загреба (Хорватия) и Толмеццо (северная Италия) до Бад-Шандау (юго-западнее Дрездена)

Народная социалистическая партия России «Викинг» («Витязь»)[1][2] — официально не разрешенная и не легализованная национал-социалистическая коллаборационистская политическая организация, непродолжительно действовавшая в годы Второй мировой войны на оккупированных войсками Третьего рейха территориях СССР, созданная бургомистром Локотского самоуправления (в ту пору — Локотской волости), Константином Воскобойником.

Манифест партии
Ниже приводится полный текст Манифеста НСПР[1]: Краткое название Народной социалистической партии — «ВИКИНГ» (Витязь). Народная социалистическая партия берет на себя ответственность за судьбы России. Она берет на себя обязательство создать правительство, которое обеспечит спокойствие, порядок и все условия, необходимые для процветания мирного труда в России, для поддержания ее чести и достоинства.

В своей деятельности Народная социалистическая партия будет руководствоваться следующей программой:
Полное уничтожение в России коммунистического и колхозного строя.
Бесплатная передача крестьянству в вечное, наследственное пользование всей пахотной земли с правом аренды и обмена участков, но без права их продажи. (В руках одного гражданина может быть только один участок). Размер участка около 10 гектар в средней полосе России.
Бесплатное наделение в вечное, наследственное пользование каждого гражданина России усадебным участком, с правом обмена, но без права продажи. Размер участка в средней полосе России определяется приблизительно в 1 гектар.
Свободное развертывание частной инициативы, в соответствии с чем разрешается частным лицам свободное занятие всеми ремеслами, промыслами, постройка фабрик и заводов. Размер капитала в частном владении ограничивается пятью миллионами золотых рублей на каждого совершеннолетнего гражданина.
Установление на всех видах производств 2-х месячного годового отпуска в целях использования его для работы на собственных усадебных участках.
ПРИМЕЧАНИЕ: На вредных производствах продолжительность отпуска увеличивается до 4-х месяцев.
Наделение всех граждан бесплатно лесом из государственных дач для постройки жилищ.
Закрепление в собственность Государства лесов, железных дорог, содержимого недр земли и всех основных фабрик и заводов.
Амнистия всех комсомольцев.
Амнистия рядовых членов партии, не запятнавших себя издевательством над народом.
Амнистия всех коммунистов, с оружием в руках участвовавших в свержении сталинского режима.
Амнистия Героев Советского Союза.
Беспощадное уничтожение евреев, бывших комиссарами.

Свободный труд, частная собственность в пределах, установленных законом, государственный капитализм, дополненный и исправленный частной инициативой, и гражданская доблесть явятся основой построения нового государственного порядка в России. Настоящая программа будет осуществлена после окончания войны и после прихода Народной социалистической партии к власти

Национальная Организация Русской Молодежи (НОРМ) — созданная в Германии в 1939 г. в качестве фашистской русской молодёжной организации. Была аналогичной немецкой организации «Гитлерюгенд» и была в его ведении.

Создана при бюро генерала В. В. Бискупского заместителем начальника бюро Сергеем Таборицким и под непосредственным контролем СС.

После окончания Второй мировой войны судьба членов НОРМ сложилась по-разному. Некоторые из них остались в эмиграции и там продолжили работу с русской молодёжью, другие попали в советский ГУЛАГ и там погибли.

Русская национально-трудовая партия — коллаборационистская организация созданная русскими националистами в годы Второй мировой войны, имела филиалы в Германии и на оккупированных территориях СССР.

В Германии

Центр организации находился в Берлине. В г. Вустрау, работала специальная школа, которая готовила кадры для организации. Школа находилась в ведении министерства по восточным территориям Германии.[1]
[править]
На оккупированных территориях

Филиал РНТП в г. Борисов возглавлял Иван Григорьевич Титов (он же Вишневский) и г. Ольский. В мае 1943 года 98 человек окончивших школу в Вустрау прибыли в г. Борисов, из них 35 человек направлены в Брянск, ещё 28 человек в Борисовский, Крупкинский, Логойский, Толочинский и другие районы и населенные пункты. Основным заданием членов РНТП была агитация и пропагандистская работа по распространению идей «новой независимой России», вовлечение масс в партию и подготовка кадров для «Русской освободительной Армии» (РОА). [1]

В том же самом в г. Борисов располагалась «Высшую немецкую школу для русских офицеров», в которую направлялись члены РНТП, имевшие воинские звания царской России и бывшие офицеры РККА.

 
Братство Русской Правды (БРП) — русская белоэмигрантская организация, образованная в 1921 году в Берлине герцогом Г. Н. Лейхтенбергским, литераторами С. А. Соколовым-Кречетовым и А. В. Амфитеатровым, генералом П. Н. Красновым, полковником А. П. Ливеном и другими бывшими белогвардейцами для подрывной антисоветской деятельности. Центральным печатным органом БРП был журнал «Русская Правда».

БРП имела свои отделения в Париже (В. Л. Бурцев), в Прибалтике (А. П. Ливен), на Дальнем Востоке (Д. В. Гондатти), в Югославии (С. Н. Палеолог и С. Н. Трегубов) и в Америке (А. А. Вонсяцкий).[1]

Деятельность Братства Русской Правды поддерживал вел. кн. Николай Николаевич. Братство также пользовалось благословеним первоиерарха РПЦЗ митрополита Антония (Храповицкого).

Для борьбы против большевизма члены Братства Русской Правды организовали подпольную сеть на территории Советской России, нелегально переправляя своих соратников в СССР для проведения диверсионно-террористических актов. Первоначально действия Братства были успешными, однако затем ГПУ внедрило в Братство своего агента Кольберга (или распустило слух о том, что Кольберг является агентом). Его разоблачение вызвало раскол в руководстве БРП. В 1932 году агент ГПУ А. А. Мартынов совершил убийство полковника Аргунова — председателя Дальневосточного отдела БРП.

В конечном итоге Братство прекратило свою деятельность.

1-я русская национальная бригада СС «Дружина» — соединение войск CC времён Великой Отечественной войны, состоявшее из добровольцев из лагерей советских военнопленных. В задачи соединения входили охранная служба на оккупированной территории и борьба с партизанами, а в случае необходимости — боевые действия на фронте. В августе 1943 года соединение перешло на сторону партизан, и переименовано в 1-ю Антифашистскую партизанскую бригаду.

В декабре 1942 года в районе Люблина был сформирован 2-й Русский национальный отряд СС (300 человек) под командованием бывшего майора НКВД Э. Блажевича.

В марте 1943 года оба отряда были объединены под руководством Гиль-Родионова в 1-й Русский национальный полк СС. Пополненный за счёт военнопленных, полк насчитывал 1,5 тыс. человек и состоял из трёх стрелковых и одного учебного батальонов, артиллерийского дивизиона, транспортной роты и авиаотряда.

Лужицкий набор

В мае 1943 года за полком на территории Белоруссии была закреплена особая зона с центром в местечке Лужки для самостоятельных действий против партизан. Здесь были проведены дополнительная мобилизация населения и набор военнопленных, что дало возможность приступить к развёртыванию полка в 1-ю Русскую национальную бригаду СС трёхполкового состава. В июле общая численность соединения достигла 3 тыс. человек, причём военнопленных среди них было не более 20 %, а около 80 % составляли полицаи и мобилизованное население. На вооружении бригады имелось: 5 орудий калибра 76 мм, 10 противотанковых пушек калибра 45 мм, 8 батальонных и 32 ротных миномёта, 164 пулемёта. При штабе бригады действовал немецкий штаб связи в составе 12 человек во главе с гауптштурмфюрером СС Рознером.

Бригада принимала участие в ряде крупных антипартизанских операций в районе Бегомль-Лепель. Неудачи в этих боях негативно сказывались на настроениях солдат и офицеров бригады, многие из них стали всерьёз думать о переходе к партизанам, которые незамедлительно воспользовались этой ситуацией.

Операция «Котбус»
С весны 1943 года 1-я русская национальная бригада СС «Дружина», под командованием Владимира Гиль-Родионова при поддержке двух батальонов СС действовала в районе Глубокого и Лепеля, где летом 1943 сожгла несколько белорусских деревень, а население, якобы помогавшее белорусским партизанам, около 3000 человек было согнано в район с. Иконки. Гиль-Родионов обратился к крестьянам с предложением просить его о помиловании на «литературном русском языке», которого белорусские крестьяне не знали вовсе. Поэтому Гиль-Родионов приказал расстрелять всех из пулемётов. Юрий Дувалич, русский националист, после войны писал, что это было не единственное антибелорусское проявление в ходе этой зачистки. Ещё когда солдаты жгли деревни и выгоняли жителей на улицу в деревне Зембин, Гиль-Родионов приказал расстрелять трёх юношей и двух девушек, якобы за принадлежность к неустановленной белорусской молодёжной организации.

В 1943 году личный состав полка, а затем бригады под командованием В. В. Гиль-Родионова носил униформу «общих СС» — серые кителя с чёрными петлицами и орлом на левом рукаве, пилотки с «мёртвой головой», коричневые рубашки с галстуком. Для командного состава были введены золотистые погоны. Солдаты и офицеры соединения носили нарукавную ленту с надписью «За Русь».

По свидетельству партизана Ю. С. Волкова, в октябре 1943 года личный состав бригады («родионовцы») был одет в немецкую военную форму с ромбовидной трёхцветной бело-сине-красной нашивкой на рукаве с тремя русскими буквами РОА и с красной лентой, нашитой на пилотке.

29-я гренадёрская дивизия СС «РОНА» (1-я русская) (нем. 29. Waffen-Grenadier-Division der SS „RONA“ (russische Nr. 1)) — одна из дивизий СС, созданная 1 августа 1944 г., из бригады Каминского РОНА. Род войск — пехота. Первый командир — бригадефюрер СС Б. В. Каминский После потери командира и ожесточённых боёв с восставшими и партизанами, в октябре 1944 была отправлена на переформирование. Вскоре была расформирована, а её бойцы вошли в бригаду Дирлевангер и войска РОА. В начале 1945 под тем же номером (№ 29) была создана 29-я гренадерская дивизия СС «Италия».

Дивизия была сформирована на основе штурмовой бригады СС «РОНА» (нем. Waffen-Sturmbrigade der SS RONA) появившейся в июле 1944 г. путём переименования «народной Бригады Каминского»(нем. Volksheer-Brigade Kaminski), которая в свою очередь в марте 1944 г. была создана из «Русской Освободительной Народной Армии» Локотского самоуправления. Части дивизии успешно участвовали в подавлении Варшавского восстания, Словацкого восстания, а также в борьбе с партизанами и польскими частями.

Участие в боевых действиях против партизан
в августе 1943 года 4-й батальон РОНА прибыл для усиления полицейского гарнизона в деревне Оболь и охраны моста на шоссе Сенно — Богушевск через реку Обоянка. На левом берегу реки был разбит палаточный лагерь и установлены две полевые кухни, на поозициях у моста началось рытьё траншей, установка заграждений из колючей проволоки строительство дзотов (на земляные работы и боронование местности были согнаны 40 местных жителей). После проведения разведки, 25 августа 1943 года советские партизаны из 1-го отряда «Прогресс» атаковали позиции лагерь РОНА в момент, когда большая часть личного состава купалась в реке. В результате боя батальон был разгромлен, потери РОНА составили 35 чел. убитыми и 52 пленными, партизаны захватили три 45-мм противотанковые пушки, 3 миномёта, 7 пулемётов, стрелковое оружие (рядовые были вооружены винтовками, а у офицеров были пистолеты и автоматы), боеприпасы, униформу, продовольствие, батальонный санпункт, 20 лошадей и 10 велосипедов. Кроме того, здесь было захвачено 122-мм орудие, из которого обстреляли Богуславку, а затем взорвали. Потери партизан составили 2 человек ранеными.

30-я ваффен-гренадерская дивизия СС (1-я белорусская) (нем. 30.Waffen-Grenadier-Division der SS (weissruthenische Nr. 1)) — вторая с таким номером (первой была 30-я гренадерская дивизия СС (2-я русская)). Начала формироваться 9 марта 1945 года на основе 1-й белорусской бригады СС (Waffen Grenadier Brigade der SS (weissruthenische nr 1)), созданной 15 января 1945 и состоявшей из одного полка. Планировалось, что формирование дивизии будет завершено к 30 июня 1945, но события на фронте привели к тому, что между 15 и 20 апреля 1945 дивизия была расформирована. Основу личного состава составляли белорусы, служившие ранее в полицейских формированиях, а затем в 75 и 76 полках 2-й русской дивизии. 

30-я гренадерская дивизия СС (2-я русская) — (нем. 30.Waffen—Grenadier—Division der SS, нем. 30.Waffen-Grenadier-Division der SS (russische Nr. 2)) — одна из номинальных дивизий войск СС (с 24 по 38), появившихся в середине 1944 — весны 1945, сформированных из подручных людских ресурсов, не отвечавших ни вооружением, ни количеством персонала своему наименованию.

Данная дивизия была «получена» в результате переименования 18 августа 1944 Шуцманшафт бригады «Зиглинг» под командованием оберштурмбанфюрера Ганса Зиглинга, сформированной из десятка батальонов «шума» и полицай-комендатур Минска, Слуцка, Лиды, Барановичей, Вилейки, Слонима и Припяти. Кавалерийские и артиллерийские подразделения были сформированы на базе 68 и 56 батальонов. Впрочем, по численности многие батальоны были не больше роты (так, в 61 насчитывалось 102 человека. Хотя даже этот персонал не отличался особой преданностью и постоянно уменьшался за счёт дезертирства. В 1-м и 2-м полку был по меньшей мере один случай серьёзного бунта — жестоко подавленного. Чтобы дивизия вконец не разбежалась, в сентябре 1944 её перебрасывают во Францию для борьбы против партизан. Культурные и языковые различия, впрочем, никак не повлияли на темпы оставления её рядов. 24 октября в её составе появился 3-й полк — 77, и наконец-то сформировавшаяся дивизия была переброшена для охраны мостов через Рейн. В ноябре ей довелось недолго противостоять наступающей 1-й Французской армии, но вскоре она была отведена на швейцарско-немецкую границу, к этому моменту насчитывая менее 4,5 тысяч человек. 1 января дивизию расформировали. Артиллерия была передана в 25-ю венгерскую дивизию СС. Персонал был распределен между соответствующими национальными формированиями — 1-й пехотной дивизией РОА и белорусской бригадой войск СС, ставшей основой для «30-й гренадёрской дивизии СС (1-й белорусской)»

Батальон Муравьёва — с февраля 1942 года — 101-й шуцманшафт батальон, (101-й батальон вспомогательной полиции нем. 101 Batalion Schutzmannschaft / SchutzmannschaftsBtl. 101), с июня-июля 1944 года преобразован в 23-й русско-украинский батальон СД (нем. 23 Schutzmannschafts-Bataillon der SD), с 12 сентября 1944 года — добровольческий батальон Муравьева (нем. Freiwillige-Einsatz-Bataillon «Murawjew»)[1] — добровольческое соединение в составе войск СС, состоящее, в подавляющем большинстве, из бывших солдат и младшего командного состава РККА русской и белорусской национальности, и принимавшее участие в боевых действиях на стороне гитлеровской Германии в период Великой Отечественной войны.

Добровольческий полк СС «Варяг» — добровольческий батальон войск СС, служивший на стороне Третьего рейха во время Второй мировой войны

В марте 1942 года в Белграде началось формирование добровольческого батальона из антисоветски настроенных эмигрантов из России. Основанием к этому послужил приказ главнокомандующего на Балканах о наборе русских добровольцев для десантной операции в районе Новороссийска. Сформированный под руководством потомственного дворянина капитана М. А. Семёнова батальон являлся строевой пехотной частью численностью 600 человек. В оперативном отношении он подчинялся командованию армейской группы вермахта и тех дивизий, в состав которых входил, в то время как снабжение батальона осуществлялось через Главное управление СС. Самому Семенову был присвоен чин гауптштурмфюрера СС

Дивизия «Руссланд» (с 12 февраля по 4 апреля 1945 года — «Зелёная армия особого назначения», после 1-я Русская национальная армия) — военное формирование, действовавшее в составе вермахта в годы Второй мировой войны под руководством Б. А. Смысловского (зондефюрер абвера, действовавший под псевдонимом Артур Хольмстон). Численность оценивается от 6 до 10 тысяч

В результате разногласий Хольмстон-Смысловского с руководителем созданной позднее РОА генералом Власовым, не вошла в состав РОА, как многие русские формирования вермахта. 1-я РНА была укомплектована бывшими белогвардейцами, ходила в бой под старым российским флагом (бело-сине-красным) и к ней в конце войны присоединился наследник российского престола Владимир Кириллович[2], что претило Власову, строившему свою идеологию и кадровую политику на принципе «советских граждан, обманутых большевиками». Уже после предоставления РОА союзного статуса 4 апреля 1945 года формирование получило статус союзной вермахту армии, а не подразделения в составе вермахта, и название «Первая Русская национальная армия». 18 апреля 1945 года 1-я РНА начала отступление на Запад, завершившееся уходом в Лихтенштейн. В составе формирования к этому времени оставалось всего 462 военнослужащих. Несмотря на требования советских властей о выдаче коллаборационистов, правительство Лихтенштейна отказалось это сделать и в 1948 г. позволило тем из них, кто не желал возвращения в СССР, эмигрировать в Аргентину.

Русская вспомогательная полиция — вспомогательная полиция (нем. Hilfspolizei) — органы поддержания порядка, созданные немецкой оккупационной администрацией из русских военнопленных и русских — представителей местного населения, на оккупированных территориях СССР и РСФСР в годы Второй мировой войны. Подобные полицейские организации существовали во всех оккупированных странах. Имели различное наименование (полицаи, шуцманы, самозащита, синяя полиция и др.) и различные формы организации.

Первый вспомогательный полицейский батальон был сформирован 10 июля 1941 года в Белостоке как «украинский». На деле в него записалось и значительное число русских военнопленных. В августе батальон прибыл в Минск, где был разделён на 41-й и 42-й батальоны «шума». 41-м батальоном командовал бывший лейтенант РККА Александр Яловой, 42-м батальоном — бывший лётчик лейтенант РККА Крючков. Каждый из батальонов насчитывал около 1086 человек. Формально украинскими, а по существу — русскими, были сформированные в Ростове-на-Дону 166-й, 167-й, 168-й и 169-й батальоны «шума». Очевидно, русскими по составу были белорусские батальоны «шума» № 60, 64 и 65, которые впоследствии были включены в состав 30-й гренадерской дивизии войск СС (2-й русской), а в конце войны — переданы на формирование 600-й русской дивизии вермахта.

Русская национальная народная армия (РННА) или «Русский батальон специального назначения» — сформирован в период с марта (150 человек) до августа (1500 человек) 1942 года, действовал на территории Белоруссии. К началу декабря в РННА входило 5 батальонов — по образцу вермахта, общая численность достигала 4000 человек.

Русский охранный корпус (с 12 сентября 1941 н. Отдельный русский корпус, с 2 октября 1941 г. Русский охранный корпус, с 18 ноября 1941 г. Русская охранная группа, с 30 ноября 1942 г. Русский охранный корпус (в составе Вермахта), с 10 октября 1944 г. Русский корпус в Сербии, с 31 декабря 1944 г. Русский корпус[2] (нем. Russisches Schutzkorps Serbien), официально использовалось написание в русской дореформенной орфографии: рус. дореф. Русскій Корпусъ, в частном разговоре «Корпус» или «Шуцкор») — корпус, сформированный из русских эмигрантов, воевавший против коммунистических партизан Тито в Югославии во время Второй мировой войны. Всего через службу в корпусе прошло 17090 человек, из которых около 11,5 тысячи составляли эмигранты, а остальные были советскими гражданами.

Русский отряд 9-й армии вермахта — сформирован в августе-сентябре 1941 года в составе 9-й армии вермахта. Принимал участие в боевых действиях в районе Вязьма—Ржев—Зубцовка. Отряд состоял из русских эмигрантов

Служба порядка  (нем. Ordnungsdienst, сокр. «OD», оди) — разновидность подразделений вспомогательной полиции Третьего рейха, так называемых, «хиви», действовавших на оккупированных территориях СССР в тыловом районе группы армий «Центр» на востоке Беларуси, в Смоленской и Брянской областях, сформированных из местного гражданского населения, в основном, из числа белорусских националистов, а также военнопленных советских граждан и эмигрантов белорусского происхождения.

Хиви (нем. Hilfswilliger, желающий помочь; Ost-Hilfswilligen, восточные добровольные помощники) — так называемые «добровольные помощники» вермахта, набиравшиеся (в том числе, мобилизовавшиеся принудительно) из местного населения на оккупированных территориях СССР и советских военнопленных. Первоначально они служили во вспомогательных частях водителями, санитарами, сапёрами, поварами и т. п. Позже хиви стали привлекать к непосредственному участию в боевых действиях, операциях против партизан и к карательным акциям.

Вначале хиви продолжали носить советскую военную форму, но без советских знаков различия. Постепенно их обмундировывали в немецкую форму, но с особыми «восточными» знаками различия[2]. Иногда о принадлежности хиви к вермахту говорила лишь нарукавная повязка с надписью «Im Dienst der Deutschen Wehrmacht». Женский вспомогательный персонал вермахта имел повязки с надписью «Deutsche Wehrmacht».

Каждый «хиви» получал полный продовольственный паёк немецкого солдата, а после 2-х месяцев испытательного срока и зачисления в качестве «добровольца вспомогательной службы» — также денежное содержание и дополнительное довольствие.

Призывники! Добро пожаловать на... российско-китайский мясокомбинат!

Вторник, 02 Апреля 2013 г. 02:45 (ссылка)
Процитировано 1 раз + в цитатник
Прочитало: 2 за час / 31 за сутки
Здравствуйте!
Как известно, дня 2 или 3 назад Путин подписал "Указ" о начале с 1-го апреля очередного принудительного призыва в российскую армию...
Кстати, примерно за неделю до этого он принимал в Кремле своего, так сказать, "коллегу" из Пекина -- китайского "вождя" Си Цзиньпина. Информации насчёт того, о чём они там договаривались, почему-то я ни в каких СМИ не видел и не слышал, так что об этом можно лишь догадываться...
Между прочим, довольно специфическая "взаимовыгодная дружба" российских властей с китайскими, судя по всему, продолжается уже много лет. Я имею в виду, разумеется, не только торговлю российской нефтью и китайским ширпотребом, но и кое-что другое... Иногда, увы, реальность в нынешней России оказывается ещё ужаснее, чем какие бы то ни было "измышления" любых, так сказать, самых злобных "клеветников"...

Слишком слабонервным читать дальше не рекомендую.

Судя по многочисленным журналистским расследованиям, проведённым, в основном, сотрудником "Новой газеты" Георгием Бородянским -- кстати, очень опытным, профессиональным и весьма уважаемым журналистом, -- уже, как минимум, лет 10 тела многих погибших в российской армии солдат-срочников (по официальным версиям, как правило, "самоубийц") оказываются без внутренних органов. Как правило, почти все эти убитые молодые люди были призваны в воинскую часть, расположенную в городе Бикин, на самой границе с Китаем. А в Китае, судя по данным многих СМИ (в частности, международной газеты "Великая Эпоха"), уже десятки лет проводятся многие тысячи изъятий внутренних органов людей (например, приговорённых к смертной казни) ради дальнейшей продажи и пересадки. То есть, у китайских властей в этом отношении есть весьма богатый опыт, а у российских -- совершенно бесплатное, так сказать, "сырьё" (т.е. загнанная в армию молодёжь). Вот, исходя из этого, российские и китайские власти, очевидно, и наладили своё "взаимовыгодное сотрудничество" в данной, так сказать, экономической сфере...
С 2006-го года по нынешний год я читал, как минимум, 5 или 6 статей Георгия Бородянского по этой жуткой теме в "Новой газете". Три из них (две под общим названием "Не вскрывать!" и ещё одну) -- вместе с некоторыми другими текстами, включая пару своих публикаций по армейской теме, -- я случайно обнаружил более двух лет назад на следующей интернет-странице: http://basanets.com/2011/05/povestka-na-tot-svet/ Она была кем-то создана на основе одного моего "поста", когда-то размещённого на форуме сайта радиостанции "Эхо Москвы". Правда, увы, месяца два назад вышеназванная интернет-страница была почему-то заблокирована или вообще удалена... Прилагаю всё её содержимое, взятое из "кэша" поисковой системы "Гугл", а также ещё одну статью Георгия Бородянского по этой теме, появившуюся на сайте "Новой газеты" совсем недавно (15-го февраля). Соответствующие ссылки на сайт "Новой газеты" приводятся в конце этих прилагаемых статей Бородянского.
Всем читателям (особенно, "уклонистам" и "дезертирам") -- всяческих успехов!!
Дм.Воробьевский, редактор самиздатской газеты "Крамола" (её сайт: http://krrramola.narod.ru/ ), г.Воронеж.

Читати далі http://www.liveinternet.ru/users/5246401/post268491218/

P.S. Я не розумію якими потрібно бути ідіотами, щоб так яро прагнути в таку дупу.

 Читаючи дописи на форумах, та в блогах відомих видань, мене вразила одна цікава деталь. Якимось чином російська пропаганда змогла записати  в мізки вітчизняним маргіналам, та російським аборигенам, на те місце де мала б бути  в них сіра речовина, дикий міф.Звучить приблизно так : Віщий Олег прийшов до Києва з Новгорода і сказав: "да будет Киев матерью городов русских". Розшифровка приблизно така: Новгород знаходиться де? Вірно в Росії. Відповідно Олег прийшов звідки?З Росії звісно ж.Про Київ, що він сказав? Сказав, що тепер буде в Києві княжить. А далі Русь, тобто люди з Новгорода і околиць прийшли на ці землі і створили ту Русь, яку історики з 19 ст іменують Київською.Мова  людей цих земель звичайно ж "русская".Вроді звичайнісінька маячня, але  даю гарантію, що як би ви не старалися, ви не зможете переконати, носія цього міфа, в протилежному.Цей міф зерно, з якого пророщена ціла низка казок про старшого меншого брата,  єдину слов'янську народність та збір "русских зємєль". А тепер ще і казки про митний союз.

Мені дуже хочеться, щоб в інтернеті існувала така шпаргалка, для тих хто  взагалі не хоче  цікавитися нашим минулим, але має хоч якусь народну гідність.Потрібно лише  тупо взяти   скопіювати абзац, та вставити на комусь форумі, де товчуться  ті неуки, щоб хоча б якось розбавляти ті потоки лайна, що вони виливають на нашу країну та народ..

Київ

Коротко. Кінець 5 століття — засновано укріплене поселення на Замковій горі, 7 століття — заселено сусідні із Замковою горою підвищення. 8 століття — Київ стає головним містом Руської землі — міжплемінного об'єднання південних східнослов'янських племен.Тобто Києву приблизно 1500 років.

Великий Новгород

Офіційною датою виникнення Новгорода прийнято умовно вважати 859 рік, виходячи із згадки міста в Ніконівському літописі (компіляція XVI століття). При цьому в самому літописі не сказано про заснування міста саме в цей рік, але під роком 6367 (859 рік) міститься запис про смерть Гостомисла, новгородського старійшини.Автором офіційної дати заснування міста став історик М. Е. Тихомиров, що виступив з доповіддю на науковій конференції в Новгороді напередодні 1959 року, що дозволило відзначити в той рік 1100-річчя Новгорода.Тобто місто Новгород на чотири століття молодше Києва, але це так лише ремарка.

Руські літописи наводять різні версії виникнення міста. За «Повістю времмених літ» (Лаврентієвський список) місто існувало ще до моменту приходу Рюрика в 862 році і було засноване ільменськими словенами в процесі їх розселення після міграції з Дунаю. За Іпатіївським літописом: «Словене же седоша около езера Илмера и прозвашася своимъ именемъ и сделаша городъ и нарекоша и Новъгородъ». Рюрик, за іпатієвським списком, спочатку княжив у Ладозі і лише після смерті братів «пришед къ Ильмєрю и сруби городе надъ Волховом и прозваша и Новъгород» (спостерігається деяка невідповідність з повідомленням того ж літопису про заснування міста словенами). Новгородський I літопис молодшого ізводу згадує новгородців в недатовані часи легендарного Кия.

"Въ времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени, и Кривици и Меря : Словен свою волость имли, а Кривици свою, а Мере свою; кождо своимъ родомъ владяше".

Про що говорить цей запис?Про те, що племена,  що заселяли землі навколо  Новгорода були удільними і не входили до складу будь-яких утворень, хоча центром був безперечно Новгород.Чи мала назву Русь земля Новгородська в 8- 9 ст? Звичайно що ні, жодне джерело на це не вказує.То може на цій землі є гідроніми, а бо топоніми, які можуть свідчити, що саме з цих земель пішла назва Русь? Немає жодного, це можна перевірити за допомогою Гугл-мапи. Хочу зазначити, що історичний розвиток має певні свої закони,  та процеси, які не можуть йти по іншому.Ну наприклад.В давнину не було доріг, відповідно племена та народи вибирали місця основних своїх стоянок у доль річок, а найбільші центри древньої торгівлі виникали в місцях сходження приток.Межі річок являлися границями володінь, саме тому багато сучасних територій мають назви древніх гідронімів. 

  Відомо, що Олег був варягом (не знаю чому це не викликає якихось сумнівів у неуків, які вважають його рускім) і я не бачу в цьому нічого дивного, адже після зміни клімату племена, які проживали на півночі перейшли від занять землеробством до мисливства, а згодом свої навички почали використовувати, що до сусідів при визначенні меж полювань.Більш ситий південь не мав подібного досвіду і цим користувалися північні племена.Про те еволюція підказувала диким  мисливцям, що краще оберігати племена землеробів ніж їх постійно грабувати. Саме тому у багатьох народів Європи консолідуючими силами, які організували їхні суспільства були нормани, або варяги. Але навіть, якщо відкинути ці аргументи, то за великими київськими князями Олегом, Ігорем  та Ольгою, йдуть Святослав, Ярополк та інші, це говорить про асиміляцію варягів на нашій землі, яка мала назву Русь.

І Новгород і Київ це міста древньої Русі і це все наша історія.А  вигадана назва Росія, мова московитів, це все станеться набагато пізніше. 

 Пізніше в союзі з половцями Київ пограбує нащадок Рюріка, спалить руські святині та знищить населення.

А з Великим  Новгородом стануться наступні події.

Новгород знищувався Московією двічі: перший раз - Іваном III в 1471 році, і другий раз - Іваном IV в 1570 році.

"Страшна хвороба (чума)забрала велику частину(імовірно, до 60%%) населення Новгородської землі. Саме в цей час московити і завдали Новгороду повторного смертельного удару.Вступивши на землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум'я, криваві річки, стогін і крик від Сходу і Заходу неслися до берегів Ільменя. Москвити виявляли  неописану лють... Не було пощади ні бідним землеробам, ні жінкам ні дітям.

/Том VI, стр.234-236./
"Усі області Новгородські, окрім столиці, являли собою, від меж східних до моря видовище спустошення, зробленого не лише  Великокняжою  раттю , але і  в тому числі зграями вольниці, громадяни і сільські жителі,   з Московських володінь, ходили туди озброєними натовпами,  впродовж двох місяців   грабувати і наживатися".

/Том VI, стр.240./
Але ці діяння стали тільки початком знищення слов'янського Новгорода. Далі слідувала звичайна політика Московії : добивання лежачого.
Ось, що зробив Іван III далі.
"Будучи дев'ять тижнів(1475 рік) в Новегороде, Іоанн виїхав звідти з великою кількістю срібла і золота, як сказано в літописі. Військова дружина його стояла по монастирях, навколо міста і плавала в достатку, брали, що хотіли, ніхто не смів скаржитися".
/ Том VI, стр.271./
Проте психологія московітів не дозволила їм змиритися з тим, щоб в Новгороді залишалася хоча б мала частинка  багатства і особистої свободи. Ці " жадаючі" бандити навіть жменьці слов'янського населення, що залишилося, не дозволили жити по своїй багатовіковій волі. У кінці 1477 року Іван III знову збирає військо і рухається до Новгорода. Цього разу, оточивши місто, він говорить відверто по-московски - закінчилася гра - слабкого потрібно добити: "Хочу володарювати в Новегороде, як володарюю в Москві".

Лютого 17(1478 року) рано уранці Великий Князь відправився в Москву... Услід за ним привезли в Москву славний Вечевый дзвін Новгородський і повісили його на дзвіниці Успенського Собору, на площі... Іоанн награбував незліченні багатства в Новегороде і навантажив 300 возів сріблом, золотом, камінням дорогоцінним, знайденим їм в древній казні Єпископський, або у Бояр, яких маєтки були описані, незліченну безліч шовкових тканин, сукен, хутра та  іншого. Багато хто оцінює цю здобич в 14000000 флорінів.".
/ Том VI, стр.284./

Ось як Московія остаточно добила слов'янський етнос Новгорода :
"Щоб викоренити цей небезпечний для Московії. дух, він(Іван III. ) удався до засобу рішучого, в 1481 році велів узяти у Новгороді під варту знатних людей,що залишилися в живих..., а скоро і усіх головних Бояр, яких майно, рухоме і нерухоме, описали на Государя... В 1487 році перевели з Новагорода у Владимир 50 кращих сімейств купецьких. У 1488 році Намісник Новгородський, Яків Захарьевич (московіт), страчував і повісив багатьох знатних людей..., і прислав в Москву більше за осьми тисячі Бояр, іменитих громадян і купців, що отримали землі у Владимирі, Муроме, Нижньому, Переславлі, Юрьеве, Ростові, Костромі; а на їх землі, в Новгород, послали Москвитян, людей служивих і гостей (прийшлих з Великої Орди - татар) Цим переселенням був навіки утихомирений Новгород. Залишився труп, душа зникла, інші жителі, інші звичаї і традиції, властиві Самодержавству московському".
/ Том VI, стор. 289

Н.М. Карамзін "Історія держави Російської". Москва, 1993 рік, том VI, 

У 1570 році Великий Новгород був остаточно знищений онуком Івана III - Іваном IV - нестримним деспотом свого часу.
Тоді остаточно загинула древня шестисотрічна культура, остаточно загинуло древнє слов'янське плем'я кривичів в Новгородській землі, переважно знищене, меншою  мірою викрадене в рабство в Московські володіння, де розчинилося і зникло серед фінсько-татарського етносу Московії.

Давайте подумаємо: чи має право фінно-татарский етнос, що створив націю великоросів, вважати себе спадкоємцем великої Новгородської культури? Чи має право жорстокий завойовник, що знищив місцевий народ, місцеві звичаї і велику культуру, поцупивши усе нажите багатство і навіть церковний інвентар , вважатися спадкоємцем цієї культури?
Адже саме так великороси тлумачать свою історію і свою спадщину культури. Вони,  московіти - завойовники, є спадкоємцями Новгородської величі. І це є одна чи  найбільша брехня!

Стіни Софії містять багато таємниць. Крім фресок і легендарного саркофагу Ярослава Мудрого там є ще одна унікальна річ. Це — написи тисячолітньої давнини, які мають майже всі риси сучасної української мови.

Олексій Редченко

Ознаки сучасного українського пропису на графіті ХІ-ХІІІ ст.

Ці написи — відомі як графіті — свідчать, що кияни XI-XIII ст. не були «праросіянами». «Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов'янська, що прийшла до нас разом із християнством, — писав у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза» славіст Агатангел Кримський, — проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам'ятки Київщини ХІ-ХІІ ст., дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення.

«Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, — пише Кримський, — звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.» За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? — Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості». З ним солідаризувався лінгвіст Олексій Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. — цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися — від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва, стали об'єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську.

Агатангел Кримський зазначав: «В українців X ст. з'являється дуже м'який звук «і» зі старого дифтонга «іє». Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на «є», в Києві XI ст. — на «і»… Це головна ознака української вимови того часу». Цю ознаку ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Напис «Господи помози рабу своєму Петрові».

Фотоадаптація напису.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен — Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко. Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. — «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат».

У графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
— кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
— закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
— форму дієслів без «т»: пече;
— дієслова минулого часу, що закінчуються на «в» : писав, ходив, молив;
— дієслова із закінченням «-ти»: долучити, писати, скончати;
— м'яке «ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
— прикметники втрачають на кінці «я»: многопечальна, благодатніша.

Приклад кличного відмінку іменників.

Ось напис XI ст., який читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій в брежнєвські часи російською: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…». Фотооригінал засвідчує: «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

У графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці). І зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика – владичин) — у повній відповідності із сучасним «Українським правописом».

Графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…».

«Українська мова має довшу історію, ніж російська»

Але річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Тут справа більше політична: ми у 2008-му — прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», — констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

«Живу» мову київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» — поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна — «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ — до Білорусі та Новгорода».
Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті.

Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.» (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця — «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід.

Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його покійний академік Борис Рибаков.

Відкриття графіті — це тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманні певному часу. І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

Сьогодні на стінах Софії є дошка з іменами меценатів, що дали гроші на реставрацію. Але нема імені того, хто відкрив нам багатство графіті. Цього року в грудні виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького. Хотілося, щоб його ім’я було належно вшановано і оцінено до того часу.

Бо усі напрацьовані істориком фотоматеріали — десь глибоко у скринях Музею Києва. І навіть убогого напису, що в 1990-х безстрасно інформував: «Виявлено близько 300 давньоруських написів — графіті — унікальних пам'яток писемності (досліджені С. Висоцьким)» — у Софії вже нема. Потрібно зробити відповідну експозицію в стінах собору і включити цю інформацію про графіті до обов’язкового екскурсійного мінімуму, надто для наших школярів. Адже в Софії є спеціальна екскурсія по графіті, але тільки на замовлення.

P.S Дуже хотілося, щоб хтось з киян відвідав цю спеціальну екскурсію, я наприклад бачив лише те, що на фото.

Існує три головні версії україногенезу: пізньосередньовічна, ранньосередньовічна й трипільська. Перша з них є породженням офіційної радянської історіографії середини ХХ століття. Вона стверджує, що українці (як і росіяни та білоруси) сформувалися лише після монголо-татарської навали, в ХІV–ХVІ століттях. Нібито існувала окрема давньоруська народність, яку зруйнували ординці, а з її уламків у пізньому середньовіччі постали три братні народи – росіяни, українці, білоруси. Видавалося, що ці етноси виникли зі злої волі сусідів і від моменту народження мріяли знову злитися. Таким чином, об’єднання східних слов’ян під егідою Москви в єдиній Російській державі подавали як поновлення історичної справедливості. Прозора імперська спрямованість і непереконлива аргументація на користь існування окремого давньоруського народу та специфічної давньоруської мови, а також розпад СРСР зумовили відхід дослідників від радянської версії походження східних слов’ян із пізнього середньовіччя.

Ще менш аргументованою бачиться трипільська версія україногенезу. Балкано-дунайський неоліт, північно-східним форпостом якого було Трипілля, генетично пов’язаний із народами Близького Сходу, зокрема з хато-хуритами півдня Малої Азії (рис. 1). Останні навіть не належали до індоєвропейців. Тобто генетично пов’язані з ними трипільці не могли бути етномовними родичами українців, бо входили до іншої сім’ї народів.

Археологи простежували перерву етноісторичного розвитку в лісостепах Правобережної України в ІІІ тис. до н. е., тобто після дезінтеграції трипільської культури. 5 тис. років тому на її землях сталася радикальна зміна населення. Волинь, Полісся і Прикарпаття зайняли племена шнурової кераміки (пращури балтів та слов’ян), а надчорноморські степи та лісостепи колонізували скотарі ямної культури (пращури іранців) (рис. 2). Так урвався етнокультурний зв’язок трипільців із наступними поколіннями мешканців України, що виключає можливість прямого походження українців від трипільців.

Біля витоків ранньосередньовічної концепції україногенезу стояв Михайло Грушевський, який 100 років тому назвав антів раннього середньовіччя праукраїнськими племенами. Концепція базується на універсальних законах етнотворення Європи. Зокрема, переважна більшість великих етносів середньої смуги континенту народилися саме в ранньому середньовіччі у V–VІІ століттях. Це пояснюється стабілізацією Європи після Великого переселення народів у зв’язку з падінням Римської імперії. З настанням середньовіччя розпочався безперервний розвиток регіонів середньої смуги континенту й народів, що в них мешкають аж донині. Тому саме від названого часу ведуть свій родовід іспанці, французи, англійці, німці, чехи, серби, хорвати, поляки.

Від V–VІІ століття після навали гунів та аварів також стабілізується ситуація на етнічній батьківщині українців між Карпатами, Прип’яттю й Київським Подніпров’ям. Безперервність етнокультурного розвитку на цих теренах упродовж останніх 1500 років дає підстави опускати коріння українського етносу, як і згаданих інших великих народів Європи, в раннє середньовіччя (рис. 3). На цей час головні компоненти української етнокультури – праслов’янський (зарубинецька культура), іранський (спадок скіфів, сарматів), східногерманський (готи, вандали), балтський, фракійський, кельтський – поєдналися в єдиний і неповторний український комплекс, який упродовж середньовіччя збагатився тюркськими елементами.

Згадані етноси середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли вони складалися з окремих етномовно споріднених племен із власними етнонімами. Серед давньоукраїнських назовімо антів, склавинів, дулібів, нащадками яких були літописні племена VІІІ–ІХ століть: поляни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни. У ІХ–Х століттях згадані племена консолідуються, й виникають держави середньовічних націй: перші Англійське та Польське королівства, французькі й німецькі держави, Празьке князівство чехів, Сербська, Хорватська, Угорська держави та давньоукраїнська під назвою Русь. Споріднені племена об’єднувалися під одним етнонімом у єдиній державі, яку нерідко очолювали іноземні династії, як-от нормани. Перший загальний етнонім українців «руський», «русин» упродовж ХVІІ–ХХ століть з часом поступається новому – власне «українці». Щось схоже сталося з іменами наших сусідів. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московити – росіянами.

Через межування з агресивним степом русини-українці, на відміну від інших народів Європи, втратили державність у ХІІІ–ХІV століттях і продовжили буття в стані бездержавного етносу, територію якого захоплювали сусіди – поляки, литовці, угорці, румуни, росіяни. Відомі три спроби поновлення єдиної Української держави: Козацька держава ХVІІ–ХVІІІ століть, УНР (1917–1920), сучасна незалежна Україна. Отже, синусоїда української державності, починаючи від Русі Х–ХІІІ століття, має чотири піки. Остання є державою українського етносу на середньовічному етапі його розвитку тією самою мірою, якою синхронні їй Англійське, Французьке чи Польське королівства належали однойменним народам. Інакше кажучи, княжі Київ чи Галич були настільки само українськими, як тогочасні Лондон, Париж чи Гнезно англійським, французьким та польським відповідно. І це ще одна універсальна закономірність етноісторичного розвитку континенту, яка через екстраполяцію на Україну проливає світло на етногенез українців, чиє формування було визначене загальноєвропейськими закономірностями.

етногенез українців визначали загальноєвропейські закономірності

Зауважимо істотний момент етногенезу: праукраїнські племена антів і склавинів V–VІІ століття, археологічними відповідниками яких є пеньківська та празька культури на території України, були також пращурами інших споріднених народів. Саме розселення антів і склавинів з України в ранньому середньовіччі породило слов’янські народи Балканського півострова, Подунав’я, Центральної Європи (рис. 4). Та частина носіїв празької та пеньківської культур, що лишилася на батьківщині, започаткувала українство.

Схему походження слов’янських етносів можна зобразити у вигляді гіллястого дерева, що упродовж останніх 1500 років розвивалося між Карпатами та Середнім Подніпров’ям на прабатьківщині українців (рис. 3). Від його українського стовбура відгалузилися інші слов’янські народи. Якщо південні та західні з них відділилися на початку середньовіччя, то східні (білоруси, псково-новгородці, росіяни) – лише у VІІІ–ХІІ столітті. «Великоросс вышел на арену истории только с князем Андреем (Боґолюбскім. – Авт.)», – писав у 1911-му великий російський історик Васілій Ключєвскій.

Расисты у власти*

Не могу причислить себя к избирателям "Свободы", но когда в Донбассе членов этой партии гневно критикуют, называя нацистами и фашистами, это выглядит, как минимум, странно. Ведь большинство жителей Донецкой и Луганской областей с удовольствием поддерживают на выборах точно таких же фашистов и расистов, только из другого, пророссийского лагеря.

Разница только в том, что героями жителей востока являются не командиры УПА, а генсеки и цари, славившиеся этническими чистками и преследованиями целых народов за неправильную веру и убеждения ничуть не менее, чем деятели НСДАП.

Критика Тягнибока и Фарион жителями Донбасса - всего лишь двойные стандарты. В Донбассе давно уже живут и работают на видных должностях не менее радикальные националисты, чья неприязнь к Украине и украинцам принимает гораздо более гротескные и радикальные формы, чем неприязнь Фарион к русским. Отстойником таких элементов, к примеру, является Луганщина, местные депутаты которой давно соревнуются между собой в том, кто отмочит более гадкую выходку.

Пару лет назад лидировала коммунистка из горсовета Наталья Максимец, написавшая в блоге, что поминать погибших от голода родственников в годовщину Голодомора будут "больные на голову", а сама она в этот день отправляется жарить шашлык. Переплюнул это достижение регионал Родион Мирошник, назвавший украинцев на заседании областного совета "недорасой", и таким образом разделивший лавры Генриха Гиммлера. В сравнении с такими расистскими выпадами (за которые Мирошника даже не оштрафовали) высказывания депутатов "Свободы" выглядят детскими шалостями. Однако никто в Донбассе не спешит выстраивать против Мирошника и других депутатов от ПР и КПУ антифашистские пикеты. А вот против свободовцев Швайки и Блаватского, приезжавших в Донбасс на встречи с избирателями, сгоняли сотни людей.

Такой выборочный антифашизм донецких на самом деле - обычное лицемерие. Правда в том, что жители Донбасса сами охотно поддерживают нацистов, но только если это "наши нацисты". Тягнибокам нельзя - мирошникам можно. Антифашизм Донбасса, громоздкие советские памятники героям ВОВ и военные годовщины - не более, чем ширма, за которой пышным цветом цветет бытовая ксенофобия, украинофобия, расизм. Но ворах горят шапки. Те, кто тычут пальцем в Тягнибока - сами коричневые до волосяных луковиц.

Оригінал: frankensstein.livejournal.com

Україна. У медицині є такий термін - " толерантність". Він означає "повну або часткову відсутність реакції організму на сторонні речовини", - коли організм втрачає інстинкт самозбереження і стає байдужим до існуючих для нього загроз, як наприклад наркотики, або, в нашому випадку - русифікація. Чи можна бути толерантним і терпимим до того, що твоя європейська країна поступово перетворюється на сусідню - євразійську країну?

   Путін нагородив авторів мовного закону в Україні - зрадників України радянських колабораціоністів Кивалова і Колесниченко - активних діячів тимчасового окупаційного антиукраїнського неорадянського режиму Януковича в Україні медаллю Пушкіна. Нагороду ці радянські колабораціоністи отримали за "збереження і популяризацію російської мови в Україні"

Не вже більшості наших громадян українців, після цього, не зрозуміло на якій мові потрібно спілкуватися?

Чи є у нас елементарна гордість?

Ми  народ України?