Сьогоднішнє державне утворення Україна не є українською державою в тому сенсі, як Польща є польською, а Естонія – естонською. Так сталося тому, що всі панівні еліти цієї держави, фактично утвореної на етнічних українських землях шляхом відламу від СРСР/Росії, є прямими спадкоємцями окупаційної адміністрації Радянського Союзу в Україні, отже, цілком логічно провадять економічну та гуманітарну політику утримання контрольованої території в складі наддержавного «Русского міра». Україну не прагнуть втягнути в «Русскій мір» – їй штучно перешкоджають із нього вийти і повернутися в природне для неї європейське національне русло економічного, соціального та культурного розвитку. Всупереч волі більшості мешканців України.

• У сьогоднішній державі Україна немає ринкової економіки, а бізнесом називаються речі, далекі від підприємництва. Російська система обходиться без таких понять, як недоторканність приватної власності, вільне підприємництво, рівність перед законом і ринкова економіка. Нинішня Україна штучно перебуває в російській економічній парадигмі всупереч волі більшості населення України. Через це українці приречені на бідність і не зможуть створити громадянське суспільство, яке є основою функціонування правової держави та демократії.

• Абсолютна більшість мешканців України відкрита до української мови, історії, читання україномовних книжок, преси, перегляду кінофільмів українською тощо. Проте їй штучно перекривають доступ до україномовного культурного та інформаційного продукту шляхом грубих, але системних антиринкових дій і маніпуляцій. Антиринкові махінації, спрямовані на недопущення існування самого ринку україномовного продукту, прикривають фальшивим твердженням про «ринкову» перемогу російської мови в Україні.

• Українським культурним та інформаційним продуктом може бути тільки продукт, створений українською. Адже російськомовний культурний та інформаційний продукт, вироблений на території України, так і залишається російським, створеним на іншій території (Булґаков, Курков, Лузіна – це російські письменники, «Віа Гра» – російський продукт шоу-бізнесу для споживання на території «Русского міра» тощо).

Для українських політиків наведені вище аксіоми мають означати дві речі:

• Не оминути шляху, пройденого країнами Східної Європи. Країна має бути повністю перезавантажена, а радянсько-російські маркери заміщені національними європейськими.

• Цієї єдино конструктивної альтернативи очікує переважна частина українців. Абсолютна більшість хоче успішної економіки, прагне поширення української мови і спроможна сприйняти правдиву українську історію.

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити їй провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною та ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й усі державні чиновники сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Замість того щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця у світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.

Предки-«бідолахи»?

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена влас­­ної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту і прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на її землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад і розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.

Та якщо не вдаватися в подробиці, виникають обґрунтовані запитання – як такий «безхребетний» народ зміг не лише втриматися на цій вузловій у геополітичному сенсі території, а й від сторіччя до сторіччя поширював власний життєвий простір за рахунок «войовничих та агресивних» сусідів? Чому ми досі велика нація з усіма шансами на великодержавний успіх, а наші історичні вороги зі степового кордону або канули в Лету, або перетворилися на маргінальні етнографічні релікти? Що забезпечило нам цей історичний успіх – невже миролюбність і нездатність до державотворення й панування?

Відповіді на ці запитання лежать на поверхні, попри те що їх уперто не хоче помічати історична наука. Якщо оцінювати українську історію об’єктивно, то наше минуле в цілому виглядає як перманентне військове змагання з усім навколишнім світом. Кожна сторінка української історії, як і кожен сантиметр української землі, политі нашою кров’ю, а ще більше кров’ю наших ворогів.

Gesta Ruthenorum (діяння українців) – це безперервні військові походи, завоювання, нищення ворогів та етнічна експансія. Історія України – це насамперед історія українських військових еліт (княжих дружин, руської шляхти, козацької старшини тощо), пасіонарності яких вистачало не лише на творення власних держав, а й наднаціональних імперій. Сенс усієї української історії полягає в цих великодержавних устремліннях. Наші предки були жорстокими завойовниками, творцями імперій та холоднокровними гнобителями чужинців, інакше вони не змогли б залишити нам у спадок того, що ми зараз маємо.

«Миролюбний» міф

Кабінетним історикам, котрі творили фундамент української історіографії впродовж мирного ХІХ ст., не до снаги було оцінити весь розмах нашого історичного буття, на яке вони дивилися виключно крізь призму соціальних потреб селянської маси. Саме історики народницької школи (починаючи від Антоновича та Грушевського) викреслили з нашої минувшини все агресивно-експансивне, героїчне та великодержавне, саме вони «позбавили» українську націю власних еліт, оголосивши їх зрадниками та виразниками чужих державних інтересів, навіть прояви всенародного піднесення, що виливались у війни за участю всього народу та масові повстання, на які так багата українська історія, наші історики розглядали як щось неприродне, як таке, що вибивалося з їхньої «хліборобсько-миролюбної» схеми, в якій українці були тільки об’єктом історичного процесу.

Сучасні історики, кожний у своїй галузі, помічають численні хиби «звичайної схеми». Але, критикуючи її в цих часткових питаннях, вони дотримуються загального погляду на інші проблеми, в яких не є фахівцями. Тож «звичайна схема» піддається точковій критиці, але зберігає загальне домінування в умах науковців, а слідом за ними – державних діячів та всієї нації. Якщо хтось хоче мати системне уявлення про українську історію, то так чи інакше мусить звертатися до «схеми Грушевського», оскільки рівноцінного їй наративу вітчизняна наука не створила.

Отже, потреба інтелектуального демонтажу «звичайної схеми» цілком очевидна. Для цього потрібне тотальне переосмислення більшості ключових проблем української історії. Така робота вимагатиме від творців нового погляду і фаховості та універсальних знань у різних галузях історичної науки, й особистої мужності в процесі боротьби з академічним офіціозом.

На наше переконання, ключовими проблемами української історії, що потребують докорінного перегляду, є такі:

1. Наше походження

Проблема етногенезу нашого народу потребує комплексного вивчення із залученням усіх можливих типів джерел (перш за все антропологічних та палеоантропологічних), зокрема й тих, які нині ігнорують через їх ефемерну «неполіткоректність». Слід рішуче відмовитися від спроб дослідити український етногенез на підставі винятково лінгвістичного чи археологічного матеріалу, даних етнографії чи письмової історії. Для нас очевидно, що нашими предками є не ті, хто розмовляв «праукраїнською» мовою чи мав подібні до наших звичаї та оздоблював посуд «українським» орнаментом, а таки ті, хто мав з нами спільну кров, хто передав нам свою генетику.

2. Витоки історії

З огляду на сказане вище, починати нашу історію слід із часу, щодо якого маємо достовірні відомості про антропологічну тотожність населення з сучасним центрально-українським (придніпровським) типом, до якого належить абсолютна більшість українців. Такий підхід дає змогу бачити витоки нашої історії та державної традиції у скіфській добі. Роботи антрополога В. Алєксєєва вказують на антропологічну тяглість населення північного Причорномор’я від скіфів-сколотів через середньовічних полян, древлян і сіверян до сучасних українців, а праці Б. Рибакова вказують на «царство Колоксая» як на перше східнослов’янське державне утворення. Що ж до лінгвістичного «аргументу» про іраномовність скіфів, можемо хіба повторити, що в будь-якому разі нашими предками є не ті, від кого ми успадкували мову, а ті, хто передав нам свої гени. Втім, варто згадати й про надзвичайну, фактично діалектну близькість давньослов’янської та давньоіранської мов, а також мішаний слов’янсько-іранський характер скіфської мови, доведений у роботах В. Абаєва.

3. Наше/не наше

Очевидно, що саме етнічно-антропологічна складова має вирішальне значення – і для вивчення більш давніх історичних епох, і щодо пізніших періодів нашої історії. Саме етнічний, а не формальний культурно- чи кон­­фесійно-лінгвістичний принцип має домінувати у визначенні, які особи, соціальні групи, історичні події та явища належать до української історії, які стосуються її лише дотично, а які зовсім до неї не належать. Із цієї точки зору безглуздими здаються спроби нинішніх українських істориків розглядати наше минуле виключно в географічній прив’язці до сучасних (ще урсрівських) кордонів. Адже поза межами «української» історії опиняються цілі епохи та регіони: Холмська, Перемиська, Берестейська та інші землі середньовічної Русі, завоювання козаками Сибіру й Кавказу, історія Дону й Кубані, українська колонізація євразійських чорноземів тощо. Натомість нам пропонують вивчати як «українську» історію Хозарського каганату, Золотої Орди та Кримського ханства.

4. Чиї герої?

Окремою проблемою є історія українських військово-політичних та інтелектуальних еліт, які зусиллями істориків-народників були щедро «роздаровані» нашим сусідам, відповідно до суто формальних (мовно-культурних чи конфесійних) критеріїв, так наче ці люди «були не з нашої крови, не з нашої кости, наче вони не виросли з нашої землі й наче погибли без нащадків». Очевидно, що кожна така постать, не кажучи вже про покоління представників української еліти, викреслених із нашої історії, мусить бути повернута в її контекст і посісти в ній належне місце. Це все наші люди, вони творили нашу історію й тому заслуговують на збереження пам’яті про них, а вже об’єктивна національна наука розбереться, хто є героєм, а хто не зовсім, і що рухало цими людьми в їхніх вчинках і помислах.

5. Терміни

Історична термінологія також вимагає значного переосмислення. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли питомі назви та визначення сприймаються як щось чуже – ледве не вороже, як, приміром – «Русь», «Росія», «старожитній народ руський», «русини», «руський язык», «словено-роський язык». Адже саме так називалися наші (й тільки наші!) країна, народ і мова протягом цілого тисячоліття. Те, що ми через політичні обставини впродовж останнього сторіччя користуємося іншою самоназвою, не робить давнє ім’я чужим і не дає підстав займатися перейменуванням – руського на українське. Відмовляючись від власних історичних назв на користь сусідів, які до них не мають жодного стосунку, ми втрачаємо левову частку власного минулого. Якщо так піде далі, то Русь, руський народ, руська мова стануть для нас таким самим геть чужим світом, як Скіфія-Сколотія. Наша сучасна «інтелектуальна» публіка щиро дивується, коли їй трапляються згадки про Петра Могилу як відновителя Русі, про запорозьких козаків як захисників Руської землі, про князя Костянтина Острозького як провідника руського народу. Й це попри те, що середньовічні літописи та офіційні документи, полемічна література та барокова поезія, автори політичних памфлетів («Історіи Русов») і художніх творів (Микола Гоголь) уперто й незмінно називають нашу Вітчизну «земля Руська» або «Русь», Київ Х–ХІІІ ст. і Львів XIV– XVII ст. були-таки столицями Русі, Богдан Хмельницький, як і згодом Іван Мазепа, ставили собі за мету здобути вольності саме для «народу руського», а перший із них прийняв 1648 року титул «Божою милостию великого государя Великия Росии».

6. «Не спільна» колиска

Попри всю термінологічну еквілібристику московських учених та доморощених прибічників «теорій» Поґодіна й «спільної колиски», історична спадщина Київської Русі належить лише нашому народові. Те, що наші історики програють інтелектуальне змагання за києво-руську спадщину представникам московського народу, виникнення якого припадає на ХІІІ–XIV ст., коли набрав обертів процес слов’янізації тамтешнього фіно-угорського населення, вказує з усією очевидністю на недолугість українського наукового офіціозу, який, маючи всі козирі на руках, не може дати собі ради з очевидними речами.

7. Імперія русів

«Історична спадщина» є не єдиною й навіть не головною проблемою у вивченні Київської Русі. Наші історики звикли трактувати останню як другорядне державне утворення на політичній мапі середньовічної Європи, таку собі багатовекторну Україну, що не знає, до кого прихилитися – чи то до Візантії, чи до Хозарії, чи до латинського Заходу. Не дивно, що центральна постать києво-руської історії – Святослав Завойовник перебуває на узбіччі наукових студій. Про полководця згадують, тільки жалкуючи за знищеним його військом Хозарським каганатом. Київських володарів уперто іменують князями, попри те що джерела титулують Святослава, Володимира, Ярослава, Романа Мстиславича та інших царями, каганами й самодержцями. Великодержавний характер Києво-Руської імперії всіляко маскують, агресивний характер її зовнішньої політики взагалі замовчують. Чого варте хоча б трактування русько-половецьких взаємин, які українські історики подають виключно як агресію степовиків супроти Русі, незважаючи на те що остання здійснила походів у Поле принаймні втричі більше, ніж було нападів половців на Руську землю. Київська Русь, безумовно, була одним із центрів тогочасного світу, а в багатьох чинниках (зокрема, у військовому мистецтві) посідала чільні позиції. Усвідомити це – означає розбудити в собі приспані великодержавні пориви та розгледіти майбутні обриси нової Києво-Руської імперії зі столицею над берегами Дніпра й державною територією від Балтики до Балкан і Кавказу.

8. Цивілізаційний вибір

Великодержавна міць Києва була зламана монгольською навалою. В цей час Русь і майбутня Московія зробили свій цивілізаційний вибір через Данила Галицького та Александра Невського. Перший обрав безком­­промісний спротив, інший – підкорення. Русь дорого заплатила за свою місію щита Європи, проте ніколи від цієї ролі не відмовилася. Руське рицарство стало тим муром, об який розбилися всі хвилі монгольської, а згодом татарської та турецької експансій. До Європи долетіли окремі пориви цих ураганів, що дозволило їй зберегти та примножити власну культурну спадщину. Зрозуміло, що для концентрації всіх сил для боротьби зі Степом потрібно було мати надійні тили, а для цього шукати союзу з північними та західними сусідами. Власне, цим можна пояснити факт безболісного входження руських земель в орбіту таких державних утворень, як Велике князівство Литовське і Руське (що під будь-яким оглядом було продовженням старої Києво-Руської держави), Корона Польська та Річ Посполита. Погляд на насильницький характер приєднання розходиться з дійсністю – долучення руських земель до цих держав сталося внаслідок або реалізації династичних прав, або актів парламентарного характеру. Зокрема, формула «об’єднання рівних із рівними та вільних із вільними» – якнайкраще ілюструє характер Люблінської унії 1569 року.

9. Вигадана бездержавність

Із періодом XIV–XVI ст. пов’язані найпоширеніші стереотипи української історії, приміром, про бездержавність тогочасних українських земель. Очевидно, що 1340 рік під жодним поглядом не може вважатися часом ліквідації державності руських земель, адже й по тому бачимо суто руські державні утворення, які охоплювали цілі землі – Подільське та Сіверське господарства, Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Волинське), окремі з яких проіснували до ІІ половини XV ст. По тому ж бачимо існування цілого сузір’я руських удільних князівств (Острозьке, Четвертинське, Корецьке, Збаразьке, Пинське та безліч інших) – звичної форми існування держав у політично роздробленій пізньосередньовічній Європі. Особливий державний статус руських князівств зберігався аж до часів Козацької революції, що принесла з собою інші форми української державної традиції.

10. Спільний проект

Руські удільні князівства, звісно, не були цілком суверенними державними утвореннями, оскільки входили до складу держав імперського зразка, стосовно національного характеру яких також є ціла низка непорозумінь. Усупереч дійсності сучасні польські та литовські вчені, а за ними й більшість українських розглядають Річ Посполиту та Велике князівство Литовське і Руське як суто національні державні утворення – польське та литовське відповідно. Між тим, щодо останнього не важко переконатися в рішучому домінуванні руської стихії в усіх сферах життя Русько-Литовської держави. Безумовно, що й Річ Посполита також була спільною державою кількох народів, у якій «старожитній народ руський» відігравав першорядну роль, найперше в справі захисту «спільної Вітчизни». Руська еліта як рівноправна входила до складу панівної верстви цих держав, руська мова та віра зберігали свій офіційний статус, що ніяк не в’яжеться з декларованою в українській історіографії «по­­льсько-литовською окупацією». Велике князівство та Річ Посполита були такими польсько-литовськими, як і українськими. Відповідно немає жодних підстав «дарувати» сусідам Костянтина Івановича Острозького, Самійла Корецького й Тадеуша Костюшка, Станіслава Оріховського та латиномовних руських письменників, битви під Оршею та Хотином. Усі ці постаті й події є складовими саме руської історії.

11. Відтінки патріотизму

До зламу XVI–XVII ст. Річ Посполита сприймалася руськими князями, шляхтою, козаками й усім нашим народом як власна держава, і вона справді була такою. Перевтілення Речі Посполитої на «злу мачуху» для народу руського сталося через спробу перетворити цю державу на католицьку та національно польську. Це спровокувало вибух козацької революції та занепад Речі Посполитої. Складність цієї доби полягає саме в дилемі, що постала перед багатьма представниками руської еліти – зберегти лояльність до держави, яка тривалий час була своєю, але від певного часу невблаганно зіштовхувала руську складову на узбіччя, чи стати на бік нової сили, що рішуче прагнула відбудови Русі на нових засадах. Михайло Кричевський, Іван Виговський, Адам Кисіль, Ярема Вишневецький хоч і не відразу, але зробили свій вибір. Одні стали героями, інші – зрадниками, але ні одні, ні інші не перестали бути українцями (русинами). Так само не перестала бути українською (принаймні частково) й історія Речі Посполитої XVI – І половини XVII ст., попри те що згодом сама її назва викликала в українців лише негативні емоції. На Річ Посполиту, як і на будь-яке історичне явище, слід дивитися з погляду його еволюції. Річпосполитських патріотів Петра Конашевича-Сагайдачного та Ярему Виш­­невецького відділяють кілька десятиріч, але наскільки різним був їхній патріотизм – в одного він цілком узгоджувався із захистом Русі, натомість іншого спонукав стати катом Русі.

12. Творці імперії

Ще більш диференційованого підходу вимагає історія Російської імперії. Для більшості сучасних українців ця держава є втіленням антиукраїнськості, окупаційного диктату й тиранії. Можливо, й варто описувати в подібних категоріях взаємини України з імперією на фінальному етапі існування останньої – у ХІХ ст. Але чи варто переносити ці характеристики на більш ранні періоди? Відповідь здається очевидною, якщо об’єктивно оцінити процес творення Російської імперії. Вона з’явилася внаслідок об’єднання Московського царства з Козацькою державою (Військом Запорозьким) та відвоювання спільними зусиллями більшості руських теренів у Речі Посполитої, що й відобразилося в офіційному титулі правителів імперії – «государь всея Великои, Малои и Белои Росии». Мала Росія (назва позначала лише територію лівобережного Гетьманату, а не всієї України-Русі, як прийнято думати зараз) таким чином вважалася другою за значенням державотворчою складовою Російської імперії й насправді була такою.

Отже, Російська імперія – держава трьох народів. У зв’язку з цим неправомірно ототожнювати Росію з Московією, оскільки перша з цих назв аж до 1917–1920 років була узагальненою назвою народів, яких нині звуть східними слов’янами. Це добре усвідомлювали ще на початку ХХ ст. Скажімо, основоположник ук­­раїнської географії Степан Рудницький чітко розмежовував поняття «Росія» (росіяни – тобто всі східні слов’яни) та «Московія» (москалі). Російська імперія від початку свого виникнення й приблизно до початку ХІХ ст. була своєю державою для українців, які мали визначальний вплив на політичну, культурну, військову сфери життя імперії – ще більший, ніж у Речі Посполитій. Сама назва «Російська імперія» придумана українцем Феофаном Прокоповичем, який поширив таким чином назву своєї Батьківщини – Русі (сучасної України) на всю імперію. Російська літературна мова (словенороскій язык) була симбіозом української розмовної та старо­­слов’янської мов і взяла початок із Києва від граматики Мелетія Смотрицького, а далі була досконало опрацьована в першу чергу українцями – Гоголем, Шевченком, Короленком, Чеховим тощо. Герої завоювання Сибіру й Далекого Сходу, Центральної Азії та Кавказу, звільнення Балкан і оборони Севастополя були переважно або й виключно українцями. Матрос Кішка та солдат Шевченко, адмірал Нахімов та завойовник Закавказзя Котляревський були етнічними українцями, як і вояки гусарських полків – герої наполеонівських воєн, козацькі контингенти – головна ударна сила в російсько-турецьких війнах, корпус чорноморських козаків – безжальні завойовники Кавказу. Основний закид цим героям – вони, мовляв, воювали за чужі інтереси. Якщо це так, то як у такому разі пояснити, що впродовж кінця XVIII й протягом ХІХ ст. наша суцільна етнічна територія в Європі зросла щонайменше вдвічі, нами були колонізовані величезні простори в Азії (Сірий та Зелений Клини), українська еліта (нащадки козацької старшини) брала участь у безпосередньому управлінні імперією, обіймаючи в ній найвищі посади (достатньо згадати прізвища Розумовських та Безбородьків), а наша духовна та світська інтелігенція визначала культурне обличчя Російської імперії. Останню українська еліта тривалий час розглядала як спільний із іншими східнослов’янськими народами державний проект – із єдиним монархом, але при збереженні рівності складових частин імперії (приміром, у «Разговоре Великороссiи съ Малороссiей» – «Признаю, что не я [Великороссiя] собой теб властитель, но самодержецъ нашъ есть общiй повелитель»), намагаючись надати йому максимально українського виразу. До певної міри це вдалося, приміром, у церковних справах – українська (руська) версія православ’я практично повністю витіснила питомо московську (старообрядництво).

Звичайно, українське бачення побудови спільної держави вступало в суперечність із московською політичною практикою, заснованою на деспотизмі. Так, модернізаційні заходи Петра І, з їх відвертою брутальністю та намаганням зруйнувати козацьку автономію, викликали спротив не лише в української політичної, але й інтелектуальної еліти. Українські церковні ієрархи були найбільш нещадними критиками політики Петра І навіть після виступу гетьмана Мазепи, оскільки, так само як і останній, мали інші погляди на методи проведення модернізації, бо спиралися на власний досвід, започаткований Петром Могилою та Богданом Хмельницьким. Скасування козацької автономії наприкінці XVIII ст. також ішло врозріз із політичними ідеалами української еліти, але цього разу минуло без серйозних ексцесів, оскільки провід колишньої Гетьманщини навзаєм одержав найширший доступ до центральної влади в політичній, військовій, церковній та інших сферах. Прикра метаморфоза, що сталася з імперією в ХІХ ст., як дві краплі води була схожа на деформацію Речі Посполитої XVII ст. Зусиллями різночинної московської інтелігенції та великоросійських шовіністів Росію оголосили московським (великоросійським) національним «государством», а нам запропонували другорядні ролі. Реакція українців була цілком очікуваною – національно-визвольні устремління, дистанціювання від імперії, вироблення нової самоназви, врешті, такий нелюбий московитам, але спровокований ними ж, «український сепаратизм». Україна відіграла значну роль у розвалі імперії та чинила найзапекліший спротив новим червоним господарям Кремля та їхнім спробам відновити національну московську імперію. Зрештою, українці заплатили найбільшу ціну за нелояльність до московської більшовицької влади, в той час як московський народ укотре обрав шлях покори.

Чи навчає історія?

Якщо уважно вдивитися в дзеркало цієї історії, то який збірний портрет нашої нації ми в ньому побачимо? Це буде не змучене кріпацькою працею лице гречкосія, не «чаєчка при битій дорозі». Ні. Ми побачимо степового рицаря «з бритою головою та довгим чубом», що стоїть на ринку здобутого приступом ворожого міста «у вимазаних дьогтем шароварах і з нагайкою в м’язистих руках» серед відрубаних голів чужоземців. Те, що українська історіографія, а за нею й політичний провід України ХХ ст. вперто не хотіли сприймати українців такими, якими вони є, а намагалися втиснути націю в прокрустове ложе схем, неминуче призвело до трагічних наслідків. Причини кривавого розбрату, отаманства та війни всіх проти всіх в Україні впродовж 1917–1921 років криються саме в цій неспроможності керівників УНР (поміж яких бачимо й автора «звичайної схеми» М. Грушевського) правильно скористатися мілітарним потенціалом нації, який так чи інакше мав бути реалізованим, питання тільки – в якому напрямі: зовнішньому чи внутрішньому? Тож замість зовнішньої експансії ми одержали широкомасштабний внутрішній конфлікт. Віра в «споконвічну миролюбність» та соціалістичні гасла призвели до розпуску війська, підрозділи якого замість того, щоб вести успішні бої на підступах до червоної столиці, здобувати для Української держави Підкавказзя й Крим, розбрелися по бандугрупованнях різних кольорів – червоних, білих, чорних.

Ми дорого заплатили за спробу реалізувати цей «народницький» експеримент – Голодомор та репресії, кривава ІІ світова й тотальне змосковщення. Але, здається, нинішній політичний провід не зробив із цього жодних висновків – слабкість у внутрішній політиці, сумнівна відмова від ядерної зброї, розвал армії, політичні поступки сусідам, пасивна зовнішня політика – все це є очевидним відтворенням на практиці постулатів «звичайної схеми». Українська нація або позбудеться цієї осоружної схеми, або буде змушена ще раз заплатити криваву ціну за ущербне сприйняття власної історії.

В стране начинается тихая гражданская война. Тихая потому что про это стараются не говорить в СМИ. Тактика и действия напоминают революционные организации в период подпольной деятельности большевиков и эсэров. Так в Новочеркасске неизвестные отправили на тот свет 17 полицейских.

Полицейским казачьей столицы отныне запрещено носить форму во внеслужебное время, курить около отдела полиции, а по приходе домой сотрудник полиции должен позвонить руководителю или старшему по званию.

За последние семь месяцев произошло несколько убийств полицейских в Ростовской области - 26-летний Владимир Мандрик, 22-летний Василий Камфорин, 43-летний Вадим Ложков, 43-летний Юрий Стаценко и 39-летний Андрей Юрин.

Убитые полицейские, таксист, ЧОПовец и гаишник работали (все в разное время) в полиции Новочеркасска. По предварительным данным, Вадима Ложкова, Юрия Стаценко и Андрея Юрина расстреляли из одного и того же оружия - у преступников был автомата Калашникова и пистолет Макарова, которые были похищены в сентябре у убитых полицейских Мандрика и Камфорина. Возможно, убийцы и их жертвы были знакомы, а расстрел - это месть людей, хорошо знающих Новочеркасск. Ведь до сих пор им удается ускользать от полиции. При этом некоторые уже сравнивают расстрелы в Ростовской области с историей приморских партизан, которые действовали практически также.

Согласно одной версии, нападения совершаются, чтобы завладеть нарезным автоматическим огнестрельным оружием. Преступники имеют в своем распоряжении только гладкоствольные охотничьи ружья.

По другой версии, некто имеет "зуб" на сотрудников новочеркасской полиции и неторопливо, с расстановкой, мстит.
Действительно, все убитые относились к системе МВД. Вот только, по предварительным данным, связующее звено у всех только одно — они полицейские... Из этого соображения — месть не просто группе полицейских, а сотрудникам полиции как таковым — и родилась третья версия "новочеркасские партизаны" (по аналогии с небезызвестными "приморскими партизанами").

Серия убийств милиционеров - это хорошо спланированная акция организованной группы. Скорее всего, имеющей опыт диверсионной деятельности, так как все убийства тщательно ими планировались. Просчитывались все детали преступлений.

О существовании этой группы, как водится, заговорили намного раньше, чем это было признано официально. По мнению оперов, они начали как минимум с 2008 года и на их счету 17 убитых полицейских, действующих или отставников, на территории "черного треугольника" - участка Ростовской области восточнее Ростова-на-Дону — от Новочеркасска до Аксая.

http://www.dal.by/news/109/01-06-13-8/

Минає рік, відколи почалася мовна вакханалія у сесійній залі Верховної Ради України попереднього скликання. Тоді також нещадно дощило. Геть мокрі, з відчуттям безсилля-помсти свободівці поверталися з акцій протесту під стінами ВР. Ми сподівалися, що вільні українці за рік повернуть нас з-під стін ВР до її зали, аби згодом унеможливити глум і байдужість до українського мовного світу.

Тоді ж на третій хвилині сесійного дня у першому читанні без жодного обговорення, з порушенням регламенту проголосовано антидержавну та антиукраїнську квазіписанину під назвою "Про засади державної мовної політики". Агроном та ніби "лінгвоюрист" взялися до духовної основи нації – і вийшло "язикове" потворисько, від якого відсахнувся не лише профільний комітет, експертні юридичні та профільні академічні установи, але і більшість українського суспільства, що під спекотним сонцем вийшла на пасіонарні акції протесту. Такі самі духовні злидні в особах тодішнього голови ВР та президента партії регіонів цей закон підписали – себто один продав МОВУ за три місця у списку партії регіонів, інший – сподівався, що знову підкупив голоси у свого електорату...

Проте сталося не зовсім прогнозоване, прораховане і політтехнологізоване. Нема сенсу говорити про негативи "язикового" закону і знову сентименталити на тему як "вєлікій магучій" пригнічує "солов'їну" у її власному гнізді. Натомість є сенс застановитися над тим, як діє математична операція перетворення мінусу на плюс у суспільній свідомості. Найкраще про це свідчать цифри: лише 28% громадян України за надання іншій мові статусу державної супроти нещодавніх понад 40%; лише 3% відсотки цьогорічних абітурієнтів обрали для написання текстів недержавну мову. Мимоволі згадую, як саме після московських Валуєвського та Емського указів заборон української мови розквітла українська класична література другої половини ХIХ ст. і врешті політично структурувалося українське суспільство спершу через українофільську "Громаду". Саме у рік Валуєвського циркуляру (1863) теперішній наш славень "Ще не вмерла Україна" авторства юриста з Київщини Павла Чубинського опубліковано у львівському журналі "Мета".

Так і тепер націоналістично структурувалося наше суспільство, що через парламентську фракцію "Свободи" вперше за існування українського парламенту чинить громогласну обструкцію зневажникам української мови під час пленарних засідань. Вперше я домоглася перекладу з іноземної російської мови під час засідань комітету з питань освіти та науки, вперше звернулася до суду з позовом на Верховну Раду, що не забезпечила мені перекладача належним чином. Прогнозований програш у суді є насправді ланцюгом програшу чинної українофобської влади перед власним українським народом. Вперше у Верховній Раді за підписом лідерів трьох опозиційних фракцій зареєстровано проєкт Закону України "Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні", який вже можна вважати блискучою юридичною пам'яткою (авторство Сергія Головатого та Оксани Сироїд). І то більше! Пора припиняти мовну терапію. Хвороба надто задавнена. Тому ми з Юрком Михальчишиним зареєстрували законопроект "Щодо покарання за дії, спрямовані проти державної мови", що вперше передбачає кримінальну відповідальність від трьох до семи років позбавлення волі.

Проте найважливіше інше: нещодавно у Києві, у Деснянському районі, постала гімназія імени Євгена Коновальця, а більшість російськомовних батьків гімназії "Київська Русь", що у Дарницькому районі, через яскраві баталії обстояли своє право і потребу навчати дітей саме українською мовою. Не меншу активність виявили і батьки школи N24, що у Луганську, бо якась директорка на прізвище Хайло І. В. позбавляла їхніх дітей здобувати післяпочаткову освіту (з 5-го класу) мовою титульної нації. Не вдалося. То, може, квазіписанина від двох жертв колоніяльного режиму пробудила не один ген свободи? Направду, ніщо досі так не мобілізовувало українське суспільство у водночас креативні "проти" і "за", як "язиковий" закон. Направду, нема злого, щоб на добре не вийшло. Це дивовижно, коли наші глобальні суспільні проблеми стають нашими друзями.

Ірина Фаріон

Вернулся из велотрипа по Финляндии, который буквально перевернул мое отношение к финнам.

От редакции. Обращаем ваше внимание, что тексты, опубликованные в рубрике «Личный опыт», написаны читателями «Газеты.Ru». Редакция не всегда разделяет их точку зрения.

Маршрут проходил по финской провинции, дороги — грунтовые. Ночевки — вне кемпингов. Не многие знают, но вставать с палаткой в Финляндии можно везде. Граница и таможня на велосипеде проходятся за пять минут без очереди (Привет, автомобилисты!). Сразу от границы начинаются велодорожки, но дальше в деревенской части страны асфальта и прочих удобств нет.

О финской дорожной инфраструктуре написано много, как и о самих финнах, которые в разных «Особенностях национальной рыбалки», да и в нашем сознании в основном предстают некими неотесанными, пьяными увальнями. А любая страна — это люди, вот они-то меня и удивили. Вот несколько эпизодов интересных с культурологической точки зрения: мы приехали в музей деревянного зодчества в Иматре, но облом, он оказался закрыт до июня. Встретили хозяина, возившегося с машиной. Он открыл музей — все избы старые финские с деревенской утварью, приветливо сказал: «Смотрите» и ушел обратно в машину.

Ни слова о деньгах и никакого страха за драгоценное музейное имущество, как в наших Кижах и прочих музеях, где в каждой комнате по смотрителю.

Вторая история: девушка, торговавшая мороженным, заметила, что мы рассматриваем карту и подошла узнать, все ли в порядке. И когда не смогла нам помочь, закрыла свой киоск (!) и решила позвать маму, сидевшую неподалеку, чтобы та подсказала. Пришла мама, которая говорила немного по-русски, и помогла и даже откуда-то принесла и подарила более подробную карту. Вроде мелочи, да? Но приятно.

Но и на этом наш культурный экспириенс не закончился. Уже под ночь, проехав более 80 километров по сельским дорогам, в районе Суокумы нам никак не удавалось найти выход к озеру. Слишком много тропинок и тропок. Решили ловить редкие в этих местах машины, чтобы спросить дорогу. Остановилась первая же (!) машина. Водитель — голый по пояс рыжебородый финн, а с ним его миловидная подруга. Мы объяснили проблему, что хотим переночевать у озера, вдали от людей и ближе к воде. Проблему они поняли. Стали пытаться чертить карту. Не получилось. Попросили подождать десять минут. Уехали и что вы думаете — вернулись на велосипедах!! И проводили нас несколько километров по лесным дорогам к озеру. Эта пара живет на хуторе и разводит лошадей. Мы видели прекрасных коней в поле неподалеку.

Ну и последняя история: после утренних шестидесяти километров под палящим солнцем, мы попросили воды у одного из фермеров, работавших в поле. Фермер не отрываясь от работы указал рукой на свой дом: «Идите и налейте на кухне». Офигеть! Думаете, это мелочи? Но это ведь ни какая-то там Германия, это Финляндия здесь под боком, рядом с русской границей, и как другая планета!

Каким образом? Почему так? Находясь там, я постоянно задавал себе эти вопросы. И мой внутренний патриотизм и мою национальную гордость постоянно подтачивало мерзкое чувство несостоятельности и ущербности.

Вот та же природа по обе стороны границы, те же березки, сосенки, каменистые склоны и болота. Конечно, северная природа не самая удобная для взращивания разных культур и животноводства (так у нас обычно оправдываются), но в Финляндии поля распаханы, везде хутора с прекрасным хозяйством. Люди разводят лошадей, кто-то коз и коров. Везде почтовые ящики со свежими газетами.

Дома не заперты. Чистота на дорогах – ни мусора, ничего. У каждого озера лодки и домики для барбекю общего пользования. В городах покрупнее велодорожки, никак не пересекающиеся с автомобильными.

Полицию за всю поездку мы не видели ни разу. Общее ощущение, что явно нация взяла и сделала все под себя, для своего кайфа и удобства. Природа не угроблена – за одну короткую поездку можно увидеть зайцев, лис, сов. У нас, к примеру, за десять лет я один раз только встретил лису. Зато полицию с многочисленными КПП в приграничных областях встречаю постоянно. Пять раз проверяли паспорт, начиная с Лесогорска. Интересно, зачем? Два раза пытались сознательно напугать или сбить на машине. Натравливали собак.

Я уже ничему не удивляюсь, много лет путешествую по России. Но к иллюстрации рассказа о Финляндии приведу несколько коротких свежих эпизодов «российского гостеприимства» (из множества) за этот только-только начавшийся велосезон.

На майские ездили недалеко от Хийтолы по северному берегу Ладоги, увидели пожар в полях и одиноко стоящий домик, к которому подбирался огонь. Поехали по дорожке к домику предупредить о надвигающейся опасности. Выбежала бабка и не дав нам рта раскрыть сразу: «Что вы тут забыли? Это дорога не проезжая. Убирайтесь вон!!!». Сказали, что предупредить о пожаре за домом. Поджала губы: «Посмотрим. А вы уезжайте».

Второй эпизод: прокололся, отстал от товарищей, пытался застопить машину, чтобы уточнить маршрут. Я простоял час, проехало мимо около сорока машин, прежде чем остановилась раздолбанная девятка, и та с ветераном войны, глухим на одно ухо, который все-таки помог.

И третий эпизод: под Каменогорском — выехали из дичайшего леса к какой-то усадьбе с фонтанами и с красивым домом — решили спросить о том, куда дальше ведет дорога — выскочил жирный хозяин со свинячими глазками, в которых так и читается вечный застрявший страх, что вот даже спрятавшись в этой глуши с наворованными деньгами, его рано или поздно найдут и спросят «Откуда?».

И конечно из его глотки вырвались вместо приветствий сразу угрозы: «Что вы тут ездите? Сейчас собак спущу. Пошли вон!». Вот такой вот контраст, вот такое «гостеприимство». Вот из-за этого, путешествуя по Финляндии, я думал в основном о нашей с вами родине.

И когда ехал обратно, уже в Ленинградской области, по-другому смотрел вокруг — на эти свалки, мусор, разруху. Обращал внимание, что нет ни одного вспаханного поля по дороге. В основном или пустые деревни или грязнущие заводы и комбинаты (привет Светогорск!) или частные дома с припаркованными джипами и высоченными заборами, вокруг которых свалка из мусора, валяющихся шин и прочей нечисти.

Все подходы к озерам загажены так, что страшно подойти. А чаще не подойти по другой причине — все озера и даже весь север Ладоги нелегально застроены. У всех собаки и джипы. А места общего пользования с таким количеством мусора, что сколько мы не пытались его вывозить на своих велосипедах, иногда таща по три дня мусорные мешки — этот мусор не иссякаем. Что говорить, если даже таможенная, еще закрытая, территория с русской стороны в Брусничном — загажена так, что словами не описать.

Вот и вопрос: как с этим жить?

http://www.gazeta.ru/travel/2013/05/29_e_5361273.shtml

Пресс-секретарь Путина Дмитрий Песков блога Навального не читал, но выразился в том смысле, что там все ерунда. Так сказать, не читал, но арестую.

Сначала позвольте мне маленькое отступление.

Самое первое ощущение от России у меня в последние годы: из России уезжают люди. Из России уезжают русские, и ее заселяют таджики, но это уже отдельная история. Вокруг меня уезжают все. Если позволяет состояние — уезжают сами. Знакомый бизнесмен говорит: «Все, жить перебираюсь в Болгарию. Бизнес будет в России, а жить буду в Болгарии. Я не могу жить в унижающих человека условиях. Одни пробки чего стоят».

Очень часто уезжают те, кто заработал немного денег и не выдерживает в этой среде. Бизнесмен из Перми улетает из России, говорит мне: «Все, я больше не могу. У меня фабрика производила чулки-носки, стояло новое оборудование, работали три сотни человек. Меня вызвали в адмнистрацию и говорят: “Почему они работают в неурочное время?“. К черту. Оборудование уезжает в Узбекистан, фабрику сдаю под склад, буду стричь купоны и жить у моря».

Уезжают те, у кого профессия позволяет. Айтишник летит на Кипр, говорит: «Я здесь работаю, здесь есть солнце и нет пробок».

Я приехала в Литву: мой любимый писатель Макс Фрай, она же Светлана Мартынчик, перебралась четыре года назад в Вильнюс и о Москве вспоминает с ужасом. Кстати, это к вопросу о необыкновенном притеснении русских в Литве. Борис Акунин на митинги прилетает из Франции. Андрей Мальгин перебрался в Италию и оттуда ведет один из самых лучших российских блогов в ЖЖ. Антон Носик живет наполовину в Индии.Кого держит в России бизнес — усылают родителей. Детей.

Едут не только молодые, это само собой. Приятель, уже немолодой человек, работает 24 часа в сутки, чтобы иметь доход 3 тыс. долл. в месяц, расказывает, как жена с ребенком будут жить в домике в Бретани, и какая там школа хорошая, и насколько продукты дешевле.

Я об олигархах не говорю. Я о путинских дружках не говорю. Понятно, что гражданин Финляндии Тимченко живет на вилле в Швейцарии, а главы госбанков плавают на собственных яхтах. Я о том, что на наших глазах каждый, кто самостоятельно зарабатывает, в той или иной степени покидает Россию, и, заметим, львиную часть заработанных денег он тратит на дом за границей.

Причина проста: Россия при Путине стала страной, непригодной для проживания. Мы — страна третьего мира.

Первое, что происходит с человеком, когда он прилетает из-за границы в Москву — он попадает в пробку. Это совсем другая пробка, чем за границей. Пробка в Нью-Йорке означает, что при свободной дороге тебе полчаса до JFK, а если час пик, то надо закладывать час. А пробка в Москве означает, что, может, понадобится полчаса, а может, четыре. Проблема не в количестве времени, проблема в неопределенности. Ты точно знаешь, сколько времени едет нью-йоркская или тель-авивская пробка, но ты не знаешь, сколько едете московская. Если Путин куда-то поехал, можно простоять шесть часов, как с куста. Есть еще два города в мире, где похожие пробки. Это Мумбаи и Каир. Но это города в странах третьего мира с чудовищным популяционным давлением. Москва — это город третьего мира.Ты едешь в пробке и видишь гаишников. Я их не видела ни в одной стране мира, кроме России и Боливии. Ты видишь оккупантов, которые стоят по обочинам и, не стесняясь, собирают с населения дань. Это знак абсолютного рабства. Ты приехал из свободной страны, и первое, что ты видишь — стада дорожных вшей, сосуших деньги с машин.

Недавно я проехала в машине от Петрозаводска до Москвы. По дороге я не видела ни одного дома, в котором можно было бы жить. Ни одного. Потом я поехала на машине по острову Пуэрто-Рико. «Нищие пуэрториканцы» — был такой штамп 50-х годов. Остров небольшой, но километров 300 мы за рулем проехали. На протяжении этих 300 км я не видела ни одного дома, в котором жить было бы нельзя. Прекрасные двухэтажные дома, увитые зеленью, со всеми удобствами. Что Пуэрто-Рико! Это все-таки часть США. Едешь по острову Гренада, дом каждого чернокожего крестьянина с двумя гвоздичными деревьями и парочкой какао во дворе — заглядение.

Мы живем хуже, чем страны третьего мира. Люди уезжают, потому что от этих вещей не отгородишься. Можно на заработанные деньги сделать отличную квартиру, но ты из нее выходишь и попадаешь в заблеванный подъезд. Можно построить очень высокий забор на Рублевке, но твои дети выходят за этот забор, садятся в машину — и в них на встречке влетает какой-нибудь майор из управления «К».Вот этот чудовищный разрыв в уровне жизни не между Россией и США, а между Россией и Гренадой, Россией и Литвой, Россией и Китаем — все это произошло на наших глазах при Путине. При Путине Россия получила 1,5 трлн нефтедолларов и практически не построила дорог. Китай за это время строил по 5-6 тыс. км хайвеев в год и обладает сейчас второй по величине дорожной сетью после США.

При всем при этом постоянно слышишь о каких-то фантастических тратах на самые безумные проекты. В России нет асфальтированной дороги, соединяющей Москву и Владивосток. С трассы Чита-Хабаровск, по которой проехался Путин на желтой «ладе», после его проезда сняли асфальт. К его проезду положили, потом сняли. Зато ты слышишь, что открыт мост на остров Русский. Два моста общей ценой 2 млрд долл. до острова, где живет 5 тыс. человек и где нет источников воды. В Китае в ту же цену обошелся мост через залив Чанчжоувань длиной 35,6 км. У нас снесло город Крымск. Это катастрофа, которая может случиться только в стране третьего мира. Две ее составляющие: нахаловка, выстренная в пойме реки, которую затапливало четыре раза за последние десять лет. И чиновники, которые, получив за 4 часа предупреждение о потопе, просто не сделали ничего. Это — чистый Гаити. Рядом, в том же Краснодарском крае, на безумные, бесполезные и сверхдорогие олимпийские объекты тратят миллиарды. Рядом построили совмещенную автомобильную и железную дорогу от Адлера до Красной поляны за 242 млрд рублей. Это единственная в мире одноразовая железная дорога. Ее единственное назначение: во время зимней Олимпиады обеспечить перевозку пассажиров к Красной поляне. Ни до, ни после она не понадобится вообще. Тот пассажиропоток, который поедет в любое другое время в Красную поляну кататься на лыжах, полностью перевозится автомобильной дорогой.

242 млрд рублей. Вопрос: сколько раз за эти деньги можно было отстроить город Крымск, чтобы люди жили не в пойме?

А теперь я перехожу к сути дела. Из России бегут люди. Кто может, бежит сам, кто не может, вывозит детей и родителей. Они знают, что в путинской России жить нельзя. Зарабатывать деньги в ней можно, более того, нигде в мире нет таких норм прибыли, как в России. Но жить — нельзя. Россия перестала быть приспособлена для жизни. Мы превратились в страну третьего мира с точки зрения инфраструктуры и безопасности. У нас нет нормальных школ, больниц и университетов. Любое соприкосновение с государством требует денег, нервов и бумаг, и все больше и больше. Буквально любая часть свободного жизненного пространства заполняется бюрократическими инструкциями, как в запертой комнате кислород вытесняется углекислым газом.И вот когда люди, которые устроили России кирдык, объясняют нам, в чем проблема, они говорят: «Это потому, что вокруг враги». Запад нас не любит. Видимо, это Запад затопил Крымск. Агенты Запада пробрались в его администрацию и вредительски не сообщили жителям о потопе. Видимо, это Запад снял асфальт с дороги после проезда Путина и, вражески внедрившись в черепушки чиновников, побудил их строить мост в никуда на остров Русский. Видимо, это Запад расставляет гаишников-оккупантов на въездах в Москву и это агенты ЦРУ облучают путинских чиновников, чтобы те воровали миллирады. Их облучают, они воруют.И тогда у нас у всех рождается тот же вопрос, который родился у Алексея Навального: если виноват Запад, то чего же Бастрыкин покупает дом на Западе? Почему же тогда гражданин Финляндии Тимченко живет в Швейцарии?

Ни к кому другому у меня вопросов нет. К человеку, который за три тысячи долларов убивается, чтобы его жена и ребенок жили во Франции, у меня вопросов нет. К бизнесмену, который говорит: «Зарабатывать я буду здесь, а жить в Болгарии», — нет. Но к людям, которые на моих глазах убивают Россию, рассказывая, что это делает Запад, и сами же при этом покупают себе дома, виллы и яхты на Западе, у меня вопросы есть.
Игорь Шишков
Источник: ari.ru

На злодію шапка горить, починаємо виправдовуватися.

Прошло уже пять лет с момента, когда российская журналистка Анна Политковская была жестоко застрелена в подъезде своего собственного дома в Москве, однако никаких обвинительных приговоров по этому делу так и не было вынесено.

В 2009 году обвинители наспех состряпали дело против предполагаемого наблюдателя, водителя машины, на которой скрылись преступники, и еще одного соучастника. Все были оправданы, и Верховный суд страны назначил пересмотр дела. В июне полиция арестовала человека, который предположительно стрелял в журналистку, а в прошлом месяце бывшему главе московского Отдела внутренних дел предъявили обвинение в предоставлении материалов наблюдения и оружия, которым была убита Политковская. Надеемся, на этот раз правовая система сработает как надо, однако не стоит быль столь оптимистичными. Тем временем, заказчик или заказчики этого убийства так и не были найдены.

К сожалению, для России это норма, когда, начиная с 1992, года в стране были убиты 52 журналиста, и 18 из этих дел так и остались нераскрытыми. Множество других журналистов подверглись нападениям, были избиты, запуганы и заключены в тюрьму, после того как им удавалось раскрывать преступления, совершенные крупными бизнесменами, правительственными или военными лидерами страны.

Г-жа Политковская была известна своими жесткими репортажами о нарушении прав человека в Чечне. В ее последней статье, опубликованной уже после ее смерти, описывалось, как войска, верные лидеру Чечни, которого поддерживал Кремль, пытали мирных жителей. «Новая Газета», на редкость независимое российское издание, в котором она работала, до сих пор бесстрашно продолжает об этом писать.

В то время, когда Политковская была убита, Владимир Путин, который сейчас занимает пост премьер-министра, а тогда был президентом страны, охарактеризовал ее журналистскую деятельность как «бессодержательную» и заявил, что никто из нынешних представителей власти не мог бы организовать это преступление, которое, по его словам, было совершено с единственной целью «спровоцировать волну антироссийских настроений». Для многих россиян, подобное высказывание прозвучало как приказ полиции или судей свыше позаботиться о том, чтобы никто из власть предержащих не был обвинен по этому делу.

Пять лет спустя провал в деле поиска убийц Политковской становится постыдным напоминанием о слабости российской демократии и коррумпированности ее политической системы. Никто об этом не забудет.

Читать далее: http://www.inosmi.ru/politic/20110914/174670245.html#ixzz2UcPhrnhn
Оригинал публикации: No Justice for Anna Politkovskaya

«Ликвидировать Хохлостан», - в лесах Поволжья готовятся к «освобождению» Донбасса. ФОТО

“Эпоха Мертворожденных”, - так называется книга Глеба Боброва о гипотетической гражданской войне между решившими выйти из состава Украине донецкими сепаратистами и... цитируем: “украми” (“фашами”, “фашиками”), действующими при поддержке Польши, стран Балтии и других членов НАТО. При этом Российская Федерация официально не вмешивается в конфликт, а по аналогии с Абхазией или Южной Осетией всячески поддерживает взявших в руки оружие “добровольцев”.

http://uainfo.org/important/143119-likvidirovat-hohlostan-v-lesah-povolzhya-gotovyatsya-k-osvobozhdeniyu-donbassa-foto.html

Получил от приятеля его переписку. Оба профессиональные журналисты, довольно известные, так что текст, который ниже, будет читать интересно. История такая: один из них, Юрий Панков, решил провести зачем-то отпуск в Восточной Сибири, судя по письму, с дочерью, и написал такой текст, в виде дневника.

Цель этих заметок мне неизвестна. Может быть, будет публиковать, может быть нет. Я, прочитав, спросил, можно ли ретранслировать в ЖЖ, получил ответ, что да, можно. Судя по неряшливости текста, действительно, живой дневник. Дальше - копия из дневника Юры.

Братство конца
(из дневника лесоруба)

Уже четвертую неделю путешествую по Сибири. Были с дочкой в Красноярске, Абакане (Хакассия), Минусинске, Кызыле (Тыва), Иркутске, Братске, Ангарске, Зиме, Улан-Удэ. Добрались даже до Иволгинского дацана (духовный центр российских буддистов).
По Красноярскому краю гоняли по 800 километров в день на скорости до 140 в час.
Один раз где-то на трассе под Кызылом от нашей машины даже не успел увернуться косяк коршунов, который мирно пасся над какой-то падалью. Падалью в итоге стало больше, но теперь придется менять лобовое стекло.

Иногда по несколько часов мы в полной темноте хе*ачили по степи или полупустыни. Так было в Хакассии, Тыве, и в предгорье Тибета.
Здесь очень красиво. То есть ОООчень красиво. Нигде в мире нет ничего подобного.

Но кое-какой негатив я все-таки заметил: СТРАНА УМЕРЛА.
Без преувеличения. Но никто этого не заметил.
Просто о ней давным-давно забыли.

Из Улан-Удэ дочь поехала поездом до Москвы, а я вышел в Ангарске, где меня встретил старый друг. В итоге мы погнали на север через разные города – Зиму, Усолье Сибирское, Саянск, Тулун.

Теперь я в Братске. Уже пятый день.

Это не поддается описанию. Такое ощущение, что я оказался в начале 90-х годов. Это выражается во всем и, прежде всего, в невероятном количестве бандюганов и пьяных. Церквей нет в принципе. Первое, что показалось подозрительным, это невероятная популярность такси. Город размером с московский округ и населением в 260 тысяч человек просто наводнен ими. Во дворе пятиэтажки можно увидеть 2-3 паркующиеся, подъезжающие или отъезжающие машины с шашечками.

Потом выяснилось, что простые люди здесь ездят на такси даже за хлебом, (как в "Бриллиантовой руке"), потому что на полном серьезе боятся воров и убийц. Такси - самый распространенный общественный транспорт. В любой конец города отвозят за 60 рублей. Машину вызывают по телефону и она подъезжает буквально в течение 2-3 минут. После полуночи город просто вымирает.

Зимой посреди дня могут сорвать с прохожего меховую шапку или снять дубленку. Летом в порядке вещей отбирать мобильные телефоны, срывать золотые украшения, цепочки. Все, что можно сорвать, отнять и т.п.

Учитель в сельской школе зарабатывает 3,5 тысячи рублей. Замглавврача братской горбольницы - 10 тыс.

Трезвых пока не видел. Тайгу рубят нещадно. В Братском районе лесов осталось, по словам мэра, на 30 лет. (Там все вырубается компанией "Илим Палп", в которой работал Д.Медведев, и который в 90-е годы провел сделку по
продаже акции этой компании американцам. Так что все принадлежит здесь им.)

Одним словом Сибирь и Дальний Восток потеряны однозначно. Все здесь ругают китайцев, но понимают, что кроме как от них ничего хорошего ждать не приходится. Хорошее - муж китаец, работа в китайской компании, китайские фрукты, китайские рестораны, отдых в Китае.

Книжками почему-то никто не интересуется. Хотя на вокзале Иркутска удалось купить сборник В. Распутина с его автографом за 150 рублей. Лучшего подарка из поездки по Сибири не придумать.

Над городом периодически ревет сирена, как во время войны. Этим информируют, что Братский лесоперерабатывающий комбинат (БЛПК) начинает выброс отходов. Через трубу, тупо - прямо в небо. Комбинат находится практически в центре города. Дым валит постоянно, но когда раздается сирена, жуткий вой, начинается выброс какой-то реальной химии, и граждане сразу закрывают окна, заживают носы и все остальное. Вонь дикая. Идет волнами. Разит хуже, чем в общественном сортире. Чем-то блевотно-кислым.

(Очень грустно, когда это зловонье накрывает город в светлый праздник 1 сентября, День знаний. Детки в белых рубашечках и бантиках с цветами ходят по вонючим улицам города-помойки). С другой стороны города находится БрАз - Братский алюминиевый завод.
Оттуда просто постоянно валит густой дым, как из какой-нибудь ТЭЦ. И все - на город. С третьей стороны - Братская ГЭС. Там ничего не происходит. Но оттуда постоянно ждут какого-нибудь кошмара, типа того, который случился год назад на Саяно-Шушенской станции. С четвертой стороны - т.н. Братское море.

Помнишь "Прощание с Матерой" В.Распутина? Здесь в 67 году были затоплены сотни деревень, кладбища. Тем не менее, люди здесь вовсю ловят рыбу и не брезгуют. (Для сравнения: в т.н. Красноярском море рыбу из-за затопленных кладбищ ловить нельзя).

Средняя зарплата здесь 8 тысяч рублей. Видели детей, стоящих на коленях у железнодорожного переезда и просящих милостыню. Путина и Медведева в этих краях называют просто: "п*дики".

В общем, местечно дико депрессивное. Но очень интересно. Удалось снять 3-х комнатную квартиру, правда, без стиральной машины и с ужасной электрической плитой. Зато в ванной есть джакузи)). Дом, кстати, хрущевская пятиэтажка, а в квартире была сделана перепланировка. СтудьЁ, блин! Все удовольствие – 8 тысяч в месяц. Поживу здесь пару-тройку недель. Попутешествую, понаслаждаюсь общением с туземцами и туземками.

Был уже в нескольких районных городах и деревнях. О-о-о-о-о. Такую нищету представить просто невозможно. Местный врач рассказал мне, что некоторые дети ходят в школу без нижнего белья........ Страшно? В местном магазине продается лионозовское молоко "Вим-Биль-Данн" по 46 руб. за литр. Мандарины - 150 рублей. Зато очень много дешевой водки.

Совсем забыл! Соотношение полов здесь – 1 к 3. То есть на трех баб один мужик! Поэтому сплошь и рядом мамаша и дочка живут с одним мужиком. Полным-полно матерей в возрасте 15-16 лет. Я плакаль. Из-за этого же много лесбиянок.

Да, забыл сказать. Был в городе Зима. Правят балл - единороссы. Уже второй год заколочен местный роддом. Население города - 34 тысячи человек. В год рождается 600-700 детей. Женщины вынуждены рожать в машинах скорой помощи, которые заказывают на нужный день. Кто не успевает - дома. До ближайших городов - Ангарск, Куйтун, Иркутск - 150-200 километров. Саянск – 24 км. Но ведь не у всех есть машины и деньги на такси. Вобщем, не доехать.

И еще. За т.н. Братским морем, в тайге много деревень. Между ними расстояние в 100-700 километров. По бездорожью - на пароме - снова по разбитым дорогам. Некоторые деревни совсем маленькие. Некоторые - 1000-2000 человек.
Если умирает человек, труп надо отвезти в Братск. Его надо на что-то погрузить, довезти до парома, переправить на другой берег, довезти до морга, зарегистрировать, и потом тем же путем доставить за море, в родную деревню на кладбище.
Такое путешествие в оба конца в компании с покойником стоит диких бабок по местным меркам, да и занимает дня три. Поэтому здесь просто не регистрируют умерших, закапывают в землю просто так.

Из 320 числящихся совершеннолетними жителей одного села, в живых осталось только 200. На каких-нибудь умерших бабушек по-прежнему присылают пенсию, местные ее делят и пропивают. А на выборах их голоса перекупают то единороссы, то лдпр. Дело в том, что местный избирком может состоять целиком из родственников. Они получают от партийных агитаторов взятки в 50-60 тысяч (на всех) и в конце дня выборов отмечают покойников как явившихся и ставят галочку напротив заплатившей партии.

А ты знаешь, что у нас Сибирь не электрифицирована? Провода не протянули до сих пор, хотя куча электростанций, причем самых мощных в Европе: Саяно-Шушенская, Братская, Усть-Илимская, Иркутская. Строят Богучанскую. Но вот провода при советской власти не успели везде подвести. А едроссам наплевать. Линии тянут только на запад. Но ничего. На турбазах (даже на Байкале!) иной раз свет в домики дают от дизеля на 3-4 часа вечером и на час утром. Хотя в некоторых электричество, конечно, есть. Но там проживание в сутки стоит около четырех тысяч. Мы с дочкой принесли керосиновую горелку в номер и на ней грели чай.

Везде по-разному хе*ово, некомфортно, но одинаково красиво. Это "красивое" снимает весь негатив. Но если представить себе жизнь т.н. "сибиряков" - то это такая жуть, что лучше и не думать. Причем, я здесь был уже 24 года назад. Тогда хоть и ругали жизнь, но старались ее улучшать. А сейчас все нацелено только на выкачивание денег из природы. Лесорубам, которые неделями херачат в тайге, «Илим Палп» платит по 30 тысяч рублей.
Но при этом, по договоренности с администрацией района, уже не выплачивает никаких (!) средств на местную социалку, на дороги, восстановление леса. Его, кстати, здесь осталось на 30 лет. Об этом я прочитал в интервью с мэром братского района. Он надеется, что лес вырастет. Но это неправда. Кедр так быстро не восстанавливается. Я специально посмотрел информацию на растениеводческих сайтах.

Все для приезжающих из Москвы здесь оказывается очень дорогим. При этом московских условий реально ни за какие бабки не создать и не купить. Спортивных залов и бассейнов, соляриев здесь нет. А если есть, то только для детей и во время учебного года. Если ты хочешь выпить кофе, то в местных столовках и кафе тебе предлагается только "Нескафе 3 в 1" из пакетиков. Пойло, потреблять которое опасно для жизни.

В единственном месте Братска где варят кофе (называется заведение "Фишка", чашечка стоит 250 рублей). Это - место для местной элиты, и ее детей. Здесь крутится местная «золотая молодежь».
Но места, правда, очень красивые!!!!!

А вот фантастические имена людей, с которыми мне удалось столкнуться:

Ольга Фигура
Степан Иринович
Петр Орлович
Гайдаров Гайдар Мамедович
Артур Маринович Фортуна
Девушка по имени Веренея
Оксана Лень (О.Лень)

Каждый день жизни здесь – реальный подвиг, сравни полету в космос без скафандра. Местные мужики, работающие на БрАзе и в «Илим Палп» к 40 годам импотенты. Все дровосеки, понятное дело, без рук - без ног. По бетонке, связывающей город с БАМом носятся тяжеловозы, принадлежащие американцам («Илим Палп»), «черным лесорубам» и китайцам. На них вывозят «кругляк». По БАМу тащат в Китай или Владивосток. А на БРАЗ на переработку привозят сырье из Австралии. Бред какой-то, да?

Бурятию изучил. Бурятки, поверь мне, лучше бурятов. Но ни тем ни другим пить нельзя. Алкоголь валит их мигом. Но они не особенно тянутся к водке. Это все от русских. Это мы их как спаивали, так и спаивали. Но бурятки... ммммм... Я не шучу. Они дико красивы лет до 30-32. Очень аккуратные мордашки. Пока ехали как-то в маршрутном такси по о. Ольхон (было очень тесно), одна такая полтора часа сидела у меня на коленях. Уууууу Но я ничего такого... Просто было очень тесно.

Бабы здесь все о-о-очень испорченные. И не только в Бурятии. Я уже писал, что в Иркутской области, Братске мужиков реально не хватает. Поэтому сплошь и рядом мамаша и дочка живут с одним мужиком. Я вчера даже познакомился с одной такой. Она живет с матерью, отчимом и ребенком от отчима. Ты представляешь?…
Полным-полно матерей в возрасте 15-16 лет. Они здесь боятся делать аборты, потому что гинекология дореволюционная, и после «процедуры» бесплодие гарантировано.
Очень много лесбиянок. Немыслимо! Причем не только среди молодых. Местные мужики после 40 лет – поголовно импотенты. Что остается русским красавицам.

Церквей в городе я за пять дней не видел. Только в каком-то отдаленном районе. Короче, хожу и плачу…

Военком г. Зима - человеком разве что не святой. У него каждый призывник уходит на службу, а на шее, в мешочке, рядом с крестиком, бумажка с номером мобильного телефона этого военкома. Если будут забирать на флот или в какие-нибудь по нынешним меркам дебри типа Калининграда, Пскова, или дедовщина, или что, он всегда может позвонить полковнику. Тот заступится.

Здешний народ очень бедный. Ты не поверишь. У военкома 140 человек ушло в армию весной, а комиссованные – 80 человек – остались дома. Почти все из-за т.н. «неполноценного питания». Маленький вес при нормальном росте. Хотя для большинства здесь, не поверишь (!), армия - спасение. Вырвать парня из криминальной среды, дать отдышаться многодетной семье от безработного нахлебника и т.д.

Повторяется история, когда в годы коллективизации Красная армия была спасением для крестьянских парней. Все были сыты, одеты, обуты. Вот жизнь была! Не то, что в раскулаченных селах. Так вот теперь вся эта Сибирь – одна сплошная раскулаченная деревня.

Народ перестал разводить коров, так как их негде пасти. Это в Сибири-то! Да просто земля кем-то оформлена в собственность и окружена колючей проволокой. А раньше это было поле для выпаса...

30 августа

Два года назад, как раз 30 августа, я попал на концерт Мадонны в городе-герое Ницца, на Лазурном берегу. В этом году 30 августа я познакомился с военкомом, который хлопотал о судьбе двух унитазов для местного зиминский детский сад. Там унитазов просто не было и дети какали просто на пол, за зановесочкой

Из разговора с военкомом:
- Да вы посмотрите, как живут чиновники, на каких машинах они ездят, где покупают одежду, что едят, где отдыхают. Доколе такое будет продолжаться!!! Это не просто несправедливо, это подло! Это чистое предательство своего народа. Нет. Это измена! У вас, военных это называется «измена Родине».
- Хм. Измена Родине в масштабах района? Наверное. В Москве чиновников сажают за измену Родине в форме передачи гостайн иностранным спецслужбам. У вас все серьезней. Измена – это отказ чиновника решать вопрос ремонта роддома или замены унитаза в детском саду.

А техничка в детсаде получает зарплату в 2.5 тысячи рублей. Что такое техничка? По нашему – уборщица.

31 августа
утро.

Девушки здесь правильные, встречаются с парнями ради удовольствия. Никакого дальнего расчета нет. Дают всем, кто нравится. Без обязательств. «Что значит секс без обязательств»? - спросил мой товарищ Витя местную комсомолку Лену. – «Это значит без презерватива», - ответила она рассудительно.

За всю жизнь Лена успела побывать только в поселке городского типа Вихоревка, городах Тангуй, Зима и Иркутск, где хотела поступать в иняз. Но пролетела и пошла в местный братский колледж на заочное, где готовят преподавателей младших классов.

1 сентября
утро.

На улицах города сегодня особенно празднично. Много пьяных детей и их родителей. 1 сентября. День знаний...

Источник: alzheimer.livejournal.com

Борец с гомосексуализмом Колесниченко покрасил волосы в рыжий цвет. ФОТОрепортаж
Волосы "регионала" Колесниченко, известного суровым нравом по отношению к сексуальным отклонениям, внезапно приобрели золотистый оттенок.

Об этом сообщает Цензор.НЕТ.censor.net.ua/photo_news/242555/borets_s_gomoseksualizmom_kolesnichenko_pokrasil_volosy_v_ryjiyi_tsvet_fotoreportaj

Зайшов оце на ТАО БАО http://www.taobao.com/index_global.php, китайське економічне чудо пропонує будь що за цінами в тричі дешевше чим у нас з доставкою в Україну.Але я не про те. Випадково там наштовхнувся на оптові пропозиції матрьошок в вигляді політиків, українських, російських, та білоруських.

Українська матрьошка, це великий Кравчук в ньому Кучма в Кучмі Ющенко в Ющенку Янукович,  а в Януковичу заготовка, яка не розфарбована. В російській версії Єльцин в ньому Путін в Путіні Медвєдєв і так шість разів (явно з запасом, якщо товар застоїться на поличках).Білоруська матрьошка це Лукашанко і вона не розбірна.І якщо з російською, та білоруською версіями китайцям все зрозуміло,то на рахунок української, китайські колеги проводять маркетингове дослідження, чи потрібно робити заготовку в середині Януковича, або зробити його не розбірного, як в білоруській версії.