Ранок нерішуче, нишком росяними променями піднімає завісу ночі, дихає на землю туманом, краде зірки і котиь сонце…
22 червня 1941 рік…4-00…
12-00. «Говорит Москва!… – голос Левітана зруйнував надії, знищив сподівання, вирвав з душ усі мрії і кинув на поталу... – …Началась Великая Отечественная война!»
Переповнені перони вокзалів, охоплені страхом і панікою, тремтять від схлипувань та ридань…
…Кричать труби голосом матерів, плачуть кларнети сльозами дітей, стогнуть альти тугою жінок-дружин, гудуть баси дідівськими порадами бувалих воїнів, вибивають ритм стривожених розпачем сердець барабани – оркестр грає «Прощання слов`янки»…
Вони стоять…
Він і Вона… Навпроти один одного… Два білих лебеді на чорнім озері розлуки, дві тополі під вітром забуття, дві свічки у темряві вічності, дві ніжності на вівтарі жорстокості, дві пісні у мертвому мовчанні.
Ще не виплакана блакить очей; ще не вицвіла гімнастерка на грудях відважного; ще не завмирає серце, коли бачиш листоношу-чорновісника; ще не згинаєш під вибухами снарядів свою сміливість; ще не шукаєш поглядом надії на далекій польовій дорозі бажану, очікувану постать; ще не посніжено чорну смолу волосся сивиною; ще не в`ївся бруд землі у ніжність рук; ще не розпекла безжальна жорстокість свинцю долю… їх долю…
Та вже зараз вони знають для чого треба боротися, заради кого треба боротися… Щоб не перервалася нитка надії, щоб не щезла зірка віри, щоб не змовкла пісня любові, щоб не зникло майбуття, щоб не щезла мрія… Це знає і він – їх ненароджений Син, який не взнає страхів концтаборів, не здригатиметься від свисту куль, не оброблятиме чужу землю…, але ніколи не почує голос батька…, батька-воїна…, захисника… Тоді дитинство зникне з його обличчя, і ляжуть перші зморшки.
- По вагонам! – лунає як вирок.
- Прощава-а-а-й! – зливається людський крик з криком маршу.
Оркестр грає «Прощання слов`янки»…
Прощаються слов`янки…
День заливає сонцем Йену, купає листя беріз у своїх променях, наштрикується на голки ялин і сосон, пронизує благородні кучері могутніх дубів. Старі гори ліниво гріються і поволі випускають свій глибокий туманний подих.
Південна Тюрінгія… 1968 рік...
По плацу спокійно й впевнено крокує майор, поблискують зірки на кокарді і погонах. Якось тепло і моторошно на душі, тривожно, але приємно, очікування чогось незвичайного, але бажаного. І в той же час душа бринить від несвідомої і незрозумілої досі радості, здається щось забув, таке глибоке, особисте…, та ні, маячня. Це, мабуть, сонце, серпень… Згадався дім далекий на Україні… Не був він вдома вже давно, десь рік, як отримав наказ про призначення майора і переведення начальником зв`язку штабу артилерії дивізії Групи радянських військ у Німеччині. Тепер він тут в Йені, а мати там… вдома. Чекає усе життя. Спочатку батька з фронту, тепер його – сина. Пробач, найдорожча моя людино, не можу я інакше… Бо мій обов`язок перед батьком-захисником – бути захисником-сином, гідним його величного подвигу – Перемоги, сплачувати невикупну ціну – Життя… Ти все розумієш, рідна моя страднице, мовчать смиренно твої уста, не докоряючи за чоловічу зухвалість самостійності зробленого вибору, та говорять глибокі зморшки зосередженості і очікування, терпіння і надії... Так, це, мабуть, серпень..
Підійшов до наїжаченої антенами радіостанції, зайшов, чутно вистукування ключів – працюють морзянку у телеграфному режимі. Аж що це – радіо?! Увімкнено!! Різким ривком відкрив двері, увірвався… радисти схопилися…
- Хто дозволив?..
Та раптом чує:
- …Я хочу привітати з днем народження свого сина…- не може бути,- …майора…- це не чується, це правда, солдати поволі виструнчилися, почувши ім`я свого командира - … вітаю його співслужбовців, всіх солдат від імені матерів, чиї сини у Польщі, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині стоять попереду прикордонних застав насторожі спокою нашої країни і всього світу…,- голос тремтів сльозами, зривався високими нотами хвилювання, перехоплювався радістю моменту і відчаєм щастя далекої зустрічі на хвилях радіостанції «Хвиля»,- …не дозволяйте знову підняти голову війні. Для вас хай прозвучить пісня, яка проводжала ваших батьків на фронт… Будьте гідні їхньої пам`яті і слави…
… Пронизали наскрізь душу перші крики труб, гримнули баси, сколихнули серце альт і барабани… - «Прощання слов`янки…»
- Увімкніть радіовузол частини, - через силу тихо скомандував майор…
Над плацом здригнулося повітря… Як укопані стояли всі, кров, спочатку замерзла, а потім, пекучим струменем вдарила у голови… Мільйонні армії перед прикордонними заставами лише на дві години бою… Але у разі потреби ми вистоїмо, ціною життя відвоюємо необхідний час, бо сини, ми гідні батьків…
Вечір обіймає прохолодою розпечений пісок, арктичний вітер ночі виганяє денний суховій…
1989 рік… листопад… Афганістан…
Лейтенант взводу саперів сидить в тривозі і задумі… Засмаг, чорний, але чорніше на душі… Далеко рідний дім, там випав перший сніг, мороз розмальовує вікна вранці… Це, кажуть, ностальгія… Рука мимоволі потягнулася до шухляди з касетами для магнітофону. Ще в Україні купував для «такого випадку», щоб підняти настрій. Вже переслухав всі… Та ось якась незнайома, ще не чув – «Концерт музики духових інструментів». Хай буде духова музика, послухаємо… Натиснув на «пуск» і… - гримнуло, що аж перехопило подих – «Прощання слов’янки».
У дитинстві чув від бабусі про діда-фронтовика, про батька-захисника, тоді й обрав професію – оберігати мир і спокій своєї держави. Та саме зараз, тут, в Афгані чомусь так щемить серце… ниють труби… тяжко на душі… б`ють баси… свистять врізнобіч думки… завивають кларнети… і гризуть, гризуть сумління питання…
Кому ще буде грати «Прощання слов`янки»?
