Вечірній вітер спокій клав на плечі
І сонце з неба виганяв руде,
На дворі чимось бавилась малеча,
Що котеня лякалося худе.
Смалив якійсь заблуда папіроску
З таким апломбом, начебто він цар,
Та в погляді його не було лоску
І віддавав плебейством перегар.
Трусились з перепою щоки сині
(нещасний самогонний сомельє…)
Подайте трохи хліба сиротині.
Але не гроші. Гроші він проп’є.
Я тобі напишу
Лист,
Я зі слів перекину
Кладку,
Там знайомий буде
Зміст
Про довіру, про щем,
Про згадку,
Про природу буде,
Про ніч
І про зорі у синім
Небі,
Про мовчання і крик
Сторіч,
Про луну і, звичайно,
Тебе.
Про бездушність чужих
Міст,
Про богів та про їх
Зраду
Я тобі напишу
Лист
І до інших жбурну
В шухляду.
Я чую як ростуть години,
Як воду сьорбає трава,
Як жаром дихає хлібина
І родить думку голова,
Як світло шлях собі торує
По небу в хмарному диму,
І навіть людські душі чую,
А ви не чуєте… Чому?
Допоки хвилини
Не тліють останні,
Міняю реальність
На віру в кохання.
На віру у людяне,
Віру у світле,
Не хочу я бачити
Чорне та підле.
Я вірити хочу
У корисність серця,
У те, що за справи
Усі воздається,
Що крапка насправді –
Неякісна кома.
Міняю реальність!
Не треба нікому?
Колисання дороги. Поле.
В небі – хмарних перлин намисто.
На сторожі стоять тополі
Та шепочуть пісні без змісту.
Вгамувалась птахів толока,
Сонця котиться вниз хлібина.
Тихо. Вітер цілує в щоку
Так цнотливо, немов дитина.
Я вчора полював на сон
І бачив те, чого немає:
У хмарнім морі плив Ясон,
Що й дотепер руно шукає.
Прокльони сіялися вслід –
Кричала місячна Медея,
Небес вугільний моноліт
Нові народжував ідеї.
Сідали зорі на балкон,
Яскраві, жваві, молодії,
А на дворі дрімав дракон
І сторожив мої надії.
О ні, це зовсім не кінець,
То є початок дня нового,
Життя загострить олівець,
Складе світанкові промову,
Накреслить шовк небесних нив,
Накреслить тіні і будинки,
Й не буде більш холодних снів,
І у очах ані сльозинки.
Мотузкою річки
Розрізане поле
І сонце в кульбабках
Цвіте золотих,
Похитує вітер
Полин сивочолий
І гнізда омели
На вербах старих.
Тут хочеться бути,
Тут хочеться жити,
Тут хочеться неба
І трішки хмарин,
І знати не хочеться
Більше на світі
Холодних людей
І брехливих личин.
Ночі тиха сцена,
Простір без овацій,
Шурхотить зелене –
Зміна декорацій.
Небо захололе,
Зморені години,
Ходять сни по колу
(глядачі єдині).
А у снах – тумани,
Ще якісь фантоми,
Люблять до нестями
І не знають втоми.
У дзвін відплати радо доля б’є.
Тьмяніє світ і хочеться кричати…
Лонгін… Альбін… і ти, дитя моє…
Чом вас багато? Чом вас так багато?
Хто вас зібрав у зграю хижаків
І як його підтримати змогли ви?
Нема… нема довкруж чоловіків,
Як на одного всі разом сміливі!
Я вірив вам! Ішов в чужі краї,
І бивсь за вас і ваші привілеї!..
Тепер втішайтесь, зрадники мої,
Посмертному дарункові Помпею.
