Хтось тане від любові,

Хтось їсти має хіть,

А нашому котові

Достатньо відпочить.

А не поспить, то знову

Буде мишам біда,

Тож миші колискову

Котусику склада.

Пощо та осінь? Ніби їй не час,

У вікна заглядає літо нині.

Іще медів не зібрано запас,

І грає коник щось на мандоліні.

І теплого доволі вистача,

Та чебрецем під вечір пахнуть роси,

Але лісами бігає дівча,

На вроду щедре і рудоволосе.

Я Ваш, незрівнянна Ледо!

Пощо той глумливий сміх?

Скуштуйте обіймів меду,

І пристрасті слів моїх!

Хтось має пручатись сили,

А я от, на жаль, не зміг:

Мої білопінні крила

Лежать біля Ваших ніг.

Життя це без Вас – досада,

Марнотне, пусте якесь.

О, Ледо, прекрасна знадо!

Ваш лебідь цілком. Увесь.

мал. Сальвадора Далі

Розбитий на уламки час.

Зіниця дня у ґратах.

Тому, хто був отут хоч раз,

не страшно помирати.

У глузду – довгий перекур.

Пече душі жертовник.

Десь у кутку шкребеться щур –

єдиний співрозмовник.

Хто світу я? Давно чужак

в напівзотлілій свиті.

Чи є десь Бог? Можливо й так,

що тут Йому робити?

Допоки існує світ,

І зорі цвітуть охайні,

Для щастя потрібен кіт,

Щоб мріяти з ним про файне.

Потрібна іще луна,

Та щирі нові ідеї.

І миша, хоча б одна,

Бо як то коту без неї?

Чомусь згадалось як давно,

заради інтересу,

Знімалась мишка у кіно,

і грала там принцесу.

Не шкодувала теплих слів,

не вимагала трону,

А кіт принцесі тій служив –

відлякував дракона.

Вечоріє. Жнива, жнива.

Поле золотом щедро вмите.

Підбирає душа слова,

що зуміють її зігріти.

Сонцем дивиться небокрай.

Ліс в потертій стоїть сукенці.

І заварює осінь чай,

та варення кладе на денце.

Зваблива нічка у воротях.

Піднявся місяць-самоцвіт.

Вже скоро прийде кіт в чоботях,

А може й навіть без чобіт.

Обтрусить від росинок лапи,

Покличе свідком табір снів,

І промуркоче, де на мапі

Сліди учора залишив.

мал. Юрія Прядка

Співай! Кричи!

Біжи щодуху!

У небо весело

дивись!

Тут навіть камінь

має вуха,

Я не кажу уже

про ліс.

Живи піднесено,

неначе

неспокій –

то звичайний дим.

І край оцей

тобі віддячить,

і точно визнає

своїм.

Завороженим світом,

що уже онімів,

Ходить втомлене літо

з оберемком скарбів.

Тихо довшають ночі,

пишуть смутку ескіз,

І ожинові очі

вже не стримують сліз.

фото автора