Вставай, Україно! Годі вже спати!

До краю наповнилась чаша терпінь.

В нас правда єдина, яку не здолати!

В руках наших – доля новИх поколінь.

Бо ми не раби й не беззахисне бидло!

Ми – вільний, прославлений, знаний народ!

Ми – нація світла, духовна і сильна!

Ми – вільна держава і з нами Господь!

 Нас знають й цінують у цілому світі,

Лиш в рідній країні поваги нема.

Прокинься, народе! Вже досить терпіти!

На розум від дурнів чекати дарма.

В минуле повернення більше не буде!

Нікому не треба померлих ідей.

Прозріли вже очі давно від облуди,

Котрою роками труїли людей.

Не будем коритись зігнилим поняттям!

І більш не застрягнем в болоті брехні.

Палає у душах любові багаття.

Засяє ще сонце у нашім вікні!

Поклін ми складЕмо лише Україні.

І їй тільки вірні серця молодІ.

Ми хочемо жити у вільній країні,

Господарем бути на власній землі.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Среди созвездий и непОзнаных миров,

Забыв на время суету мирскую,

Освободившись от земных проблем-оков,

Душа в парении свободном торжествует.

Ввысь два крыла её стремительно несут,

Волненьем трепетным до боли наполняя.

С каждым полётом они крепнут и растут,

Родную душу в скорбях мира укрепляя.

Бывает лёгкою, как пёрышко, душа.

Рубеж пространства без труда одолевая,

Под предводительством небесного Отца

Секреты мирозданья постигает.

Чем выше и востОрженней полёт,

Тем беспощадней бьют земные скорби.

Желанья прошлые свои разбив об лёд,

Душа смирением Его себя исполнит.

В неопалимом пламени любви

Творец миров детей своих купает.

И по готовности даёт Дары свои

Тем, кто осознанно дорогу выбирает.

Грустит по дому Отчему душа,

В пределах времени земного пребывая.

Быть верной Его воле до конца –

Лишь одного в своём стремлении желает.

От тебя до меня – вечность.

За пределом любви бесконечность.

Между мной и тобой пропасть –

Наших мыслей и слов жестокость.

Улететь бы с попутным ветром

К синим звёздам, да крыльев нету.

С журавлиным ключом в небо…

И вернуться с холодным снегом.

На ресницы твои тихо падать,

Окунаясь в безмолвие взгляда.

По горячим щекам катиться

И в ладони знакомой укрыться.

Отразиться в глазах на мгновение.

Лёгкой нежности прикосновение

Подарить твоей бархатной коже,

Только сердце чтоб не растревожить.

О любви этой воспоминание

Пусть уснёт в глубине подсознания.

Не убавили вовремя скорость,

И теперь между нами лишь пропасть.

Залишся спогадом весни

В моїх очах і в пам’яті просторах.

І ненароком загляни у мої сни,

Розлийся в них безмежним синім морем.

Так, як колись, до вій торкнись осіннім вітром,

Розбий розлуку хоч на мить любові світлом.

В словах байдужість… Та в душі її немає.

Душа за посмішкою сльози знов ховає.

Ти в свої сни мене не клич… Прошу, не треба.

Нехай тебе зігріє ніч Любов’ю неба.

Загубиться серед зірок наше кохання.

До твоїх вуст лиш один крок… Та вже світання.

Забудь… Пробач… Це міражі, уламки мрії.

Та в те, що ми уже чужі, серце не вірить.

Нехай дощем розмиє час стежку до тебе.

На мить лиш згадкою про НАС прилинь до мене…

Вона віддала йому серце,

А він бажав, щоб дала й душу.

Вона подарувала йому сонце,

Та він залишився у темряві дрімучій.

Вона в його очах себе шукала,

Але знайшла лиш біль розчарування,

Вона для нього мрію будувала,

А залишИлось лиш зруйноване кохання.

Вона до нього пташкою летіла,

Звучала в ньому піснею дзвінкою.

Та не зумів він приручити вільні крила…

Вони – два полюси розбитої любові.

У весЕлковім краї, там, де небо безкрає,

Де червона калина, є прекрасна країна. 

Там, де трави шовкОві і ліси смерекОві,

Де пшеничне колосся золотом розлилОся. 

Мова там солов’їна, чиста, наче перлина,

Лагідна й милозвучна, мелодійна й співуча. 

Богом  благословенна, ворогам нескорЕна,

У серцях своїм дітям вона сонечком світить.

Їх любов”ю єднає й вірою зігріває,

А красу її цвіту знають в цілому світі. 

Край дитинства і світла завжди буду любити,

Неповторна й єдина – то моЯ Україна!