( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано  на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків. Було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Кисілі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

5 питань до Дюдмили Ходос: перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні [17 вересня 2009]

   1. Громадянське суспільство – що це? Навіщо воно потрібно взагалі, і чи існує громадянське суспільство в Україні?

   Громадянське суспільство, якщо ми будемо говорити про нього академічною мовою, - це система позадержавних суспільних відносин і інститутів, що дає можливість людині реалізувати свої громадянські права. Хочу зазначити, що громадянське суспільство – необхідна умова, яка пришвидчує розвиток правової держави, тобто держави, де править закон, а не чиновник. А громадські організації є основним елементом громадянського суспільства. Може здатися, що громадських інституцій в нашій державі більш ніж достатньо. Але, на мій погляд їх замало. Чим більше їх буде, тим швидше ми вибудуємо справедливі відносини між народами і владою, іншими словами – збудуємо громадянське суспільство.

   2. Які необхідні умови потрібно створити державі, щоб громадянське суспільство реально існувало?

   Ніяких особливих чи «парникових» умов державі не потрібно створювати. Державним органам влади необхідно виконувати лише одну головну умову їх діяльності – чітко дотримуватись уже існуючих законів, а не трактувати їх під свої коньюктурні інтереси. За таких умов питання «що потрібно створити державі для розвитку громадянського суспльства» відпаде само по собі. Громадянське суспільство в такому разі стане на шлях саморозвитку і ніяка зовнішня «допомога» йому буде не потрібна. «Не треба допомагати. Головне не заважати!»

   3. Громадські об’єднання і асоціації завжди сприяють розвитку держави, і якщо ні, то може і краще, що розвиток державного суспільства в Україні всіляко гальмується?

   Ви поставили не просте запитання. Почну з останнього вашого питання – гальмування державою розвитку громадянського суспільства в цілому і громадських організацій зокрема – це шлях в нікуди, це повернення до авторитаризму. До речі, більшість українських політиків, які були виховані в радянській системі, розглядають демократію лише як напівпровідник. Тобто, вони намагаються демократичними засобами прийти до влади лише для того, щоб в ній залишитись назавжди. Подивіться, наприклад, на депутатський склад Верховної Ради першого скликання. Пройшло вже 18 років, а перед нами все тіж самі люди. В країні з розвинутим громадянським суспільством такого не могло би відбутися взагалі. І стосовно громадських об’єднань і асоціацій антидержавницького спрямування. Вони дійсно існують і з ними необхідно проводити профілактичні дії, але знову ж, виключно в рамках діючого законодавства. А чинити перепони всім громадським організаціям, це, вибачте, повне безглуздя. За такою логікою, якщо, наприклад, на дорогах відбуваються ДТП з летальними випадками, то слід зруйнувати всі дороги і заборонити авто.

   4. Ми знаємо, що Ви очолюєте відносно молоду, але вже досить відому громадську організацію «Край». Чим Ви займаєтесь і що встигли зробити за минулий рік?

   Так, я маю честь очолювати Всеукраїнське громадське об’єднаня «Край», і хоча нам тількі, дійсно, рік, зробили ми вже чимало. Основна наша мета діяльності – це соціально-правовий захист населення. Ми намагаємось діяти саме як класична громадська організація, тобто, поєднуючи інформаційно-просвітницьку діяльність з реальними акціями серед громадськості. А те, що нам вдалося зробити за минулий рік в двох словах наврядчи поміститься. Зазаначу тільки головне. Настала фінансова криза, мільйони українців опинились на вулиці і ми підняли проблематику трудових відносин. Випустили спеціальну брошуру, провели всеукраїнські слухання серед представників роботодавців та профсоюзів, розпочали надавати безкоштовну юридичну допомогу громадянам з даного питаня. У 2010 році закінчується мораторій на продаж землі і ми вже з червня розпочали проводити виїздну акцію «Земельна правда» серед селян, розповсюджуючи спеціалізовану літературу стосовно земельного законодавства, а також проводячи безкоштовні юридичні консультації. До речі, акція «Земельна правда» триває і по цей час. А саме головне, ми розуміємо, що одна, навіть найуспішніша громадська організація змінити країну на краще не взмозі. І під нашої егідою 37 громадських організацій України підписали спільний Маніфест в рамках «Громадянської платформи», тобто, ми почали не тільки координувати наші дії, но і проводити спільні акції. А це дає нам змогу охопити якомога більшу кількість наших співвітчизників.

   5. Громадянське суспільство в Україні через десять років – яким ви його бачите?

   Мені б дуже хотілось, щоб громадське суспільство через десять років домінувало над політичними організаціями, а влада лише б координувала загальний розвиток держави, як це і відбувається у демократичних державах. Чи буде це так, залежить не від київської влади чи місцевих чиновників, а від нас з вами, від рядових громадян. Громадянське суспільство починається з десятків, тисяч маленьких неформальних об’єднань. Вони створюються на місцях не за вказівкою «згори», а для вирішення певних проблем із розумінням того, що разом захищати себе легше. Люди мають діяти разом!

У Львові відбувся круглий стіл «Громадянське суспільство в Україні: не втратити здобутки» [18 грудня 2009]

За ініціативи ВГО "Край" 17 грудня у місті Львів відбувся круглий стіл «Громадянське суспільство в Україні: не втратити здобутки». До участі у заході були запрошені представники близько 20 громадських організацій Львівщини, представники державних установ та науковці. Участь у круглому столі також взяла лідер ВГО "Край" Людмила Ходос. "Подібні заходи об'єднують громадські організації у єдиному прагненні сприяти розвиткові громадянського суспільства в Україні. Перед нами стоїть завдання - виробити спільну програму дії. І я сподіваюсь, що разом нам вдасться виконати його " - сказала Людмила Ходос під час свого виступу .
Питання розвитку громадянського суспільства в Україні викликали жваву дискусію серед учасників заходу. Висловлювались різні думки та погляди на цю проблему. Досвідом громадянських організацій, які сформовані силами українців, що працюють в Італії, поділився Ігор Мелех, представник Міжнародного центру впровадження програм ЮНЕСКО. Зокрема, він зазначив: "Заробітчани, на жаль, не можуть впливати на рішення уряду. Але ми маємо співпрацювати з владою". Сьогодні Міжнародний центр впровадження програм ЮНЕСКО плідно співпрацює з понад 60 громадськими організаціями, сприяючи їх розвитку.
Представник громадянської організації "Громадянський рух Львівщини" Сергій Савка розповів учасникам круглого столу про телепрограму з питань громадянського суспільства, розробленою активістами цієї організації. "У нас не погані закони, а гарне беззаконня", - сказав він. Основну проблему в розвитку громадянського суспільства в Україні Сергій Савка вбачає в тому, що в Україні "відсутня внутрішня демократія у політичних партіях, що позбавляє її громадянської позиції".
Активну участь в обговорення питання залучення молоді до розвитку громадянського суспільства Ігор Винник, представник громадської організації "Сильна молодь - сильна Україна". Ігор Винник підняв вкрай важливу проблему, яка полягає в тому, що "сьогодні, на жаль, молодь об'єднується задля вирішення своїх вікових проблем: питання житла, першого робочого місця та затребуваності їхньої освіти". Учасники дискусії обговорили шляхи мотивування та залучення молоді до функціонування громадських організацій різного спектру дії.
Громадські організації, що взяли участь у круглому столі, виловили своє бажання приєднатись до "Громадянської платформи конституційного самозахисту", громадського руху, що виник за ініціативи лідера ВГО "Край" Людмили Ходос навесні цього року. "Ми повинні об'єднатись, щоб розробити по-справжньому народну Конституцію," - закликала Людмила Ходос представників громадських організацій. Навесні наступного року планується скликати форум, на якому учасники "Громадянської платформи конституційного самозахисту" зберуться, що розглянути проект нового народного основного закону.
У рамках заходу голова ВГО "Край" Людмила Ходос та представник ВГО "Край" Анатолій Жаборт відвідали дитяче відділення Львівської державної обласної психіатричної лікарні. Людмила Ходос привітала дітей із святом Святого Миколая та вручила подарунки, а також подарувала кожному збірку дитячої поезії "Край наших мрій", підготовленою за результатами конкурсу. "Не варто зкидати з рахунків хворих дітей, вони така ж сама частинка суспільства, як ми з вами. Треба допомогти їм бути активними та комунікабельними. Саме це наша організація і намагається робити", - повідомила лідер ВГО "Край" Людмила Ходос.  

Прес-служба ВГО "Край
(http://www.krayani.net/publik_menu.php?category=2)


ГО «Разом» хоче бути разом

Участь у круглому столі «Громадянське суспільство в Україні: не втратити здобутки» від Громадської Організації "Разом" (http://www.together.lviv.ua/) участь взяв член правління Гордасевич Богдан.
Загальне враження від проведеного обговорення теми громадянського суспільства позитивне, але дещо дивує відсутність чіткої резолюції зібрання: що ми збираємось робити далі?
Обговорення показало, що нарікання на зловживання у владних структурах всіх рівнів першопричиною мають у пасивності громадян суспільства - вони є пасивними спостерігачами, які все мають надію на якого-небудь лідера, що авторитарно наведе порядок "властною рукою".
Пасивність громадян обумовлена:
- страхом перед владою, що залишилась з радянських часів, коли будь-який прояв непокори і протидії владі сприймався як підривна акція і суворо карався;
- незнанням громадян своїх прав;
- відсутність реальних механізмів впливу на владу через корумпованість всіх силових і контролюючих органів,а особливо суддів, їх кругова порука;
- зневіра у громадські об’єднання і спільну дію.
Окремою найголовнішою тезою визнано також відсутність економічної забезпеченості громадянина на нормальному прожитковому рівні, що позбавляє його просто часового і матеріального забезпечення приймати участь і захисті своїх громадянських прав і свобод. Тому достатній економічний рівень життя кожного громадянина України є першоосновою створення громадянського суспільства.
Також визнано неправомірний ставлення більшості громадян до державних структур як до ворожих йому чинників.
Не розумним є самоізоляція від намагань покращити владні структури активною участю у виборах, а одночасно і переобрання на себе часткової відповідальності негативної дії обранців за результатами виборів. Поняття продажі голосів взагалі не має право на існування в громадянському суспільстві!
Обов’язок держави - захищати кожного свого громадянина. Обов’язок кожного громадянина - зміцнювати свою державу посильною працею і активною громадянською позицією.
На думку Гордасевича Богдана для успішного творення громадянського суспільства в Україні потрібно зробити наступні кроки:
1. Підтримати ініціативу ВГО "Край" по об’єднанню всіх громадських організацій у єдиний Форум, де можна було б інформувати кожного про себе і напрямки діяльності, поточні новини тощо.
2. Створити спільну громадську групу активного творення законодавства України починаючи з Конституції України, з подальшим відгалуження у законотворчість комплексу законів і підзаконних актів. Відсутність права законотворчої ініціативи не позбавляє громадські організації проводити моніторинг законодавства і вказувати на його хиби та пропонувати правильні варіанти. Також це стане доброю школою законодавчої поінформованості громадян.
3. Проводити громадську кадрову політику в державі, де спільно обговорювати претендентів чи вже наявних на державних посадах людей, які мають звітувати і відповідати перед громадою, яка їх підтримує. При недотриманні обіцянок обранця громадськість влаштовує йому опінію і примушує піти з посади, яку вона помогла зайняти. Потрібна громадська картотека кадрового резерву на всі посади в державі, щоб не виникали казуси подібно львівському, коли громада Львова відмовила п. Куйбіді обійняти посаду голови міста, хоча до того він уже два терміни був на цій посаді і громада добре знала його функціональні можливості, але його невдовзі призначають міністром комунального господарства всієї України - повна деструкція і зневага влади до громадської думки.
Громадянське суспільство означає владу громадян, кожного в межах його потреб і хотінь, які об’єднуючись в організовані громади керують державою і контролюють всі державні інституції.
Не будь сам рабом - не буде і держави-узурпатора!

підготував Богдан Гордасевич
18.12.2009

Коли в 1989 році йшлося про створення народної організації для дієвого впливу на процеси перебудови в Україні (УРСР), то я був скептично налаштований щодо назв аналогічних до Прибалтійських держав, де вживали слово "фронт" (Народний фронт Литви тощо).
Іронізував тоді, що є як у вітчизняну війну 1-й Прибалтійський фронт, 2-гий, а ми почнемо Український фронт створювати, коли краще не воювати, а будувати...
Тобто з щирою душею радів дуже вдалій назві Рух (повна назва: Народний рух України за перебудову), як точній і цілком толерантній, мирного значення і спрямування. Що Рух не став тим, чим хотілось, а став тим, чим став, тобто як став, так і стоїть опудалом - то вже окрема історія.
Тепер у 2009 році я навпаки обрав для назви слово "фронт", як найбільш доречне за своїм змістом глобального, всеохопного, масового впливу і дії. Війна не обов’язково є збройний конфлікт, але є глобальною зміною. За ідеєю Всеукраїнське громадське об’єднання "Фронт Справедливості" і є глобальною зміною в українському соціумі як в першу чергу психічному плані, тобто суб’єктивному, так і в подальшому - у фізичному стані, тобто об’єктивному. За змістом це справді буде війна за справедливість, а тому тут потрібен не рух, а фронт і армії.
Те, що слово "справедливість" фігурує у багатьох сучасних партіях та організаціях, говорить про актуальність цього поняття.  Але є одна цікава річ: справедливість подібно до почуття любові - всі знають, що це, але ніхто не годен пояснити, тому що скільки людей - стільки і різних тлумачень. Справедливість не буває абстрактною - це завжди цілком реально річ, яка постає з певної сукупності обставин. Ідеальної справедливості не існує як такої взагалі. Справедливість можна зрозуміти тільки на конкретних прикладах з життя, а не на абстрактних логічних конструкціях, які цікаві тільки для гіпотетичних порівнянь. Повний аналіз поняття "справедливості" спробую провести у начерках цього сайту, а наразі дам своє тлумачення справедливості, як "Справедливість - це щире рішення більшості колективу людей при узагальненні рішення кожного окремо стосовно певної події на підставі правдивої інформації".

Один мудрий чоловік зауважив, що більшість людей не живуть, а тільки збираються жити.
Я думаю, що він правий, інакше б не було стільки людей, що нарікають на своє сьогодення. Вслуховуючись у всі ці бідкання і нарікання, я несподівано винайшов універсальну формулу людського щастя! Саме так! Більшість людей є насправді щасливими - вони просто не знають про своє щастя, а тому потрібно людям час-від-часу нагадувати - ти щасливий. Як нагадувати? Звичайно що найдієвішим засобом: бідою! Різними нещастями, тюрма помічне, а найрезультативно діє війна. Два-три дні війни, максимум - тиждень, і всі почнуть казати, як же їм добре жилось зовсім нещодавно, які ж вони були щасливі, але просто не розуміли свого щастя...
Єфект ощасливлювати бідою майже стовідсотковий, тільки є важлива негативна побічна дія у цього лікування: немає повернення назад у попередній стан. Справжню ціну щастя пізнають втративши його!
Що я цим хочу сказати?
А ні чого! Не люблю ставати у позу деміурга і рятувати світ.
Я просто турбуюсь за себе: жити серед щасливих людей набагато приємніше! І самому бути щасливим якось комфортно.
Та так вже є, що щастя кожного - його особиста проблема і ніхто інший її вирішити не спроможний. Ніхто! Допомогти - може, частіше - завадити. Але відчути себе щасливим може виключно сама людина, як і оцінити рівень свого щастя. Все. Крапка.
Мене інше дивує: скільки навколо розумний людей! Я ще ніколи, навіть у дзеркалі, не зустрічав людину, яка б сама щиро визнала себе дурнем - ну не зустрічав! Не довелось. Обізвати когось дурнем міг - зізнаюсь. Та я ніколи не спускався нижче рівня міністра чи народного депутата України з такими діагнозами. У побутовому житті навколо мене виключно розумні люди. Ну нема дурнів, нема! Розумні всі! І то про які тільки вищі матерії не говорять починаючи від керунку державою та економікою, аж до філософії та релігії. А за тим всім забувають, на відміну від наших міністрів і нардепів, нагадувати самі собі оту одну простеньку і банальну істину: це життя - одне! Єдине і неповторне! Іншого не буде! Тому любіть, люди, життя таким, яким воно є! Принаймні хоч старайтесь!
Ну що поробиш, якщо воно, життя, не таке, яким його хочеться мати?! Народна мудрість стверджу: людина живе не так, як хоче, і навіть не так, як може, а так, ЯК ВИХОДИТЬ! Як вийде - те і буде! Елементарний часовий збіг сумарності обставин - це факт і фактор життя кожного на Землі. І дай Боже, щоб позитивного було більше в тому збігу від негативного. І дай вам удачі відчути щастя від позитиву, а не мучитись-переживати через дрібниці негативу.
Різдво і Новорічні свята є не просто зміною календарів, але і черговою спробою змінити своє особисте життя на краще... Та рік пройшов - і знову хочеться чогось кращого. Це добре - так і має бути. Зле, як згадати за прожитий рік доброго і радісного мало що є. Тоді люди найчастіше звинувачують життя: і чого воно мене не любить? При тому всі якось забувають, що любов щаслива потребує взаємності у стосунках!
Отже запам’ятайте раз і назавжди: любіть життя і тоді життя полюбить вас!

Богдан Гордасевич
12:27 15.12.2009 

Ще з часів своєї служби в Радянській Армії набув величезної відрази до війська і всього з ним дотичного. Особливо дратувало возвеличування  військових як «героїв-захисників» чи ще гірше як «визволителів» - та вбивці ви всі є! Вбивці! І фах військового найбрутальніший – професійно вбивати людей, а самому залишитись живим. Таке призначення кожного, хто хоч якось дотичний до військово-промислового комплексу, навіть якщо то військовий лікар чи куховар. Не люблю, коли хтось перекладає вину з себе на інших: так, я відлив кулю, бомбу, ракету, чи зробив гвинтівку, гармату, танк, літак тощо, але сам я нікого не вбивав – то інші. Ні, і ще раз ні таким виправданням – всі відповідають за вчинене зло і вбивства, а не винятково військові! І точно так всі ми будемо відповідати власним життям, коли нас всіх будуть вбивати, бо ми своєчасно не убезпечили себе могутнім військом!
Така дика колізія нашого ганебного світу: сила гарантує життя.
І я хочу гарантувати певність життя і добробуту собі, своїй родині, дітям, онукам, а також країні загалом – бо я їх люблю, заради них живу і готовий за них загинути. Як чоловік, вважаю своїм обов’язком забезпечити мирне, спокійне життя своїм ближнім. Для цього я повинен бути сильним і належно озброєним. Не персонально – не варто примітивно сприймати складні речі: я є членом окремого соціуму, як громадянин України,  власне для того і організованій спільноті, щоб вирішувати загальнолюдські проблеми і найпершочергову – безпеку життя. Найголовнішим завданням всіх держав є захист життя своїх громадян. І, на жаль, засобом цього є існування належних військових сил, що є щитом і мечем кожної з держав.
Чи захищена держава Україна таким вагомим «щитом і мечем», тобто армією? Однозначно, що ні. Чому? Нехай про це запитає кожен самого себе! Кожен, хто вважає себе чоловіком! Не за ознаками статі, а за ознаками відповідальності за безпеку життя. Мій особистий висновок однозначний – на найближчий час я стаю мілітаристом! І самодемобілізуюсь тільки тоді, коли переконаюсь в тому, що в Україні є сильна армія і безпека її громадян належно гарантована.
Рішення для мене, гуманітарія і принципового пацифіста, не просте, але після того, що я побачив і почув 6 грудня під час військового параду зведених частин у Львові – це єдино правильне рішення. Бути українським військовим в сучасних умовах вже є подвигом і проявом патріотизму, тому що я ніколи не спостерігав такого зневажливого ставлення до власної армії  як збоку і держави, так і народу. Колони військових чітко карбували парадовий крок, проходячи повз пам’ятник Тарасу Шевченку і віддаючи честь тому, хто по-суті і був тут і за народ, і за владу. Навіть півсотні публіки не зійшлось на 10 годину привітати українських військових з святом – 18-ю річницею Указу Президента України про створення Української армії.
Дика, брутальна байдужість всіх гілок влади, політичних сил і простолюду у Львові до армії – це щось фатальне, це якесь знамено про наближення заслуженої покари за таку зневагу. І якось мимоволі згадуєш прикрі епізоди з української історії, вдивляючись в обличчя молодих хлопчаків, що крокували лава за лавою, а найбільше – помилки УНР з демобілізацією, що врешті-решт привело до трагедії під Крутами і більшовицької окупації України. Якраз і епізод стався відповідно теми, коли одного офіцера запитали як вони буду воювати у випадку війни при такій зневазі з боку держави, той сказав, що ми – військові і наш обов’язок виконувати накази, а не обговорювати вади урядовців та політиків, отож якщо накажуть з штик-ножами йти проти танків – підемо, а чи буде з того правдива користь, чи чергова причина захоплення з героїзму, що «з ножами проти танків»… Як кажуть: додаткові коментарі зайві.
І ще не можна обминути тему, що голослівно ототожнювати себе з Україною і одночасна фактична руйнація військового комплексу та армії України отримало в розмовах таке резюме: навіть якщо б то був найуспішний прем’єр-міністр в економіці (чого і близько нема!), але поставився до армії держави подібним злочинним чином, то його вже за одне це мали б вивести перед військом і привселюдно розстріляти за зраду!
З іншого боку чи могли б політики і урядовці так зневажати потреби військових, якби громадськість не була фатально байдужою до їх проблем?  
 Громада складається з окремих людей і я – один з її членів, а тому вважаю своїм обов’язком стати мілітаристом, щоб не повторилась трагедія Крутів і щоб Україна отримала сильну і боєздатну армію – це найкраща гарантія миру і свободи.

Богдан Гордасевич
8 грудня 2009 р. м. Львів

Чому я за Ющенка і хочу, щоб він і надалі залишився президентом України? Тому що за 5 років, які він перебував на цій посаді, він не вчинив нічого такого, за що б мені було прикро. Віктор Ющенко чітко і послідовно вів проукраїнську зовнішню  політику і був першим, хто поводився у стосунках з Росією  не як колишній кріпак з паном, що було при Кучмі, а як дійсно рівноправний президент суверенної світової держави, чим і викликав ненависть керівництва Росії – бо як же то на рівних з ними!
І взагалі Віктор Ющенко  не був на побігеньках ні перед ким: ні перед США, ні Євросоюзом тощо. Він жодного разу не зрадив інтересам України з особистих амбіцій. Для мене це є однією з найголовніших рис справді видатного державного діяча: коли особисті амбіції політик принижує в ім’я  користі своєї держави та її громадян. Я щиро вклоняюсь тому правдивому християнському упокоренню гордині, яке проявляв Віктор Ющенко у своїх вчинках і в зовнішній політиці, а найбільше – у внутрішній. Що довелось йому перенести в душі, коли він погодився підписати призначення на посаду прем’єр-міністра Віктора Януковича або по другому колу Юлію Тимошенко, що вже йшла з відкрито ворожими намірами по відношенню до президента.   Хіба легко було Віктору Ющенко це зробити? Ні. Але є воля суспільства і потреби держави – він робив мужні вчинки в інтересах людей,  навіть якщо це було проти нього особисто. Я вже не кажу про ту кількість просто бруду і наклепів, які вихлюпували на Віктора Ющенко всі, кому хотілось – він мужньо все зносив і не принижувався до образ у відповідь і тим більше до репресій проти опонентів. Справжня демократія – це в першу чергу свобода слова і право відкрито критикувати владу. А Віктор Ющенко послідовно і неухильно дотримується принципів вільного демократичного суспільства. Як влучно зауважив один політолог: сила Віктора Ющенка в його найбільшій ваді – він не має жодних нахилів до диктаторства. Таку «ваду» я Віктору Ющенку вибачаю і якраз вона мене цілком влаштовує для людини, якій ми довіряємо найвищу посаду у державі – Президента України.
Доречно зауважити, що власне відсутність подібної «вади»  у інших кандидатів на посаду президента України дуже і дуже насторожує.  Я зараз не буду обговорювати претендентів, а наголошу на одному найважливішому моменті: ми знаємо з досвіду яким є  Віктор Ющенко на посаді Президента України, а як поведуться на цій посаді інші претенденти – ми не знаємо. Тому добре подумайте, перш ніж голосувати за когось або не голосувати взагалі, - а чи так вже зле нам жити за президента Віктора Ющенка? Чи обрання іншого Президентом України дасть нам щось ліпше? Що? Він стане робити за кожного з нас роботу і буде піклуватись про наш персональний добробут? Я особисто в це не вірив і ніколи не повірю! Моє життя і мій добробут – то мій особистий клопіт: так було і буде! І дякувати Богу, що так є! Це означає, що я вільна людина у вільному світі, а не залежу від якогось пана Лозинського, що у ХХІ столітті самовласно вирішує жити мені чи ні і як жити. Чи можете ви бути упевненими, що обираючи нового президента України ви не оберете отакого самодура президента - Лозинського? Задумайтесь, добре задумайтесь, якщо збираєтесь жити далі в Україні.
Я добре продумав свій вибір і він зупинився на Вікторі Ющенку: цю кандидатуру ПЕРЕВІРЕНО! І тому я йому ДОВІРЯЮ!

Богдан Гордасевич
м. Львів, вул.Т. Шевченка д.400, кв. 61

1. Прошу розмножувати цей допис, а хто забажає долучитись до теми: «Чому я за Ющенка» - я буду радий і вдячний за  підтримку в цій важливій справі.  Україні треба ще 5 років гарантованої свободи!
2. І не подумайте, що мені живеться легко: особливо на теперішній час К з видання і розповсюдження українських книг щось заробити ну дуже важко, але я не проміняю свою теперішню свободу ні на який ласий шматок з панського столу. Моє маленьке щастя – виключно моє!

5 років Помаранчової революції - Свободу не спинити! Ми не бидло, ми не козли, ми України доньки і сини!

Сьогодні відзначаємо 5-річчя Помаранчової революції - вітаю всіх, всіх, всіх, кому свобода є найвищою цінністю життя!
Я не знаю більшою події в своєму житті, якою я пишаюся!
І зневажаю всіх, хто скиглить про недолугість цього всеукраїнського Чину за Свободу.
Всі ті, хто плачеться, що Помаранчова революція нічого не дала, що не виконано якісь обіцянки, то на мою думку це просто злоба різних гомосоветікус, що звикли бути  рабами і все отримувати від пана-хазяїна: "А держава має нам дати, нас забезпечити..."
Запам’ятайте раз і назавжди: держава має гарантувати свободу і справедливість закону - більше нічого! Все інше людина має досягати сама! Сама! Ніхто нікому нічого не зобов’язаний давати і подавати: ні сусід, ні начальник, ні держава.
Я ще першого дня написав і вийшов з гаслом "До свободи через перемогу Ющенка!" і задоволений, що так все сталось: є свобода в Україні і є держава! Все інше - то вторинні проблеми, через які проходять різні держави і по-різному.
І через 5 років я радий бачити, що святі ідеали Майдану: Україна і свобода! - утвердились в нашому суспільстві.
Пригадую, як ми до безтями репетували : "Ющенко!" та "Юля!" - і не шкодую. Ми вже тоді були цілком свідомі, що не обожнюємо їх і не очікуємо чогось надзвичайного, а щоб вони були просто порядними людьми на противагу злодію Кучмі і його корумпованій банді.
Ющенку дістався складний спадок, бо країна межувала на грані розколу на дві автономні частини, не кажучи про повністю корумпований держапарат і "прихватизований" політикум. Також найбільшим ворогом стала Ющенку його найближчий соратник Тимошенко, яка, ставши прем’єр-міністром 2005 р., тут же розпочала свою "президентську кампанію".
Як вже казав - не люблю ідеалізувати когось, так само і засуджувати, а більше намагаюсь оцінювати результати діяльності людей, а вони кажуть, що Україна єдина і вільна, незалежна демократична держава, - це відповідальність президента Ющенка, а економічні проблеми в Україні - це відповідальність прем’єр-міністра Тимошенко. Все. Нема що зайве говорити ще щось.
Те, що в Україні є справжня демократія говорить той факт, що ніхто зараз не може спрогнозувати вибори Президента Україні! Ніхто не знає результатів! Це і є справжня свобода, з чим вас і вітаю!
А якими будуть результати виборів - значить того ми і варті.

Обама вшанував пам`ять жертв Голодомору 1932-1933
Голос Америки Вашингтон - 10:36 EST 14/11/2009

Текст заяви, виданої Білим домом 13 листопада 2009 року:

Сімдесят шість років тому, мільйони українців – чоловіки, жінки і діти – були заморені голодом, який був результатом свідомої політики режиму Йосипа Сталіна. Завтра ми всі разом, американці українського походження та всі американці, згадаємо ці трагічні події та віддамо шану їх численним жертвам.     Під час Голодомору 1932-1933 років український народ був підданий жахливим стражданням в результаті конфіскації сталінським режимом врожаїв та ферм по всій Україні. Україна свого часу була житницею Європи і українці мали все, аби прогодувати себе і спасти мільйони життів, якби їм було дозволено це зробити. Згадуючи цю трагедію, ми віддаємо шану мільйонам її жертв, які продемонстрували невимовну силу і мужність. Але український народ не лише пережив жахіття великого голоду, він пішов далі і створив вільну і демократичну державу. Поминаючи жертви трагедії штучного Голодомору, ми маємо можливість замислитися над стражданнями усіх у світі, хто терпить від наслідків екстремізму і тиранії. І ми сподіваємося, що пам`ятаючи про Голодомор, ми допоможемо запобігти подібним трагедіям в майбутньому.