Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються”, — написав художник Ніл Хасевич за рік до своєї загибелі. Звичайно він міг жити і творити, їздити з виставками чи брати участь у дискусіях організованих фондами Бьоля. Але він був українцем, націоналістом і бандерівцем тому вибрав Честь і Безсмертя. Ніл Антонович Хасевич (*13 листопада 1905 — †4 березня 1952) — український художник, графік, активний громадський і політичний діяч, член Організації українських націоналістів і Української головної визвольної ради. За особливий внесок у визвольний рух нагороджений “Срібним Хрестом Заслуги” та медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”. Член мистецького гуртка «Спокій» (1927 — 1937); Хасевич працював переважно у ділянці екслібрису технікою деревориту. Загинув у лавах УПА. Друком вийшли «Екслібрис Ніла Хасевича» (1939) і «Графіка в бункерах УПА» (1952). Про долю Ніла Хасевича знято фільму «Здобути або не бути» (автор сценарію, режисер Михайло Ткачук) • 13 листопада 1905 — народився в с. Дюксині, Костопольського повіту Волині. • 1923 — екстерном складае іспити за курс гімназії у Рівному. • 1925—1926 — помічник іконописця у м. Рівному. • 1926 — вільний слухач школи при Академії мистецтв у м. Варшаві. Професор Мечислав Котарбінський. • 1930—1933 — навчався в Варшавській Академії мистецтв. Професор Владислава Скочиляса. Дипломна робота «Святий Володимир». • 1927—1937 — належав у Варшаві до Української студентської мистецької громади «Спокій» (31 член, 14 з яких волиняни), яка об’єднувала емігрантів з Наддніпрянської України, Галичини та Волині. • 1935 — член Волинського українського об’єднання, делегат з’їзду ВУО. • у 1940-х — перебував в українському підпіллі (псевд. Бей, Зот, Старий). • 1943—1952 — член Крайової референтури пропаганди на Північно-Західних українських землях, член Української головної визвольної ради. • 1951 — з м. Москви надійшла вказівка припинити підпільну антирадянську діяльність Хасевича, тому що його гравюри попали делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. • 4 березня 1952 — на хуторі біля села Сухівці Рівненської області знищений енкаведистами. • 1931—1944 — 35 художніх виставок, зокрема: • 1931—1932 — виставки у Львові, Празі, Берліні. • 1932—1933 — виставки у Чикаго і Лос-Анджелесі. • 1933 — співпраця з часописами «Волинь», «Шлях», «Волинське слово». • 1939 — альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича»(Варшава). • 1939 — альбом «Екслібрис Ніла Хасевича» (Філадельфія). • 1941 — член Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв • 1943—1952 — працював у редакції підпільного журналу «До зброї» що видавався політвідділом Головної команди УПА і друкувався на Волині o автор ескізів усіх нагород УПА та УГВР. o ілюстрував журнали УПА «Український перець» та «Хрін». o альбом «Волинь в боротьбі». o альбом карикатур антирадянської тематики. • 1952 — альбом «Графіка в бункерах УПА» (Філадельфія). • 1931 — Почесна нагорода «Ватикан» за картину «Прання» • 1932 — Почесний диплом Академії за портрет «Мазепа». • 1948 — Кавалер Срібного Хреста Заслуги. «Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до свосї загибелі. Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії. Він мав чудовий голос, а ще й художній хист. Але ж доля ніколи не одаровує повністю — одне дає, а інше забирає… У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір’ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Здавалося б, що чекало на нього, інваліда? Інша людина на його місці втратила б усіляку надію й опустилася на дно. Але не така вдача була у Ніла. Оскільки хлопець міг вирізати з дерева різні поробки, то сам собі змайстрував і протез. І з цього часу міцно стояв на ногах, вперто простуючи до своєї мети. А метою спочатку було навчання. Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса. У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васильківський, С. Дричик, В. Зварич, П. Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Зі спогадів останнього про свого земляка: «… невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…». 1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке євангеліє. В процесі роботи досконало вивчив слов’янський шрифт. Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а точніше — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях»та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським. Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського Об`єднання. Був делегатом крайового з`їзду ВУО 1935 року в Луцьку.Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором.Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об’єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН. Із того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську лан¬ку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.). У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці, спіть». У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Та зловісні чорні круки з держбезпеки вже чигали па нього. 1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево” (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с. Сухівці, що за 12 км від Клеваня Рівненської області. Хутір оточили. Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна. «Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр[1]. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант точно, на півметра, не вище, підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух… Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!» Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. В одного відсутня нога — це був Зот. У руці… стискав автомат”. На думку гебістів, перед смертю провідник УПА застрелив одного зі своїх охоронців на псевдо Павло, який хотів здатися. Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовищее, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок». За три дні тіла убитих повстанців зникли.
Украинским властям в прошлом году давались добрые советы на самом высоком уровне. Но мы увидели, что все эти советы игнорировались. И теперь якобы для них стало большим сюрпризом, что такая их позиция
спровоцировала последствия.
