Сучасні європейські правоцентристи не є однорідними, але мають певні спільні позиції: 1) підтримка економічної свободи, розвитку підприємництва; 2) збереження консервативних цінностей; 3) збереження ідентичності власної держави та нації; 4) жорстке регулювання міграційної політики та обмеження напливунелегальних мігрантів до Європи. Суспільний запит на відповідну ідеологію зазвичай зростає в кризові періоди, коли традиційний для лівих соціальний популізм щодо перерозподілів наявних ресурсів найбільш яскраво виявляє свою неспроможність. Криза змушує реалістичніше ставитися до життя, а саме правоцентристи обстоюють принцип життя за можливостями.

Читайте також: Потреба правої сили

Запит на правоцентризм відчутний і в Україні. Нинішня модель економіки, зорієнтована на великий олігархічнийкапітал, що існує за рахунок дешевих ресурсів, майже цілковито вичерпала себе. Дедалі гостріше відчувається потреба реальної економічної свободи та гарантій приватної власності, створення передумов для розкриття продуктивних сил нації завдяки розвитку підприємництва (з пріоритетом не для монополістично-олігархічного, а для зорієнтованого на конкуренцію середнього і малого бізнесу). Є проблема все ще несформованої національної ідентичності. Утім, попри те що так чи інакше з правим спектром себе ідентифікує більшістьсучасних опозиційних сил («Батьківщина», «Фронт змін», «УДАР», «Громадянська позиція», «Наша Україна», Українська народна партія та інші уламки Руху та блоку НУ – НС), очевидною є їхня нездатність задовольнити наявний суспільний запит на ефективну правоцентристську політичну силу, спроможну провести необхідні радикальні перетворення та подолати всі рудименти совка. Вони не демонструють здатності ані зрозуміти потреби громадян, ані пояснити їм своє бачення розвитку країни, ані реалізувати задекларовані у своїх же програмних документах стратегії. Відтак мовою відповідальності в Україні з виборцем не говорить жодна партія; натомість основою їхньої політичної практики залишаються популізм та обстоювання інтересів своїх бізнес-груп.

НА ОДНІЙ НОЗІ

На «правий статус» (навіть на монополію на правому фланзі) довгий час претендує Всеукраїнське об’єднання «Свобода», яке найактивніше експлуатує національні, мовні, історичні цінності. Проте його програма в економічному розрізі має дуже мало спільного з програмами правих партій. Приміром, ВО виступає за переведення заборгованості за кредитами, виданими фізичним особам в іноземній валюті, у гривню за курсом, який був на момент отримання позики, або вимагає «зобов’язати будівельні монополії зводити соціальне житло за доступними цінами». Загалом поведінка цієї політичної сили наштовхує на думку, що її основна мета – гарантовано завоювати невеликий відсоток ультрапатріотичного електорату й використовувати цей актив у подальших торгах. Про реальну програму перетворень у країні, схоже, не йдеться взагалі.  

Не менше проблем із формулюванням власної позиції і в партій – уламків блоку НУ – НС, що зазвичай декларують свою національну позицію зі знакових питань ідентичності й при цьому мають проблеми з баченням соціально-економічних перетворень у країні. У гуманітарній галузі риторика діячів згаданих партій підкреслено права (і лише декларації, як виявилося з історією президентства Ющенка), проте переконання значної частини партійців в економічній політиці є, по суті, лівими.

ІДЕОЛОГІЯ РОЗБУДОВИ РЕЙТИНГУ

Схожа ситуація і з найбільш рейтинговими політсилами, які останнім часом навіть демонструють інтерес до злиття в єдиному списку – «Батьківщиною» та «Фронтом змін», – а також новими опозиційними партіями.

Так програма «Батьківщини», яка є до того ж членом правоцентристської Європейської народної партії, містить низку положень, що мають підтвердити саме таке її ідеологічне позиціонування. Зокрема, це позиції щодо послаблення податкового тиску, приватизації, легалізації тіньового капіталу тощо. Проте у своїх ініціативах, зокрема в законотворчій роботі, фракція виявляла себе переважно як лівопопулістська політсила, що подеколилобіювала проведення «змін» в інтересах бізнес-груп у партії. А підтримка середнього класу, яка є пріоритетом правоцентристських партій у Європі, в риториці та ініціативах «Батьківщини» взагалі відійшла на третій план.

«Фронт змін» у своїй програмі метою діяльності визначив розбудову держави, яка характеризуватиметься «підтримкою чесної конкуренції між українськими виробниками, гарантією недоторканності всіх форм власності, захистом українського ринку від найбільш агресивних форм зовнішньої експансії, підтримкою соціальної й екологічної відповідальності приватного сектору». Арсеній Яценюк свого часу висловлював радикальну навіть серед правоцентристів ідею підвищення пенсійного віку, а ще – раціонального використання бюджетних коштів під час виділення субвенцій регіонам тощо. Проте ані словом не прохопився про подолання олігархічних монополій в економіці та політиці. Ліберальні декларації «Фронт змін» поєднує із фактичним ігроруванням питань національної ідентичності та дерадянізації. Крім того, якщо глянути на останні дії лідера «Фронту», то вони швидше притаманні лівопопулістському політику. 16 січня він зареєстрував у Верховній Раді проект закону про тимчасову заборону нарахування та стягнення з громадян України пені в разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги. А доходи від приватизації пропонує спрямувати не напрограми розвитку, наприклад підтримку зайнятості, стимулювання малого бізнесу, а на збільшення соціальних виплат пенсій для 17,2 млн потенційних виборців (пенсіонерів та бюджетників). Ігноруючи той факт, що така кількість отримувачів реально не відчує «покращення».

Соціально-економічна складова програми новоствореної партії «УДАР (Український демократичний альянс за реформи) Віталія Кличка» також свідчить про її прагнення поживитися за рахунок правоцентристського електорату. Однак чіткий план дій та орієнтири того, що має бути отримано на кожному етапі перетворень, у партії, судячи з публічних виступів її лідера, відсутні.

Поширеною проблемою нинішніх опозиційних сил є страусяча позиція у знакових для національної ідентичності питаннях: захист української мови, політика історичної пам’яті тощо. Їхні лідери, схоже, бояться ризикувати підтримкою тієї чи тієї частини електорату, тимчасово здобутої за рахунок ефектної рекламної кампанії з обіцянками «золотих гір». Як наслідок ці теми перетворюються на поживний ґрунт для радикалів, які маргіналізують питання ідентичності своєю деструктивною позицією. Останній приклад: ситуація з антиукраїнською лекцією Ґжеґожа Россолінського-Лібе, яка сколихнула українську громадськість, але не викликала адекватної реакції з боку «Батьківщини», «Фронту змін», «УДАРу», «Нашої України»...

Цікаво, що після ув’язнення Тимошенко питання маркерів ідентичності (мови, історії) БЮТ узагалі оминає, Яценюк завжди уникав цих тем, те саме стосується і Кличка. Отже, «правоцентристи» відмовляються від консолідації ідентичності українського суспільства й сахаються згадувати про дерадянізацію. Таким чином, стратегічний елемент, без якого реальне реформування неможливе, залишено радикалам, а відтак ці ключові питання маргіналізуються.

Уже традиційно лідери та спікери декларативно правоцентристських сил ухиляються од відповіді на запитання, за що конкретно вони виступають, а натомість фокусуються на пункті «проти кого?». Яку програму змін вони готові виконати в економічній, гуманітарній та геополітичній площині? Звичайно, можна сказати, що політичні сили, які позиціонують себе як праві, вдаються до лівого популізму з тактичною метою, – мовляв, «виборець любить вухами», тому вони й змушені «лівіти» до електоральних перегонів, інакше приречені на постійні програші. Однак, діючи таким чином, вони ігнорують настрої суспільства, які, подібно до європейських, готують міцний ґрунт для послідовних правих партій.

Є також інший вимір «правого вибору». Одним із завдань правих є виховання відповідальності: виборець відповідає за те, кому віддав голос, політична партія – за взяті на себе обіцянки. Наявні в Україні «клуби за інтересами» до такої місії не готові.

Найголовніше те, що більшість так званих опозиційних політиків родом із радянської системи координат та її логічного продовження – пострадянської олігархії. Визначальними рисами цієї системи є корумпований контроль певних груп над відсталою економікою та брак реальної економічної свободи у більшості суспільства. У політичному сенсі: партії олігархії (замасковані під лібералів) та їхнє друге «я» – партії соціального популізму (комуністи, соціалісти).

Розірвати це замкнене коло будь-що доведеться, позаяк у протилежному разі країна збанкрутує й опиниться у тіні великого сусіда. Зрозуміло, однак, що Яценюк, Турчинов, Кожем’якін, Тягнибок, Кличко, як кажуть росіяни, «нє по етой часті».

На останніх виборах до Європарламенту в червні 2009 року, що відбулися у розпал кризи, правоцентристські політсили змогли закріпити свої позиції. Європейська народна партія – Європейські демократи (EPP/ED) здобула 263 мандати проти 288 2004-го. Незначні електоральні втрати сталися за рахунок посилення крайньоправих, натомість основний суперник – Партія європейських соціалістів (PES) – отримав 161 мандат замість 217.

tyzhden

«Оскільки любов і страх несумісні, то краще, щоб тебе боялися, ніж любили», – радив політикам своєї епохи знаменитий Нікколо Макіавеллі. Але те, що партію влади вже не люблять і ніяк не хочуть боятися включно з базовими для неї регіонами, можновладці нарешті зрозуміли.

Ось, скажімо, ще на початку березня в Херсоні міліція затримала кількох студентів, які розклеювали листівки з текстом «Я другой такой страны не знаю, президент которой – бывший зек» (з портретом Віктора Федоровича для цілковитої конкретики). Їм пояснили: такі листівки – це злісне хуліганство. До того ж групове. Кримінальнусправу порушено, вам світить до чотирьох років комфортної української тюрми. До боротьби з «хуліганами» долучилася навіть СБУ, офіцери якої провели обшук у кімнатах гуртожитку, де мешкав один із них... Але щойно інформація набула розголосу, як репресивну машину заїло. Міліціонери обмежилися тим, що взяли в студентів письмові пояснення, у яких ті стверджували, що нікого принижувати не хотіли і не мали жодного злого умислу. Просто констатували...

Приклад херсонців не лишився без наслідування: 27 березня точно такі самі листівки розклеювали вже в більшості обласних центрів у межах акції «Міліція, досить клеїти молодь!». Цього разу забрати «хуліганів» до відділка наважилися тільки донецькі правоохоронці. Але тут-таки заявили, що затримання нібито й не є затриманням – ідеться, мовляв, лише про «профілактичну бесіду». Справді, незабаром трьох із них відпустили (хоча листівки, кажуть, таки забрали).

Що ж, Донбас у нас – історично особлива територія. Днями з конкурсу на фестивалі документального кіно в Києві зі скандалом зняли стрічку про одну з його «принад». Українсько-естонська «Шахта № 8» розповідає про дитячу працю на шахтах регіону. Але перед показом українська продюсерка раптом заявила, що стрічку демонструвати на фестивалі документальних фільмів не можна, бо вона «постановочна». Хоча до того часу вона не була проти цього на закордонних конкурсах. Подейкують, сталося таке за побажанням когось із впливових донецьких – ну не могло нутро людини стерпіти «очорнення дійсності»... У результаті, втім, фільм тільки набув популярності. Як і у випадку з листівками про Януковича, спроби приховати неприємне дають зворотний ефект. Як тут не занервувати...

Олександр Михельсон

tyzhden