Захар КОЛІСНІЧЕНКО

Відсутність Олеся Донія у затвердженому з’їздом «Батьківщини» списку кандидатів у народні депутати стала, мабуть, найбільшою несподіванкою початку походу опозиціонерів на вибори. Взявши паузу, Доній оголосив, що йтиме в Раду самовисуванцем – по Коломийському виборчому округу на Івано-Франківщині. Кошти на кампанію планує збирати в соціальних мережах. Вже скоро з округу надійшли перші новини. По-перше, на користь Донія відмовився балотуватися в цьому окрузі Юрій Шухевич. По-друге, голова Івано-Франківського штабу Об’єднаної опозиції Дмитро Шлемко заявив, що коломийський виборець не підтримає киянина Донія, бо той не має жодного відношення до прикарпатського краю…

Піймати Донія в Києві дуже важко: на час кампанії він переїжджає на округ. Майже годинна розмова з ним відбувається у прохідній кімнаті офісу мистецького об’єднання «Остання барикада», засновником якого є Доній. Зараз цей офіс перетворився на столичну філію його виборчого штабу, - якраз після оперативної наради і під час запізнілого сніданку у вигляді пляшки ряжанки. Нас з десяток разів переривають телефонні дзвінки – практично всі пов’язані з розгортанням штабу і початком реальної кампанії. Незважаючи на досить ранню годину, Доній виглядає дуже стомленим. І це тільки початок…

Близько трьох чвертей округів буде здано владі

Свого часу ви сказали, що опозиція програла вибори через дурість, амбітність та зоряну хворобу окремих своїх представників, і що так само будуть програні парламентські, якщо опозиційні сили не домовиться між собою. Те, в якому стані опозиція перебуває зараз, – це, на вашу думку, домовились чи ні?

Сьогодні опозиційні сили йдуть до Верховної Ради кількома колонами, якщо йдеться про списки. Змінити цю ситуацію, покращити списки хотілося б, але вже пізно. Домовленості по мажоритарних округах на цей момент теж немає, але цю ситуацію змінити на краще можливо і, більше того, вкрай необхідно. Тому що нинішня ситуація виглядає так, що близько трьох чвертей округів буде просто здано владі.

«Здано» – свідомо чи «хотіли, як краще, просто так сталося»?

В українській політиці ніколи не було люстрації, тому з неї не вичищена навіть КГБ-шна агентура. Я вже не кажу про останні впливи, коли в політику прийшли люди бізнесового плану, і гроші почали вирішувати більше, ніж ідеї. Тому ніхто не може сказати, по дурості це сталося чи свідомо.

Але те, що на цей момент в округах виставлено дуже багато неоптимальних кандидатів, – це факт. Те, що ситуацію ще можна покращити – також факт. Було б бажання.

Тому я думаю, що за місяць необхідно, аби всі сили, які вважають себе патріотичними, – тобто «Свобода», «Батьківщина», «Удар», УНП, КУН, «Наша Україна», УП «Собор», патріотичні самовисуванці – по кожному окрузі зібрались і визначили з-поміж себе найбільш оптимальних кандидатів.

Найбільш оптимальний кандидат – це хто?

Це кандидат, щодо якого немає ані найменшого сумніву щодо його подальшої позиції – що він схибить, візьме гроші і стане «тушкою»…

Тобто головне – це не шанси цієї людини виграти, а те, як вона, найпевніше, буде себе поводити в парламенті?

Безперечно. Шанси виграти визначаються спільними зусиллями всіх патріотичних сил по допомозі цьому кандидату. А допомагати людині, яка може стати тушкою в наступному парламенті, – це аморально, це означає рубати гілляку, на якій сидить сама опозиція.

Згадаймо, як у 2007 році до одного списку включались олігархи з метою їхнього подальшого перевиховання. При першій ліпшій нагоді вони просто перебігли до Партії регіонів…

А у Олеся Донія особисто є якийсь тест, щоб визначити, буде людина «тушкою» чи ні? Бо, наскільки я пам’ятаю, «Народна самооборона», до якої ви теж належали, теж впритул стикнулась з цією проблемою, причому перебігли з неї саме ті, про кого це б ніхто не подумав…

Треба сказати, що з 18 «самооборонців» перебігли дві третини, залишилося шестеро. І, як правило, перебігали так звані «нові обличчя», яких нібито так не вистачало нашій політиці, – Катерина Лук’янова, Олег Новиков, Олександр Бобильов – люди, які ніколи не були раніше депутатами.

Тому гарантія може бути лише одна, – це їхня попередня діяльність. Людей дуже важливо перевіряти у екстремальних ситуаціях. Якщо вони показували себе з кращого боку – вони, швидше за все, не зрадять і в майбутньому.

Але та сама Лук’янова цей критерій чудово задовольняла. Вона була секретарем Вінницького обкому Соцпартії, коли ця сила була в глухій опозиції, показово вийшла з неї, коли Мороз увійшов до «антикризової коаліції», саме у її місті свою першу публічну акцію провела Луценкова «Народна самооборона»…

В такому разі, ви пропонуєте попередню діяльність не брати до уваги, і взагалі вибори скасувати, а одразу розраховувати: у кого більше коштів – у того й більше шансів? Очевидно, проблеми морального характеру будуть завжди. Завжди може з’явитися якась слабка ланка. Але ми говоримо про те, що є тенденція, а є винятки. Ті, хто боролись за незалежність, як правило, і зараз залишаються у патріотичному середовищі, залишаються творцями опозиції. Винятки є, безперечно – і ми не можемо точно сказати, чи вони були попередньо інкорпорованою агентурою, чи перейшли на інший бік з меркантильних міркувань. Але основна маса людей, які ніколи не боялись йти на барикади, підтверджують це і сьогодні.

Тобто, грубо кажучи, Олесь Доній – проти нових облич у політиці?

Ні, я не проти нових облич, безперечно. Але ці нові обличчя мусять проявити себе у діяльності – наприклад, у вуличних акціях, на яких, до речі, бракує ду-у-уже багатьох відомих опозиційних політиків. Вони не повинні боятися, що їх посадять у міліцейський «бобік» чи вони потраплять під міліцейські кийки, що їх виженуть з університету.

Я за такі нові обличчя, а не за ті нові обличчя, які з’являються з мішком коштів або носять папірці за черговим партбосом і заглядають йому в рот.

Список «Батьківщини» повинен взяти 90 мандатів

Ваше прізвище фігурувало у кількох варіантах списку Об’єднаної опозиції, які потрапляли до ЗМІ перед з’їздом. Чи правда, що відповідні гарантії свого часу вам були надані особисто Юлією Тимошенко?

У нас на цю тему була лише одна розмова з Юлією Тимошенко – за пару місяців до її посадки. Вона особисто запропонувала мені йти до прохідної частини списку, це її дослівна цитата. Я не заперечував, тому що розумів, що саме цей список буде осердям опозиційності. Але, оскільки вона перебуває за гратами і не має можливості бути біля керма своєї партії, то з формальної точки зору у мене жодних претензій до «Батьківщини» не може.

Просто якщо прийняти за даність такий спосіб формування виборчого списку, то виходить, що список «Батьківщини» – це не список Об’єднаної опозиції, не список учасників спротиву режимові, а банальний виборчий список окремої партії.

Очевидно, що опозиція – це і моє опозиційне середовище, і середовище «Свободи», і «Батьківщини», і «Удару»у, і інших партій та кандидатів, які йдуть на вибори. Якби всі ці середовища об’єднались – це була б Об’єднана опозиція.

Але очевидно, що «Об’єднана опозиція» перетворилася на бренд, право на використання якого в явочному порядку присвоїв собі список «Батьківщини»…

Я розумію цю політичну технологію, але якби хтось з партбосів цієї сили сказав, що він більший опозиціонер, ніж я, то це виглядало б смішно.

В інтерв’ю нашому виданню Ольга Герасим’юк сказала, що її прізвище з підсумкового списку викреслив особисто Арсеній Яценюк. Ви знаєте, хто конкретно приймав рішення про те, що у списку не буде вас?

Я не знаю. Інформацією про те, хто формував списки, ані я, ані суспільство не володіє.

Відверто кажучи, я на цю тему після згаданої розмови з Тимошенко спілкувався тільки один раз з Турчиновим – тобто той самий Арсеній Яценюк зі мною таких розмов не проводив…

А Турчинов вам що сказав?

Він приблизно за два місяці до формування списку запропонував висуватися в мажоритарному окрузі по Києву. Я на це відповів, що для того, щоб висуватися в Києві, потрібні величезні кошти, яких я просто не маю. Очевидно, що доцільніше використовувати мій потенціал під час поїздок по всій Україні. На це Турчинов сказав, що він подумає, вони пошукають можливості, і все – на два місяці після того він просто зник, а всі мої дзвоники до нього в приймальню, в тому числі за три дні до з’їзду, залишилися без відповіді…

Але ще раз скажу – зараз ми говоримо про партійний список, тому з формальної точки зору в мене немає жодних підстав для персональних образ чи образ на цю партію.

А якої ви думки про оголошений на з’їзді список «Батьківщини»? Чи хотілося б вам бути в цьому списку?

Те, що дуже багато позитивних людей з цього списку стануть депутатами, – це великий позитив. Мені приємно, що там знайшлось місце для багатьох з тих, хто були поруч зі мною на вуличних акціях – я кажу про Андрія Павловського, Остапа Семерака, В’ячеслава Кириленка, Юрія Гримчака, Михайла Волинця…

Якраз Гримчак і Волинець депутатами можуть і не стати…

Я вважаю, що список повинен взяти 90 мандатів, тому вони мають пройти. Інша справа, що там з’явилися дивні персонажі, і це, знову ж таки, – питання до партії.

Скажімо, як могла туди потрапити Катерина Лук’янова?

Але ж не потрапила…

Вона потрапила до списку. І була з нього викреслена лише через те, що за півгодини до з’їзду Юрій Гримчак влаштував демарш. Він пригрозив, що якщо в списку залишить Лук’янова, то з нього вийде він. Причому зробить це і грюкне дверима прямо на з’їзді…

Зрештою, таких персонажів там декілька. Тобто потенційних тушок до списку «Батьківщини» хтось взяв, і ці пробоїни ще проявляться. Але все-таки їх меншість. І я все одно закликаю і закликатиму голосувати за будь-який з патріотичних списків, тому що навіть в такому стані вони все одно кращі ніж те, що йде від владі. Все одно ці списки (я маю на увазі «Свободу», «Батьківщину» та «Удар») – більш демократичні, більш проукраїнські, більш проєвропейські, тому за них потрібно голосувати навіть в такому стані, а критика опозиційних партій не повинна переходити у суцільний негативізм.

Власне, днями Турчинов сказав, що «Батьківщина» розглядає можливість відкликання зі свого списку кількох людей, щодо яких критика громадськості є найбільш запеклою і хто не повністю віддається передвиборчій роботі. Формально така можливість у них дійсно є – адже партійний з’їзд не закрито. Ви вірите у «покращення» опозиційного списку?

Не потрібно мати ілюзій. Так само партбоси казали, що списки будуть відкриватися для громадської дискусії, а в результаті список було відкрито лише в день його подання до ЦВК. Тому і тут великих ілюзій бути не повинно.

Ви кажете, що будете закликати виборців голосувати за котрусь з патріотичних сил, однак у вашого соратника Стецьківа позиція, як мені здається, ще більш чітка. Він вважає, що з точки зору політичної раціональності треба закликати голосувати за «Свободу», бо «Батьківщина» і «Удар» долають п’ятивідсотковий бар’єр у будь-якому разі. Більше того, що до агітації за «Свободу» повинні долучитися лідери названих опозиційних сил. Ви підтримуєте таку позицію?

Знаєте, після того, як у виборчому списку «Батьківщини» несподівано для багатьох не виявилось мого прізвища, першим з політиків, хто подзвонив мені після їхнього з’їзду, був Олег Тягнибок. Він запропонував мені відразу чотири центральноукраїнські округи на вибір і сказав, що «Свобода» може негайно зняти свого кандидата у будь-якому з цих округів на мою користь, якщо я погоджусь там балотуватися.

Я ще не встиг як слід подумати над його пропозицією, як за годину мені подзвонив мені один з цих кандидатів і сказав, що хоче зустрітися зі мною на прохання Олега Ярославовича. Ми зустрілися, він розписав мені ситуацію по своєму округу і ще раз запевнив, що готовий знятися на мою користь. Не прийнявши цю пропозицію з певних міркувань, я, тим не менше, вважаю, що з боку Олега це був шляхетний вчинок, за який я йому вдячний. Це було красиво.

Зрозуміло, що для того, щоби не допустити, щоб у Партії регіонів було 300 голосів, «Удару» та «Батьківщині» потрібно максимально сприяти тому для того, щоб «Свобода» як їхній найбільший союзник у наступному парламенті подолала 5% бар’єр. Навіть у мистецькому середовищі останнім часом – особливо через деякі аспекти формування списків інших політ сил – прихильність до «Свободи» помітно підвищилась.

І влада останнім часом почала непокоїтися тим, що «Свобода» може пройти до парламенту. В Івано-Франківську взагалі до парламенту висувається підставний кандидат від «Свободи», який спеціально поміняв свої ім’я та прізвище, щоб висунутися проти голови облради, свободівця Олександра Сича. Тепер справжня «Свобода» змушена змінити тактику рекламної кампанії, і, оскільки у цих кандидатів зараз різні лише по батькові, то «свободівський» Сич йде на вибори зі слоганом «Справжній Сич – це Максимович». Тобто тут йдеться про крайні засоби боротьби з боку влади.

Ви згадали про чотири округи, які пропонувала вам «Свобода», і про пропозицію Турчинова йти по Києву. Проте, за нашими даними, впливові люди з «Батьківщини» обіцяли вам допомогти з фінансуванням, якби ви висунулись в 63-му окрузі з центром у Бердичеві. Це правда?

Вже після з’їзду «Батьківщини», коли серед публіцистів і журналістів почалась хвиля якщо не обурення, то здивування, що мене не виявилось серед кандидатів, висунутих на тому з’їзді, я дійсно отримав дзвоник від одного чільних діячів «Батьківщини». На зустрічі з ним мені запропонували цей округ, але, як на мене, це було некрасиво, бо в цьому окрузі мені довелося б змагатися з одним з дієвих опозиційних діячів, Павлом Жебрівським, який зараз співпрацює з митцями , які разом зі мною входять до «Всеукраїнського Комітету захисту української мови», наприклад Василем Шкляром та братами Капрановими. Прийняти цю пропозицію було для мене некоректним.

Уточніть: вам пропонували висунути вас від «Батьківщини», гроші на кампанію чи і те, і інше?

Я навіть не ставив таке питання. Мені запропонували підтримку «Батьківщини» по цьому округу, я вважав, що це некоректно, тому просто не розвивав цю тему. Зрештою, якби вони справді хотіли мене підтримати, то знайшли б мене до з’їзду. Після з’їзду – це виглядало як пропагандистський крок з метою якось відповісти мас-медіа, які ставили питання про те, чому мене ніде не залучили. Об’єктивно ж це виглядало як спроба зіткнути лобами двох опозиційних діячів, і по факту – допомогти владі, адже наше одночасне кандидування в цьому окрузі грало б на руку саме їй.

Вам не здається, що таке, м’яко кажучи, «підсиджування» опозиційними силами одне одного, висунення «Ударом» без жодних помітних спроб порозумітися з іншими 225 власних кандидатів, інші чинники, говорять про те, що опозиція у наступному парламенті взагалі не зможе між собою домовитися, навіть якщо у ньому матиме арифметичну більшість мандатів?

Всі шанси для домовленостей мають бути використані. Так, всередині патріотичних партій існує агентура – як спецслужбівська, так і провладна. Іноді ця агентура доходить до самого керівництва. Але переважна кількість людей у патріотичних партіях – абсолютно патріотичні, чесні і ідейні. І я хочу вірити, що тиск всередині кожної партії дозволить-таки їм достукатися до здорового глузду і примусити до співпраці.

Хоча я розумію наскільки це важко. Перед початком кампанії я мав ілюзії про те, що опозиції вдасться об’єднатися, але ці ілюзії, на жаль, не стали реальністю. Можливо, сьогодні на користь здоровому глуздові гратиме відчуття загрози – адже якщо Янукович «докупить» «тушок» до того, щоб сформувати у Верховній Раді більшість у триста голосів, то це означатиме 28 років правління клану Януковича. Адже не даремно Янукович створював під себе цю Конституційну асамблею. Вона буде використана, коли вони зрозуміють, що в них немає шансів перемагати на загальних виборах. Конституційна реформа передбачатиме вибори Президента в парламенті і продовження його повноважень до семи років. І я відчуваю, що недаремно Чечетов вже одного разу зізнався, що наступним Президентом може стати син Януковича… Перспектива двох термінів Віктора Януковича і двох термінів його сина на президентській посаді вкрай згубна для країни.

Можливо, саме усвідомлення цієї загрози підштовхне опозиційні партії до активнішої співпраці.

Часом у мене складається враження, що про наступний парламент є всього дві полярні думки: або опозиція здобуває в ньому 226 голосів, і починає реальні зміни, або опозиція здобуває менше 150 мандатів, і, умовно кажучи, «все пропало». Вам не здається, що з тактичної точки зору найкращим варіантом для опозиції є отримати «блокуючий пакет» в 170-200 мандатів і спокійно готуватися до президентських виборів?

Я не розумію, що значить «найкраще для опозиції». Ми повинні думати про те, що є найкращим для України. А найкраще для України – це зміна цієї влади.

Що таке 170 недієвих опозиціонерів, більша частина з яких боїться іти на вуличні акції протесту, ми бачимо вже в цій Верховній Раді. Формально у влади немає 300 голосів у парламенті, але на вулиці поруч зі мною, як правило, стоїть близько десяти депутатів з обох опозиційних фракцій. Така опозиція нікого не лякає – влада з такою опозицією просто робить все, що їй хочеться. Якщо постійно не вести бій, якщо знов привести в парламент людей, які з квитком опозиціонера будуть там «гуму жувати», то, очевидно, президентські вибори теж будуть програні. Тоді або влада, дотиснувши все населення, їх тотально фальсифікує, або самі люди просто не захочуть голосувати за таку псевдоопозицію.

Тому, звичайно, потрібно боротися вже сьогодні, а не сподіватися, що от, мовляв, ми зараз перезимуємо кілька років, а перед президентськими виборами мобілізуємось, сконцентруємося і переможемо. Так не буде. Якщо постійно не боротися, то нічого й не вибореш.

Одна партія з не дуже відомим ім’ям зібрала у Facebook кількасот тисяч. Я сподіваюся, що ми перевершимо цю суму

Чи зв’язувався з вами хтось з керівництва опозиційних партій після того, як ви офіційно заявили, що йдете в парламент від Коломийського округу?

Після того, як я заніс документи до ЦВК, мені дзвонили кандидати в депутати і чинні депутати, які перебувають у всіх опозиційних списках. Якщо йдеться про лідерів цих політ сил, то я зустрічався з Олегом Тягнибоком. Від усіх цих людей я отримав моральну підтримку та запевнення щодо подальшої співпраці у ході виборчої кампанії.

Яким буде бюджет вашої кампанії? Скільки потрібно Олесю Донію, щоб перемогти в Коломиї?

Не знаю, але, навіть за попередніми підрахунками, в кілька разів менше аніж, наприклад, в Києві.

Скільки грошей реально можна зібрати на кампанію Олеся Донія в Коломиї через Facebook?

Не знаю. Одна невеличка партія з не дуже відомим ім’ям спробувала назбирати, і зібрала кількасот тисяч. У мене ім’я трохи відоміше, ніж у цієї партії… Я сподіваюся, що ми перевершимо цю суму.

Нагадаю, що ініціатива щодо збору коштів таким чином була навіть не моєю – це журналіст Павло Кужеєв без жодного узгодження зі мною вивісив у свому Facebook заклик допомогти Донієві провести кампанію, бо в нього самого немає на це коштів. Поки що стримуємо усіх наших знайомих і приятелів, але готовність до перерахування коштів висловлює дуже багато людей, причому не лише з Західної України чи Києва, але й з Одеси, Севастополя, Донецька. Фактично вибори в Коломийському виборчому окрузі ми таким чином перетворюємо на всеукраїнську кампанію.

Чи зустрічалися ви з Дмитром Шлемком (голова Івано-Франківської обласної організації «Батьківщини, саме його креатурою вважається висунутий цією партією в Коломийському окрузі Олександр Левицький – «Главком»)?

Ні. Я взагалі не впевнений що ми знайомі. Можливо, я його в Раді бачив пару разів, та й все…

А з Олександром Левицьким ви спілкувались?

Так, ми розмовляли по телефону – ще до того, як ми офіційно поінформували, що я висуваюсь у Коломиї… І я ще раз кажу: якщо цей округ не є проданим, як про це подейкують…

А де подейкують?

На місцях. Річ у тому, що кандидат від влади у цьому окрузі свого часу був бютівцем і, кажуть, саме через нього йшло основне фінансування цієї організації. Відповідно, і дружні стосунки там збереглись, хоч перевірити це сьогодні неможливо.

Власне, якщо ці дружні стосунки будуть поставлені нижче, ніж державні інтереси, то абсолютно нормальною ініціативою з боку самого пана Левицького або ж з боку обласної організації «Батьківщини» було б зняття його кандидатури на мою користь як більш перспективного і більш надійного кандидата – життя, зрештою, це довело. Мені здалося, що приклад Шухевича, який відмовився від балотування на мою користь, мав би їх на це надихнути.

Але я повторю, це може статися лише за умови, що цей округ не проданий, якщо ці плітки не мають під собою підстав.

Якщо раптом передвиборча соціологія по вашому округу не буде показувати однозначного фаворита, ви готові будете зняти свою кандидатуру на користь того самого Левицького?

Я готовий зняти свою кандидатуру на користь будь-якої людини, яка своїм життям довела що на нього можна спертися. Наприклад, якщо йдеться про Шухевича, то мені навіть на соціологію не треба було дивитися, – я був готовий долучити свій рейтинг до Шухевича і допомагати йому незалежно від того, що про його шанси кажуть соціологи. В даному випадку йдеться про людину, яка поки що ніяк себе не проявляла, тому очевидно, що зняти свою кандидатуру на мою користь з морально-етичних міркувань повинна саме вона.

Скільки відсотків часу кампанії ви плануєте проводити на окрузі?

Я планую проводити там весь час. Зараз я приїхав до Києва тільки на півтори доби. Решту часу я буду в Коломиї.

До якої фракції ви запишетесь, якщо пройдете до Верховної Ради? Чи залишитесь позафракційним?

Оптимальним було б ініціювати об’єднання трьох основних опозиційних політичних сил, які пройдуть до парламенту, – «Свободи», «Батьківщини» і «Удару», а також мажоритарних патріотичних кандидатів. Але я розумію, що це мало реалістично, тому про якісь подібні перспективи, очевидно, говорити рано…

Якщо б я висувався від однієї з цих політичних сил, то я мав би відповідні зобов’язання. Оскільки на даний момент таких домовленостей немає, я вільний у виборі нормальних стосунків з усіма цими трьома фракціями або участь у творенні нової структури.

Про якесь формалізоване об’єднання можна було б говорити, якби для нього набралася достатня самовисуванців, таких, як той же Тарас Стецьків, Василь Шкляр, у яких є шанси пройти за своїми округами, чи Ігор Осташ, у якого по округу затверджена людина, яка була в списку «тушок». У нього на окрузі взагалі «ураган» – єдину квоту, яку отримала для висування своїх мажоритарників «Громадянська позиція», була віддана заможній людині, але колишній «тушці».

Кого ви маєте на увазі?

Пам’ятаєте, свого часу одним з перебіжчиків від «Батьківщини» був такий собі Іван Денькович, голова їхньої Львівської обласної організації? Він тоді перебіг не просто так, а з печаткою, і саме через це під час місцевих виборів 2010 року по Львівщині і Київщині обиралися списки «Батьківщини», складені з «тушок». Так от, Олег Канівець, визначений «Громадянською позицією» єдиним кандидатом від опозиції у Стрийському виборчому окрузі, у 2010 році перебував у цьому списку «тушок».

Як ставитися до такої ситуації? Яка в мене може бути впевненість, коли мені кажуть, що «ми його виправимо»? І кому я мав би більше довіряти – «тушці» Канівцю чи Ігорю Осташу з огляду на його діяльність на посадах депутата та посла України в Канаді? Тобто з такими мажоритарниками, з іменами, які підтверджені життєвим шляхом, можна починати формувати щось нове. Але в той же час я чудово розумію, що політика – це команда гра. Невеличке ядро, якщо воно є, – це добре, але цього недостатньо. Тому співпрацювати потрібно буде з усіма існуючими патріотичними середовищами, з усіма патріотичними фракціями.

Для перемоги над цією владою потрібна структура типу «Солідарності»

В інтерв’ю нашому виданню Тарас Стецьків заявив що ви готуєтесь до революції. Що він має на увазі?

(пауза) У нас з паном Тарасом трохи різний підхід до інформування населення. Він прагне одразу запалювати людей, інформуванням людей про все і одразу він ніби підштовхує їх до дії. Я більше схильний до того, щоб спочатку сформувати структури, а інформувати людей уже тоді, коли безпосередньо почнеться дія.

Я не кажу, який підхід є правильним. Справді, можливо, що без попереднього інформування люди просто не будуть запалюватися. Але мій особистий досвід показує, що частіше вдаються акції, які готувалися не те, щоб конспіративно, але максимально без випуску зайвої інформації.

Тобто ви формуєте структури?

Обов’язково. Адже без структур нічого не буде. І потрібно розуміти: маленькі структури не переможуть. Ця влада надто сильна, надто агресивна, вона не зупиняється перед задіюванням бандитських засобів, тому уже зараз очевидно, що десять конкуруючих опозиційних партій та громадських організацій її не переможуть.

Для перемоги над цією владою потрібна структура типу «Солідарності» в Польщі, Народного Руху зразка 89-го року в Україні, «Народних фронтів» в країнах Балтії зразка 88–89-х років. Якщо оголосити про початок створення такої структури зараз, це сприймуть як створення ще однієї конкуруючої структури під час передвиборчої боротьби.

Я вважаю, що наше політичне і громадське середовище дозріє до усвідомлення цієї ідеї приблизно через півроку після виборів, але ті, хто розуміє ситуацію, повинні вести підготовку вже зараз.

І в чому ж полягає ця підготовка?

Нагадаю, що перед створенням Народного Руху в 89-му році, в 88-му році було створено Товариство української мови – з формальної точки зору структура неполітична, культурологічна. Зараз ми займаємося створенням Всеукраїнського комітету захисту української мови – структури масової, з як мінімум кількома сотнями тисячами, а бажано кілька мільйонами учасників. До її складу вже зараз входять практично всі політв’язні – Шухевич, Хмара, Лук’яненко, Маринович, Калинець, – журналісти, музиканти, актори, письменники…

А прийдуть політики – і все зіпсують…

Навіть деякі політики туди записалися – це Кириленко, Томенко, Луценко, Парубій, Гримчак, Стецьків…

Я, до речі, вважаю хибною ідею розділяти політиків та громадських діячів. Ми повинні об’єднати всіх, але зрозуміло, що головну увагу ми повинні приділити очищенню керівництва цього руху. Один з ініціаторів створення нашого Комітету Василь Шкляр запропонував створення над керівними органами Наглядової Ради, сформованої з людей,до яких нема претензій з морально-етичного боку. Тому вже сьогодні рядовим членом до нас може записатись хто завгодно, а якщо йдеться про керівництво, то його формуванням займається Наглядова Рада, яка покликана пропускати всіх претендентів через себе і повинна не пускати або, принаймні, мінімізувати присутність у цьому керівництві агентури і людей з захмарними амбіціями… І вже починаємо діяти. А там – побачимо. Бо боротьба ж не завершується лише виборами..

Святослав Хоменко, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»
http://glavcom.ua/articles/7879.html

Этот материал был написан в канун Нового года, но по разным причинам так ине увидел свет. Прошли месяцы. Ситуация вокруг «дела Тимошенко» не изменилась.Все осталось прежним, только ухудшилось. Самоубийственная политика власти привела к тому, что Украина оказалась на волоске от международных санкций, и черная тень изоляции и остракизма перестала быть гипотезо. Петля, состоящая изсмеси трагедии и абсурда, затягивается все туже. Петля на горле не только самой обвиняемой, но и на шее самой Украины и ее власть предержащих. Тупиковая ситуация, из которой нет рационального выхода. Факты приводить не буду, они итак всем известны. Я решил поместить мое эссе на блоге именно сейчас, потому что сегодня имел место очередной акт судебной порнографии под названием «кассация»,который вновь актуализовал обращение к теме Юлии Тимошенко. Кроме того я решил ничего не менять в тексте, приводить новые «аргументы и факты» в свете драматических событий этих месяцев. Повторяю, власть сделала все, чтобыпроисходящее повторялось как в дурном сне и чтобы самые наихудшие ожидания сбывались.

1.

Интродукция

    Мне давно хотелось написать о «феномене Тимошенко»,попытаться дать ответ на вопрос о ее роли и месте в украинской политике,прорваться сквозь мифологизированные напластования массовых проекций на ее фигуру. Ведь ни на одного политика не было вылито столько грязи, ни один не был предметом такой консолидированной ненависти со стороны самых разных за цветом и калибром политических персонажей, и ни у одного не было столько поклонников,как в Украине, так и в мире. И в нейтральных обстоятельствах такой анализ мог бы быть весьма увлекательным. Однако после того, что с ней случилось, после того, как сбылись ее страшные пророчества о судьбе страны и о ее собственной судьбе, после всех ее заключений и злоключений любое теоретизирование было быне только неуместным, но даже аморальным. По крайней мере, сейчас.

Сострадание, которое меня охватывает к этой поруганной женщине, столь велико, что я вынужден вести разговор о ней в совершенно ином жанре. В жанре очень субъективных и местами не систематизированных фрагментов, где есть место не только концептам, но и эмоциям. Сначала я хотел  приурочить этот«импрессионистский портрет» ко дню рождения Юли, потом новый «камерный»судебный процесс против нее, решение Апелляционного суда уничтожили несколько приподнятый и ободряющий тон, с которого я планировал начать свои заметки. Этот процесс показал, что ее крестный путь еще далеко не окончен, что ее Голгофа –как это ни горько и страшно – еще впереди. Отсюда и название этих заметок, как бы банально и избито оно ни звучало. 

2.

Esse homo

       Если попытаться сформулировать главное отличие Юли от подавляющего большинства политиков, то я бы сказал так: «Она позволяла себе в публичном поведении быть человеком среди масок,манекенов и говорящих голов». Посмотрите в пустые глаза большинства украинских политиков, вслушайтесь в набор их бессмысленных словесных конструкций, и вы поймете, о чем я сейчас говорю. В этом контексте быть человеком означает говорить от своего лица, высказывать то, в чем ты лично убежден. Это, в свою очередь предполагает наличие самих убеждений, некоего морального стержня,умения проводить четкое различие между добром и злом на фоне торжествующей моральной беспринципности и морального протеизма. Это также означает быть живым среди мертвецов.  Например, не бояться быть эффектной, гламурной женщиной,не бояться эмоционально реагировать, не бояться искренне рассмеяться или на теледебатах назвать политического оппонента «пустым местом». 

Все эти бегло перечисленные штрихи ее портрета в ответ рождали у людей неформальное отношение, ощущение, что она «своя». Кстати, ни один политик не удостоился того, чтобы в народе его называли по имени, причем называли с нежностью, и это лингвистическое отличие также придает ей особый статус среди политической тусовки. Обычно по именам политиков называют в случае массового презрения к их персонам, да и то в этом случае имя заменяется кличкой. Тимошенко даже в ситуации ненависти называли по имени. Пусть «Юлька», но все-таки по имени, а само это свидетельствует об иной степени близости в отношении к ней со стороны рядовых граждан.

       Этот «неформальный» стиль превращал Юлюв белую ворону, и именно присущая ей внутренняя свобода и послужила одним из источников зоологической ненависти со стороны, как этих оппонентов, так и  временных попутчиков. Ведь любое сообщество, связанное круговой порукой всевозможных запретов, не прощает этой внутренней свободы, смелости быть «вне стаи». «Она себе много позволяет!» -- вот лейтмотив рационализаций этой ненависти. (Так, совершенно в этом русле один из регионалов выдал следующий перл: «Если бы она меньше болтала, то не сидела в тюрьме!»). И на такой ненависти легко консолидируются представители разных политических группировок,когда корпоративная солидарность против «выскочки» берет верх над прочими разногласиями. Так, ненависть к Юле объединила Ющенко и Януковича, случай феноменальный, если вспомнить драматургию их публичного противостояния во время Оранжевой Революции!

3.

Киник против циников

Помимо внешних примет поведенческого и коммуникативного стиля понятие«естественности» по отношению к Юле проявилось на гораздо более глубоком уровне– в стратегии «деконструкции» всех установленных форм поведения в публичном пространстве как лживых. Например, среди таких форм особое место занимает язык пропаганды или «дискурс власти». Ощущение его пустотности возникает как эффект жонглирования словами, лишенных какого-либо отношения к реальности, но часто исполненных возвышенного пафоса (например, «народ», «свобода», «гуманизм»,«человек»). Такой бессодержательностью был отмечен язык брежневской эпохи и самого «дорогого Леонида Ильича». Таким он и остался в дискурсе власти, которая  устанавливает авторитарный или диктаторский режим.

Среди штампов этого языка особую роль играют неконкретные словосочетания как«движение вперед» или «развитие», дополненные наукообразными клонами типа«модернизации» и «реформ». (Например, в итоговом докладе Януковича высказывания о том, что заложены «основы поступательного движения вперед», были основными приметами реанимированного брежневского стиля. А его же фраза из этого же доклада о том, что для изменения жизни к лучшему нужно двигаться вперед, потому что «в будущее нельзя войти боком или задом» сразу же стала интернет-хитом). К этому пропагандистскому тезаурусу в условиях постсоветских реалий добавилось еще и словечко «стабильность», которое является наиболее частотным в пропагандистском лексиконе авторитарных лидеров. Такого рода словесные конструкции являются типичными формами «дискурса власти», некими словами-перевертышами, которые по известному рецепту Дж. Оруэлла утверждает нечто противоположное тому, что происходит в реальности. Они соединяют в различных пропорциях смысловую пустоту и явную ложь и, возвращаясь к Юле, хочу сказать, что ее дискурс всегда был подрывным по отношению к этой тотальной лжи.  

 В публичных выступлениях она всегда говорила конкретно, то естьанализировала реальную проблему, демонстрировала, каким образом эта проблемапредстает в искажающих зеркалах официальной пропаганды, показывала реальныеопасности, которые вытекают из этого «навешивания лапши» в пропагандистскихкартинках власти и дальше формулировала свой вариант решения. Причем в этомразвенчании официоза она не стеснялась в формах выражений, которые высмеиваливластвующих пигмеев на украинском политическом Олимпе. И этого они ей тоже непростили.

Если использовать терминологию немецкого философа П.Слотердайка, то цинизму власти, она последовательно противопоставляла кинизм, то есть срывание всех покрывал с официозной фальши, иногда даже в брутальной форме, как это делал основатель кинической философии Диоген. Моя характеристика Юлиной«естественности» неразрывна связано с исходными принципами кинизма, и именно этот кинизм позволяет говорить о Юле как «народном политике». Ведь подобное мироощущение есть единственная форма выживания населения в условиях тотального прессинга власти и ее воинствующей деградации. Достаточно послушать разговоры в местах большого скопления людей, в которых звучит ненависть к власти, то легко увидеть, что «кинический дискурс» населения, его наивная правда о том, что партия власти есть «партия жуликов и воров», очень схож с главным киническим принципом Юли: «Называть вещи своими именами».

4.

«Не играть по правилам власти».

Этот мощный кинический импульс, который вел Юлию Тимошенко как политика,привел меня к неожиданной ассоциации. Я вспомнил другого киника, великого Льва Толстого, творческий метод которого, как известно, состоял в «срывании всех и всяческих масок». Откуда такая параллель? Как любой киник Толстой ненавидел власть ивполне справедливо считал ее лживой и преступной. Среди его «разоблачений»любой социальной фальши особое место уделялось «деконструкции» властных институтов. Этот способ изображения вещей «такими, какими они есть», он называл специфическим и возможно не вполне удачным термином – «остранение».

Среди объектов его «остранения» привилегированную роль играли бюрократия, любой репрессивный аппарат власти (например, армия) и, конечно же, суд, в котором репрессия лицемерно театрализована и закамуфлирована под моральную категорию «справедливости». Я вспомнил великого писателя не с целью сравнения масштабов его деятельности с современным политиком, а в связи со сходством разоблачающего «кинического пафоса». И, прежде всего, мне вспомнился Печерский суд, поведение Юли на этом спектакле, ее последнее киническое Мега-Шоу, которое она смогла подарить поклонникам своего таланта. В чем состояла уникальность этого поведения? Все знали, что в настоящее время украинский суд – уже не суд,а карательная машина власти, место, в котором идет лишь имитация процесса, и приговор уже написан заранее. И, тем не менее, все невинно осужденные принимали участие в этом идиотском балагане, в ритуальном действе, где им уготована роль жертвы.

Почему они это делали? Да, потому что так положено, таков порядок вещей.Даже непримиримый Юрий Луценко называл своего судебного мучителя «Ваша честь».И только одна Юля демонстративно вышла из этого фарса, проявила к нему«неуважение», потому что уважать такое – значит не уважать себя и ронять свое достоинство. И в зале суда она делала то, что Толстой делал в романе«Воскресение» - «деконструировала» сам судебный процесс. Она говорила не суд, а«судилище», не «ваша честь», а «ваше бесчестье», называла господина Киреева«нелюдем», не вставала при его появлении. Она поступила как Цинциннат, герой романа Владимира Набокова «Приглашение на казнь», который сошел прямо с эшафота, продемонстрировав фантасмагорическую ирреальность происходящего. Он«вышел из игры», и вся бутафория властных институтов попросту обрушивается как«Царство Лжи» из известного советского мультика.

Другой пример, который мне вспоминается в контексте Юлиного эпатажа, часто приводился Мерабом Мамардашвили как пример поведения человека чести. Речь в нем шла о декабристе Лунине, который на суде в отличие от своих соратников не пытался валить вину на товарищей, выгородить себя, «сотрудничать со следствием»и, тем самым, облегчать себе участь. Своим следователям он просто сказал, что ему не о чем с ними разговаривать. И точка.  Точно также поступила Юля,причем поступила дважды, отказавшись участвовать в фарсе не только Печерского,но и Апелляционного суда. И этот поступок указывает на высокую моральную про бучеловека, который имел мужество его совершить.

 

5.

Кассандра

    За всю свою политическую деятельность Юлия входила в образ трагического персонажа, готового пойти на смерть ради идеи справедливости. Ассоциация с Жанной д'Арк была формой публичной презентации этого внутреннего трагического мироощущения человека вне стаи, чужого даже среди своих и люто ненавидимого среди чужих. В диких джунглях украинской политической жизни такой человек рано или поздно обречен на мученичество. Его обязательно предадут «свои» и отомстят «чужие». Однако образ мученицы Жанны не совсем точен. Наивная крестьянка не была трагической героиней, искренне любила своего короля, и была просто использована в политических играх. Кроме своей мученической смерти на костре Жанна д'Арк не имеет ничего общего с подлинно трагическими героями, которые сознательно избирают свой крестный путь,потому что иначе не могут. Поэтому в случае с Юлей аналогии нужно искать в более древних временах, то есть тогда, когда трагедия только зарождалась.

Когда я наблюдал перипетии предвыборной президентской гонки в 2010 году,слушал все, что говорила Юля по поводу своего главного оппонента, мне вспомнился другой образ, гораздо более близкий к аутентичной трагедии – образ Кассандры. Ведь если сейчас вспомнить ее крик, буквально вопль предупреждения о том, что ждет страну, если к власти придет клика Януковича, то аналогии между ней и троянской провидицей окажутся вполне уместными – их обеих никто не услышал, потому что не хотел слушать. Как и в случае героини древнего эпоса мы видим, что все мрачные пророчества сбылись. Юля говорила о том, что к власти приходит хунта, «донецкие смотрящие», которые уничтожат бизнес, сдадут главные стратегические объекты, окончательном разворуют страну, отберут все права и свободы, установят диктатуру. Она обращалась к избирателям и к политикам, к бедным и к богатым, к Западу и Востоку, ко всем, одураченным пред выборным лозунгом «Украина – для людей! Она умоляла не голосовать «Против всех», потому что, тем самым, они невольно подыграют Януковичу. Она обращалась к участникам предвыборной гонки, которые вышли во второй тур, с мольбой не допустить общенациональной катастрофы.

Однако никто ее не услышал. Избиратель поверил в лозунги борьбы с бедностью и купился на обещания «улучшения жизни уже сегодня». Политики же проявили себя в лучших украинских традициях – подыграли победителю. О Тигипко не говорю. Это особый клинический случай смеси политической близорукости, реформистской гигантоманиии одновременного низкопоклонства перед силой. О других тоже промолчу, потому что не ко времени. Скажу только, что Юля так долго готовилась к терновому венцу, что, в конце концов, получила его.

6.

Страсти

Когда Юля произнесла фразу «Тот, кто идет со мной, тот покупает билет на войну», то, возможно даже сама не представляла, до какой степени была права. И позиционируя себя в роли трагической героини, наверное, не думала, что ей  предстоит пройти не просто страдания, а подлинные Голгофу из классического евангельского сюжета. Да, после судебного действа, которое началось на Печерских холмах, во всем происшедшем оказалось столько совпадений с событиями священной истории, столько его участников разыграли роли основных персонажей евангелия, что данное сравнение уже не должно казаться искусственной натяжкой.Прежде всего, совпадает основная сюжетная схема: невинный осужденный –преследующая власть, творящая неправедный суд – предательство единомышленников–  страсти и страдание символической жертвы – радостное беснование толпы –бессильная скорбь сочувствующих. Совпадает и глубинная символика с евангельским первоисточником. Ведь Юля оказывается не просто главным политическим оппонентом, уничтоженным репрессивной машиной, но выступает в роли символической жертвы.

Такая жертва издревле приносилась во время постройки зданий и называлась«строительной жертвой». Со временем подобная жертва стала символом некоего духовного проекта, «Нового Мира», и жертва Христа была первым и основным прецедентом такого рода жертвы. И я уверен, что, несмотря на интеллектуальный примитивизм власть имущих, они на подсознании рассматривают Юлю в качестве именной такой символической жертвы в их проекте построения здания новой авторитарной диктатуры. Аналогично воспринимают Юлю и ее сторонники, которые хотят сделать из нее знамя новой революции, символ обетования нового,демократического мира. Однако, для тех и для других она нужна в качестве жертвы. Как это ни кощунственно, но им всем выгодна ее Голгофа, а в идеале –даже ее смерть.

 Теперь о конкретных персонажах. Очевидно, что в этой истории есть Иуда–Ющенко. Янукович, чье религиозное юродство заметно усиливает евангельские коннотации происходящего, выступает здесь сразу в нескольких ролях. Во-первых,он – типичный фарисей, поскольку искренне полагает, что уничтожение Тимошенко есть богоугодное дело. При этом он и другие профессиональные фарисеи типа Герман лицемерно говорят о сочувствии к жертве. С другой стороны, Янукович совмещает в себе преследующую власть Ирода и  «самоустраняющегося» Пилата,который постоянно говорит: «Все решает суд, а я умываю руки».

На святых местах Печерска действует свой Синедрион, повторяющий в отношении Юли все то, что уже было проделано более двух тысяч лет назад. Ведь если разобраться, то Христа также судили по политическим мотивам, и Пилат,воспитанный на римской юридической культуре, не смог найти в его действиях состава преступления. И, тем не менее, с паранояльной настойчивостью судьи твердили о том, что он должен быть распят, потому что опасен для государства.Кстати, его обвиняли в том же, в чем обвинили Юлю – в «превышении властных полномочий», то есть в том, что Иисус объявил себя царем иудейским. Но последний на вопросы обвинения действительно ли он считает себя царем,отвечал: «Это вы так сказали». То есть, он не признавал над собой этого суда.Как видим, сюжетные аналогии налицо.

И страсти мученицы здесь также очень близки к евангельскому оригиналу.Готовность принять терновый венец и одновременно вполне объяснимый человеческий страх перед возможными страданиями («Господи, почему Ты оставил меня»?!).Издевательства тюремщиков над больной женщиной, которые придумывают все новые и новые их формы, заставляет вспомнить фильм Мэла Гибсона «Страсти Христовы», вкотором сделан акцент именно на физических мучениях Христа. То к ней не допускают врача, то утверждают, что с травмой позвоночника ей нужно «больше двигаться», то устраивают новый в суд прямо в камере, издеваясь над ней в течение 12 часов, то пытаются насильно привести на новое судилище, то выкладывают видео ее тюремной камеры в Интернете. Наверное, я не все упомянул, но важно увидеть главное: насколько вдохновенны эти люди в роли палачей,насколько изобретательны они в придумывании все новых и новых физических и моральных пыток!

О предательстве соратников, которые подобно Петру отреклись и в той или иной форме сказали «Я не знаю этого человека!», я уже писал. Эти люди пачками уходили из БЮТа в парламенте, когда увидели, что «война», которую им обещала Юля, из некоего метафорического слогана превращается в настоящее «избиение младенцев». Эти люди самого близкого окружения подобно Портнову цинично участвовали в юридической «рационализации» ее уничтожения. Эти люди против ее воли подписали пакт с ПР в виде Закона о выборах. Их предательств не счесть, и я думаю, что все названное мной есть лишь верхушка айсберга.  

Не могу не упомянуть толпу, кричащую «Распни ее!». Под «толпой» я подразумеваю того многочисленного люмпена, который под Печерским судом орал «Юлю на нары!» и оставлял в Интернете издевательские и похабно-матерные комментарии, которые становились тем более мерзкими, чем хуже в моральном и физическом плане становилось этой женщине. Наконец, последний штрих – скорбь бабушек, которые пытались спасти Юлю из автозака, борясь с беркутовцами, по своей экипировке очень похожих на римских легионеров.

И чуть было не забыл последнего персонажа любой Голгофы. Это Одиночество.Несмотря на сочувствие всего мира, несмотря на поддержку всех нормальных людей здесь, она – как и любой другой мученик -- обречена проходить свой крестный путь в одиночку.

7.

Пир хищников

        Так назывался фильм известного французского кинорежиссера Кристиан-Жака, и именно этот фильм вспоминался мне после очередных акций власти в отношении Юли. Это название, с моей точки зрения, лучше всего передает не просто триумф победителей над побежденной, непросто радость от уничтожение политического противника, а их безнаказанное глумление. Ведь их задачей было не просто посадить Тимошенко, не просто закрыть ей путь в политику, не просто символически «закатать в асфальт» многолетних тюремных сроков. Они хотят сослать ее в полное небытие, выжечь саму память о ней, сделать вид, что ее, как самого травматического для них фактора, никогда не существовало.  Чтобы убедить в этом себя в этом еще до судебных разбирательств ими был вброшен в массовое сознание через СМИ тезис о том, что«Время Тимошенко прошло раз и навсегда». Этот тезис звучал в телевизионных политических ток-шоу в устах самых разных политиков, в заказных статьях так называемых «экспертов», в круглых столах, в политической рекламе. О том, что эпоха Тимошенко безвозвратно ушла в прошлое, говорили ее политические противники (Богословская, Азаров, Ехануров), насквозь продажные «эксперты»(типа Костя Бондаренко), «нейтральные» журналисты.

    В числе наиболее заметных событий этой информационной кампании мне вспоминается круглый стол, организованный в рамках передачи«Большая политика» Киселева, посвященный «уходу» Тимошенко из большой политической игры. Иезуитская тонкость всего обсуждения этой темы, состояла в том, что Тимошенко откровенно не ругали, а иногда о ней даже «доброжелательно»отзывались. Но во всем этом пропагандистском «концерте» не было ни одного голоса, который бы поставил вопрос: «А так ли это? А действительно ли время Тимошенко прошло? А если оно прошло, то почему из этого следует заключить, что настало время вытащенного из нафталина Николая Азарова или действующего одиозного президента»? Повторяю, ни один из этих вопросов даже не был поставлен.Напротив, среди экспертов доминировало абсолютное одноголосие, в том числе исреди приглашенных профессиональных российских «тимошенковедов».

     Так, с помощью различных источников у населения формировалась уверенность в том, что уход лидера БЮТ есть свершившийся факт, окотором можно сожалеть, но с которым невозможно не считаться. И когда, садясь в маршрутку возле метро «Арсенальная», пассажир каждый день на рекламном щите читает «Тимошенко идет из политики навсегда» (так называлась статья в газете«Комментарии»), то этот тезис вдалбливался не только в его сознание, а и в подсознание, превращаясь в установку мировосприятия.

      После судов и появившейся перспективы навсегда избавиться от ее назойливого присутствия, кажется, что власть имущие сами поверили в свое собственное пропагандистское измышление. И теперь их триумф имеет все приметы непристойного поругания жертвы. «Непристойность» и«пир» очень близки друг другу по структуре, потому что и там и там имеет место излишество, эксцесс. Эта непристойность, тематически связанная с темой пира,была отмечена Славоем Жижеком в знаменитой сцене пляски опричников в фильме Сергея Эйзенштейна «Иван Грозный». Аналогичную непристойность мы можем увидеть в недавнем банкете «опричников» из украинской генпрокуратуры, где Малюты Скуратовы местного разлива отмечали свой профессиональный праздник пением«Мурки». Именно эти люди в каждом публичном выступлении, в каждом публичном«обосновании» нового дела против Тимошенко, в каждой циничной улыбке, закоторой скрывается упомянутое глумление над всеми моральными и юридическими нормами, говорили: «Оставьте всякую надежду. Мы победили раз и навсегда».

8.

Кода

     Помимо фильма «Пир хищников» преследование Юлии Тимошенко вызвало у меня еще одну ассоциацию. За все это время я настойчивовспоминал название статьи, которую Борис Лавренев написал по случаю самоубийства Сергея Есенина: «Казненный дегенератами». Это название мне постоянно приходило на ум ввиду дикого несоответствия масштабов преследователей и жертвы. Безликие политические карлики сумели совершить расправу надличностью, возможно противоречивой, но, безусловно, яркой. И во время всего этого процесса меня не оставлял вопрос: «Неужели люди такого калибра окончательно восторжествуют и будут и далее безнаказанно диктовать свои условия стране сообразно мерке гигантского клептократического инстинкта и лилипутского разума»?

     Однако ответ на этот тревожный вопрос дала сама жизнь, тот резонанс в мире, который вызвала эти расправа. И этот ответ предстал во всей своей беспощадной ясности. Действия этих людей сыграли с ними злую шутку. Они хотели осуществить «окончательное решение тимошенковского вопроса»,вбить осиновый кол той, кого считали порождением дьявольских сил, устранить единственное препятствие для их безраздельного господства. Однако показательный урок этой всей истории как в средневековом моралите состоял  в том, чтовсе произошло с точностью наоборот. 

  Если бы власть не допустила этого преследования, не сделала ряд чудовищный просчетов в самом процессе, то авторитарная тенденция приобрела бы вялотекущий, «кучмоподобный» характер. Этой власти еще долго бы удавалось с  помощью демагогии о «приверженности демократическим ценностям» водить за нос европейское сообщество и вообще весь цивилизованный мир. Однако карлики потому и являются таковыми, что не в состоянии просчитать последствий своих действий. И Юля их переиграла даже  будучи в таком, казалось бы, безнадежном положении. Она осознанно приняла удар на себя, «подставилась», спровоцировала власть на неадекватные действия, заставила ее принять решение о заключении в СИЗО. Когда это произошло, мне сразу пришла в голову мысль о том, что Юля это запланировала. Сознательно или бессознательно, не важно. Ее политический инстинкт подсказал ей этот рискованный, но стратегически выигрышный ход,который можно назвать «Тимошенковский гамбит». С его помощью она выманила власть из логова их слов и заставила продемонстрировать всему миру «морду зверя».

   И после этого ее  саморазоблачение приобрело обвальный и необратимый характер. Она стала вынужденной делать все более и более глупые ходы, выглядеть  все нелепее, погружаться в непролазный публичный маразм и становиться посмешищем для всего мира. И на глазах у всего мирового сообщества начала происходить полная моральная и правовая делегитимизация правящего режима. И мы должны понимать, что именно Тимошенко обеспечила этот очевидный «момент истины».

Я не знаю, что дальше будет с Юлей, как долго будет она сидеть, когда выйдет. К моему величайшему сожалению, я не знаю, выйдет ли вообще, хотя я верю в это. Однако я точно знаю, что как подлинный трагический герой она уже победила. Потому что нанесла этой власти смертельный удар, отправила ее в политическое небытие, вырыла ей политическую могилу и вбила последний гвоздь в гроб этого режима. Правда, его "архитекторы" еще сами не полностью это понимают. Они могут дергаться, делать очередные глупости, усиливать репрессии. Во всех этих истерических и хаотичных попытках самосохранения режим может наделать много страшных вещей. И все же, после процесса над Тимошенко его падение стало лишь вопросом времени. И теперь уже их мания, их фобия, их кошмар, связанный с фигурой Юли, скоро станет реальностью. 

тут

Алексей Шевченко

Язык – он не для творческой интеллигенции. Он для народа. А народ смотрит телевизор.

Нет, это не русский язык будет региональным, а украинский – после того, как Национальный совет по телевидению и радиовещанию принял решение о исключении  графы о языке из лицензионных документов телевизионных компаний это должно стать очевидным даже для тех, кто доказывает, что закон ничего не меняет, а  является лишь отвлекающим маневром Партии регионов, призванным мобилизовать ее потерявший надежды на лучшую жизнь электорат.
Еще как меняет! Представим себе, как будет выглядеть украинский телевизионный эфир спустя пару лет. По-украински будут вещать несколько телекомпаний из Львова, Ивано-Франковска и Тернополя – и маленькие оппозиционные каналы в Киеве, если они вообще останутся в эфире. Ведь украинский как язык вещания по
определению становится признаком неблагонадежности там, где говорят по-русски – а в Киеве, уж простите, говорят по-русски. Можно, конечно утверждать, что и это неважно, что телевидение – не показатель, что украинский язык был, есть и будет. Только где будет? В гетто?
Телевидение – это индикатор. Подавляющее большинство граждан нашей страны уделяет время именно телевизору, а не компьютеру. Люди только-только начали привыкать к украинскому телеэфиру – не только к новостям, но и фильмам, шоу, "мультикам". Они начали "впускать" в себя язык своих дедушек и бабушек,
бесжалостно вытесненный из их душ агоноизировавшей империей. И вот – всего этого скоро не будет. Не будет не только в тех регионах, областные советы которых поспешили расписаться в своем презрении к собственной стране. Не будет вообще. Украинский язык остается только там, где еще есть силы его защищать – надолго. ли? Ну а там, где по-украински только начали разговаривать – перестанут. Ведь язык – он не для творческой интеллигенции и непримиримых студентов. Он для народа. А народ смотрит телевизор.
Национальный совет по телевидению и радиовещанию давно уже превратился из регулятора в организованную группу лиц, уничтожающую свободу слова в украинском эфире по лекалам своего фактического куратора Валерия Хорошковского. Но это группировке показалось мало – и она решила избавить своих хозяев от неприличного языка – в точном соответствии с законом. "Регионалы" любят произносить красивые слова о том, как они будут помогать развитию государственного языка и как все  будут его знать. Но это слова – а вот дела. Ласково улыбаясь сладкой улыбкой Вадима Колесниченко, власть, как заправский садист, держит украинский язык за горло. И скоро додушит.

Виталий Портников

... у Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних та кримінальних справ. Під час розгляду касації у «газовій справі» Юлії Тимошенко.

Сьогодні був в суді. Уважно слухав виступ представника Генеральної прокуратури України пані Дрогобицької .

Відразу скажу, що нічого спільного з процесуально-правовими реаліями цей спіч не мав.

Це був епос, новела, художнє оповідання… Все, що завгодно, тільки не виважений юридичний документ. Фікція. Жодних доказів, жодних доведених фактів, суцільне «масло-масляне».

Дуже відчувалося, що прокурор Дрогобицька читала це вперше. Хвилювалася, запиналася, плутала цифри, дати і т.д. Мабуть не встигла ознайомитись, бо скоріш за все, отримала його напередодні сьогоднішнього засідання. Переконаний, що як і минулорічні виступи продажних Кіреєєво-Фролових-Микитенків у Печерському суді, написаний він був в АП, під особистим патронатом головного «смотрящего» за українськими судами, паном Портновим.

Не буду вдаватися в подробиці та наповнення самого документу, нема про що говорити. Але зупинюся на кількох, на мій погляд, унікальних деталях цього «шедевру».

Так от, за словами пані Дрогобицької, в січні 2009-року, Юлія Тимошенко «змусила прем,єр- міністра РФ Путіна вийти на прес-конференцію» ( цитую дослівно)… ЗМУСИЛА ПУТІНА!!! Хтось може собі уявити як?

Особисто для мене, слово «змусила» має чіткий зміст, який може нести в собі ознаки певних насильницьких дій, шантажу, залякування і т.д. Тобто, за версією ГПУ, Путін не хотів йти, «відбивався, ховався», але Тимошенко, все-одно, його «дістала» і таки змусила вийти з нею на цю прес-конференцію. А як інакше це можна зрозуміти?

Якщо вірити українським прокурорам, то, виявилося, що російський «цар-батюшка» слабохарактерний і кволий. Повелителя величезної імперії дуже просто «обламала» тендітна, красива жінка. І дарма, що вона прем,єр-міністр сусідньої держави. Щоправда, ГПУ промовчала яким чином вона це зробила? Наприклад, я не уявляю як Путіна можна до чогось примусити? Батогом вона його гнала на цю прес-конференцію, чи що?

І сміх і гріх. На мій погляд, такою заявою ГПУ публічно принизила нинішнього президента Російської Федерації Володимира Путіна. Бо, як виявилося, не такий він вже й твердий і незламний. Не знаю, але щось мені підказує, що його реакція на такі дивні «заготовки» Януковича може бути неоднозначною…

Вразив ще один «перл» прокурора Дрогобицької . Під час виступу, вона 5!!! разів повторила, що адвокати Тимошенко усіляко намагалися уникнути кримінальної відповідальності… Поясніть, а як це? Це ж нонсенс. Адвокати не були підсудними, проти них не було порушено будь-яких кримінальних справ. То від якої відповідальності вони намагалися ухилитися? Маячня та й годі. Власне, як і весь цей судовий фарс.

Одним словом, фантазіям прокурорів немає межі. І це вже давно нікого не дивує. Прикро те, що з кожним днем поняття дотримання професійної процесуально-юридичної етики в Україні знищується. Саме завдяки ось таким продажним прокурорам і суддям.

Наразі, суд, на не визначений термін, взяв паузу для написання рішення. Я переконаний, що оголошено воно буде після 11 вересня. Саме в цей день повинно відбутися чергове засідання в Харкові у «справі ЄЕСУ». За результатами цього дійства і буде прописано їхній вирок. Втім, нічого хорошого і схожого на реальне дотримання законності очікувати не варто. Судово-правовий шабаш відносно лідера української опозиції продовжується і набуває нових негативних ознак.

Зупинити це свавілля і визволити Юлію Тимошенко, Юрія Луценка та всіх політв,язнів можливо тільки після нашої перемоги на парламентських виборах в жовтні. Саме це зможе гарантувати українському народу остаточне звільнення від окупаційного, кримінального режиму Януковича.