Від учителя до прем’єра

30 років тому, 30 квітня  1979 року, у Нью-Йорку помер Юліан Іванович Ревай. Золотими буквами вписано навіки це ім’я у нашу історію, як ім’я педагога й просвітянина, талановитого адміністратора й відомого політика, як ім’я творця і прем’єр-міністра Карпатської України…

            Родина Реваїв походить із села Мирча, Великоберезнянського району Закарпатської облатсті. Тут у Покровській церкві довго зберігали книгу «Апостол», в котрій є запис із літа 1888-го про те, що “півце-учитель Іоан Ревай служить у цьому храмі вже 22 роки». Саме у сім’ї навчителя мирчанських дітей Івана Ревая 26 липня 1899 року народився хлопчик, котрого нарекли Юліаном. Тут же у рідному Мирчі та в сусідній Костьовій Пастелі здібний хлопчина здобував початкову освіту. Далі Юліан Ревай навчався у школі при «півце-учительській семінарії» у м. Унгвар (Ужгород), а у 1913 році став учнем згаданого закладу. Відомий педагог із Перечина Павло Ясько так споминав ті часи: «Ми вступали до учительської семінарії вже із змадярщеним духом. Наша душа і серце одчужені были од родного народа. Нам заскіплювали до душі, що найсвятішою нашою задачею, як будучих народних учительок має быти вытворення 30-миліонового мадярського народа». Єдиною опорою «руського духу» в семінарії був хіба Августин Волошин, який у ті роки викладав семінаристам математику і педагогіку. А ще навчав їх любити рідну землю і служити своєму народові.          Закінчивши семінарію у 1917 році, Юліан Ревай отримує право навчати у початкових школах, але тоді ж його мобілізують до австро-угорського війська, а фактично – на війну. Та вже наступного року і це військо, і вся величезна імперія Габсбургів впали. Якийсь час по світовій війні Ю.І. Ревай працював учителем у народних школах Марамороша…          У 1923 році головний інспектор шкіл тодішньої Підкарпатської Русі чех Йозеф Петек запропонував Юліану Івановичу очолити в шкільній управі краю відділ шкільних будинків. 1925-го Юліан Ревай закінчив спеціальні університетські педагогічні курси і отримав диплом фахового учителя горожанської школи. Тоді ж референтом народних шкіл, а згодом – секретарем екзаменаційної комісії для учителів горожанок.        На останній посаді працював до 1935 року. Водночас, від 1925-го і до 1935-го Ю. Ревай був і редактором урядового щомісячного видання – журналу «Учитель». Із шкільною управою в Ужгороді було тісно пов’язане і «Педагогічне товариство», створене ще 1923 р. Ю. Ревай став його секретарем.       Разом із іншими активістами товариства (А. Волошин, О. Маркуш, П. Яцко, В. Желтвай та ін.) він готував випуски журналу «Підкарпатська Русь» (1923 – 1936), який був своєрідним навчальним посібником для учителів початкових шкіл, насамперед – із краєзнавства. Для дітей товариство випускало «Наш родный край» (1923 -1938), а також 45 шкільних підручників. Ряд підручників підготував Юліан Ревай у співавторстві із О. Маркушем. Завдяки спільній праці цих двох педагогів у державному видавництві Праги у світ на початку 30-х рр. вийшли : «Буквар: читайте і пишіть», «Перша читанка, для 1 шкільного року», «Друга читанка, для 2 поступного рочника», «Отчина: читанка для 3-4 школьного року», «Живе сло-во: читанка для 5-6 школьного ро-ку», «Світло: читанка для 7-8 школьного року».      Усі були схвалені міністерством освіти республіки й видані держав-ним накладом. Вони несли учням знання про рідний край і його природу, про народні звичаї і славну історію, прищеплювали юним повагу до інших народів. У доборі літературних творів для читання відчувалася національна спрямованість. Перераховані підручники були написані діалектним варіантом української мови.      Як педагог, Ю. Ревай дотримувався тієї думки, що використання у навчанні місцевого діалекту є першим кроком до заведення у тодішніх школах літературної української мови. Ще 1928 р. вийшов його «Мадярсько - руський словник» (співавтори Е. Бокшай, Ю. Ревай, М. Бращайко ), де після мадярських слів подавалися спе-ршу місцеві діалекти, а вже потім – літературні українські терміни. Окрім того, згаданий словник пригодився ще й змадяризованим раніше вчителям, котрих у ті часи було чимало.       Після виборів 1935-го Ю. І. Ревай як один із ватажків соціал-демократичної партії краю, стає на три роки послом (депутатом) чехо-словацького парламенту.       Серед його інтерпеляцій (депутатських запитів) також чимало стосуються державної політики у галузі шкільництва. Посол висловлював незгоду насамперед із політикою міністерства освіти ЧСР за одобрення підручників на великоруській мові; наголошував, що це веде до посилення мовного х-осу у школах, вказував, що це суперечить висновкам Академії Наук Праги, котра визнала: «підкарпаський народ є народом малоруським або українським, а тому мовою навчання має бути українська літературна мова…».      Року 1937-го на Підкарпатській Русі здійснено так званий «мовний плебісцит». У хронологічних записах про Великоберезнянську школу про це сказано так: «Сего року був заведений плебісцит щодо мови; школа підтримала за малоруську (українську-) мову викладання».      У ході плебісциту батьки русинських школярів робили вибір між російською та українською граматиками. Результати були несподівані: батьки у 313 школах обрали «русскую», тобто великоруську мову, а українську вибрали 114 шкіл. Несподіванка й іронія полягали в тому, що батьки обрали граматику не ближчу, а дальшу від їхньої розмовної мови. Посол Ревай заявив у парламенті, що плебісцит антинауковий і незаконний…  У 1935 – 1936 рр. видавався суспільно-господарський і літера-турно-критичний місячник «До перемоги». На кожному із його номерів зазначено: «Власник и видаватель, і відвічальний редактор Юліян Ревай». У третьому номері за 1936 рік опубліковано статтю редактора «Довкола автономії Підкарпатської Руси». Юліан Ревай бачив майбутнє рідного краю як української автономії у складі ЧСР. І наближав це майбутнє і як найактивніший учасник делегації на переговорах із Прагою про надання Підкарпатській Русі автономного статусу, і як автор « Конституційного Закону про автономію Карпатської України», який згодом прийняли і парламент, і сенат ЧСР. Вперше в історії частинка української території здобула найширші автономні права. Чехословацька газета «Лідові Новіни», описуючи ті події, підкреслила: «потиски рук Сірови, Тісо і Ревая символізують братерську спі-працю чехів, словаків і русинів…».     Від 11.10.1938 до 06.03.1939 безперервно Юліан Іванович займав посади міністра уряду автономної Підкарпатської Русі… Внаслідок «віденських рішень» європейських держав наприкінці жовтня 1938 р. автономія «втратила» на користь Мадярщини Ужгород, Мукачево, Берегово, Батьово, Вилок… Про напружено роботу міністра Ю. Ревая В. Гренджа – Донський згадував: «Що? Як? Куди? Що з родиною? Що з хатою, з меблями?.. Куди евакуювати – ніхто не знає. Міністер Ревай радиться з генералом Сватеком… Довго радяться, бо вже північ минає, і ще все вони радяться за зачиненими дверима… Пробуємо відгадати, де буде наша столиця? Більшість думає, що Сваляви або Чинадієво, але падуть голоси і на Березний. Та виходить пан міністр з вирішеною справою – евакуюємо до Хуста… Виходимо. На вулицях паніка. Сирени вантажних самоходів трублять, пакують всюди речі. Тут – там чути зойк і плач слов’янських жінок і регіт мадярні…».     Популярний серед народу, молодий, енергійний, меткий, тверда рука, мотор політичного і господарського життя автономії – таких епітетів удостоювала тоді преса діяльність міністра Ревая.      Повсюди на виборах до Сойму Карпатської України імена А. Волошина і Ю. Ревая стояли поруч. Навіть у багатьох агітаціних листівках. У документальній повісті ужгородського професора Сергія Федаки «Карпатський кросворд», виданій у 2009 році, наведено дві такі агітаційні листівки. Одну із них роздавали тоді вчителі школярам, щоб ті віднесли її батькам: «Тату, не забудь, що 12 фебруара 1939 року будемо голосувати. Скажи й мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що лістру веде прем’єр-міністр А. Волошин і міністр Ю. Ревай…». Результати виборів пе-ревершили найсміливіші сподівання. У тодішніх умовах це було тим більше важливо, що вибори за єдиним списком Українського Національного об’єднання (УНО) були ще й своєрідним плебісцитом і показником довіри до хустського уряду. І найвищий показник на виборах тих дала Великоберезнянщина – 98,4 %...     6 березня 1939 року голова чехословацького уряду Р. Беран запропонував тодішньому президентові Е. Гахові усунути міністра автономного уряду у Хусті Юліана Ревая. Водночас було доручено А. Волошину усунути брата Ю. Ревая – Федора із посади УНО… 14 березня 1939 року Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. 15 березня, тобто наступного дня, Сойм урочисто затвердив цей акт. Юліан Ревай був призначений міністром іноземних справ та прем’єр – міністром уряду. Федора Ревая Сойм обрав одним із двох заступників Голови Сойму.     Прем’єр – міністр Ю. Ревай робить спроби домогтися вирішення долі Карпатської України дипломатичним шляхом, а не силою зброї…

Іван ЦИГАНИН,

"Карпатська зірка" - 2009.

 

Благородний слід на культурній ниві (Іван Раковський)

Серед плеяди видатних діячів краю є і наш земляк, уродженець Ставного (тепер Великоберезнянський район, Закарпатської області) Іван Раковський. Священик, педагог, публіцист та культурний діяч, він своєю творчістю залишив помітний слід в історії.

Піонер закарпатської журналістики Іван Іванович Раковський народився у сімї ставненського урядовцянотароша 5 березня 1814 року (за іншими твердженнями – 5 березня 1815-го ). У Ставному, що був  у ті часи центром довколишніх греко-католицьких парохій, діяла вже і єдина на всю Ужанську Верховину церковна школа. Після тієї школи Іван продовжував навчання у гімназіях в Ужгороді й Кошицях, а потім – в Ужгородській духовній семінарії.

Працював у єпископській канцелярії священиком у селі Вишна Рибниця. Звідси повернувся в Ужгород на посаду віце – ректора духовної семінарії. Одночасно викладав і в Ужгородській учительській семінарії.

Досконало вивчив російську граматику і літературу. Слава про його знання у тій царині сягнула й до високих урядових кабінетів. І в 1850 році Івана Раковського призначають на посаду офіційного перекладача державних законів, котрі друкувалися у видавництві «Зємскїйправитєльствєнный вЬстникъ для королєвства Оугорщины» (виходив до 1859 р.).Однак, окрім вузького кола правників той вісник майже ніхто не читав. Тому І. Раковський мріяв про таке видання, яке читали би всі, й, насамперед, священики. Мрії здійснювалися, у березні 1856 року на теренах нашого краю з’явилося перше періодичне видання, друковане кирилицею. Його повна назва така: «Церковная газета в пользу восточно-католической церкви, соединенной с римським патриаршеским престолом» . На титулі вказано, що газети видавалася  у м. Будині (тепер – Будапешт) товариством св. Стефана, та ім’я ректора – «Іван Раковський, священик Мукачевской епархии». «Церковная газета» виходила щотижня у четвер, на восьми сторінках невеликого журнального формату. Від 1 березня 1856-го до 20 червня 1858 р. видано всього 106 номерів.

На сторінках часопису читачі знаходили проповіді та повчання, знайомилися з біографіями церковних діячів – Бачинського, Тарковича, Повчія, Кутки, Довговича, Лучкая. Знаходив читач і публікації місцевих авторів, таких як О. Гомічков, О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, А. Дешко, стрічав і повідомлення  із сільських парохій. Та переважали у газеті І. Раковського все-таки статті релігійного змісту, передруковані із російських богословських видань. Так, редактор старався збудити у читачів «руський дух» і мріяв поступово привчати своїх одноплемінників до великоруської літературної мови. Тому від кожного номера газети віяло духом православної Росії. Саме через той дух і «язык,опасний для австрийской империи», у червні 1858 р. газету І. Раковського закрили. Сам  редактор ніби погоджувався застосовувати надалі не російський шрифт, а церковнослов’янський і писати неросійською літературною мовою, а місцевим діалектом. І вже 10 липня того ж рокувидання відновлюється під уже іншою назвою – « Церковный вЬстник для Русинов Австрїйской державы», надалі виходить 10-го, 20-го і останнього числа кожного місяця.

У першому номері вісника редактор І. Раковський писав: «Преждє старалисьмеся писати по формам ве-ликорусскаго язика,ныні ж хочем писати по нашему обласному наріччю. Но якому правописанію, и якой граматиці послідуєм мы при употреблениї нашого обласного наріччя?.. Вознамірилизьмеся пи-сати по собственной граматиці, ілі, лучше сказавши, поєлику изданной нами граматики нєт решилисьмеся руководствовати собственными соображеніями по часті употребленія нами письменного руського язика».

У жовтні 1858 року австрійський уряд закрив і «Церковний вестник» (видано всього 16 номерів). Про причину сам Раковський писав так : «Я отрешен от долности моей единственно на том основании, что я все еще продолжал писать по великоруски».

Згадані видання нині справедливо називають газетами Раковського. Вони першими будили національну свідомість і протистояли поголовній мадяризації краю. Вони були прикладом і дороговказом для наступних поколінь закарпатських журналістів. Газети Раковського – це тільки один із тих благородних слідів на культурній ниві краю, котрі залишив наш Будитель.                       

                                                                                                                                                            Іван Циганин.

Хроніка села Бистра: 30-70рр. минулого століття

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

У 30-х роках минулого століття у політичному житті села Бистра, як і по всій Ужанській Верховині, стала переважати проукраїнська орієнтація. Молоде, освічене у чехословацьких демократичних школах , покоління не було вже «угро-русами». Його представники стали активними носіями ідеї Української держави, ідеї Карпатської України. На виборах до Сойму цієї майбутньої держави 12 лютого 1939 року Бистрий проголосував одностайно – 385 голосів за УНО (Українське Національне Обєднання ) і жодного голосу проти…

   А сільські події тих часів невпинно змінювали одна одну. У 1933 році пожежа винищила 12 бистрянських дворів. Корчмар Ицко Валдман продав свій маєток і переїхав із Бистрого, де «купив гостинницю». У листопаді 1935 р. єпископ «перемістив» о. Адальберта Грабара до села Голубиного на Свалявщині, а бистрянських гірників обслуговував волосянський о. В. Феделеш.    У жовтні-листопаді 1938 року Бистрий знову, як і в давнину, вимушений «воювати» із польськими терористами, котрих готували у м. Турка і направляли для дезорганізації господарського життя автономної, у рамках Чехословаччини, Підкарпатської русі. У військовому архіві Праги збереглися відомості про те, що 1938 року банда польських терористів у складі 30 чоловік проникла після півночі у село Бістра Верховіна, а потім вчинила напад на станцію Щербин, що на залізничній колії Великий Березний – Ужок. Наступного для такий же напад із стріляниною стався у Стужиці, де замінована вузькоколійка не вибухнула через несправність вибухового пристрою…    Проголошення незалежності Карпатоукраїнської держави збіглося у часі із приходом у село мадярських окупантів, які знову «ощасливили» бистрян новою назвою – Бістра Верховіна стала "мадярським" селом Гатарсейг.    Ще більш непокійні часи настали для мешканців Гатарсейг з вересня 1939-го. Поляки, затиснуті із двох боків арміями Гітлера і Сталіна, ринулися на південь. Ліси довкола Бистрого і навколишніх сіл наповнилися польськими біженцями. Десь тоді в урочищі Розсипанець знайшли двох убитих мадярських прикордонників. Вина лягала на місцевих мешканців, але ті одностайно твердили, що то є справа рук поляків. Власті знайшли «соломонове рішення». Привезли у Бистрий двох інших спійманих польських біженців і на сільському цвинтарі розстріляли…    Священиком у ті роки став Сіксай Гейза. Він пробув у Бистрому аж до ліквідації греко-католицької єпархії.    У 1939-40 рр. нелегально емігрували в СРСР, або, як тоді казали, «втікли у Росію», Юлія і Василь Кулики, Іван Варгулич, М.О.Мацак, П.В.Капко, П.Ф.Шоляк та багато інших. Більшість із них поповнили потім ряди військової чехословацької частини, що формувалася в СРСР. Так, Нінчак Михайло Дмитрович 1916 р.н. вступив до чехословацького батальйону у м. Бузулук, пройшов крізь бої від Соколова до Словаччини. Загинув  29.10.1944. Похований на меморіальному цвинтарі «Дукля». Чума Миколай Васильович, 1920 р.н. став чехословацьким воїном у м. Бузулук в січні 1943-го. Загинув під час бомбардування військового ешелона на станції Яхнівка на Чернігівщині 13.10.1943. І спить він вічним сном у братській могилі поблизу чернігівського села Світанок разом із загиблими побратимами із сусідніх верховинських сіл…    Загинули і чотири «добровольці» Червоної Армії, родом з Бистрого. У ряди визволителів стали вони у листопаді 1944-го й загубились на фронтах війни. Це – Повханич М.М., 1924 р.н., Повханич І.М., 1922 р.н., Кулик Ю.С., 1917 р.н., Іваньо Ю.Д., 1918 р.н.    У роки війни бистряни «допомагали» будувати сумнозвісну «лінію Арпада». За переказами, мадярські власті виганяли бистрян працювати на оборонних спорудах «лінії» аж у Жорнаву і Кострино.    Червонозоряні вояки вступили у Бистрий без боїв і кровопролиття. Обраний сільський комітет очолив Ю.М.Чума. Дещо пізніше побачили бистряни і радянських прикордонників. Ті забрали від села для власних потреб церковну фару. Обурений церковник Миколай Андрійович Нинчак вимагав залишити хоча б одну кімнату для священика о. Г. Сікся. Цього було достатньо, щоб Нинчак зник. Цього невинного, по суті, чоловіка забрали посеред ночі й досі він – «безвісті пропавший». Шість його малолітніх діточок взяв на власні плечі рідний брат М. Нинчак…    І як після такого випадку було вірити бистрянам, що нова влада – це «влада народу і для народу»?    У 1949 році о. Сіксай Гейза виїхав із села і деякий час обслуговував бистрян о. Іван Чийпеш із Волосянки. Але і його згодом запроторили у радянський концтабір, де в 1953 році він був убитий. Після Чийпеша у Бистрий приходив о. Іван Талабірчук із Тихого. Цей добровільно «перейшов у православіє» і довгі роки служив церковним громадам Бистрого, Лугу, Волосянки, Тихого, Сухого, Гусного і Ужка…    У 1949 році у Бистрому створили сільськогосподарську артіль « Червона Верховина». Головою цієї артілі із символічною назвою став С.М. Готра, бухгалтером – М.М.Крупінець, землеміром – Ю.Д.Клецканич.    Після укрупнення колективних господарств на початку 50-х років « Червона Верховина» увійшла до Волосянківського колгоспу імені Ілліча. За сорок радянських років бистрянських колгоспників очолювали бригадири Ю.П. Бучак, І.І. Страшкулич, М.І.Опаленик, П.М. Худа, М.Ф.Поляк, М.В.Варгулич, І.І.Кофель, Ю.Ф. Шоляк, М.М.Повханич, І.Ю.Шоляк, Ю.Ю.Кофель. Бистрянські рільники збирали, як правило, найвищі серед бригад колгоспу врожаї картоплі, славилися тваринницькими фермами.   Знаними людьми були чабани П.І. Чума, Ю.М.Келемець, І.Д.Петрунь, М.А.Івашкович… Багато добрих справ для рідного села є на рахунку І.С.Павлика. Попри політичну і духовне несвободу радянські роки не були для села Верховина Бистра найгіршими часами його історії. За короткий період село забуло про курні хати із солом»яними стріхами. Багато його мешканців одержали роботу і безоплатну освіту. Першим здобув вищу освіту І.С.Олень, а потім десятки бистрян успішно закінчували вузи.   З’явилися і запрацювали в цей період такі необхідні селу установи, як фельдшерський пункт, бібліотека, клуб, семирічна школа, дитячий садочок…  Найкраще характеризують той чи інший період долі окремих людей. Приміром, Івашковича Василя Михайловича вона була такою. Як і його ровесники, він навчався у Бистрянській семирічній і Волосянківській середній школах. Потім два роки випасав овець колгоспу Ілліча.   У 1968 році закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Працював на різних високих посадах в обласному центрі. А ще писав байки, вірші та сатиричні мініатюри, які публікував спочатку у районній газеті, а відтак і в інших виданнях. Сатиричні мініатюри В. Івашковича побачили світ окремою книжечкою -  « Зуб мудрості» у 1993 році. Того ж року В.М. Івашкович помер.  Були, звичайно, й інакші долі. Можна і треба про це сперечатися. Але чи варто заперечувати чи очорняти те добре, що було зроблено тоді у Бистрому?    Після ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії у 1949 році багато бистрянських вірників перестали відвідувати сільську церкву, що стала православною. За свідченнями Ю.В.Івашковича це були сім’ї С.А.Шоляка, І.С.Кулика, В.С.Халахана, С.М.Паденича, С.І.Варгулича, В.Ф.Келемеца, М.В.Кереляка та інших ( всього 15 сімей ). Сорок років проводили вони свої богослужіння таємно на квартирах священиків, аж поки не настали демократичні часи. Греко-католицькі активісти повели агітацію за повернення бистрянської церкви. На початку квітня біля сільського храму, де зібралися бистряни, це питання було поставлене на вибір громади. 227 бистрянських вірників висловилися «проти» існуючої доти православної віри і ніхто - «за». Новостворена греко-католицька громада була зареєстрована. Хоч церковні громади усіх навколишніх сіл і надалі залишалися православними, волосянківський о. Михайло Полянський більше у село Бистрий не приходив…    А невдовзі греко-католицькі вірники Верховини Бистрої щиро вітали один одного з нагоди проголошення Акта Незалежності України і стали громадянами нової Держави…

Іван ЦИГАНИН.

"Карпатська зірка" -2009 рік.

 

Там, де ріка Мошка і гора Бескид …

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

Верховина Бистра – офіційне наймення села. Воно складенне із гідроніма «Бистра», тобто назви ріки із швидкою течією, та слова-додатку «Верховина», котре у староукраїнській мові означало верхню частину. Проте і в давні, і у наші часи всі звикли іменувати це село простіше – Бистрий. Ця народна назва завжди використовувалася, навіть у документах, поряд із офіційною…

Відповідно свідчення Хроніки із бистрянської церкви у давні віки село було розташоване не на теперішньому місці, а впритул під полонинами, біля витоків потоку Бистрий, верхів’я котрого навіть на сучасних топографічних картах має назву Мошка або Мошків. Невідомий автор згаданої хроніки вказує, що поселення людей у верхів’ях Мошкового і Лубнянського потоків у давнину були розташовані поруч:

«Єсть поговорка от старих людей, передана от рода в род, що Лубенцы ходили до нас на Мошков поток, просящее огня на вареня… Лубня дуже близько єсть к місту Мошків поток і оба села мали одного й того самого священника».

Сучасною межею між земельними володіннями Бистрого і Лубні є Ясеновищний (інша назва – Попів) потік, що починається із Попового Студника. Є перекази і про надгробний камінь на могилі попа у Мошковому. Але якогось доказу про тамтешню церковну споруду і, тим більше, про те, що вона згоріла, знайти не вдалося. Конкретної відповіді на питання про місце розташування першої церкви села не дає і згадана Хроніка. Її автор вказує, що у найперших описах парохій згадується бистрянська дерев’яна церква Св. Духа з одним дзвоном і філією Лубня без церкви, а в часи єпископа А. Бачинського парохія мала вже і фару, і загороду із своїми землями, і філію Лубня. Але «коли переселилися люди із міста Мошків потік на теперішньоє  місто – точно не знати»…

Із давен мешканці Мошкового мусили бути скотарями, бо поруч простягалися альпійські луки, аж до великої полонини Тарниця. До речі, волоське «тарніце» означає походження і топоніма Мошка – Мошків. Його основа « мош» чи « мошіе» із румунської мови перекладається як «старий», «садиба», «помістя». У всякому разі на скотарський напрямок господарства села Бистрий у минулому році вказує багато дослідників історії нашого краю. Навіть наприкінці ХVІІІ ст. навколо Бистрого ще не склалося системи постійних полів, а хати стояли одна від одної на далекій відстані. Загалом, давнє поселення скотарів у Мошковому дуже подібне до таких же високогірних осідків у Лютках і в Чорному Потоці. Всі три зникли в результаті змін умов господарювання, вірогідно, задовго до ХVІІІ ст.

А нові поселенці, вже із землеробськими навиками, приходили переважно із сусідньої Лемківщини. Такі прізвища мешканців Бистрого як Івашкович, Паденич, Страшкулич, Варгулич, Федич, Клецканич, Худа, Нинчак, Кулик, Кофель, Шоляк вважають на Ужанській Верховині суто «бистрянськими» за походженням, але більшість із них мали аналоги у сусідніх лемківських селах. Цікава і топонімія села та його околиць. Лівими притоками Бистрянської ріки є потоки З-під Бескіда, Застіг, Куликів Кут, Лысый, Кам’янка, Гирявиць, Звариць, З-під Чоловічка.

Праві її притоки – З-під Пожар ниць, Гнила, Вапняний. Серед бистрянських мікротопонімів є чимало місцевих назв природних об’єктів – грун, горб, вершок, скаля, млаки, поле і т.п. Немало із них пов’язані з іменами власників чи названі у зв’язку із якимись подіями: Базільові млаки, Брусові долини, Бучакові жолібки, Васильців жоліб, Логойдува яма, Луканчикові долини, Когутів, Костьовой, Кузьмишиной, Дяків горбок, Халаханів жолобок, Федичівськой і т.д. Нині нас не можуть не зацікавити способи утворення і походження таких місцевих назв як Бескід і Бескідець, і Підбескідом, Бушти-нівка, Бубен, Вежа і Підвежа, Верхгнила, Волосаня і Волосяночка, Кичера і Закичера, Клива, Клебанягорб, Лындів, Ломованя, Молодижків, Мошків, Моштарівськой, Морянки, Плішка, Прикный, Присліпці, Пожарниці, Стіг і Застіг, і Підстіг, Сивка і Сивка Мелникова, і Сивка Варгуличова, Феданявершок, Черенина, і Черенина Куликова, Чериня, Яровища, Ясеновище та інші.

Топонімія Бистрого – це понад триста найменувань різних міць і природних об’єктів. Це – пам’ятка мови й історія села із присутніми тільки Бистрому неповторними особливостями. Бо де ще стрінете такі ймена як Феданя – вершок чи Клебанягорб?

Бистрий поряд із іншими верховинськими селами згадується в документі 1582 року. Тому у краєзнавчій літературі стрінете твердження, що село засновано перед названою датою.

Опис ужанської Домінії із року 1631 згадує село під назвою «Быстра» із церквою, за котру сплачували 1 золотий 50 грошей. Цікаво, що в цьому описі згадується і церква у Лубні. Село Бистра входило тоді до складу округу крайника Стецика, який складали 26 сіл від Ужка до Мирчі та Дубриничі. У Бистрій мешкали тоді 23 родини. Шість родин користувалися земельними наділами (кмеші), а шістнадцять були безземельними батраками (желярі).

Згадується у Бистрій і водяний млин…У 1631 р. згадана й одна бистрянська родина шолтеса, а в 1691-му були вже три такі родини шолтесів, яких ще іменують сільськими князями (мадярське – кенези) за домовленістю із власником землі (феодешур) приводили на його землі нових поселенців, за що отримували різні привілеї. Шолтеси ставали часто старостами і фактичними володарями села, а потім і «сабодашами» й « немешами».

Русинський історик А. Годинка віднайшов у документах, що серед перших русинських носіїв згаданих титулів була і родина «Лазурцы у Быструм», так само як Гаталичі у Ставному чи Пастеляки у Великому Березному.

В урбаріальному переписі населення Ужанської Верховини року 1682-го значиться мешканець Загорба Лазур чат Лукач. Сама форма прізвища вказує, що той Лукач – син Лазура, а урочище Загорби є і в Бистрому…

ХVІІ століття було ще й добою воєн. Не обійшла їх і Верховина Бистра. У 1630 р. селяни Бистрого і сусідніх сіл перейшли польський кордон і пограбували маєток шляхогоча Казимира Турського в Саноцькій землі.

У період польсько-української війни 1648-1654 рр. поблизу Бистрого діяв опришківський загін Федора Фокаса. Відомо про напад цього закону об’єднаними силами на шляхтичів галицького містечка Бориня…

Але не тільки з угорського боку сягали грабіжники у Галичину. Звідси також робилися набіги «польських розбійників», котрі так само грабували, крали худобу, палили прикордонні «угорські» села. Чеський історик Ф. Габріель про ці сутички писав так: «Від нападів польських гайдуків терпіли всі пограничні осади, особливо Лубня, а також Бистрий, який гайдуки так знищили, що він протягом 25 літ не міг реставруватися до попереднього стану». Цісарські урядовці навіть організували обчислення збитків на Ужанській Верховині від подібних наскоків із Польщі.

Збитки становили 17982 флорини, котрих ні Бистрому, ні іншим селам так і не компенсували. А на верховинських теренах проходили тоді ще й свої, так звані «війни за свободу» між каруцами і лабанцями, посилюючи загальний хаос і безпорядки.

Про ім’я служителя бистрянської церкви дізнаємося аж із описів церковних парохій 1741 та 1751 рр. В обох згадано Івана Івашканича. Тодішня дерев’яна церква Св. Духа, освячена єпископом Годермарським (помер 1726 р.), мала всі церковні образи і три дзвони. Але підстав твердити про її місце розташування у Мошковому потоці не маємо…                                             Іван Циганин.

Бистрянська хроніка

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

Кінець ХУІІ і початок ХУІІІ століть стали для бистрян важкою добою. І причиною тому були не тільки і не стільки згадувані вже сутички із сусідами – поляками, а повний упадок у ті часи господарства всієї Ужанської Верховини. Господарський двір домінії Другетів у Великому Березному ( майорня ) спалено дощенту. Така ж доля спіткала і сусіднє село Луг. В урбарі 1691 року згадано, що « їх випалили орди текалівські», тобто повстанські загони курців Імре Текелі. Поменшало і мешканців Бистрого. Того ж 1691-го в урбарі згадано лише сім бистрянських ґаздівств. Три із них були шолтеськими, але вже сплачували « дань» і відбували панщину нарівні із кметями, через що всі три родини бистрянських Шолтесів обробляли тоді тільки половину земельного наділу ( « телека» ) , а друга його половина пустувала. Інші чотири газди Бистрого були кметями.

Становище верховинських сіл непокращилося й після того, як вся Унгварська домінія перейшла у руки Міклоша Берчені – чоловіка останньої із роду Другетів. Своїх підданих, в т.ч. й мешканців Бистрого, Берчені всупереч їх волі зробив активними учасниками анти австрійської війни 1703-1711 рр. По тій війні всі маєтки Берчені австрійська держава конфіскувала. Перепис 1715 р. облікував у селу Бистра 11 газдівств, що сплачували дань. 9 із них мали земельні наділи, а двоє були желярами.

Для нових австрійських і мадярських урядників домінії, що прибули у колишній маєток Другетів, цей маєток був чужим. Із бігом часу урядники ті мінялися, але їхні бажання – витрясти із бідних розорених сіл домінії побільше готових дукатів були незмінними. Тому розміри данини і відробітків на панських роботах постійно зростали. Усунути зловживання панів, а заодно і покращити становище кріпацького люду, взялася сама королева Марія Терезія. Її Урбарний декрет  мав за мету « дати шор кетським даням і відробіткам», тобто врегулювати всі селянські повинності. Ця терезіанська « регуляція» проходила під наглядом і безпосереднім керівництвом спеціально призначених королевою комісарів. У Бистрому, так само і в інших селах скликали сільських старійшин й поважних газдів. Кожен із цих представників села клявся Богом і всіма святими, що на всі запитання відповідатиме чесно: « …же я, што буду звіданий повім по правді, не затаю так мі Боже, свята Тройце…». Потім у присутності « феодешура» ( землепана ), або його представника, селяни відповідали на запитання, котрі стосувалися як усіх повинностей кріпаків, так і господарського життя села в цілому. Далі записані відповіді писар прочитував вголос, а представники села ставили під ними власноручні підписи. На радість нащадків час милостиво зберіг ті свідчення бистрян із року 1773-го. Чеський історик Франтішек Габріель опублікував їх у 1934 році. Відповідно терезіанського Урбару цілий телек на землях четвертої, найгіршої категорії, куди віднесено і Верховину Бистру, мав становити всього 38 угрів ( ораниці – 26, луки – 12 ). Тоді ж двадцять три бистрянська ґаздівства разом користували понад пять цілих наділів.

Отже, на одне ґаздівство припадало в середньому близько 8 угрів. Подібний показник по всіх 14 селах Ужанської Верховини, де переважали селянські господарства із земельними ділянками розміром одна-дві восьмини телека, становив 7 угрів. Відповідними до земельних наділів мали бути і повинності. « Всяка дань  мусит така быти, який єсть кмецький телек», гласив перший розділ Урбару. Але надії бистрян на справедливе врегулювання їх відносин із урядниками домінії були марними. І далі їх примушували робити, коли і скільки треба, незважаючи на встановлені Урбаром норми. Навіть фізичні розправи за непослух збереглися. В Урбарі записано: « Аж бы кметь воланый быв до роботы, а про лінивство не прийшов бы, 12 палиць ся му дає». Подібна «настанова» на практиці відкривала шлях для жорстоких фізичних кар. У 1957 році науковець В.М. Мельник записав від бистрянського мешканця Чуми Ф.А. переказ « Панщина у Бистрому». Наведу його частину: « Бистряни відробляли панщину у Ставному, де прокладали дорогу. Панські гайдуки дали розказ аби кожний накормив і напоїв свої волы, жебы не тратили на то час, коли будуть робити. Так і зробили, а по обіді стали до роботы. Воли чотири рази перейшли ріку і води не пили а п’ятий раз одна пара стала на ходу хапати воду. Як то увидів панський гайдук, скочив на коні у ріку і так побив візника, що плечі му почорніли, як головня».

У 1848 році, коли настав таки кінець епохи кріпосного рабства, Верховина Бистра була середнім за величиною і дуже бідним селом. У 30 дворах тут мешкали понад 500 чоловік. Виходить у середньому по 16 і більше на один двір. Такі ж середні цифри у сусідніх селах тоді були такими : Луг – 8, Волосянка – 8, Тихий – 9, Ужок – 12, Гусний – 13…

У ХІХ ст. « філія Лубня» формально належала ще до Бистрянської парохії. Але умови складалися так, що від'єднання Лубні від Бистрого було вже лише питанням часу. По-перше, із Лубні до Ставного ближче, ніж до Бистрого. По-друге, Лубню підпорядкували Ставненському нотаріату. По-третє, у Ставному була поштова, а з 1906 – і залізнична станції. Тому після пожежі бистрянської церкви у 1917 році фактична розлука Бистрого і Лубні була оформлена офіційно – Лубня стала частиною парохії у Ставному.

Бистрянська церковна хроніка повідомляє: « Котрі были священиками у Верховині Бистрій от давніх часів не знати, бо метрики церковні згоріли, але знаєме, що в ХІХ ст. був о. Ковтан, котрий дуже довго жив у Бистрому, тут умерла і жінка його; Василь Ковтан переселився потім до Волосянки». Згадано і сина Василя Ковтана, що народився і виріс у Бистрому, виучився на священика й отримав фару у Словаччині. Згадує церковна хроніка й мараморошського священика Олександра із бистрянської династії Івашкевичів – «сина бувшого півце – учителя Івашковича».

Про першу світову війну в церковній хроніці сказано так: « Великі бої у Карпатах. Русска царська армія перейшла гори і військо было уже в Костринах, а козацькі патрулі на конях у Солі. У Бистрому война знищила фару і побочні будинки. Русска армія два рази перейшла войною селом ще дві бистрянська дівки забрали з собою. Горе, страх, отчаяніє у людей, учитель на фронті, діти безграмотні, неурожайні роки, всягды нужда, смуток, смерть»…До того ж 6 грудня 1917 р. згоріла дотла і бистрянська церква. Цій події у згадуваній хроніці присвячено цілий розділ « Церков горит».

У 1919 році, як неопресвітер, прибув у Бистрий о. Павло Манайло. Півцеучитель Миколай Грабар відступив йому власну квартиру, а церковно-приходську школу переобладнали для богослужіння, перегородивши шкільний клас дошками. Щосуботи церковник виносив шкільні лави й виставляв у класі церковні атрибути. Будувати нову фару громада села доручила спершу « ужгородському мурнику», але коли той виявився, мяко кажучи, « нечесним», роботи успішно продовжив бистрянських майстер Юрко Кофель із батьком. Отець Мануйло близько чотирьох років служив у Бистрому, збирав гроші до церковної каси, але будівництво фари так і не закінчив. Учитель М. Грабарзатребував повернути квартиру. Єпископ перевів о. П. Манайла до Новоселиці, а вірників Бистрого обслуговував о. Сильвестр Лупиш із Ужка, а по його смерті – 75-річний волосянський парох о. Симеон Ревтій.

Багато молодих бистрянських хлопців не вернулися з фронтів світової війни. Залишилися навічно і під стінами Перемишля, і в болотах Полісся, і у водах італійської Піяви…

Інші повернулися покаліченими – Юрій Кулик, Олекса Черінка, Василь Чума та ін. Не стало і держави, котру боронили. У новоствореній Чехословацькій Республіці село отримало і нову офіційну назву – Бістра Верховіна.

У березні  1927 року Бистра отримала і свого пароха. Ним став Адальберт Грабар із воловецької Розтоки. Через два роки всі будівельні роботи на фарі були закінчені, й А. Грабар запропонував сільській громаді будувати нову церкву. Село на той час числило 900 греко – католицьких душ у 120 сімейних домах і 7 осіб єврейської віри, котрі утримували дві сільські корчми – верхню і нижню. Церковними кураторами тоді були: Миколай Худа – касир, Миколай Нинчак – церківник, Юрій Кофель, Миколай Шоляк і Федор Шоляк на прізвисько Базілік, сільський бирів – Кофель Іван на прізвисько Гера. Організаційну роботу по будівництву нового храму очолили сам парох А.Грабар і головний куратор М. Худа. За дорученням громади вони знайшли інженера Еміліана Егрешія, професора учительської семінарії, котрий зробив проект – план « на подобу греко-католицької церкви в Мукачеві», та вибрали « майстра -  ставителя Енріко Комінотто, італійця, із Перечина». Бюджет новобудови становив 106 тисяч чехословацьких крон і був непосильним для села. Тому священик пропонує укладати договір тільки на 1929 рік, а потім зібрати гроші для нового договору. Село підтримало, а єпископ затвердив таку пропозицію.

У церковній хроніці описано, як нелегко споруджували бистряни найбільшу свою святиню. Ми ж зупинимося лише на окремих, цінних для історії, деталях. Насамперед це – опис звичаю « посвячення першого основного каменя». Єпископ Петро Гебей уповноважив на це Лютянського окружного намісника о. Федора Бачинського. Той передоручив благословити основний камінь волосянському пароху о. Владимиру Феделешу, котрий і зробив це наприкінці липня 1929 року.

«У фундаменті на круглому місці вівтаря ( апсиди ) – громадний камінь на глибині пів – друга метра; у ньому видовбана глибока ( 20х20 см ) діра, де покладені фотографії, різні газети, гроші й хроніка села Бістра…» - сказано у хроніці. Далі, коли після благословення майстер закриває діру камінною плитою, наведено діалог:

« - Отче, тоты письма нихто не буде читати!

- Дав би Бог, аби не читав, бо тогды буде церква а не развалини!»

По завершенні будови сам о. Грабар благословив і покропив місце святою водою, а « внутрі яблока, під золотим хрестом, поставив такі ж речі і хроніку села, як і в першому, основному камені».

Не легшою справою видалося і забезпечення нової церкви всіма необхідними атрибутами, і насамперед образами, церковними книгами й посудом. У хроніці описана найбільша пожертва Андрія Чуми, Чапінкового, який для бистрянської церкви приніс із сусіднього польського села Волосатого церковні книги « Євангеліє», « Великий Служебник із трьома « Літургіями» та виготовив на власні кошти для головного престолу ікону « Передача ключів Царства Небесного св. Петрові» вартістю 5 тисяч крон ( хроніка містить детальний опис цієї символічної ікони ).

І ще така деталь. У багатьох  виданнях довелося читати, що бистрянську церкву збудували в т.ч. і за гроші із Америки». Це не так. Із Америки бистряни, як каже автор хроніки, « не дістали і цента». Головну пожертву для церкви зробили самі мешканці Бистрого коштами, невтомним трудом і безмежним терпінням…

                  Іван Циганин // Карпатська зірка. - 2009.

Гіадор Стрипський про Великоберезнянщину (Закарпатська область)

   До 1909 р. Г. Стрипський працює у Трансільванському музеї м. Коложвар, а далі – шкільним інспектором у Мараморош-Сігеті. Відтоді ж починає збирати етнографічні матеріали у селах жупи Унг для Мадярського Народного Музею в Будапешті. Із 1910 р. аж до смерті працює в етнографічному відділі названого музею… За публікацію про найдавніший румунський друк латинкою (Євангеліє ХVІ ст. ) Стрипського обрано членом Румунської академії наук. За науково-дослідну роботу в царині давніх закарпатських рукописів і стародруків 4 березня 1914 року Гіадора Миколайовича прийнято дійсним членом історико-філологічної секції НТШ (Наукове Товариство ім. Шевченка), яке виконувало тоді роль Української академії наук. 

  У 1916 році Гіадор Стрипський видавав у Будапешті журнал «Украніа» - перше угорськомовне друковане видання, повністю присвячене Україні. Із 1918 р. пропагував ідею «самостійної України» і видав згодом на цю тему брошуру на угорській мові «Малоросія або Хто такі українці?»…
1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – художньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.
  Від описів чудової природи і неповторних верховинських пейзажів віє справжнім захопленням.
Разючим контрастом на цьому фоні виглядає важке життя верховинців бойків Закарпаття, верховинців. Як етнограф, Стрипський вміло описав побут і звичаї горців, їх дерев’яні хати, обряди і приготування верховинських страв, спосіб господарювання. Не обминув і негативу: злиднів, голоду, неграмотності, пияцтва.
Відмітив і панування в усьому якоїсь безнадійсноті. «Сам Бог махнув рукою на Верховину», - пише автор. Цю народну приповідку він почув, очевидно, саме на  Верховині. Пізніше Михайло Лялько у книзі «Під Бескидгорою» подав приповідку так: «Старі люди говорили, що Ісус Христос, коли іще по землі ходив, дійшов лем до нижнього кінця Волосянки, подивився вгору і махнув рукою – далі вже не йшов. Так і зістала Волосянка і вся Ужанська Верховина забута Богом…».
Вихід Г. Стрипський бачив у тому, щоб «розпознати теперішньоє життя "руснака" і «навчити єго на ліпшоє життя».
  Для сучасних етнографів й істориків «Записки із Верховини» є безцінним образником народного життя поч. ХХ століття.
  У тому ж 1907-му на сторінках унгварської газети «Наука» Стрипський друкує першу свою філологічну працю «Старша руська письменность на Угорщині», де доводить, що у ХУІІІ ст. на Підкарпатській Русі писали читано-народною мовою, більш простою і зрозумілою, ніж «язичіє» ХІХ ст. Серед старших рукописів і стародруків Г. Стрипський згадує й «Казаня із ХVІІІ ст.», яке Іван Франко у 1900 році назвав «Унгварським рукописом». Із такою припискою: «Назву рукописові дав др. Франко с тою заміткою, што рукопис належить до бібліотеки василіанського монастиря в Унгварі…».
  Далі Стрипський пише, що згадане «казаня» знаходилось десь інде «бо в Унгварі такого монастиря не є». Але якщо Іван Франко мав на увазі не м. Унгвар, а Унгварську жупу, тоді це «казаня» - із монастиря Малого Березного.
  Ось зразок народної мови ХVІІІ ст. з Унгварського (Малоберезнянського -?) рукопису: «А коли святый апостол Петр пришов єдиного днє до Симона волхва, а было при єго дворі повно стражи. Тота сторожа не хотіла пустити святого Петра до Симона волхва. Святый Петро рече ко тому псу, который лежав там чорній: «повіж пану свому, иж Петро идее до тебе…».
Про величезне значення топоніміки для вивчення історії нашого краю Г.М. Стрипський розповів у книзі «Гдє документы старшей исторіи Подкарпатськой Руси», видрукованій  у 1924 році. Епіграфом до цієї праці вченого можна поставити його ж слова із першого розділу: «Якщо хочете писати історію Карпатської Руси, треба спершу позбирати найстаріші документы нашої минувшини – МІСЦЕВІ ТОПОНІМИ. Без них будете мати не історію, а пустословіє».
Гори і ріки отримували, зазвичай, свої назви скоріше, як село, тому часто назва річки чи гори давалася іменем села, що тут виникало, - вважав Гіадор Стрипський. Він часто згадує на сторінках книги і великоберезнянські топоніми. Зокрема, наймення «Городище» у Лютій і Великому Березному. Ця назва стрічається у письмових документах, починаючи із ХІІІ ст. і за визначенням Стрипського означало добре обгороджене місце із засіками та іншими укріпленнями для захисту від чужинців й диких звірів…
Згадується у книзі й топонім «Дворище», який острічаємо у наших селах. Вчений вважає, що наші гори і полонини були залюднені задовго до того, як це згадують письмові грамоти, коли ще не було культури землеробства, а «були тільки пастуші громади і добре розвинуте скотарство». Цe «єдині документи», що можуть розповісти про ті часи – місцеві топоніми, які автор книги називає «межевыє названия».
  Чимало сторінок книги присвячено топонімам романомовного походження. Стрипський вважав, що вони нагадують нам про румунів – попередників русинів у наших краяк.
  Вчений детально розглядає кожен із таких румуні змів: Кучера, Мензул, Магура. При цьому зауважує, що Мензул на Ужанщині звучить як Мынчул, Мынчіл, Мынчів, Мынчув… «По видимому і наш Бескід єсть "румунського кореня", - пише автор.
З інших ужанських топонімів румунськими Стрипський вважав: Синаторія, Лумшори, Лікіцари, Петричел, Волоський луг і Дубруц в с. Улич, Черемошна в Тополі і т.п. На думку Г. Стрипського, давні румуни – волохи потім русифікувалися так само, як мадяризувались ті русини, котрі жили між мадярами. Але після таких висновків вчений доводив, що такі географічні імена як «Унг» і «Унгвар» мають болгарське походження, а без носова – Уг, Угоча походить від предків нинішніх русинів; Ужок є не що інше, як зменшувальна форма від слова Уг, тобто «малий Уг».
Стрипський, отже, назву Ужгорода і Ужка пов’язував із словом «усол», яке співпадає із латинським «ангулус», але не вважав цю назву румунською.
У 40-х роках минулого століття Стрипський знову активно займається топонімією Закарпаття, вивчає походження імен і населених пунктів краю. У зв’язку із цим цікавий його лист до відомого мовознавця Яноша Меліса від 24 вересня 1942 р., де згадано й «село Ставный». Саме таку форму назви Стрипський вважав правильною, бо саме так звучить вона «в устах народа».Тут же вчений висловив й цікаву думку про походження цього ойконіма: Ставный названый уд мытного уряда, де ставали платити мыто на переходы до Польщі»…
  Г.М.Стрипський не вказував, на підставі чого зробив такий висновок. Але, враховуючи, що трудився він тоді і над польсько-мадярським словником, такою підставою могли послужити якісь польські джерела про давній перехід через Бескід.
                                                                                                                                                        Іван Циганин
.


Газета «Карпатська
зірка» №24 (7825) від 10 липня 2009 року.



Привілей торгового містечка

   Великий Березний (Закарпатської області) належить до невеличких гірських селищ, які майже завжди поступаються рівнем соціально-економічного розвитку низинним містам. У радянський період райцентр Ужанської долини досяг помітного промислового прогресу, проте більшість підприємств з відомих причин припинила свою діяльність. Нині селище повертає собі статус торгового містечка, яке отримало ще 1778 року. Адже саме ця галузь переважає у приватному бізнесі, який поступово стає визначальним у економічному становищі населення.   Наприкінці 18 століття Великий Березний був популярним торговельним центром не лише для жителів селища і довколишніх сіл, але й Перечинщини, Турківщини Львівської області. Такому визнанню сприяв найбільшою мірою ярмарок, який проводився щотижня у нижньому кінці. Сюди з своїм крамом з’їжджалися селяни і ремісники навіть з Ужгородщини, які тільки торгівлею могли заробити гроші для сплати податків, придбання посуду, сільськогосподарських знарядь, одягу та взуття.   Треба відзначити, що про великоберезнянський ярмарок збереглося чимало переказів, анекдотів, спогадів. Адже то було не просто місце для продажу-купівлі, а й для розваг, веселощів, цікавого дозвілля веселунів, витівників. Одні просто демонстрували свої таланти, інші прагнули заробити копійчину, треті організовували щось на зразок сьогоднішніх гральних закладів. Словом, хтось виграшно торгував, а дехто необачно тринькав свої статки. Відвідували залюбки ярмарковий майдан і звичайні любителі видовищ, які не мали за душею ні цента. Часто приїжджали на двох возах сусіди чи куми, які обували одну пару чобіт пополам: з купки сіна виглядала одна взута нога. Жартівники-пустуни нерідко «викривали» таких пихатих газдів.   Популярною була корчма, яка запрошувала відвідувачів написом: «Гоп, стуй! Ту є добрий напуй. Днесь - за гроші, завтра - дарьмо». Звичайно, особливий інтерес до ярмарку мали селяни, котрі купували-продавали худобу, овочі, збіжжя. Непоганий збут мали і місцеві та приїжджі ремісники, які не лише пропонували готові речі, але й на очах виконували замовлення. Словом, великоберезнянський ярмарок багато чим нагадував описаний Гоголем Сорочинський.   Як би не було, але дозвіл на проведення таких ярмарків мали тоді далеко не всі і більші містечка. Тому й не дивно, що у Великому Березному облюбували собі місце для проживання і занять торгівлею підприємливі євреї, котрі заснували низку крамничок, корчем, великих спеціалізованих магазинів. Уся центральна вулиця від парку до залізничної станції була розбудована різними торговельними закладами та єврейськими помешканнями. Розвинута торговельна мережа спонукала і розвиток заготівельної сфери, хлібопекарської галузі, виробництва ковбасних виробів. Десятки літ діяла фабрика з випуску газованих солодких напитків «Грюнфельд», яку купували і в Ужгороді та інших містах Закарпаття. По товари у наше селище приїздили жителі сусідніх районів Львівщини, які виконували замовлення для сусідів, родичів, за безцінь скуповували тут худобу та відправляли у різні місця Європи навіть купці з Будапешта і Праги. Великий Березний мав вигідне розташування на торговельному шляху , який зєднував Прикарпаття і Словаччину.    У такому середовищі звичайним явищем була і діяльність лихварів, яких у Великому Березному було досить багато як для невеликого селища. Мінімальний лихварський відсоток складав 16-20, а «нормальний» - від 30 до 50 річних. Нерідко за невиконання умов позики доводилося удвічі збільшувати суму виплати боргу. Бідні селяни були дуже пригнічені лихварськими поборами і часто позбувалися своїх господарств, стаючи злидарями.   Значним імпульсом для зміцнення статусу торгового містечка стало прокладання залізниці через Великий Березний до Львова. Тепер товари мали ще більше можливостей для перевезень на далекі відстані. Тому вагони з дешевою худобою відправлялися з станції селища досить часто. На будівництві залізниці були зайняті спеціалісти з різних країн, які хотіли розважатися і відпочивати цивілізовано. Тому при цукрарнях, корчмах облаштовували шашкові та шахматні столи. А у ресторані Валдмана на подвір’ї бажаючі грали у кеглі. Таким чином торговельна мережа прислужилася і розвитку спорту у нашому селищі.   У роки війни багато торговельних закладів у Великому Березному закрилися не лише через економічну скруту, а й через переслідування та виселення євреїв, яким належала переважаюча частина магазинів, кав’ярень, продовольчих цехів. У повоєнні часи монополію на торговельне обслуговування жителів Великого Березного отримала райспоживспілка, пайовиками якої стало практично усе працююче населення. Колектив об’єднав цілу мережу закладів, які займалися не лише продажем, а й заготівлею сировини, виробництвом ковбасних, кондитерських виробів, випічкою хліба, випуском безалкогольних напоїв, пошиттям білизни, організацією громадського харчування і т. ін.. Великоберезнянські кооператори здобували перемоги на професійних конкурсах, славу мав випечений ними хліб, кондитерські вироби.   Нині торгівлею у селищі займаються переважно приватні підприємці, які надали нового змісту діяльності колишніх кооперативних закладів. Працюють у селищі ринок, ресторани, кав’ярні, супермаркети, магазини. Торговельна мережа широко розгалужена, надає різноманітні послуги на рівні сучасних міст. Відчувається, що традиції цього виду обслуговуючої сфери мають міцне і давнє коріння.                                                                                                            Віталій Грега

Великий Березний у середньовіччя

Звичайно, наше селище має набагато довшу історію, аніж відрізок від першої письмової згадки про нього. Про це свідчать археологічні знахідки, пам’ятки, фольклорні джерела. Але прийнято рахувати вік поселень, як і людей, від дня запису про їх існування. Тому й готуємося цього року відзначити 600-літній ювілей центру Ужанської долини. Хотілося б, щоб ми знали своє минуле, бодай те, яке зафіксоване у історичних джерелах, спогадах, легендах та переказах. Сьогодні нагадаю читачам районного часопису часи сторінки середньовіччя…

Уперше про Великий Березний, як сільське поселення Ужгородської домінії, згадує угорський історик Д. Чонкі. Ця домінія у той час належала відомому роду Другетів, нащадки яких кілька століть були господарями нашого краю. Домініями у тогочасній Угорщині називали великі територіальні господарства, що належали одному феодалові-магнату або державі.На Закарпатті їх було чимало, але Ужанська домінія, сформована уздовж річки Уж, утворилася наприкінці ХІІІ ст., а остаточно - у 1332 році.  Другети почали володіти нашим краєм при королі Карлові Роберту. Представник династії Філіп, що був першим господаремУжанської домінії, мав зв”язки з італійськими банкірами, які використав для розвитку нового володіння, побудувавши замки, церкви, палаци для знаті. Цікаві відомості про Ужанську домінію містять урбарії від 1631, 1684, 1690, 1690, 1865 рр. Йдеться про річний інвентарний документ, який з латинської означає «прибуток, урожай». Тут містилися основні відомості про оброблювану поміщицьку землю та повинностей кріпосних селян стосовно свого феодала.   За урбарієм 1691 року Великий Березний разом із селами Малий Березний, Стричави, Вишка, Люта, Ксотрина, Нова Стужиця, Стара Стужиця, Ужок та Чорноголова входив на правах окружного центру до складу ІУ дистрикту Ужгородської домінії графа М. Берчені, спадкоємця Другетів. Отже, уже тоді наше селище було господарським центром приблизно тієї території, що і сьогодні. Урбарії зберігаються у Будапештському державному архіві, частково опубліковані угорським істориком Антоном Годинкою. Вони досліджувалися також нашими вченими-істориками Ф. Гібрієлем, О.Мицюком, І. Коломійцем, В.Неточаєвим. У їхніх працях знаходимо відомості про становище жителів краю. Крім панщини і натуральних повинностей, селяни платили на Михайлів день по одному флорину - від цілого наділу. Сплачували також «суху корчму» від усього села 3 рази на рік по 5 флоринів за те, що не користувалися панським вином, та «дяківські гроші» -  від 6 до 10 флоринів на рік.  Управляв життям округу заступник управляючого домінії.  Він наглядав за дотриманням порядку у селах, дбав, щоб населення справно виконувало повинності і сплачувало податки. Як правило. Таким намісником хтось з місцевих мешканців, один з найбагатших та хазяйновитих.  Найвище суспільне становище того часу мали шляхтичі-дворяни, яких у округах було мало, бо практично всі проживали у місті Ужгороді. У місті мешкав і нижчий прошарок, так звана таксова знать або таксамісти. Вони були вільними, користувалися привілеями, не виконували повинностей, але сплачували домінії певний податок - таксу. Це були переважно ужгородці, з наших земляків до них належали родина Добеїв, Гнат Герзанич та Іван Пастелій. Перехідне становище між вільними і невільними станами займали лібертини. Вони були також вільними, але не користувалися привілеями та виконували певні повинності, зокрема, поштової служби. Решта селян була феодально залежною і ділилася на  категорії: солтесів, кенезів та підданих кріпаків. Солтиси були довіреними особами поміщиків. Вони засновували нові села або залюднювали старі, отримували від хазяїв найкращі землі і на 16 років звільнялися від оброку та повинностей.  Статус руських ґенезів (священиків) визначався у домінії грамотою Іржі Другета від 31 березня 1655 року. Краще становище займали ті з них, які жили на власних фарах. Ті духівники, що користувалися панськими наділами, мусили, як і селяни, сплачувати оброк і виконувати повинності на користь феодала. Піддані кріпаки були найчисленнішим прошарком. Вони ще звалися осадниками, газдами, мали власні житла і користувалися земельними наділами, сплачували оброк і виконували повинності. Желярі не мали земельних наділів, тільки житло і працювали на панському маєтку або наймалися до багатих сусідів. Окремо виділялися ще і піджилярі, які не володіли ні землею, ні житлом. Загалом селяни повністю забезпечували панську кухню харчами, а також відбували панщину.  Основним багатством тогочасної Верховини була не так земля, як худоба. Наші предки розводили коней, волів, корів, овець, кіз, свиней.  Становище підданих кріпаків було важким. Тому вони не раз повставали проти своїх гнобителів. Так, у 1701 році розрізнені загони під проводом Івана Варги та Миколи Васильчика, що діяли на околицях Великого Березного, нападали на панські маєтки, розправлялися з ненависними володарями. Велике селянське повстання відбулося у 1703-1711 рр. Його викликало посилення феодального гніту, збільшення натуральних повинностей і грошових податків, посилення утисків як з боку Габсбурзької монархії, так і місцевої влади.  Розпочалося повстання у Мукачівській домінії, відтак перекинулося в Ужанську та інші. Повстанці громили панські маєтки, млини, жупні установи, вбивали цісарських чиновників і збирачів податків. В Ужанськійжупі ватажком посталих був Іван Беца з Великого Березного.  Повстання набирало масовості  і переросло у національно-визвольний рух, який очолив ненависник Габсбурзької династії Ференц Ракоці ІІ. Цей рух також зазнав поразки, а повстанців стали переслідувати. Багато і наших земляків змушені були заховатися у горах. Не поліпшилося становище бідних верств і після переходу володіння домінії до Миколи Берчені. Податки і повинності стали для людей непосильним тягарем. Для виправлення становища і піднесення господарського розвитку у 1767-1774 рр. пройшла урбаріальна реформа, відома як "Урбарій Марії-Терези".  Цей закон встановлював певні правові відносини між державою в особі монархії і феодалами, між державою і селянами, між феодалами і кріпаками. Кожен селянин Великого Березного повинен був відробити за повний земельний наділ 52 дні тяглової сили або 104 дні панщини. Проте, поміщики порушували закон, про що свідчать численнісудові позови мешканців нашого селища. Таким чином, реформа розчарувала селян,які помирали від холери, недоїдання, відсутності медичної допомоги. Час від часу виникали сутички між пригнобленими та їх поневолювачами.                                                 Віталій Грега
   Газета "Карпатська зірка" №7827

      

Великоберезнянський район

  • 31.07.09, 15:05

810 кв. кілометрів. Населення (станом на 01.01.1999) – 29883 чол., у тому числі 22513 чол. – у сільській місцевості. У національному складі велику перевагу становлять українці - 93 відсотки. Компактно проживають також словаки - біля 1% та цигани - 3% загальної кількості жителів району. Окрім того, проживають на Великоберезнянщині росіяни, угорці, євреї, молдавани та представники інших національностей.

Великоберезнянський район знаходиться у північно-східній частині області, за 30 кілометрів від обласного центру. Межує з Перечинським і Воловецьким районами Закарпатської тa Турківським Львівської областей України. Західна межа є кордоном з двома зарубіжними державами - Словацькою Республікою та Польщею. До складу району входять селище міського типу Великий Березний та 32 сільські населені пункти. Майже увесь район - мальовнича гірська місцевість, лісові масиви якої помережані долинами навколо річок та потоків. Найвища точка над рівнем моря (1463 м) знаходиться на полонині Рівній. Трохи нижчими є полонина Гостра та гори Мала Равка, Кременець. Ці та інші вершини є складовими гірських масивів Українських Карпат. Селище міського типу Великий Березний та найбільші села розташовані у долинах по обох берегах ріки Уж, яка бере свій початок у крайньому населеному пункті району (області теж, оскільки межує з Львівською областю через Ужоцький перевал) - селі Ужок. Місцевість району багата передусім на лісові (в тому числі і цінних порід) ресурси, мінеральні джерела, різні корисні копалини. Проте промислова розробка здійснюється лише деревини, двох мінеральних джерел та щебеню. Територія Великоберезнянського району була заселена ще у 1-ому тисячолітті до н.е., про що засвідчують дані археологічних розкопок, зокрема вироби з бронзи та могильник. Перші письмові згадки про район (Великий Березний) датуються 1409 роком. У державному податковому списку за 1427 рік йдеться про те, що Великий Березний належить до володінь Ужгородської домінії графів Другетів. Згідно урбарію 1691 року теперішній район (центр і навколишні села) на правах округу входив у 4-ийдисткрит Ужгородської домінії графа Берчені, спадкоємця Другетів. Такими ж давніми як Великий Березний (згідно письмових згадок) можна вважати села Люту, Малий Березний, Волосянку, Ставне, Стужицю, Чорноголову. Про інші населені пункти перші письмові згадки датуються останніми століттями, коли вже налагодилося централізоване управлінське економічно-соціальне життя краю. Перекази і легенди зберегли пам’ять про опришків 17-18 ст. Івана Варгу, Миколу Васильчака та Івана Бецу, які керували загонами, що нападали на панські маєтки, мстили за нестатки і убозтво селян. Під проводом Івана Беци бунтівники у 1704 році оволоділи Ужгогродським замком, а пізніше влилися у куруцьке військо Ференца ІІ Ракоці.  З минулих століть передані сучасниками традиції лісорубської і деревообробної майстерності. У районному центрі ще в 17 столітті започаткувалася розгалужена і жвава торгівля. Судячи з густоти мережі сучасних торговельних закладів, ця ознака збереглася протягом віків.     На розвиток ремесел у районі, зокрема гончарства і куховаріння, великий вплив мали переселені у 1788 році словаки, які заснували у окружному центрі своє поселення. З того часу на розвиток культурних традицій краю мала вплив культура сусідніх словаків. Дуже важливою подією для економічного і культурного життя району стало у 1894 році прокладання його територією залізниці, яка зв’язувала більші населені пункти не лише з обласним центром, а й Львовом. У різні історичні епохи район, як і більшість території Закарпаття, входив до складу різних держав - Австроугорщини, Угорщини, Чехословаччини. Мінялися режими, насаджувалися різні мовні і культурні засади, але населення не нівелювало своїх яскравих традицій і звичаїв. До наших часів дійшли перекази, легенди, пісні, які свідчать про самобутню культуру лемків. Велику роль у культурному житті району зіграло товариство “Просвіта”, яке, починаючи з 20-х років, діяло дуже активно. Проводилися мітинги, політичні акції. Іван Шелепець організував театральний гурток, який об’їздив з виставами усі села району. У 1939-1949 рр. чимало членів товариства “Просвіта” поповнило ряди карпатських січових стрільців. У роки другої світової війни район був окупований хортистськими військами Угорщини, яка була союзницею гітлерівської Німеччини та залишила по собі фортифікаційну памятку так звану Лінію Арпада. Молодь Великоберезнянщини воювала по різних боках фронту, адже частина була призвана в угорське військо, а частина поповнила ряди армії генерала Свободи, який виступав на боці Радянської армії. Тому з поля битви одні повернулися переможцями, відтак отримали статус ветеранів війни, а другі - безславними “союзниками ворога”. У ті роки по всьому світу розбрелося багато вихідців з Великоберезнянського району. Деякі з них стали у чужих країнах вченими, видатними діячами. Приміром, Іван Фізер з Мирчі став доктором філологічних наук, професором Гарвардського університету США, Степан Лютянський з Волосянки став письменником у Чехії, Іван Каваль - поетом української діаспори в Німеччині та інші. Після возз’єднання у червні 1945 року Закарпаття з Радянською Україною у Великоберезнянському районі проходили ті ж соціально-економічні та культурно-освітні процеси, що і у всій області: відкривалися промислові підприємства, освітні і культурні заклади, організовувалися колгоспи. У радянський період у селах району були відкриті школи та дитсадки. У кожному населеному пункті діяли клуб і бібліотека. Медичну допомогу населення отримувало у центральній районній лікарні (сучасне приміщення її здане в експлуатацію у 1975 році), кілька сільських дільничних лікарень (Люта, Чорноголова, Волосянка, Жорнава) та фельдшерсько-акушерські пункти. Пропагувалася у районі самодіяльна художня творчість.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая